Текст книги "Душевна музика"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц)

«З цього буде якась халепа», – казала собі Сюзен. А тоді подумала: «Я на спині коня за десятки метрів від землі, і він несе мене у таємничі краї, у чарівне місце із ґоблінами й тваринами, які вміють говорити. Більша халепа зі мною навряд чи станеться...»

Крім того, хіба кататися на летючому коні – це проти правил пансіону? Об заклад поб’юся, що про таке ніде не написано.

Квірм зник далеко позаду, і світ унизу став візерунком із темряви й срібного місячного сяйва. Шахівниця полів мерехтіла у світлі місяця, тут і там спалахували цятки поодиноких фермерських хатин. Рвані хмари мчали назустріч і зникали позаду.

Далеко ліворуч білою крижаною стіною здіймалися Вівцескельні гори.

Праворуч Узбічним океаном стелилася місячна доріжка. Вітру не було, не було навіть відчуття великої швидкості – просто земля внизу неслася під ногами Хропунця, який розслаблено йшов учвал.

І раптом хтось залив ніч золотом. Хмари попереду розступилися, і там, далеко унизу, розкинувся Анк-Морпорк – місто, де на дівчину чигає більше небезпек, ніж навіть панна Дупс здатна була б уявити.

Полум’я смолоскипів висвічувало мережу вулиць, у якій Квірм не те що загубився би – його там обібрали б до нитки й скинули в річку.

Хропунець легко чвалав понад дахами. Сюзен чула вуличний гомін, навіть розрізняла окремі голоси, але все місто разом гуло, ніби комашиний рій.

Повз неї пропливали горішні вікна, за якими палали свічки.

Кінь провалився крізь повсть диму, обережно й чітко приземлився, перейшов на рись і рушив вулицею, на якій не було нічого, крім одних дверей із табличкою, освітленою смолоскипом.

Сюзен прочитала:

«КАРРІЄВІ САДИ»

«Вкід у хухню – Вхід заборонен. Заборонен тові».

Здавалося, Хропунець чогось жде. Сюзен чекала на екзотичніший пункт призначення.

Вона знала, що таке каррі. У пансіоні їм подавали каррі, вони звали ту страву «Мертвячим рисом». Він був жовтий. Із розім’яклими родзинками й горошинами.

Хропунець тихо заіржав і затупав копитом.

Віконце у дверях різко відчинилося. Сюзен здалося, що вона встигла помітити обличчя на тлі розжареного кухонного повітря.

– О-о-о-орр, ні-і-і-ірр! Хро-опуррр! – і віконце гримнуло, зачинившись.

Вочевидь, там усередині щось сталося.

Вона придивилася до меню на гвіздку. Воно кишіло помилками, бо меню ресторану традиційної кухні неможливе без хибодруків і помилок, адже тоді відвідувачі приманюються на нагоду нарешті почутися розумнішими за обслугу. Назв більшості страв у переліку вона не впізнавала, а серед них були:

Каррі з овочем 8 п

Каррі з солодкою і клисі колька свині 10 п

Каррі з солодком і кисла, колька риб 10 п

Каррі з м’ясом 10 п

Каррі з іменинним мя’сом 15 п

Додаток каррі 5 п

Порнятко чай 4 п

Їсти тут або, забирайте себе

Віконце роззявилося знов, і звідти на вузеньке підвіконня випав великий коричневий пакет із буцімто непромокного, але насправді промокного паперу. Віконце знов гримнуло, зачинившись.

Сюзен обережно потяглася до пакета. Із нього пахло так гостро й гаряче, що всі інші чуття ніби затуплювалися й знічувалися, як столовий ніж перед скальпелем. Але підвечірок був так давно.

Вона згадала, що не має при собі грошей. З іншого боку, грошей ніхто й не просив. Та світ самоспопелився би й занепав у руїнах, якби люди не думали про свій обов’язок. Сюзен нахилилася вперед і постукала у двері.

– Даруйте... я нічого не винна?..

Всередині щось заволало й загриміло, ніби десяток людей намагалося одночасно сховатися під одним столиком.

– О, як мило з вашого боку. Дякую. Дякую красно, – чемно промовила Сюзен.

Хропунець поволі побрів геть. Цього разу не було рвучкого скорочення м’язів – він обережно пориськував повітрям, ніби колись давно його вже присоромили за розлите.

Сюзен скуштувала каррі за сотню метрів від землі, що мерехтіла внизу, а тоді викинула пакет так чемно, як тільки могла.

– Це було... дуже незвично, – сказала вона. – І це все? Ти мене так далеко ніс, щоби я взяла їжі з собою?

Земля під ними замерехтіла швидше, і потроху десь усередині виникло відчуття, що кінь теж скаче значно швидше, іде учвал, а не обережно риськує. М’язиста спина вигнулася...

...і на мить небо попереду спалахнуло блакиттю.

Позаду в повітрі невидимо – бо світло призупинилося й присоромлено зашарілося, намагаючись зрозуміти, що сталося, – якусь мить палали сліди копит.

Це був завислий у просторі пейзаж.

Приземкуватий будиночок, оточений садом. Поля й гори віддалік. Сюзен невідривно дивилася на все це, доки Хропунець сповільнював крок.

Не було глибини. Коли кінь заклав коло перед приземленням, пейзаж видався пласкою картинкою, тонкою плівкою... існування... натягнутою на нічому.

Сюзен чекала, що та плівка прорветься, коли кінь стане на неї, але тільки тихенько хруснув і зашурхотів гравій.

Хропунець пориськував навколо будинка й зайшов у конюшню, де зупинився, ніби чекаючи.

Сюзен обережно спішилася. Земля під ногами здалася їй досить твердою. Вона нахилилася й загребла гравій рукою – під ним був іще гравій.

Вона чула, що зубні феї збирають зуби. Коли подумати логічно... всі інші люди, які збирають частини тіл, роблять це з дуже підозрілою метою – зазвичай, щоби нашкодити чи контролювати когось. У зубних фей, мабуть, під контролем половина дітей на світі. А цей будинок, на думку Сюзен, не пасував би такій особистості.

Батько Вепр, імовірно, живе на якійсь страхітливій різниці десь у горах, і в нього там усе прикрашене сардельками й кров’янкою і пофарбоване у страхітливий криваво-червоний колір.

А це вже стиль. Неприємний, але бодай якийсь. У цієї споруди стилю просто не було.

Качка душевного пундика мешкала точно не в будинку. Як і Старий Бідун, і Піщаний чоловік, наскільки Сюзен було відомо.

Вона обійшла будинок, який був радше хижкою. Саме так: хто б тут не жив, смаку в нього не було аніскільки.

Сюзен знайшла головний вхід. Двері чорні, на них стукальце у формі омеги.

Вона потяглася до стукальця, і двері одразу прочинилися самі.

І коридор простягнувся перед нею – набагато довший, ніж цей будинок міг би вмістити. Десь далеко виднілися сходи – такі широкі, що вмістили б цілий табун чечіточників у фінальній сцені мюзиклу.

Із перспективою тут було ще щось не так. Десь далеко точно була стіна, та водночас вона ніби була намальована просто в повітрі десь за п’ять метрів попереду. Здавалося, ніби відстань була умовністю.

Під стіною був годинник. Його повільне цокання пронизувало весь цей велетенський простір.

«Тут є одна кімната, – подумала Сюзен. – Я пригадую кімнату, що шепоче».

Вздовж стіни на відчутній відстані одне від одного були двері. Чи на невідчутній відстані – якщо дивитися по-іншому.

Вона спробувала дійти до перших дверей, але здалася після кількох непевних кроків. Зрештою вона таки спромоглася дійти до них – насилу зосередившись на меті й заплющивши очі.

Двері були одночасно звичайного людського розміру й невимовно великі. Одвірок прикрашений детальним різьбленим орнаментом із кісток і черепів.

Вона штовхнула двері, і ті відчинилися.

Ця кімната могла б вмістити невелике місто.

Десь посередині був острівець із килимом площею щонайбільше з гектар. Сюзен кілька хвилин ішла до його краю.

Це була кімната в кімнаті. На підвищенні – великий і на вигляд важкий письмовий стіл, а за ним – гвинтове шкіряне крісло. Ще там була велика модель Дискосвіту на пишній підставці у вигляді чотирьох слонів, що стоять на спині черепахи. Було кілька книжкових шаф, куди великі томи напхані в такому безладді, як буває в тих, хто користується стількома книжками відразу, що не дає собі клопоту їх розставляти як слід. Було навіть вікно, яке висіло в повітрі десь за метр від підлоги.

Але стін не було. Не було нічого між краями килима й стінами більшого приміщення, крім підлоги – та й навіть її не можна було достоту так назвати. На вигляд вона не була кам’яною, але й дерев’яною точно не була. Ідучи нею, Сюзен не видавала жодного звуку. Це була просто площина – в суто геометричному сенсі.

Килим прикрашав орнамент із кісток і черепів.

І він також був чорним. Усе тут було чорне чи відтінку сірого. Подекуди можна було вгледіти й натяк на темно-пурпуровий чи темну, як океанські глибини, синь.

Сюзен ступила на підвищення.

У всьому навколо щось було не так. Звісно, все було не так із речами, які її тут оточували, але це була одна велика неоковирність, закладена в суть цих речей. Сюзен могла не звертати на неї уваги. Але була ще й неоковирність на суто людському рівні. Усе було трохи не таким – ніби той, хто створив ці речі, не до кінця розумів їхнє призначення.

На завеликому столі була промокальна дошка, але вона була невіддільною частиною стільниці, ніби вплавлена в поверхню. Шухляди були просто виступами на тумбах і не висувалися. Той, хто створив цей письмовий стіл, бачив столи, але їхньої стільності достоту не розумів.

Були на столі й речі, які мали б його прикрашати. Серед них – зливок свинцю зі шворкою на одному боці, на шворці – металева кулька. Якщо відвести кульку й відпустити, вона билася об свинцевий зливок, гупала лише раз і так завмирала.

Сідати в крісло Сюзен не пробувала. На сидінні була глибока вм’ятина. Хтось просиджував на ньому багато часу.

Вона глянула на корінці книжок. Там були написи невідомою їй мовою.

Сюзен пішла назад до далекої площини, що правила за підлогу, дійшла до дверей, вийшла в коридор і спробувала відчинити наступні двері. Вона починала щось підозрювати.

Двері вели до іншого величезного приміщення, але цього разу там було багато стелажів, які сягали від підлоги, що тягнулася в далечінь, до похмурої, мов важке небо, стелі. Усі полиці стелажів заставлені клепсидрами.

Пісок сипався з минулого в майбутнє, наповнюючи кімнату звуком, подібним до ревіння прибою, – шумом, зітканим із мільярда тихих звуків.

Сюзен ішла між стелажів. Вона почувалася, ніби серед натовпу.

Боковим зором вона помітила рух на полиці неподалік. У більшості клепсидр пісок сипався суцільним срібним потоком, але в цьому потік урвався – просто на її очах. Остання піщинка випала у нижню посудину.

Видавши тихий луск, клепсидра зникла.

За мить на її місці з’явилася нова – тихенько дзенькнувши. На її очах пісок ожив і посипався...

І вона розуміла, що таке відбувається повсюди в цьому приміщенні. Старі клепсидри зникали, на їхніх місцях виникали нові.

Про це Сюзен також звідкись знала.

Вона простягнула руку, взяла клепсидру і, задумано закусивши губу, почала перевертати її так і сяк...

– ПИСК!

Сюзен різко розвернулася. На полиці позаду неї був Смерть Щурів. Він грозив їй пальцем.

– Добре, – сказала Сюзен і поставила клепсидру на місце.

– ПИСК.

– Ні. Я ще не все оглянула.

Сюзен рушила до дверей, а щур чимчикував за нею.

Третя кімната виявилася...

...ванною.

Сюзен вагалася. Можна було чекати й від цієї кімнати клепсидр. Чи орнаментів із кістками й черепами. А от величезна порцеляново-біла ванна на подіумі, ніби на троні, із велетенськими мідними кранами й зблідлими синіми літерками над тією штукою, що до неї чіпляють ланцюжок із затичкою, які складаються в слова «Ч. Г. Убірний & Син, вул. Моллімогська, Анк-Морпорк», – це було неочікувано.

Неочікувано також було бачити там гумове каченя. Воно було жовте.

Неочікуваним було й мило. Його кістяно-білий колір пасував усьому, баченому тут Сюзен доти, та милом тим ніхто, здається, не мився. Поряд було оранжеве мило – і ним вочевидь користувалися, бо лишився саменький обмилок. Запах його нагадував ту гидоту, якою користувалися в пансіоні.

Ванна ця, хоч і завелика, була цілком людською. Навколо зливного отвору були іржаві кола – і там, де крапало з крана, теж був іржавий слід. А от майже все інше було створене кимсь, хто не розумів стільності столів і вочевидь не опанував обмивознавства.

Тутешня сушарка для рушників могла б служити спортивним знаряддям для цілої спортивної команди одночасно. Чорні рушники були невіддільними від сушарки й украй твердими. Той, хто користувався ванною, мабуть, витирався дуже старим синьо-білим рушником із літерами А Ю П Р К В Б Б Ш.

Там навіть була вбиральня – ще один зразок побутово-гігієнічного мистецтва у виконанні Ч. Г. Убірного. Бачок прикрашений фризом із зеленими й блакитними квітами. І знову, як у випадку ванної й мила, це приміщення також мало такий вигляд, ніби хтось його створив, а тоді прийшов хтось інший і додав дрібних деталей. Хтось інший із глибшими знаннями про сантехніку, для початку. А потім прийшов ще хтось, хто розумів – по-справжньому розумів, – що рушники мусять бути м’якими й допомагати людям у витиранні, а мило мусить милитися.

Такого не чекатимеш, доки не побачиш на власні очі. А тоді ніби бачиш уже не вперше.

Вилинялий рушник упав із сушарки й поповз підлогою, доки не звалився й не явив з-під себе Смерть Щурів.

– ПИСК?

– Ох, ну гаразд. Куди ти хочеш, щоби я пішла тепер?

Щур дременув крізь відчинені двері й зник у коридорі.

Сюзен пішла за ним до наступних дверей. Повернула наступну ручку.

Ще одна кімната в кімнаті. Посеред темряви віддалік – кахляний острівець зі столом, кількома стільцями, буфетом...

...і кимось. Хтось згорблений сидить за столом. Сюзен обережно наближалася. Стало чутно брязкіт начиння на тарілці.

Якийсь стариган собі вечеряє і говорить сам до себе з повним ротом між тим, як підносить виделку до рота. Якась замкнена на собі нечемність.

– Хіба я тут винен! – бризкає слиною. – Я від початку був проти, але ні, йому треба було, – збирає зі столу сарделькову шрапнель і кладе назад до рота, – в усе це вникати, а я казав йому, тут не вийде не ув’язатися, – наколює шмат невизначеної смаженини, – о ні, але він так не може, – бризкає слиною, грозить виделкою повітрю, – коли так вляпатися, казав я йому, то як вилізти, та, скажи на милість, – вкладає шмат яєшні на хліб і поливає кетчупом, – але ні...

Сюзен підійшла ближче й обійшла освітлений острівець. Чоловік її не помітив.

Смерть Щурів видерся ніжкою стола й вистрибнув на скибку підсмаженого хліба.

– О, це ти.

– ПИСК.

Чоловік озирнувся.

– Де? Де?

Сюзен ступила на килимок. Чоловік так різко підскочив, що перекинув стілець.

– А ти ще хто така?

– Ви не могли б не погрожувати мені тим загостреним шматком бекону?

– А ну відповідай, молода жінко!

– Я Сюзен, – але це прозвучало якось не так. – Герцогиня Стогелітська, – додала вона.

Зморшкувате обличчя старого зморщилося дужче, коли він намагався виснувати щось із почутого. Тоді чоловік відвернувся й здійняв руки.

– О, так! – заволав він, ніби звертаючись до всього приміщення одразу. – Щоби все остаточно накрилося мідним тазом, тільки цього бракувало!

Він потицяв пальцем у бік Смерті Щурів, і той відхилився.

– Ах ти хитрий гризуне! Чую, у нас тут щур завівся!

– ПИСК?

Тремтливий палець враз завмер. Старий розвернувся.

– Як це ти крізь стіну пройшла?

– Перепрошую? – перепитала Сюзен, відступаючи. – Не знала, що тут стіна.

– А що це тоді, туман хапонський? – ревнув старий і ляснув долонею об повітря.

Гіпопотам спогадів завовтузився у мулі пам’яті.

– Альберт? Так?

Альберт схопився за голову:

– Гірше й гірше! Що ти їй вже нарозповідав?

– Він не казав мені нічого, крім «ПИСК», а я не знаю, що це значить. Але... слухайте, тут немає стіни, тільки...

Альберт висмикнув з буфета шухляду.

– Воззри, – сказав він різко. – Молоток – так? Цвях – так? Дивись.

І забив цвях у повітря десь за п’ять метрів над краєм кахлевого острівця. Цвях тримався.

– Стіна, – сказав Альберт.

Сюзен сторожко торкнулася цвяха. Він був трохи липким на дотик, ніби наелектризований.

– Ну, мені це на дотик не як стіна, – спромоглася промовити вона.

– ПИСК.

Альберт випустив молоток із руки, і той впав на стіл.

«Він кремезний чоловік, – подумала Сюзен. – Доволі високий, але ходить згорблений і підтюпцем, ніби якийсь посіпака божевільного вченого».

– Здаюся, – сказав він, знову грозячи Сюзен пальцем. – Я казав йому, що добра з цього не буде. А він поліз, а далі слово за слово, те кришеня притягнув... Ти куди ділась?

Сюзен підійшла до столу, поки Альберт бігав кухнею й намагався знайти її, розмахуючи руками й хапаючи повітря.

На столі були сирна дошка й табакерка. Вервечка сосисок. Жодного свіжого овоча. Панна Дупс пропагувала відмову від смаженини на користь свіжих овочів і звала це «здоровим способом життя». Багато бід вона списувала на нехтування «здоровим способом життя». Альберт, який далі кидався по кухні й хапав руками повітря, уособлював їх усі.

Сюзен сиділа на стільці й спостерігала за цим чудернацьким танцем.

Альберт зупинився й затулив долонею одне око. А тоді дуже повільно озирнувся. Незатулене око зосереджено зіщулилося.

Він придивлявся до стільця. Око сльозилося від напруги.

– А непогано, – тихо сказав він. – Гаразд. Ти тут. Щур із конем привели тебе. Дурні кляті. Гадають, що так і слід чинити.

– Із чим чинити? – спитала Сюзен. – І я не... оте, як ви мене назвали.

Альберт витріщився на неї.

– Господар так умів, – сказав він зрештою. – Така робота. Гадаю, ти давно вже виявила, що так умієш, ге? Бути непомітною, коли не хочеш, щоби помітили.

– ПИСК.

– Що? – спитав Альберт.

– ПИСК.

– Каже, я мушу пояснити, – Альберт звучав втомлено, – що «кришеня» означає малу дитину. Гадає, що ти неправильно розчула.

Сюзен опустила плечі.

Альберт підсунув собі стільця й сів.

– Скільки тобі?

– Шістнадцять.

– Божечки, – Альберт завів очі. – І давно тобі шістнадцять?

– Відколи стало не п’ятнадцять, ясно що. Ви геть дурний?

– Йой-йой, як час біжить. Ти знаєш, чому ти тут?

– Ні... але, – Сюзен вагалася, – але це якось пов’язано з... це щось типу як... Я бачу те, чого не бачать інші, і я зустріла декого, про кого в казках розповідають, і я знаю, що бувала тут раніше... і всі ці черепи й кістки на всьому...

Альберт підвівся й навис над нею, сухий і згорблений, ніби гриф:

– Може, хочеш какао?

Альбертове какао сильно відрізнялося від пансіонного, тамтешнє нагадувало радше коричневу гарячу воду. В Альбертовому какао плавав жир.

Якщо перехилити горнятко догори дном, то воно не одразу й випаде.

– Твої мама й татко, – почав Альберт, коли в Сюзен над верхньою губою утворилися какаові вуса, які геть не пасували її вікові, – вони хоч колись... пояснювали тобі щось?

– Панна Делькрос пояснювала на біології, – відповіла Сюзен, а тоді додала, – і все перекрутила.

– Я про твого діда.

– Я пригадую щось, але тільки після того, як побачу. Як-от ванну. Як-от вас.

– Твої мама й татко вважали, що краще тобі про все забути. Де там! Таке пробирає до кісток! Боялися, що пробере тебе – так і сталося! Ти успадкувала.

– О, про це я теж знаю. Це як із тими мишами й горохом.

Альберт глянув на неї, явно не розуміючи, про що вона.

– Слухай, я спробую пояснити м’яко, – сказав він.

Сюзен чемно на нього дивилася.

– Твій дід – Смерть. Ти знала? Скелет у чорній мантії. Ти приїхала на його коні, а це його дім. От тільки він... пішов. Все обміркувати чи щось таке. І я так розумію, що тебе затягує. Це у тебе в кістках. Ти вже доросла. Є діра, і та діра вважає, що ти пасуєш за формою. Мені це подобається навіть менше, ніж тобі.

– Смерть, – безвиразно промовила Сюзен. – Ну, не скажу, що не підозрювала. Як Піщаний чоловік, Батько Вепр і Зубна Фея?

– Так.

– ПИСК.

– І ви чекаєте, що я повірю? – спитала Сюзен, просякаючи кожне слово якнайядучішою жовчю.

Альберт так на неї подивився, наче він ту жовч на сніданок п’є.

– Мені глибоко начхати, у що ви там вірите, мадам, – сказав він.

– Тобто ви буквально про високого скелета з косою й усім іншим?

– Так.

– Слухайте, Альберте, – заговорила Сюзен так, як говорять до сільських дурників, – навіть якби й існував хтось такий, як «Смерть», хоча, відверто кажучи, вигадувати антропоморфне уособлення для природного процесу просто смішно, то ніхто нічого від нього не успадкував би. Я знаю про спадковість. Це про те, в кого буде руде волосся й таке інше. А ви кажете про якісь вигадки. Ви говорите про... міфи й легенди. От.

Смерть Щурів ніби притягувався до сирної дошки – косою він намагався непомітно стягти собі шмат. Альберт відхилився на стільці.

– Пам’ятаю, як тебе сюди привозили, – сказав він. – Він, бач, про це просив весь час. Йому було цікаво. Любить дітей. Часто їх бачить, але... познайомитися ближче не встигає, коли розумієш, про що я. Твої мама й татко не хотіли цього, але здалися й заїхали раз із тобою на чай, щоби він відчепився. Вони не хотіли цього, бо боялися, що ти перелякаєшся й кричатимеш аж стіни тріснуть. Але ти... ти не злякалася. Ти сміялася. І татка твого це налякало до... дуже. Вони ще кілька разів привозили тебе, коли він просив, але потім злякалися того, що може статися, і твій тато зарікся сюди їздити, і все. Він, твій татко, мабуть, був єдиним, хто міг сперечатися з Господарем. Тобі тоді рочки чотири було.

Сюзен задумано піднесла руку до обличчя й торкнулася білих ліній на щоці.

– Господар казав, вони тебе виховували за, – тут Альберт презирливо вишкірився, – «новою методикою». Логіка. А все старе – дурниця. Не знаю... Гадаю, вони хотіли тримати тебе подалі від... таких понять, як це...

– Мене покатали на коні, – сказала Сюзен, не слухаючи його. – Мене купали у великій ванні.

– Все в мильних бульках було, – Альбертове обличчя скривилося в чомусь, що віддалено нагадувало усмішку. – Аж тут було чути, як Господар сміявся. А ще він гойдалку тобі зладнав. Ну чи спробував. Без магії й такого всього. Своїми руками.

Сюзен мовчки сиділа, доки спогади в її голові вилізали з-під ковдри й позіхали, а тоді сказала:

– Пригадую ту ванну кімнату. Усе пригадую.

– А, та ти й не забувала. Просто іншим мотлохом завалило.

– Із сантехнікою в нього було не дуже. А що значить «А Ю П Р К В Б Б Ш»?

– Асоціація юнаків – послідовників реформованого культу Великого Бога Бель-Шамгарота, – розшифрував Альберт. – Я там зупиняюся, коли вниз ходжу по щось. По мило й таке інше.

– Але ви... не юнак, – бовкнула Сюзен, бо несила було стриматись.

– Ніхто не заперечує, – відрізав Альберт. І Сюзен спало на думку, що справді так може бути. Були в Альберті якісь жилавість і міць, ніби все його тіло було стиснутим кулаком.

– Він може створити майже будь-що, – сказала вона чи-то Альбертові, чи-то самій собі, – та якісь речі просто незрозумілі для нього, і сантехніка – одна з них.

– Так, нам довелося найняти анк-морпоркського сантехніка, і той – ха-ха – сказав, що все зробить на наступний четвер, а Господареві такого казати не можна. Ще ніколи не бачив, щоби хтось так швиденько метушився. А тоді Господар просто зробив так, що він все забув. Він будь-кого може змусити забути, окрім... – Альберт спинився й насупився.

– Здається, доведеться мені змиритися, – сказав він зрештою. – Здається, в тебе є на все це право. Ти, мабуть, стомилася. Тут багато кімнат.

– Ні, мені треба повертатись! Мені кінець, якщо зранку не буду в пансіоні.

– Тут немає Часу, окрім того часу, який люди приносять зі собою. Просто все стається в певній послідовності. Хропунець тебе віднесе в ту мить, коли ти поїхала, якщо схочеш. Але тобі треба тут побути.

– Ви казали, є якась діра, і мене затягує. Не розумію, що це значить.

– Відчуєш краще, коли поспиш, – сказав Альберт.

Справжніх дня й ночі тут не було. Спершу Альбертові це заважало. Тільки світлий пейзаж за вікнами, а вгорі – чорне небо з зірками. Смерть так і не дав ради з днем і ніччю. Коли в будинку мешкали люди, доба тривала 26 годин. Якщо людей лишити напризволяще, проміжки сну й неспання в них укупі тривають довше за 24 години, а з заходом сонця вони перелаштовуються, мов незліченні маленькі годиннички. Людям доводиться миритися з часом, але дні й ночі – справа особиста.

Альберт ішов спати, коли згадував про сон.

Тепер він сидів при свічці, тупо дивився перед собою й бурмотів:

– Вона пам’ятає ванну. І знає про речі, яких раніше бачити не могла. І розповісти їй було нікому. У неї його пам’ять. Вона успадкувала.

– ПИСК, – сказав Смерть Щурів, який полюбляв посидіти ночами біля вогню.

– Коли він пішов минулого разу, люди припинили вмирати. Але цього разу вони не припинили. І кінь до неї прийшов. Вона заповнює порожнину.

Альберт дивився в темряву. Напади тривоги в нього зазвичай минали за невпинним жуванням і причмокуванням, ніби він намагався видобути з-поміж зубів залишки якогось смаколика з підвечірка. І от зараз він видавав такий звук, як забитий сифон у перукарській мийні.

Альберт не пам’ятав, чи був колись молодим. Мабуть, це було тисячі років тому. Йому було сімдесят дев’ять, але вдома у Смерті Час був невичерпним.

У нього лишилися тьмяні уявлення про дитинство як про непросту пору, особливо під кінець. Щось таке про прищі й свавілля різноманітних частин тіла, які ніби починають жити своїм життям. За таких обставин втілення принципу смертності на практиці ставало додатковим навантаженням.

Та суть, страшна й незаперечна суть у тому, що хтось таки мусив це робити.

Бо, як уже відомо, Смерть діяв на загальних, а не часткових умовах, точно як монархія.

Коли ви живете при монаршій владі, то підпорядковуєтеся монарху. Весь час. Уві сні й на яву. Хай там що ви – чи хтось – робить.

Такі вже загальні умови становища, в якому ви опинились. Однак королеві не треба приходити до вашого дому, окупувати стілець, прибирати до рук пульт від телевізора й повідомляти вам, що декому час розслабитися й випити чаю. Все це працює саме собою, як-от сила тяжіння.

От тільки, на відміну від сили тяжіння, у цій системі хтось мусить бути нагорі. Робити там щось аж таке їм зазвичай не треба. Досить просто там перебувати. Просто бути.

– Вона? – спитав Альберт.

– ПИСК.

– Вона довго не протримається. Кажу тобі, не можна бути безсмертною і смертною одночасно, її навпіл розірве. Якось навіть майже прикро за неї.

– ПИСК, – погодився Смерть Щурів.

– І це ще не найгірше. Зажди-но, коли до неї уповні повернеться пам’ять...

– ПИСК.

– Слухай сюди, тобі б краще узятися за його пошук негайно.

Сюзен прокинулася й не розуміла, котра година.

На тумбочці біля ліжка був годинник, бо Смерть знав про годинники на приліжкових тумбочках. Годинник прикрашали орнаменти з кісток і черепів, там була й емблема у вигляді омеги, от тільки він не працював. Тут не було жодного справного годинника, окрім хіба особливого годинника в коридорі. Усі інші здепресували й спинилися чи одразу вийшли з ладу.

Було враження, ніби з цієї кімнати тільки вчора хтось поїхав. На туалетному столику щітки й гребінці для волосся, якісь помади й туші. На дверях навіть висів домашній халат. Із кроликом на кишеньці. Все це створювало б винятково затишну атмосферу, коли б кролик той не був скелетиком.

Сюзен позаглядала в усі шафи. Мабуть, колись це була кімната її матері. Багато рожевого. Сюзен не мала нічого проти рожевого в поміркованих обсягах, та це були не вони. Вона вдяглася в пансіонну сукню.

«Найголовніше – зберігати спокій, – казала вона собі. – В усього на світі є логічне пояснення, навіть якщо іноді доводиться його вигадувати».

– ПИффф.

Смерть Щурів приземлився на туалетному столику, зачепився кігтями, щоби не зісковзнути, а тоді прибрав косу з зубів. Сюзен обережно промовила:

– Гадаю, я була б дуже вдячна, коли б можна було повернутися додому.

Щурик кивнув і зістрибнув зі столика. Він приземлився на край рожевого килима й дременув темною підлогою геть.

Коли Сюзен ступила з килима, щур зупинився й схвально озирнувся. Вона знов відчула, ніби успішно склала якийсь іспит.

Щур повів її у коридор, а звідти – у задимлену печеру кухні, де над плитою нависав Альберт.

– Доброго ранку, – привітався він радше за звичкою, а не на позначення частини дня. – Будеш грінки до сосисок? Ще буде кашка.

Сюзен глянула на мішанину, що шкварчала на сковорідці.

Бачити таке на порожній шлунок було нестерпно. З іншого боку, від вигляду Альбертової смаженини шлунок міг спорожнитися сам. У його руках навіть яйця шкодували, що їх знесли.

– Може, у вас є якісь мюслі? – спитала Сюзен.

– Це ковбаса якась? – підозріливо уточнив Альберт.

– Це пластівці з горіхами.

– А з жиром?

– Навряд.

– То як його тоді смажити?

– Їх не смажать.

– І таке ти звеш сніданком?

– На сніданок необов’язково їсти смажене. Ви казали про кашу, а кашу не смажать...

– Хто таке сказав?

– Тоді, може, варене яйце?

– Нє-е, куди варити, так усю заразу не вб’єш.

– ЗВАРИ МЕНІ ЯЙЦЕ, АЛЬБЕРТЕ.

Коли луна відлунала й затихла, Сюзен стало цікаво, звідки прозвучав цей голос.

Альбертів черпак подзенькував, коливаючись на підлозі.

– Будь ласка? – сказала Сюзен.

– Ти це отим голосом сказала.

– Грець із ними, з яйцями, – сказала Сюзен. Від того голосу в неї занила щелепа. Вона переймалася через нього навіть більше за Альберта. Зрештою, він звучав з її рота. – Я хочу додому!

– Ти вдома.

– Тут? Це не мій дім!

– Та ну! Що вигравійовано на великому годиннику?

– «Запізно», – миттєво відповіла Сюзен.

– Де вулики?

– У садку.

– Скільки в нас тарілок?

– Сім... – Сюзен міцно стисла губи.

– Бачиш? Для якоїсь частини тебе – це дім, – сказав Альберт.

– Слухайте, Альберте, – почала Сюзен, сподіваючись цього разу достукатися до здорового глузду, – може, є хтось, хто міг би... бути за старшого... бо я геть звичайна... в сенсі, я...

– Справді? А чому тоді кінь тебе знає?

– Так, але я звичайна дівчина...

– Звичайні дівчатка не дістають на третій день народження ляльковий набір «Мій маленький Хропунець»! – гаркнув Альберт. – Батько забрав його в тебе. Господар страшенно засмутився. Він дуже старався.

– Але я звичайна дитина!

– Слухай, звичайним дітям дарують ксилофон. У них немає діда, якого можна просто попросити зняти сорочку!

– Але це не я. Воно само! Я не винна! Це несправедливо!

– Справді? Ох, що ж ти про це раніше не сказала, – кисло кпив Альберт. – Це ж так усіх обходить! Я би на твоєму місці зараз вийшов надвір і розповів усесвітові, що це несправедливо. Певен, він відповість «ой, справді, даруй, як незручно», і все буде, як було.

– Це сарказм! Не говоріть так зі мною! Ви лише слуга!

– Саме так. Але й ти теж. Тому я би на твоєму місці брався до роботи. Щур поможе. Він переважно щурами заправляє, але принцип той самий.

Сюзен сиділа з роззявленим ротом.

– Я йду надвір, – зрештою огризнулася вона.

– Я тебе й не тримаю.

Сюзен розлючено протупотіла до чорного виходу з кухні широчезною рівниною зовнішнього приміщення, пробігла повз точило на причілку й опинилася у саду.

– Ха, – промовила вона.

Якби хтось сказав Сюзен, що в Смерті є дім, то вона назвала б цього когось божевільним, ба гірше, дурним. Але якби їй треба було уявити дім Смерті, то вона зобразила б його – звісно, чорним олівцем, – як готичний маєток із вежами й мурами з вузькими бійницями. Він височів би і йому були б притаманні усякі такі штуки, які описують зазвичай прислівниками типу «похмуро» й «фатально». Там були б тисячі вікон. У небі над ним кружляли б кажани. Одним словом, він би вражав.