Текст книги "Душевна музика"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 18 страниц)

Люди забарабанили пальцями по столах. Орангутан сидів і шкірився – так широко, ніби по банану за щоки запхав. Сюзен глянула на клепсидру з Імповим іменем. У верхній посудині піску не було, але щось у ній досі блищало.

Вона відчула, як голчасті кігтики деруться її спиною й вчіпляються у плече.

Смерть Щурів подивився на клепсидру і тихо промовив:

– ПИСК.

Сюзен ще не достатньо опанувала щурячу, але впізнала «ой-йой» за інтонацією.

Імпові пальці танцювали на струнах, але утворюваний ними звук аж ніяк не нагадував арфу чи лютню. Гітара голосила, мов янгол, який щойно виявив, чому перейшов на темний бік. Струни спалахували іскрами.

Сам Імп заплющив очі й тримав інструмент на грудях, ніби вояк зі списом навпереваги. Важко було визначити, хто з них на кому грав. А музика заливала повінню все.

Шерсть на тілі Бібліотекаря здійнялася дибки. Кінчики волосинок потріскували.

Виникало бажання руйнувати мури й бігти в небо вогняними сходами. Перемкнути всі тумблери й натиснути на всі важелі, встромити пальці в електричну розетку всесвіту й дізнатися, що тоді буде. Пофарбувати стіни спальні начорно й обклеїти плакатами.

Розмаїті м’язи на Бібліотекаревому тілі скорочувалися в такт, коли музика заземлялася об нього.

У кутку було кілька чарівників. Роззявивши роти, вони спостерігали за тим видовищем.

А ритм гримів, ідучи по головах і змушуючи їхніх власників закушувати губи й клацати пальцями в такт.

Жива музика. Музика, що качала, розкошувала на волі... Нарешті вільна! Вона перестрибувала з голови в голову, гриміла у вухах, проривалася крізь барабанні перетинки всередину, аж до заднього мозку. Хтось легше за інших відкривався їй... краще вловлював ритм...

Минула година.

Бібліотекар на всіх чотирьох чвалав крізь нічну мряку, і музика буяла в його голові. Він приземлився на газоні в подвір’ї Невидної академії, зіп’явся на ноги й побіг у Велику залу, божевільно розмахуючи руками в повітрі, аби втримати рівновагу. Спинився.

Крізь великі вікна пробивалося місячне світло, висвічуючи те, що Архіректор звав «нашим модним органом», змушуючи тим решту викладачів ніяково червоніти.

Ряди й ряди труб затуляли собою всю стіну, мов колони чи навіть сталагміти у велетенській стародавній печері. На їхньому тлі майже губився пульт із трьома гігантськими клавіатурами й сотнею перемикачів для розмаїтих звукових спецефектів.

Користувалися ним нечасто, хіба тільки під час урочистих подій для громадськості чи Вибачального дня[10]10
  Є причини, що заважають чарівникам танцювати. Про це навіть складено дотепну пісню. Але раз на рік чарівники все-таки влаштовували Вибачальний день – такий собі день вільних відвідин із танцями, який анк-морпоркська широка громадськість глибоко шанувала. Бібліотекар завжди чекав на нього особливо нетерпляче й обмащувався бріоліном з голови до п’ят. – Прим, авт.


[Закрыть].

Бібліотекар завзято надимав міхи й раз по раз захоплено ук-укав – відчував, що орган цей спроможний на більше.

Дорослий самець орангутана може видатися цілком приязною купою старих килимів, та насправді сили в ньому стільки, що людина з такою ж масою килими ладна буде їсти, тільки б не битися з таким суперником. Бібліотекар припинив качати міхи, коли за важіль уже не можна було взятися, так той розігрівся, а клапани вже не могли витримати тиск і непристойно посвистували, ніби хтось псував повітря.

Тоді він заскочив на пульт.

Уся споруда тихо гула під нестримним тиском нагнаного повітря.

Бібліотекар зчепив пальці й хруснув кісточками – коли у вас стільки кісточок, скільки в орангутана, жест справляє неабияке враження.

Він здійняв руки над клавішами. На мить замислився.

Тоді знов опустив руки й увімкнув регістри з позначками «глас людський», «глас небесний» і «глас пекельний».

Орган стогнав дедалі тривожніше. Бібліотекар знов здійняв руки.

Знов завмер.

Знов опустив руки й увімкнув усі інші регістри, включно з тими, які були позначені «?», а також ті, на чиїх перемикачах були вицвілі попереджувальні написи кількома мовами про те, що ті регістри в жодному разі не можна вмикати.

Здійняв руки.

Здійняв також і ноги над найлиховіснішими на вигляд педалями.

Заплющив очі.

На якусь мить завмер у зосередженій мовчанці, мов пілот-випробувальник, який от-от мусив здійснити неможливе за штурвалом зорельота під назвою «Мелодія».

Дозволив хвилям спогадів про музику накрити його з головою, покотитися по руках і вдарити в пальці.

Його руки впали на клавіші.

– Як це в нас вийшлло? Як це в нас вийшлло? – збудження босоніж гасало Імповою спиною туди й назад.

Вони сиділи у захаращеній коморі за шинквасом. Толоз зняв шолом і витер його зсередини.

– Ти повіриш, якщо я просто скажу, що це був розмір чотири чверті, мелодія на сильну долю, а баси на слабку?

– Шо ти сказав? Шо це за слова? – перепитав Вапняк.

– Ти музикант чи ні? Як ти гадаєш, що ти робиш? – спитав Толоз у відповідь.

– Та луплю молотками, оце і все, – сказав Вапняк, ударник від природи.

– Алле там у тебе такий пасаж був, – сказав Імп, – ну, там, посередині... такий, там-да та-та-ДА... Звідки ти його взяв?

– Та просто там так треба було, от і все, – відповів Вапняк.

Імп глянув на гітару. Та лежала на столі. Але далі тихенько грала сама собою, ніби кіт, який тихо мурчить уві сні.

– Це ненормалльний інструмент, – показав він на гітару пальцем. – Я просто стояв, а воно загралло саме собою!

– Мабуть, колись чарівнику належала, як я й казав, – озвався Толоз.

– Нє. Не чув, шоби чарівники мали до музики талант. Музика магії не пара.

Усі троє дивилися на гітару.

Імп ніколи не чув про інструменти, які грали б самі собою, окрім хіба міфічної арфи Овена Мані, яка співала, коли чула небезпеку. Але це було ще тоді, коли на світі жили дракони. Самограйні арфи добре пасували світу з драконами. Але місту з гільдіями й іншими винаходами цивілізації – аж ніяк.

Двері розчахнулися.

– Хлопці, це було... неймовірно, – сповістив Гібіскус Дюнельм. – Ніколи ще такого не чув! Можете завтра зіграти? Ось вам п’ять доларів.

Толог порахував монети.

– Ми чотири рази на біс виходили, – похмуро нагадав він.

– Тоді я би на вашому місці гільдії скаржився, – відказав Гібіскус. Троє друзів дивилися на гроші. Коли востаннє їв добу тому, така сума здається скарбом. Але це було менше, ніж вимагала гільдія. З іншого боку, як же довго тяглася ця голодна доба.

– Якщо прийдете завтра, заплачу вам... шість доларів, що скажете?

– Очманіти, – сказав Толоз.

Маструм Ридикуль підскочив у ліжку, бо підлога під ним враз задвигтіла.

Зрештою це сталося! Вони таки вирішили його дістати. Традиція просування вгору кар’єрною драбиною в Академії шляхом скидання померлих – а іноді й убивства живих шляхом скидання із найвищих щаблів тієї драбини – нещодавно урвалася. Була в цьому й заслуга самого Ридикуля – міцний чолов’яга, він тримав форму, як виявило троє нічних пошукачів архіректорської посади, а ще мав гострий слух. Пошукачі опинилися в незручному положенні – когось він вивісив з вікна за литки, когось оглушив лопатою, а комусь зламав руку в двох місцях. Крім того, всі знали, що Ридикуль тримає біля ліжка два заряджені арбалети. Характер у нього був добрий, тому обидва вуха він нападникові навряд прострілював би.

Така обачність вимагала від колег-чарівників підходити до справи терплячіше. Усі колись помирають. Можна просто зачекати. Ридикуль схопився за арбалет і зрозумів, що перше враження було оманливим.

Здається, про убивчу магію цього разу не йшлося. Це просто звук струшував стіни й підлогу кімнати.

Ридикуль взув капці й вийшов у коридор, де побачив інших викладачів, які цікавилися один в одного, яка холера здійняла такий шум. Тиньк сипався їм на голови, мов густий туман.

– Хто це влаштував таке неподобство? – заволав Ридикуль. Відповіддю йому був німий хор нечутних відповідей і знизування плечима.

– Ну, гаразд, сам дізнаюся, – проревів архіректор і рушив сходами вниз. Інші пішли за ним.

Ішов він майже не згинаючи колін і ліктів – цілком собі як і будь-хто в праведному гніві.

Дорогою з «Барабана» троє друзів мовчали. Жодного слова ніхто з них не промовив аж до «Бурових обідів». У черзі вони теж стояли мовчки, а коли черга дійшла, промовляли тільки «Так... так... одну „чотири гризуни“, без перцю, одну „хапонійську гостру“ з подвійною салямі й одну „чотири пласти“ без ураніту».

Вони чекали. Гітара тихо награвала мотив на чотири ноти. Вони намагалися не зважати. Вони намагалися зважати на інше.

– Гадаю, шо треба ім’я міняти, – за якийсь час озвався Вапняк. – Ну тобто: Вапняк? Для музичної кар’єри не дуже.

– І як би ти назвався? – поцікавився Толоз.

– Та може... не ржіть тільки... може... щось типу як Бескид?

– Бескид?

– Гарне трольське ім’я. Скелясте таке. Уявив – і вже закачує. Цілком добре ім’я, – виправдовувався Бескид, уроджений Вапняк.

– Ну, так... але... не знаю... Бескид? Щось не пригадаю, щоби хтось на такому імені довго протримався в музичній справі.

– Та вже краще, ніж Толоз.

– Я лишуся Толозом, – сказав Толоз. – А Імп лишиться Імпом, так?

Імп дивився на гітару. «Щось воно не те, – думав він. – Я до неї й не торкався майже. Вона ніби... І я так втомився...»

– Не певен, – озвався він дратівливо. – Не певен, що Імп – вдалле ім’я для... такої музики... – фраза урвалася. Імп позіхнув.

– Імпе? – звернувся до нього Толоз трохи згодом.

– М?

А ще він відчував, що хтось за ним спостерігає. Звісно, це йому щось просто верзеться. Кому скажені: «Коли я був на сцені, за мною спостерігалли», – засміють. Казатимуть: «Невже? Це щось надприродне, коли так»...

– Імпе, – знову спитав Толоз, – чого ти пальцями клацаєш?

Імп опустив погляд:

– А я кллацав?

– Так.

– Просто думав. Моє ім’я теж... якось цій музиці не пасує.

– А можеш не мертвою мовою перекласти, що воно значить?

– Ну, уся наша родина зветься Целлінами, – сказав Імп, не зваживши на шпильку про його давню мову. – Воно означає «з падубів». Падуби голлі – це єдине, що в Ллямедах добре росте, все інше зогниває.

– Я все казати не хотів, – озвався Бескид, – але «Імп» – це якось по-ельфонутому трохи звучить.

– Воно значить «голлий», – пояснив Імп. – Ну, знаєте, типу як без пушку.

– Голий з Целін? – перепитав Толоз. – Падуби Голі? Будеш Паді? Гірше навіть за Бескида, як на мене.

– Здається, звучить вдалло, – сказав Імп.

Толоз знизав плечима й витяг із кишені жменю монет.

– У нас досі є більш ніж п’ять доларів, – сказав він. – І я знаю, на що ми їх витратимо.

– Треба відклласти на лліцензію Гілльдії, – сказав Паді, який був колись Імпом.

Толоз втупився кудись перед собою.

– Ні, – відрізав він. – Треба ще попрацювати над звучанням. Тобто воно ніби й добре звучить, дуже так... по-новому, – тут він перевів погляд на Паді, – але чогось нам бракує...

Гном знову прошив Паді, раніше Імпа, поглядом.

– Ти знаєш, що тебе всього трусить? Так соваєшся на лавці, ніби у тебе мурахи в штанях.

– Не можу нічого вдіяти, – відповів Паді. Йому хотілося спати, але ритм бився в стінки його голови.

– Я теж бачив, – сказав Бескид. – Коли ми йшли, тебе хитало, – він глянув під стіл. – І ти ногами тупаєш.

– Не йде мені музика з голлови, – сказав Паді. – Ви праві, нам треба... – він пробігся пальцями по столу, – нам треба щось таке, пам-пам-пам-ПАМ-Пам...

– Тобто клавішні? – підказав Толоз.

– А вони такі?

– В Опері нове фортепіано нещодавно з’явилося, – сказав Толоз.

– Ага, тіки нам така штука ні до чого, – сказав Бескид. – Та штука для пузатих дядьків у напудрених перуках.

– Гадаю, – сказав Толоз, зиркнувши на Паді, – що коли поставити його біля... ем-м... Паді, то воно зазвучить саме так, як нам треба. Тому підемо по нього.

– Я чув, вони по чотири сотні коштують, – сказав Бескид. – У мене стіки зубів нема.

– Я й не казав, що ми його купимо, – сказав Толоз. – Просто... позичимо ненадовго.

– Це означає «вкрадемо», – уточнив Бескид.

– Ні, не означає. Коли воно нам буде непотрібне, хай забирають назад.

– О, ну тоді все гаразд.

Паді не був барабанником чи тролем, тому добре бачив брак логіки у Толозових аргументах. І ще кілька тижнів тому він би на це вказав. Але тоді він був чемним юнаком із зелених долин і ходив у святилища до служби, не лаявся і грав на арфі під час друїдських жертвопринесень.

Тепер те піаніно було йому потрібне. Звук був майже таким, як треба.

Він клацав пальцями в такт думкам.

– Але в нас нікому на ньому грати, – сказав Бескид.

– Ви піаніно дістаньте, а я вам знайду піаніста, – сказав Толоз.

Усі троє не зводили очей з гітари.

Чарівники, мов загін вояків, наближалися до органа. Повітря навколо нього тремтіло, мов перегріте.

– Який незугарний шум! – кричав Викладач новітніх рун.

– Я б так не сказав, – верещав Декан, – на язик намотується!

Між органних труб спалахували сині іскри. Бібліотекар сидів високо за пультом, що тремтів разом з усією спорудою.

– Хто повітря качає? – кричав Верховний верховик. Ридикуль зазирнув за орган. Здавалося, держак міхів рухався сам собою.

– Не треба мені тут такого, – промимрив він, – це навіть гірше за студентів.

Тож він здійняв арбалет і вистрілив в основний міх.

Почулося надривне виття в ля-мажорі, а тоді орган вибухнув.

Хроніку наступних кількох секунд збирали під час обговорення у Залі незвичних станів, куди чарівники невдовзі пішли хильнути міцненького чи, як-от Скарбій, теплого молока.

Викладач новітніх рун присягався, що 64-футова труба «Гравіссіма» злетіла в небо, лишивши по собі вогняний стовп.

Завкаф неточних наук і Верховний верховик стверджували, що, коли вони знайшли Бібліотекаря, який саме лежав головою у фонтані на площі Сатор за стінами Академії, він ук-укав сам до себе й радісно шкірився.

Скарбій стверджував, що бачив десяток голих молодих жінок, які стрибали на його ліжку, та Скарбій і без того періодично дозволяв собі такі висловлювання, особливо коли довго не виходив надвір.

Декан нічого не казав. Його очі блищали.

Іскри потріскували в його волоссі.

Він міркував, чи йому дозволять пофарбувати свою спальню начорно.

...а ритм не вщухав...

Імпів часомір стояв посередині величезного письмового стола. Смерть Щурів ходив навколо нього й попискував собі під ніс.

Сюзен теж дивилася на часомір. Безсумнівно, весь пісок із верхньої чаші висипався у нижню. Але щось іще було у верхній чаші й поволі витікало крізь отвір униз. Воно було блідо-блакитним і нервово вирувало, мов перезбуджений дим.

– Бачив таке колись?

– ПИСК.

– От і я ні.

Сюзен підвелася. Тепер, коли вона вже трохи звикла до тутешнього ладу, тіні попід тим, що мало бути стінами, почали нагадувати речі – не механізми, але й не меблі. У подвір’ї пансіону був механічний планетарій. Ці невизначені штуки нагадували його, от тільки вона не знала, які це зірки й невідомі орбіти. Вони здавалися відбитками чогось надто чужорідного навіть для цього чужого світові виміру.

Вона хотіла врятувати його, і це було би правильно. Вона знала напевне. Щойно побачила те його ім’я... таке важливе.

Вона успадкувала трохи Смертиних спогадів. Бачитися з тим хлопцем вона не могла, але, може, він із ним уже бачився. Щось підказувало їй, що ті ім’я й обличчя так глибоко закарбовані в її свідомості, що всі інші думки так чи інак оберталися навколо них.

Щось інше встигло його врятувати.

Вона знов піднесла клепсидру до вуха. І виявила, що притупує.

І зрозуміла, що далекі тіні попід стінами рухаються.

Вона побігла підлогою – справжньою підлогою – до краю килима.

Тіні були на вигляд, як математика, якби вона була матеріальною. Це були якісь довгі криві... чогось. Стрілки, мов стрілки годинників, але довші за дерева, поволі рухалися крізь простір.

Смерть Щурів виліз їй на плече.

– Я так розумію, ти теж не знаєш, що відбувається?

– ПИСК.

Сюзен кивнула. Мабуть, щури помирають, коли їм час. Вони не намагаються обдурити свою загибель чи постати з мертвих. Не було в щурів ходячих мерців. Щури знали, коли час здатися.

Вона знов подивилася на клепсидру. Хлопець – вона його так звала, бо так уже заведено в дівчат звати осіб чоловічої статі, на пару років за них старших, – зіграв акорд на гітарі чи що там у нього було, й хід історії змінився. Чи схибив. Чи щось таке.

Щось іще, крім неї, не хотіло дати йому вмерти.

Була друга ночі, й надворі дощило.

Констебль Щебінь, міський вартовий, охороняв Оперний театр. Такий підхід до виконання своїх обов’язків він перейняв у сержанта Колона. Коли ви самі дощовитої ночі, охороняти варто щось велике, зі зручними в таку погоду широкими карнизами. Колон таким підходом послуговувався не один рік, і саме завдяки цьому жодної видатної споруди Анк-Морпорка не було вкрадено[11]11
  Хіба тільки раз таке сталося з Невидною академією, але то був невдалий студентський жарт. – Прим. авт.


[Закрыть].

Це була небагата на події ніч. За годину до того з неба упала 64-футова органна труба. Щебінь підійшов ближче, щоби оглянути кратер, та не був певен, що такий перебіг подій був наслідком чиїхось протиправних дій. Крім того, звідки ще братися на світі органним трубам, коли не в такий спосіб.

Останні п’ять хвилин в театрі щось гупало й подзенькувало. На це констебль звернув увагу. Йому не хотілося виставитись дурником. Всередині Оперного театру він  ніколи не бував, а тому не міг достеменно знати, які звуки можуть лунати звідти о другій ночі.

Парадні двері розчахнулися, і крізь них помалу виповзла пласка коробка дивної форми. Рухалася вона вигадливо – кілька кроків уперед, а тоді пару кроків назад. А ще вона говорила сама до себе.

Щебінь глянув униз. Він розгледів... тут довелося трохи замислитися... сім ніг різного розміру й форми, але тільки чотири з них закінчувалися стопами.

Щебінь побрів до коробки й постукав по ній.

– Так-так-так, що це таке тут... у нас? – спитав він, доклавши до формулювання певних зусиль.

Коробка спинилася.

А тоді сказала:

– Ми рояль.

Щебінь взяв почуте до уваги. Він не був певен, що таке рояль.

– Роялі пересуваються, так? – уточнив він.

– Так... ноги ж у нас є, – відповів рояль.

Щебінь оцінив аргумент.

– Але глупа ніч уже цей, той, – завважив він.

– Навіть роялям треба іноді вийти провітритись, – відповів рояль.

Щебінь почухав потилицю. Тут він обов’язки виконав.

– Ну, гаразд, – сказав він.

Якийсь час він спостерігав за тим, як рояль шкутильгав мармуровими сходами вниз і зник за рогом. Дорогою рояль говорив сам до себе:

– Як гадаєш, скілльки часу в нас?

– До моста дійти вистачить. Клепки йому не стало би на ударника вивчитись.

– Алле ж він правоохоронець.

– То й шо?

– Бескиде.

– Шо?

– Нас можуть упіймати.

– Він нас не спинить. Нас Толоз відрядив.

– Звісно.

Рояль якийсь час чимчикував по калюжах, а тоді спитав сам у себе:

– Паді?

– Що?

– Чого я оце щойно бовкнув?

– Що бовкнув?

– Ну шо нас тас Толоз, цей, ну, відрядив?

– Ну-у-у... Гном нам сказав «підіть і візьміть піаніно», і гнома звати Толлозом, тож...

– Ага, ага. Так. Але... Він же міг нас зупинити, ну, знаєш, типу, це ж не шось аж таке, просто якийсь там гном нас відрядив...

– Може, ти просто трохи стомився.

– Може, шо й так, – вдячно відповів рояль сам собі. – Так чи так, а Толоз нас відрядив.

– Ага.

Толоз сидів у себе на квартирі й дивився на гітару.

Та замовкла, щойно Паді вийшов, хоча, коли прикласти вухо до струн, то можна було – і Толоз міг заприсягнутися, що це так, – розчути, як вони тихенько схлипують.

Тоді він обережно простягнув руку й торкнувся...

Акорд, яким озвалася гітара, був, м’яко кажучи, розладженим. Звісно, інструменти звикають до тих, хто грає на них багато років, та Толоз не пригадував, щоби вони кусали чужих. Паді на цій гітарі й дня не програв, але принцип, мабуть, був той самий.

У гномів була давня легенда про Сурму Риґла, яка озивалася, коли прочувала небезпеку і, з невідомої причини, хрін.

Була ж навіть анк-морпоркська легенда про самозвучний барабан у Палаці чи ще десь, який гамселив сам себе, коли Анком наближався ворожий флот? Легенди тієї вже кількасот років не згадували почасти через те, що настала Доба Здорового Глузду, а почасти тому, що ворожий флот міг би пересуватися Анком хіба якщо пустить попереду кілька загонів землекопів.

А ще була якась трольська історія про камені, які в морозну ніч...

Коротше кажучи, суть у тому, що там і сям згадувалися чарівні музичні інструменти.

Толоз знов простягнув руку.

«Я-да-да-да-да!»

– Гаразд, добре...

Кінець кінцем, крамничка та була якраз навпроти Невидної академії, і хай там що ті чарівники кажуть про статистичну флуктуацію у відповідь на закиди про говірких щурів чи ходячі дерева, витоки магії таки стаються. Але це не було схоже на магію. Це було щось давніше. Як сама музика.

Толоз розмірковував, чи не варто переконати їм... Паді повернути цю гітару в крамницю й купити натомість звичайну...

А з іншого боку, шість доларів – це завжди шість доларів. Щонайменше. Почувся грюкіт у двері.

– Хто там? – спитав Толоз.

Мовчанка з того боку була досить довгою, щоби змусити його гадати. Він вирішив спробувати:

– Бескид?

– Ага. У нас тут рояль.

– То занось.

– Довелося ноги й кришку відламати, ну і ще там те й се потроху, але ніби працює.

– То занось уже.

– Двері завузькі.

Паді, ідучи сходами за тролем, почув дерев’яний грюкіт.

– Спробуй-но ще раз.

– Ідеально.

Навколо того, що колись було одвірком, зяяла роялеподібна дірка. Толоз стояв поряд із нею з сокирою в руках. Паді оглянув масштаби руйнування.

– Що ви в біса робите? Це ж чужа стіна!

– То й що? Це й рояль чужий.

– Так, але... Не можна отак просто діри в стінах рубати...

– Що тобі важливіше, стіни чи правильний звук? – спитав Толоз.

Паді замислився. Щось у ньому казало: «Це якась дурість, це ж всього лише музика». А щось інше відповідало, і то зухвало: «Це якась дурість. Це ж усього-на-всього стіна». А сам він сказав:

– Ох. Ну, коли ти так кажеш... Але що робити з піаністом?

– Казав тобі, що знаю, де нам його знайти, – запевнив Толоз.

Щось маленьке в ньому обурювалося: «Як так? Я власну стіну порубав! А я ж стільки днів її шпалерами обклеював».

Альберт був у стайні в товаристві лопати й візка.

– Все гаразд? – спитав він, коли тінь Сюзен з’явилася над половинчастими дверцятами.

– Е-е... так... мабуть.

– Радий чути, – відповів Альберт, не підводячи погляду. Лопата стукала об візок.

– От тільки... сталося дещо, що можна назвати незвичайним, мабуть...

– Шкода.

Альберт узявся за держак візка й погрюкотів у напрямку саду.

Сюзен знала, що треба робити. Треба було все розповісти й попросити вибачення, і тоді непривітний стариган Альберт змінив би гнів на милість, і пожалів би її, і вони подружилися б, і він би допоміг їй, і розповів їй, що відбувається, і...

І тоді вона була би просто дурним дівчиськом, яке не впоралося самотужки.

Ні за що.

Вона повернулася до стайні, де Хропунець саме досліджував вміст ясел.

У Квірмському пансіоні благородних дівиць заохочували покладатися тільки на себе й мислити логічно. Саме тому батьки її туди й відрядили.

Вони сподівалися, що коли ізолювати її від кошлатості світу, вона буде в безпеці. За обставин, що склалися, в їхньому рішенні було стільки ж логіки, як в ідеї, що коли не вчити людину самооборони, на неї ніколи не нападуть.

У Невидній академії до ексцентричної поведінки викладачів усі звикли. Кінець кінцем, люди схильні складати уявлення про нормальну людську поведінку весь час позираючи на поведінку оточення, і це оточення – чарівники, то й уявлення про нормальність розвиваються по низхідній спіралі. Бібліотекар був орангутаном, і ніхто не вбачав у цьому чогось надзвичайного. Читальник езотеричних вчень стільки часу проводив у приміщенні, яке Скарбій звав найменшою кімнатою[12]12
  Насправді найменша кімната в Невидній академії – це комора на четвертому поверсі. А Скарбій мав на увазі нужник. У Читальника був забобон: усі найкращі книжки в будинку – принаймні найсмішніші з них¹ – опиняються у стосі біля нужника, та ніхто насправді ніколи не дочитує їх усі до кінця, ба навіть не знає, як вони там опинилися. Його наукові потуги щоранку спричиняли важкі запори в колег і черги під дверима вбиральні.
  ¹Ідеться про комікси, де дійовими особами були переважно корови й собаки. А ще там були підписи в дусі: «Щойно побачивши качура, Елмер зрозумів, що день піде шкереберть». – Прим. авт.


[Закрыть], що усі його звали Читальником-у-вбиральні – навіть в офіційних документах. Сам Скарбій в іншому оточенні вважався би розклеєнішим за вживану марку під зливою. Декан сімнадцять років писав трактат «Про вжиток морфеми „ЕНК“ у Левітаційних Закляттях у період Раннього Безладу». Архіректор, який частенько вправлявся у стрільбі з арбалета на довгій галереї понад Великою залою й двічі випадково підстрелював Скарбія, вважав усіх своїх колег божевільними, хай там які боги їх так покарали. «На повітрі треба бувати», – казав він, або: «Забагато сидите в приміщенні, мізки гниють». Та найчастіше він повторював: «Пригнись!»

Ніхто з них не був жайворонком, хіба крім Ридикуля й Бібліотекаря. Сніданок – якщо його взагалі подавали – відбувався пізнього ранку. Чарівники вишиковувалися в чергу до буфету, заглядали під срібні кришки на тацях зі стравами й кривилися від кожного різкого звуку. Ридикуль полюбляв ситно й навіть жирно поснідати, а найбільше – ті півпрозорі сосиски, що в них видніли дрібки чогось зеленого, і можна було хіба сподіватися, що це таки зелень, а не щось менш стравне. Оскільки меню погоджували саме з Архіректором, гидливіші чарівники взагалі припинили виходити на сніданки й перебивалися обідом, підвечірком, вечерею, пізньою вечерею й випадковими перекусами.

Тому того ранку у Великій залі було малолюдно. Крім того, там шугали протяги: будівельники щось робили з дахом.

Ридикуль поклав виделку.

– Ну, гаразд, зізнавайтеся вже, хто це робить?

– Що робить, Архіректоре? – спитав Верховний верховик.

– Ногою притупує.

Чарівники озирнулися на сусідів. Декан щасливо витріщався кудись у простір перед собою.

– Декане! – звернувся до нього Верховний верховик.

Деканова ліва рука застигла на висоті плеча. А інша робила ритмічні погладжувальні рухи десь біля печінки.

– Не уявляю, що це йому там верзеться, – обурився Ридикуль, – але вигляд це має негігієнічний.

– Здається, він грає на невидимому банджо, Архіректоре, – висловив здогад Викладач новітніх рун.

– Ну, принаймні він це робить тихо, – сказав Ридикуль. Він глянув на діру в даху, крізь яку пробивалося незвично яскраве денне світло. – А Бібліотекаря хтось бачив?

Орангутан був зайнятий.

Він заховався в одному з підвалів бібліотеки, який перетворив на майстерню й книжкову лікарню. Там були різноманітні преси й різальні пристрої, верстат із купою баночок всіляких неприємних речовин, із яких він змішував палітурний клей за власним рецептом, та інша косметика для музи, яка опікується літературою.

Із собою він взяв у підвал книжку, яку перед тим шукав кілька годин.

У бібліотеці були не тільки магічні фоліанти, припнуті до полиць ланцюгами через свою небезпечність. Там були й цілком звичайні книжки, надруковані на цілком пересічному папері банальною фарбою. Помилкою було би вважати ті книжки безпечними лише через те, що від їх читання в небі не спалахували салюти. Читати їх бувало навіть небезпечніше, бо через них салюти спалахували безпосередньо в читацькій голові.

Приміром, у величезному томі, що його Бібліотекар розгорнув перед собою, були креслення Леонарда-з-Квірма – вправного митця й відомого генія, чий розум так полюбляв пускатися в мандри, що навіть прихоплював дорогою сувеніри.

У книгах Леонарда було багато ескізів – із кошенятками, водними потоками й портретами дружин впливових анк-морпоркських купців, писанням яких він заробляв собі на хліб. Та оскільки Леонард був генієм і мав неабияку чуйність до див світу цього, на берегах опинялося чимало детальних замальовок усього, що спадало йому на думку під час роботи, – водних двигунів, здатних повалити міський мур на голови ворогів, нових видів облогових знарядь для поливання ворогів вогняною смолою, порохових ракет, які б розривалися над ворожими головами розсипом займистого фосфору, та інших пристроїв Доби Здорового Глузду.

Було там іще дещо. Колись Бібліотекар уже помічав ту штуку мимоходом, та не зрозумів її призначення. Вона здалася йому якоюсь нетутешньою[13]13
  І нібито не мала нічого спільного з нищенням ворогів. – Прим. авт.


[Закрыть].

Волохатою рукою він гортав сторінки. Ага, ось вона...

Так. О, ТАК.

...Вона промовляла до нього мовою ударного ритму...

Архіректор зручніше всівся за більярдним столом.

Він давно уже відмовився від звичайного письмового стола. Більярдний був значно зручнішим. Із нього нічого не звалювалося, були кишеньки для цукерок та інших речей, а коли ставало нудно, можна було повикидати папери лопатою й поробити всілякі більярдні трюки[14]14
  Архіректор був чарівником. А для чарівника трюк – це не якісь там іграшки типу прогнати кулю колом тричі з одного удару. Найвдалішим його трюком був такий: раз у борт, тоді по мартину, тоді рикошет від потилиці Скарбія, який проходив коридором повз його двері минулого вівторка (тут був потрібен хитрий часовий маневр), а тоді хитромудрий рикошет від стелі. У лузу він трішечки не поцілив ізрештою, але трюк був і без того досить закрученим. – Прим. авт.


[Закрыть]. Назад на стіл він папери ніколи не закидав. Досвід підказував, що найважливіше ніколи так і не потрапляє на папір, бо люди у найважливіші миті зайняті кричанням одне на одного.

Архіректор узявся за перо й почав писати.

Він мав намір написати мемуари, уже й назву навіть придумав – «Берегами Анка із арбалетом, вудкою й патерицею з головкою».

«Не всім відомо, – писав він, – що у річці Анк мешкає велика й розмаїта популяція рибних...[15]15
  І це справді так. Природа до всього може пристосуватися. Були риби, які еволюціонували для життя в цій річці. На вигляд вони були гібридом краба з м’яким панциром та промислового порохотяга, вибухали в прісній воді, а за наживку для них могло правити все, що совість дозволить, та вони були рибами, і спортсмени, як-от Ридикуль, ніколи не цікавилися смаком здобичі. – Прим. авт.


[Закрыть]»

Він кинув перо, помарширував у коридор і вломився в кабінет Декана.

– Це що в біса таке? – закричав він.

Декан підскочив.

– Це... це... це гітара, Архіректоре, – залепетав Декан, задкуючи від Ридикуля, який рішуче насувався на нього. – Щойно купив.

– Я сам бачу, і сам чую. Але що це ви тут таке робили?

– Я вчуся, розучую е-е рифи, – відповів Декан і вибачливо помахав перед носом Ридикуля чимось зі змазаною гравюрою на обкладинці.

Архіректор вирвав книжку з його руки.

– «Гітара для початківців від Блерта Віддавна[16]16
  Його реальний прототип – Берт Бідон (1920—2012), відомий британський гітарист, автор самовчителів із гри на гітарі. – Прим. пер.


[Закрыть]», – читав він, – «Майстерність за три простих зайняття і вісімнадцять важких зайнять». І що ж? Я нічого не маю проти гітар, приємних мотивів, поглядання на дівчину за косінням конюшини й такого іншого, але ви щось інше грали. Це маячня була якась. Поясніть, чого ви хотіли досягти?

– Лік у мі-мажорній пентатоніці з прохідним сьомим ступенем, – сказав Декан.

– Але тут написано «Зайняття перше: Не гнати коней», – сказав Архіректор, дивлячись на розгорнуту сторінку.

– Е-ем, е-ем, я трохи нетерплячий, – сказав Декан.

– У вас, Декане, завжди з музикою було не дуже, – сказав Ридикуль. – І це хороша риса. Чого це ви раптом виявили цікавість... А що це у вас на ногах?

Декан опустив погляд.

– Ви ніби як трохи повищали. Підклали щось собі під ноги?

– Та просто підошви товсті, – пояснив Декан. – Така штука... мабуть, гноми винайшли, не знаю... знайшов у шафі... Модо, садівник наш, каже, що вони на манній каші.

– Дивні смаки, як для Модо, та я б сказав, що він по-своєму правий.

– Та це не про їжу... Це гума така... – принижено пояснив Декан.

– Кгм... Даруйте, Архіректоре...

На порозі стояв Скарбій. З-за його плеча виглядав червонолиций чолов’яга.

– Чого вам, Скарбію?

– Кгм, цей пан, у нього...

– Я щодо мавпи вашої, – озвався чоловік.

Ридикуль пожвавішав.

– О, справді?

– По всьому виходить, кгм, що він вкра... тобто познімав колеса з карети цього пана, – пояснив Скарбій, який саме перебував у депресивній фазі психічного циклу.

– Ви певні, що це наш Бібліотекар? – уточнив Архіректор.

– Товстий, рудий, ук-укає весь час?

– Це він. Божечки. Цікаво, нащо це йому? Ну, але як там кажуть... двотонна горила лягає спати, де схоче.

– Але ваша гадська стокілограмова мавпа нехай мені нещасні колеса віддасть, – непохитно наполіг чоловік. – Коли колес не повернете, я вам влаштую.

– Влаштуєте? – перепитав Ридикуль.

– Ага. І не думайте, що я вас боюся. Чхав я на чари ваші. Усім відомо, що проти цивільного населення чари застосовувати заборонено, – на цих словах чоловік нахилився до Ридикуля й погрозливо здійняв кулак.

Ридикуль клацнув пальцями. Здійнявся невеличкий вихор, і щось кумкнуло.