Текст книги "Душевна музика"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 18 страниц)

Ще й та дівчина...

Зрозум вибіг надвір із ящиком у руках.

– Майже все спіймав, Архіректоре! – закричав він. Ридикуль глянув кудись повз нього. Там стояв Нудль зі жмутком нерозпроданих сорочок із «Гуртом».

– От і чудово, пане Впертонз (цитьцитьцитьцить), – сказав він.

– Ох і вечорочок, ходімте вже додому.

– Добрий вечір, Архіректоре, – привітався Нудль.

– Здоровенькі були, Відривайчику. Не бачив вас унизу.

– А шо там у вас у ящику?

– О, та таке, дрібниці...

– Це просто неймовірна штука! – вигукнув Зрозум, якого переповнював фанатичний захват першовідкривача. – Ми зуміли впійматии-и-и-и-и...

– Ох, який же я незграба старий, – демонстративно попросив вибачення Ридикуль, коли його молодий колега схопився за побиту ногу. – Ну ж бо, дайте мені цю вашу цілком невинну іграшку, поможу вам...

Та ящик випав зі Зрозумових рук на бруківку. Від удару кришка відлетіла, перш ніж Ридикуль устиг його перехопити.

Музика потекла в ніч.

– Як вам це вдалося? Це чари? – зацікавився Нудль.

– Можна упіймати музику, щоби прослуховувати її знов і знов, – сказав Зрозум. – А ще, Архіректоре, ви мене, здається, навмисне копнули.

– Прослуховувати знову й знову? Як, просто відкривши ящик? – не відчіплявся Нудль.

– Так, – сказав Зрозум.

– Ні, – сказав Ридикуль.

– Так, можна, – наполягав Зрозум. – Я ж показував вам, Архіректоре, хіба ви забули?

– Ні, – сказав Ридикуль.

– І так із будь-яким ящиком? – спитав Нудль тоном людини, яка потопає в грошах, аж захлинається.

– О, так. Але треба напнути струну всередині, щоби музиці було за що зачепитися, і ай-ай-ай!

– Не уявляю, що це в мене за такі страшні судоми раптом, – попросив вибачення Ридикуль. – Ходімте, Впертонзе, годі марнувати цінний час пана Нудля.

– О, ви не марнуєте, – сказав Нудль. – Повні ящики музики, хто б подумав!

– Цей ми забираємо, – швидко сказав Ридикуль, підхопивши ящик. – Це важливий магічний дослід.

Він погнав Зрозума вулицею, але це йому давалося непросто, бо його молодий колега зігнувся від болю й кульгав.

– Нащо ви... зі мною... нащо так було?

– Пане Впертонз, я знаю, що ви з тих людей, які прагнуть пізнати всесвіт. Але є важливе правило: ніколи не давайте мавпі ключів від бананової плантації. Іноді є речі, які вочевидь не можуть скінчитися добре... Ох, тільки не це.

Він відпустив Зрозума й невизначено помахав рукою кудись уперед.

– Що, юний друже, маєте з цього приводу якісь теорії?

Щось густе й золотаво-коричневе витікало з дверей закладу, який мав би бути крамницею, хоча через патьоки невідомої речовини годі було зрозуміти напевне. Коли двоє чарівників наблизилися, почувся дзвін битого скла, й речовина потекла з вікон другого поверху.

Ридикуль упевнено покрокував уперед, зачерпнув жменю речовини й відскочив назад, щоби стіна не насунулася на нього. Принюхався.

– Це якісь страшні еманації з Підземельних Вимірів? – спитав Зрозум.

– Не думаю. Пахне кавою, – сказав Ридикуль.

– Кавою?

– Молочною піною з ароматом кави. Отже, чому мені щось підказує, що десь тут поблизу мають бути наші чарівники?

Із піни навпомацки хтось вийшов, лишаючи по собі коричнево-пінні сліди.

– Хто це в нас? – спитав Ридикуль.

– О, так! Хтось записав номер тієї підводи? Мені ще один пончик, якщо ваша ласка, – радісно озвався невідомий і зник у піні.

– Це був голос Скарбія, – сказав Ридикуль. – Ходімо, юначе. Це всього лише бульбашки, – він зник у пінній стіні.

Зрозум якусь мить вагався, а тоді зрозумів, що на кону честь молодого чарівництва, й пішов за Архіректором.

І одразу ж зіткнувся із кимось у пінному тумані.

– Е-е, добривечір?

– Це хто?

– Це я, Впертонз. Прийшов вас рятувати.

– Добре. Де вихід?

– Е-е.

Десь глибоко в кавовій хмарі почулися вибухи й лускіт. Зрозум кліпнув очима. Піна почала осідати.

З-під неї оприявнилися гостроверхі капелюхи, ніби старі колоди на дні висохлого озера.

Ридикуль рушив уперед, із його капелюха крапала кава.

– Що за бісова дурня тут відбувається? – поцікавився він. – Мені не забракне терпіння дочекатися, доки Декан в усьому зізнається.

– Не розумію, чого це ви на мене все вішаєте, – пробурмотіла вкрита кавою колона.

– Ага, і тоді хто ж це втнув?

– Декан сказав, що на каві мусить бути пінка, – озвалася пінна купа, чиї обриси нагадували Верховика, – і тоді він доклав трохи простеньких чарів, а тоді ми, здається, трохи загралися.

– Отже, це були таки ви, Декане.

– Так, гаразд, я, але це чиста випадковість, – невпевнено сказав Декан.

– Геть звідси, усі, – наказав Ридикуль. – Щоби повернулися до Академії негайно.

– Ну тобто, я не розумію, чому ви вважаєте, ніби це тільки моя провина, навіть коли іноді так стається, що це я...

Піна ще трохи осіла, і з-під неї показалася пара очей під томським шоломом.

– Даруйте, – озвався голос, джерело якого досі ховалося під піною, – але хто за все це платитиме? З вас чотири долари, будьте ласкаві.

– Гроші в Скарбія, – швидко відповів Ридикуль.

– Уже ні, – сказав Верховний верховик. – Він купив сімнадцять пончиків.

– Цукор? Ви дозволили йому їсти цукор. Ви ж знаєте, що він від цього починає поводитися дивно. Пані Герпесюк попереджала, що коли ми пустимо його до цукру, вона нам винесе догану. – Ридикуль зібрав чарівників біля дверей. – Гаразд, шановний пане, ви можете довіряти нам, ми ж чарівники, я пришлю когось із грішми зранку.

– Ха, гадаєте, я вам повірю? – спитав шом.

Це був довгий день. Ридикуль розвернувся й поводив рукою біля стіни. Сипнуло октариновими іскрами, й слова «ВИННІ 4 ДОЛЯРИ» самовипалилися на камені.

– Ваша правда, в мене жодних питань, – сказав гном і сховався у піні.

– Є в мене підозра, що пані Герпесюк не дуже перейматиметься, – сказав Викладач новітніх рун, коли вони брьохали нічними вулицями. – Бачив її й кількох покоївок на, ну, концерті. Знаєте, тих, що на кухні помагають. Моллі, Поллі й ця ще, Доллі. Вони, так би мовити, верещали.

– Не думав, що музика була аж така погана, – завважив Ридикуль.

– Та ні, так би мовити, не від болю, я би не сказав, що від болю, – вів далі Викладач новітніх рун, червоніючи. – Але коли той юнак вихляв стегнами отак...

– Він мені здався цілком ельфонутим, – завважив Ридикуль.

– ...То вона, так би мовити, кинула свої... ну, теє, на сцену.

Тут навіть Ридикуль не знайшовся, що відповісти. Принаймні якийсь час не знаходився. Усе чарівниче товариство раптом поринуло кожен у свої особисті думки.

– Тобто, наша пані Герпесюк? – уточнив Завкаф неточних наук.

– Так.

– Тобто, отеє, цейво?

– Так, здається, так.

Ридикуль якось бачив, як пані Герпесюк розвішувала своє прання. Видовище його вразило. Він не знав, що в цілому світі набереться стільки рожевого трикотажу.

– Тобто, вона таки кинула свої?.. – спитав Декан, і його голос звучав так, ніби він був дуже, дуже далеко.

– Ну, так, я цілком певен.

– Звучить небезпечно, як на мене, – різко сказав Ридикуль. – Так можна й скалічити когось. Отже, шановні, усім негайно в Академію, і щоби кожен прийняв холодну ванну.

– Справді, вона свої?.. – не вгамовувався Завкаф. Чомусь ніхто з присутніх не міг прогнати від себе цю думку.

– Краще зробіть щось корисне, знайдіть, приміром, Скарбія, – сказав Ридикуль. – А вас усіх я би зранку зібрав і виголосив догану перед адміністрацією, якби ви самі не були адміністрацією...

Старий Тхір Рон, який був фаховим маніяком і одним із найнастирливіших анк-морпоркських жебраків, блимав очима в напівтемному кабінеті. А от лорд Ветінарі чудово бачив у темряві. Нюх у нього теж був, на превеликий жаль, гострим.

– А тоді що сталося? – спитав він, намагаючись не повертатися обличчям до жебрака. Адже нехай сам Старий Тхір Рон і був невеличким згорбленим чоловічком у завеликому брудному плащі, сморід його був великим, як світ.

Насправді Старий Тхір Рон був буквально шизофренічною істотою. У тому сенсі, що окремо існувала людина на ім’я Старий Тхір Рон, а окремо – сморід Старого Тхора Рона, який за багато років еволюціонував до такої міри, що міг вважатися повноцінною особистістю. Будь хто міг би смердіти так, що сморід лишався би в повітрі якийсь час після відбуття свого власника, але сморід Старого Тхора Рона прибував за кілька хвилин до свого власника, щоби поширитися в просторі й зручненько облаштуватися заздалегідь. Він набув таких виразних рис, що сприймався навіть не носом, який самозакупорювався з метою самозбереження, – люди передчували наближення Старого Тхора Рона вухами, бо в тих починала плавитися сірка.

– Хулєра, хулєра, не тим боком, казав їм, хулєра бісова... – Патрицій терпляче чекав. Коли маєш справу зі Старим Тхором Роном, треба дати час його заблукалій свідомості прийти до взаємопорозуміння із язиком. – Чари наводять, шоб шпигувати, казав їм, юшку з квасолею сюди... а тоді всі почали танцювати, бачте, і тоді ще двоє чарівників були на вулиці, і один говорив, шо музику можна впіймати в коробку, а пан Нудль зацікавився, і тоді у каварні шось вибухнуло, і вони всі пішли в Академію... хулєра, хулєра, хулєра їм в печінку, шоби я ще хоч раз.

– Справді, каварня вибухнула?

– Кава з піною по всіх стінах, вашсть... хулєра...

– Так, так, і таке інше, – махнув на нього худою рукою патрицій. – І це все, що маєте мені розповісти?

– Ну... хулє...

Старий Тхір Рон помітив погляд патриція й узяв себе в руки. Навіть за мірками його дуже відносно здорового глузду існували обставини, за яких не варто випробовувати вдачу. Сморід його блукав кімнатою – читав папери, роздивлявся картини.

– Кажуть, – повів він далі, – що від нього жінки божеволіють, – він нахилився вперед. Патрицій відхилився назад. – Кажуть, коли він отако стегнами зробив... пані Герпесюк кинула свої... як вони в біса... на сцену.

Патрицій повів бровою:

– «Як вони в біса»?

– Ну, ви знаєте, – Старий Тхір Рон невизначено порухав пальцями в повітрі.

– Пару пошивок? Два мішки борошна? Дуже вільного крою шта... Он як. Розумію. Це ж треба. Ніхто не постраждав?

– Не знаю, вашсть. Але дещо таки знаю.

– І що ж?

– Ну... Липучка Майкл каже, вашсть іноді платить за відомості?..

– Так, знаю. Не уявляю, звідки беруться такі плітки, – сказав патрицій, підводячись і відчиняючи вікно. – Доведеться щось із цим робити.

Старий Тхір Рон знову подумав про те, що нехай він і несповна розуму, та не настільки божевільний, щоби аж так нариватися.

– А ще от я таке знайшов, вашсть, – сказав він і витягнув щось із неуявно страшних глибин під плащем. – Тут шось пише, вашсть.

Це була афіша, кольори яскраві й чисті. Вона була не старою, та годинка чи дві в якості утеплювача для грудей Старого Тхора Рона добряче її зістарили. Патрицій озброївся двома пінцетами й розгорнув її.

– Це оті, шо музику грають, – пояснив Старий Тхір Рон, – і оце там таке пише. А ше трохи пише там внизу. Пан Нудль і троль Крейдян оце шойно надрукували й розвішали, а я оце причепився до них і казав, шо на них надихаю, коли одненьку мені не дадуть.

– Певен, це спрацювало як належить, – сказав Патрицій.

Він запалив свічку й уважно прочитав написи на афіші. У присутності Старого Тхора Рона полум’я свічок набувало синюватого відтінку.

– «Відкритий фестиваль музики, що качає», – промовив він.

– Це, шо платити не треба, шоби послухати, – пояснив Старий Тхір Рон. – От хулєра хулєрська.

Лорд Ветінарі читав далі.

– У Сховному парку. Наступної середи. Так-так-так. Відкритий громадський простір, звісно ж. Цікаво, чи багато люду прийде.

– Багацько, вашсть. Сотні не змогли в «Каверну» зайти.

– І той гурт отак виглядає? – спитав лорд Ветінарі. – Отак похмуро?

– Як я бачив, то хіба потом стікають, – сказав Старий Тхір Рон.

– «Хто не буде присутній, той дерево, шчо схоже на маслину», – прочитав патрицій. – Це якийсь таємний код, як ви гадаєте?

– Не можу знати, вашсть, – сказав Старий Тхір Рон. – Голова не варить, коли мучить спрага.

– «Таке видовишче годі пропустити! Раз ув житті!», – сумно прочитав вголос лорд Ветінарі. Він підвів погляд на Рона. – О, даруйте. Певен, можу вам організувати щось, що вас освіжить...

Старий Тхір Рон кашлянув. Пропозиція прозвучала цілком щиро, та чомусь йому враз перехотілося пити.

– Отже, не затримуватиму вас. Щиро вам дякую,– сказав лорд Ветінарі.

– Цеє...

– Так?

– Цеє... нічого...

– Оті добре.

Коли хулєркання Рона стихло на сходах, патрицій задумано постукав пером по паперах і якийсь час дивився у стіну.

Перо перекотилося на слово «Відкритий».

Зрештою він дзенькнув маленьким дзвоником. Крізь двері просунулася голова молодого службовця.

– О, Тулумбасе, – сказав йому лорд Ветінарі, – підіть нагадайте очільнику Гільдії музикантів, що він хотів мені щось сказати.

– Е-е... Пан Шпень уже в приймальні, ваша світлість, – сказав службовець.

– А він випадково афіші не має при собі?

– Має, ваша світлість.

– А він страшенно розлючений?

– Справді, саме так і є, ваша світлість. Щось там про фестиваль. Наполягає, щоби ви заборонили.

– Божечки.

– А ще вимагає негайної аудієнції.

– Он як. Тоді хай зажде ще хвилинок зо двадцять, а тоді запрошуйте.

– Так, ваша світлість. Він весь час питає, що ви плануєте із цим усім робити.

– Добре. Я в нього спитаю про те саме.

Патрицій відхилився на спинку крісла. Si non confectus, non reficiat.

Таке родинне гасло у Ветінарі. Не треба лагодити те, що не ламалося, треба розслабитися й подивитися, що з цього вийде.

Він розгорнув теку з нотами й почав прослуховувати прелюдію до ноктюрна Салямі з варіаціями на тему Бабла.

За якийсь час він перевів погляд на кімнату й грізно промовив:

– Іди собі.

Сморід покрався геть.

– ПИСК!

– Не кажи дурниць! Я тільки відлякала їх. Нікого ж не скалічила. Який сенс у силі, коли її не можна застосовувати?

Смерть Щурів сховав ніс у лапках. Зі щурами все було значно простіше[25]25
  В історії Анк-Морпорка щури відігравали помітну роль. Невдовзі перед тим, як патрицій прийшов до влади, була страшна навала щурів. Міська рада обіцяла двадцять пенсів нагороди за щурячий хвіст. За тиждень чи два щурів помітно поменшало – а тоді до ратуші вишикувалася черга містян зі щурячими хвостами, а міська скарбниця спорожніла, і ніхто не хотів працювати. Адже щурів у місті ще лишалося вдосталь. Лорд Ветінарі вислухав суть проблеми, а тоді вирішив її однією фразою, яка багато каже про його особистість, про глупоту тих, хто вигадав видавати нагороду за хвости, а також про кмітливість анк-морпоркців в усьому, що стосується легкого заробітку: «Обкласти податком щуроферми». – Прим. авт.


[Закрыть].

В.Д.В. Нудль часто обходився без сну. Переважно він був змушений зустрічатися з Крейдяном ночами. Крейдян був кремезним тролем, але від денного світла висушувався й тріскався.

Інші тролі зневажали його через осадове походження і, відповідно, приналежність до найнижчого трольського класу. Йому було все одно. Він був тролем на рідкість доброї вдачі.

Працював він переважно на тих людей, які замовляли щось незвичне «на вчора», без зайвих зобов’язань і за плату живими грішми.

Це замовлення було дуже незвичним.

– Просто ящики?

– З кришками, – уточнив Нудль. – Як оця, що я зробив. А всередині дріт напнути.

Інші спитали би «Нащо?» чи «Чому?», та Крейдян не тим заробляв на життя. Він узяв ящик і покрутив у руках.

– Скільки? – спитав він.

– Почнемо з десятка, – сказав Нудль. – Але, гадаю, потім знадобиться більше. Значно, значно більше.

– А десяток – це скільки? – спитав троль.

Нудль підняв руки й розчепірив пальці.

– Зроблю за два долара, – сказав Крейдян.

– Хочеш, щоби я останнє від душі відірвав?

– Два долара.

– Ці по долару кожна, а наступна партія – по півтора.

– Два долара.

– Гаразд, гаразд, по два долари штука. Це десять доларів за все, так?

– Так.

– Знай, від душі останнє відриваю.

Крейдян відкинув ящик убік. Той підскочив, і кришка з нього злетіла.

Трохи згодом у пошуках поживи до майстерні прикульгав сіро-бурий бродячий пес, всівся перед ящиком і якийсь час дивився в нього.

Тоді враз почувся дурнем і покульгав геть.

Ридикуль щосили постукав у двері Високоенергетичної чароспоруди, коли годинники на міських вежах видзвонювали другу по півночі. На нього спирався Зрозум Впертонз, який заснув на ходу.

Ридикуль думав повільно, але упевнено. Рано чи пізно він доходив висновків.

Двері прочинилися, і в шпарині показалося волосся Скаца.

– Ви до мене обличчям? – уточнив Ридикуль.

– Так, Архіректоре.

– Дайте нам зайти, коли так, бо мені роса чоботи промочить.

Заводячи Зрозума всередину, Ридикуль роззирнувся довкола.

– От би мені колись зрозуміти, що вас, хлопці, змушує працювати цілодобово, – сказав він. – У вашому віці магія мене не аж так цікавила. Будьте ласкаві, принесіть Впертонзу кави. І друзів своїх покличте.

Скац рвонув на кухню, а Ридикуль лишився наодинці зі заснулим Зрозумом.

– Чим це вони тут зайняті? – спитав він сам у себе.

Раніше це питання його не бентежило.

Перед тим, як впустити їх, Скац щось робив за лабораторним столом під стіною.

Принаймні дерев’яний макетик Диска він упізнав. На ньому були викладені концентричними колами довгасті камінці, а на рухомому свічнику була свічка, яку можна обертати навколо Диска.

Це був переносний друїдський рахувальний пристрій, який ще звали наколінником. Скарбій колись навіть такий замовляв. На пакуванні був напис: «Для жерців, які цінують час». Скарбій так і не навчився ним користуватися, і тепер просто підпирав ним двері. Ридикуль не розумів, який стосунок пристрій мав до магії.

Зрештою, це ж усього лише календар, а звичайнісінький найпростіший календар можна купити за вісім пенсів.

А от складна система із трубок за пристроєм геть збила його з пантелику. Над нею Скац і працював – по всьому верстату валялися уламки скла, колби й шматки картону.

Трубки ніби трохи ворушилися. Ридикуль нахилився ближче.

Там було повно мурах.

Вони бігали трубками крізь складну систему спіралей. Тисячі мурах. У тихій кімнаті було чути, як невпинно шурхотять комашині тільця.

На рівні очей Архіректор помітив шпарину. Біля неї до скла хтось приклеїв папірець із написом «Ввести тут».

На столі була довгаста картка завширшки точно зі шпарину. У картці були отвори.

Два отвори, потім ціле креслення з отворів, а тоді ще два отвори. На звороті був напис олівцем: «2x2».

Ридикуль був із тих, хто тиснутиме на будь-які важелі, щоби побачити, що з того вийде.

Він сунув картку в шпарину...

Шурхіт змінився. Мурахи заклопотано мандрували трубками. Якісь із них навіть несли на собі насінини...

Щось тихо шорхнуло, і з іншого кінця лабіринту випала картка.

У ній було чотири отвори.

Ридикуль тупо дивився на неї, аж до нього, розтираючи заспані очі, підійшов Зрозум.

– Це наша мурашина рахівниця, – пояснив він.

– Два на два чотири? Що ж, не знав, не знав, – пробурчав Ридикуль.

– Вона й інше може розрахувати.

– Тобто ви хочете сказати, що мурахи рахувати вміють?

– О, ні, не окремі мурахи... Як би це пояснити... Бачте, ці картки з отворами перекривають певні трубки, а крізь певні – пропускають мурах, і... – тут Зрозум зітхнув, – ми певні, що цей пристрій здатен на більше.

– Приміром? – допитувався Ридикуль.

– Ну, про це ми ще дізнаємось.

– Тобто ви не знаєте? А хто це збудував?

– Скац.

– І тепер ви хочете зрозуміти, що ця штука робить?

– Ну, ми вважаємо, що вона здатна до складних математичних розрахунків, многочлени й таке інше, просто треба більше членистоногих.

Мурахи невпинно бігли величезним скляним лабіринтом.

– У мене такий щурик був, тушканчик чи типу того, коли я був малим, – сказав Ридикуль, відчувши зневіру перед незрозумілим. – Весь час бігав у коліщатку. Цілу ніч у ньому ганяв. Це щось таке, так?

– Грубо кажучи, щось таке, – обережно сказав Зрозум.

– І мурашина ферма в мене була, – Ридикуль почав відволікатися. – Ті гади малі ніколи не рили прямо, – він опанував себе. – Гаразд, покличте-но своїх дружбанів.

– Нащо?

– Для інструктажу.

– А ми не хочемо спершу музику дослідити?

– На це буде час, – сказав Ридикуль. – Але спершу треба де з ким поговорити.

– Із ким?

– Тут я не певен, – сказав Ридикуль. – Зрозуміємо, коли він прийде. Чи вона.

Толоз оглянув номер. Власники готелю щойно пішли, перед тим провівши екскурсію, яка зводилася до «оце в нас вікно, воно відчиняється, а це насос, він подає воду, коли отуто покачати, а оце я, чекаю, коли дасте мені грошей».

– Ну, з мене годі. Накрилося моє терпіння залізним шоломом, так би мовити, – сказав він. – Ми весь вечір граємо музику, шо качає, і нас селять у такий номер?

– Тут все дуже по-домашньому, – сказав Бескид. – Бач, ми, тролі, не надто рюшиками переймаємось.

Толоз глянув собі під ноги.

– Що оце на підлозі? А я, дурень, думав, що це килим. Дайте мені хтось мітлу. Ні, краще лопату. А тоді мітлу.

– Та все гаразд, – озвався Паді.

Він поклав гітару на підлогу і влігся на широку колоду, яка вочевидь мала правити за ліжко.

– Бескиде, можна тебе на пару слів? – Толоз вказав вузлуватим пальцем на двері. Вони вийшли на сходи.

– Йому гіршає, – сказав Толоз.

– Угу.

– Він і слова не мовить поза сценою.

– Угу.

– Бачив колись ходячих мерців?

– Ґолемів бачив. Як-от пан Дорфл із Довгосвинної.

– Справді? Він справжній ґолем?

– Угу. Чарівне слово у нього в голові, сам бачив.

– Бр-р. Правда? Я в нього сардельки купував.

– Менше з тим. Що ти про мерців казав?

– ...Я би на смак і не сказав, він ніби пристойні сардельки робить...

– То шо з мерцями?

– ...Це ж треба, стільки років бачиш когось, аж виявляється, що він на глиняних ногах...

– Ходячі мерці, – терпляче нагадав Бескид.

– Що? А, так. Він поводиться, як вони, – Толоз пригадав бачених ним в Анк-Морпорку ходячих мерців. – Принаймні так, як від них заведено чекати.

– А. Так, я зрозумів, про шо ти.

– І ми обоє розуміємо чому.

– Ага. Ой. А чому?

– Через гітару.

– А, через неї. Ага.

– Коли ми на сцені, вона всім заправляє.

У темній тихій кімнаті гітара, лежачи поряд із ліжком Паді, тихо дрижала струнами під відлуння Толозового голосу.

– Добре, і шо нам робити? – спитав Бескид.

– Вона ж дерев’яна. Десять секунд роботи сокирою, і нема проблеми.

– Не певен. Це незвичайний інструмент.

– Він, як на людину, непоганим хлопцем був, коли ми познайомились, – сказав Толоз.

– То шо робити? Не певен, шо можна його від неї відірвати.

– Може, ми могли б його переконати...

Гном замовк, почувши, як відлунює його голос.

– Та клята штука нас підслуховує! – прошипів він. – Ходімо надвір.

Вони вийшли на вулицю.

– Не розумію, як вона може слухати, – сказав Бескид. – Це ми мали б інструмент слухати, а не він нас.

– Струни слухають, – сказав Толоз упевнено. – Це незвичайний інструмент.

Бескид знизав плечима:

– Є один спосіб дізнатися.

Вранішній туман заливав вулиці. Навколо Академії він скупчувався, набуваючи вибагливих форм під впливом слабкого магічного випромінювання.

Дивні постаті невідомих створінь пливли над вогкою бруківкою.

Проте дві постаті були відомими. Це були Толоз із Бескидом.

– Так, – сказав гном, – от ми й на місці, – він дивився на голу суцільну стіну. – Я так і знав! Казав тобі, це магія! Скільки разів же про таке чули: таємнича крамничка, якої ніхто раніше не помічав, і от хтось у них купує якусь старожитність, а та виявляється...

– Толозе.

– ...Талісманом чи пляшкою з джинами, а коли починаються проблеми, покупець вертається до крамниці...

– Толозе.

– ...А та таємничо зникла, повернулася у якийсь свій вимір, з якого вигулькнула. Що ти казав?

– Ти не на той бік вулиці дивишся. Он вона.

Толоз ще раз розлючено глянув на суцільну стіну, а тоді розвернувся й рішуче перейшов вулицю.

– Будь-хто міг так помилитися.

– Ага.

– І це не применшує значення усього мною сказаного.

Толоз побарабанив по дверях і з подивом виявив, що ті не замкнені.

– Уже по другій ранку! Що це за музична крамниця, яка о другій ранку працює?

Толоз запалив сірник.

Навколо них височіли звалища запилюжених старих інструментів. Вигляд це все мало такий, ніби доісторичних тварин заскочила повінь, а тоді вони враз скам’яніли.

– А шо ото, шо на вичавлений тюбик схоже? – прошепотів Бескид.

– Це туба.

Толозові було моторошно.

Він майже все життя заробляв музикою. Йому було боляче дивитися на мертві інструменти, а ці точно були мертвими. Вони нікому не належали. Ніхто не грав на них. Вони були схожі на тіла, з яких пішло життя, на людей без душ. Те, що жевріло в них колись, давно згасло. Кожен з них раніше належав музикантові, якому гранично не пощастило.

В ущелині між фаготів і гобоїв був освітлений острівець. Посеред нього в кріслі-гойдалці міцно спала літня власниця – із плетивом на колінах і шаликом на плечах.

– Толозе?

Толоз підскочив від несподіванки:

– Так? Що?

– Нащо ми тут? Тепер ми знаємо, що крамниця існує...

– Руки вгору, бандюки!

Толоз блимнув очима й здійняв руки: просто перед його носом було вістря арбалетної стріли. Здавалося, стара перейшла зі сплячого стану в стрілецьку стійку, не проходячи через проміжні стадії.

– Вище не зможу, – сказав гном. – Просто... двері були незамкнені, бачте, і...

– То ви вирішили, що можна беззахисну стареньку обікрасти?

– Ні, зовсім ні, насправді ми...

– Щоби ви знали, я з Відьомського окружного сестринства! Одненьке слівце від мене, і стрибатимете за якоюсь принцесою на всіх чотирьох, мов жаби навесні...

– Я думаю, шо це занадто, – сказав Бескид. Він простягнув величезну руку й узявся за арбалет. Стиснув пальці. З-поміж них посипалися дерев’яні друзки.

– Ми цілком мирні, – сказав він. – Ми прийшли, шоби з’ясувати дещо про інструмент, шо ви нам продали минулого тижня.

– Ви з Варти?

Толоз вклонився:

– Ні, пані, ми музиканти.

– І мені від цього легше має буть? Про який це ви інструмент говорите?

– Щось типу гітари.

Жінка схилила голову набік. Підозріливо примружилася.

– Назад не прийму, ціна справедлива, інструмент цілком справний був.

– Ми просто хотіли дізнатися, звідки він у вас.

– Нізвідки. Завжди тут був. Ану не дмухай мені тут!

Толоз ледь не впустив на підлогу флейту, що він її на нервах автоматично підніс до рота.

– Бо в дохлих щурах потонем, – додала старенька, знов розвернулася до Бескида і повторила, – вона завжди тут була.

– На ній одиниця крейдою написана, – сказав Толоз.

– Вона завжди тут була. Відколи в мене ця крамничка.

– А хто її приніс?

– Мені звідки знати? Ніби я імена в усіх питаю. Люди цього не люблять. Просто номер пишу.

Толоз глянув на флейту. На пожовклому ярличку, причепленому до неї, було нашкрябано номер: 431.

Він втупився поглядом у полиці за тим, що можна було назвати прилавком. Там була рожева мушля. На ній теж був номерок. Він облизав губи й простягнув руку до мушлі...

– Коли це в рота потягнеш, то ліпше б тобі при собі мати незайманку для жертвопринесення, великий казан плодів хлібного дерева й черепашого м’яса, – сказала стара.

Біля мушлі була труба. На диво начищена.

– А це можна? – спитав він. – Настане кінець світу, і небо впаде на землю, коли я в неї дмухну, так?

– Як ти це слушно завважив, – сказала стара.

Толоз опустив руку, а тоді його увагу привернуло ще дещо.

– Божечки, – промовив він, – воно ще тут? Я геть забув...

– А шо там? – Бескид простежив, куди показував Толоз. – Оце?

– У нас же є гроші, чом би й ні.

– Ага, це згодиться. Але ж ти чув, що Паді казав. Ми ніколи не знайдемо...

– Це велике місто. Не знайдемо в Анк-Морпорку, то знайдемо деінде.

Толоз узяв половинку барабанної палички й уважно придивився до гонга, напівпохованого під горою пюпітрів.

– Я би не радила, – сказала стара. – Звісно, коли тільки у вас нема мети викликати з-під землі сімсот сімдесят сім воїнів-скелетів.

Толоз вказав пальцем:

– Ми оце візьмемо.

– Два долари.

– Слухайте, а чого це ми маємо платити? Це ж навіть не ваше...

– Заплати, – сказав Бескид і зітхнув. – Не торгуйся.

Толоз незграбно передав гроші, схопив торбинку, яку йому дала стара, й кинувся геть із крамниці.

– Дивовижний у вас асортимент, – сказав Бескид, невідривно дивлячись на гонг.

Стара знизала плечима.

– Мій товариш трохи роздратований, бо він думав, шо ваша крамниця з тих, зачарованих, типу, як у казках. Ну, знаєте, сьогодні є, завтра нема. Шукав не на тому боці вулиці, уявіть.

– Якась дурість, як на мене, – сказала стара таким тоном, що унеможливлював будь-яке непрохане панібратство.

Бескид знов глянув на гонг, знизав плечима й пішов за Толозом.

Продавчиня дочекалася, доки їхні кроки затихнуть в тумані.

Тоді відчинила двері й визирнула на вулицю. Задоволена побаченою там пусткою, вона повернулася за прилавок і взялася за схований під ним важіль. На мить її очі спалахнули зеленню.

– Краще б голову власну забула, – сказала вона й смикнула за важіль. Заскреготали невидимі коліщата.

Крамниця зникла. А тоді за мить виникла на іншому боці вулиці.

Паді лежав і дивився в стелю.

Яка на смак їжа? Він не міг пригадати. Певно, він щось їв останні кілька днів, бо як інакше, але смаку пригадати не міг. Він майже нічого не міг пригадати, крім виступів. Коли інші говорили, то голоси їхні ніби пробивалися крізь товстий шар серпанку.

Асфальт кудись подівся.

Паді підвівся з ліжка й почимчикував до вікна.

У сірому, мов дешеві спецефекти, передсвітанковому світлі видніли Затінки Анк-Морпорка. Крізь відчинене вікно в кімнату дув легкий вітерець.

Коли він озирнувся, посеред кімнати стояла молода жінка.

Вона піднесла пальця до губ.

– Не кричи й малого троля не клич, – сказала вона. – Він вечеряє внизу. Крім того, він все одно мене не побачить.

– Ти моя муза?

Сюзен насупилася.

– Гадаю, що розумію, про кого ти, бачила картинки, їх типу восьмеро, і за головну в них ця, Калейдоскопа. Вони мали б людей захищати. Ефеби вірять, що вони надихають митців і музикантів, але звісно ж вони не ієну... – вона затнулася, щоби виправитися, – принаймні я ніколи з ними не бачилась. Мене звати Сюзен. Я тут, щоби...

Вона розгубилася.

– Калейдоскопа? – перепитав Паді. – Я певен, що її не так звати.

– Менше з тим.

– Як ти сюди зайшла?

– Я... Слухай, присядь. Отак. Коротше... знаєш, як буває, як-от коли певні штуки, типу, як музи, про яких ти казав, так от, певні поняття іноді уособлені кимось?

На розгубленому обличчі Паді якусь мить протримався вираз розуміння.

– Як Батько Вепр уособлює святкування середини зими? – спитав він.

– Ну, так. От я типу з таких, – сказала Сюзен. – Насправді, не так уже й важить, який у мене фах.

– Тобто ти не людина?

– О, я людина. Просто я... виконую обов’язки. Гадаю, коли вважати мене музою, це суті не поміняє. Я тут, щоби тебе попередити.

– Муза музики, шо качає?

– Не зовсім, але слухай сюди... Агов, з тобою все гаразд?

– Не знаю.

– Ти якийсь дуже блідий. Слухай. Ця музика небезпечна...

Паді знизав плечима:

– Ти про Гільдію музикантів? Пан Нудль казав, цим можна не перейматися. Ми їдемо з міста на...

Сюзен рішуче підійшла й взяла гітару:

– Я про оце!

Струни заворушилися й занили під її рукою.

– Не торкайся!

– Вона захопила тебе, – сказала Сюзен і кинула гітару на ліжко.

Паді вхопив її й узяв акорд.

– Я знаю, що ти мені скажеш. Усі це кажуть. Інші двоє вважають, що вона зло. Але це не так!

– Може, зла в ній і нема, але це все неправильно! Тут їй не місце. І не час.

– Так, але я даю цьому раду.

– Ти не можеш дати цьому раду. Вона дає раду тобі.

– Крім того, хто ти така, щоби мене повчати? Я не слухатимусь порад якоїсь зубної феї!

– Слухай, вона уб’є тебе! Це я знаю напевне!

– То мені припинити грати?

Сюзен вагалася.

– Ні, не зовсім... Бо тоді...

– Ну, я не слухатимусь якоїсь таємничої жіночки! Може, тебе й не існує навіть! Тому можеш летіти геть у свій чарівний палац, ясно?