Текст книги "Душевна музика"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 18 страниц)

На якусь мить Сюзен відібрало мову. Вона уже трохи примирилася із невідворотною тупістю більшості людства, особливо тієї його частини, яка ходила на двох ногах і голилася зранку. Але її спантеличило таке нахабство. Ніхто ще так не говорив до Смерті. Принаймні довго вони не протримались.

– Гаразд, – сказала вона й торкнулася його руки. – Але ми ще зустрінемось, і... І тобі це не сподобається! Бо, слухай уважно, так уже вийшло, що я...

Вираз її обличчя враз змінився. Вона відчула, ніби падає назад, хоча стояла рівно. Кімната відпливла геть у темряву, завертаючись навколо переляканого обличчя Паді.

Темрява вибухнула, і настало світло. Миготливе світло свічок.

Паді поводив рукою в повітрі там, де за мить до того була Сюзен.

– Ти ще тут? Куди ти зникла? Хто ти така?

Бескид озирнувся:

– Почулося щось, – пробурмотів він. – Цеє, а ти зрозумів, шо деякі з тих інструментів незвичайні...

– Зрозумів, – сказав Толоз. – Краще б я дмухнув у ту щурячу сопілку, знову зголоднів.

– Я в сенсі, шо вони з леген...

– Так.

– То як вийшло, шо їх хтось під комісію здав?

– А ти ніколи своїх каменів у ломбард не носив?

– Та носив. Усі ж носять, ти ж знаєш. Буває, шо нема більше на шо й попоїсти.

– Ось тобі й відповідь. Сам її дав. Усі, хто музикою заробляє, до цього зрештою вдаються.

– Ага, та на тій штуці, шо Паді дісталася, номер «1»...

– Так.

Толоз глянув на вказівник.

– Вулиця Вправних ремісників. Ми прийшли, – сказав він. Тільки глянь, глупа ніч, а половина майстерень працює, – він потрусив торбинкою, і всередині щось заторохкотіло. – Ти той бік вулиці обійди, а я цей.

– Ага, добре. Ну але, номер один. Навіть на мушлі тій був номер п’ятдесят два. Кому могла належати та гітара?

– Гадки не маю, – сказав Толоз, стукаючи в перші-ліпші двері. – Але сподіваюся, хто б це не був, він по неї не повернеться.

– А це, – повчально сказав Ридикуль, – обряд Ашк-Енте. Дуже простий. Але знадобиться свіже яйце.

Сюзен кліпала очима.

На підлозі було накреслене коло. За його межами стовбичили розпливчасті постаті, та коли вона налаштувалася на новий лад сприйняття, то виявила, що це були звичайнісінькі студенти.

– Хто ви такі? – спитала вона. – Що це за місце? Ану відпустіть мене вже!

Вона спробувала вийти з кола й наштовхнулася на невидиму стіну.

Студенти витріщалися на неї так, ніби колись чули про такий вид істот, як люди жіночої статі, але й не сподівалися, що побачать представницю цього виду аж так ізблизька.

– Вимагаю мене відпустити! – гнівно звернулася вона до Ридикуля. – Ви ж той учорашній чарівник, так?

– Ваша правда, – сказав Ридикуль. – І я провів обряд Ашк-Енте. Так ми викликаємо Смерть, він – чи, як ми наразі бачимо, вона – з’являється в колі й не може піти, доки ми не дозволимо. У цій-от книжечці з купою подвоєних літер багато красномовних виразів, що містять слова на кшталт «коннгурація» чи «перссоніфікація», але все це показуха, якщо чесно. Коли вже ви в нашому колі, то нікуди не втечете. Маю сказати, що попередник ваш у таких випадках нікуди не від нас не біг – мов той небіжчик, даруйте на каламбурі.

Сюзен спопеляла Ридикуля поглядом. Коло, що оточувало її, дивним чином впливало на її сприйняття простору. Несправедливість такого стану речей дратувала її найбільше.

– То нащо ви мене прикликали? – спитала вона.

– Добре, що перейшли до справи. Це ближче до сценарію, – сказав Ридикуль. – Ми вповноважені ставити вам запитання. А вам доведеться на них відповісти. По правді.

– І?

– Може, ви присісти хотіли б? Випити чогось?

– Ні.

– Як скажете. Оця музика нова. Розкажіть нам про неї.

– Ви прикликали Смерть для цього?

– Ми не певні, кого саме прикликали, – сказав Ридикуль. – То вона справді жива?

– Так... здається.

– Де вона мешкає?

– Здається, вона мешкала в одному інструменті, але вочевидь поширилася. Можна мені піти?

– Ні. Чи можна її вбити?

– Не знаю.

– Чи місце їй у нашому світі?

– Тобто?

– Чи місце їй у нашому світі? – терпляче повторив Ридикуль. – Чи мусило статися те, що стається?

Сюзен раптом почулася великим цабе. Подейкують, що чарівники насправді дуже мудрі, їх навіть колись називали відунами[26]26
  На жаль, воно римується з іншим словом, яким заведено в менш освічених колах звати неприємних стариганів, тому вжитку цього титулу уникають. – Прим. авт.


[Закрыть]. І от вони розпитують її про те, чого самі не знають. Вони прислухаються до неї. В її очах спалахнула гордість.

– Мені здається, що ні. Вона опинилася тут за якимсь випадковим збігом обставин. Потрапила не в той світ.

Ридикуль набундючився:

– Так я й думав. Казав, що не має так бути. Ця штука змушує людей вдавати із себе казна-що. Можна її спинити?

– Гадаю, ні. Вона несприйнятлива до магії.

– Так, справді. З музикою в нас не дуже. З будь-якою. Але ж мусить бути якийсь спосіб її спинити. Покажіть їй той свій ящик, Зрозуме.

– А... Так, ось.

Зрозум підняв кришку. Музика, що поширилася кімнатою, по-олив’яному відлунювала, але звучала цілком впізнавано.

– Ніби жук у сірниковій коробочці, еге ж? – сказав Ридикуль.

– Неможливо відтворювати таку музику за допомогою напнутого в коробці дроту, це протиприродно, – обурилася Сюзен.

Зрозум полегшено зітхнув:

– От і я так казав. Але це все одно стається. Музика того хоче.

Сюзен тупо дивилася на ящик.

Її обличчям розпливалась усмішка. Невесела.

– Вона виводить людей з рівноваги, – сказав Ридикуль. – А ще... От погляньте. Хлопчина якийсь приклеював до наших воріт, то я забрав, а йому наказав стриб-стриб коником звідти, і це, – тут він пихато оглянув пучки своїх пальців, – виявилася цілком слушна в тому випадку порада. Тут ідеться про якийсь фестиваль музики, що качає. Кажу вам, все це скінчиться тим, що з Підземельних Вимірів усіляка гидота полізе, зуб даю. У цих краях такі штуки не рідкість.

– Даруйте, – озвався Несамовитий Адріан підозріливо, – я б не хотів нікого з думки збити, однак: це перед нами Смерть чи ні? Я бачив зображення, і він взагалі на неї був не схожий.

– Ми провели обряд за першим розрядом, – запевнив Ридикуль, – і отаке прикликалось.

– Ага, от тільки татко мій оселедця промишляє, але в сіті його не самі оселедці потрапляють, – сказав Скац.

– Так, вона взагалі може самозванкою бути, – сказав Страшний Тез. – А Смерть ніби вищий на зріст і кістлявіший.

– Це просто якесь дівчисько за носа нас водить, – сказав Скац.

Сюзен невідривно на них дивилася.

– У неї навіть коси при собі нема, – зауважив Тез.

Сюзен зосередилася. Коса виникла в її руках, лезо синювато світилося й тоненько гуло, ніби хтось вів пальцем по вінцях кришталевого келиха.

Студенти виструнчилися.

– Але нам завжди здавалося, що настав час змін, – знайшовся Тез.

– Точно. Прийшов час дати дівчатам можливість випробувати себе у справжніх фахах, – сказав Скац.

– Ану не смійте до мене говорити зверхньо!

– Справді, – сказав Зрозум. – Немає жодних причин Смерті бути чоловічої статі. Жінка може цю роботу виконати майже так само добре, як і чоловік.

– У вас нічогенько виходить, – сказав Ридикуль Сюзен і підбадьорливо всміхнувся.

Вона розвернулася до Архіректора. «Я Смерть, – казала сама собі, – принаймні виконую його роль, а це просто якийсь товстий підстаркуватий дядько, який не має жодного права роздавати мені накази. Я спопелятиму його поглядом, і він невдовзі відчує напругу цієї ситуації уповні». Вона спробувала спопелити Ридикуля поглядом.

– Панночко, як ви поставитеся до пропозиції поснідати? – спитав Ридикуль.

У «Латаному барабані» переважно було завжди відчинено. Близько шостої ранку клієнтури зазвичай майже не було, але Гібіскус не зачинявся до останнього відвідувача.

А відвідувач у нього був – і пив багато. Вигляд у нього був дещо невиразний, і з усіх шпарин одягу сипався пісок.

А ще, наскільки Гібіскусові було видно, тут і там із відвідувача стирчали хапонійські стріли.

Бармен нахилився вперед:

– Даруйте, а ви тут вже бували?

– Я ТУТ ЧАСТО БУВАЮ, ТАК. МИНУЛОЇ СЕРЕДИ БУВАВ, ПРИМІРОМ.

– О! Пам’ятний був вечір, тоді бідолаху Вінса підрізали.

– ТАК.

– Коли вже назвався Вінсом Невразливим, то, вважайте, сам напросився.

– СПРАВДІ, ЦЕ ФАТАЛЬНА НЕТОЧНІСТЬ.

– Вартові казали, це було прикре самогубство.

Смерть кивнув. За анк-морпоркськими звичаями такі витівки, як-от прийти в «Латаний барабан» і назватися Вінсом Невразливим, і справді вважалися самогубством.

– У ЦЬОМУ НАПОЇ ЛИЧИНКИ.

Бармен придивився до кухля.

– Це не личинка, пане, а черв’ячок.

– О, ТОДІ ВСЕ ГАРАЗД, ТАК?

– Так задумано, пане. Це мексикаль у нас, в нього на батьківщині черв’ячка вкидають, щоби показати, який напій міцний.

– ЧИ ВІН ДОСИТЬ МІЦНИЙ, ЩОБИ ВТОПИТИ ЧЕРВ’ЯКА? Бармен почухав потилицю. Він ніколи про це аж так не замислювався.

– Ну, заведено в них так, – невизначено пробурмотів він.

Смерть узяв пляшку й підніс її до рівня, який зазвичай звуть рівнем очей. Черв’як самотньо озирався.

– І ЯК ВОНО?

– Ну, воно на смак...

– ЦЕ Я НЕ У ВАС СПИТАВ.

– Поснідати? – перепитала Сюзен. – Тобто, ПОСНІДАТИ?

– Уже майже час, – сказав Архіректор. – Давненько я не снідав із милими юними жіночками.

– Божечки, та ви тут всі як один не кращі за інших.

– Гаразд, «милих» викреслюємо, – сказав Ридикуль байдужим тоном. – Але горобці вже на деревах покашлюють, і сонце показалося з-за муру, і я чую запах їжі, а можливість попоїсти в товаристві Смерті не щодня випадає. Ви в шахи, бува, не граєте?

– Граю, і то дуже добре, – сказала досі обурена Сюзен.

– Так я й думав. Гаразд, хлопці. Можете повертатися до штрикання всесвіту своїми патичками, чо що там. Прошу сюди, моя панно.

– Я не можу вийти з кола!

– О, можете, якщо я запрошую. Це все питання етикету. Не знаю, чи вас у таку штуку посвячували.

Він узяв Сюзен за руку. Вона трохи повагалася, а тоді переступила крейдяну лінію. Відчула шкірою легке поколювання.

Студенти поспішно відступили.

– Ходіть уже, на все добре, – сказав їм Ридикуль. – Сюди, моя панно.

Сюзен ще ніколи не стикалася з шармом. А його Ридикулеві не бракувало, якщо вимірювати в підморгуваннях і блищанні очей.

Вони разом перетнули газон і зайшли до Великої зали.

Столи вже були накриті до сніданку, але за ними поки що нікого не було.

На столі зі стравами, ніби опеньки, юрмилися казанки й накриті кришками мідні тарелі. За ними терпляче вишикувалися доволі юні покоївки.

– Зазвичай у нас тут самообслуговування, – по-товариськи сказав Ридикуль, піднімаючи одну з кришок. – Офіціанти й таке інше – тільки зайва метушня... Вибачте, це якийсь жарт?

Він поштрикав виделкою те, що лежало під кришкою й покликав одну з дівчат.

– Ви котра, Моллі, Поллі чи Доллі?

– Моллі, ваша світлосте, – покоївка зробила тремтливий кніксен. – Щось не так?

– Не-так-так-так-а-так, – підспівували дві інші покоївки.

– Де моя копчена рибка? Це що таке? Якесь м’ясне пюре в булці, – сказав Ридикуль, виразно дивлячись на дівчат.

– Пані Герпесюк дала кухареві стравоспис, – сказала Моллі, – і це в нас...

– ...ша-ла-ла...

– ...Бургер.

– Та що ви кажете. І, даруйте, що це у вас за гніздо на голові? Ніби каструля з макаронами вибухнула.

– Даруйте, ваша світлосте, ми...

– Ви ходили на концерт музики, що качає, чи не так?

– Так, пане.

– Є-і-є.

– Ви хоч на сцену нічого не кидали?

– Ні, пане!

– А де пані Герпесюк?

– Злягла з застудою, пане.

– Нічого дивного. – Ридикуль розвернувся до Сюзен. – Бургери, ви подумайте, геть подуріли.

– Я на сніданок тільки мюслі їм, – сказала Сюзен.

– Є каша, – відповів Ридикуль. – Її для Скарбія готують, бо в ній нічого цікавого. – Він посунув кришку на казанку. – Ось, каша все-таки є. Існують речі, які музиці, що качає, годі змінити, і каша – одна з них. Дозвольте, насиплю вам ложечку.

Вони всілися до великого столу навпроти одне одного.

– Ну, хіба не чудесно? – спитав Ридикуль.

– Ви знущаєтеся? – підозріливо спитала Сюзен у відповідь.

– Зовсім ні. Мій досвід підказує, що у сіті на оселедця потрапляє переважно все-таки оселедець. Але як смертний – так би мовити, споживач послуги, – я хотів би дізнатися, чому Смертю раптом стала юна дівчина замість самоходного анатомічного зразка, до якого ми призвичаїлися, і з яким... знайомі.

– Анатомічного зразка?

– Це я так скелет назвав. Це в мене зі студентства.

– Він мій дід.

– А. Так, ви казали. І це справді так?

– Звучить трохи тупо, коли доводиться це пояснювати іншим.

Ридикуль похитав головою:

– Якби ж ви хоч п’ять хвилин побули на моїй посаді. Ви б тоді зрозуміло, що таке «тупо», – він витягнув із кишені олівець і обережно посунув верхню половинку булочки на своїй тарілці. – Там ще й сир, – поскаржився він.

– Але він кудись подівся, і от уже я раптом успадкувала його фах. Ну тобто, мені цього не треба! Чому я? Ганяти по світу з тією дурнуватою косою на плечі... Не цього я хотіла досягнути в житті...

– Так, про таке на заходах із фахової орієнтації не розповідають, – сказав Ридикуль.

– Саме так.

– Якщо я правильно розумію, у вас виникли труднощі? – поцікавився Ридикуль.

– Ми гадки не маємо, куди він подівся. Альберт каже, що він чимось дуже засмучений, але не говорить, чим саме.

– Божечки. Що ж могло би засмутити Смерть?

– Здається, Альберт побоюється, що він утне якусь... дурницю.

– Ой леле. Сподіваюся, не таку вже страшну дурницю він утне. А це можливо взагалі? Як це назвати тоді... мортицид? Чи, може, цидицид.

На превеликий подив Сюзен, Ридикуль поплескав її по руці:

– Але я певен, що усі ми спокійно спатимем, знаючи, що ви за старшу, – сказав він.

– Але це такий розгардіяш! Хороші люди так по-дурному гинуть, а погані живуть щасливо до глибокої старості... Суцільна недбалість. Жодного сенсу. І справедливості. От, скажімо, є цей хлопець...

– Який хлопець?

Із подивом – і жахом – Сюзен відчула, що зашарілася.

– Та просто хлопець. Він мав померти за цілком дурних обставин, і я хотіла врятувати його, але його врятувала музика, і зараз вона його затягує у дедалі глибшу халепу, і я просто мушу його врятувати, але не знаю чому.

– Музика? – перепитав Ридикуль. – А він часом на гітарі не грає?

– Грає! Звідки ви знаєте?

Ридикуль зітхнув:

– Ми, чарівники, відчуваємо таке інстинктивно, – він знов посовав бургер олівцем. – І салат. Нащо він тут? І одна тонесенька скибочка маринованого огірка.

Він відпустив половинку булочки, й та впала на місце.

– Та музика жива, – сказав він.

Думка, яка намагалася достукатися до Сюзен впродовж останніх десяти хвилин, зрештою відчинила двері з ноги.

– Ох, боже! – сказала Сюзен.

– Ви до котрого бога звертаєтесь? – чемно уточнив Ридикуль.

– Це ж так просто! Вона потрапляє в пастки! Змінює людей! Вони хочуть грати м... Я мушу йти, – заспішила вона. – Цей... Дякую за кашу...

– Та ви ж навіть не спробували, – м’яко завважив Ридикуль.

– Ні, та... я на неї надивилася вдосталь.

Сюзен зникла. Трохи вичекавши, Ридикуль подався вперед і поводив рукою в повітрі там, де вона сиділа, – про всяк випадок.

Тоді він поліз під пахву й витягнув з-під мантії афішу фестивалю. Величезні потвори з мацаками – от у чому буде проблема. Варто скупчити забагато магії в одному місці, й дійсність прорветься, мов шкарпетки на Деканових п’ятках (шкарпетки ті в останні кілька днів чомусь були нестерпно яскравих кольорів).

Ридикуль помахав рукою покоївкам.

– Дякую, Моллі, Доллі й Поллі, – сказав він, – можете забирати посуд.

– Є-і-є.

– Так, так, дякую.

Ридикуль відчув себе страшенно самотнім. Розмова з тією дівчиною дуже його розважила. Здавалося, вона була єдиною з його оточення, хто не втрачав глузду чи не занурювався з головою в справи, на яких він, Ридикуль, геть не розумівся.

Він побрів до себе, але дорогою відволікся на грюкіт, що чувся з Деканових покоїв. Двері були відчинені навстіж.

Старшим чарівникам надавали просторі помешкання із кабінетом, майстернею й спальнею. Декан згорбився над горном у майстерні, обличчя його закривала маска з темним склом, а в руці був молоток. Він напружено працював. Летіли іскри.

«Чудові новини», – подумалося Ридикулю. Може, скінчаться нарешті всі ці дурниці з музикою, що качає, і його колега нарешті повертається до справжньої магії.

– У вас все добре, Декане?

Декан підняв маску й кивнув:

– Майже закінчив, Архіректоре.

– Чув, як ви тут гамселите, аж зі сходів, – невимушено сказав Ридикуль.

– Он як. Це я працюю над кишенями, – пояснив Декан.

Ридикуль не зрозумів, що до чого. Численні більш складні закляття потребують розжарювання й гамселення, але щоби йшлося про кишені – такого він ще не чув.

Декан тримав у руках пару штанів.

Зі штанинністю в цих штанів, по правді, було не дуже: старші чарівники носили переважно штани розміру 50/25, тобто такі, що пасували б комусь, хто падає зі стіни, а тоді його збирає докупи королівське військо. А ще Деканові штани були темно-синіми.

– Це ви по них так гамселили молотком? – поцікавився Ридикуль. – Пані Герпесюк знов переборщила з крохмалем?

Він придивився уважніше.

– Ви їх заклепали?

Декан сяяв:

– Ці штани, – сказав він, – сидять як знахар прописав.

– Ви знову мовою музики, що качає, говорите? – підозріливо запитав Ридикуль.

– Я в сенсі, що це гаряча штучка.

– Мабуть, не сильніша за товсту мантію в таку спеку, – відзначив Ридикуль. – Але... ви ж не збираєтеся їх вдягати зараз, правда?

– Чому ні? – спитав Декан у відповідь, вибираючись із мантії.

– Чарівник у штанях? Без мантії? Тільки не за мого ректорства! Це має манірний вигляд. Люди сміятимуться.

– Ви весь час у мені сумніваєтеся і відмовляєте від усього, за що беруся!

– Не треба зі мною говорити таким тоном...

– Ага, звісно, але ви ніколи не слухаєте, що я кажу, і я не розумію, чого це не можу носити одяг, який мені до вподоби!

Ридикуль розлючено роззирнувся навколо:

– Який у вас тут страшний розгардіяш! – проревів він. – Ану приберіть негайно!

– От і ні!

– Тоді не буде вам ніякої музики, що качає, мій юний друже!

Ридикуль вийшов і гримнув дверима.

Тоді гримнув ними ще раз, відчиняючи, й додав:

– І я не давав дозволу перефарбовувати стіни начорно!

Він знов гримнув дверима. А тоді знов рвонув їх на себе:

– А ще вони не вашого розміру!

Декан вибіг у коридор із молотком у руці:

– Кажіть, що хочете! Настане день, коли ці штани увійдуть в історію, і вже точно їх не назвуть архіректорсами!

Була восьма ранку – та година, коли пияки намагаються забути самі себе чи пригадати, де живуть. Інші відвідувачі «Латаного барабана» куняли над напоями попід стінами й упівока спостерігали за орангутаном, який грав у «Варварський набіг» і верещав щоразу, коли програвав пенні.

Гібіскус дуже хотів зачинитися. Хоча того ранку це означало би підірвати золоту жилу, іншого способу відновити постачання чистих склянок і кухлів просто не було.

– То як, вдалося вам забути? – спитав він у відвідувача.

– ЗДАЄТЬСЯ, Я ЗУМІВ ЗАБУТИ ТІЛЬКИ ОДНУ РІЧ.

– І яку ж? Ох, яке дурне питання, питати про те, що ви забули.

– Я ЗАБУВ, ЯК СП’ЯНІТИ.

Бармен глянув на кілька рядів порожніх склянок. Серед них були винні келихи. Були коктейльні келихи. Були пивні кухлі. Були чарки у формі веселих товстунів. Було відро.

– Гадаю, ви на правильному шляху, – сказав він навмання.

Незнайомець узяв одну з щойно допитих склянок і пішов у бік автомата з «Варварським набігом».

Це був гральний автомат, напханий винятково складною машинерією. Під гральним столом у тумбі з червоного дерева ховалися сотні коліщаток і черв’ячних передач, які відповідали за смикання грубо вирізаних фігурок варварів на прямокутному полі. Гравець за допомогою важелів і ручок керував самозарядною катапультою, що пересувалася під «ногами» варварів і приводила фігурки до руху. Одночасно варвари (за допомогою храпових механізмів) стріляли крихітними стрілами. Зрідка лунав дзвоник, і варвар, пропливаючи верхи над пішими варварами, метав списи. Автомат весь час торохкотів і подзенькував – почасти через загальну розхитаність і зношеність механізму, а почасти через те, що орангутан смикав за обидва важелі одночасно, стрибав на педалі, що відповідала за постріли, і верещав на пуп.

– Я би його прибрав звідси, – зізнався бармен у спину незнайомцеві, – та відвідувачі від нього в захваті.

– ПРИНАЙМНІ ОДИН ВІДВІДУВАЧ.

– Знаєте, ця штука все-таки краща за фруктомат.

– СПРАВДІ?

– Так, бо він звідти всі фрукти виїдав.

Із кутка з автоматом почувся гнівний скрекіт.

Бармен зітхнув:

– Хто б подумав, що можна аж так перейматися через якийсь пенні.

Орангутан розлючено ляснув по шинквасу долонею із доларовою монетою й пішов назад до автомата з двома жменями дріб’язку.

Якщо вкинути в шпарину один пенні, можна потягнути за великий важіль, і тоді ставалося диво – варвари оживали й шкутильгали в бій.

– Він свій напій туди вилив, – поскаржився бармен. – Може, мені здається, але тепер вони навіть сильніше хитаються.

Смерть якийсь час спостерігав за грою. Мало йому траплялося видовищ, які б його аж так пригнічували. Ті варвари так чи інакше загинуть, то нащо по них ще й стріляти?

Нащо?..

Він підніс руку зі склянкою й помахав нею, звертаючись до інших відвідувачів:

– ВИ. ВИ. ЦЕЄ, ОТ ВИ ВЗАГАЛІ УЯВЛЯЄТЕ, ЯК ЦЕ, КОЛИ В ТЕБЕ ПАМ’ЯТЬ ТАКА ХОРОША, ЩО ПАМ’ЯТАЄШ НАВІТЬ ТЕ, ЧОГО ЩЕ НЕ СТАЛОСЯ? В МЕНЕ ТАКА. О, ТАК. ТОЧНО ТАКА. ТАК НІБИ. ТАК НІБИ. ТАК НІБИ НЕМАЄ МАЙБУТНЬОГО... Є ТІЛЬКИ МИНУЛЕ, ЯКЕ ЩЕ НЕ СТАЛОСЯ. А ЩЕ. А ЩЕ. А ЩЕ. ВСЕ ОДНО ТРЕБА РОБИТИ СВОЄ. ЗНАЄШ, ЩО МАЄ СТАТИСЯ, І ВСЕ ОДНО РОБИШ ТЕ, ЩО МУСИШ.

Він роздивився обличчя навколо. У «Барабані» звикли до алкоголічних лекцій, але не до таких.

– РОЗУМІЄТЕ. РОЗУМІЄТЕ. РОЗУМІЄТЕ, ЩО ОТ БАЧИТЕ ВИ ПЕРЕД СОБОЮ ВІДДАЛІК РЕЧІ, НІБИ АЙСБЕРГИ В ТУМАНІ, АЛЕ НІЧОГО З ТИМ РОБИТИ НЕ МАЄТЕ ПРАВА, БО... БО... БОТАКИЙЗАКОН. НЕ МОЖНА ПОРУШУВАТИ ЗАКОН. МУСИТЬБУТИЗАКОН.

БАЧИТЕ ОЦЮ СКЛЯНКУ, ТАК? БАЧИТЕ? ВОНА ЯК ПАМ’ЯТЬ. ВСЕНСІЩО КОЛИ ТУДИ НАЛИТИ ЧОГОСЬ ПО ВІНЦЯ І НАЛИВАТИ ДАЛІ, ТО СКІЛЬКИ НАЛЛЄШ, СТІЛЬКИ Й ВИЛЛЄТЬСЯ, ТАК? ФАКТ. В УСІХ НА СВІТІ ТАКА ПАМ’ЯТЬ.

ЦЕ НЕ ДАЄ ЛЮДЯМ ЗБЖ... ЗБЖ... ЗБОЖ... ВТРАТИТИ ГЛУЗД. КРІМ МЕНЕ. ОХЯНЕЩАСНИЙ. УСЕ ПАМ’ЯТАЮ. ТАК НІБИ ВОНО ТІЛЬКИ ЗАВТРА СТАЛОСЯ. ВСЕ.

Він опустив погляд на склянку.

– АГА, – сказав він. – ЯК ДИВНО ІНОДІ БУВАЄ ЗГАДУВАТИ, ПРАВДА?

Це було найвидовищніше знепритомнення з усіх, які бачив «Барабан». Високий незнайомець у чорному падав на спину повільно, мов дерево. Без слабодухого підкошування колін, без марних спроб схопитися за стіл. Він просто перейшов із вертикального положення в горизонтальне так, ніби виконував перевертання геометричної фігури.

Коли він досягнув підлоги, кілька відвідувачів заплескали в долоні. А тоді спробували попорпатися по його кишенях – точніше, спробували знайти кишені, але не знайшли. А тоді викинули його в річку[27]27
  Чи, точніше, на річку. – Прим. авт.


[Закрыть].

У велетенському Смертиному кабінеті палала свічка. Палала – і не вигорала.

Сюзен нервово гортала книжки.

Життя непроста штука. Про це вона знала – це було Знання, якого вона набула разом із цим фахом. Була й така штука, як просте життя живих істот, але воно було... як би це сказати... простуватим.

Були й інші форми життя. Міста жили своїми життями. Мурашники й бджолині рої жили своїми життями, що були сумами усіх дрібніших життів. Світи жили своїми життями. Навіть боги жили життями, якими їх наділяли ті, хто в них вірив. Світ прагнув життя. Воно було спільним і вкрай поширеним благом. Усе бодай трохи складне за своєю суттю діставало частку цього спільного блага – точно так само, як щось, наділене бодай якоюсь масою, на додачу діставало ще й силу тяжіння. Усесвіт вочевидь прагнув самоусвідомлення. А це означало, що в саму тканину часу й простору була увіткана дещиця жорстокості.

Можливо, навіть музика могла зажити, якщо проіснувала на світі досить довго. Життя – набувана звичка.

Бо ж кажуть: «Не можу ту кляту мелодію викинути з голови». Коли це не просто ритм, а серцевий ритм.

А все живе прагне розмножуватись.

Нудль Від-Душі-Відриваю любив прокидатися вдосвіта, коли є можливість продати мушку ранній пташці.

Він облаштував собі робочий стіл в одній з майстерень Крейдяна. Загалом же він був проти такого поняття, як постійне представництво. Звісно, було в цьому понятті й дещо хороше – можна було легко його знайти. Але ділова стратегія Нудля була спрямована в протилежний бік – це він знаходив покупців, а не навпаки.

Того ранку його примудрилося знайти чимало людей. Багато хто з них мав при собі гітару.

– Добре, – сказав він Асфальтові, чия пласка маківка ледве визирала з-за стола, – ти все зрозумів? У тебе є два дні, щоби дістатися Псевдополя, а там звітуватимеш панові Стукоштоку з «Бульпіта». І щоби всі чеки зберіг.

– Так, пане Нудль.

– Вибратися з міста на кілька днів – гарна ідея.

– Так, пане Нудль.

– Я ж нагадав тобі, щоби всі чеки зберіг?

– Так, пане Нудль, – зітхнув Асфальт.

– Тоді йди собі.

Нудль більше не звертав уваги на троля й підкликав групу гномів, які терпляче на це чекали.

– Гаразд, хлопці, ходіть сюди. То ви хочете бути зірками у світі музики, що качає?

– Так, пане!

– Тоді слухайте сюди...

Асфальт подивився на гроші. Їх було замало, щоби кілька днів годувати чотирьох людей. Співбесіда за його спиною тривала.

– І як ви себе звете?

– Ну, «Гноми», пане Нудль, – сказав головний гном.

– «Гноми»?

– Так, пане.

– Чому?

– Бо ми і є ними, пане Нудль, – терпляче пояснив головний гном.

– Ні-ні-ні, так не піде. Це нікуди не годиться. Вам потрібна якась така назва, трохи, – тут Нудль поворушив пальцями в повітрі, – така, щоби качала. Щось таке. А не просто «Гноми». Треба, щоби ви були... Ох, навіть не знаю. Треба щось цікавіше.

– Але ми цілком собі гноми, – сказав один з гномів.

– «Цілком собі гноми», – повторив Нудль. – А це може й спрацювати. Гаразд. Я вас записую в «Гроно» на четвер. А ще, звісно, на наш фестиваль. Звісно, оскільки він безкоштовний, то й вам не заплатять.

– Ми тут пісню написали, – сказав головний гном голосом, сповненим надії.

– Добре, добре, – відповів Нудль, щось шкрябаючи в нотатнику.

– Вона зветься «Мені щось в бороді застрягло».

– Добре.

– І послухати не хочете?

Нудль відірвався від нотатника:

– Послухати? Та я нічого не встигну, якщо цілими днями музику слухатиму. Ідіть собі. До наступної середи. Хто там далі? Ви всі тролі?

– Ага.

Із цим гуртом Нудль вирішив не сперечатися – тролі-бо більші за гномів.

– Чудово. Але треба О перекреслити. «Тролі». Так гарніше. П’ятниця, «Латаний барабан». І фестиваль. Ясно?

– У нас тут пісня...

– От і молодці. Далі!

– Це-от ми, пане Нудль.

Нудль пильно дивився на Джимбо, Кивуна, Довбня й Паскуду.

– Як ви після вчора насмілилися? – спитав він.

– Нас трохи понесло, – сказав Довбень. – Оце цікаво, чи можна ще спробувати?

– Ви ж самі казали, що публіка була в захваті, – додав Кивун.

– В захваті від можливості вас віддухопелити, от як я казав. Двоє з вас весь час у самовчитель підглядали!

– Ми назву поміняли, – сказав Джимбо. – Ми оце подумали, що «Божевілля» – це якось трохи тупо, то вирішили іншу назву взяти, ми ж серйозний гурт, який розширює межі музичного самовираження й колись досягне неабиякого успіху.

– У четвер, – сказав Кивун.

– Тому ми назвалися «Ссання».

Нудль довго й уважно дивився на них. Дражнити ведмедів, жорстоко поводитися з биками, влаштовувати собачі бої й лякати овець було в Анк-Морпорку суворо заборонено, хоча Патрицій не наклав жодних обмежень на жбурляння гнилими овочами й фруктами у будь-кого підозрюваного в участі у вуличному театралізованому дійстві.

Можливо, перед ним була незайнята ніша.

– Добре, – сказав він, – можете виступити на фестивалі. А тоді... Побачимо.

«Зрештою, – подумав він, – ми принаймні побачимо, чи вони той фестиваль переживуть».

Повільно й невпевнено із Анка на пристань біля Босяцького моста вибрався хтось. Він трохи постояв, доки болото з нього трохи обтекло й розтеклося калюжею під мостинами.

Міст той був доволі високим. Обабіч на ньому стояли будівлі, тож проїзд був дуже вузьким. Мости в Анк-Морпорку часто забудовували – по-перше, там зручно було облаштовувати каналізацію, а по-друге – не було проблем із водою.

У темряві під мостом жеврів вогонь. Той, хто виліз із річки, пішов на світло. Темні постаті навколо вогнища озирнулися, їхні сховані в тінях обличчя зморщилися в спробі роздивитися незнайомого перехожого.

– Це сільська підвода, – сказав Толоз. – Я сільську підводу всюди упізнаю. Навіть якщо її пофарбувати в синій. І вона вся якась побита.

– Це все, що ви можете собі дозволити, – сказав Асфальт. – Я вже й свіжої соломки підстелив.

– Я був певен, що в нас буде гастрольна карета, – сказав Бескид.

– Ох, але пан Нудль сказав, що митці такої величини мусять користуватися таким самим транспортом, що й прості люди, – озвався Асфальт. – А ще він сказав, що ви не схочете зайвий раз витрачати гроші.

– Що скажеш, Паді, – спитав Толоз.

– Я не проти, – невпевнено сказав Паді.

Толоз і Бескид перезирнулися.

– Я певен, що коли б ти пішов до Нудля й вимагав більшого, то домігся би, – обнадійливо сказав Толоз.

– У підводи є колеса, – сказав Паді, – то на ній і поїдемо.

Він заліз на підводу й влаштувався на соломі.

– Пан Нудль нові сорочки замовив, – сказав Асфальт, розуміючи, що товариству бракує ентузіазму. – Для гастролів. Гляньте, отут на спині написано всі міста, де ви гратимете, хіба не класно?

– Ага, щоби коли нам головорізи з Гільдії музикантів голови поскручують, ми могли бачити, де побували, – сказав Толоз.

Асфальт ляснув батогом над конячими спинами. Вони рушили таким кроком, що в ньому відчувався намір нікуди не поспішати, і жоден телепень, який не вміє як належить користуватися батогом, не змусить їх йти швидше.

– Хулєра-хулєра! То мертвяк, вам кажу. Хулєра. Жовтяк, точно кажу. Десять тисяч літ! Хулєра.

– СПРАВДІ?

Смерть розслабився.

Навколо вогнища було пів десятка людей. І вони поводилися по-товариському. Пляшка йшла по колу. Чи то пак не пляшка, а бляшанка, і Смерть так і не довідався до пуття, що в ній було, а також, що це булькотіло на вогнищі зі старих чоботів і багнюки.

Вони не питали, хто він.

І в жодного з них не було прізвища, наскільки він зрозумів.

У них були... прізвиська. Як-от Кислий Кен, чи Домовина Генрі, чи Старий Тхір Рон – і вони радше описували, ким стали їхні носії, аніж ким вони були колись.

Бляшанка дійшла до нього. Він якомога чемніше передав її далі й блаженно приліг.

Люди без прізвищ. Невидимі, як він. Люди, для яких Смерть завжди був прийнятним супутником. Можна було лишитися з ними на якийсь час.

– Вільна музика, – ревів пан Шпень. – Безкоштовна! Який бовдур гратиме музику задарма? Хоч би капелюха виставити й мідяки збирати. Інакше який сенс?

Він тупо дивився на папери, розкладені перед ним на столі, аж доки Ранцерот чемно не кашлянув.

– От про що я міркую, – сказав пан Шпень. – Цей хитрий Ветінарі. Він же сам казав, що гільдії мусять відповідати за дотримання закону про гільдії?

– Я чув, що вони їдуть із міста, – сказав Ранцерот. – На гастролі. Кудись у провінцію, так я чув. Там наші закони не діють.

– У провінцію. За місто. Так, – сказав пан Шпень, – це дуже небезпечно. На сільських дорогах.