Текст книги "Душевна музика"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 18 страниц)

– Я завжди це вважав рекомендацією, а не забороною, – м’яко сказав він. – Скарбію, віднесіть цю жабу на квітник, а коли вона знов стане ким була, дайте десять доларів. Десяти доларів вистачить, правда ж?

– Кумк, – поспішно відповіла жаба.

– От і добре. А тепер хтось пояснить мені нарешті, що відбувається? – Тут щось унизу гучно грюкнуло кілька разів. – Чому мені здається, – звернувся Ридикуль одразу до всього світу, – що це мені нічого не пояснить?

Покоївки сервірували столи до обіду. Зазвичай це забирало скількись часу. Оскільки чарівники ставилися до харчування відповідально, але лишали по собі повний безлад, столи весь час перебували в процесі безперервного прибирання, сервірування й займання. Саме тільки розкладання начиння забирало багато часу, бо кожному чарівникові треба було дев’ять ножів, тринадцять виделок, дванадцять ложок і одна трамбівка, – це все без урахування численних келихів.

Чарівники завжди вчасно приходили на наступний прийом їжі. Насправді, навіть трохи завчасно – щоби встигнути на добавку від попереднього прийому їжі.

За одним зі столів був чарівник.

– Це наш Викладач рун, так? – уточнив Ридикуль.

В обох руках Викладача новітніх рун були столові ножі. Перед ним вишикувалися на столі сільничка, перчанка й гірчичниця. А ще десертниця. І кілька срібних накривок для страв. І по всьому цьому він жваво дзенькотів ножами.

– Нащо він це робить? – спитав Ридикуль. – А ви, Декане, припиніть притупувати.

– Ритмічне, зараза, – сказав Декан.

– Воно заразне, – сказав Ридикуль.

Викладач новітніх рун зосереджено супився. Виделки, розкладені на столі, підскакували й брязкотіли. Невдалий різкий удар катапультував ложку, і та поцілила Скарбієві у вухо.

– Та що це він таке вигадав, хай би йому грець?

– Це так боляче!

Чарівники оточили Викладача новітніх рун. Той не звертав на них жодної уваги. З його бороди крапав піт.

– Він гірчичницю розбив, – завважив Ридикуль.

– Гірчитиме до ночі.

– О, так, він смалить, як міцний гірчичник, – сказав Декан.

– Як посолений, – додав Верховний верховик.

Ридикуль виструнчився й підніс руку.

– А тепер хтось із вас, мабуть, скаже щось типу «але він фрукт», так? Чи, може, «під таким соусом він себе ще не подавав»? Об заклад б’юся, хтось із вас просто зараз вигадує якийсь дурнуватий каламбур про перець. Краще поясніть мені хтось, коли ваша ласка, чим викладацький штат нашої академії відрізняється від купки тупих, як квасоля, дурників.

– А-ха-ха, – нервово вдав сміх Скарбій, потираючи вухо.

– Це було не риторичне питання! – на цих словах Ридикуль вихопив ножі з рук Викладача, той якийсь час іще рухав руками в повітрі, а тоді ніби прокинувся.

– О, добридень, Архіректоре. Щось сталося?

– Що це ви тут робили?

Викладач глянув на стіл.

– Він синкопував, – сказав Декан.

– Та я б ніколи!

Ридикуль нахмурився. Він був товстошкірою, обмеженою людиною із дубовим, мов киянка, відчуттям такту і приблизно таким самим почуттям гумору, але не дурнем. Він знав, що чарівники влаштовані, як своєрідні флюгери чи як канарки, що їх гірники беруть із собою до шахт, щоби вчасно визначати витоки газу. Вони від природи налаштовані на окультні частоти. Коли ставалися дивні речі, то ставалися вони переважно із чарівниками. І ті вказували, звідки дме. Чи задихалися. Від захвату.

– Звідки у вас усіх побрався музичний хист? – спитав Ридикуль. – Звісно, слово «хист» тут вжито в іронічному значенні, – він роздивився обличчя присутніх. А тоді перевів погляд на підлогу.

– У вас усіх манна каша на черевиках!

Чарівники зачудовано роздивлялися своє взуття.

– Присягаюся, був певен, що просто повищав, – озвався Верховний верховик. – Гадав, це селерова дієта так впливає[17]17
  Верховний верховик керувався теорією довгої їжі, і згідно з нею боби, селера й ревінь робили своїх споживачів вищими на зріст. Він це вичитав у легендарній «Доктрині прикмет». Від цієї дієти він точно легшав. – Прим. авт.


[Закрыть].

– Чарівникам належить носити гостроносі черевики або хороші міцні чоботи, – сказав Ридикуль. – А коли це не взуття, а каша якась, то щось іде не так.

– Це манна каша, – уточнив Декан. – Вона вся в таких гострих...

Ридикуль важко дихав:

– Коли ваше взуття самовільно змінює форму... – заревів він.

– ...магія вдаряє в ноги?

– Ха-ха, а непогано, Верховний верховиче, – сказав Декан.

– Я хочу знати, що коїться, – сказав Ридикуль низько й виважено, – і якщо ви всі зараз же не замовкнете, я вам покажу.

Він попорпався по кишенях і після кількох невдалих спроб витягнув таумометр. Підніс його чимвище. В Академії завжди був високий магічний фон, але стрілка вказувала на позначку «норма». Точніше, коливалася повз неї. Вона хиталася туди-сюди, мов метроном.

Ридикуль розвернув таумометр так, щоби всі бачили.

– Що це означає?

– Розмір чотири чверті? – запропонував Декан.

– Музика не магія, – завважив Ридикуль. – Не кажіть дурниць. Музика – це коли щось калатає, бамкає і...

Він замовк.

– Може, хтось хоче мені щось розповісти?

Чарівники розгублено почовгали товстими підошвами синіх замшевих черевиків.

– Ну, – почав Верховик, – є такий факт, що учора дехто з... е-е... нас, тобто я, приміром, проходив повз «Латаний барабан»...

– Як добропорядний подорожній, – додав Викладач новітніх рун.

– Добропорядний подорожній має право скуштувати напій у закладі з відповідною ліцензією о будь-якій годині дня чи ночі. Це закон, нагадую.

– І звідки ж ви подорожували, скажіть на милість? – поцікавився Ридикуль.

– Із «Грона».

– Це одразу за рогом.

– Так, але ми... стомилися.

– Гаразд, гаразд, – сказав Ридикуль тоном людини, яка розуміє, що коли потягти за нитку дужче, светр розпуститься, а таке нікому не треба. – Чи був із вами Бібліотекар?

– О, так.

– Розповідайте.

– Ну, там така музика була...

– Вона трохи як бамкала, – додав Верховик.

– Із соло на гітарі, – додав Декан.

– Вона така була..

– ...Типу як...

– ...Типу як ніби під шкіру заходить, аж дрижаки беруть, – договорив Декан. – До речі, немає ні в кого часом чорної фарби? Я всюди шукав.

– Під шкіру заходить, – пробурмотів Ридикуль і почухав підборіддя. – Божечки. Он воно що. Знову десь витік у всесвіті, еге ж? Щось знову потрапило до нас Ззовні. Пригадуєте, як пан Гонґ відкрив свій кіоск зі смаженою рибою на місці старого храму на вулиці Даґона? А тоді з’явилися ті рухомі картинки. Я від початку їх не схвалював. І ті дротяні штуки на колесах. Та в цьому всесвіті більше дірок, ніж у квірмському сирі. Ну...

– Ланкрійському, – виправив його Верховний верховик. – Це в ньому дірки. А у квірмському сині прожилки.

Ридикуль виразно на нього глянув.

– Взагалі це не було схоже на магію, – сказав Декан. Йому було сімдесят два роки. А почувся так, ніби йому знов сімнадцять. Він і не пригадував, чи йому колись було сімнадцять. Мабуть, він був тоді чимсь зайнятий. Але та музика давала йому відчути те, як він собі уявляв сімнадцятиліття. Таке відчуття, ніби під шкірою все горить.

Йому хотілося знову її почути.

– Здається, сьогодні ми знов туди збиралися, – натякнув він. – Можна було би піти й послухати. Щоби знати про ту музику більше. На випадок, якщо вона небезпечна для суспільства, – додав він невинно.

– Точно, Декане, – озвався Викладач новітніх рун.

– Це наш громадянський обов’язок. Ми в авангарді надприродної оборони міста. А раптом з повітря посипляться якісь бридкі істоти?

– Так, що тоді?

– Ми будемо поряд.

– Так? І це ж добре, правда?

Ридикуль скажено витріщався на чарівників. Двоє з них крадькома притупували. Ще кілька посмикувалися, але тільки ледь-ледь.

Скарбій завжди трохи посмикувався, але така вже була в нього особливість.

«Як канарки, – думав Ридикуль. – Чи громовідводи».

– Гаразд, – неохоче згодився він. – Підемо туди. Але уваги не привертатимемо.

– Звісно, Архіректоре.

– А ще всі питимуть за свої.

– Ох.

Капрал (мабуть) Бавовна віддав честь сержантові, коли той саме намагався поголитися.

– Проблема з новобранцем, сержанте. Наказів не виконує.

Сержант кивнув, а тоді розгублено подивився на предмет у своїй руці.

– Бритва, сержанте, – підказав капрал. – Він весь час повторює: «ЦЬОГО ДОСІ НЕ СТАЛОСЯ».

– А ви не пробували його по шию в пісок закопати? Зазвичай спрацьовує.

– Це трохи... як сказати... неприємно робить людям... от щойно слово це пам’ятав... – капрал клацнув пальцями, – жорстоко. Ось воно. Ми більше людям не робимо... ями... тепер.

– Це... – сержант глянув на ліву долоню з кількома рядками написів, – Іноземний легіон.

– Так точно, сержанте. Він дивний. Весь час сидить і дивиться кудись. Звемо Красень Маслак.

Сержант зачудовано роздивлявся зображення в дзеркалі.

– Це ваше обличчя, сержанте, – нагадав капрал.

Сюзен критично себе оглянула.

Сюзен... Хіба це вдале ім’я? Звісно, не геть зовсім невдале, як-от у бідосі Йодини в четвертому класі чи Яковії – так, ніби її батьки до останнього сподівалися на хлопчика, аж раптом такий сюрприз. Воно просто нецікаве. Сюзен. Сюзі. Сю-сю. Із таким іменем хіба бутерброди мастити, не висовуватися зайвий раз і глядіти чужих дітей.

Не бувало на світі королев чи богинь із таким іменем. Навіть із орфографією не пограєшся. Можна, звісно, назватися Сьюзі, але тоді хіба на столах за гроші танцювати. Або можна ще вкинути туди трохи літер А, подвоїти Н... Але все одно воно матиме вигляд, ніби його надбудовами обліпили. Таке ж жахливе, як Корина, в якому літера О просто благає домалювати їй хвостик-протез.

Що ж, принаймні можна щось таке зробити із зовнішністю.

Справа в мантії. Може, це традиційне вбрання, ала сама вона – аж ніяк. Вибір обмежувався її старою шкільною формою й численними рожевими фантазіями її матусі. Мішкуватий футляр учениці Квірмського пансіону шляхетних панянок був вбранням, яке належить носити гордо і яке, принаймні на думку панни Дупс, не спокушало плоть... Але йому бракувало пафосу, який личить вбранню Невблаганної Дійсності. Про рожеве тут навіть не йшлося.

Уперше в історії всесвіту перед Смертю постала проблема гардеробу.

– Хвилиночку, – сказала Сюзен своєму відображенню. – Ідея. Я ж можу створювати речі, правда?

Вона простягла перед собою руку й подумала: «чашка». У руці виникла чашка. Із орнаментом з кісток і черепів.

– Ага. Я так розумію, про візерунок із троянд можна забути? Мабуть, це не досить стримано.

Вона поставила чашку на стіл і постукала по ній нігтем. Чашка дзенькнула, мов справжня.

– Ну, гаразд, – сказала Сюзен. – Чогось сентиментального й манірного я не хочу. Жодних чорних мережив і тих інших штук, що їх полюбляють всілякі бовдури, які пишуть вірші, не виходять із дому й удають вампірів, коли вони насправді вегетаріанці.

Одяг з’являвся й танув на її відображенні в дзеркалі. Ясно, що альтернативи чорному немає, тож вона спинилася на практичному варіанті без рюшиків.

– Ні, гаразд, може, трохи мережива. І, мабуть... трохи більше... корсажу.

Вона кивнула відображенню. Звісно, ніяка Сюзен в житті б такої сукні не вдягла, та вона сподівалася, що якась притаманна їй сюзенність невдовзі прогляне.

– Як добре, що ти вигадалася, – сказала вона сукні, – інакше я би збожеволіла. Ха-ха.

А тоді вона поїхала шукати свого ді... тобто Смерть. Було на світі одне місце, де він точно мав знайтися.

Толоз тихо зайшов до бібліотеки Академії. Гноми поважали науку, якщо тільки їх до неї не змушували.

Він посмикав за мантію першого-ліпшого молодого чарівника.

– У вас тут усім мавпа заправляє, правильно? Велика така, волохата, долоні зо дві октави завширшки.

Чарівник, який виявився юнаком із обличчям, що його колір нагадував вогке тісто, дивився на Толоза так зневажливо, як уміють дивитися на гномів люди певного типу.

Бути студентом Невидної академії не так уже й весело. Доводиться розважатися, щойно випадає нагода. Хлопець невинно й радісно вишкірився.

– Так, справді так. Саме зараз працює у себе в підвальній майстерні. Але треба ретельно добирати слова, коли звертатиметеся до нього.

– Невже? – спитав Толоз.

– Так. Обов’язково скажіть «Чи не хочете арахісу, пане Мавпо?» – пояснив студент і жестом підізвав двох своїх друзів. – Скажіть, що так і треба. Треба казати «пане Мавпо».

– О, так-так, саме так. Взагалі, якщо ви не хочете його дратувати, то краще перестрахуватися й почухати під пахвами. Він тоді розслабиться, – сказав другий студент.

– І обов’язково робіть такі звуки: «У-у-у». Йому це сподобається, – додав третій.

– Що ж, красно дякую, – відповів Толоз. – В який мені бік?

– Ми вас проведемо, – сказав перший студент.

– Так мило з вашого боку.

– Не беріть у голову. Це нам приємність.

Троє чарівників провели Толоза сходами вниз, а тоді тунелем. Зрідка світло пробивалося крізь засклене зеленим шпарини в підлозі верхнього поверху. Раз по раз хтось із хлопців хихотів.

Бібліотекар навпочіпки сидів на підлозі у вузькому підвалі з високою стелею. Перед собою він розклав багато якихось предметів. Серед них було колесо від воза, уламки деревини, кістки, розмаїті труби, металеві прути й дроти, з вигляду яких можна було виснувати, що по всьому місту якісь випадкові люди дивувалися з поламаних насосів і дірявих парканів. Бібліотекар пожовував уламок якоїсь труби й зосереджено дивився на розкладені предмети.

– Ось він, – сказав один із чарівників і підштовхнув Толоза. Той посунувся вперед. За спиною в нього знов здушено захихотіли.

Він торкнувся Бібліотекаревого плеча.

– Даруйте...

– У-ук?

– Ті хлопці вас щойно мавпою обзивали, – сказав Толоз, вказуючи на двері. – Я би їм показав на вашому місці.

Щось металево заскрипіло, і за дверима враз почулася метушня – юні чарівники, штовхаючи один одного, чкурнули навтьоки.

Бібліотекар без жодних видимих зусиль зігнув трубу дугою.

Толоз підійшов до дверей і визирнув. На кам’яній підлозі лишився розчавлений гостроверхий капелюх.

– Смішно вийшло, – сказав він. – Якби я просто спитав, де Бібліотекар, вони б мене, гнома, під три чорти послали. Треба вміти поводитися з людьми, коли вже взявся до такої справи.

Він повернувся й сів поряд із Бібліотекарем. Той додав трубі ще один вигин.

– Що це ви збираєте? – спитав Толоз.

– Ук-ук-УУУК!

– Мій кузен Модо тут за садівника. Каже, ви на клавішних умієте вшкварити, – він глянув на руки, які саме гнули чергову трубу. Великі руки. І їх аж чотири. – Принаймні частково він правий, – додав він.

Орангутан потягнув до рота шмат плавника.

– Ми подумали, раптом ви захочете сьогодні ввечері зіграти з нами на роялі у «Барабані». – Тобто зі мною, Паді й Бескидом.

Бібліотекар глянув на нього одним карим оком, тоді взяв дровиняку й зробив вигляд, ніби бренькає на ній.

– Ук?

– Саме так, – сказав Толоз. – То наш хлопець із гітарою.

– І-ік.

Бібліотекар зробив сальто назад.

– Укук-ука-ука-Ука-УК!

– Бачу, ви вже на потрібній хвилі.

Сюзен осідлала коня й сіла в сідло.

За Смертиним садом тяглися кукурудзяні поля, й їхній золотавий блиск був єдиним, що мало справжній колір у цьому пейзажі.

Смерті погано давалася трава (чорна) й яблуні (лискучий чорний на матовому чорному), та всю кольорову глибину, заощаджену на всьому іншому, він вклав у поля. Вони мінилися, мов під вітром, от тільки вітру не було.

Сюзен гадки не мала, нащо він так вчинив.

Хай там як, а там була стежка. Вона тягнулася полями десь півмилі, а тоді враз уривалася. Здавалося, ніби хтось виходив туди, а тоді просто стояв і озирався.

Хропунець пішов стежкою й спинився в кінці. Тоді обережно розвернувся, намагаючись не зачепити жодного качана.

– Не знаю, як ти це робиш, – прошепотіла Сюзен, – та впевнена, що ти зможеш, і ти знаєш, де я хочу опинитися.

Здавалося, кінь кивнув їй. Альберт казав, що Хропунець – справжній кінь із плоті й кісток, але, мабуть, не можна було возити Смерть сотні років і нічого не навчитися. Вигляд він мав такий, ніби від початку був дуже розумним.

Хропунець пішов риссю, перейшов на галоп, а тоді чимдуж почвалав. А тоді небо мигнуло – лише раз.

Сюзен чекала більшого. Що зорі вихором здіймуться навколо неї, що все веселково вибухне... але нічого такого не сталося. На її думку, це був дуже нецікавий спосіб подорожувати на відстань сімнадцяти років.

Кукурудзяне поле зникло, але сад був тим самим. Дивно підстрижені дерева й ставок зі скелетними рибами були на місці. Стояли ще якісь скульптури, які нагадували садових гномів у садах смертних, от тільки тут вони були скелетиками в чорних мантіях – весело штовхали візочки й мали при собі крихітні коси.

А от стайня була дещо іншою. По-перше, там уже був Хропунець.

Він тихо заіржав, коли Сюзен завела його у вільне стійло поряд із ним самим.

– Упевнена, ви знайомі, – сказала вона. Не чекала, що все станеться як належить, але воно ж мало, правда? Час – це така штука, яка стосується когось іншого, чи не так?

Вона прослизнула в будинок.

– НІ. МЕНЕ НЕ ЗМУШУВАТИМУТЬ. МЕНЕ НЕ ЗОБОВ’ЯЗУВАТИМУТЬ. Я РОБИТИМУ ТІЛЬКИ ТЕ, ЩО ВВАЖАЮ ПРАВИЛЬНИМ...

Сюзен прокрадалася поза полицями з життємірами. Ніхто її не помічав. Коли спостерігаєш за битвою зі Смертю, то на тіні десь на тлі уваги не звертатимеш.

Вони їй ніколи про це не розповідали. Батьки ніколи не розповідають про таке. Твій батько може бути учнем Смерті, а мати – його прийомною донькою, та все це дрібниці, коли такі люди стають батьками. Батьки ніколи не були юними. Вони просто чекали, коли стануть батьками.

Сюзен дійшла до кінця ряду.

Смерть височів над її батьком... Тобто, над хлопчиком, який буде її батьком.

Три червоні відмітини палали на щоці, по якій його вдарив Смерть. Сюзен торкнулася блідих плям на своїй щоці.

Спадковість не так працює.

Принаймні... нормальна...

Її мати... Тобто дівчина, яка стане її матір’ю... притислася спиною до кам’яної опори. А вона трохи вилюдніла з віком, – подумалося Сюзен. Принаймні її смаки покращилися. Вона подумки струснула себе за плечі. Коментувати фасони? Зараз? Серйозно?

– ТИ НЕ УЯВЛЯЄШ, ЯК МЕНІ ЧЕРЕЗ ЦЕ ПРИКРО.

– Можливо, уявляю.

Смерть підвів погляд і подивився просто на Сюзен. На мить його очиці спалахнули блакиттю. Сюзен спробувала заховатися глибше у тінь.

Він перевів погляд на Морта, тоді на Ізабелл, тоді знов на Сюзен, тоді знов на Морта. І засміявся.

І перевернув клепсидру. І клацнув фалангами.

Морт зник – ніби повітря поглинуло його, тихенько луснувши. Те саме сталося з Ізабелл та іншими.

Раптом запала тиша.

Смерть дуже обережно поставив клепсидру на стіл і якийсь час дивився в стелю. А тоді сказав:

– АЛЬБЕРТЕ.

З-за опори вийшов Альберт.

– ЧИ НЕ БУВ БИ ТИ ТАКИЙ ЛАСКАВИЙ МЕНІ ПРИНЕСТИ ЧАЮ?

– Так, Господарю. Хе-хе, добрячого ж ви йому дали прочухана...

– ДЯКУЮ.

Альберт почимчикував геть у напрямку кухні.

Знов запало те, що можна було би назвати тишею в приміщенні з життємірами.

– ВИХОДЬ УЖЕ, НЕ ХОВАЙСЯ.

Сюзен послухалася й постала перед Невблаганною Дійсністю. Смерть був заввишки сім футів. Але здавався навіть вищим. У Сюзен в голові роїлися тьмяні спогади про когось, хто ніс її на плечах величезними темними кімнатами, але в тих спогадах це була людина – кістлява, але таки цілком людської природи істота, хоча природу ту Сюзен і не могла достоту означити.

Той, кого вона бачила зараз, не був людиною. Він був височезним, гордовитим і страшним. Він міг так розправити плечі, аж закони світобудови виправлялися перед ним, – подумалося Сюзен, – та це не надавало йому людяності. Він пильнує цей світ. Безсмертний за визначенням. Кінець усьому сущому.

«Але ж він мій дід. Тобто буде ним. Тобто є. Був».

Але... Була на тій яблуні одна штука. Думки Сюзен весь час відгойдувалися до неї. Вона дивилася на постать перед собою, а згадувала ту штуку на яблуні. Втримати обидва образи у свідомості було майже неможливо.

– ТАК-ТАК-ТАК. БАГАТО В ТОБІ ВІД МАТЕРІ, – сказав Смерть. – І ВІД БАТЬКА.

– Як ви зрозуміли, хто я?

– У МЕНЕ УНІКАЛЬНА ПАМ’ЯТЬ.

– Але як ви можете пам’ятати мене? Мене ж іще навіть не зачали!

– Я Ж СКАЗАВ, УНІКАЛЬНА. ТЕБЕ ЗВАТИ...

– Сюзен, але...

– СЮЗЕН? – гірко перепитав Смерть. – ВОНИ АЖ ТАК ХОТІЛИ ВСЕ ЗРОБИТИ ПО-СВОЄМУ, ПРАВДА?

Він сів у крісло, склав фаланги пальців дашком і дивився на Сюзен понад ними.

Їхні погляди зустрілися, і Сюзен не відвела очей.

– СКАЖИ МЕНІ, – за якийсь час озвався Смерть, – ЧИ БУВ Я... БУДУ... Є ХОРОШИМ ДІДОМ?

Сюзен задумано закусила губу.

– Якщо я розповім, не буде парадоксу?

– ДЛЯ НАС – НІ.

– Тоді... коліна у вас кістляві.

Смерть витріщився на неї.

– КІСТЛЯВІ КОЛІНА?

– Даруйте.

– ТИ ПРИЙШЛА СЮДИ, ЩОБИ ЦЕ МЕНІ ПОВІДОМИТИ?

– Ви кудись зникли... там. Мені довелося взяти виконання Обов’язків на себе. Альберт страшенно переймається. Я прийшла сюди, щоби... дізнатися дещо. Не знала, що батько працював на вас.

– ПРАЦІВНИК ІЗ НЬОГО БУВ КЕПСЬКИЙ.

– Що ви з ним зробили?

– ВОНИ ОБОЄ В БЕЗПЕЦІ ПОКИ ЩО. МЕНЕ ТІШИТЬ, ЩО ВСЕ СКІНЧИЛОСЯ. ЛЮДИ НАВКОЛО ПОЧАЛИ ШКОДИТИ ТВЕРЕЗІЙ ОЦІНЦІ. ОТ І ТИ, АЛЬБЕРТЕ...

Альберт з’явився на краю килима з чайником і чашкою на таці.

– ЩЕ ОДНУ ЧАШКУ, КОЛИ ТВОЯ ЛАСКА.

Альберт озирнувся й не спромігся помітити Сюзен. Коли вмієш бути непомітною для панни Дупс, з іншими значно простіше.

– Як скажете, Господарю.

– ОТЖЕ, – повів далі Смерть, коли Альберт почовгав геть, – Я ЗНИК. І ТОБІ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ТИ УСПАДКУВАЛА РОДИННУ СПРАВУ. ТИ?

– Я не хотіла цього! Кінь зі щуром прийшли по мене!

– ЩУРОМ?

– Ну... Здається, це ще попереду.

– О, ТАК. ПРИГАДУЮ. ЛЮДИНА ВИКОНУЄ МОЮ РОБОТУ? ЗВІСНО, ЦЕ ТЕХНІЧНО МОЖЛИВО, АЛЕ НАЩО?

– Здається, Альберт щось знає, але прямо казати не хоче.

Альберт з’явився вдруге зі ще однією чашкою й блюдечком. Ставлячи їх на стіл, він так дзенькнув ними, ніби дратувався, що з нього кепкують.

– Це все наразі, Господарю?

– ДЯКУЮ, АЛЬБЕРТЕ. ЦЕ ВСЕ.

Альберт знову пішов, але цього разу повільніше, ніж зазвичай, і весь час зиркав через плече.

– Він взагалі не змінюється, так? – спитала Сюзен. – Звісно, в цьому ж і суть цього місця...

– ЯК ТИ СТАВИШСЯ ДО КОТІВ?

– Перепрошую?

– ДО КОТІВ. ПОДОБАЮТЬСЯ ВОНИ ТОБІ?

– Вони... – Сюзен вагалася, – нічого такі. Але кіт – це всього лише кіт.

– А ШОКОЛАД? ЛЮБИШ ШОКОЛАД?

– Гадаю, це штука, якої може бути забагато.

– ТИ ТОЧНО НЕ ДО ІЗАБЕЛЛ ВДАЛАСЯ.

Сюзен кивнула. Улюбленою стравою її матері був шоколадний геноцид.

– А ЩО З ПАМ’ЯТТЮ? ДОБРА В ТЕБЕ ПАМ’ЯТЬ?

– О, так, я... пам’ятаю багато чого. Про те, як бути Смертю. Як все це мусить працювати. Слухайте, ви от щойно казали, що пригадуєте щура, а це ж іще навіть не ста...

Смерть підвівся й покрокував до моделі Диску.

– МОРФІННИЙ РЕЗОНАНС, – промовив він, не дивлячись у бік Сюзен. – ХОЛЕРА. ЛЮДИ НАВІТЬ НЕ НАМАГАЮТЬСЯ ОСЯГНУТИ, ЩО ЦЕ. ДУШЕВНІ ОБЕРТОНИ. ВОНИ ЗА СТІЛЬКИ ВСЬОГО ВІДПОВІДАЮТЬ.

Сюзен витягла з кишені Імпів життємір. Блакитний дим досі вирував в отворі між посудинами.

– Можете мені з оцим допомогти?

Смерть різко розвернувся на місці.

– НЕ ТРЕБА БУЛО МЕНІ ТОДІ ТВОЮ МАТІР ЗА ДОНЬКУ БРАТИ.

– А нащо взяли?

Смерть знизав плечима.

– ЩО ЦЕ ТАМ У ТЕБЕ?

Смерть узяв життємір Паді з її рук і підніс вище, щоби роздивитися.

– ОН ЯК. ЦІКАВО.

– Ви не знаєте, що це значить, дідуню?

– Я З ТАКИМ РАНІШЕ СПРАВИ НЕ МАВ, ТА ЦЕ, МАБУТЬ, МОЖЛИВО. ЗА ПЕВНИХ ОБСТАВИН. ЦЕ ЗНАЧИТЬ, ЩО ЯКИМОСЬ ЧИНОМ... В ЙОГО ДУШУ ПРОНИК РИТМ... ДІДУНЮ?

– О, ні. Цього бути не може. Це ж просто слово. І що не так із «дідунем»?

– ІЗ «ДІДОМ» Я ЩЕ ТАК-СЯК МОЖУ ЗМИРИТИСЯ. ІЗ «ДІДУНЕМ»? ОДИН КРОК ДО «ДІДО», ТАК Я ВВАЖАЮ. МЕНШЕ З ТИМ, Я БУВ ПЕВЕН, ЩО ТИ ДОВІРЯЄШ ЛОГІЦІ. КОЛИ ЩОСЬ ІСНУЄ ЯК ПРОСТО СЛОВО ЧИ ВИСЛІВ, ЦЕ НЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ВОНИ НЕПРАВДИВІ.

Смерть злегка похитав клепсидру.

– ПРИМІРОМ, БАГАТО НА СВІТІ Є РЕЧЕЙ, ЯКІ КРАЩІ НІЖ НІЧОГО. Я ЦЬОГО ЗВОРОТУ НІКОЛИ НЕ РОЗУМІВ. ЗВІСНО, Є РЕЧІ, ГІРШІ НІЖ НІЧОГО, НАПРИКЛАД, БОРГИ...

Смерть замовк.

– Я ЗНОВ ЦЕ РОБЛЮ! З ЯКОГО ДИВА МУСИТЬ МЕНІ БУТИ ЦІКАВО, ЩО ОЗНАЧАЄ ТОЙ КЛЯТИЙ ЗВОРОТ? ЧИ ЯК ТИ МЕНЕ НАЗИВАЄШ. ЦЕ НЕВАЖЛИВО! ТІСНІ СТОСУНКИ З ЛЮДЬМИ ЗАВАЖАЮТЬ ЧІТКО МИСЛИТИ. ПОВІР МЕНІ НА СЛОВО. НЕ ВТРУЧАЙСЯ.

– Але ж я сама людина.

– А Я Й НЕ КАЗАВ, ЩО БУДЕ ЛЕГКО, ПРАВДА? НЕ ДУМАЙ ПРО ЦЕ. НЕ ВІДЧУВАЙ.

– А ви в цьому фахівець, так? – огризнулася Сюзен.

– У НЕЩОДАВНЬОМУ МИНУЛОМУ Я НА ЯКУСЬ мить ДОЗВОЛЯВ СОБІ ПОЧУТТЯ, ЦЕ ПРАВДА, АЛЕ Я МОЖУ ЇХ ВІДКИНУТИ, ЩОЙНО ЗАБАЖАЮ.

Він знов підніс клепсидру до очниць.

– Є ТАКИЙ ЦІКАВИЙ ФАКТ, ЩО МУЗИКА, БЕЗСМЕРТНА ЗА СВОЄЮ ПРИРОДОЮ, ІНОДІ МОЖЕ ПОДОВЖУВАТИ ЖИТТЯ ТИХ, ХТО ПЕРЕБУВАЄ З НЕЮ В БЛИЗЬКИХ СТОСУНКАХ. Я ПОМІТИВ, ЩО ЗОКРЕМА ВІДОМІ КОМПОЗИТОРИ ДУЖЕ ДОВГО ТРИМАЮТЬСЯ ЗА ЖИТТЯ. КОЛИ Я ПРИХОДЖУ ПО НИХ, ТО БІЛЬШІСТЬ УЖЕ ГЛУХІ ЯК КОЛОДА. ПІДОЗРЮЮ, ЦЕ ЯКЕСЬ БОЖЕСТВО ТАК РОЗВАЖАЄТЬСЯ, – тут Смерть зневажливо схилив череп на бік. – ТАКЕ В НИХ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ[18]18
  І, звісно, навіть божественні жарти бувають невдалими. Глухота не заважає композиторам чути музику. Вона допомагає їм не зважати на шум довкола. – Прим. авт.


[Закрыть].

Він поставив клепсидру на стіл і постукав по ній фалангою вказівного пальця. Клепсидра видала «вуо-уо-уі-чіка-чіка».

– У НЬОГО НЕМАЄ ЖИТТЯ. ТІЛЬКИ МУЗИКА.

– То музика ним заволоділа?

– МОЖНА Й ТАК СКАЗАТИ.

– І подовжила йому життя?

– ЖИТТЯ МОЖНА ПОДОВЖУВАТИ. ЛЮДЯМ ЦЕ ІНОДІ ВДАЄТЬСЯ. НЕЧАСТО. ЗАЗВИЧАЙ ЗА ТРАГІЧНИХ ОБСТАВИН, У ДРАМАТИЧНОМУ СЕНСІ. АЛЕ ЦЕ ЖИТТЯ ПОДОВЖИЛА НЕ ЛЮДИНА. ЦЕ ЗРОБИЛА МУЗИКА.

– Він грав на чомусь, на якомусь струнному інструменті, схожому на гітару...

Смерть озирнувся на Сюзен.

– СПРАВДІ? TAK-TAK-TAAK...

– А це важливо?

– ЦЕ... ЦІКАВО.

– Я мушу щось про це знати?

– У ЦЬОМУ НЕМАЄ НІЧОГО ВАЖЛИВОГО. ПРОСТО ЗАЛИШКИ ДАВНІХ МІФІВ. УСЕ ВИПРАВИТЬСЯ САМЕ СОБОЮ, І ТОБІ, МОЖЛИВО, ДОВЕДЕТЬСЯ ІЗ ЦИМ ЗМИРИТИСЯ.

– В якому сенсі «виправиться саме собою»?

– МОЖЛИВО, ВІН ПОМРЕ ЗА КІЛЬКА ДНІВ.

Сюзен тупо дивилася на життємір.

– Але це жахливо!

– У ТЕБЕ ІЗ ЦИМ ЮНАКОМ РОМАНТИЧНИЙ ЗВ’ЯЗОК?

– Що? Ні! Я тільки раз його бачила!

– І ВИ НЕ ЗУСТРІЛИСЯ ПОГЛЯДАМИ У НАТОВПІ, НІЧОГО ТАКОГО?

– Ні! Звісно, що ні.

– ТОДІ ЧОМУ ЦЕ ТЕБЕ ОБХОДИТЬ?

– Бо він важ... Бо він людина, ось чому, – відповіла Сюзен і сама здивувалася. – Не розумію, чому із людьми можна отак, – невпевнено додала вона. – От і все. Ох, не знаю.

Смерть нахилився до неї, і його череп опинився на рівні її очей.

– АЛЕ ЛЮДИ ПЕРЕВАЖНО ДУЖЕ ДУРНІ ІСТОТИ І МАРНУЮТЬ СВОЇ ЖИТТЯ. ХІБА ТИ НЕ ПОМІЧАЛА? НЕ ДИВИЛАСЯ ВНИЗ, СИДЯЧИ В СІДЛІ ВИСОКО НАД МІСТОМ, І НЕ ДУМАЛА, ЯК БАГАТО СПІЛЬНОГО В НЬОГО З МУРАШНИКОМ, У ЯКОМУ ВОВТУЗЯТЬСЯ СЛІПІ ЛИЧИНКИ, ПЕРЕКОНАНІ, ЩО ВИГАДАНИЙ НИМИ БАНАЛЬНИЙ СВІТ СПРАВЖНІЙ? ДИВИШСЯ НА ОСВІТЛЕНІ ВІКНА І ПРАГНЕШ ВІРИТИ, ЩО ЗА НИМИ СТАЮТЬСЯ НЕЙМОВІРНО ЦІКАВІ ІСТОРІЇ, АЛЕ НАПЕВНЕ ТИ ЗНАЄШ ОДНЕ – ЩО ЗА ТИМИ ВІКНАМИ НЕЦІКАВІ, ДУРНІ ІСТОТИ, ЗВИЧАЙНІСІНЬКІ СПОЖИВАЧІ ЇЖІ, ЯКІ ВВАЖАЮТЬ СВОЇ ІНСТИНКТИ СПРАВЖНІМИ ПОЧУТТЯМИ, А СВОЇ ДРІБНЕНЬКІ ЖИТТЯ – ВАЖЛИВІШИМИ ЗА ПИЛ НА ВІТРІ.

Бездонне синє сяйво. Здавалося, його погляд висотує думки з її свідомості.

– Ні, – прошепотіла Сюзен, – ні, я ніколи такого не думала.

Смерть різко випростався й відвернувся.

– МОЖЛИВО, ТОБІ Б ЦЕ СТАЛО В ПРИГОДІ.

– Але це якийсь суцільний безлад! Жодного сенсу немає в тому, як вмирають і гинуть люди. Жодної справедливості!

– ХА.

– Але ж ви втручаєтесь, – наполягала вона, – ви щойно мого батька врятували.

– І ВЧИНИВ ДУРІСТЬ. ЗМІНИТИ ДОЛЮ ОДНІЄЇ ЛЮДИНИ – ЦЕ ЗМІНИТИ СВІТ. Я ПАМ’ЯТАЮ ПРО ЦЕ. І ТОБІ РАДЖУ, – сказав Смерть, досі не дивлячись на неї.

– Не розумію, чому не можна щось міняти, коли світ від цього став би кращим.

– ХА.

– Ви надто боїтеся змінити світ?

Смерть розвернувся до Сюзен з таким виразом, що вона почала задкувати. Він поволі наближався до неї. Голос його не гримів, а шипів.

– ЦЕ ТИ МЕНІ ТАКЕ КАЖЕШ? ТИ, У ЦІЙ СВОЇЙ ГАРНЕНЬКІЙ СУКЕНЦІ, КАЖЕШ ТАКЕ МЕНІ? ТИ? ДОЗВОЛЯЄШ СОБІ ПАТЯКАТИ ПРО ТЕ, ЯК ЗМІНЮВАТИ СВІТ? А ТОБІ СТАЛО БИ ВІДВАГИ ПРИЙНЯТИ ЙОГО ТАКИМ, ЯК Є? ЗНАТИ, ЩО Є РЕЧІ, ЯКІ ТРЕБА ЗРОБИТИ, І РОБИТИ ЇХ ЗА БУДЬ-ЯКУ ЦІНУ? ЧИ Є НА ЦЬОМУ СВІТІ ХОЧ ОДНЕНЬКА ЛЮДИНКА, ЯКА ПАМ’ЯТАЄ, ЩО ТАКЕ ОБОВ’ЯЗОК?

Він судомно стискав і розтискав руки.

– Я КАЗАВ ТОБІ, ПРИГАДАЙ... ДЛЯ НАС ЧАС – ЦЕ МІСЦЕ. ВІН РОЗМАЗАНИЙ. Є ТЕ, ЩО Є, І Є ТЕ, ЩО БУДЕ. КОЛИ ЗМІНИШ ТЕ, ЩО Є, ТО ВІДПОВІДАТИМЕШ ЗА ЗМІНИ. А ЦЕ НАДТО ТЯЖКА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ.

– Ви просто виправдовуєтесь!

Сюзен якийсь час зухвало й розгнівано дивилася на нього, а тоді розвернулася й рішуче пішла з кімнати геть.

– СЮЗЕН?

Вона спинилася на півдорозі, але не оглядалася.

– Так?

– СЕРЙОЗНО?.. КІСТЛЯВІ КОЛІНА?

– Так!

Можливо, це був перший в історії футляр для клавішних, та ще й пошитий із килима. Бескид запросто закинув його на плече, а іншою рукою взяв торбу з каменями.

– Не важко тобі? – спитав Паді.

Бескид припідняв рояль однією рукою й задумано зважив:

– Трохи, – відповів він.

Підлога під ним скрипіла.

– Гадаєте, варто було те все з нього виймати?

– Він працюватиме, – запевнив Толоз. – Це ж як... карета. Що більше зайвого знімеш, то швидше їхатиме. Ходімте.

Вони вийшли на вулицю. Паді намагався поводитися так невимушено, як тільки може поводитися людина в товаристві гнома з величезною сурмою, орангутана й троля із роялем на плечі.

– Мені би карета не завадила, – сказав Бескид, коли вони прямували до «Барабана». – Хочу чорну карету з тими, у лівері.

– Лівері? – перепитав Паді. Він уже почав звикати до їхніх нових імен.

– Ну, ті шо слуги.

– А, лакеї в лівреях?

– І це теж.

– А якби тобі купа золота перепала, Толозе, ти би що зробив? – спитав Паді, в якого за плечем ніжно стогнала, гітара, зачувши його голос.

Толоз замислився. Спершу він хотів відповісти, що для гнома володіння купою золота – це, ну, просто щастя володіти купою золота, і золото саме по собі було би такою золотожильною цінністю, наскільки це в принципі можливо.

– Та хто мене зна, – промовив він. – Я й не уявляв ніколи, щоби мені купа золота перепала. А ти чого хотів би?

– Я заприсягнувся стати найславетнішим музикантом на світі.

– Це небезпечно, – такі обіцянки давати, – завважив Бескид.

– У-ук.

– Хіба не цього кожен митець хоче? – спитав Паді.

– За моїм досвідом, – відповів Толоз, – кожний митець хоче – дійсно, насправді хоче, – щоби йому платили.

– І слави, – додав Паді.

– Про славу я нічого не знаю, – сказав Толоз. – Складно бути одночасно славетним і живим. Я просто хочу щодня грати й чути, як хтось каже: «Дякую, це було чудово, ось тобі гроші, приходь завтра, добре?»

– І це все?

– Це вже багато. Я хочу, щоби люди казали: «Нам потрібен сурмач, знайдіть нам Толоза Толозсона!»

– Це якось нецікаво, – відповів Паді.

– Люблю, коли нецікаво. Життя видається довшим.

Вони дійшли до бокового входу в «Барабан», зайшли в нього і опинилися у темній кімнатці, де смерділо прокислим пивом і щурами. З-за стіни було чути гамір у головній залі.

– Здається, там багатенько зібралося, – сказав Толоз.

До кімнатки увірвався Гібіскус:

– Ну що, хлопці, готові?

– Заждіть хвильку, – сказав Бескид, – ми ще про платню не говорили.

– Казав вам – шість доларів, – огризнувся Гібіскус. – Ви чого хочете? Ви не з Гільдії, а гільдійним я вісім плачу.

– Ми восьми й не просили б, – сказав Толоз.

– І правильно!

– Ми хочемо шістнадцять.

– Шістнадцять? Та ви жартуєте! Це ж удвічі більше за гільдійний тариф!

– Але там у вас багато людей, – сказав Толоз. – Певен, пиво добре розходиться. А ми можемо й додому піти.

– Ходімо вийдемо, – сказав Гібіскус, обхопив Толоза за голову й відвів у дальній куток.