Текст книги "Душевна музика"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 18 страниц)

Толоз почув, як Паді тихенько промовив:

– Дякую.

Гном бочком подався до Паді й процідив:

– Це що було?

Паді немов прокинувся від міцного сну:

– Що саме? А, пісня. Вона зветься «Шоні бод да». «Шоні, ти будь» по-нашому. Як тобі?

– Якось... глибоко, – сказав Толоз. – Мов шахта.

Бескид кивнув. Коли ти далеко від рідного забою, від рідної гори, коли ти сам на чужині, коли всередині у тебе зяє болісне чорне ніщо... Тільки тоді твоя пісня буде глибока, мов та шахта.

– Вона прийшлла посллухати, – прошепотів Паді.

– Та твоя невидимка? – уточнив Толоз, вдивляючись у незайнятий клапоть трави посеред натовпу перед сценою.

– Так.

– Он як. Ну, я цілком точно її не бачу. Гаразд. А тепер, якщо ти негайно не вшквариш чогось, що качатиме, нам кінець.

Паді узяв гітару. Струни тремтіли під його пальцями. Він почувався так, ніби от-от злетить. Йому дозволили заспівати її перед усіма тими людьми. Все інше не важило. Хай що тепер буде – байдуже.

– Але ж хіба ми для цього зібралися? – звернувся він до слухачів і затупав: раз-два, раз-два-три-чотири.

Толоз підхопив мотив ще до того, як сама музика встигла підхопити його й понести. Кілька секунд – і ось його вже закачало як ніколи.

Зрозум глянув на коробку:

– Здається, ми його упіймали, Архіректоре. От тільки не знаю, що воно таке.

Ридикуль кивнув і уважно оглянув натовп навколо. Усі стояли роззявивши роти.

Арфа взяла їх за душу, а тепер гітара напинала їхні жили.

А ще перед сценою було порожнє місце. Ридикуль прикрив одне око долонею й зосереджувався, аж доки розплющене око не засльозилося. Озирнувся до музикантів із Гільдії і вжахнувся: Ранцерот здіймав арбалет. Здавалося, ніби він робить це не з власної волі – пан Шпень штовхав його в бік.

Ридикуль підніс палець до обличчя, так ніби збирався почухати ніс. Крізь музику він почув, як, дзенькнувши, луснув дріт арбалета, а ще – і це завдало йому особливої насолоди, – як ойкнув пан Шпень, який дістав у вухо звільненим кінцем напнутого дрота.

– От уже ця моя стареча сентиментальність, – пробурмотів Ридикуль. – Тхе-тхе-тхе.

– А знаєте, це була напрочуд гарна ідея! – сказав Скарбій, вдивляючись у крихітне зображення в кулі. – Який чудовий спосіб налаштувати бачення! Може, так і в оперу можна зазирнути?

– Чи в «Скунсів хвіст» на Броварській? – підказав Верховик.

– Нащо? – спитав Скарбій.

– Та просто на думку спало, – виправдався Верховик і поспішно додав, – я й не бував там ніколи, навіть одним оком не зазирав, і то жодним чином, завважте собі.

– Краще б нам від цього втриматися, – озвався Викладач новітніх рун. – Це злісне зловживання чарівними властивостями кулі.

– А я от не уявляю кращого способу добровживання кулі за оцей, – сказав Декан. – Спостерігати за Музикою, Що Качає.

Пан Дертий, Качур, Домовина Генрі, Арнольд Колобок і Старий Тхір Рон разом зі Смородом Старого Тхора Рона і псом Старого Тхора Рона терлися по краях натовпу. Сьогоднішній вечір був щедрим на здобич. Так завжди бувало, коли Нудль продавав ті свої сосиски в тісті. Є на світі те, чого люди не їстимуть навіть під впливом Музики, Що Качає. Є на світі те, чого не приховати навіть під гірчицею.

Арнольд підбирав недоїдки й складав у візок. У когось сьогодні на вечерю буде королівська підмостова юшка.

Музика накочувалася зусібіч. Волоцюги не зважали. Музика, Що Качає, – це щось із іншого світу, де є місце мріям, а от під мостом було не до мрій.

Аж раптом вони спинилися й заслухалися: нова музика омивала світ навколо. Вона ніби брала за руку всіх незалежно від статі, віку, походження й природи – і вела Додому.

Жебраки стояли й слухали роззявивши роти. Ті, хто озирався навколо й таки помічав цих невидимих людей, мусив мерщій відвернутися. Не відверталися хіба від Пана Дертого. Від такого не відвернутись.

Та Музика, Що Качає залунала знов і повернула їх до дійсності.

Окрім хіба Пана Дертого. Той просто стояв і дивився.

Остання нота затихла. А тоді було цунамі оплесків, і «Гурт, що качає» тікав від нього геть зі сцени.

Нудль радісно спостерігав за дійством з-за лаштунків з іншого боку. Якийсь час він нервувався, звісно, але потім усе повернулося у звичні береги.

Хтось посмикав його за рукав.

– Що це вони роблять, пане Нудль?

– Паскуда, так?

– Довбень, пане Нудлю.

– Вони, Паскудо, не дають слухачам того, на що ті чекали. Винятково вдалий хід. Зачекати, доки вони зі штанів вискакувати почнуть, і забрати. Знов зачекати. От побачиш, щойно натовп почне ногами тупати, вони повистрибують на сцену, мов ті коники. Ідеально розраховано. От коли навчишся таких трюків, Паскудо...

– Я Довбень, пане.

– ...От тоді по-справжньому й опануєш мистецтво Музики, Що Качає. Музика, Що Качає, Паскудо...

– Довбню...

– ...Це не просто музика, – вів далі Нудль, витягаючи вату з вух, – це багато всього одразу. От і все, що можу тобі сказати наразі.

Нудль підкурив сигару. Полум’я сірника ледь не згасило хвилею гамору.

– Ще хвильку, от побачиш.

У багатті тліли старі чоботи й інший непотріб. Сіра крихітна постать оббігла його по колу, нервово принюхуючись.

– У підводу! Хутко!

– Панові Нудлю це не сподобається, – простогнав Асфальт.

– Бідося Нудль, – сказав Толоз, коли вони разом затягували Паді на підводу. – А тепер жени, щоби іскри з-під копит сипалися, ясно?

– Їдемо до Квірма, – сказав Паді, коли підвода смикнулася й рушила. Він не знав, чому саме туди. Чомусь цей напрям видавався йому правильним.

– Так собі ідея, – озвався Толоз. – Тамтешні, певно, питатимуть, нащо я підводу ту з фонтана витягнув.

– Їдемо до Квірма!

– Панові Нудлю це точно не сподобається, – нидів Асфальт, коли вони вже виїжджали на дорогу.

– Ще хвильку – й вийдуть, – повторив Нудль.

– Мабуть, – сказав Довбень. – Бо всі ж уже й ногами тупочуть.

Крізь вигуки й справді чувся тупіт.

– Ти зажди. От побачиш, вони точно підгадають, коли треба вийти. Точно кажу! Кхе!

– То іншим кінцем треба сигару в рота брати, пане Нудлю, – скромно підказав Довбень.

Старий місяць осявав дорогу на Квірм, що на неї з анк-морпоркських воріт виїхала підвода.

– Як ти знав, що на нас підвода чекає? – спитав Толоз у Паді, коли вони приземлилися на лавки після стрибка на черговій нерівності.

– Я не знав.

– Але ж ти вибіг просто до неї.

– Так.

– Чому?

– Ну... Просто... Час було їхати...

– А чому саме Квірм? – поцікавився Бескид.

– Там... Там я зможу сісти на корабель додому. Правда ж? Саме так. На корабель додому.

Толоз зиркнув на гітару.

Щось тут не те. Не можна отак. Не можна отак просто піти зі сцени...

Він струснув головою й отямився: ні, все так, як і мусить бути. Хіба щось може зараз піти не так?

– Панові Нудлю все це дуже не сподобається, – гугнявив Асфальт.

– Та стули вже пельку, – гиркнув Толоз. – Мені все одно, що там йому сподобається чи ні.

– Ну, по-перше, йому найбільше... найбільше не сподобається, що ми поїхали, так би мовити, з грішми.

Бескид помацав під лавкою. Там глухо брязнуло – саме так застережливо брязкає туго набитий золотом мішок, щоби його зайвий раз не совгали.

Сцена двигтіла від тупоту. Натовп кричав – і подекуди невдоволено.

Нудль розвернувся до Довбня й широко, але недобре всміхнувся:

– Слу-ухай, мені тут на думку спала цікава штука.

Дорогою від річки бігла крихітна сіра тінь. Вона прямувала до освітленої ліхтарями сцени, що жевріла в сутінках неподалік.

Архіректор підштовхнув Зрозума й підніс патерицю над головою.

– А тепер, коли раптом станеться прорив у тканині дійсності й крізь нього полізуть страшні верескливі почвари, наше завдання – як там наш Декан це назвав, розігнати дроздів?

– Дроздюлів, Архіректоре, – виправив Зрозум. – Він каже «роздати дроздюлів».

Ридикуль глянув на безлюдну сцену:

– Неясно тільки, кому.

Четверо учасників «Гурту» рівненько сиділи по своїх місцях на підводі й дивилися вперед на освітлену місяцем рівнину. Бескид заговорив першим:

– А шо за сума?

– Десь майже п’ять тисяч доларів...

– П’ЯТЬ ТИСЯЧ ДОЛ...

Бескид затулив Толозові рота величезною п’ятірнею.

– Тобто, – уточнив Бескид.

З-під його долоні чувся притишений стогін.

– ММММММ?

– Я трохи заплутався в підрахунках, даруйте, – попросив вибачення Асфальт.

– Нам ніколи не втекти досить далеко. Ти це розумієш? Нас і на тому світі знайдуть.

– Та ж намагався пояснити! Може... Може, ми могли б просто їх повернути?

– ММММММ?!

– І як нам це зробити, по-твоєму?

– ММММММ М?!

– Толозе, – сказав Бескид повільно й трохи повчально, – я тобі рота розтулю, а ти не волатимеш, гаразд?

– Мугу.

– Добре.

– ПРОСТО ПОВЕРНУТИ ЇХ? П’ЯТЬ ТИСЯЧ ДО..? ММ МММ М?!

– Підозрюю, щось із того наше, – сказав Бескид, щільніше затискаючи гномові рота.

– Мммм!

– Мені-от взагалі не платять, – завважив Асфальт.

– Треба дістатися Квірма, – нервово озвався Паді. – Можемо забрати те, що нам належить по праву, а решту відіслати назад.

Бескид почухав щелепу.

– Там і Хризопразові гроші є, – нагадав Асфальт. – Пан Нудль у нього на фестиваль позичав.

– А от від нього нам точно не втекти, – сказав Бескид. – Хіба тільки до Краю доїхати й стрибнути вниз, та й тоді не факт.

– Але ж можна пояснити все, ні? – обнадійливо спитав Асфальт. – Чи ні?

Усі уявили недобру посмішку на мармуровому обличчі Хризопраза.

– Ммм!

– Ні.

– Тоді нам треба до Квірма, – сказав Паді.

Бескидові діамантові зуби блищали в місячному сяйві:

– Мені от шойно почулося шось, такий дивний звук, ніби як карета гуркотить.

Невидимі жебраки поволі побрели геть із парку. Сморід Старого Тхора Рона трішки затримався, бо слухав музику. Пан Дертий узагалі не рушив із місця.

– У нас майже двадцять сосисок, – сказав Арнольд Колобок.

Домовина Генрі харкнув так густо, ніби його кашель був не просто з плоті, а з кісток.

– Хулєра! – озвався Старий Тхір Рон. – Опромінювать мене надумали, от я їм!

Щось пробігло втоптаним ґрунтом до пана Дертого, видерлося мантією аж до каптура й ухопилося за нього обома кінцівками.

Лунко стукнулися два черепи.

Пан Дертий позадкував.

ПИСК!

Пан Дертий моргнув і зненацька осів.

Жебраки витріщилися на малого стрибуна. Самі невидимі, вони чудово бачили те, чого не бачили інші люди чи, у випадку Старого Тхора Рона, інші очі.

– Це щур, – сказав Качур.

– Хулєра, – озвався Старий Тхір Рон.

Щур запищав і забігав колами на задніх лапах. Пан Дертий знову моргнув... І набув постави Смерті.

– Я МУШУ ЙТИ.

– ПИСК!

Уже віддаляючись, Смерть спинився, вернувся й тицьнув кістлявим пальцем на Качура.

– А ЧОГО ТИ ХОДИШ ІЗ КАЧКОЮ НА ГОЛОВІ?

– З якою качкою?

– ОЙ. ДАРУЙ.

– Ну як це щось може піти не так? – розпинався Довбень, скажено махаючи руками. – Усе має вийти. Усі знають, що коли зірка хворіє чи стається ще якась хрінь, і на твою вулицю приходить свято, – публіка твоя. Так завжди буває, хіба ні?

Джимбо, Паскуда й Кивун визирали з-за лаштунків на скажену юрбу й боязко кивали.

Звісно, коли на твоїй вулиці свято, то все йде так як слід...

– Можна було б заспівати «Анархію в Анк-Морпорку», – нерішуче запропонував Джимбо.

– У нас ніколи не виходило, – сказав Кивун.

– Так, але там нема нічого нового.

– Думаю, можна спробувати...

– Чудово! – вигукнув Довбень, войовничо трусячи гітарою. – Ми це зробимо! Усе на вівтар злягання, препаратів і Музики, Що Качає!

Він відчув на собі недовірливі погляди товаришів.

– Ти не казав нам, що маєш при собі якісь препарати, – докірливо сказав Джимбо.

– І коли вже про це зайшлося, – озвався Кивун, – то я не думаю, що в тебе колись бувало...

– Одне з трьох – уже непогано! – крикнув Довбень.

– Ага, цілих тридцять три відсо...

– Ану цить!

Люди тупотіли й насмішкувато плескали.

Ридикуль сперся на патерицю й промовив:

– Був собі колись святий Франчик. Здається, він міг дати раду дроздам, якщо так подумати.

– Перепрошую? – озвався Зрозум.

– Він був той ще співун, – пояснив Ридикуль. – Жив кількасот років тому. Став єпископом Омнійської церкви, бо приманював на співи пташок. Здається, так. Кращого в цьому ділі годі уявити.

– Ні-ні... архіректоре, – втрутився Зрозум. – Це просто такий молодіжний вислів. Про... ну... про звіздюлі.

– Цікаво, як ви дроздів відокремите від усіх інших, – відказав Ридикуль. – В істот із Підземельних Вимірів і крила тобі, і дзьоби.

– Не знаю, Архіректоре, – втомлено мовив Зрозум.

– Для певності, мабуть, треба роздавати все.

Смерть наздогнав щура біля Латунного мосту.

Альберта ніхто не потривожив.

У канаві він став майже таким само невидимим, як Домовина Генрі.

Смерть закотив рукав. Його рука пройшла крізь тканину Альбертового плаща, ніби крізь туман.

– СТАРИЙ ПРИШЕЛЕПКУВАТИЙ ДУРЕНЬ ЗАВЖДИ БРАВ її З СОБОЮ, – пробурмотів він. – УЯВИТИ НЕ МОЖУ, ЩО Я, НА ЙОГО ДУМКУ, МАВ БИ З НЕЮ РОБИТИ.

Рука виринула назовні, тримаючи вигнуту скляну посудину. Всередині виблискувала дрібка піску.

– ТРИДЦЯТЬ ЧОТИРИ СЕКУНДИ, – мовив Смерть і передав клепсидру щурові. – ПРИЛАШТУЙ ЦЕ КУДИСЬ, ТА ГЛЯДИ НЕ РОЗБИЙ.

Він устав і роззирнувся.

«Брязь-брязь», – дзенькала об каміння порожня пивна пляшка. Смерть Щурів трюхикав із «Латаного барабана», котячи її перед собою.

У пляшці калаталися тридцять чотири секунди піску.

Смерть підтягнув слугу собі до ніг. Час для Альберта зупинився. Очі його затуманилися, внутрішній годинник стояв. Старий звисав із господаревої руки, мов дрантя.

Смерть вихопив у щура пляшку й трішки її нахилив. З горлечка полилася цівка життя.

– ДЕ МОЯ ОНУКА? – спитав. – МУСИШ СКАЗАТИ, ІНАКШЕ НЕ ЗНАЮ, ЩО БУДЕ.

Альбертові очі враз розплющилися.

– Вона намагається врятувати хлопця, Господарю! Вона не знає, що значить слово «обов’язок»...

Смерть підняв пляшку. Альберт замовк на півслові.

– АЛЕ Ж МИ ЗНАЄМО, ПРАВДА? – гірко спитав. – МИ З ТОБОЮ.

Він кивнув Смерті Щурів.

– НАГЛЯНЬ ЗА НИМ.

Клацнув пальцями.

Клац – і нічого не сталося.

– ЯК НЕЗРУЧНО ВИЙШЛО. У НЕЇ ЧАСТКА МОЄЇ СИЛИ. ЗДАЄТЬСЯ, Я ЗАРАЗ НЕ МОЖУ... ГМ...

Смерть Щурів запищав, пропонуючи допомогу.

– НІ. НАГЛЯДАЙ ЗА НИМ. Я ЗНАЮ, КУДИ ВОНИ ПРЯМУЮТЬ. ІСТОРІЯ ПОЛЮБЛЯЄ ПОВТОРИ.

Смерть глянув на вежі Невидної академії, що стриміли над дахами.

– І ДЕСЬ У ЦЬОМУ МІСТІ ТОЧНО Є КІНЬ, ЯКИЙ МЕНЕ ПОВЕЗЕ.

– Чекайте. Щось наближається... – Ридикуль підняв очі на сцену. – Хто вони?

Зрозум витріщив очі.

– Думаю... може, це люди, Архіректоре.

Юрба припинила тупотіти й перейшла до промовистого вичікувального мовчання.

Довбень вийшов уперед і показав усім свою широку шалену сяйливу усмішку.

– Так, але вони ось-ось розпадуться навпіл, і з них полізуть страховиська, – з надією сказав Ридикуль.

Довбень узяв гітару і видав акорд.

– Я ж казав! – знов озвався Ридикуль.

– Пане?

– Дуже схоже на кота, що намагається сходити в туалет крізь зашитий зад.

Зрозум ошаліло дивився на нього.

– Архіректоре, ви ж не...

– Ні – але прозвучало це саме так. Точно так.

Натовп застиг, не знаючи, чого чекати далі.

– Привіт, Анк-Морпорку! – сказав Довбень і кивнув на Паскуду, який удруге поцілив по барабанах.

«Та инші групи» розпочали свій перший і, вочевидь, смертельний номер. Власне, три смертельні номери. Довбень спробував зіграти «Анархію в Анк-Морпорку», Джим-бо застиг, бо не бачив себе в дзеркалі, й виконував те, що було на єдиній сторінці підручника Блерта Віддавна (тобто зміст), а Кивун заплутався пальцями в струнах.

Паскуда вважав, що назви композицій були точно створені не для нього.

Він зосередився на ритмі. Більшість і без цього обходиться, але для нього навіть плескання долонями було вправою на зосередженість. Тому він грав у своєму затишному світі й навіть не помічав публіки, що збурилася, мов зіпсована їжа, й полізла на сцену.

Сержант Колон і капрал Ноббс чергували біля Деосільської брами, курили одну на двох і прислухалися до далекого фестивального реву.

– Здається, непроста нічка, – сказав сержант Колон.

– Так і є, сержанте.

– Пахне смаленим.

– Добре, що ми не там, сержанте.

Вулицею зацокав кінь, на якому ледь тримався вершник. Коли кінь наблизився, обидва впізнали Нудля-Від-Душі-Відриваю, що їхав верхи з вишуканістю картопляного клунка.

– Воза не бачили? – рішуче спитав він.

– Якого, Нудлю? – спитав сержант Колон.

– Що значить «якого»?

– Їх було два, – пояснив сержант. – Один із парою тролів, а інший, наступний, – із паном Шпенем. Ну, знаєте, з Гільдії музикантів.

– Тільки не це!

Нудль пришпорив коня й потрюхикав у ніч.

– Чого це він? – спитав Ноббі.

– Може, хтось йому пенні завинив, – відказав сержант Колон, спираючись на алебарду.

Зацокали копита ще одного коня. Коли він стугонів повз них, вартові попритискалися до стіни.

Кінь був великий і білий. Чорний плащ вершниці та її розпущене волосся майоріли на вітрі. Раптовий шквал – і нема: понеслись у безкрай.

– Це була вона, – витріщившись, мовив Ноббі.

– Хто?

– Сюзен Смерть.

Світло в кулі зменшилося до цятки й згасло.

– Тепер у мене попереду три дні без чарів, – поскаржився Верховний верховик.

– Варте кожного свого таума, – сказав Завкаф неточних наук.

– Але краще все ж побачити їх живцем,– докинув Викладач новітніх рун. – Якось дивно з вас піт тече.

– Я гадав, усе скінчилось, як почало йти на лад, – сказав Завкаф. – Я думав...

У будівлі пролунало виття, й викладачі заціпеніли. Виття було трохи тваринне, а ще – неживе, металеве й дертке, мов пилка.

По хвилі Викладач новітніх рун промовив:

– Звісно, якщо ми почули вереск, від якого стигне кров, біжать по спинах мурашки й холонуть кістки, – це ще не значить, що сталося щось погане.

Чаклуни визирнули в коридор.

– Вило звідкись ізнизу, – сказав Завкаф неточних наук, прямуючи до сходів.

– Так чого ж ви йдете нагору?

– Бо я не бовдур!

– Але це може бути якась страхітлива еманація!

– Та ну? – кинув через плече Завкаф, прискорюючись.

– Ну, як хочете. Там же студентський поверх.

– А. Ага...

Завкаф повільно спустився, час від часу злякано зиркаючи на сходи.

– Ніщо не може проникнути сюди, – мовив Верховний верховик. – Це місце під захистом дуже потужних чарів.

– Так і є, – підтвердив Викладач новітніх рун.

– І ми точно час від часу їх посилюємо, згідно штатного розкладу, – продовжив Верховик.

– Ну. Так. Так, звісно, – підтвердив Викладач новітніх рун.

Звідусіль знову заревіло. У реві почувся повільний ритм.

– Гадаю, це з Бібліотеки, – мовив Верховний верховик.

– Хтось бачив Бібліотекаря?

– Коли я його бачу, він, здається, завжди щось несе. Ви ж не думаєте, що він узявся за темні чари, правда?

– Це ж чарівнича академія.

– Так, але я про ще сильніші чари.

– Тримайте себе в руках, гаразд?

– Я тримаю себе в руках.

– Бо коли ми разом, що нас може здолати?

– Ну... хіба тільки величезне...

– Цить!

Декан відчинив двері бібліотеки. Всередині було тепло й оксамитово-тихо. Час від часу якась книжка шелестіла сторінками чи неспокійно дзвеніла ланцюгом.

Зі сходів у підвал струменіло сріблясте світло і вряди-годи чулося «у-ук».

– Щось він не надто засмучений, – сказав Скарбій.

Чарівники скрадалися сходами. Двері впізнали одразу – там світилося.

Чарівники зайшли в підвал.

Їм перехопило подих.

На помості у центрі підвалу, оточена свічками.

Така і мала бути на вигляд Музика, Що Качає.

Висока чорна постать шмигнула з-за рогу на площу Сатор, наддала й промчала крізь браму Невидної академії.

Її помітив тільки Модо, гном-садівник, що весело котив свого возика з гноєм крізь сутінки. День видався хороший. У нього переважно видавалися хороші дні.

Він не чув про Фестиваль. Не чув про Музику, Що Качає. Модо взагалі мало про що чув, бо не слухав. Він любив гній. На другому місці після гною були троянди, для яких призначався гній.

Він від природи був задоволеним гномом і запросто давав раду всім побічним продуктам садівництва у високо-магічному середовищі: тлі, білокрилкам і моторошним істотам з мацаками. Не так-то воно й легко доглядати газони, коли туди можуть проникнути істоти з інших вимірів.

Хтось шмигнув газоном і зник у дверях бібліотеки.

Модо глянув на сліди й сказав:

– Ой леле.

Чаклуни знову задихали.

– Оце так, – сказав Викладач новітніх рун.

– Вривайся... – сказав Верховний верховик.

– Саме це я й називаю Музикою, Що Качає, – зітхнув Завкаф і ступив уперед із урочистим обличчям злидаря в золотій копальні.

Світло свічок кидало чорні й сріблясті відблиски. І тих, і інших було вдосталь.

– Оце так, – сказав Викладач новітніх рун. Звучало це як замовляння.

– А це хіба не моє дзеркальце для догляду за волоссям у носі? – мовив Скарбій, псуючи всім чарівну мить. – Це точно моє дзеркальце для догляду за волоссям у носі...

От тільки якщо чорне було чорним, то сріблясте насправді сріблястим не було. Воно складалося з дзеркал, блискучих бляшаних уламків, блискіток і дроту, який повизбирував і порозтинав Бібліотекар...

– ...у нього срібна рамочка... а чого воно на цьому двоколісному возику? Два колеса, одне за іншим? Сміх та й годі. Воно ж завалиться. А конячці як іти, я вас питаю?

Верховний верховик легенько постукав його по плечу.

– Скарбію? На два слова, старий.

– Га? Що таке?

– Здається, якщо ви зараз же не замовкнете, Декан вас уб’є.

Між двома колесами, розташованими одне за одним, примостилося сідло. Спереду була вигнута труба, за яку можна було схопитися тому, хто сидить у сідлі.

Решта – брухт. Кістки, гілляччя й сорочий подарунок під ялинку – купа блискучих абищиць. Над переднім колесом було прилаштовано конячий череп, і з кожного його отвору стирчало пір’я й стрічки.

Однак у всьому цьому розмаїтому смітті було щось похмуро-живе – не зовсім життя, а радше рух – неспокійний, скулений, готовий вистрілити – і Завкаф від цього аж похитувався. З першого погляду було ясно, що самим своїм існуванням і виглядом усе це порушує принаймні дев’ять законів і двадцять три розпорядження.

– Він закохався? – спитав Скарбій.

– Заведіть його! – сказав Декан. – Його треба завести! Його слід завести!

– Так, але що це? – спитав Завкаф неточних наук.

– Це шедевр, – відповів декан. – Тріумф!

– У-у-ук?

– Може, його треба підштовхнути? – прошепотів Верховний верховик.

Декан стурбовано похитав головою.

– Ми чарівники чи хто? – сказав. – Маємо його зрушити.

І він пішов в обхід чудернацької конструкції. Від помахів його шкіряного клепаного плаща затанцювали вогники свічок і тіні на стінах.

Верховний верховик закусив губу.

– У мене є певні сумніви, – мовив він. – Здається, чарів там більш ніж треба. Воно... гм... воно дихає – чи мені здається?

Верховний верховик розвернувся й тицьнув пальцем у Бібліотекаря.

– Це ти його змайстрував? – гаркнув він.

Орангутан похитав головою.

– У-ук.

– Що він каже?

– Каже, що не змайстрував, а просто зібрав, – відповів Декан, не повертаючи голови.

– У-ук.

– Піду туди всядуся, – сказав Декан.

Інші чарівники відчули, як від їхніх сердець щось відтікає, поступаючись раптовій непевності.

– На вашому місці, старий, я б не рипався, – сказав Верховний верховик. – Хтозна, куди вас занесе.

– Та яка різниця, – відповів Декан. Він досі не зводив очей із конструкції.

– Я про те, що воно з іншого світу, – уточнив Верховний верховик.

– Зате я з цього – і вже сімдесят років тут живу, – відповів Декан. – Годі нидіти.

Він ступив у коло й поклав руку на сідло. Воно задрижало.

– ВИБАЧТЕ.

Висока чорна постать, що раптом з’явилась у дверях, опинилася в колі у два кроки.

Деканові на плече опустилася кістлява рука й обережно, проте наполегливо відставила його вбік.

– ДЯКУЮ.

Постать усілася у сідлі, вхопилась за ручки й оглянула штукенцію, яку осідлала.

Бувають моменти, коли все треба зробити саме так, а не інакше...

На Декана був спрямований палець.

– МЕНІ ПОТРІБЕН ТВІЙ ОДЯГ.

Декан позадкував.

– Що?

– ДАЙ МЕНІ СВОЮ МАНТІЮ.

Декан дуже неохоче скинув свою шкіряну мантію й передав гостеві.

Смерть одягнувся. Так значно краще...

– ПОБАЧИМОСЬ...

З-під його пальців показалася блакитна іскра й розійшлася блакитними зиґзаґами, творячи корону на кінчиках пір’їн.

– Нічого, що ми в підвалі? – спитав Декан.

Смерть перевів на нього погляд.

– НІЧОГО.

Модо випростався й застиг, милуючись своїм квітником, де росли найчистіші чорні троянди, які йому тільки вдавалося вивести. Часом високомагічне середовище було на користь. Аромат висів у вечірньому повітрі, наче підбадьорливі слова. Квітник розлетівся навсібіч.

У поле зору Модо на мить потрапило полум’я й невідомий предмет, що летів у небеса, – а тоді згори посипалися перлини, пір’їни й м’які чорні пелюстки.

Він похитав головою й пішов по лопату.

– Сержанте?

– Що, Ноббі?

– Ваші зуби...

– Які зуби?

– Зуби у роті.

– Ага. Ну. Що з ними?

– Як вони пасують один до одного там, ззаду?

Сержант Колон якусь мить обмацував язиком глибини свого рота.

– Іае, – почав він, а тоді схаменувся. – Цікаве спостереження, Ноббі.

Ноббі скрутив папіросу.

– Зачиняти ворота, сержанте?

– Гадаю, так.

Доклавши трохи зусиль, вони зачинили стулки воріт. Це вже був навіть не захід безпеки. Ключі давно загубилися. Навіть напис «Дякуїмо, що не завойовуйте наше місто» остаточно вицвів.

– Гадаю, треба... – почав був Колон, але задивився на вулицю.

– Що це за світло? – спитав. – І що це так гуде?

На будинках у кінці довгої вулиці з’явилася блакитна заграва.

– Звучить, наче якийсь дикий звір, – сказав капрал Ноббс.

Світло зібралося у два актинієві блакитні списи.

Колон приклав руку до очей.

– Схоже на... коня, чи що.

– Воно летить просто на браму!

Ревіння пораненого звіра відбивалося від будинків.

– Ноббі, я не певен, що воно спиниться!

Капрал Ноббс притиснувся до стіни. Колон, у чиїй голові думка про посадові обов’язки затримувалася на довше, мляво махав руками дедалі ближчому світлу.

– Стій! Стій!

І поволі підвівся з грязюки.

Довкола кружляли трояндові пелюстки, пір’я й іскри. Краї пробоїни у брамі світилися блакитними іскрами.

– Це ж старий дуб, – пробурмотів Колон. – Тільки б нам його з платні не вирахували. Ти бачив, хто це був, Ноббі? Ноббі?

Ноббі скрадався попід стіною.

– У нього... у нього була троянда в зубах, сержанте.

– Так, але якби ти його побачив удруге – впізнав би? Ноббі ковтнув.

– Вдруге – хіба на тому світі, не раніше.

– Мені це не подобається, пане Толоз! Не подобається!

– На дорогу дивись і замовкни!

– Але тут не можна швидко!

– Нічого! Ти однаково не дивишся, куди їдеш!

Підвода завернула, ставши на два колеса. З неба посипав мокрий сніг і розтавав, щойно торкався землі.

– Але ми на серпантині! Тут ухил стрімкий! Ми перекинемося!

– Хочеш, аби нас упіймав Хризопраз?

– Вйо!

Паді й Бескид притислися до боків підводи та хилиталася крізь темряву.

– За нами досі женуться? – вереснув Толоз.

– Нічо не видно! – крикнув Бескид. – Може, як зупинимось, шось почуємо?

– Ага – а якщо ми почуємо щось зовсім-зовсім близько?

– Вйо!

– А може, просто викинемо гроші?

– П’ЯТЬ ТИСЯЧ ДОЛАРІВ?

Паді визирнув униз. За метр від краю дороги темрява густішала, ніби приховуючи провалля.

Гітара легенько бринькала в такт колесам. Він узяв її однією рукою. Цікаво, як вона ніколи не стихала. Навіть якщо всі струни рукою затиснеш: він і так пробував.

Звучала арфа. Струни були зовсім безгучні.

– Це божевілля! – кричав спереду Толоз. – Зупинися! Ти нас мало не вивернув!

Асфальт натягнув віжки. Віз поступово сповільнився до темпу ходи.

– Отак краще.

Гітара вереснула. Нота була така висока, що голкою пронизувала слух. Коні нервово смикнулися в голоблях і знову помчали вперед.

– Тримай їх!

– Тримаю!

Толоз розвернувся і схопився за спинку сидіння.

– Викинь її!

Паді швидко схопив гітару й устав, ведучи рукою до краю прірви.

І завагався.

– Кидай!

Бескид устав і спробував перехопити гітару.

– Ні!

Паді крутонув гітарою над головою, схопив троля за підборіддя й штовхнув.

– Ні!

– Толозе, легше...

І ось їх уже обганяє білий кінь. Вершник у каптурі нахиляється і хапає віжки.

Віз натикається на камінь і на мить злітає в повітря перш ніж знов упасти на дорогу. Асфальт чує, як тріскають стовпчики, коли колеса в’їжджають в огорожу, бачить, як рвуться віжки, відчуває, як підлітає підвода...

І все.

Потім стільки всього сталося, що Толоз так і не розповів нікому, як йому здалося, що, коли підвода непевно зависла на краю провалля, вона водночас покотилася вперед, перекидаючись кудись униз, і полетіла просто на камені...

Толоз розплющив очі. Образи наповзали, мов поганий сон. Але його відкинуло на віз, коли той злетів, і головою він бився у спинку сидіння.

І дивився просто в провалля. Позаду дерев’яно скрипнуло.

Хтось тримався за його за ногу.

– Хто там? – прошепотів він, ніби гучніші слова посунули б воза вперед.

– Я, Асфальт. А хто тримає мене за ногу?

– Я, – озвався Бескид. – А за що тримаєшся ти, Толозе?

– Та так... за те, за що вхопився непевною рукою, – відповів той.

Підвода знов затріщала.

– За золото, еге? – спитав Асфальт. – Ну визнай – ти ж за золото вхопився?

– Дурний гном! – крикнув Бескид. – Пускай, бо загинемо!

– Відпустити п’ять тисяч доларів – це і є смерть, – відповів Толоз.

– Дурне! На той світ не забереш!

Асфальт потягся рукою. Підводу хитнуло.

– Зараз знову хитнеться, – пробурмотів Асфальт.

– А хто ж, – спитав Бескид, коли підвода іще трошки підсувалася до краю, – хто тримає Паді?

Якусь мить усі троє подумки намагалися визначити положення своїх тіл і кінцівок у просторі.

– Я... здається, він упав, – сказав Толоз.

Пролунало чотири акорди.

Паді повис на задньому колесі й смикався над проваллям, доки музика вигравала на його душі восьминотний квадрат.

Не вмирай. Не згасай. Живи вічно, живи останньою палкою миттю, коли кричить юрба. Коли кожна нота звучить у такт серцебиттю. Злітай у небо.

Ти ніколи не постарієш. Про тебе ніколи не скажуть «помер».

Ось і все. Ти будеш найкращим музикантом на світі.

Живи швидко. Помри молодим.

Музика вигравала на його серці.

Ноги Паді повільно гойднулися й намацали скелю. Він зосередився, заплющив очі й підтягся на колесі.

Його плеча торкнулась рука.

– Ні!

Очі Паді широко розплющилися.

Він повернув голову, подивився на Сюзен, тоді на підводу.

– Що... – пробурмотів він спантеличено й глухо.

Відпустивши одну руку, він незграбно намацав ремінь, скинув його з плеча, схопився, перехопив гітару за гриф і жбурнув її в темряву. Струни зависли на льоту.

Друга рука ковзнула зі скрижанілого колеса, і він упав у провалля.

Усе вкрив туман. Паді важко впав на щось оксамитове, просякнуте запахом кінського поту.

Сюзен упіймала його вільною рукою, а іншою скерувала Хропунця вгору крізь сльоту.

Кінь ступив копитами на дорогу, Паді упав у багно й підвівся на ліктях.

– Ти?

– Я, – сказала Сюзен.

Вона дістала косу. Блиснуло лезо; сніжинки падали й на льоту розтиналися навпіл.

– Ходімо заберемо твоїх друзів?

У повітрі відчувалася напруга – так, ніби цілий світ раптом на чомусь зосередився. Смерть вдивлявся в майбутнє.

– ОТ ХОЛЕРА.

Усе розпадалося. Бібліотекар зробив, що міг, але кістки й дерево такого не витримають.

Пір’я й перлини розлітались і, задимлені, падали на дорогу. Під час різкого, майже горизонтального повороту одне колесо злетіло з осі й покотилося геть, гублячи шпиці.