Текст книги "Душевна музика"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 18 страниц)

Великої погоди це не зробило. Там, де бракувало деталей, повітря світилося так, як світяться душі померлих.

Якщо взяти блискучу машину й підсвітити її, щоби блищала і сяяла, а потім забрати машину й лишити саме світло...

Лишився тільки кінський череп. Він, і ще заднє колесо, що диміло, обертаючись у вилці зі світлових розрядів.

Коли вся це проревло повз Нудля, його кінь сіпнувся й стрімголов помчав уперед.

Смерть звик до швидких мандрів. Теоретично він і так був усюди водночас і всіх дожидався. Найшвидший спосіб подорожувати – зразу бути на місці.

Але він ще ніколи не мчав так швидко, рухаючись так повільно. Краєвид на швидкості розмазався й втратив різкість – та повертався лиш тоді, коли він ледве не чиркав колінним суглобом об землю на крутих поворотах.

Віз знову ворухнувся. Тепер навіть Бескид вдивлявся у темряву.

Щось торкнулося його плеча.

– ХАПАЙСЯ, АЛЕ НЕ ЗА ЛЕЗО.

Паді тим часом нахилився назад.

– Толозе, якщо відпустиш мішок, я можу...

– Навіть не думай.

– У саванах немає кишень, Толозе.

– Поганий, значить, у тебе кравець.

Зрештою, Паді схопився за чиюсь ногу й потяг до себе. Один за одним учасники «Гурту» вибралися на дорогу. І витріщилися на Сюзен.

– Білий кінь, – сказав Асфальт. – Чорний плащ. Коса. Гм.

– Ви теж її бачите? – спитав Паді.

– Сподіваюся, ти не скажеш, шо ліпше б не бачили, – відповів Бескид.

Сюзен витягла життємір і критично його оглянула.

– Я так розумію, домовлятися про щось уже пізно? – спитав Толоз.

– Просто перевіряю, мертві ви чи ні, – відповіла Сюзен.

– Мені здається, що я живий, – сказав Толоз.

– Хай ще трохи поздається.

Усі розвернулися на скрип. Підвода покотилася вперед і впала в провалля. Спершу пролунав тріск від зіткнення зі скелястим виступом, потім – далекий глухий удар об скелі на дні, й насамкінець «бабах» від вибуху оливи, яка зайнялася помаранчевим полум’ям.

Із купи уламків, лишаючи по собі вогняний слід, викотилося палаюче колесо.

– Ото й ми там були б, – сказав Бескид.

– А зараз що – краще? – озвався Толоз.

– Ага, – відповів Бескид. – Ми ж не вмираємо під охопленою вогнем підводою.

– Та ні, але ось вона на вигляд трохи... потойбічна.

– Мені нормально. Я потойбічне щодня на хліб намазую.

Позаду Паді повернувся до Сюзен.

– Я... здається, я все зрозуміла, – сказала вона. – Музика... перекрутила історію. Її не мало бути в нашій історії. Ти не пам’ятаєш, звідки вона в тебе?

Паді мовчки дивився на неї. Коли тебе рятує від певної смерті приваблива дівчина на білому коні, питання про закупи трохи не на часі.

– В анк-морпоркській крамниці, – відповів Бескид.

– У загадковій старій крамниці?

– Як і все там. А ще...

– Ви туди поверталися? Вона досі там? Там само?

– Так, – відповів Бескид.

– Ні, – сказав Толоз.

– Там була ціла купа цікавинок, по які хотілося повернутися й про все розпитати?

– Так! – разом вигукнули Толоз і Бескид.

– Ага, – сказала Сюзен, – то про таку крамницю мова.

– Я знав, що їй там не місце, – сказав Толоз. – Хіба я не казав, що їй там не місце? Я казав, що їй там не місце. Я казав, що вона химерна.

– Я думав, це означає «довгаста», – сказав Асфальт.

Бескид виставив руку.

– Сніг перестав, – сказав він.

– Я впустив її в прірву, – озвався Паді. – Я... Мені вона вже не треба. Мабуть, розбилася.

– Ні, – відповіла Сюзен. – Вона не...

– Хмари... От вони зараз химерні, – зауважив Толоз, піднявши очі.

– Які? Довгасті? – перепитав Асфальт.

Усі раптом відчули, як... навколо світу зникли стіни. Засвистіло повітря.

– А це ще що таке? – спитав Асфальт, коли всі інстинктивно збилися в купу.

– Тобі краще знати, – відповів Толоз. – Я думав, ти всюди був і все бачив.

У повітрі затріскотіло біле світло.

Повітря й саме стало світлом – білим, наче місячне, але сильним, ніби сонячне. І звук – ніби рев мільйонів голосів.

Голоси казали: Я покажу тобі, хто я. Я музика.

Ранцерот запалив ліхтарі.

– Жени, жени! – кричав Шпень. – Їх треба спіймати, чуєш? Н-но!

– Не знаю, що зміниться, як вони втечуть, – пробурмотів Ранцерот, лізучи в карету, поки Шпень поганяв коней. – Ну, тобто вони втекли. Ось і все, правда ж?

– Ні! Ти їх бачив. Вони... вони дух всього цього безумства, – відповів Шпень. – Таке не можна спустити з рук!

Ранцерот роззирнувся. Йому вже не вперше спадало на думку, що пан Шпень геть зваріював з партитури, що він із тих, хто палко веде божевільну партію, керуючись холодним розумом і спираючись на просту й зрозумілу тему. Він, Ранцерот, був зовсім не проти пальцеломних фокстротів чи зубодробильних фанданго, але він ніколи нікого не вбивав – принаймні навмисне. Він був свідомий того, що в нього є душа (хай навіть трохи дірява й пошарпана), і плекав надію, що одного дня бог Реґ знайде йому місце в небесному оркестрі. Вбивці не грають у перших скрипках. Сидять, мабуть, десь в альтах.

– Може, спинимося просто зараз? – запропонував він. – Вони не повернуться...

– Заткнися!

– Але ж марно...

Коні позадкували. Карета захиталася. Щось промайнуло повз них і зникло у темряві, лишивши по собі блакитний вогненний слід, який ще трохи посвітився, а потім зник.

Смерть розумів, що колись муситиме зупинитися. Але до нього поволі доходило, що в темному словнику, звідки походила ця машина, слово «повільніше» було таким само неуявним, як і слово «обережніше».

Його природа опиралася зменшенню темпу за будь-яких умов, крім, хіба, драматичного сповільнення наприкінці третього куплету.

У цьому й була проблема Музики, Що Качає. Вона любила все робити по-своєму.

Дуже повільно, обертаючись у повітрі, переднє колесо відірвалося від землі.

Усесвіт занурився в цілковиту темряву. І озвався голос:

– Це ти, Бескиде?

– Ага!

– Добре. А це я, Толоз?

– Ніби ти.

– Асфальте?

– Тут.

– Паді?

– Толозе?

– А ця... Панна-в-Чорному?

– Так?

– Панно, а де це ми, не підкажете?

Землі під ногами не було, та Сюзен не почувалася завислою в повітрі. Вона просто стояла, а що не було на чому – це вже дрібниці. Не падала вона, бо падати не було куди й звідки.

Географія ніколи її не займала, та чомусь із голови не йшла думка, що цієї місцини не знайти в жодному атласі.

– Мені невідомо, де перебувають наші тіла, – обережно відповіла Сюзен.

– О, клас. Серйозно? – озвався Толозів голос. – Я тут, тіло моє невідомо де? А з грішми що?

Десь далеко в темряві почулися кроки. Звук наближався впевнено й ураз затих.

Голос сказав:

– Раз-два-три-чотири...

І Всесвіт явився.

Термін «Великий вибух» для опису того, що сталося далі, не пасує. Адже вибух – це всього-на-всього гучний звук, а зі звуку буває тільки звук і розпорошені по космосу частинки казна-чого.

Матерія виникла вибухово – і, на перший погляд, цілком безладно, та уважний слухач помітив би, що звук, який супроводжував її появу, був насправді акордом. Винятково потужним акордом. Усе суще суцільним потоком увірвалося в буття, ніби, до того зібгане невідомо де, враз випросталося.

І от блискавичним зиґзаґом рвонула крізь хмару всього сущого дика жива музика.

Вона мала форму. Вона мала зміст. Вона мала ритм. Вона пульсувала злагоджено і в розмір. І розмір той був танцювальним.

І все затанцювало.

Голос у голові Сюзен промовив:

– Ця музика житиме вічно.

Сюзен відповіла уголос:

– В усьому живому дещиця тебе, так?

– Саме так. Я серцебиття світу. Я доля сильна і доля слабка.

Сюзен досі не було нікого видно. Світло звуку струменіло повз неї шаленим потоком.

– Але ж він викинув гітару.

– Мені хотілося, аби він жив мною.

– Ні! Тобі хотілося, щоби він помер заради тебе! Злетів на підводі в урвище!

– Але яка різниця? Він все одно колись помер би. Та померти, віддавшись музиці... Люди пам’ятатимуть навіть ті пісні, яких він не встиг скласти. І ці пісні будуть найкращими на світі.

Жити однією миттю.

Жити вічно.

Не згасати.

– Відпусти нас!

– Я вас не тримаю.

Сюзен кліпнула. Вони були на дорозі. Повітря блискало й потріскувало, густо ліпила сльота.

Вона перевела погляд на спотворене жахом обличчя Паді.

– Треба забиратися звідси...

Він тримав перед очима долоню, та була прозора.

Бескид майже розчинився. Толоз силкувався схопитися за лямку торби, та пальці мов прослизали крізь неї. Обличчя його скривилося від жаху – чи то перед смертю, чи то перед бідністю. Сюзен закричала:

– Так нечесно! Він тебе викинув! Це несправедливо!

Дорогою наближалася цятка сліпучо-білого світла. Так швидко не могла їхати жодна карета, жоден віз. Цятка ревла, мов кнур у передчутті зустрічі з зоотехніком.

Джерело світла сягло повороту, смикнулося, підскочивши на камені, й зірвалося в прірву. Це сталося так швидко, що глухий і важкий голос тільки й устиг промовити: «ОТ СР...» – перш ніж штукенція, що везла його власника, вдарилася в протилежну стіну провалля й вибухнула полум’яною кулею.

Сюзен розвернулася, тримаючи косу напоготові для удару. Та музика пронизувала собою все. Жодна душа більше не трималася за неї на цьому світі.

Можна скільки завгодно докоряти Всесвітові несправедливістю чи нечесною грою. Всесвіт просто знизає чимось і скаже: «Ой, справді? Як шкода».

Можна когось рятувати. Можна опинятися в слушному місці в слушну мить, та хтось чи щось там у світобудові клацне пальцями й скаже: «Ні, все мусить статися саме так. Зараз я покажу вам як треба. Як мусить загинути легенда».

Сюзен потягнулася вперед і спробувала схопити Паді за руку. Навіть відчула її у своїй руці – а радше її холод.

– Ти чуєш мене? – кричала Сюзен крізь заглушливе ревіння тріумфальних акордів.

Паді кивнув.

– Це типу... Як легенда. Це мусить статися. Я тут не можу завадити. Хіба можна убити музику?

Вона відпустила його руку й підбігла до краю урвища. Внизу догоряла підвода. Вони в ній не з’являться. Вони там уже були.

– Я не можу ніяк зарадити! Це нечесно! – вона стиснула кулаки, ніби погрожуючи комусь, і крикнула: Діду!

Блакитне полум’я палахкотіло на дні урвища.

Фаланга пальця ворухнулася й покотилася, а докотившись до наступної фаланги, з’єдналася з нею. Ще одна кістка скотилася зі скелі, підскочила й приєдналася до своїх менших родичок.

У напівтемряві щось поторохкотіло між каменів, і жменька якихось білих штук прострибала між брил, щоби зрештою явитися світові в подобі руки, що її вказівний палець ніби грозив небу.

Тоді почулася низка гучніших поклацувань – це одна з одною з’єднувалися більші кістки, знайшовши одна одну в імлі.

– Я ж хотіла як ліпше! – кричала Сюзен. – Нащо взагалі така Смерть, яка гратиме за такими дурнуватими правилами!

– ПОВЕРНИ ЇХ.

Сюзен розвернулася в ту мить, коли фаланга великого пальця ноги вискочила з багна і зникла десь під полою Смертиної мантії.

Смерть рішучо підійшов, вирвав у Сюзен з рук косу й одним ударом з розвороту розбив її об скелю. Лезо розлетілося на уламки, мов скляне. Смерть підняв із землі крихітний трикутник.

Той сяяв у його кістлявих п’ястуках, мов крижана блакитна зоря.

– ДВІЧІ НЕ ПОВТОРЮВАТИМУ.

Коли музика озвалася до нього, сніжинки затанцювали в такт:

– Тобі мене не вбити.

Смерть витягнув з-під мантії гітару. Надтріснуту – та це не важило. Її обрис мерехтів у темряві, струни світилися.

Смерть став у стійку, що за неї Довбень життя би віддав, і заніс правицю над струнами. Під фалангами лівиці срібно блищали струни. Якби світло могло звучати, той блискіт дзенькотів би.

– Він прагнув бути найславетнішим музикантом на світі. Такі живуть за правилами. Непорушними. Доля – це те, що судилося.

То був єдиний раз в історії Дискосвіту, коли з лиця Смерті на мить зійшов вишкір.

Він опустив правицю на струни.

Ані звуку.

Радше, навпаки. Почулося приглушення звуку – вщухання того гомону, що його було повсякчас до того чути, як тепер розуміла Сюзен. Повсякчас. Вона чула його все життя. Цей гомін, що його помічаєш, тільки коли він замовкне.

Струни мовчали.

На світі акордів безліч. І безліч чисел. Та є одне, що про нього всі забувають, – і звати його нуль. Але ж без нулів числа здатні хіба що до арифметики. І музика без нульового акорду – пустий звук.

Смерть зіграв нульовий акорд.

Ритм невидимих ударних сповільнився. Почав слабшати. Всесвіт не припинив руху, і кожен атом далі жив своїм життям. Та невдовзі тому танцеві час буде добігти кінця, і танцюристи спиняться, озирнуться довкола, намагаючись второпати, що робити далі.

– Зараз не час на це, зіграй іще щось!

– НЕ МОЖУ. А ОТ ВІН – ЗМОЖЕ, – кивнув Смерть на Паді й кинув тому гітару. Та пройшла крізь хлопця.

Сюзен підбігла й ухопила інструмент.

– Ти мусиш взяти її! Мусиш зіграти! Мусиш запустити музику!

Вона нервово забряжчала по струнах, Паді зіщулився.

– Благаю, не зникай!

Музика гула в її голові.

Паді спромігся взятися за гриф, але на струни дивився так, ніби вперше їх бачив.

– А що буде, коли він не заграє? – спитав Толоз.

– Ви всі загинете на дні урвища!

– А РАЗОМ ІЗ ВАМИ ЗАГИНЕ МУЗИКА. І ТАНЕЦЬ СКІНЧИТЬСЯ. ТАНЕЦЬ УСЬОГО СУЩОГО.

Напівпрозорий, Толоз чемно кашлянув і уточнив:

– А це оплачуваний виступ?

– ТАК, ЦІЛИЙ ВСЕСВІТ БУДЕ ВАШ.

– І пивко халявне?

Паді притиснув гітару до себе. Глянув Сюзен просто в очі. Заніс правицю над струнами. І заграв.

Єдиний акорд відбився луною від протилежної стіни урвища й повернувся, чудернацько спотворений.

– ДЯКУЮ.

Смерть ступив уперед і взяв гітару. А тоді весь різко сіпнувся й навідмаш розтрощив її об скелю. Струни зірвалися, з-під них вирвалося щось невловне й гайнуло геть крізь засніжене небо назустріч зіркам.

Смерть дещо вдоволено роздивився уламки.

– ОТ ТЕПЕР МИ ОСТАТОЧНО РОЗКАЧАЛИ ЦЕЙ СВІТ.

І клацнув кістяками.

Над Анк-Морпорком сходив місяць. У парку нікого не лишилося. Над руїнами сцени плив посріблений туман, а розтоптане багно вперемішку з Нудлевими недоїденими сосисками в тісті виблискувало там, де до того вирував натовп. Тут і там видніли рештки музоловок.

За якийсь час одна велика груда багна сіла й сплюнула багном.

– Довбню? Джимбо? Паскудо?

– То ти, Кивуне? – озвалося безформне щось із балки над сценою.

Купа багна віднайшла на собі вуха й прочистила їх від багна.

– Ага. А де Паскуда?

– Його ніби в став кинули.

– А Довбень живий?

З-під уламків сцени хтось тяжко застогнав.

– Шкода.

В голосі Кивуна чулося сильне почуття.

Під сценою чвакнуло, і з тамтешнього багна напіввиповзла – напіввипала темна фігура. То був Довбень.

– Аве вивнайфе, – у процесі виступу він дістав гітарою по зубах, – фьо ми їх ровкафяли.

– Точняк, – озвався Джимбо, сповзаючи з балки. – Але наступного разу, коли буде нагода, я оберу злягання й речовини.

– Предки мої мені казали, що голову відірвуть, коли щось вживатиму, – сказав Кивун.

– Ось мозок споживача заборонених речовин, – передражнив Кивунових батьків Джимбо.

– А мозок Довбня, приміром, ховається в отому нарості на шиї.

– Ага, сам би я його не знайшов, дякс.

– Я би зараз залюбки щось знеболювальне вжив.

Ближче до ставу ворухнулася купа дрантя.

– Архіректоре?

– Так, пане Впертонзе?

– Здається, на мого капелюха хтось наступив.

– І що?

– Доки він у мене на голові був.

Ридикуль сів і силою думки спробував втамувати біль у кістках.

– Ходімо, юначе. Ходімо додому. Не певен, що мені аж така цікава музика. Це сфера герців.

Карета торохкотіла звивистою гірською дорогою. Пан Шпень стоячки тримався за віжки й хвицав батогом над кінськими спинами.

Ранцерот невпевнено підвівся. Урвище було так близько, що звідти просто на нього визирала чорна безодня.

– Мені й половини від цих усіх пригод забагато! – крикнув він й спробував перехопити батіг.

– Ану припиніть! Так ми їх не наздоженемо!

– І що з того? Це не важить. Мені їхня музика подобалася!

Шпень озирнувся до нього. Його обличчя скривилося в страшній гримасі.

– Зрадник!

Руків’я батога боляче увіп’ялося Ранцеротові під ребра. Він заточився, марно спробував був за щось ухопитися, але не втримав рівноваги й упав.

Падаючи, він випростав руку й учепився за щось, що навпомацки здалося йому тонкою галузкою на кроні темряви. Ранцерот відчайдушно розгойдувався, доки не знайшов на скелі виступу для ноги, а тоді підтягнувся й вільною рукою вхопився за обламаний стовпчик огорожі.

Все це сталося з ним так швидко, що він устиг провести поглядом карету, яка чимдуж мчала навпростець. А от дорога в цьому місці круто завертала.

Ранцерот зіщулився, завмер і не розплющував очей, доки не затихли останні зойки, хрускоти й тріскотіння. А коли розплющив їх, то побачив, як у прірву скотилося охоплене полум’ям колесо.

– Трясця. Ох і пощастило ж мені вхопитися за... щось...

Він підвів погляд. Вище. І вище.

– ЕГЕ Ж, НЕАБИЯК ПОЩАСТИЛО.

Пан Шпень сидів посеред решток карети. Ті палали. Він сказав собі, що вийти живим із такої пригоди велике везіння.

Крізь полум’я до нього наближалася постать у чорній мантії.

Пан Шпень дивився на постать. У таке він ніколи не повірив би.

Він зроду ні в що не вірив. Але коли б вірив, то вже точно в когось... величнішого.

Він глянув додолу на те, що вважав своїм тілом, і виявив, що воно просвічувало, витоншувалося й зникало просто на очах.

– Ох, це ж треба. Тхе. Тхе. Тхе.

Постать вишкірилася й замахнулася крихітною косою.

– КХ-КХ-КХ.

Минуло немало часу, перш ніж рештки пана Шпеня знайшли в ущелині й відокремили від решток усього іншого. Рештків тих було загалом не так і багато.

Було припущення, що загиблий був якимсь музикантом... Мабуть, тікав із міста. Бо як іще могло бути? Може, якось і могло.

Все інше нікого не цікавило. Чого тільки не знайдеш у висохлому річковому руслі. Був там, серед іншого, кінський череп.

А ще пір’я й намистини. Кілька уламків гітари, що луснула мов випите яйце. Однак важко було зрозуміти, що впало туди згори, а що принесло водою.

Сюзен розплющила очі. Відчула обличчям вітер. Хтось, хто сидів позаду неї, притримував її у сідлі на спині білого коня, одночасно тримаючи віжки. Сюзен нахилилася вперед. Далеко внизу мчали хмари.

– Добре, а що тепер?

Смерть трохи помовчав, а тоді відповів:

– ІСТОРІЯ ЗАЗВИЧАЙ ВЕРТАЄТЬСЯ НА ПРОТОРЕНИЙ ШЛЯХ. ЇЇ ВЕСЬ ЧАС ЛАТАЮТЬ. ЗАВЖДИ ДЕСЬ ЩОСЬ СТИРЧИТЬ. ПРИПУСКАЮ, ЩО В КОГОСЬ ЛИШАТЬСЯ ПЛУТАНІ СПОГАДИ ПРО ЯКИЙСЬ КОНЦЕРТ У ПАРКУ. АЛЕ ЩО З ТОГО? ВОНИ ПАМ’ЯТАТИМУТЬ ТЕ, ЧОГО НІКОЛИ НЕ БУЛО.

– Але ж воно було!

— І БУЛО ТАКОЖ.

Сюзен дивилася вниз на нічний пейзаж. Тут і там світилися цятки поодиноких ферм і хуторів, де люди просто жили своїм життям й не думали, що коїться навколо – чи високо в небі над ними. Сюзен заздрила їм.

– Отже, приміром, що станеться з «Гуртом»? Просто цікаво... Що з ними буде?

– О, ТА ЩО ЗАВГОДНО, – Смерть зиркнув на маківку Сюзен. – ОТ, ПРИМІРОМ, ХЛОПЧИНА ЦЕЙ. МАБУТЬ, ПОЇХАВ ІЗ ВЕЛИКОГО МІСТА. МОЖЕ, ПОДАВСЯ КУДИСЬ ІЩЕ. ЗНАЙШОВ ЧИМ СОБІ НА ХЛІБ ЗАРОБИТИ. ЖИВЕ ЙОМУ ВІДПУЩЕНЕ. ТАК, ЯК САМ ЦЬОГО СХОТІВ.

– Але ж він мав загинути в «Барабані» того вечора!

– ЯКБИ НЕ ПІШОВ ТУДИ, ТО Й НЕ МАВ БИ.

– А ти можеш таке влаштувати? Його життя мало добігти кінця. Ти казав, що не здатен дарувати життя!

– Я НЕ ЗДАТЕН. А ТИ, МОЖЕ, І ЗДАТНА.

– Це ти про що?

– ЖИТТЯМ МОЖНА ПОДІЛИТИСЯ.

– Але ж він... Зник. Мабуть, я його вже більше ніколи не побачу.

– САМА ЗНАЄШ, ЩО ПОБАЧИШ.

– А ти звідки це взяв?

– БО ТИ ЗАВЖДИ ЦЕ ЗНАЛА. ТИ ПАМ’ЯТАЄШ УСЕ. ЯК І Я. АЛЕ ТИ ЛЮДИНА, І ТВОЯ ПАМ’ЯТЬ ДО ТЕБЕ МИЛОСЕРДНІША, ОТ І ВІДМОВЛЯЄ ТОБІ. АЛЕ ЩОСЬ ПРОРИВАТИМЕТЬСЯ. МОЖЛИВО, ЦЕ БУДУТЬ СНИ. ПЕРЕДЧУТТЯ. ПОЧУТТЯ. ДЕЯКІ ТІНІ ТАКІ ДОВГІ, ЩО ВИПЕРЕДЖАЮТЬ СВІТЛО, ЯКЕ ЇХ ПОРОДИЛО.

– Не впевнена, що хоч трохи зрозуміла, що тут до чого.

– ЩО ТУТ СКАЖЕШ. НЕПРОСТИЙ ВИДАВСЯ ДЕНЬ.

Внизу промайнула ще одна череда хмар.

– Діду.

– ЩО?

– То ти повернувся?

– ТА НІБИ. РОБОТИ НЕПОЧАТИЙ КРАЙ.

– То мені можна цього більше не робити? Виходило все одно не дуже.

– ТАК.

– Але ж ти щойно й сам порушив купу правил.

– МОЖЛИВО. ІНОДІ ПРАВИЛА ВИЯВЛЯЮТЬСЯ РАДШЕ НАСТАНОВАМИ.

– Але батьки мої все одно загинули?

– Я НЕ МІГ ПОДОВЖИТИ ЇМ ЖИТТЯ. Я МІГ ТІЛЬКИ ПОЗБАВИТИ ЇХ СМЕРТІ. НА ЇХНЮ ДУМКУ, ЦЕ НЕ ВАРТУВАЛО ЦІНИ, ЯКУ ДОВЕЛОСЯ БИ СПЛАТИТИ.

– Мабуть, я розумію, чим вони керувалися.

– АЛЕ ТИ, ЗВІСНО, ЗАВЖДИ ЗМОЖЕШ ПРИЇЗДИТИ В ГОСТІ.

– Дякую.

– ТАМ ЗАВЖДИ МОЖЕШ ПОЧУВАТИСЯ ЯК УДОМА. КОЛИ ЗАХОЧЕШ.

– Правда?

– КІМНАТА БУДЕ В ТОМУ Ж СТАНІ, В ЯКОМУ ТИ її ЛИШИЛА.

– Дякую.

– В РОЗГАРДІЯШІ.

– Пробач.

– ТАМ НАВІТЬ ПІДЛОГИ НЕ ВИДНО. МОГЛА БИ Й НАВЕСТИ ТАМ ЛАД БОДАЙ ТРОХИ.

– Пробач.

Унизу світилися вулиці Квірма. Хропунець знизився і м’яко зійшов на бруківку. Сюзен роззирнулася на темні стіни пансіону.

– То виходить, що я весь час там лишалася?

– ТАК. ХІД ПОДІЙ У МИНУЛІ КІЛЬКА ДНІВ БУВ ДЕЩО... ІНАКШИЙ. ТИ НЕПОГАНО СКЛАЛА ІСПИТИ.

– Невже? І хто ж їх за мене склав?

– ТИ.

– Он як... – Сюзен знизала плечима. – Ну, гаразд, і скільки в мене з логіки?

– ВІДМІННО.

– Ох, не дражнися, мені завжди «відмінно з плюсом» ставили.

– БО ТРЕБА БУЛО СЕБЕ ПЕРЕВІРЯТИ.

Смерть сів на коня.

– Хвилинку, – сказала Сюзен. Вона просто мусила спитати.

– ТАК?

– А що з тим принципом, буцім змінити долю когось одного – означає змінити долю всього світу?

– ІНОДІ ДОЛЮ СВІТУ ТРЕБА МІНЯТИ.

– Он як. Що ж. Діду?

– ЩО?

– Хотіла тобі сказати дещо. Про гойдалку. Ну, ту, що в садку. Хотіла сказати, що вона тобі вдалася. Дуже вдала гойдалка.

– СЕРЙОЗНО?

– Я просто була замала, щоби оцінити.

– ТО НАСПРАВДІ ВОНА ТОБІ СПОДОБАЛАСЯ?

– Вона така... Стильна. Упевнена, ні в кого на світі більше такої немає.

– ДЯКУЮ.

– Але все це неважливо, ти розумієш? На світі все одно безліч дурних людей. Вони мозком зовсім не користуються. Мені здається, вони просто не хочуть тверезо мислити.

– НА ВІДМІНУ ВІД ТЕБЕ?

– Я принаймні намагаюся. Скажімо... От якщо мене тут не було останні кілька днів, то хто зараз спить у моєму ліжку?

– ГАДАЮ, ТИ ПРОСТО ВИЙШЛА ПРОГУЛЯТИСЯ ПІД МІСЯЦЕМ.

– Ой, ну тоді все гаразд.

– КХЕ-КХЕ. Я ПОДУМАВ...

– Про що?

– РОЗУМІЮ, ЦЕ ТАКА ДУРНИЦЯ...

– Що саме?

– Я ПОДУМАВ... РАПТОМ ТИ ХОЧЕШ ПОЦЬОМАТИ ДІДА НА ПРОЩАННЯ?

Сюзен тупо на нього дивилася. Синювате світло в Смертиних очицях поволі тьмянішало – і, згасаючи, потягло її погляд за собою у чорні провалля його черепа, у темряву за ними.

Темряву нескінченно глибоку. Довічну. Не було їй назви. Навіть слово вічність було залюдським для неї. Означення обмежувало її, окреслювало її тривалість і тяглість. Так, чималі. Але ця темрява була тим, що лишалося по вічності, коли та зневірилася вичерпатись. У ній і жив Смерть. Сам-один.

Сюзен встала навшпиньки, нахилила його до себе й поцілувала кістяне тім’я. Воно було гладеньке й молочно-біле, мов більярдна куля.

Сюзен відвернулася й заходилася роздивлятися темні корпуси пансіону, намагаючись приховати розгубленість.

– Сподіваюся, не забула лишити вікно відчиненим.

Зрештою, за одне запитання їй нічого не буде. Треба спитати, хай вона й сердитиметься за це на себе потім.

– Слухай, ті... Ті, кого я зустріла. Я їх ще колись побачу?

Коли вона озирнулася, поряд нікого не було. Сама тільки пара вогняних слідів від копит жевріла на бруківці.

Вікно було зачинене.

Сюзен обійшла будівлю, пройшла крізь головні двері й піднялася темними сходами.

– Сюзен!

Сюзен відчула, як про всяк випадок невидимішає. Просто за звичкою. І припинила. Не було потреби. Насправді ніколи в цьому не було потреби.

Під нічною лампою в кінці коридора хтось стояв.

– Так, панно Дупс?

Керівниця пансіону так на неї дивилася, ніби чогось чекала.

– Чи все добре, панно Дупс?

Викладачка завелася:

– Ви взагалі помітили, що вже по півночі? Який сором! І ви не в ліжку! Ще й вбрана в оце. І це аж ніяк не форма нашого пансіону!

Сюзен опустила очі. Подбати про найдрібніші подробиці завжди найскладніше. Вона й досі була вбрана в чорну сукню з мереживом.

– Так, – промовила вона, – і справді, – а тоді щиро всміхнулася до панни Дупс.

– Взагалі в нашому пансіоні є правила, – нагадала викладачка, але вже не так упевнено.

Сюзен поплескала її по плечу:

– Гадаю, це радше настанови, а не правила. Вам так не здається, Євлаліє?

Рот панни Дупс розтулився й стулився. І Сюзен враз помітила, яка ця панна директорка насправді маленька. Вона трималася високо, в неї була хода високої людини, і говорила вона звисока, і взагалі була високою натурою в усіх сенсах, крім фізичного. Просто дивовижа, як їй так довго вдавалося приховувати це від усіх навколо.

– Та, гадаю, мені час у ліжко, – вела далі Сюзен, осідлавши адреналінову хвилю. – Та й вам час лягати. У вашому віці шкідливо сновигати темними коридорами о такій порі, правда ж? Ви ж не хочете мати втомлений вигляд, коли до дівчат завтра приїдуть батьки?

– Е.. Ні... Дякую, Сюзен.

Сюзен ще раз привітно всміхнулася до розгубленої директорки й рушила до спальні, де роздяглася, не запалюючи свічки, й полізла під ковдру.

У спальні було тихо, якщо не брати до уваги мирного дихання дев’яти дівчат і приглушеного реву каменепаду – саме так дихала уві сні принцеса Гагата.

А тоді до цього хору долучився звук, із яким зазвичай схлипують ті, хто не хоче, щоби їх чули. Звук той чувся ще довго – багато що чекало своєї черги на оплакування.

Десь високо над світом Смерть мовчки кивнув. Можна обрати безсмертя, а можна – людяність.

І обирати кожен мусить за себе сам.

Той день був останнім у семестрі, а тому вкрай безладним. Хтось із дівчат їхав зранку, весь час прибували батьки, тож ні про які уроки не було й мови. За традицією, в цей день суворі правила не діяли.

Сюзен разом із Ґлорією й принцесою Гагатою пішли прогулятися до квіткового годинника. Була за чверть маргариткова.

Сюзен почувалася одночасно порожньою посудиною й напнутою струною. Дивно, що з кінчиків її пальців не сипалися іскри.

Ґлорія купила трохи смаженої риби у Тритрояндовому провулку.

Із паперового згортка смерділо оцтом і незіпсутим корисністю холестерином, та в смороді тому бракувало нотки смаженої плісняви, що надавала запахам тамтешніх страв фірмового звучання.

– Батько каже, що треба мені повертатися додому й виходити заміж за якогось троля, – поділилася Багата. – Альо, кістки не викидай, доїм.

– А ти вже того троля бачила? – спитала Сюзен.

– Ні. Але батько каже, що він цар чималої гори.

– Моя би воля, я б на таке не погодилася, – сказала Ґлорія. – Уже ж Століття Летючої Лисиці! Я би вперлася й дала відсіч. А ти що скажеш, Сюзен?

– А?

Сюзен думала про щось геть інше, а коли подруги повторили, відповіла:

– А я би спершу придивилася. А раптом він дуже навіть нічого. Ще й гора в нього є.

– Так, це логічно. А батько тобі картинок не надсилав? – спитала Ґлорія.

– О, так, – пригадала Гагата.

– І як він тобі?

– Ну... Кревази там були нічогенькі, – замислилася Гагата. – А ще там є льодовик, який навіть серед літа не тане, якщо батько нічого не наплутав.

Ґлорія схвально кивнула:

– Ніби непоганий хлопець.

– Але мені завжди подобався Кряж із сусідньої долини. Батько його терпіти не може. Але він працьовитий, на всьому заощаджує, уже навіть на власний міст назбирав.

Ґлорія зітхнула:

– Тяжка іноді наша жіноча доля, – вона підштовхнула Сюзен у бік. – Хочеш рибки?

– Не голодна, дякую.

– А дарма, воно смачне. Без плісняви й корости, як раніше.

– Та ні, дякую.

Ґлорія ще раз підштовхнула її в бік і хитро всміхнулася в бороду:

– Тоді, може, піди глянь, що там є?

– Нащо мені?

– О, та просто ваші людські дівчата сьогодні туди бігають, ніби там їм медом помазано. Це все через того хлопця новенького. От бороду на відсіч даю, що він із тих, ельфонутих.

Всередині Сюзен щось напнулося й дзенькнуло. Вона підвелася й промовила:

– То он що він мав на увазі! Що це просто іще не сталося!

– Хто мав на увазі, ти про що?

– Це ж та ятка в Тритрояндовому провулку?

– Вона.

Двері до помешкання чарівника були відчинені. Сам чарівник виставив на поріг крісло-гойдалку й дрімав на осонні. На капелюсі його сидів крук. Сюзен спинилася й люто глянула на птаха.

– Може, хочеш мені щось сказати?

– Кар-кар, – відповів крук і набундючився.

– Оті добре.

Сюзен ішла далі й відчувала, як шаріється. За спиною в неї хтось сказав:

– Ха!

Сюзен вирішила не звертати уваги.

У канаві на узбіччі щось блискавично прошмигнуло. А потім з-під папірця від вуличної смаженини почулося:

– ТХ-Х-Х.

– Ага, дуже смішно, – саркастично відповіла Сюзен, не спиняючись. А тоді зірвалася на біг.

Смерть усміхнувся, відсунув збільшувальне скло від макета Дискосвіту й помітив, що Альберт за ним спостерігає.

– НАГЛЯДАЮ ПРО ВСЯК ВИПАДОК.

– Добре, Господарю. Я вже й коника для вас осідлав.

– ТИ РОЗУМІЄШ, ЩО Я ПРОСТО НАГЛЯДАЮ?

– Так, саме так, Господарю.

– ЯК ТИ ЗАРАЗ ПОЧУВАЄШСЯ?

– Добре, Господарю.

– ДОСІ ТУ ПЛЯШКУ ПРИ СОБІ ТРИМАЄШ?

– Так, Господарю.

Пляшка стояла на поличці в Альбертовій кімнаті. Слуга провів Смерть до стайні, допоміг зійти в сідло й подав косу.

– А ТЕПЕР МУШУ ЇХАТИ.

– Такий ваш обов’язок, Господарю.

– ТО Й ГОДІ ШКІРИТИСЯ.

– Добре, Господарю.

Смерть вирушив із двору, але чомусь не у бік воріт, а доріжкою до саду. Під одним із дерев спинив Хропунця та якийсь час дивився вгору.

– ПО-МОЄМУ, ЦІЛКОМ ЛОГІЧНА КОНСТРУКЦІЯ.

Хропунець слухняно розвернувся й пішов до виїзду в світ. Попереду розкинулися міста, поля, ліси. Лезо коси палало синім полум’ям.

Смерть відчув, що за ним спостерігають. Він глянув угору, на Всесвіт. Той розгублено, але вкрай зацікавлено за ним стежив. Тільки одному йому чутний голос промовив:

– То ти в нас тепер бунтар, Смертенько? І з якої причини?

Смерть якийсь час розмірковував. Коли й була якась метка й зухвала відповідь на це питання, вона йому не давалася.

Тож він промовчав і скерував коня до людства та дріб’язкових людських справ.

Він їм потрібен.

Десь в іншому світі, далеко-далеко від Дискосвіту хтось невпевнено взяв у руки музичний інструмент, чий голос відлунював душевним ритмом нового власника.

Ця музика житиме вічно.

Вона тут назавжди.

КІНЕЦЬ