Текст книги "Душевна музика"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 18 страниц)

Паді спостерігав за Бібліотекарем, який саме досліджував рояль. Ще ніколи він не бачив, щоби музикант пробував інструмент на смак. Та орангутан підняв кришку й роздивився клавіші. Спробував узяти кілька нот. На зуб.

Толоз повернувся, потираючи руки.

– Вивів його на чисту воду, ха! – повідомив він.

– Скільки? – спитав Бескид.

– Шість доларів! – сказав Толоз. Запала мовчанка.

– Даруй, – озвався Паді, – але ми говорили про «-надцять».

– Треба було триматися твердо, – пояснив Толоз, – бо він у якусь мить збив ціну до двох.

Деякі релігійні вчення стверджують, що всесвіт почався зі слова, пісні, танцю, мелодії. Монахи-слухачі з Вівцескельних гір так натренували слух, що можуть вгадати масть гральної карти за звуком її падіння, і поставили перед собою завдання уважно прислухатися до тихих реліктових відлунь усесвіту, щоби з них виокремити першозвук.

Коли їм вірити, то на початку всього був дуже дивний шум.

Та найпросунутіші слухачі (ті з них, хто найбільше вигравав у покер), які прислухаються до завмерлих відлунь у закам’янілостях і бурштині, присягаються, що можуть розчути дуже тихі, більш ранні звуки.

За їх словами, ті звуки нагадували відлік: раз-два-три-чотири.

Найкращий зі слухачів, який прислухався до базальту, казав, що може розчути й той відлік, що передував цьому.

Коли в нього запитали, яким був той відлік, він відповів: «Раз-два».

Ніхто й ніколи не цікавився, що сталося зі звуком, із якого почався усесвіт, потім. Це ж міфологія. Не заведено про таке питати.

А от Ридикуль, приміром, вважав, що все почалося випадково, а у випадку конкретно Декана – усім на зло.

Старші чарівники зазвичай не випивали у «Латаному барабані», хіба тільки коли були не при виконанні. Вони розуміли, що того вечора перебували в закладі із якоюсь не до кінця визначеною офіційною метою, а тому дивилися на розставлені перед ними напої доволі стримано.

Навколо них сидіння полишалися вільними, та було їх небагато, бо зазвичай у «Барабані» було багатолюдно.

– Бачу, тут атмосфера розслаблена, – сказав Ридикуль, озираючись. – О, бачу, вони знову «Справжній ель» подають. Мені кухоль «Справді зайвого Турборга», будь ласка.

Чарівники спостерігали, як він осушує кухоль. В анк-морпоркського пива особливий, дуже своєрідний смак. Кажуть, справа у воді. Дехто каже, що те пиво на смак як густий бульйон, та вони помиляються. Бульйон прохолодніший.

Ридикуль задоволено причмокував.

– Ех, ми тут в Анк-Морпорку знаємо, з чого роблять хороше пиво, – сказав він.

Чарівники кивали. Вона справді знали. І саме тому пили джин із тоніком.

Ридикуль роздивлявся натовп. Зазвичай у таку пору в закладі хтось гучно бився чи тихенько штрикав когось ножем. Але чутно було тільки гомін розмов, і всі дивилися на невеличку сцену в дальньому кінці зали, де майже нічого не відбувалося. Теоретично те, що затуляло сцену, можна було би назвати завісою. Але це було просто старе простирадло, а за ним було чутно погупування й погрюкування.

Чарівники зайняли місця ближче до сцени. Їм переважно перепадають хороші місця. Ридикулеві здавалося, що він міг розчути шепіт і вирізнити тіні, що рухалися за простирадлом:

– Він питав, як ми звемося.

– Бескид, Паді, Толоз і Бібліотекар. Я думав, він запам’ятав.

– Ні, нам потрібна спільна назва.

– «Денний пайок», може?

– Може, щось типу «Веселі трубадури»?

– У-ук!

– «Толоз і Толозети»?

– Ага, зараз. Може, тоді «Бескид і Бескидети»?

– «У-ук ук У-ук-ук?»

– Ні. Нам потрібне щось незвичне. Як наша музика.

– Може, просто «Золото»? Хороша томська назва.

– Ні. Щось інше, не таке.

– «Срібло», може?

– «У-ук»!

– Не певен, що нам варто називатися якось схоже на важкий метал, Толозе.

– Нащо так вигадливо? Ми ж просто гурт, який музику грає.

– Назва важлива.

– Гітара в тебе особлива. Може, «Гурт із гітарою Паді»?

– У-у-ук.

– Треба коротше.

– Ну...

Усесвіт затамував подих.

– «Гурт, що качає»?

– Мені подобається. Звучить трохи непристойно, як я.

– У-ук.

– А ще нам треба вигадати назву для свого стилю.

– Рано чи пізно до цього дійде.

Ридикуль роззирнувся навколо.

На іншому кінці зали був Нудль Від-Душі-Відриваю, найбезуспішніший підприємець Анк-Морпорка. Він саме намагався продати комусь одну зі своїх сумнозвісних сосисок у тісті – вірна прикмета, що якась його нещодавня ділова затія луснула.

Нудль опускався до сосисок тільки коли усі інші джерела прибутку було вичерпано[19]19
  Проблема була не в смаку. На світі багато сосисок у тісті, які смакують так собі. Та в Нудля був такий період, що він намагався продавати сосиски, які смакували ніяк. Це було дивно й навіть моторошно. Хай скільки на них лий гірчиці й соусів, хай скільки додавай маринадів, вони все одно не мали смаку. Навіть опівнічні хот-доги, що їх продають п’яницям у Гельсінкі, не могли б дорівнятися до Нудлевих. – Прим. авт.


[Закрыть].

Він безкоштовно помахав Ридикулеві рукою.

За сусіднім столиком сидів Ранцерот Лимонник, один із кадровиків Гільдії музикантів, а з ним – двоє його поплічників, чия обізнаність у музиці вочевидь обмежувалася перкусією тупими предметами по людських головах.

Зосереджений вираз на обличчі Ранцерота свідчив, що він навідався не жарти жартувати, хоча факт, що представники Гільдії переважно мали бути зловісними, свідчив своєю чергою про те, що Ранцерот прийшов не слухати чужі жарти, а зробити так, щоби декому було вже не до сміху.

Це спостереження звеселило Ридикуля. Здається, вечір буде цікавішим, ніж він гадав спочатку.

Біля сцени був іще один столик. Ридикуль його не одразу й помітив, та погляд чомусь сам ураз зачепився за нього.

Там сиділа молода жінка, сама-самісінька. Звісно, жінки в «Барабані» бували часто. Навіть молоді жінки без супроводу. Зазвичай вони приходили туди, щоби супровід набути.

Але от що було дивно. Люди тіснилися на лавках, але навколо неї було вільно. Вона була доволі приваблива, хоч і худенька, – подумалося Ридикулю. Як таких хлопчакуватих звуть? Гамон чи щось таке. Вбрана вона була у чорну сукню з мереживом, такі часто носять здорові молоді жінки, щоби здаватися хворими на сухоти, а ще в неї на плечі сидів крук.

Вона озирнулася, помітила, що Ридикуль на неї дивиться, і зникла.

Майже.

Він же чарівник, кінець кінцем. Очі його сльозилися від того, як її образ спалахував і зникав.

Он воно що. Так, він чув, що зубні феї саме навідалися до міста. Мабуть, вона з нічних створінь. Певно, взяла вихідний, як звичайні люди.

Якийсь рух на столі змусив його опустити погляд. Смерть Щурів пробіг повз нього з мискою арахісу.

Він глянув на інших чарівників. Декан досі сидів у гостроверхому капелюсі. Обличчя його дивно блищало.

– Щось ви розігрілися, Декане.

– Ой, мені зручно й неспекотно, Архіректоре, запевняю вас, – відповів Декан.

Щось слизьке крапнуло з його носа.

Викладач новітніх рун недовірливо принюхався.

– Хтось шкварки смажить? – спитав він.

– Зніміть капелюха, Декане, – порадив Ридикуль. – Краще почуватиметесь.

– Пахне, як «Дім договірної прихильності» пані Долоні, – завважив Верховний верховик.

Усі здивовано витріщилися на нього.

– Та я просто раз проходив повз, – швидко виправдався він.

– Рунний наш, зніміть уже з Декана капелюх, будьте ласкаві, – наказав Ридикуль.

– Запевняю вас...

Капелюх було знято. З-під нього на Деканове чоло випало щось масне й довге, приблизно такої ж гостроверхої форми.

– Декане, – зрештою знайшовся Ридикуль, – що ви зі своїм волоссям зробили? Спереду ніби шпичак, а ззаду – як качина гузка, даруйте на слові. Ще й блищить.

– Це смалець. Це від нього шкварками тхне, – сказав Викладач новітніх рун.

– Це правда, – підтвердив Ридикуль, – але звідки ці квіткові нотки?

– Бурмибурмибурмилавандабурмибурмибурми, – скромно пояснив Декан.

– Даруйте, не розчув.

– Я сказав, це тому, що я трохи лавандової олії додав, – гучно сказав Декан. – А ще дехто з нас вважає, що це зухвала й модна зачіска, тому дякую за таку увагу. Ваша біда, Архіректоре, в тому, що ви не розумієте свого покоління!

– Якого? Старшого за мене на сім місяців? – уточнив Ридикуль.

Цього разу замислився Декан.

– Що я щойно сказав?

– Старий друже мій, ви пігулок із сушених жаб наїлися? – спитав Ридикуль.

– Звісно ні, це для психічно неврівноважених! – відповів Декан.

– Он як. Мабуть, в цьому й штука.

Завіса піднялася, точніше, посіпалася й відсунулась. Учасники «Гурту, що качає» мружилися на світло.

Ніхто не аплодував. Але ніхто нічим і не кидався, з іншого боку. Як для «Барабана», це була доволі душевна зустріч.

Ридикуль побачив високого кучерявого хлопця, який тримав у руках щось схоже на недороблену гітару чи навіть банджо, яке пережило бійку. Поряд із ним був гном із бойовою сурмою. Позаду сидів троль із молотками в руках і каменями, розкладеними перед ним. А збоку був Бібліотекар, і стояв він перед... Ридикуль трохи нахилився вперед... перед чимось схожим на скелет рояля, поставленого на пивні діжки.

Здавалося, хлопець закляк від зверненої на нього уваги.

Він сказав:

– Привіт, е-е-е, Анк-Морпорку...

І, оскільки таке довге спілкування з публікою його вочевидь знесилило, він почав грати.

Це була проста мелодійка, яка не зачепить, коли випадково її почути, ідучи вулицею. За нею була послідовність ламаних акордів, аж раптом Ридикуль зрозумів, що акорди були не за нею, бо мелодія була весь час. А це неможливо. Не існує гітар, здатних на таке.

Гном видув із сурми кілька нот. Троль підхопив ритм. Бібліотекар опустив на клавіші обидві руки, причому навмання.

Ридикуль ще ніколи не чув такого музичного безладу.

І раптом... і раптом... безлад прийшов до ладу.

Це було схоже на ті нісенітниці про біле світло, що їх полюбляють переказувати юні чарівники з Високоенергетичної чароспоруди. Вони стверджують, що коли зібрати всі кольори, то вийде білий, а це брехня собача, наскільки було відомо Ридикулю, бо усім відомо, що коли змішати усі кольори, до яких тільки руки дотяглися, то дістанеш зеленкувато-брунатне щось, і це щось аж ніяк не буде білим. Але тепер він мав розпливчасте уявлення, про що їм ішлося.

Весь цей гармидер, цей музичний сумбур раптом склався в одне, і там, всередині цієї єдності, була нова музика.

Деканів чуб розчублено тремтів. Весь натовп коливався.

Ридикуль виявив, що його нога притупує в такт. Він придушив її другою ногою.

Далі він бачив, як троль підхопив ритм і лупав каміння, аж стіни здригалися. Пальці Бібліотекаря ковзали клавіатурою вгору-вниз. А тоді він задіяв ноги. І весь час гітара гула, й волала, й виспівувала мелодію.

Чарівники підскакували на стільцях і крутили пальцями в повітрі.

Ридикуль нахилився до Скарбія й крикнув йому у вухо.

– Що? – крикнув у відповідь Скарбій.

– Кажу, вони всі показалися, окрім нас із вами!

– Що?

– Це все музика!

– Так! Вона чудова! – крикнув Скарбій, розмахуючи кістлявими руками.

– Щодо вас я вже не такий певний.

Ридикуль сів і витяг таумометр. Той божевільно вібрував, і користі з нього не було. Він ніби не міг визначитися, це магія чи ні.

Ридикуль стусонув Скарбія.

– Це не магія! Це щось інше!

– Ви цілком маєте рацію!

У Ридикуля враз виникло враження, ніби він заговорив не тією мовою.

– Я в тому сенсі, що її забагато!

– Так!

Ридикуль зітхнув.

– Вже час пити ті ваші жаб’ячі пігулки?

Із рояля пішов дим. Руки Бібліотекаря гуляли клавішами, мов Казанундер жіночим монастирем.

Ридикуль озирнувся. Він почувався самотнім.

Але музика не зачепила ще декого. Ранцерот підвівся. Його побратими теж.

Вони витягли ключки з головками. Ридикуль знав про закони Гільдії. Звісно, треба було домагатися їх виконання. Неможливо без цього керувати містом. Ця музика точно не була ліцензованою – коли й існує неліцензована музика, то звучить вона саме так. Хоча... він закасав рукави й тримав напоготові вогняну кулю. Про всяк випадок.

Один із посіпак Ранцерота кинув ключку й схопився за ногу. Інший розвернувся на місці так, ніби хтось вдарив його у вухо. Капелюх на Ранцеротовій голові зібгався, ніби хтось по ньому вгатив.

Ридикуль заплющив одне око, а другим, яке нещадно сльозилося, нібито зумів розгледіти ту зубну фею, коли вона саме опускала держак коси на Ранцеротову голову.

Архіректор був доволі кмітливою людиною, але змушувати свій потік думок змінювати русло йому іноді бувало важкувато. Йому було важко осмислити побачену в руках феї косу, адже в трави немає зубів, а тоді вогняна куля обпекла йому пальці і, сунувши їх до рота, щоби притлумити біль, він зрозумів, що у звуку навколо було ще дещо. Щось до нього додавалося.

– Ох, тільки не це, – сказав він, коли вогняна куля опустилася з його руки й підпалила Скарбієві черевик, – воно живе.

Він вхопив пивний кухоль, швидко допив залишки і, гучно грюкнувши, різко поставив його догори дном на стіл.

Над Хапонійською пустелею, приблизно над пунктирною лінією, світив місяць. Обидва боки пунктиру діставали однаково місячного світла, хоча люди з характером пана Шпеня такий стан речей засудили би.

Сержант прогулювався піщаним плацом. Він спинився, присів і витяг сигару. Тоді витяг сірник і чиркнув ним об щось, що стирчало з піску. Щось озвалося:

– ДОБРИЙ ВЕЧІР.

– Я гадаю, досить тобі вже, солдате? – спитав сержант.

– ЧОГО ДОСИТЬ, СЕРЖАНТЕ?

– Два дні поспіль на сонці, без їжі, без води... Ти, мабуть, божеволієш від спраги й ладен благати, аби тебе відкопали, еге ж?

– ТАК. ТУТ І СПРАВДІ ДУЖЕ НУДНО.

– Нудно?

– НА ЖАЛЬ, ТАК.

– Нудно? Там не може бути нудно! Це ж «яма»! Це мала б бути страшна фізична й душевна мука! Одного дня в ній досить, щоби... – сержант швиденько глянув на напис на зап’ясті, – ...наглухо здуріти! Я на тебе весь день дивився! Ти й не пискнув! Я не можу сидіти у себе... у себе, ну, де люди сидять, і там іще папери й таке інше...

– У КАБІНЕТІ.

– ...Й працювати спокійно, коли ти тут! Це нестерпно!

Красень Маслак глянув угору. Він відчував, що час виявити доброту.

– РЯТУЙТЕ, РЯТУЙТЕ. РЯТУЙТЕ, РЯТУЙТЕ, – сказав він. Сержант полегшено зітхнув.

– ЦЯ ШТУКА ДОПОМАГАЄ ЛЮДЯМ ЗАБУВАТИ, ТАК?

– Забувати? Та люди про все забувають, коли їм влаштовують... е-е...

– ЯМУ.

– Так! Саме так!

– ОН ЯК. ДОЗВОЛЬТЕ ЗАПИТАТИ ДЕЩО.

– Що?

– ВИ НЕ ПРОТИ, КОЛИ Я ЩЕ ДЕНЬ ТУТ ПОБУДУ?

Сержант розтулив рота, щоби відповісти, але з-за найближчої дюни форт атакували д’реґи.

– Музика? – спитав патрицій. – Он як. Розповідай.

Він трохи нахилився вперед, ніби виявляв уважність. Патрицій був украй уважним слухачем. Він ніби проводив розумовий дренаж. Люди розповідали що завгодно, аби тільки не западала мовчанка.

Крім того, лорд Ветінарі – правитель Анк-Морпорка – полюбляв музику.

Іноді люди цікавилися: і яка ж музика до вподоби такій людині?

Може, дуже формалізована камерна музика? Чи, можливо, масштабні опери з громами й блискавками?

Насправді патрицій найбільше любив музику, яку ніколи не виконували. На його думку, музика вмирає від страждань, коли її виконують за допомогою дублених шкір, частин мертвих котів і гатіння металевими зливками по струнах і трубках. Краще їй лишатися крапками, рисочками й закарлючками, упійманими в тенета нотних станів.

Так вона лишається чистою. А коли люди паплюжать музику виконанням, вона починає псуватися. Ліпше б усі тихенько сиділи собі й читали партитури, без жодних посередників між власним розумом і задумом композитора, крім хіба паперу й чорнила. А коли музику виконують спітнілі товстуни, чи люди з волоссям у вухах, чи коли слина з гобоя крапає... тіпає від такого. Втім, тіпає не надто сильно, бо патрицій із тих, хто ні в чому не вдається до крайнощів.

Отже...

– І що тоді сталося? – запитав він.

– А тоді він пісню співав, вашсть, – повів далі Липучка Майкл, офіційний жебрак і неофіційний інформатор. – Про великі вогняні ядра.

Патрицій підняв одну брову.

– Перепрошую?

– Ну, про щось таке. Слів було не розібрати, бо рояль вибухнув.

– Он як? Я так собі уявляю, що дійство через це перервалося?

– Не, мавпа далі грала на тому, що лишилося, – сказав Липучка Майкл. – А люди повставали, раділи, танцювали, ногами гупали, так ніби вся підлога в тарганах.

– І ти кажеш, що хлопців із Гільдії музикантів хтось побив?

– Оце дивина була. Білі, мов простирадло, вони були опісля.

«Бувають же й білі простирадла», – подумки додав він, згадавши про місця, де йому випадає спати.

Доки жебрак говорив, патрицій перечитував звіти. Це справді був дивний вечір. Божевілля в «Барабані»... добре, це не така вже й дивина, хоча те, що він дізнався, не було схоже на типове тамтешнє божевілля, та й про танці чарівників він чув уперше. Щось підказувало йому, на що вказують усі ці прикмети... Була одна штука, яка могла погіршити ситуацію.

– Скажи, а як пан Нудль відреагував на все це?

– Тобто, вашсть?

– Це ніби дуже просте питання, мені здається.

Липучка Майкл нарешті добрав слова: «Але як ви знаєте, що там Нудль був? Я ж не казав», – і спробував якось виштовхнути їх із гортані, а тоді подумав іще раз, і ще раз, і ще раз, і сказав:

– Та просто сидів і дивився, вашсть. Роззявивши рота. А тоді вибіг.

– Ясно. Божечки. Дякую, Липучко Майкле. Можеш іти.

Жебрак на мить замислився.

– Старий Тхір Рон казав, що вашсть іноді платять за відомості, – сказав він.

– Справді? Казав? Він таке справді казав? Що ж, цікаво, – Ветінарі щось записував на берегах звіту. – Дякую.

– Е-е...

– Може, тебе заарештувати?

– Е-е. Ні. Доброго вам здоров’я, вашсть, – пробурмотів Липучка Майкл і побіг геть.

Коли кроків жебрацьких чобіт вже не було чути, патрицій підійшов до вікна, зупинився, склав руки за спиною й зітхнув.

«Можливо, – думалося йому, – існували десь міста-держави, де правителям треба дбати про якісь дрібниці... набіги варварів, баланси виплат, убивства, виверження вулканів неподалік. Але не існувало людей, які би діловито відчиняли двері дійсності й метафорично казали: „Здоров, заходьте, як добре, що ви прийшли, яка гарна у вас сокира, до речі, чи не можна часом на вас трохи заробити, доки ви тут?“». Іноді лордові Ветінарі було цікаво, що сталося з паном Гонґом. Звісно, всі знали. Але тільки в загальних рисах. Достоту не знав ніхто.

Що за місто. Навесні річка спалахує. Десь раз на місяць вибухає приміщення Гільдії алхіміків.

Він пішов назад до столу й зробив ще одну нотатку. Його лякала думка, що він збирається декого вбити.

Але тоді він узяв партитуру Фонделевої прелюдії в соль-мажорі й розпочав читання.

Сюзен пішла у провулок, де лишила Хропунця. Навколо нього на бруківці лежало зо п’ятеро чоловіків – вони трималися за різні частини своїх тіл і стогнали. Сюзен вирішила не звертати уваги. Будь-хто, хто наважиться вкрасти коня Смерті, дуже швидко дізнається, що означає вираз «світ болю». Хропунець бив копитами дуже точно. Тому світ цей був тісним і дуже особистим.

– Це музика грала ним, а не навпаки, – сказала вона. – Ти ж бачив. Не певна, що він струн торкався.

– ПИСК.

Сюзен потерла руку. Ранцеротова голова виявилася доволі твердою.

– Чи можна її вбити так, щоби не вбити його?

– ПИСК.

– Навіть не намагайся, – переклав крук. – Лише на ній він тримається за життя.

– Але дід... Але він казав, що вона його все одно уб’є!

– Такий уже цей світ, великий і дивний, – зазначив крук.

– ПИСК.

– Але... слухайте, коли вона... паразит чи щось типу того, – вела далі Сюзен, доки Хропунець риссю йшов у небо, – то який їй сенс убивати хазяїна?

– ПИСК.

– Каже, це хороше питання, – сказав крук. – Підкинь мене до Квірма, гаразд?

– Але чого вона від нього хоче? Вона ним користується, але для чого?

– Двадцять сім доларів! – вигукнув Ридикуль. – Двадцять сім доларів пішло на заставу! І ще сержант той весь час шкірився! Чарівники під арештом!

Він ішов повз вишикуваних рядком присоромлених колег.

– Ну тобто, чи часто взагалі вартових викликають до «Барабана»? Ну тобто, ви що собі думали?

– Бурмибурмибурмибурми, – сказав Декан, потупившись.

– Не розчув!

– Бурмибурмибурмитанцювалибурми.

– Танцювали? – перепитав Ридикуль рівним голосом, ідучи вздовж шеренги у зворотному напрямку. – Це танці, по-вашому? Отак штовхатися? Підкидати одне одного? Крутитися так і сяк? Так навіть тролі не поводяться (нічого не маю проти тролів, завважте, чудовий народ, чудовий), а ви ж чарівники. Мусите бути іншим за приклад, і не тими своїми сальто, що ви їх там показували, Рунний наш, це вас стосується, не думайте, що я не бачив того вашого виступу, гидко дивитися було. Нещасний Скарбій аж зліг. Танці – це коли хороводи водять, це всі знають, гаївки й таке інше, може, трохи чечітки для здоров’я, може, трохи бального чогось... а не розмахувати людьми, як ото гном бойовою сокирою (завважте, я гномів дуже поважаю, сіль землі той народ, завжди так казав). Усім ясно?

– Бурмибурмибурмиусітакробилибурмибурми, – сказав Декан, не відриваючи погляду від підлоги.

– Не думав, що колись скажу таке чарівникам, старшим за вісімнадцять, але ви всі під домашнім арештом на невизначений термін! – закричав Ридикуль.

Заборона виходити за межі академії була не таким уже й страшним покаранням. Чарівники не дуже довіряли повітрю, яке не настоялося у приміщенні кілька днів, та й життя їхнє йшло переважно за маршрутом кімната – буфет. Але почувалися вони якось дивно.

– Бурмибурминевідомочогобурмибурми, – бурмотів Декан.

Уже потім, у день, коли музика вмерла, він казав, що це з ним сталося, бо він, мабуть, ніколи не був по-справжньому юним, чи принаймні не був юним у такому віці, коли розумів би, що він юний. Як і більшість чарівників, він почав учитися таким малим, що гостроверхий капелюх, виданий йому в академії, сповзав на вуха. І відтоді він був просто чарівником.

У Декана знов виникло відчуття, ніби він чогось не зробив. Він не розумів цього аж донедавна. Він не знав, що саме пропустив. Йому просто хотілося щось робити. Він навіть не знав, що саме. Але робити те все йому хотілося негайно.

Він хотів... він почувався, мов мешканець степу, який одного ранку прокинувся й відчув нестерпне бажання покататися на водних лижах. Звісно, він не сидітиме в кімнаті, доки все пронизує та музика...

– Бурмибурминесидітимутутбурмибурми.

Його охопило незнане доти почуття. Він жадав непослуху!

Наплювати на все! Навіть на закони тяжіння! І вже точно він одяг не розвішуватиме охайненько перед тим, як лягати в ліжко!

Ридикуль казав би йому: «То ви у нас бунтар, тільки гляньте на нього, і проти чого ж ви бунтуєте?» – а він би відповів... щось таке відповів, що всі отетеріли б, от що би він відповів! Він...

Та Архіректор помарширував геть.

– Бурмибурмибурми, – зухвало пробурмотів Декан, бунтар без фіналу.

Було так гамірно, що вони ледве розчули, як хтось стукає у двері. Бескид, про всяк випадок, прочинив їх геть трішечки.

– Це я, Гібіскус. Ось ваше пиво. Пийте й забирайтеся!

– Але як нам забратися? – спитав Толоз. – Варто нам вийти, як вони змушують нас грати далі!

Гібіскус знизав плечима:

– Мені все одно. Але ви мені винні долар за пиво і двадцять п’ять доларів за потрощені меблі...

Бескид грюкнув дверима.

– Я можу з ним вторгуватися, – запропонував Толоз.

– Ні, нам це не по кишені, – сказав Паді. Вони дивилися одне на одного. – Принаймні людям ми сподобалися, – додав він. – Здається, це великий успіх. Мабуть.

Запала мовчанка, Бескид відкусив горлечко пивної пляшки й вилив її вміст собі на голову[20]20
  Трольське пиво – це сульфід амонію, розведений у спирті. На смак напій нагадує настій на батарейках. – Прим. авт.


[Закрыть].

– Усім нам цікаво, що ти, на твою думку, там виробляв, – сказав Толоз.

– У-ук.

– І як так сталося, – сказав Бескид, наминаючи рештки пляшки, – шо усі ми знали, шо нам грати.

– У-ук.

– А ще, – додав Толоз, – що ти там співав.

– Е-е...

– «Не наступай мені на нові сині чоботи»? – спитав Бескид.

– У-ук.

– «Яка гарненька ти, Поллі»? – спитав Толоз.

– E-e...

– «Стогелітське мереживо»? – спитав Бескид.

– У-ук?

– Це таке дуже тонке мереживо, яке в Сто Геліті плетуть, – пояснив Толоз і покосився на Паді.

– А ще ти сказав «привіт, мала», – додав він. – Чому ти це сказав?

– Е-е...

– Ну тобто, малих дітей у «Барабан» не пускають навіть.

– Не знаю. Просто підхопив ті слова звідкись, – сказав Паді. – Вони ніби як були в музику.

– А ще так рухався... дивно. Ніби тобі штани заважають, – зауважив Толоз. – Я не фахівець із людської анатомії, звісно, але я бачив, що деякі жінки в залі дивилися на тебе так, як гном дивиться на дівчину, коли знає, що в її батька шахта з кількома золотими жилами.

– Ага, – сказав Бескид, – або як коли троль собі думає: «Тільки гляньте на ті її вкраплення, і ще на ті»...

– Ти певен, що в тобі немає нічого ельфійського? – спитав Толоз. – Бо мені здалося раз чи два, що ти поводився якось... по-ельфонутому.

– Я не знаю, що коїться! – скрикнув Паді. Гітара застогнала.

Усі подивилися на неї.

– От шо ми зробимо, – сказав Бескид, – викинемо її в річку. Усі хто за, підніміть руки. А ти можеш сказати «у-ук».

Запала мовчанка. Ніхто не хапався за інструмент.

– Але штука в тому, – заговорив Толоз, – штука в тому... що ми їм сподобалися.

Усі четверо думали саме про це.

– Здається, не було в цьому нічого... поганого, – сказав Паді.

– Треба визнати... Не бувало в мене такої публіки ніколи в житті, – сказав Бескид.

– У-ук.

– Якщо ми такі класні, – спитав Толоз, – то де наші гроші?

– Бо ти про них домовляєшся, – сказав Бескид. – Якщо нам доведеться за меблі платити, то я скоро їстиму крізь соломинку.

– Хочеш сказати, я нездара? – спитав Толоз, розлючено хапаючи його за ноги.

– У сурму ти дмеш добре. Але з грошовою магією в тебе не дуже.

– Ха, от подивився б я...

Тут у двері постукали.

Бескид зітхнув:

– Це, мабуть, знов Гібіскус. Дайте мені те дзеркало. Спробую його з-за дверей вдарити.

Паді відчинив. Там був Гібіскус, але перед ним стояв невисокий чоловічок у довгому плащі. Він широко й доброзичливо усміхався.

– О, – сказав той веселун, – це ж ви Паді, так?

– Ну, так.

І раптом чоловічок опинився в кімнаті, хоча ніхто не помітив, щоби він рухався, і гримнув дверима перед носом власника закладу.

– Нудлем мене звати, – сказав він, далі усміхаючись, – В.Д.В. Нудль. Маю підозру, ви про мене чували?

– У-ук!

– А я не до тебе звертався! Я до решти хлопців.

– Ні, – сказав Паді. – Навряд.

Усмішка зробилася навіть ширшою.

– Чув, у вас, хлопці, проблемка, – сказав Нудль. – За меблі платити і таке інше.

– Нам навіть не заплатять, – сказав Бескид і розлючено зиркнув на Толоза.

– Що ж, – сказав Нудль, – тут така справа, що я міг би вам помогти. Я підприємець. Веду справи. Бачу, що ви, хлопці, музиканти. Музику граєте. Ви ж не хочете ламати голову, де взяти грошей, правда? Це ж заважає творчості, правда? Пропоную це доручити мені.

– Ха, – сказав Толоз, який досі не відійшов від образ на фінансовому ґрунті. – А що ви можете зробити?

– Ну, – сказав Нудль, – почнімо з того, що я можу вам вибити платню за сьогодні.

– А з меблями що? – спитав Паді.

– Та тут щовечора усе ламають, – сказав Нудль відверто. – Гібіскус вас просто за носа водить. Я з ним перетру. Чесно скажу, вам, хлопці, слід уважніше з такими, як він.

Нудль нахилився вперед. Якби він вишкірився ще трохи, верхня частина його голови просто відвалилася б.

– Це місто, хлопці, – це джунглі.

– Якщо він для нас гроші виб’є, я йому довірятиму, – сказав Толоз.

– Отак просто? – спитав Бескид.

– Я довіряю тим, хто дає мені гроші.

Паді зиркнув на стіл. Невідомо чому, але він був певен, що коли щось піде не так, гітара якось на це вкаже – може, видасть неприємний акорд. Але вона тихенько щось собі мурчала.

– Ох, ну гаразд. Якщо це мені жуби жбереже, хай так і буде, – сказав Бескид.

– Добре, – сказав Паді.

– Чудово, чудово! Ми з вами зіграємось! Ви ж, хлопці, грати вмієте, еге ж?

Він витягнув аркуш паперу й олівець. В очах його переможно ревли леви.

Десь високо у Вівцескелях Сюзен скакала на Хропунці понад повстю хмар.

– Як він взагалі може таке казати? Гратися з людськими життями, а тоді розповідати про обов’язок?

У штабі Гільдії музикантів світилися всі вікна.

Пляшка джину дрібно дзенькотіла об край склянки. Тоді простукотіла по столу, коли Ранцерот ставив її.

– Невже ніхто не знає, яка холера їх сюди занесла? – спитав пан Шпень, коли Ранцерот таки примудрився взяти склянку з другої спроби. – Хтось має знати, хто вони такі!

– Про малого не знаю, – сказав Ранцерот. – Ніхто його раніше не бачив. А... А... А троль... Ви ж знаєте тролів... Це хто завгодно з них міг бути.

– Один із них точно Бібліотекар з Академії, – озвався Герберт Вихляй на прізвисько Пан Клавесин, бібліотекар гільдії.

– Він нас поки що не цікавить, – сказав Шпень.

Інші кивнули. Ніхто з них насправді не рвався бити Бібліотекаря, коли були й слабші жертви.

– А що з гномом?

– А.

– Хтось казав, що це ніби Толоз Толозсон. Живе десь на Федри...

Шпень заревів:

– Зараз же відрядіть туди когось із наших. Хочу, щоби їм нарешті пояснили, як у цьому місті належить поводитися музикантам. Тхе. Тхе. Тхе.

Музиканти тікали нічними вулицями від гамору «Латаного барабана».

– Нічогенько вийшло, – сказав Толоз. – В сенсі, нам не тільки заплатили, він нам ще й зі своїх грошей двадцять доларів виділив!

– По-моєму, він казав, шо ту двадцятку позичає нам під проценти, – сказав Бескид.

– А є різниця? А ще він сказав, що знайде нам, де б іще виступити. Ви читали контракт?

– А ти?

– Дуже в нього почерк дрібний, – сказав Толоз. А тоді радісно пригадав: – Але ж там було багато чого написано. Мусить бути хороший контракт, якщо такий великий.

– Бібліотекар втік, – нагадав Паді. – Багато ук-укав, а тоді втік.

– Ха! Що я можу сказати, потім лікті кусатиме, – сказав Толоз. – Потім колись говоритиме: «Я від них пішов до того, як вони зажили слави».

– Він казатиме «ук».

– Менше з тим, рояль треба буде полагодити.

– Ага, – сказав Бескид, – я бачив одного, шо вміє з сірників усяке збирати, то хіба він би допоміг.

Кілька доларів перетворилися на вечерю в «Каррієвих садах», яка складалася з двох порцій корми з ягняти й одного віндалу з уранової смолки, а також пляшки вина, яке виявилося таким хімічним, що його навіть троль пити не став.

– А тепер, – сказав Толоз, коли вони всілися чекати на їжу, – нам треба знайти інше житло.

– А шо не так із твоєю квартирою? – спитав Бескид.

– Протяги гуляють. І замість дверей діра у формі рояля.

– Так, але це ж ти її прорубав.

– То й що?

– А власник не протестуватиме?

– Звісно, він буде проти. Власники для того й живуть на світі. Менше з тим, хлопці, дорога нам тільки вгору. Нутром відчуваю.

– Я думав, ти тільки платні хочеш, – завважив Паді.

– Так, так. Але я щасливіший, коли платять більше.

Гітара загула. Паді узяв її й торкнувся струни.

Толоз від несподіванки впустив ножа.

– Це ж звук, як у піаніно!

– Здається, вона вміє звучати як завгодно. А тепер вона дізналася про клавішні.

– Чари, – сказав Бескид.

– Звісно, це чари, – сказав Толоз. – Я ж весь час це повторював. Дивна старовинна штукенція, знайдена у запилюженій старій крамниці однієї грозової ночі...

– Того вечора грози не було, – нагадав Бескид.

– А мала б бути. Ну гаразд, гаразд, але ж трохи дощило... Мав же той вечір бути особливим. Певен, що коли ми туди прийдемо, крамниці там уже не буде. Це все пояснить. Усі знають, що речі, придбані у крамницях, що їх наступного дня годі знайти, ховають у собі до біса таємниць і виявляються доленосними. Може, нам Доля всміхнулася.