Текст книги "Душевна музика"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 18 страниц)

Террі Пратчетт
Душевна музика

ІСТОРІЯ

Це оповідь про пам’ять, і пригадати можна тут хіба...

...що Смерть, який опікується Дискосвітом, колись – із йому тільки відомих причин – врятував маленьку дівчинку й забрав її у свої володіння поза вимірами простору й часу. Він дозволив їй подорослішати й дорости до шістнадцяти, бо йому здавалося, що з дорослішими дітьми легше домовлятися, ніж із малими, і це дуже показово ілюструє, як іноді, за іронією долі, безсмертне антропоморфне уособлення смертності може хибно розуміти саму природу ввірених йому смертних...

...і що потім він узяв собі учня на ім’я Мортимер, якого всі звали Мортом. Між Ізабелл і Мортом відразу ж склалися вкрай неприязні стосунки, та всі, певно, розуміють, які це дає результати у довгостроковій перспективі. Заступник Похмурого Женця з Морта був, м’яко кажучи, нікудишній, і саме його непридатність до цієї роботи призвела до прикрих ситуацій, як от розхитування підвалин самої Дійсності й двобою Морта зі Смертю, в якому Морт програв...

...і що з одному йому відомих причин Смерть не став забирати Мортове життя, а відрядив його разом з Ізабелл назад у світ.

Ніхто достеменно не знає, чого раптом Смерть почав виявляти інтерес до людських істот після такої тривалої взаємодії з ними. Можливо, справа тут у цікавості. Навіть найзапекліший і найвправніший мисливець на щурів із-рештою почне цікавитися щурами. Однак такий мисливець може спостерігати за життям щурів, за їхньою загибеллю, занотовувати кожну подробицю щурячого життя, та так ніколи й не зрозуміти, як це – бігти лабіринтом.

Але коли все-таки правда, що акт спостереження впливає на спостережуване[1]1
  Через ті всі квантові штуки. – Прим. авт.


[Закрыть], то навіть правдивішим було б твердження, що акт спостереження змінює також і того, хто спостерігає.

Ізабелл із Мортом одружилися. У них народилася дитина.

Це також історія про секс, наркотики й Музику, Що Качає.

Хоча...

...одне з трьох уже непогано.

Звісно, це тільки тридцять три відсотки, та могло бути й гірше.

Як усе скінчиться?

Темної грозової ночі. Коней не видно, карета скочується з дороги й зривається в чорну прірву, пробивши хитку, непевну загорожу. Вона падає прямісінько в посохле річкове русло далеко внизу, навіть не зачепивши жодного скелястого виступу, й розбивається на друзки.

Панна Дупс нервово переглядає папери.

Ось твір шестирічного дівчатка:

Що такого ми робили на свята. На свята я Робила таке що перебувала у свого діда що він має великого Білого коня а сад у його такий дуже весь Чорний. Мене було пригощено яйцем і картоплями.

А тоді олія, що витекла з ліхтарів, займається, лунає короткий вибух, і з полум’я – бо так уже мусить бути й без цього ніяк – викочується вогнисте колесо.

Іще папірець – малюнок, зроблений у віці семи років. Усе чорне. Панна Дупс втягнула ніздрями повітря. Справа не в тому, що в цього дівчатка був тільки чорний олівець, – Квірмський пансіон для юних панянок закуповував для своїх вихованок олівці всіх на світі кольорів, і то недешеві.

І от уже відтріскотіли останні іскри, віджевріли жарини, й запала тиша.

І ось ми бачимо спостерігача.

Він розвертається й каже комусь невидимому в темряві:

«ТАК, Я МІГ БИ ЗАРАДИТИ».

Панна Дупс знов шурхотіла паперами. Вона не могла зосередитися й нервувала, як це часто бувало з будь-ким, хто мав справу з тим дівчатком. Папери зазвичай допомагали. З ними все було зрозумілішим. А ще була одна складність із тією... пригодою.

Панні Дупс уже випадало повідомляти такі новини. Доводиться іноді й таке робити, коли ви директорка великого пансіону. Нерідко батьки дівчаток відбували у всілякі закордонні відрядження, а коли за вас можуть дати щедрий викуп, то і ризик зустріти дорогою неприємних людей неминучий.

Панна Дупс добре знала, як поводитися в таких випадках. Звісно, це неприємно, але в цілому процес ішов закономірно. Спершу вони не вірять і плачуть, та потім рано чи пізно розмова добігає кінця. Люди вміють таке переживати. Ніби людський розум працює за якимсь сценарієм. Життя триває.

Але це дівча просто сиділо й мовчало. Чемність у таких випадках панну Дупс лякала, аж в очах темніло. Вона не була злою людиною, нехай характер її й підсушили довгі роки роботи на домнах освіти, та все-таки вона була сумлінною людиною, ревною поборницею заведених порядків, тож знала, як усе мало б йти, і трохи дратувалася, що воно все ніяк не йшло.

– Може... Може, вам треба якийсь час побути на самоті, поплакати? – запропонувала вона, сподіваючись, що процес піде звичним шляхом.

– А допоможе? – перепитала Сюзен.

Панні Дупс точно допомогло б.

Та вона тільки й змогла з себе вичавити:

– Мені спало на думку, що ви, певно, не вповні усвідомили почуте.

Дівча якийсь час дивилося в стелю так, ніби подумки розв’язувало складне алгебраїчне рівняння, а тоді промовило:

– Гадаю, що усвідомлю.

Здавалося, ніби її вихованка про все вже знала і встигла якось дати тому раду. Панна Дупс попросила всіх уважно стежити за Сюзен. Вони відповіли, що це непросто, бо...

Хтось невпевнено постукав у двері кабінету – так, ніби сподівався, що його не почують. Стукіт повернув панну Дупс до дійсності.

– Заходьте.

Двері розчахнулися.

Сюзен завжди рухалася безшумно. Всі викладачі про це казали. Моторошно від цього, казали вони. Вона опинялася перед вами, коли ви найменше цього чекали.

– О, Сюзен, – привіталася панна Дупс, і натягнута посмішка проповзла її обличчям, ніби кліщ лобом нервової вівці. – Прошу, сідайте.

– Так, панно Дупс.

Панна Дупс пошурхотіла паперами.

– Сюзен...

– Так, панно Дупс?

– Прикро таке казати, та ви, здається, знову були відсутні на уроках.

– Не розумію, панно Дупс.

Директорка трохи подалася вперед. Вона дещо дратувалася сама з себе, та... щось у цій дитині було таке, що відверто заважало її любити. Академічно успішна в усьому, чим цікавиться, та й усе. Світиться розумом, як-от діаманти сяють, різко й холодно.

– Ви знову ті свої... коники викидали? Ви ж обіцяли, що більше так не робитимете.

– Панно Дупс?

– Ви знову невидимою робилися, чи не так?

Сюзен зашарілася. Панна Дупс також, хоч і не аж так рожево. «Ох, яка ж дурість. Це суперечить здоровому глузду. Це... о, ні...»

Директорка відвернулася й заплющила очі.

– Що ви казали, панно Дупс? – запитала Сюзен за мить до того, як панна Дупс перепитала:

– Сюзен?

Панна Дупс здригнулася. Про це викладачі теж казали. Бувало, Сюзен відповідала на запитання до того, як їх поставили...

Директорка опанувала себе й запитала:

– Ви ще тут сидите, так?

– Звичайно, панно Дупс.

Сміх та й годі.

«Ніяка це не невидимість, – казала собі директорка, – вона просто робиться непомітною. Вона... хто?..»

Панна Дупс зосередилася. Про це вона собі навіть нагадайку написала про всяк випадок і причепила до течки з особовою справою. Опустила очі й прочитала: «Ти говориш зі Сюзен Стогелітською. Постарайся це не забувати».

– Сюзен? – навмання звернулася вона.

– Так, панно Дупс.

Зосередившись, панна Дупс бачила перед собою Сюзен. Коли докласти трохи зусиль, можна було навіть розчути її голос. Просто треба весь час боротися із нав’язливою думкою, що вона в кабінеті сама.

– На жаль, панна Шкод і панна Стадна на вас скаржилися, – вичавила вона з себе.

– Я не прогулюю, панно Дупс.

– Наважуся припустити, що не прогулюєте. Панна Зрадз і панна Штамп стверджують, що завжди вас бачать.

Насправді на цю тему в учительській сталася запекла суперечка.

– Це через те, що вам подобаються логіка й математика, а історія й література – ні?

Панна Дупс пригледілася. Не могла ця дитина просто встати й піти з кабінету. Коли справді напружити голову, можна було розчути тихенький натяк на відповідь:

– Не знаю, панно Дупс.

– Сюзен, люди страшенно засмучуються, коли...

Панна Дупс замовкла. Оглянула кабінет, а тоді подивилась на записку, причеплену до теки на столі, нібито прочитала її, якусь мить посиділа розгублена, а тоді згорнула записку й викинула у відерце для сміття. Взяла ручку і, трохи посидівши зі скляним поглядом, взялася перевіряти шкільну бухгалтерію.

Сюзен якийсь час чемно чекала, а тоді підвелася й пішла з кабінету якомога тихіше.

Певні речі мають ставатися поперед інших. Боги граються з долями людей. Та починають вони з того, що розставляють на полі фігури й шукають, куди поділися гральні кості.

У малій гірській країні під назвою Ллямеди того дня дощило. Дощило там насправді щодня. Дощ був основною статтею ллямедівського експорту. Там навіть були дощові шахти.

Бард на ім’я Імп сидів під вічнозеленим деревом радше зі звички, аніж із надією на прихисток від дощу. Краплі стікали голчастим листям і струменіли гілками, тож дощ це радше укрупнювало. Час від часу на Імпову голову льопалися цілі водяні бульки.

Йому було вісімнадцять, таланту на всі сто, але життю він наразі не радів.

Імп наладжував арфу – свою нову чудову арфу – й дивився на дощ. Сльози текли його щоками й змішувалися з дощовими краплями.

Боги таких люблять.

Кажуть, що коли боги хочуть покарати, то спершу позбавляють розуму.

Насправді ж коли боги дійсно хочуть когось покарати, то дають цій людині в руки щось із уже запаленим ґнотом і написом «Динаміт». Це значно цікавіше, й чекати довго не треба.

Сюзен тинялася коридорами, пропахлими дезінфектантом. Її не дуже займало, що про неї подумає панна Дупс. Її зазвичай не займало, що думають інші. Вона не знала, чому люди забувають про неї, коли їй цього хочеться, та чомусь їм потім було ніяково про це казати.

Бувало, що викладачі її не помічали. Це її влаштовувало. Зазвичай вона сиділа на уроках із книжкою й тихенько читала, доки інші змушені були перейматися всілякими там експортами Хапонії.

Безсумнівно, ця арфа була прекрасна. Вкрай нечасто майстрам вдається витворити щось таке, що годі уявити, як його довершити. Прикраси його не цікавили. Прикраси в цьому випадку були б святотатством.

А ще вона була новенька, ця арфа, а таке в Ллямедах нечасто траплялося. Більшість місцевих арф були старими. Звісно, вони виходили з ладу. Бувало, що треба було міняти раму чи шийку, натягнути нові струни, та арфа жила далі. Старші барди казали, що з віком арфи тільки кращають, хоча літні люди кажуть таке незалежно від того, чи це правда.

Імп торкнувся до струни. Звук завис у повітрі й затих. Арфа сяяла новизною й дзвеніла дзвоном. Годі й уявити, яким буде її звук за сто років.

Імпів батько назвав арфу мотлохом і сказав, що майбутнє в камені, а не в нотах. Так вони й посварилися.

А тоді батько сказав ще щось, а Імп відповів, і от уже світ навколо зробився ворожим і неприємним, бо слів назад не забрати.

Імп казав: «Та що ти розумієш! Ти, старий дурню! Музика – моє життя! Настане день, коли мене зватимуть найкращим музикантом на світі!»

Яка дурість. Ніби був на світі хоч один бард, який цікавився б ще чиєюсь думкою, окрім хіба інших бардів, які все життя тільки й робили, що вчилися слухати музику.

Дурість – не дурість, але він це сказав. А коли в такі слова вкласти пристрасть, а богам у цей час нудно, світ може послухатися таких слів і змінитися. Слова завжди були здатні змінювати світ.

Бійтеся своїх бажань. Ніколи не знаєш, хто почує.

Чи що, коли вже на те.

Бо може так статися, що певна сутність саме в ту мить подорожує між світами й, зачувши слова, мовлені не тим і не там, зійде з курсу...

У далекому гримучому місті Анк-Морпорку глуха кам’яна стіна на мить спалахнула...

...і в ній з’явився вхід у крамницю. Старезну музичну крамницю. Ніхто не помітив її появи. Щойно вона з’явилася, ні в кого вже не було сумнівів, що вона була там завжди.

Смерть сидів і дивився в нікуди, спершись нижньою щелепою на руки.

Альберт дуже обережно до нього наблизився.

У миті, коли Смерть занурювався в думки, а ця мить була саме з таких, його часто збивала з пантелику манера слуги щоразу перетинати кімнату одним і тим же маршрутом.

«НУ ТОБТО, – міркував він, – ЗВАЖАЮЧИ НА РОЗМІР КІМНАТИ...»

...Який наближався до нескінченності, принаймні настільки близько підходив до нескінченності, що можна було вважати його нескінченним. Насправді кабінет тягнувся десь зо два кілометри. Нічогенько як для приміщення, якщо порівняти з нескінченністю, розміри якої годі осягнути.

До створення домівки Смерть підійшов доволі хаотично. Простір і час – це матеріали для маніпуляцій, аж ніяк не закони. Тож внутрішні розміри приміщень він закладав дещо защедро. Смерть забув, що всередині все має бути меншим, ніж зовні. Те саме з садком. Коли він трохи сильніше зацікавився такими речами, то виявив, що люди, уявляючи, скажімо, троянди, великого значення надають кольору. Але його троянди були чорними. Він полюбляв чорне. Пасує до всього. Чи пасуватиме. Рано чи пізно.

Знайомі люди – а таких у Смерті було небагато – дивно реагували на розміри приміщень. Просто їх не помічали.

От, скажімо, Альберт. Двері прочинилися, й Альберт переступив поріг, намагаючись зайвий раз не хитати тацю з чашкою й блюдечком...

...і от уже за мить він посередині кімнати, стоїть на краєчку квадратного килима, що обрамлював Смертин робочий стіл. Смерть втратив надію зрозуміти спосіб, в який Альберт устигав так швидко здолати величезну відстань, аж якось раптом здогадався, що для Альберта цієї відстані просто не існувало...

– Приніс вам ромашкового чаю, пане, – повідомив Альберт.

– М?

– Пане?

– ДАРУЙ. Я МІРКУВАВ. ЩО ТИ ТАМ МЕНІ КАЗАВ?

– Про чай з ромашки.

– Я ДУМАВ, ІЗ НЕЇ МИЛО РОБЛЯТЬ.

– Можна і мило, і чай, пане, – пояснив Альберт. Він непокоївся. Він завжди непокоївся, коли Смерть про щось замислювався. Не можна на такій роботі про таке замислюватися. Ще й із такого непідходящого боку.

– ЯКА КОРИСНА РОСЛИНА. ОЧИЩУЄ І ЗОВНІ, І ВСЕРЕДИНІ. – Смерть знову вклав нижню щелепу на п’ястки.

– Пане? – за якийсь час перепитав Альберт.

– М?

– Чай вихолоне, коли отак лишите.

– АЛЬБЕРТЕ...

– Так, пане?

– Я ТУТ МІРКУВАВ...

– Пане?

– НАЩО ЦЕ ВСЕ? ОТ СЕРЙОЗНО. ЯКЩО ЗАЗИРНУТИ В СУТЬ.

– А. Е. Не можу знати, пане.

– НЕ ХОТІВ Я ЦЬОГО РОБИТИ, АЛЬБЕРТЕ. ТОБІ ЦЕ ВІДОМО. ТЕПЕР Я ЗНАЮ, ЩО ВОНА МАЛА НА УВАЗІ. НЕ ТІЛЬКИ ПРО КОЛІНА.

– Хто «вона», пане?

Відповіді не було.

Альберт дійшов до дверей і озирнувся. Смерть знову тупо дивився перед собою. Так наполегливо втуплюватися більше ніхто не вмів.

Не так уже й погано було, коли її не бачили. Вона радше переймалася тим, що бачила сама.

Іноді це були сни. Вони були лише снами, звісно. Сюзен знала, що, за новітніми теоріями, сни – це всього лиш образи, що виринають, доки мозок сортує спогади про минулий день. Вона б в це охоче повірила, коли б серед подій минулого дня бували летючі білі коні, величезні темні кімнати й численні черепи.

Але це тільки сни. Та вона бачила й інше. Наприклад, Сюзен нікому не розповідала про дивну жіночку в спальні пансіону тієї ночі, коли Ребекка Повідець поклала під подушку випалий зуб. Сюзен бачила, як жінка увійшла до кімнати крізь прочинене вікно й стала біля ліжка. Вбранням вона трохи нагадувала молочницю й не була лячною на вигляд, нехай і проходила крізь меблі. Було чути дзвін монет. На ранок зуба під подушкою вже не було, а Ребекка збагатилася на 50 пенсів.

Сюзен це страшенно дратувало. Вона знала, що неврівноважені люди розповідають своїм дітям про всіляких там зубних фей, та цього було не досить для існування таких персонажів. Це означало кашу в голові. Каша в голові Сюзен не подобалася, і в будь-якому разі це було серйозне порушення режиму, насаджуваного панною Дупс.

Із іншого боку, не таке вже й страшне. Панна Євлалія Дупс разом із колегою, панною Делькрос, заснували коледж, виходячи з неочевидної думки, що в дівчаток, доки з ними хтось не одружиться, є купа вільного часу, який можна витратити на пізнання світу навколо.

Тоді було багато шкіл, та всі вони так чи інак належали церквам чи гільдіям. Панна Дупс заперечувала церкви з міркувань логіки, а гільдії відкидала, бо ті пропонували дівчатам лише два фахи – крадійство й швацтво. Але світ такий великий і небезпечний, що краще б дівчаткам озброюватися твердими знаннями геометрії й астрономії. Адже панна Дупс щиро вірила: між дівчатками й хлопчиками немає, по суті, жодної різниці.

Принаймні такої, про яку варто було б говорити.

Такої, про яку стала б говорити панна Дупс.

Тож вона була певна в користі заохочування до логічного мислення й здорової цікавості серед юних вихованок – хоча такий підхід, коли вірити народній мудрості, мало відрізняється від спроб під час повені полювати на крокодилів з картонного човна.

Бо, наприклад, коли вона, нервово тремтячи гострим підборіддям, читала ученицям лекцію про страшні небезпеки, що чигають на них за стінами пансіону, три сотні світлих і не позбавлених здорової цікавості голівок вирішили, що 1) якнайшвидше треба дослідити ті небезпеки і 2) як сталося, що панна Дупс про ті небезпеки знає. Крім того, високі шпичасті стіни навколо пансіону не були перепоною для тих, чий розум напакували тригонометрією, а тіло зміцнили фехтуванням, гімнастикою й холодними ваннами. Панна Дупс вміла зацікавити небезпеками.

Отже, був той випадок із опівнічною гостею в спальні. За якийсь час Сюзен вирішила, що сама її вигадала. Це було єдине логічне пояснення. А з логікою в Сюзен було все гаразд.

Кажуть, усі чогось шукають.

Імп шукав, куди б йому податися.

Фермерська підвода, що на ній він дістався до роздоріжжя, поторохкотіла полями геть.

Він дивився на знак при роздоріжжі. Одна стрілка вказувала на Квірм, друга – на Анк-Морпорк. Про Анк-Морпорк він знав досить, щоби розуміти, що це велике місто, збудоване переважно з глини, а отже, ним його родичі-друїди навряд чи зацікавляться. При собі в нього було три анк-морпоркські долари й трохи дріб’язку. Мабуть, за анк-морпоркськими мірками це негусто.

Про Квірм він нічого не знав, окрім хіба того, що це прибережне місто. Шлях на Квірм був не таким уже й второваним, а от в Анк-Морпорк, очевидно, хтось їздив чи йшов весь час.

Розумно було би спершу попрямувати до Квірма, щоби скуштувати міського життя. Розумно було би трохи дізнатися про спосіб мислення міських людей, перш ніж прямувати до Анк-Морпорка, найбільшого, як кажуть, міста на світі. Розумно було би влаштуватися у Квірмі на роботу й підзаробити трохи грошенят. Розумно було би навчитися ходити, перш ніж зриватися на біг.

Здоровий глузд підказував усе це Імпові, тож він рішуче покрокував у бік Анк-Морпорка.

Коли вже говорити про зовнішність, то Сюзен частенько нагадувала іншим кульбабку, яку от-от здмухне їм просто в обличчя якийсь жартун. Вихованки пансіону мусили вбиратися у вільні темно-сині вовняні сукні-футлярчики від шиї до кісточок – практичні, корисні для здоров’я й привабливі, мов нестругана шалівка. Лінія талії десь на рівні колін. Та Сюзен уже помалу заповнювала простір всередині сукні з давніх причин, яким панна Делькрос не приділяла належної уваги на уроках біології й гігієни – чи то з забудькуватості, чи то з розгубленості. Дівчата йшли з її уроків з невловним відчуттям, ніби їм світить шлюб хіба що із кроликами. (Сюзен ішла з тих уроків із відчуттям, ніби муляж скелета, що висів на гаку в кутку, когось їй нагадував...)

Переважно люди спинялися й роздивлялися її через волосся. Воно було геть білим, чорне лише одненьке пасмо. За шкільними правилами, волосся треба було заплітати у дві коси, та з невідомих причин волосся Сюзен не трималося купи, виплутувалося й зрештою набувало природної для себе форми – пасем звивистих, ніби змії на голові Медузи Торгони[2]2
  Нечасто комусь стає духу поцікавитися, чи всюди Медузі за волосся правили змії. Ніяково говорити про волосся під пахвами, коли воно поривається покусати баночку з дезодорантом. – Прим. авт.


[Закрыть].

А ще була родима пляма, чи як це назвати. Вона проступала, варто було зашарітися – три бліді лінії, що тягнулися щокою й мали такий вигляд, ніби їй щойно дали ляпаса. Коли Сюзен гнівалася, а ставалося це вкрай часто, бо світ навколо влаштований нестерпно по-дурному, лінії ніби світилися білим зсередини.

Теоретично, вона зараз мусила б бути на літературі. Сюзен терпіти не могла літературу. Вона надавала перевагу читанню цікавих книжок. На парті перед нею лежала розкрита «Логіка й парадокси світобудови», і вона читала її, спершись підборіддям на руки.

Одним вухом Сюзен стежила за тим, що відбувалося в класі.

Обговорювали вірш про нарциси.

Авторові вірша нарциси, вочевидь, дуже подобалися.

Сюзен стоїчно витримувала почуте. Це ж вільна країна. Коли вже так хочеться, можна й нарциси любити. Та Сюзен була цілком переконана – й могла донести своє переконання вкрай чітко – що освідчуватися квітам не варто понад сторінку.

Тож вона повернулася до освіти. На її думку, школа її освіті тільки заважала.

Навколо неї відбувався розбір поетового бачення за допомогою непристосованого до цього інструментарію.

Кухню було облаштовано в тому ж ґарґантюанському масштабі, що й решту будинку. Там могла би загубитися ціла армія кухарів. Дальні стіни зникали в присмерку, а димар над пічкою, що тримався тут і там на вкритих сажею ланцюгах і замаслених шворках, зникав у темряві десь за пару кілометрів над підлогою. Принаймні таким він міг здатися невтаємниченим.

Альберт переважно обмежував своє перебування в кухні невеличким клаптиком кахлів, на якому вмішувався буфет, обідній стіл і плита. І крісло-гойдалка.

– Коли він каже «Нащо це все? От серйозно. Якщо зазирнути в суть», – значить справи кепські, – пробурмотів Альберт, згортаючи папіросу. – Тому я не в курсі, що такі його слова означають насправді. Певно, знову щось собі вигадав.

Єдиний інший присутній у кухні кивнув. Бо рот був зайнятий їжею.

– Вся ця історія з його донькою, – вів своє Альберт. – Ну тобто, донькою? А потім він звідкись дізнався про учнівство. Ніби клопоту бракувало, а він пішов і одного таки привів! От же ж! Самі біди були від нього. І от ти також, якщо задуматися... теж одна з його забаганок. Ти не ображайся, – додав він, бо розумів, до кого говорить, – з тобою ніби все гаразд. Ти працюєш вправно.

Кивок.

– Він усе робить не так, – промовив Альберт. – От у чому біда. Як він почув раз про Вепроніч. Пригадуєш? Довелося з усім тим марудитися – із дубком у горщику, з паперовими сосисками, з вечерею зі свинини, а він собі сидить у паперовому ковпачку й питає «ХІБА ЦЕ ВЕСЕЛО?» Я йому те дрібне письмове приладдя подарував, а він мені що? Цеглину.

Альберт підніс папіросу до рота. Згорнута вона була першокласно.

Тільки першокласний папіросокрут міг зробити її такою тонкою й водночас кривою.

– А цеглина була непогана, це визнаю. Десь досі в мене лежить.

– ПИСК! – сказав Смерть Щурів.

– Це вже точно, тут ти правий, – погодився Альберт. – Цеглину можна й зробити, коли мати справжню за взірець. Він ніколи не вловлює суті. Розумієш, він просто не може до кінця пережити це все. І не вміє забувати.

Він затягувався самосадом, аж доки очі не почервоніли.

– «Нащо це все? От серйозно. Якщо зазирнути в суть?» Сміх та й годі. Просто сміх.

Він зиркнув на кухонний годинник – винятково за старою людською звичкою. Годинник не працював, відколи Альберт приніс його сюди.

– Зазвичай він десь о цій порі повертається. Мабуть, час зібрати для нього тацю. Не уявляю, що його знов затримало.

Святий сидів під священним деревом, схрестивши ноги й поклавши руки на коліна. Очі його були заплющені, щоби зосередитися на Нескінченності, а з убрання на ньому була сама лише пов’язка на стегна – так він виявляв зневагу до всього дискосвітського.

Перед святим стояв дерев’яний полумисок.

За якийсь час він відчув, що на нього дивляться. Розплющив одне око.

За метр чи два від нього сиділа невиразна фігура. Пізніше він був упевнений, що це була саме чиясь фігура, якоїсь особи.

Описати він ту особу навряд чи зумів би, але ж мусить особа мати бодай якийсь вигляд. Це був він, зросту десь... отакого, і мовби як... точно...

– ДАРУЙТЕ.

– Так, сину мій? – перепитав святий, наморщивши чоло. – Ти чоловічої статі, правда ж? – додав він.

– Я ВАС ДОВГО ШУКАВ. АЛЕ ШУКАТИ Я ВМІЮ.

– Справді?

– КАЖУТЬ, ВИ УСЕ ЗНАЄТЕ.

Святий розплющив друге око.

– Секрет безболісного перебування у світі – відмовитися від світських звичок, відігнати від себе химеру матеріальних цінностей, шукати єдності з Нескінченністю, – повідомив він. – І не тягни рук до мого полумиска з пожертвами.

Він ніяк не міг визначитися із зовнішністю співрозмовника.

– Я БАЧИВ НЕСКІНЧЕННІСТЬ. НІЧОГО ОСОБЛИВОГО.

Святий озирнувся.

– Не мели дурниць, ти не міг бачити Нескінченність. Бо вона нескінченна.

– Я БАЧИВ.

– Ну добре, і яка вона?

– СИНЯ.

Святий ніяково посовався. Щось пішло не так. От коли він швиденько щось бовкає про Нескінченність і прозоро натякає на пожертву, тоді все іде як належить.

– Ні, чорна, – пробурмотів він.

– НЕ ЧОРНА, КОЛИ ДИВИТИСЯ ЗЗОВНІ. НІЧНЕ НЕБО ЧОРНЕ. АЛЕ ЦЕ КОСМОС ТАКИМ ЗДАЄТЬСЯ. А ОТ НЕСКІНЧЕННІСТЬ – СИНЯ.

– То ти, певно, знаєш, як звучить оплеск однією долонею, правда ж? – уїдливо запитав святий.

– ТАК. «ОПЛ». А ДРУГА РУКА РОБИТЬ «ЕСК».

– Ха-ха, ні, тут ти неправий, – відповів святий, відчувши себе на твердішому ґрунті. Він помахав у повітрі долонею: – Жодного звуку, чуєш?

– ЦЕ НЕ ОПЛЕСК. ЦЕ ПОМАХУВАННЯ.

– Ні, це був оплеск. Просто не обома руками. А який відтінок синього, коли ми вже про це?

– ВИ ПРОСТО ПОМАХАЛИ. НЕ ДУЖЕ ПО-ФІЛОСОФСЬКОМУ ЦЕ, НА МОЮ ДУМКУ. ВІДТІНОК КАЧИНОГО ЯЙЦЯ.

Святий зиркнув гірським схилом униз. Наближалося кілька людей. Волосся прикрашене квітами, один ніс щось дуже подібне на миску з рисом.

– АБО, МОЖЕ, СВІТЛО-БІРЮЗОВА.

– Слухай, синку, – поспішно перебив святий, – чого тобі треба, га? У мене часу не так багато.

– БАГАТО. ПОВІРТЕ МЕНІ НА СЛОВО.

– Чого тобі треба?

– ЧОМУ ВСЕ МУСИТЬ БУТИ ТАК, ЯК ВОНО Є?

– Ну...

– ВИ НЕ ЗНАЄТЕ, ПРАВДА Ж?

– До пуття не знаю. Все мусить бути таємницею, розумієш?

Незнайомець якийсь час уважно дивився на святого, і в того виникло відчуття, ніби череп його зробився прозорим.

– ТОДІ ПРОСТІШЕ ЗАПИТАННЯ. ЯК ЛЮДСЬКІ ІСТОТИ ЗАБУВАЮТЬ?

– Про що?

– ПРО БУДЬ-ЩО. ПРО ВСЕ.

– Це... е-е-е... стається саме собою.

Потенційні послідовники звернули стежкою в їхній бік. Святий поспішно взяв до рук полумисок для пожертв.

– Уявімо, що цей полумисок – ваша пам’ять, – сказав він, подзенькуючи дріб’язком. – У нього вміщується от стільки й не більше, бачиш? Коли щось додається, він переповнюється...

– НІ. Я ВСЕ ПАМ’ЯТАЮ. ВСЕ. ДВЕРНІ РУЧКИ. ЯК СВІТЛО ВИГРАЄ НА ВОЛОССІ. ЗВУКИ СМІХУ. КРОКИ. НАЙМЕНШІ ПОДРОБИЦІ. ТАК НІБИ ЦЕ СТАЛОСЯ ВЧОРА. ТАК НІБИ ВОНО СТАЛОСЯ ЗАВТРА. УСЕ. РОЗУМІЄТЕ?

Святий почухав лискучу лисину.

– Є такий звичай: щоби забути все, треба записатися в Хапонійський іноземний легіон, випити води з чарівної річки, яка казна-де тече, і пити багацько спиртного.

– О. ТАК.

– Але спиртне знесилює тіло й отруює душу.

– ЯКРАЗ ТЕ, ЩО ТРЕБА.

– Вчителю?

Святий роздратовано озирнувся. Послідовники прибули.

– Хвилинку, я тут говорив до... – Незнайомець зник.

– О, вчителю, ми пройшли довгий шлях... – почав новий учень.

– Заткайся на хвильку, га?

Святий випростав перед собою руку, тримаючи долоню боком, і кілька разів махнув нею в повітрі. Щось пробурмотів собі під ніс.

Послідовники переглянулися. Такого вони не чекали. Зрештою, їхній ватажок зважився:

– Вчителю...

Святий розвернувся й ляснув його по вуху. Звук був точно як оплеск.

– Ага! Ось воно! – вигукнув святий. – Ну, то чого ви хотіли?..

Він завмер, щойно його розум осягнув почуте вухами.

– Чого це він сказав «людські істоти»?

Замислений, Смерть дійшов до місця, де великий білий кінь стояв, мирно споглядаючи гірський краєвид.

– ІДИ СОБІ.

Кінь уважно на нього дивився. Цей кінь був значно розумнішим за більшість інших коней, хоча для цього багато розуму не треба було. Здавалося, він розумів, що з його господарем щось не так.

– НАПЕВНО, Я ТРОХИ ЗАТРИМАЮСЬ, – сказав Смерть і рушив геть.

В Анк-Морпорку не дощило. Це для Імпа було величезною несподіванкою.

Другою несподіванкою стала швидкість витрачання грошей. За цей недовгий час він устиг витратити – чи то втратити – три долари і двадцять сім пенсів.

Втратив він їх, бо поклав у миску перед собою, коли всівся грати, як-от мисливці виставляють муляжі качок, щоби привабити справжніх. Та коли глянув у миску, грошей там уже не було.

Люди прибувають до Анк-Морпорка в пошуках багатства. На жаль, інші також його шукали.

А ще тутешнім не потрібні були барди, навіть ті, хто виборов золоту омелу й столітню арфу на великому фестивалі в Ллямедах.

Імп знайшов собі місцинку на одній з найбільших площ, налагодив арфу й почав грати. Ніхто не звертав на нього уваги, окрім хіба тих, кому він нібито заважав пройти, чи тих, хто цікавився вмістом його миски. Зрештою, коли він уже засумнівався, що правильно вчинив, прибувши сюди, на площу придибало двоє вартових.

– Це він на арфі виграє, Ноббі, – сказав один, трохи поспостерігавши за Імпом.

– Програє.

– Ні, коли направду... – огрядний вартовий насупився й опустив очі. – Ти, певно, все життя чекав, щоби отаке сказати, правда ж, Ноббі? Зуб дам, що ти народився із думкою, що колись настане день, коли хтось скаже «він на арфі виграє», і ти, такий весь із себе кмітливий веселун, скажеш «програє». Ну, молодець, молодець.

Імп припинив грати. Неможливо грати за таких умов.

– Взагаллі-то я виграю. На фестиваллях, де на арфах грають...

– А, то ти з Ллямедів, так? – спитав огрядний вартовий. – З акценту чути. Дуже ви там усі музичні, в тих Ллямедах.

– А мені – то ніби граблями по камінню, – завважив той, що звався Ноббі. – Є в тебе ліцензія, малий?

– Лліцензія?

– У них там у Гільдії музикантів з ліцензіями жорстко, – сказав Ноббі. – Коли упіймають тебе на виступі без ліцензії, то інструмент заберуть і тобі його в...

– Та ну тебе, – сказав інший. – Не лякай малого.

– Скажімо так, флейтистів вони не жаліють, – промовив Ноббі.

– Алле ж музика вілльна, як небо і вітер, – відказав Імп.

– Може, але не тут. Послухай розумних людей, друже, – сказав Ноббі.

– Ніколли про Гілльдію музикантів не чув, – відповів Імп.

– У них контора в Бляшанковому провулку, – сказав Ноббі. – Хочеш бути музикантом, вступи до Гільдії.

Імпа змалечку вчили дотримуватися правил. Ллямедці були дуже законослухняним народом.

– Піду туди якнайшвидше, – сказав він.

Вартові подивилися йому вслід.

– А він у нічній сорочці, – сказав капрал Ноббс.

– Це такі тоги їхні барди носять, Ноббі, – пояснив сержант Колон. Вони рушили далі. – Вони там усі барди, у Ллямедах.

– Як гадаєте, скільки протягне тут?

Колон невпевнено поворушив долонею в повітрі, як роблять ті, хто трохи розбирається у прогнозах:

– Дні зо два чи три.

Вони обійшли мур Невидної академії й пішли Заднім – запилюженим вузеньким провулком, де людей було мало, торговців ще менше, а отже, й вартувати там було приємніше – і причаїтися можна, і закурити, й поміркувати як слід.

– Чули про лососів, сержанте? – спитав Ноббі.

– То риба така, чував про неї.

– А знаєте, що її ото шматочками в консервах продають?