Текст книги "Душевна музика"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 18 страниц)

– Як це так вийшло, шо він такий курдупель? – поцікавився Бескид.

– Слоняра на мене сів, – неохоче пояснив Асфальт.

Толоз висякався й поцікавився:

– Тільки сів?

На Асфальтові вже була сорочка з написом «Гурт, що качає» – на торсі була трохи затісна, зате звисала до землі.

– Асфальт про вас дбатиме, – сказав Нудль. – Нема нічого такого, чого б він не знав про шоу-бізнес.

Асфальт привітно вишкірився.

– Вам зі мною буде добре, – сказав він, – я з усіма працював, кажу вам. Всюди був, бачив усяке.

– Можна на Переди піти, – запропонував Бескид. – Там нікого нема, коли в Академії вихідний.

– Добре. Мені треба про дещо подбати, – сказав Нудль. – До вечора. У «Каверні» о сьомій.

І він пішов геть.

– А помітили дещо дивне? – спитав Толоз.

– Що?

– Як він ту сосиску курив. Як гадаєте, він сам помітив?

Асфальт узяв Бескидову торбу й закинув її на плече.

– Ходімо, шефе, – сказав він.

– То на тебе слон сів? – спитав Паді, коли вони перетинали площу.

– Ага. В цирку. Гній там вигрібав.

– І це від того ти такий?

– Та ні. Таким став коли на мене слон сів рази три-чотири. Не зна’ чого. Вигрібав з-під них, ажно темно зробилося.

– Я би на твоєму місці після першого разу звільнився, – сказав Толоз.

– Та де, – відповів Асфальт, бадьоро всміхаючись, – я ж не міг. Шоу-бізнес моє життя.

Зрозум дивився на пристрій, який вони зібрали.

– Я теж не розумію, – сказав він. – Але... здається, ми цю штуку впіймали на дріт, і тепер вона на ньому грає, як на струні. Як іконограф, тільки для звуку.

Вони заховали струну в ящик, який приємно резонував. Із нього по колу звучали ті самі дванадцять тактів.

– Ящик із музикою, – промовив Ридикуль. – Хто б повірив!

– Я би от що хотів спробувати, – сказав Зрозум. – От би нам зібрати музикантів перед багатьма такими струнами. Може, вийшло би музику упіймати.

– Нащо? – спитав Ридикуль. – Нащо таке взагалі робити?

– Ну... Коли у вас є музичні скриньки, музиканти вже не потрібні.

Ридикуль замислився. Звісно, в цій ідеї було багато хорошого.

Світ без музикантів був доволі привабливим. На його думку, це були не варті довіри люди. Із гігієною в них погано.

Він недовірливо похитав головою.

– Тільки не таку музику. Ми її зупинити хочемо, а не примножити.

– А ви можете пояснити? Що з нею не так? – поцікавився Зрозум.

– Вона... Та ви самі хіба не бачите? Люди через неї поводяться по-дурному. Вбираються по-дурному. Стають грубими. Не слухаються. Неможливо з ними домовитися. Це неправильно. Крім того, згадайте, що сталося з паном Гонґом.

– Це все справді дуже незвичайно, – погодився Зрозум. – А можна десь узяти ще? Для подальших досліджень. Не знаєте, Архіректоре?

Ридикуль знизав плечима:

– Треба простежити за Деканом.

– Божечки, – видихнув Паді посеред величезної пустки, – недивно, що вони це назвали «Каверною», воно ж величезне.

– Почуваюся тут зовсім карликом, – сказав Толоз. Асфальт вийшов на авансцену:

– Раз-два, раз-два. Раз. Раз. Раз-два, раз-дв...

– Три? – підказав Паді.

Асфальт замовк і знітився.

– Та я просто перевіряв... проби робив... цей... той... Перевіряв просто.

– Ми ніколи стільки людей не зберемо, – сказав Паді.

Толоз вказав на ящик збоку від сцени.

– Може, й зберемо. Гляньте сюди.

Він розгорнув афішу. Інші зібралися навколо нього.

– Це ж ми, – сказав Бескид. – Хтось нас намалював.

– І ми тут такі круті, – сказав Толоз.

– Паді тут вдало вийшов, – сказав Асфальт, – гітарою отако махає.

– А нащо тут ці всі блискавки й таке інше? – поцікавився Паді.

– Я такий крутий вигляд не маю, навіть коли намагаюся, – сказав Толоз.

– «Звук, шчо не дозволить всидіти на місьці», – прочитав Бескид. Від напруження на його чолі утворилася складчатість.

– «Гурт, Шчо Качає», – прочитав Толоз. – Ох, тільки не це, тут написано, що ми тут будемо і таке інше. Нам кінець, – простогнав він.

– «Хто не буде присутній, той дерево, шчо схоже на маслину», – прочитав Бескид. – Я шось не догнав.

– Тут їх кілька десятків, – сказав Толоз. – Це афіші. Знаєте, що це значить? Він їх усюди порозвішував. А це значить, що коли ми попадемося тим з Гільдії...

– Музика вільна, – сказав Паді. – Вона мусить бути вільною.

– Що? Не в моєму місті!

– Але вона мала би, – наполягав Паді. – Люди не мусять платити, щоби грати музику.

– Точно! Малий правий! Сам я завжди так казав! Хіба я не казав? Точно вам кажу, завжди так і казав.

Із тіні в боковому проході з’явився Нудль. Із ним був троль, який, певно, був тим самим Хризопразом. Він не здавався таким уже кремезним чи навіть кряжистим. Насправді він був якимсь навіть гладеньким, ніби полірованим, мов галька на пляжі. Жодного лишайника.

А ще на ньому був одяг. Зазвичай тролі не носили одягу – хіба тільки форму чи робочий одяг. А так вони обходилися пов’язкою на стегна, де й тримали всяке. Але Хризопраз був у костюмі. Сидів він так, ніби його невдало скроїли. Хоча насправді скроєний той костюм був як треба, просто будь-який троль, навіть без одягу, видається невдало скроєним.

Хризопраз, прибувши до Анк-Морпорка, швидко засвоїв тутешні правила.

Почав він із повчального уроку: бити людей – це розбій. А от платити комусь, щоби вони били людей, – прибуткова справа.

– Хочу вас, хлопці, представити. Знайомтеся, Хризопраз. Мій давній приятель. Давно ми з ним знайомі. Правда ж, Хризе?

– Правда, – сказав Хризопраз і дружньо всміхнувся до Нудля, як от акули іноді всміхаються до тріски, з якою на якийсь час збіглися їхні маршрути. Невловна гра кремнієвих м’язів у кутиках його рота натякала на те, що дехто колись пошкодує про фамільярність.

– Пан Відриваю каже, що ви, хлопці, музиканти, яких ще світ не бачив. Чи усеньке у вас є, що вам треба?

Хлопці мовчки кивнули. Люди про всяк випадок не розтуляли при Хризопразові рота, щоби не засмутити. Звісно, це правило вони засвоювали тільки шляхом набуття певного досвіду – наприклад, коли чули у темному провулку фразу «Пан Хризопраз страшенно засмучений».

– Йдіть відпочиватки в гримероньку, – лагідно вів він. – Коли чогось забажатки, їстоньки чи питоньки, скажіть. – На пальцях у нього сяяли діамантові перстені. Бескид прикипів до них поглядом.

Гримерка поряд із нужником і наполовину заставлена пивними діжками. Толоз зачинив двері й сперся на них.

– Не треба мені грошей, – сказав він, – хай тільки живим відпустять, цього вистачить.

– Вам хема чого переймахифя, – завів своє Бескид.

– Ти не міг би нормально говорити, Бескиде? – попросив Паді.

– Я казав, вам нема чого перейматися, бо ваші зуби його не цікавлять, – сказав троль.

У двері постукали. Бескид різко затулив рота долонею, але виявилося, що то стукав Асфальт – він приніс тацю з напоями.

На таці було три сорти пива. А ще там були сендвічі з копченими щурами без шкірки й хвостів. І миска першосортного антрацитового коксу, посипаного попелом.

– Жуй старанно, – простогнав Толоз, коли Бескид узявся хрумтіти коксом. – Може, це востаннє.

– Може, ніхто не прийде, і нас відпустять, – сказав Бескид.

Паді пробігся пальцями по струнах. Акорди заповнили собою кімнату, й інші припинили жувати.

– Це магія якась, – похитав головою Бескид.

– Ви, хлопці, не бійтеся, – сказав Асфальт. – Якщо виникнуть проблеми, то по зубах інші дістануть, не ви.

Паді припинив грати.

– Які ще інші?

– Шо дивно, зара всі взялися грати музику, що качає. Пан Нудль ще один гурт покликав виступити. Типу для розігріву.

– Який?

– Звуть себе «Божевілля», – сказав Асфальт.

– А де вони? – спитав Бескид.

– Ну, як би це сказати... Приміром, ваша гримерка біля нужника, так?

За подертою завісою Довбень намагався налаштувати гітару. У цій простій процедурі йому заважало одразу кілька штук. По-перше, Блерт у якусь мить усвідомив, чого насправді хочуть його покупці, а тому, подумки попросивши вибачення перед предками-гітароробами, він вирішив присвятити час приклеюванню блискіток, а не робочим деталям інструментів. Коротше кажучи, він просто вбив з десяток цвяшків і натягнув між ними струни. Але насправді це була не така вже проблема, бо музичності в Довбні було стільки ж, скільки у закладеному носі.

Він дивився на Джимбо, Кивуна й Паскуду. Джимбо був їм за басиста (істерично хихочучи, Блерт просто узяв більшу колоду й накрутив на неї парканний дріт) і тепер розгублено завмер, занісши руку над гітарою.

– Шо не так, Джимбо?

– Та струна урвалася.

– Так у тебе ж там ще п’ять лишилось, нє?

– Угу. Але я шось типу як не знаю, як грати.

– Так ти й на шести не знав, нє? Вважай, тепер трохи менше не знаєш.

З-за завіси визирнув Паскуда.

– Довбне?

– Га?

– Там сотні людей! Сотні! І в багатьох гітари є. Вони ними типу як розмахують!

Гурт «Божевілля» прислухався до реву натовпу за завісою. У Довбневій довбешці було не так уже багато звивин, і вони переважно спілкувалися між собою стусанами, та одна з них усе-таки трохи ніяковіла від здогаду, що звук гурту «Божевілля», хоч і цілком непоганий, був трохи далеким від того, який Довбень чув у «Барабані» напередодні. Той звук спонукав його верещати й танцювати, а цей звук... як сказати... спонукав його верещати й потрощити барабани на Паскудиній голові, якщо чесно.

Кивун визирнув крізь шпарину між завісами.

– Йой, там кілька чарівників... тобто, там банда чарівників у першому ряду, – сказав він. – Я... точно вам кажу, чарівники вони, але, ну...

– От дурне, та ж ясно, що це вони, капелюхи в них гостроверхі, – сказав Довбень.

– А в одного гостроверхе... волосся, – промовив Кивун невпевнено.

Решта «Божевілля» притислася до шпарини.

– На вигляд, ніби ріг, як в однорога, тільки з волосся.

– А що це в нього на спині написано? – спитав Джимбо.

– Пише «НАРОДЖЕНИЙ РУНУВАТИ», – повідомив Довбень, який читав найшвидше з усіх учасників гурту й навіть не помагав собі пальцем.

– А в того кістлявого мантія-кльош, – завважив Кивун.

– Мабуть, із тих, старших.

– А ще в них усіх гітари! Думаєте, вони нас слухати прийшли?

– Та ж мабуть, – сказав Кивун.

– Жирна публіка, – сказав Джимбо.

– Ага, точно, жирна, – підтвердив Паскуда. – Цеє, а чого «жирна»?

– Це типу значить, що жиру можна натопити, – пояснив Джимбо.

– Точно. Із жиром там усе як треба.

Довбень вирішив більше не сумніватися.

– Ну, поїхали, – сказав він рішуче, – покажемо їм, як музика може качати!

Асфальт, Бескид і Толоз сиділи в кутку гримерки. Із зали було чути ревіння публіки.

– Чого він мовчить? – спитав Асфальт пошепки.

– Не знаю, – сказав Толоз.

Паді обіймав гітару й тупо дивився кудись у простір перед собою. Зрідка він лагідно поплескував долонею по деці, ніби в такт якимсь своїм думкам.

– Із ним таке іноді буває, – сказав Бескид. – Сидить і дивиться в повітря.

– Ого, вони там щось викрикують, – сказав Толоз. – Прислухайтесь.

Ревіння натовпу набуло ритму.

– Вони ніби кричать «кач, кач, кач», – сказав Бескид. Двері розчахнулися, і в гримерку напівзавалився, напівзабіг Нудль.

– Ви мусите вийти зараз же! Зараз же! – кричав він.

– Я думав, зараз ті, з «Божевілля»... – почав Толоз.

– Забудь! Ходіть! Бо вони тут усе рознесуть!

Асфальт узяв торбу з Бескидовими каменями.

– Гаразд, – сказав він.

– Ні, – сказав Паді.

– Що таке? Нерви? – спитав Нудль.

– Ні. Музика мусить бути вільною. Вільною, як вітер і небо.

Толоз різко розвернувся. У голосі Паді чулося слабке відлуння гармонік.

– Ага, ну, так, я теж так вважаю, – сказав Нудль. – Гільдія...

Паді випростав ноги й підвівся.

– Я так розумію, що люди заплатили, аби сюди потрапити, чи не так? – спитав він.

Толоз озирнувся на інших. Ніхто, крім нього, не помітив обертонів у голосі Паді. Але в ньому бриніло щось таке, наче струни.

– А, ти про це. Звісно. Треба ж покривати витрати. Ваша платня... Потім ще зношування підлоги... Опалення, світло... Здешевлення обладнання...

Натовп заревів гучніше. До нього додалося тупання.

Нудль нервово ковтнув. Раптом на його обличчі з’явився вираз, який буває в людей, готових піти на найстрашнішу жертву.

– Я би, може, підняв... на долар, може, – промовив він, заледве вичавлюючи слова із закапелків своєї душі.

– Якщо ми вийдемо зараз на сцену, я хочу домовитися про ще один виступ, – сказав Паді.

Толоз нервово й підозріло дивився на гітару.

– А, це? Без проблем. Я скоро... – почав Нудль.

– Безкоштовний.

– Безкоштовний? – слово просочилося крізь Нудлеві зуби, перш ніж він устиг припнути язика. Він радісно заторохкотів: – Звісно, коли гроші вам не потрібні...

Паді не рушив з місця.

– Я маю на увазі, що нам не заплатять, але й люди не муситимуть платити за те, щоби нас послухати. Якомога більше людей.

– Задарма?

– Так!

– А яка з цього вигода?

Порожня пивна пляшка затремтіла й розбилася об підлогу. У проході з’явився троль, принаймні частково. У гримерку він би увійти не зміг, хіба тільки виламав би одвірок, але вигляд у нього був такий, ніби це його не спинило би.

– Пан Хризопраз цікавиться, що коїться! – проревів він.

– Е-е-е... – затнувся Нудль.

– Пан Хризопраз не любить, коли його змушують чекати.

– Я знаю...

– Він засмучується, коли треба чекати...

– Та добре! – скрикнув Нудль. – Задарма! Від душі відриваю, знайте! Ви ж розумієте, як мені це тяжко!

Паді видав акорд. Здавалося, він лишив по собі у повітрі відблиски.

– Ходімо, – тихо сказав Паді.

– Я це місто добре знаю, – бурмотів Нудль, коли учасники «Гурту, що качає» ішли на сцену, – варто комусь сказати, що віддаєш щось задурно, і тисячі набіжать...

І всі вони хотітимуть їсти, – підказав йому внутрішній голос. Він трохи віддзвонював. Вони хотітимуть пити.

Вони хотітимуть купувати сорочки з «Гуртом, що качає»...

Дуже повільно обличчя Нудля розпливлося у вишкір.

– Безкоштовний фестиваль! Так! Це наш громадський обов’язок! Музика може бути безкоштовною. А от сосиски в тісті коштуватимуть долар, гірчиця додатково. Може, долар п’ятдесят. І це я ще від душі відриваю.

У бокових проходах гамір стояв суцільною стіною звуку.

– Як їх багато, – сказав Толоз. – Я в житті для стількох людей не грав!

Асфальт розставляв на сцені Бескидові камені. Публіка радісно аплодувала й присвистувала.

Толоз глянув на Паді. Той не випускав гітари з рук. Гноми переважно не наділені глибокими почуттями, та Толоз ураз відчув нестримне бажання опинитися десь подалі звідси, бажано у глибокій печері.

– Щасти вам, хлопці, – пропищав хтось у них за спинами.

Джимбо перев’язував Довбневі руку.

– Ну, дякую, – сказав Бескид. – А шо вам зробилося?

– Та жбурнули чимось, – сказав Довбень.

– Чим?

– Кивуном, здається.

Те, що лишилося від Довбневого обличчя, розпливлося у щасливій і жаскій усмішці:

– Але ми це зробили! У нас вийшла музика, що качає! А коли Джимбо гітару роздовбав, вони в захваті були!

– Гітару роздовбав?

– Ага, – сказав Джимбо із виразом гордого митця на обличчі, – об Паскуду.

Паді стояв із заплющеними очима. Бескидові здавалося, що його друга оточує слабкий ореол світіння, ніби туман. Туман із тисяч світлових цяток.

Іноді Паді мав дуже навіть ельфійський вигляд. Асфальт почимчикував зі сцени.

– Ну, гаразд, все готове.

Усі дивилися на Паді.

Він завмер, очі заплющені – так ніби він спить стоячи.

– То що, час нам вийти? – спитав Толоз.

– Так, – сказав Бескид. – Час нам виходити, так, Паді?

Паді різко розплющив очі.

– Розкачаємо їх, – прошепотів він.

Бескидові здавалося, що навколо гамірно, але щойно вони вийшли з-за куліс, звук ударив у голову залізною битою.

Толоз узяв сурму. Бескид сів за камені й узяв у руки молотки.

Паді вийшов на середину сцени і став там, дивлячись під ноги. Бескида це вразило.

Крики помалу стихали.

А тоді геть затихли. Величезна зала наповнилася мовчанкою сотень людей, які затамували подих в очікуванні.

Пальці Паді ворухнулися.

Він узяв три простенькі акорди. А тоді підвів погляд.

– Привіт, Анк-Морпорку!

Бескид відчув, як музика здіймається хвилею за його спиною, й підхоплює його, й несе тунелем із полум’я, іскор і щастя. Він ударив по каменях. І музика закачала усіх. Нудль Від-Душі-Відриваю стояв надворі, щоби не змушувати себе слухати музику. Він курив сигару й проводив розрахунки на зворотному боці чека за лежалі черстві булочки.

Отже, що в нас тут. Нехай це буде надворі, тоді оренду викреслюємо. Нехай прийде десять тисяч людей, кожне купить по сосисці в тісті за долар п’ятдесят, ні, краще за долар сімдесят п’ять, і ще десять центів за гірчицю, плюс десять тисяч сорочок із «Гуртом, що качає», кожна по п’ять доларів... А ще оренда торгових місць для інших, бо людей, яким подобається музика, що качає, можна розкачати на будь-що...

Він краєм ока помітив коня, який ішов до нього вулицею. Нудль не звертав на нього уваги, доки жіночий голос не спитав:

– Як мені зайти всередину?

– Ніяк. Квитки розпродано, – відповів Нудль, не повертаючи голови. – Навіть афіші з «Гуртом, що качає» розпродано, і люди по три долари за них платили, а троль на ім’я Крейдян по сотні зумів...

Нудль підвів голову. Величезний прекрасний білий кінь спостерігав за ним без жодної цікавості. Нудль озирнувся.

– Куди це вона поділася?

Одразу за входом відпочивало двоє тролів. Сюзен не звернула на них уваги. А вони – на неї.

У залі Зрозум Впертонз озирнувся на всі боки й сторожко відчинив дерев’яний ящик.

Струна, напнута в ньому, затремтіла.

– Це все неправильно! – кричав він у вухо Ридикулю. – Це суперечить законам звуку!

– Може, це тоді не закони, – закричав Ридикуль у відповідь. Люди за півметра від них уже не чули жодного їхнього слова. – Може, це рекомендації!

– Ні, мусять бути якісь закони!

Ридикуль бачив, як Декан у забутті від захвату намагається вилізти на сцену. Великі Асфальтові стопи наступили йому на руки.

– Ага, гарна спроба, – сказав Ридикуль.

Раптом він відчув дивний лоскіт унизу потилиці й озирнувся.

Хоча в «Каверні» було повно люду, у залі утворилася невелика порожня ділянка. Навколо неї люди тиснулися одне до одного, але в те коло не заступали, ніби воно було оточене невидимою стіною.

У центрі кола стояла дівчина, яку він бачив у «Барабані». Вона поволі рушила залою, притримуючи поділ сукні.

У Ридикуля засльозилися очі.

Він зосередився й зробив крок уперед. Можна майже що завгодно зробити, коли добряче зосередитися. Будь-хто міг би увійти в те коло, якби їхні чуття були готові його побачити. Усередині кола звук був ніби притишений.

Ридикуль торкнувся незнайомчиного плеча. Вона різко розвернулася від несподіванки.

– Доброго вечора, – сказав Ридикуль, зміряв її поглядом і додав, – я Маструм Ридикуль, Архіректор Невидної академії. Розбирає цікавість, хто ви така.

– Е-е... – здавалося, дівчина запанікувала, – технічно я, мабуть, Смерть.

– Технічно?

– Так. Але я зараз не при виконанні.

– Приємно це чути.

Зі сцени почувся зойк – це Асфальт викинув Викладача новітніх рун назад у залу. Публіка аплодувала.

– Не скажу, що так уже часто бачився зі Смертю, – повів далі Ридикуль, – та коли бачився, він був переважно, ну... ним, для початку. І значно худішим...

– Він мій дід.

– Он як. Он як. Справді? Я й не знав, що він був... – Ридикуль затнувся. – Що ж, що ж, це ж треба. Ваш дід? І ви родинну справу продовжуєте?

– Замовкніть, дурний чоловіче, і не говоріть зі мною, як із дитиною. Бачите його? – Сюзен показала на Паді, який саме вигравав черговий гітарний риф. – Він невдовзі помре через... через дурість. І якщо ви ніяк зарадити не можете, то краще ідіть собі!

Ридикуль глянув на сцену, а коли перевів погляд назад, Сюзен зникла.

Він дуже сильно зосередився, і йому здалося, ніби її образ на мить блимнув трохи віддалік, та тепер вона знала, що він її шукатиме, і в нього не було шансів її побачити.

Першим до гримерки повернувся Асфальт. Є щось дуже сумне у вигляді порожньої гримерки. Приблизно як у викинутих підштанках, із якими в порожньої гримерки багато спільного. Вона всякого надивилася. Можливо, була свідком збудження й цілої низки інших людських емоцій. А тепер у ній лишився сам лиш запах.

Троль-коротун скинув на підлогу торбину з каменями і збив корки з кількох пивних пляшок.

Зайшов Бескид. Він дійшов до середини кімнати й звалився на підлогу. Дошки рипнули під вагою усіх частин його тіла водночас. Толоз переступив через нього й усівся на діжку. Подивився на пляшки з пивом. Зняв шолом. Вилив пиво в шолом. І опустив у нього голову.

Паді зайшов і сів на підлогу в кутку, спершись спиною на стіну.

А тоді зайшов Нудль.

– Ну, що я можу сказати? Що я можу сказати?

– Не питайте в нас, – подав голос Бескид, – бо нам звідки знати?

– Це було божественно, – сказав Нудль. – А що з гномом? Він топиться?

Толоз, не виймаючи обличчя з шолома, простягнув руку, збив горлечко з пляшки й вилив з неї пиво собі на голову.

– Пане Нудль? – озвався Бескид.

– Так?

– Здається, нам треба поговорити. Самим. Ну, знаєте, як учасникам, між собою. Якщо ви не проти.

Нудль обвів їх поглядом. Паді дивився в стіну. Толоз булькотів. Бескид досі лежав на підлозі.

– Гаразд, – сказав він, а тоді бадьоро додав, – Паді, та ідея з безкоштовним виступом просто клас! Я візьмуся за організацію просто зараз, і ви зможете це зробити, щойно з гастролей повернетеся. Так. Ну, я...

Він розвернувся йти й зіткнувся з Бескидовою рукою, яка несподівано перекрила йому дорогу.

– Гастролей? Яких ше гастролей?

Нудль трохи дав заднього:

– О, та невеличких. Квірм, Псевдополь, Сто Лат... – він озирнувся на інших. – Вам таке хіба не цікаво?

– Потім поговоримо, – сказав Бескид.

Він виштовхав Нудля за двері й гримнув ними. З Толозової бороди крапало пиво.

– Гастролі? Ще три вечори отакого?

– А що не так? – спитав Асфальт. – Класно ж було! Усі раділи. Ви дві години грали! Мені їх доводилося зі сцени скидати! Ніколи не почувався таким... – він затнувся.

– З мене досить, – сказав Бескид. – Штука в тому, шо от я виходжу на сцену, сідаю й не знаю, шо гратиму, аж раптом Паді робить шось на тій свої... штуці, і от уже я бем-Бам-ча-ча-БЕМ-бем. Поняття не маю, шо граю. Просто одразу воно з голови мені в руки йде.

– Ага, – озвався Толоз. – У мене те саме. Я з сурми таке видуваю, що й не певен, що його туди вдував.

– Це якось не по-справжньому, – вів далі Бескид. – От шо я скажу. Ніби на нас грають, а не ми.

– Ти ж давно в шоу-бізнесі? – спитав Толоз в Асфальта.

– Ага. Є таке, усяке бачив. Бачив усе.

– А публіку такою бачив колись?

– Бачив, як в опері вони квіти кидають на сцену й радісно кричать...

– Ха! Квіти? Одна жіночка в нас жбурнула своїми... предметами одягу!

– Це точно. На голову мені впали!

– А ще коли панна Вава Вум танцювала танок із пір’ям у «Скунсовому хвості» на Броварській, то вся публіка на сцену подерлася, щойно вона скинула останню пір’їну...

– То з нею було те саме, шо з нами?

– Ні, – визнав Асфальт. – Треба сказати, я ніколи не бачив такої... зголоднілої публіки. Навіть коли та Вава роздягалася, а я вам мушу сказати, що вони тоді геть показилися. Звісно, ніхто спіднього на сцену не кидав. Там його зі сцени переважно кидають.

– І ше одне. Нас тут четверо, а говорять лише троє.

Паді підвів очі.

– Музика важлива, – пробурмотів він.

– Не в музиці справа, – сказав Толоз. – Музика такого з людьми не робить. Вона не змушує їх почуватися так, ніби їх на терці натерли. Я так спітнів, що із дня на день перевдягатися прийдеться, – він почухав ніс. – А ще от що. Я дивився на публіку й думав: вони заплатили, щоби сюди зайти. Певен, вийшло більше за десять доларів.

Асфальт показав папірець.

– Знайшов оцей квиток на підлозі, – сказав він. Толоз прочитав:

– Півтора долари? Шість сотень людей, по півтора долари з кожного? Це... це ж чотири сотні доларів!

– Дев’ять, – озвався Паді безвиразно.– Але гроші не важать.

– Гроші тобі не важать? Ти тільки це й говориш. Що ти за музикант такий?

Ззовні досі було чути грюкіт і ревіння публіки.

– Хочете після оцього повернутися грати по підвалах для кількадесятьох людей? – спитав Паді. – Скажи мені, Толозе, хто найвідоміший сурмач усіх часів?

– Брат Склеп, і всі це знають, – миттєво відповів Толоз. – Він украв золото з вівтаря Оффлера, вилив із нього сурму і грав на ній чарівну музику, аж доки боги його не знайшли й не всипали йому...

– Точно, – сказав Паді. – Але якби ти зараз вийшов до тих людей і спитав, хто найвидатніший сурмач усіх часів і народів, вони згадають того нечистого на руку ченця чи тебе, Толоза Толозсона?

– Вони...

Толоз затнувся.

– Ото ж бо й воно, – сказав Паді. – Подумай про це. Музиканту потрібні слухачі. Не можна спинятися тепер. Ми не можемо на цьому спинитися.

Толоз потрусив пальцем, вказуючи на гітару:

– Це воно, воно небезпечне.

– Я дам цьому раду!

– Ага, але чим це скінчиться?

– Не важить, чим усе скінчиться. Важить, як ітимеш до кінця, – сказав Паді.

– Звучить якось по-ельфонутому...

Двері знов розчахнулися.

– Цеє, хлопці, – сказав Нудль, – якщо ви не повернетеся на сцену й ще щось не зіграєте, ми по вуха в рідкому...

– Не можу грати, – сказав Толоз. – У мене задишка від браку грошей.

– Я ж казав, десять доларів, хіба ні?

– Кожному.

Нудль не сподівався попрощатися із сумою, меншою за сотню, але демонстративно замахав руками:

– Оце така ваша вдячність? Від душі відриваю, хочете, щоби я з голоду вмер!

– Ми б подивилися. Можемо почати зараз, – сказав Бескид.

– Гаразд, добре, тридцять доларів, – згодився Нудль. Останнє в мене забираєте!

Бескид глянув на Толоза, який досі перетравлював думку про найвидатнішого сурмача всіх часів.

– Там серед публіки багато тролів і гномів, – сказав Бескид.

– «І в підземеллях, і на вершинах гір»? – запропонував Толоз.

– Ні, – відповів Паді.

– А що тоді?

– Я щось придумаю.

Публіка повалила надвір. Чарівники з’юрмилися навколо Декана. Усі клацали пальцями.

– Що ж, що ж, що ж, – радісно наспівував Декан.

– Вже по півночі! – сповістив Викладач новітніх рун, клацаючи пальцями. – А мені все одно! Що далі робитимем?

– Можна влаштувати якесь неподобство, – запропонував Декан.

– Це точно, – погодився Завкаф неточних наук. – Ми ж навіть вечерю пропустили.

– Ми пропустили вечерю? – перепитав Верховний верховик. – Ого! Отак нас музика закачала! Нам начхати!

– Та ні, я не про те, – заговорив Декан і затнувся. Він не був певен, про що він, коли про це замислився.

– До Академії неблизький шлях, – повів він далі. – Гадаю, нам треба дорогою хоча би кави перехопити чи типу того.

– Може, пончик чи й два, – сказав Завкаф.

– Я би від яблучного пирога не відмовився, – додав Верховний верховик.

– А я від тортика.

– Ка-ава, – протягнув Декан. – Та-ак. Нам треба в ка-варню. Саме так.

– Що таке каварня? – спитав Верховик.

– Там варять щось? – спитав Викладач. Пропущена вечеря, доти забута, враз заполонила порожнини їхніх нічим не заповнених шлунків.

Декан опустив погляд на поли своєї нової шкіряної мантії. Усі її хвалили. Вони були в захваті від «НАРОДЖЕНИЙ РУНУВАТИ». І зачіска в нього була що треба. Він замислився, чи не варто зголити бороду й лишити невеличкі бакенбарди. Він відчував, що це буде правильно. І кава... Так, справді... Кава чомусь була доречною. Кава була важливим складником.

А ще музика. Музика також. Вона була і тут, і там, і всюди.

Але чогось бракувало. Чогось невизначеного. Він не знав чого саме, але був певен, що упізнає, щойно побачить.

У провулку за «Каверною» було дуже темно, й тільки найгостроокіші помітили б у тій темряві кілька притиснутих до стіни постатей.

За мідними відблисками втаємничені могли б зрозуміти, що перед ними були охоронці гільдійних правил – учасники «Тахікардійської терції Грішема». На відміну від інших головорізів, найманих паном Шпенем, у цих таки був музичний хист.

Вони теж прийшли послухати гурт.

– Ши-пум-ши-пум-ша-ла-ла-ла, – озвався худий.

– Ша-ла-лала-лала, – підхопив високий. У таких колективах завжди є один високий.

– Шпень має рацію. Якщо вони й далі таке викидатимуть, ми всі лишимся без роботи.

– Оу та-ак, – протягнув бас.

– Коли вони з тих дверей вийдуть, – на цих словах із піхов висковзнуло ще три ножі, – коротше, почнемо з затакту.

На сходах почулися кроки. Грішем кивнув.

– І-раз, і-два, і-раз-два-тр...

– ПАНОВЕ?

Усі четверо різко розвернулися.

Позаду них з’явилася темна постать із косою в руках. Коса світилася.

Сюзен посміхалася так, що кров у жилах стигла.

– ІЗ ПЕРШОЇ ЦИФРИ?

– О, ні-і, – застогнав бас.

Асфальт відімкнув двері й вийшов надвір.

– Стоп, а що це було?

– Що було – де? – перепитав Нудль.

– Здалося, ніби хтось геть чкурнув... – Троль ступив крок. Щось дзенькнуло. Він нахилився й щось підняв. – І вони загубили оце.

– Та яка різниця, – голосно сказав Нудль. – Ходімо, хлопці. Сьогодні ви не ночуватимете в якомусь блощичнику. Сьогодні у вас номери в «Ґритці»!

– Це ж трольський готель? – підозріливо уточнив Толоз.

– Трохи трольськуватий, – роздратовано покрутив долонею в повітрі Нудль.

– О, а я там раз був, коли в кабаре грав! – згадав Бескид. – У них шо хочете є! Майже в усіх кімнатах крани з водою! І ще можна в голосову трубу замовлення прокричати, шоби принесли з кухні, і хлопці в справжніх туфлях прийдуть і все принесуть! Все як треба!

– Побалуйте себе! – сказав Нудль. – Ви, хлопці, можете собі це дозволити!

– А потім ті гастролі, так? – різко перепитав Толоз. – Їх ми собі теж дозволити можемо, так?

– О, з гастролями я допоможу, – розпливчасто сказав Нудль.

– Завтра їдете у Псевдополь, і на це вам два дні, а повернетеся через Квірм і Сто Лат, і в середу у вас той фестиваль. Чудова, до речі, ідея. Зробити щось для місцевої спільноти. Я завжди був за суспільну діяльність. Це дуже важливо для... суспільства. Я все владнаю, доки ви в роз’їздах будете. А тоді, – він поклав руки на плечі Паді й на голову Толозу, – Ґеноя! Хапонія! Гершеба! Химера! Якдивноляндія! Може, навіть Противажний континент, кажуть, його от невдовзі наново відкриють, а це чудові нові можливості для тих, хто цього вартий! Ваша музика й моя ділова чуйка – і світ перед нами відкриється, як молюск! А зараз ідіть за Асфальтом, на вас чекають найкращі номери, мені для вас, хлопчики мої, нічого не шкода, і спіть собі солоденько, за рахунок не хвилюйтеся...

– Дякую, – сказав Толоз.

– ...Бо його можна й зранку оплатити.

«Гурт, що качає», побрів у бік найкращого готелю.

Нудль розчув, як Бескид питає в інших:

– А що таке молюск?

– Це типу дві стулки із карбонату кальцію, а між них солона драглиста штука, яка рибою пахне.

– Звучить смачно. А ту штуку, шо всередині, їсти ж не треба?

Коли вони пішли, Нудль роздивився ніж, підібраний Асфальтом. На його руків’ї були паєтки.

«Так, – подумав він, – завезти хлопців подалі звідси на кілька днів – дуже вчасний хід».

Смерть Щурів, який спостерігав за всім із карниза, незадоволено забурмотів собі під ніс.

Ридикуль повільно вийшов із «Каверни». На згадку про кількагодинний концерт лишився сам тільки тонкий шар м’ятих і рваних квитків на сходах.

Він почувався так, ніби подивився матч, не знаючи правил гри. Скажімо, той хлопець співав... як там було? «Вривайся». Що це в біса значить? «Наривайся» – оце він ще зрозумів би, от Декан, скажімо, тільки те й робив. Вривайся. Та всі навколо, здається, чудово все розуміли. А ще, коли він нічого не плутає, була там пісня про те, що не треба наступати на чиїсь там черевики. Гаразд, це цілком слушне зауваження, ніхто не любить, щоби по ногах ходили, але чому пісня про таку просту штуку справляє такий божевільний ефект на публіку – цього Ридикуль вже зрозуміти не міг.