Текст книги "Душевна музика"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 18 страниц)

– Саме так, – погодився Ранцерот. – По-перше, там сама редька.

Пан Шпень опустив погляд на гільдійну бухгалтерію. Уже не вперше спало йому на думку, що люди надто часто покладаються на залізо й сталь там, де кращим засобом було би золото.

– Скажіть, а пан Дауні досі очолює Гільдію найманців? – спитав він.

Інші музиканти нервово перезирнулися.

– Наймані вбивці? – перепитав Герберт Вихляй на прізвисько Пан Клавесин. – Не певен, що музиканти колись зверталися по послуги до найманців. Це внутрішня гільдійна справа, хіба ні? Не можна, щоби інші гільдії втручалися.

– Саме так, – сказав Ранцерот. – Що люди скажуть, коли дізнаються, що ми наймали вбивцю?

– До нас частіше вступатимуть, – сказав пан Шпень по-діловому, – і, можливо, ми могли би навіть розмір внесків збільшити. Тхе-тхе-тхе.

– Заждіть хвильку, – сказав Ранцерот. – Я не проти піти поспілкуватися з тими, хто не хоче вступати до гільдії. Це цілком законна практика. Але убивці... Не знаю...

– Чого ви не знаєте? – спитав пан Шпень.

– Вони людей за гроші убивають.

– То ви теж хочете вільної музики?

– Ні, звісно, не хочу...

– Щось не пригадую, щоби ви в чомусь сумнівалися, коли по пальцях того вуличного скрипаля стрибали минулого місяця, – сказав пан Шпень.

– Ну, так, але це ж було не замовне вбивство, – заперечив Ранцерот. – Він же потім підвівся й пішов. Точніше, поповз. І він би міг себе прогодувати. Правда, не такою працею, для якої руки потрібні, але...

– А той хлопець із сопілкою? Отой, що тепер акордами гикає? Тхе-тхе-тхе.

– Так, але це не те са...

– Ви знаєте такого собі Віддавна, гітарного майстра? – спитав пан Шпень.

Ранцерота спантеличив цей поворот.

– Кажуть, він гітарами торгує так, ніби завтра не настане, – сказав пан Шпень. – Але щось я не помітив, щоби наші лави поповнювалися. А ви?

– Ну...

– Щойно люди звикнуть до думки, що музику можна слухати задарма, де ми опинимось?

Він гнівно дивився на двох своїх колег.

– Я не знаю, пане Шпень, – покірно зізнався Вихляй.

– От і я не знаю. А патрицій навіть іронізував щодо мене, – сказав пан Шпень. – Я такого більше не дозволю. Час звернутися до найманих вбивць.

– Я не певен, що нам варто когось убивати, – сказав Ранцерот і зіщулився.

– Жодного більше слова від вас чути не хочу, – відрізав пан Шпень. – Це справа гільдії.

– Так, але саме наша гільдія...

– Саме так! Тому заїкайтесь. Тхе-тхе-тхе!

Підвода торохкотіла дорогою до Псевдополя між нескінченних капустяних полів.

– Я, знаєте, вже бував на гастролях, – сказав Толоз. – Коли грав із Хропуном Хропунобратсом і Його Мідними Телепнями. Щоночі нове ліжко. За якийсь час забуваєш, який день тижня.

– А сьодні який день? – спитав Бескид.

– Бачиш? А ми в дорозі скільки... години зо три? – сказав Толоз.

– А де ми сьогодні ночуємо?

– У Міжному, – сказав Асфальт.

– Звучить дуже цікаво, – сказав Бескид.

– Я там бував уже, із цирком, – сказав Асфальт. – Містечко на одного коня.

Паді визирнув із підводи, але зусилля не окупилося. Багаті мулисті ґрунти рівнин Сто були овочівницею континенту, але панораму являли собою не надто привабливу, хіба тільки спостерігач із тих, хто впадає в захват від п’ятдесяти трьох сортів капусти й вісімдесяти одного сорту бобів.

На шахівниці полів приблизно щомилі траплялося село, а відчутно рідше – містечка. Містечками їх називали тільки через те, що вони були більшими за села. Дорогою їм вже траплялося кілька таких – в центрі перехрестя з двох головних вулиць (а інших і не було), один шинок, одна крамниця з насінням і розсадою, одна кузня, одна стайня із назвою типу «Стайня Джо», кілька сараїв і клунь, троє стариганів на причілку біля шинка й троє молодиків на причілку стайні, які присягаються одне одному, що не сьогодні-завтра чи принаймні дуже скоро поїдуть з містечка шукати кращої долі у великому світі. Дуже скоро. Із дня на день.

– Нагадує рідний край, еге ж? – підштовхнув Бескид Паді.

– Що? Ні! Ллямеди – це суцільні гори й долини. І дощ. І туман. І вічнозелені дерева.

Паді зітхнув.

– То в тебе там, мабуть, гарний будинок був? – спитав Троль.

– Просто хижка. Із землі й дерева. Тобто багна й дерева, насправді.

Він знову зітхнув.

– Так воно й буває в дорозі, – озвався Асфальт, – меланхолійно. Нема з ким побалакати, хіба між собою, я от знавав людей, які в дорозі боже...

– А давно ми вже їдемо? – спитав Бескид.

– Три години десять хвилин, – сказав Толоз. Паді зітхнув.

Смерть усвідомив, що ці люди просто невидимі. Сам він звик до невидимості. Така робота. Люди не бачили його, доки не поставали перед відсутністю вибору.

З іншого боку, він був антропоморфним уособленням. А от Старий Тхір Рон, приміром, був людиною – принаймні формально.

На життя Старий Тхір Рон заробляв тим, що ходив за людьми, доки вони йому не заплатять, аби тільки пішов геть. Крім того, був у Рона пес, який збагачував його сморід. Це був сіро-коричневий тер’єр із порваним вухом і страхітливими залисинами. Він носив у залишках зубів подертий капелюх, і оскільки люди часто подають тваринам те, чого їм шкода для людей, прибутковість їхнього спільного з Роном підприємства зростала.

А от, приміром, Домовина Генрі заробляв на життя тим, що нікуди не ходив. Організатори різноманітних громадських зібрань надсилали йому незапрошення й подарунки, щоби він оминув їх своєю увагою. Бо коли вони не вживали запобіжних заходів, Генрі без запрошення придибував на весілля й розважав публіку демонстрацією своєї чималої колекції виразок і шкірних хвороб. А ще він мав такий виразний кашель, ніби наділений окремою особистістю.

У Генрі була табличка із написом: «За малу суму не буду проводжать до дому. Кхе-кхе».

Арнольд Колобок не мав ніг. Але він, здається, не надто тим переймався. Він хапав людей за коліна й казав: «Розміняєте пенні?» – і так заробляв на людській розгубленості.

А ще був один, якого звали Качуром, бо в нього на голові сидів качур. Ніхто йому на це не вказував. Ніхто не привертав до цього уваги. Ніби це просто якась неприкметна риса, як от безногість Арнольда, чи незалежний сморід Рона, чи вулканічне харкання Генрі. Але Смерті ця тема не давала спокою, хоча в цілому він почувався цілком безтурботно.

Він шукав, як вивести розмову на цю тему.

«ЗРЕШТОЮ, – думав він собі, – ВІН ЖЕ МУСИТЬ ПРО ЦЕ ЗНАТИ, ПРАВДА? ЦЕ Ж НЕ ЯКАСЬ ТАМ ПЛЯМА НА КУРТЦІ».

Усі вони називали Смерть паном Дертим. Невідомо чому. Але, з іншого боку, це були люди, які вбачали у дверях цікавих співрозмовників. Мабуть, були в них на те логічні причини.

Дні жебраків минали на вулицях: невидимі, вони тинялися чи сиділи попід стінами, а люди старанно їх не помічали, здалеку обходили, а коли випадково наближалися, то кидали трохи дріб’язку. Пан Дертий добре вписався у це товариство. Коли він просив грошей, люди чомусь не могли відмовити.

У Міжному не було навіть річки. Це містечко існувало винятково через те, що одноманітні поля треба бодай вряди-годи урізноманітнювати.

У містечку було перехрестя з двох вулиць, один шинок, одна крамниця з насінням і розсадою, одна кузня, кілька клунь і – певно з міркувань оригінальності – одна стайня під назвою «Сетова стайня».

Анічичирк. Сонними тут були навіть мухи. На вулицях ні душі, самі довгі тіні.

– Ти ж ніби казав, що це містечко на одного коня? – спитав Бескид, коли вони виїхали на відкриту ділянку з побитою бруківкою в калабанях, яку місцеві, певно, гордо звали Центральною Площею.

– Мабуть, той кінь вмер, – сказав Асфальт.

Толоз підвівся на підводі, розкинув руки й закричав:

– Привіт, Міжний!

Вивіска на стайні зірвалася з останнього гвіздка й упала в пилюку.

– Найбільше я в цьому житті на колесах полюбляю можливість побувати в дивовижних місцях і познайомитися з неймовірними людьми.

– Може, воно вночі трохи оживає, – сказав Асфальт.

– Ага, – озвався Бескид. – Ага, вже уявляю. Саме такі містечка й оживають вночі, нічне життя аж вирує. Таке враження, ніби всіх тутешніх доведеться поховати на перехресті з кілками у грудях.

– До речі, про груди, чи то пак грудинки, – озвався Толоз.

Вони подивилися на шинок. На потрісканій вицвілій вивісці можна було розібрати лише слова «Веселий качан».

– Щодо грудинки є сумніви, – сказав Асфальт.

У напівтемному шинку було кілька моторошно тихих відвідувачів. Новоприбулих власник закладу обслуговував із таким виразом на обличчі, ніби бажав їм страшної смерті по виході. Пиво смакувало так, ніби цілком підгримувало власника закладу й радо допомогло би справдити його сподівання.

Усі четверо всілися до одного столу – і відчули на собі погляди інших.

– Я про такі містечка чував, – сказав Толоз. – Приїхав собі в містечко під назвою Дружнє чи Гостинне, а на ранок тебе вже на м’ясо порубали.

– Зі мною такого не станеться, я з твердих порід.

– А від тебе каменя на камені не лишать, – сказав Толоз.

Він роззирнувся на ряди похмурих облич і демонстративно підніс кухоль:

– Як капусточка вродила? Бачу, все таке гарненьке, жовтаве. Мабуть, достиг урожай? Благодать, еге ж?

– Це все павутинчастий кліщ, – озвався хтось із тіні під стіною.

– О, то вітаю, вітаю, – сказав Толоз. Гноми не знаються на сільському господарстві.

– Нам тут у Міжному цирку не треба, – озвався інший голос. Глибокий, низький.

– А ми не цирк, ми музиканти, – радісно повідомив Толоз.

– Нам у Міжному музикантів не треба, – озвався ще інший голос. Здавалося, з темряви під стіною людей більшало.

– Тоді... чого вам тут, у Міжному, треба? – поцікавився Асфальт.

– Ну, – сказав бармен, відступаючи в тінь, – зараз якраз сезон для барбеюо в кар’єрі.

Паді зітхнув.

Це був перший, виданий ним звук, відколи прибули до містечка.

– Мабуть, саме час їм послухати нашу музику, – сказав він.

Його голос дивно відлунював.

Минув якийсь час.

Толоз дивився на дверну ручку. Це справді була дверна ручка. Треба було взятися за неї рукою. Але що робити далі?

– Дверна ручка, – промовив він так, ніби це мало допомогти.

– Трба шсь з нй рбити, – озвався Бескид десь із підлоги.

Паді нахилився вперед і повернув ручку.

– Двовижа, – сказав Толоз і впав долілиць. Тоді спробував підвестися й озирнутися.

– А ц щ?

– Шинкар сказав, що можемо заночувати безкоштовно, – пояснив Паді.

– Щ з бзлд, – пробурмотів Толоз, – дйте мні хтсь мтлу й швбру зрзже.

Похитуючись, Асфальт заніс їхній багаж. Торбину з Бескидовими каменями він тримав у зубах.

– Це було неймовірно, пане-добродію, – сказав він. – Як ви зайшли в той сарай і сказали... Сказали... Що ви сказали їм?

– Влаштуймо концерт просто тут, – сказав Паді, влягаючись на солом’яний настил.

– Неймовірно! Здається, люди зійшлися туди звідусюди!

Паді тупо дивився в стелю, награючи кілька акордів.

– А те барбекю! – з ентузіазмом вів далі Асфальт. – Той соус!

– І мйсо, – сказав Толоз.

– І вугілля, – щасливо промурчав Бескид. Навколо рота в нього було коло чорної сажі.

– Але хтб пдумав, – сказав Толоз, – що можна таке пиво з цвітної капусти зварити.

– І піна добре стоїть, – сказав Бескид.

– Мені здавалося, що біда буде, доки ви не заграли, – сказав Асфальт, струшуючи жуків із іншого лежака. – Не уявляю, як вам вдалося їх змусити аж так танцювати.

– Так, – сказав Паді.

– І нам навіть не заплатили, – пробурмотів Толоз і повалився горілиць.

Невдовзі з його кутка почулося хропіння, що металево відлунювало всередині шолома.

Коли всі інші поснули, Паді поклав гітару на ліжко, тихо відчинив двері, навшпиньки спустився й вийшов у ніч.

Це була би чудова ніч, коли б у небі була повня. Чи хоча би серп. Але краще би повня. Але в небі був півмісяць, якого ніколи не зображують на романтичних чи таємничих полотнах, незважаючи на те, що саме ця фаза має найбільшу магічну силу.

Повітря пахло прокислим пивом, напівмертвою капустою, жаринами, що полишалися від барбеюо, і необлаштованою каналізацією.

Паді сперся на стіну Сетової стайні. Стіна трохи прогнулася під його вагою. Все було гаразд, коли він стояв на сцені чи, як от того вечора, на знятих із завіс і вкладених на чотири цеглини дверях сараю. Він відчув, як добіла розжарені образи мигтіли в його свідомості. Він почувався так, ніби зайнявся й палав, але при цьому – і це вкрай важливо – так, ніби він мусив зайнятися й палати. Він почувався живим.

А потім, коли все закінчувалося, він почувався мертвим.

Світ так само зберігав свій колір. Він розумів, що все має колір, але ніби крізь Бескидові димчасті окуляри. Звук досягав слуху ніби крізь повсть. Мабуть, і барбекю було смачне, тут він Толозові вірив на слово, але для нього, Паді, це було щось, що добре жувалося, та не більше.

У проході між будівель промайнула тінь... З іншого боку, він був найкращим. Він знав це, і причиною впевненості тут були не пиха чи зарозумілість, це був просто факт. Він відчував, як музика лине з нього до публіки...

– Отой, пане? – спитала тінь під стайнею, коли Паді проходив повз вулицею, освітленою місячним сяйвом.

– Так. Спершу його, а тоді в готелі при шинку інших двох. Навіть великого троля. У нього пляма позаду на шиї.

– Але не Нудля, пане?

– Чомусь його не замовили. Його й нема тут.

– Шкода. Я в нього колись м’ясний пиріг придбав.

– Це була би приємна пропозиція, але за Нудля нам не платили.

Наймані вбивці витягли з піхов ножі – леза їхні були чорненими, щоби бува не видали себе блиском.

– Я би за Нудля вам два пенси докинув, коли треба доплатити, пане.

– Це, звісно, спокусливо...

Старший убивця втиснувся в стіну, коли кроки Паді погучнішали.

Він міцно стиснув ніж, тримаючи його на рівні пояса. Ті, хто поняття зеленого не мали про те, як правильно битися на ножах, замахувалися згори, як на численних художніх ілюстраціях. Це аматорство, крім того, це просто неефективно. Фахівець завжди вдарятиме знизу – шлях до чоловічого серця пролягає через шлунок.

Він завів руку трохи назад і завмер...

Нізвідки перед його обличчям з’явилася клепсидра, що світилася блідо-синім світлом.

– ЛОРД РОБЕРТ СЕЛАЧИЙ? – спитав голос у його вухах. – ЦЕ ВАШЕ ЖИТТЯ.

Він придивився. Так, справді, на клепсидрі гравіювання з його іменем. Він бачив, як пісок тонкою цівкою висипається в минуле...

Він озирнувся, і одного погляду на постать, задрапійовану в чорну мантію, вистачило, щоби кинутися навтьоки.

Його учень уже вирвався на сто ярдів уперед і прискорювався.

– Перепрошую? Хто тут?

Сюзен сховала клепсидру під мантію й скинула капюшон.

З-за рогу вийшов Паді.

– Ти?

– Так, я, – сказала Сюзен.

Паді наблизився до неї на крок.

– Ти знову зникнеш, як минулого разу?

– Ні. Правду кажучи, я щойно твоє життя врятувала.

Паді окинув поглядом безлюдну темну вулицю.

– Від чого?

Сюзен нахилилася й підняла з землі чорнений ніж.

– Від цього, – підказала вона.

– Розумію, я вже питав, але хто ти така? Ти ж не моя хрещена-фея, правда?

– Мабуть, для цього я мала б бути дещо старшою, – сказала Сюзен і відступила. – Можливо, я навіть значно приємніша. Слухай, я не можу тобі нічого більше сказати. Ти навіть бачити мене не повинен. Мене не повинно тут бути. І тебе...

– Ти ж мені не казатимеш, що мушу більше не грати? – розлючено спитав Паді. – Бо я гратиму! Я музикант! Коли не гратиму, ким я буду? Це все одно, що померти! Розумієш? Музика – моє життя!

Він наблизився на кілька кроків.

– Нащо ти переслідуєш мене? Асфальт попереджав про таких дівчат, як ти!

– Що за нісенітниці ти верзеш про «таких дівчат, як я»?

Це трохи втихомирило Паді, але не остаточно.

– Вони переслідують акторів і музикантів через весь цей, ну, знаєш, гламур і таке інше...

– Гламур? Смердюча підвода й шинок, де все пахне капустою?

Паді нервово здійняв руки.

– Слухай, – сказав він, – у мене все добре. Я працюю, люди мене слухають... Мені не потрібна більше твоя допомога, ясно? Мені й без того є чим перейматися, тому в життя моє більше не лізь...

Було чути, як хтось біжить до них. Із темряви вибіг Асфальт, а за ним і решта гурту.

– Гітара верещала й плакала, з вами все добре? – спитав Асфальт.

– Краще в неї спитай, – пробурмотів Паді.

Усі троє дивилися просто на Сюзен.

– У кого «в неї»? – спитав Бескид.

– Вона просто перед вами.

Толоз помахав у повітрі кострубатою рукою, ледве не зачепивши Сюзен.

– Це, мабуть, та капуста на нього так подіяла, – сказав Бескид Асфальтові.

Сюзен тихо відступила у темряву.

– Вона ж просто перед вами! Але вже йде, хіба ви не бачите?

– Ага, ага, – сказав Толоз, беручи Паді під руку.

– Вона йде геть, і грець із нею, тому ходімо назад...

– Вона на коня сідає!

– Так, так, на великого чорного коня...

– Він білий, телепню!

Сліди копит на землі пожевріли якусь мить і згасли.

– І він зник!

Учасники «Гурту, що качає» дивилися в темряву.

– Ага, бачу, шо зник, – сказав Бескид. – Оце такий на вигляд кінь, якого нема, точно.

– Так, саме такий на вигляд кінь, який зник, – обережно сказав Асфальт.

– Ніхто з вас її не бачив? – спитав Паді, коли вони обережно вели його попід руки крізь передсвітанкову сірість.

– Я чув, що іноді музикантів – справжніх, дуже добрих музикантів – супроводжують напівголі дівчата, яких звуть музами, – сказав Толоз.

– Як Калейдоскопа, – додав Бескид.

– Ми їх звемо не музами, – всміхаючись сказав Асфальт. – Я ж розповідав, що як працював з Берті Баладником і Його відірваними Трубабурами, то весь час за ним натовпи дівчат вешталися...

– Просто дивовижно, з чого іноді виростають цілі легенди, якщо задуматися, – сказав Толоз. – Але ходімо вже, друже мій.

– Вона була там, – наполягав Паді. – Була.

– Калейдоскопа? – спитав Асфальт. – Бескиде, ти певен, що саме так її звати?

– Та в книжці колись читав. Калейдоскопа. Точно вам кажу. Чи типу того.

– Вона там була, – повторив Паді.

Крук мирно хропів на черепі, рахуючи уві сні мертвих овечок.

Смерть Щурів проліз крізь віконце над дверями, зістрибнув на величезну опливлу свічку, а з неї – на стіл, упавши на всі чотири кінцівки.

Крук розплющив одне око.

– О, це ти...

Раптом на його нозі зімкнулися пазурі, і Смерть Щурів стягнув його з черепа у нескінченний простір.

Наступний день приніс нові капустяно-польові краєвиди, хоча й дещо видозмінені.

– Ого, цікаво, – промовив Толоз.

– Шо саме? – поцікавився Бескид.

– Там поле з бобами.

Вони проводжали бобове поле поглядами, доки воно не зникло з поля зору.

– Але як все-таки мило, що ті люди надавали нам із собою їжі, – сказав Асфальт. – Капусти нам тепер не бракуватиме, еге ж?

– Ох, помовч, – ліниво визвірився Толоз, а тоді розвернувся до Паді, який сидів, вклавши підборіддя на руки, й сказав, – а ти не сумуй, скоро вже Псевдополь.

– Добре, – промовив Паді так, ніби був думками десь далеко.

Толоз перебрався вперед і дав Бескидові знак трохи нахилитися.

– Помітив, який він тихий весь час? – пошепки спитав він троля.

– Ага. Як гадаєш, вони встигнуть до нашого повернення?

– В Анк-Морпорку все можливо, – упевнено сказав Толоз. – Я, мабуть, в усі двері на вулиці Вправних ремісників постукав. Двадцять п’ять доларів!

– Хто б казав. Це ж не твій зуб закласти довелося.

Обоє озирнулися на гітариста. Той тупо дивився на безкраї поля.

– Вона була там, – бурмотів Паді.

Пір’їни опадали долу, виписуючи спіралі.

– Нащо було отак? – спитав крук, тріпочучи крилами. – Можна ж було попросити.

– ПИСК.

– Добре, але наступного разу проси перед тим, а не після. – Крук набундючився й оглянув яскравий пейзаж під чорним небом. – То це тут він живе? Ти часом свою посаду зі Смертю Круків не поєднуєш?

– ПИСК.

– Форма не важить. Зрештою, череп у тебе теж гостроносий. Чого тобі треба від мене?

Смерть Щурів схопив крука за крило й потягнув.

– Гаразд, добре!

Круг глянув на садового гнома. Той рибалив у декоративному ставку. За риб там були скелети риб, але це не заважало їм насолоджуватися життям, чи чим вони там насолоджувалися.

Крук пострибав за щуром, зрідка б’ючи крилами.

В.Д.В. Нудль трохи відійшов назад.

Джимбо, Довбень, Кивун і Паскуда дивилися на нього.

– Нащо всі ці коробки, пане Нудль? – спитав Довбень.

– Ага, нащо? – спитав Паскуда.

Нудль обережно посунув десяту коробку на тринозі.

– Ви, хлопці, бачили колись іконограф? – спитав він.

– О, так... Тобто, точняк, – сказав Джимбо. – Там всередині маленький бісик, який малює все, на що йому вкажеш.

– Це щось типу того, але для звуку, – пояснив Нудль. Джимбо зазирнув під кришку.

– Не бачу там... Тобто, прикол, там не видно бісика.

– Бо його там немає, – сказав Нудль. Це його теж непокоїло. Йому було б спокійніше, коли б там був бісик чи ще щось чарівне. Щось просте й зрозуміле. Усі ці загравання з наукою йому не подобалися. – Отже, «Ссання»...

– «Конспіративна матерія», – перебив його Джимбо.

– Як?

– «Конспіративна матерія», – повторив Джимбо. – Це наша нова назва.

– Нащо ви перейменувалися? Ви ж не пробули «Ссанням» і доби.

– Так, але нам здалося, що та назва заважала нашому успіхові.

– Як вона могла заважати вашому успіху, коли ви вочевидь до нього не йдете? – розлючено спитав Нудль, а тоді знизав плечима. – Так чи інак, хай як би ви назвалися... Заспівайте свою найкращу, не побоюся цього слова, пісню перед цими-от ящиками. Ні-ні, заждіть...

Нудль відійшов у найдальший кут і натягнув капелюха на вуха.

– От тепер починайте, – сказав він.

У блаженній глухоті він спостерігав за гуртом кілька хвилин, аж доки цілковите припинення будь-якого руху не засвідчило, що всі ті злодійства, які вони чинили впродовж цього часу, остаточно вчинено.

Тоді він оглянув ящики.

Дроти в них тихенько вібрували, але звуку майже не було.

Учасники «Конспіративної матерії» товклися навколо нього.

– Ну як, працює воно, пане Нудль? – спитав Джимбо. Нудль похитав головою.

– Нема у вас, хлопці, того, що для цього діла потрібне.

– А що потрібно, пане Нудль?

– Тут ви мене підловили. Щось у вас все-таки є, – сказав він у відповідь на їхні засмучені погляди, – але що б це не було, у вас його замало.

– Е-е... Це ж не означає, що нам не можна буде грати на Відкритому фестивалі, пане Нудль? – спитав Довбень.

– Мабуть, – доброзичливо всміхаючись, сказав Нудль.

– Красно вам дякуєм, пане Нудль!

«Конспіративна матерія» побрела на вулицю.

– Треба нам зібратися, якщо хочемо розворушити публіку на тому фестивалі, – сказав Довбень.

– Ти про що? Тобто... навчитися грати по-справжньому? – спитав Джимбо.

– Ні! Музика, що качає, виходить сама собою. Коли тільки й робиш, що вчишся, ніколи не досягнеш успіху, – сказав Довбень. – Ні, я про те... – він озирнувся. – Нам треба по-іншому вдягтися. Ти про шкіряні плащі подбав, Кивуне?

– Типу, – сказав Кивун.

– Тобто, «типу»?

– Типу шкіряні. Я ходив на Федри до кожум’яків, і там у них була нічо так шкіра, але вся якась... смердюча.

– Гаразд, добре, тоді почнемо над цим працювати сьогодні. А що там із леопардовими штанями, Паскудо? Ми ж ніби обговорювали, що леопардові штани – класна ідея?

Обличчя Паскуди набуло виразу трансцендентного відчаю.

– Я типу трохи дістав.

– Ти або дістав, або ні, – сказав Довбень.

– Ага, та вони типу... – Паскуда розгубився. – Слухайте, я не знайшов крамниці, де про таке би чули, але був тут у нас той цирк на минулому тижні... І я оце там мав розмову з мужиком у циліндрі, ну і ми дешево зійшлися, і...

– Паскудо, – тихо й спокійно спитав Довбень, – що ти купив?

– Дивіться на це так, це типу як леопардові штани й леопардова сорочка, а ще леопардовий капелюх, – добрав слова Паскуда й радісно витер спітніле чоло.

– Паскудо, – у Довбневому голосі вже звучали недобрі басовиті нотки, – ти живого леопарда купив, зізнайся.

– Ну типу такого леопардового, так.

– Ох ти ж божечки...

– Але тупо задешево, практично задарма, всього двадцятка. – І той мужик сказав, що в принципі потрібні нам якості у тварини є.

– А чого він хотів його спекатися тоді? – допитувався Довбень.

– Він типу глухий. Не чув дресирувальника.

– Ну, нам з нього користі не буде.

– Не розумію чому. Нащо штанам тебе слухати?

– ПОДАЙТЕ КОПІЄЧКУ, ПАНЕ.

– Діду, відвали, – сказав Довбень, не озираючись.

– ЩАСТИ ВАМ.

– Щось забагато стало жебраків, каже мій батько, – промовив Довбень, коли вони проштовхувалися крізь натовп. – Каже, Гільдії жебраків треба щось із цим робити.

– Але ж усі жебраки з тієї гільдії.

– То хай не набирають стільки людей.

– Так, але це краще, ніж якби вони по вулицях вештались.

Найменша мозкова активність серед учасників гурту спостерігалася в Паскуди, а тому не заважала йому правдиво бачити світ. Він трохи відстав від товаришів і його непокоїло відчуття, ніби він щойно наступив на чиюсь могилу.

– А цей щось геть кістлявий якийсь, – пробурмотів він.

Інші не звертали уваги, бо повернулися до обговорення теми, що непокоїла їх повсякчас.

– Мені вже та назва «Конспіративна матерія» в печінках засіла, – сказав Джимбо.

– Тупа назва.

– Реально кістлявий він, – сказав Паскуда й попорпався в кишені.

– Ага, мені більше подобалося, коли ми були «Ага», – сказав Кивун.

– Але ми звалися «Ага» тільки пів години! – сказав Довбень[28]28
  І це були пів години цілковитої злагоди. – Прим. авт.


[Закрыть]. – Учора. Коли перестали бути «Мертвяками» й ще не стали «Свинцевою кулею», згадав?

Паскуда відшукав-таки десять пенні й озирнувся.

– Мусить нам трапитися якась класна назва, – сказав Джимбо. – Зуб даю, як побачим, то одразу відчуєш, що воно наше.

– О, так. Ну, колись нам трапиться назва, про яку ми не будемо сперечатися кожні п’ять хвилин, – сказав Довбень. – Нашій кар’єрі гаплик, коли люди не знатимуть, хто ми такі.

– А пан Нудль казав, що краще, коли не знатимуть, – сказав Кивун.

– Ага, ну але камінь, що котиться, мохом не обростає, – сказав Довбень.

– Ось тобі, старий, – сказав Паскуда, добряче уже відставши від товаришів.

– ДЯКУЮ, – сказав вдячний Смерть.

Паскуда побіг доганяти інших, які саме повернулися до обговорення леопардової глухоти.

– Де ти його лишив, Паскудо? – спитав Довбень.

– Ну, типу в спальні...

– А як убити леопарда? – спитав Кивун.

– О, а в мене ідея, – похмуро сказав Довбень. – Хай він насмерть вдавиться Паскудою.

Крук оглянув годинник у передпокої уважним оком фахівця, котрий знається на якісних муляжах.

Сюзен помітила, що годинник той був не замалим для приміщення – насправді він просто не вписувався у співвідношення просторових вимірів. Він здавався малим, але приблизно в тому ж сенсі, в якому щось дуже велике здається малим іздалеку, тобто в цьому випадку розум просто весь час нагадує очам, що вони помиляються. Але вони помилялися в розмірі годинника і зблизька. Годинник був із темного, почорнілого від віку дерева. У нього був маятник, який поволі хитався.

Стрілок не було.

– Вражає, – прокоментував побачене крук. – Ще й маятник у вигляді коси. Цікава деталь. Дуже готично. Дивлячись на цей годинник, і на думку не спаде...

– ПИСК!

– Добре, добре, іду, – крук підлетів до дверей із різьбленим одвірком. На ньому був орнамент із кісток і черепів. – Винятковий смак, – сказав крук.

– ПИСК. ПИСК.

– Ну, із сантехнікою будь-хто дасть раду, мені здається. – До речі, цікавий факт: ти знав, що вбиральні так називаються саме тому, що колись там вбиралися? Мало хто...

– ПИСК.

Смерть Щурів штовхнув великі двері, що вели до кухні. Двері скрипнули й розчахнулися, але й зі скрипом тим щось було не так.

У слухача виникало враження, ніби той скрип було додано кимось, хто підозрював, що такі двері мусили би поскрипувати.

Альберт стояв над кам’яною мийнею, мив посуд і дивився в нікуди.

– О, це ти, – сказав він, помітивши щура. – А це що таке?

– Я крук, – сказав крук нервово. – За збігом обставин, представник одного з найрозумніших пташиних видів. Багато хто вважає, що майни й пересмішники розумніші, та...

– ПИСК!

Крук набундючився.

– Я тут як перекладач, – пояснив він.

– Він знайшов його? – спитав Альберт.

Смерть Щурів якийсь час щось настирливо вилискував.

– Всюди шукав, але жодних ознак не виявив, – сказав крук.

– Значить, він не хоче, щоби його знайшли, – сказав Альберт. Він витер рештки жиру з тарілки, прикрашеної орнаментом з кісток і черепів. – Мені це не подобається.

– ПИСК.

– Щур каже, що це ще не найгірше, – сказав крук. – Щур каже, що ви мусите знати, що поробляла онука...

Щур пищав. Крук говорив. Тарілка впала в мийню й розбилася.

– Так і знав! – вигукнув Альберт. – Рятує! Та вона й гадки не має, що робить! Гаразд! Я візьму це у свої руки. Господар вважає, що можна отак з’їхати з виконання обов’язків. Але від Альберта не втечеш! Чекайте тут.

У Псевдополі вже висіли афіші. Новини поширюються швидко, особливо коли Нудль В.Д.В. платить за коней...

– Привіт, Псевдополю!

Довелося викликати міську варту. Варта організувала живий ланцюг для передавання води з річки. Асфальтові довелося озброїтися кийком і стерегти двері до гримерки Паді. Кийок був зі цвяхом.

Альберт несамовито зачісував волосся перед уламком дзеркала у своїй спальні. Волосся було білим. Чи принаймні колись давно воно було білим, а тепер – такого ж кольору, як пальці в хронічних курців.

– Це мій обов’язок, ось як, – бурмотів він. – Не знаю, що би він без мене робив. Може, він і пам’ятає майбутнє, але завжди все в нього шкереберть! О, хай собі ходить і переймається вічними істинами, але хто мусить розгрібати все це, коли воно вже сталося й сказалося... Такі прості люди, як я.

Він навіжено витріщався на своє відображення.

– Гаразд! – сказав він.

Під ліжком була стара взуттєва коробка. Альберт дуже, дуже обережно витягнув її й зняв кришку. У коробці було повно повсті. У повсті, ніби яйце рідкісного птаха, ховався життємір.

На ньому було гравіювання: «Альберто Маліч».

Пісок у клепсидрі завмер у падінні, ніби заморожений. У верхній чаші майже нічого не лишилося.

Тут час не минав.

Така була в них Домовленість. Він працював на Смерть, і час не минав – хіба тільки треба було ходити у Світ.

Біля клепсидри був клаптик паперу. Згори були цифри: 91. Нижче – ще вервечка цифр: 73... 68... 37... 19.

Дев’ятнадцять!

Як же тупо з його боку. Дозволяти отак годинам і хвилинам власного життя спливати в нікуди, і то останнім часом дедалі швидше. Це все ті справи з сантехнікою, от що. І закупи. Господар не ходить на закупи. Не складається з обслуговуванням. Звісно, він, Альберт, брав кілька днів відпустки, бо це ж так приємно, бачити сонце, хоч якесь сонце, і відчувати шкірою тепло й дощ. Господар старався створювати такі штуки, але вони йому не давалися. Та й овочі йому не давалися, ніколи не виходило в нього хороших овочів. Не було в них смаку вирощеної городини.

Дев’ятнадцять днів лишилося йому на світі. Але цього більш ніж досить. Альберт поклав клепсидру в кишеню, вдягнув плащ і покрокував сходами вниз.

– От ти, – звернувся він до Смерті Щурів, – ти можеш взяти його слід? Мусить він щось по собі лишати. Зосередься.

– ПИСК.

– Що він сказав?

– Каже, пригадує щось про пісок.

– Пісок, – повторив Альберт. – Гаразд, для початку вистачить. Обшукаємо все, де є пісок.

– ПИСК?

– Де б Господар не бував, лишатиме по собі незабутні враження.