Текст книги "Душевна музика"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 18 страниц)

– А от і ні.

Двері насилу розчинилися, і через поріг переступив Альберт.

– Бачили цього добродія? – упевнено спитав він, тицьнувши Гібіскусові під носа цупкий прямокутний папірець.

Це було неприпустимо. Дюнельмова робота була не з тих, де можна комусь розповідати, що когось бачив. Так довго не проживеш. Дюнельм міг усю ніч подавати напої, не бачачи анікогісінько.

– Вперше бачу, – механічно відповів він, навіть не глянувши на папірець.

– Ви мусите мені допомогти, – сказав Альберт. – Бо інакше станеться дещо страшне.

– Ідіть геть!

Альберт ступив уперед і грюкнув дверима.

– І не кажіть, що я не попередив, – сказав він. На його плечі Смерть Щурів підозріливо принюхувався.

Ще мить – і Гібіскус лежав підборіддям на одному зі своїх столів.

– Отже. Я знаю, що він приходив сюди, – сказав Альберт, у якого навіть дихання не збилося. – Бо всі сюди приходять рано чи пізно. Тому гляньте ще раз.

– Але ж це карта каро! – процідив Гібіскус. – Це Смерть!

– Саме так. У нього ще кінь такий білий великий. Важко не помітити. Хоча йому навряд цього хотілося б, принаймні тут.

– Треба уточнити, – почав господар, намагаючись вивільнитися з Альбертових залізних лабетів. – Ви хочете спитати: «Чи не бачили ви добродія, який на вигляд геть не такий?»

– Він непересічний на вигляд. Украй непересічний клієнт. – Альберт на хвильку замислився. – А ще він дуже багато пив би, це я про нього напевне знаю. Він завжди багато п’є.

– Дозвольте нагадати, що ми в Анк-Морпорку.

– Ти мене не сердь, розумако.

– То це ви ще не розсердились?

– Зараз я просто нетерплячий. Але можу й розсердитися, коли хочеш.

– Приходив один тут... кілька днів тому. Не пригадаю, який він із себе був...

– Он як. Це точно він.

– Усе випив, усенькі запасики, на «Варварський набіг» скаржився, що гра йому не йде, а тоді як упаде...

– І що тоді?

– Не можу пригадати. Мабуть, викинули його.

– Крізь чорний хід?

– Так.

– Але ж там двері на річку.

– Ну, люди переважно непогано там тримаються, перш ніж потонути.

– ПИСК, – сказав Смерть Щурів.

– А він казав щось? – спитав Альберт, не звертаючи на щура уваги.

– Щось про те, ніби все-все пам’ятає. Здається. Казав... Казав, що сп’яніння не помагає забувати. Весь час щось патякав про дверні ручки і про... про волохаті сонячні промені.

– Волохаті промені?

– Щось таке.

Раптом Гібіскус відчув, що його руку відпустили. Він зачекав секунду чи дві й дуже обережно озирнувся.

Над ним і за ним нікого не було.

Гібіскус повільно й обачливо присів, щоби зазирнути попід столи.

Альберт вийшов у світанкові сутінки і, трохи попорпавшись, витягнув з-під плаща скриньку. Підняв кришку, глянув на життємір, грюкнув кришкою.

– Гаразд, – сказав він. – Що тепер?

– ПИСК!

– Що?

І тут хтось вдарив його у потилицю.

Це був не смертельний удар. Лінивець Тимо з Гільдії злодіїв знав, що буває із грабіжниками, які вбивають людей. До таких на коротку розмову приходять із Гільдії найманців. Розмова справді дуже коротка, з однієї репліки. «Бувайте».

Лінивець просто хотів оглушити старого й тоді обібрати.

Звук, із яким тіло вдарилося об землю, виявився несподіваним. Таким, ніби розбилося щось крихке і скляне, але з неприємними обертонами, які відлунювали Лінивцеві у вухах ще тривалий – занадто тривалий – час.

Щось підстрибнуло й учепилося йому в обличчя. Дві кістляві лапки стисли його вуха пазурями, а кістлява морда смикнулася йому просто в обличчя і боляче вдарила в лоба. Лінивець заверещав і втік.

Смерть Щурів упав на землю й побіг до Альберта. Посмикав старого за щоки. Кілька разів роздратовано копнув. А потім – у цілковитому відчаї – вкусив його за носа.

Потім він взяв Альберта за комір плаща й спробував витягнути з канави, аж раптом почув тривожний хрускіт скла.

Порожні очниці розгнівано зиркнули на зачинені двері «Барабана». Закостенілі вусики настовбурчилися.

За мить Гібіскус уже відчиняв двері, щоби нарешті громове стукання вщухло.

– Я ж казав, що ми...

Щось майнуло йому попід ногами, на мить спинилося, щоби вкусити за литку, і рвонуло до чорного ходу, припадаючи носом до підлоги.

Той парк називався Сховним не через те, що там можна було сховатися, а через те, що він був розташований на тому клапті землі, що його намагався колись приховати від митарів один хитрий землевласник, хоча за законом наділи, які можна було би зорати дощовитого четверга трьома з половиною волами, підлягали обов’язковому оподаткуванню, а саме такого розміру і був цей наділ. Жителі Анк-Морпорка поважають традиції, особливо коли ті стосуються ухиляння від податків.

У парку були дерева – і навіть став зі справжніми рибами. І якось так уже сталося, що там було справді безпечно переховуватися. У Сховному парку майже не траплялося пограбувань – бо грабіжники, як і всі інші, полюбляють приймати сонячні ванни у безпеці. Тож парк той був, так би мовити, нейтральною територією.

А ще людей у парку потроху більшало, хоча розважатися там було нічим – хіба спостерігати, як теслі споруджують велику дерев’яну сцену неподалік озера. Позаду сцени розтягли сітку. Коли хтось наважиться пролізти, Хризопразові тролі ловитимуть таких хитрунів і кидатимуть у став.

Серед усіх музикантів, які репетирували перед виступом на фестивалі, Довбня з товаришами по гурту помічали одразу – почасти через те, що він зняв сорочку, аби Джимбо міг замастити йому рани йодом.

– Я думав, то такий жарт, – ричав Довбень.

– Та ж казав тобі, шо у твоїй кімнаті його лишив, – виправдовувався Паскуда.

– І шо, і як мені тепер на гітарі грати? – спитав Довбень.

– Та ти й здоровою нормально не грав, – озвався Кивун.

– Ти на руку мою позир. Зириш?

Усі дивилися на його руку. Мати Джимбо вдягла на неї рукавицю, замастивши й перев’язавши рани – неглибокі, бо навіть найтупіший леопард недовго панькатиметься з кимось, хто намагається зняти з нього штани.

– Рукавиця! – ревів Довбень. – Ви хоч раз бачили, шоби серйозний музикант в одній рукавиці виступав? Як взагалі на гітарі грати, коли рука в рукавиці?

– А ти хіба грати вмієш? Яка різниця?

– Нашо я взагалі з вами, телепнями, зійшовся, – вів своє Довбень. – Ви стаєте на заваді моєму творчому розвиткові. Гадаю, час вийти з гурту й заснувати побічний проект.

– Нікуди ти не вийдеш, – сказав Джимбо, – бо гірших за нас годі знайти. Глянь правді у вічі. Ми цілковиті нездари.

Він озвучував спільну думку, яку до того чомусь ніхто не висловлював вголос. Дійсно, навколо них було безліч цілком бездарних музикантів. Більшість не вміла нічого. Подекуди траплялися необроблені таланти, їм просто треба було навчитися грати. Однак серед навколишніх гуртів не було таких, де ударник не міг поцілити по барабану чи гітарист був наділений відчуттям ритму, порівнюваним із гуркотом від серйозної дорожньо-транспортної пригоди. І в усіх інших була принаймні якась остаточно погоджена назва. Звісно, це були не такі вже вигадливі назви штибу «Великий Троль та Інші Тролі» чи «Гномський погляд з висоти» – та вони хоча б розуміли, хто вони такі.

– Може, назвемося «Гурт нездар»? – запропонував Кивун, ховаючи руки в кишенях.

– Може, ми й нездари, – гиркнув на нього Довбень, – але ми нездари, які грають Музику, Що Качає.

– Ну-ну, що тут у нас? – поцікавився Нудль, який саме пробирався серед навколишнього розгардіяшу. – Часу не так і багато лишилося. Ви що тут робите?

– Нас внесено до програми, пане Нудлю, – сумирно нагадав Довбень.

– І як я мав внести вас у програму, коли й назви вашої не знаю? – роздратовано махнув Нудль у бік однієї з афіш. – Бачите там свою назву?

– Певно, ми там у рубриці «Та инші артисти», – пояснив Кивун.

– А що це з вашою рукою? – спитав Нудль.

– Штані покусали, – відказав Довбень, виразно дивлячись на Паскуду. – Правда, пане Нудлю, дасте нам останній шанс?

– Побачимо, – сказав Нудль і пішов геть.

Йому було надто радісно, щоби зайвий раз сперечатися. Сосиски в тісті продавалися дуже добре, та цей дохід покривав тільки незначну частку видатків. На Музиці, Що Качає, можна робити гроші й у такі способи, про які він ще навіть не встиг подумати. А пан Нудль про гроші думав повсякчас.

Були, скажімо, сорочки. Пошито їх було із такої тонкої й дешевої бавовни, що аж просвічувала й розлазилася за першого ж прання. А він продав таких уже шістсот! По п’ять доларів штука! Тільки й треба було, що купити по десятку на долар у Хапонійських Гуртовиків і заплатити Крейдяну по долару за штампування написів.

А сам Крейдян по-трольськи хвацько й собі подрукував сорочки. На них писало:

КрейдЯн

Піскочисна, 12

Роблю Все

І люди купували їх – і рекламували собою Крейдянову майстерню. Нудль і помислити не міг, що світ може бути так влаштований: вівці самі себе стрижуть. Хай що поставило з ніг на голову закони комерції, він мав намір нажитися на цьому якнайбільше.

Він уже продав цю ідейку чоботарю Встромачу з Нової Швацької[31]31
  ЗАМОВ У ВСТРОМАЧА ЧОБОТИ,
  ХТО ДЛЯ НІГ ШУКА РОБОТИ!
  Кожен цвях забито від душі!
  Хай живе Музика, Що Качає! – Прим. авт.


[Закрыть], і той уже продав під сотню сорочок, а такого виторгу у Встромача ще не траплялося. Люди купували одяг тільки через написи на ньому!

Нудль стриг капусту. По кілька тисяч доларів на день! А перед сценою порозставляли десяток коробок з дротами, щоби упіймати голос Паді. Коли все йтиме такими темпами, за кілька мільярдів років він буде багатієм, яких ще не знав цей світ!

Була щоправда одненька ложка дьогтику в цій діжці меду.

Фестиваль мав розпочатися опівдні. Нудль планував спершу випустити на сцену найгірші й найневідоміші гурти – тобто всі, що зголосилися, а тоді вже випустити «Гурт, що качає». Тож, певно, не варто хвилюватися, що головні артисти програми ще не прибули.

Та все-таки: вони досі не прибули. Нудль трохи переймався.

Крихітна темна постать бігала вздовж берега Анка так швидко, що лишала по собі в повітрі сіру розпливчасту лінію.

Постать припадала долу, розпачливо снувала туди й назад і принюхувалася.

Люди не помічали її. А от щурів помічали. Чорних, бурих, сірих – і всі вони виходили зі своїх сховів на корабельнях, скупчувалися вздовж річки, вилазили на спини одне одному, перестрибували одне через одне, ніби намагалися якнайшвидше втекти з міста якнайдалі.

Стіг заворушився і породив Толоза.

Той викотився на землю й застогнав. Падав дрібний дощ. Гном насилу підвівся, роззирнувся довкола й ненадовго відійшов за кущі.

Потім повернувся до стога, якийсь час його уважно оглядав, доки не помітив непритаманний сіну виступ і кілька разів копнув його сталевим носаком черевика.

– Ай!

– Чиста до! – сказав Толоз. – Доброго ранку, Бескиде. Здоров був, світе! Здається, я не можу так пісно жити. Ця нескінченна капуста, дешеве пиво, щури ці весь час за ноги хапають...

Бескид виповз зі стогу.

– Здається, хлориду аміаку вчора трохи перебрав. У мене тім’я на місці?

– Ага.

– Шкода.

Вони витягли Асфальта за ноги й привели до тями копняками.

– Ти ж у нас головний по гастролях, – сказав Толоз. – Ти мусиш стежити, аби з нами ніяка халепа не сталася.

– А я хіба не стежу? – пробурмотів Асфальт. – Я ж вам копняків не давав, пане Толоз. А де це Паді?

Усі троє обійшли стіг, обмацавши всі виступи. Ті виявилися клубками вогкого сіна.

Паді знайшовся на невеличкому пагорбку неподалік. Довкола росло кілька падубів – приземкуватих, покручених вітрами. Паді сидів під одним із них із гітарою на колінах, кучері дощовими патьоками прибило до чола.

Він спав – і був геть мокрий.

На колінах гітара озивалася в такт дощовому крапанню.

– Дивний він у вас, – сказав Асфальт.

– Ні, – відповів Толоз. – Його несе невідомим мотивом у темні незвідані далі.

– Кажу ж, дивний він.

Дощ потроху вщухав. Бескид подивився в небо.

– Сонце вже високо, – сказав він.

– Ох, тільки не це! Як довго ви спали? – спитав Асфальт.

– Стільки ж, скільки я не спав, – сказав Бескид.

– Уже майже полудень. Де я лишив коней? Хтось бачив підводу? Хтось, розбудіть його! – командував Асфальт.

За кілька хвилин вони вже виїхали на дорогу.

– А знаєте що? Ми вчора так швидко поїхали, що я навіть не встиг дізнатися, чи вона приходила.

– А як її звати? – спитав Толоз.

– Не уявляю.

– О, це справжнє кохання, точно тобі кажу, – сказав Толоз.

– А ти взагалі до романтики не схильний чи шо? – спитав Бескид.

– Коли поглядами зустрічаєшся в натовпі на мить, і таке інше? – спитав Толоз. – Щось не дуже.

Паді нахилився вперед і штовхнув їх.

– Замовкніть, – сказав він. З голосу було зрозуміло, що він не жартує.

– Та ми не всерйоз, – сказав Толоз.

– Просто не треба.

Асфальт зосередився на дорозі, відчувши загальну нетовариськість атмосфери.

– Ви, певно, дочекатися не можете виступу на фестивалі, еге ж? – зважився він спитати за якийсь час.

Усі промовчали.

– Мабуть, людей буде тьма, – додав він.

Було тихо – сам тільки стукіт копит і торохкотіння підводи. Вони їхали між пагорбів, і дорога тяглася над урвищем. Унизу навіть річки не було – хіба тільки коли сильно дощило. Похмура місцевість. Асфальт відчував, що усі засмучуються дедалі більше.

– Мабуть, добре розважитеся там, хлопці, – додав він, добряче вичекавши.

– Асфальте, – озвався Толоз.

– Так, пане Толозе?

– Просто стеж за дорогою, гаразд?

Архіректор на ходу натирав свою патерицю до блиску. Патериця була винятково гарна – двометрова й по-магічному могутня. Магію він застосовував не так і часто: досвід показав, що створіння, які так чи інакше не зникають від одного-двох ударів двометровою ломакою, радше за все й до чарів нечутливі.

– Вам не здається, що слід старших чарівників покликати, пане? – спитав Зрозум, заледве встигаючи йти в ногу з архіректором.

– Боюся, в їхньому нинішньому зміненому стані розуму вони на будь-які події зможуть вплинути тільки... – Ридикуль пошукав підходяще для ситуації слово й зупинився на – ...тільки негативно. Я наполіг, щоби вони не полишали помешкань.

– Може, тоді хоча би Дронґо й тих, інших? – з надією в голосі спитав Зрозум.

– А буде з них користь у випадку тауматургічного міжвимірного розриву небувалого масштабу? – спитав Ридикуль. – Пригадую, як воно з паном Гонґом було. От він подвійну порцію тріски з грушевим пюре вкладає на тарілку – і от уже...

– Бабах? – підказав Зрозум.

– «Бабах»? Я би радше сказав, що «ААААААААААгрр-ррр-дрррр-трісь» – і злива зі смаженини. Несамовитий Адріан якось зарадить, коли з неба паде картопляний дощ?

– Ох. Мабуть, ні, пане архіректоре.

– Власне. Люди тільки те й роблять, що бігають і волають, мов скажені. Ще ніколи з них користі не було. А от пристойний набір заклять і добре заряджена патериця в дев’яти випадках з десяти дають непоганий результат.

– У дев’яти з десяти?

– Саме так.

– А скільки раз ви вже на них покладалися, пане?

– Ну... От був пан Гонґ... Ще та історія зі Створінням зі Скарбієвої шафи... Драконом тим, ну, ви пам’ятаєте... – Ридикулів рот мовчки рухався, коли той загинав пальці. – Дев’ять поки що нарахував.

– І щоразу спрацьовувало, пане?

– Цілком! Тому не варто перейматися. Дорогу! Чарівник іде!

Міська брама стояла відчинена. Толоз нахилився вперед, коли підвода в’їжджала у місто.

– Не їдь одразу до парку, – сказав він Асфальтові.

– Але ми спізнюємся.

– Це недалеко. Проїдемо через вулицю Вправних ремісників.

– Але це ж на іншому боці річки!

– Це важливо. Треба дещо забрати.

На вулицях були натовпи. Це було цілком звично, за винятком хіба того, що рухалися вони переважно в одному напрямі.

– Ти лежи в підводі тихенько, – сказав Толоз Паді. – Не треба нам, щоби дівчата з тебе одяг поздирали, правда ж?..

Він озирнувся. Паді знову заснув.

– А от я би... – озвався Бескид.

– На тобі сама тільки пов’язка.

– Такі шо, її теж могли би зірвати, ні?

Підвода повзла дорогою аж до повороту на вулицю Вправних ремісників.

Це була вулиця з крихітними майстернями, де все на світі могли зробити, полагодити, виробити, переробити, скопіювати й виплавити. Крізь кожні двері видніли горна, на кожному задньому дворі коптили плавильні. Тут пліч-о-пліч працювали виробники механічних скриньок і зброярі, теслі й різьбярі, чиї вироби були такими витонченими, що за різці їм правили відлиті в бронзі ніжки коників-стрибунців. Принаймні кожний четвертий майстер виробляв інструменти для попередніх трьох. Майстерні не просто тіснилися – вони перетікали одна в одну, тому коли тесля, приміром, робив на замовлення великий стіл, то покладався на доброту сусіда, який посуне свій реманент, і при цьому, доки він оброблятиме один край того стола, на іншому, ніби на верстаті, працюватимуть гончарі й ювеліри. Були тут майстерні, де зранку замовника могли обміряти з голови до ніг, а по обіді він уже міг би забрати повний комплект кольчужного обладунку із запасною парою штанів.

Підвода спинилася біля крихітної майстерні, Толоз зіскочив і побіг всередину.

Асфальт прислухався до розмови:

– Ви зробили, що я просив?

– Ось ваше замовлення, пане. Точно як в аптеці.

– А грати на ній можна? Ви ж пригадуєте, що я казав вам про необхідність висидіти два тижні під водоспадом, загорнувшись у волячу шкуру, перш ніж торкатися інструмента?

– Слухайте, добродію, за ваші гроші я п’ять хвилин постояв під зливою в шкіряній шапочці. Повірте, для народного інструмента цього цілком досить.

Почувся приємний звук, який повисів у повітрі зо мить, а тоді розчинився у вуличному гаморі.

– Ми домовлялися про двадцять доларів, так?

– Ні, це ви домовлялися про двадцять доларів. Я з вами домовлявся про двадцять п’ять.

– Тоді заждіть хвилиночку.

Толоз вийшов з майстерні й кивнув Бескидові.

– Гаразд, – сказав він, – розчохлися.

Бескид застогнав, але все-таки поліз пальцями кудись углиб свого рота.

Почувся голос вправного ремісника:

– Що це, трясця, таке?

– Різець. Вартує щонайменше...

– Беру.

Толоз знову вийшов – цього разу з ганчір’яним футляром, який заховав під сидінням.

– Добре, – сказав він Асфальтові, – тепер вези нас до парку.

Вони заїхали в одну з задніх брам. Принаймні спробували. Двоє тролів загородили їм прохід. На тролях виднілися мармурові прожилки, притаманні типовим хуліганам Хризопраза. А підручних він не тримав. Більшість тролів були задурними для підручних.

– Тут для гуртів, – сказав перший троль.

– Ага, – підтакнув другий.

– Ми і є «Гурт», – сказав Асфальт.

– Котрий? – спитав перший троль. – У мене тут список.

– Ага.

– Ми «Гурт, що качає», – сказав Толоз.

– Та де там. Я їх бачив. Там хлопчина ще такий, аж світиться, і коли на гітарі грає, вона робить...

– Вуа-уа-уа-уа-уи-и-и-и-и-и.

– Ага...

Акорд звився над підводою. Паді стояв на ній, тримаючи напоготові гітару.

– Ого, – сказав перший троль. – Оце дивина! – він попорпався десь у складках пов’язки на стегнах і витягнув клапоть паперу. – А можете отут ім’я написати, правда ж? Для малого мого, Глинчака, б він же ж інакше не повірить...

– Так, так, – втомлено пробурмотів Паді, – давайте сюди.

– Але це не для мене, це для мого малого, Глинчака, – повторив троль, підскакуючи від захвату то на одній нозі, то на другій.

– А як правильно писати?

– Та все одно, він читати не вміє.

– Чуєте? – спитав Толоз, коли підвода підкотилася до задника сцени. – Хтось уже виступає. Я казав, що ми...

Підбіг Нудль:

– Де вас носило? Скоро ваш вихід! Одразу після «Пацанів із лісу». Як гастролі? Асфальте, ходи-но сюди.

Він потягнув малого троля до себе в тінь під лаштунками.

– Гроші мені привіз? – спитав він.

– Близько трьох тисяч...

– Не так голосно!

– Та я ж пошепки, пане Нудлю.

Нудль обачливо озирнувся. В Анк-Морпорку не існувало такої штуки, як нечутний шепіт, особливо коли йдеться про «тисячі», бо в Анк-Морпорку було чути навіть думки про такі гроші.

– Ти, головне, з мішка очей не зводь, ясно? Буде ще виторг сьогодні. Я Хризопразові його сім сотень віддам, а решта – чистий при... – він зустрівся поглядом із масними оченятками Асфальта й оговтався. – Звісно, є зношування обладнання... накриття... реклама... дослідження ринку... булочки для сосисок... гірчиця... Тож, мабуть, коли пощастить, то вийду в нуль. Останнє від душі відірвав.

– Так, пане Нудлю.

Асфальт зиркнув на сцену.

– А хто там зараз грає, пане Нудлю?

– «Вхід у зручному взутті».

– Не зрозумів, пане Нудлю.

– То в них назва така, пишуть просто «ВуЗВ», – він трохи розслабився й витяг сигару. – Навіть не питай, що воно таке. Я вважаю, гурт має зватися «Співуни» чи «Двоє з гобоєм». Як вони, нічого?

– А ви самі не чуєте, пане Нудлю?

– Я би це музикою не назвав. Коли я був ще молодим, то в нас була справжня музика на справжні вірші... «Ось надходить літечко, щебече соловей», такого штабу.

Асфальт знову зиркнув на «ВуЗВ».

– Ну, ритм там є, можна підтанцьовувати, – сказав він, – але вони не дуже. Я в тому сенсі, що люди просто стоять і дивляться. А от коли «Гурт» грає, вони не стоять, пане Нудлю.

– Саме так, – погодився Нудль. Він подивився на авансцену, де посеред свічок стояли музоловки. – Мабуть, піди скажи їм, хай готуються. Здається, ці вже себе вичерпали.

– Паді? Цеє...

Той відволікся від гітари. Інші музиканти налаштовували свої інструменти, і от він зрозумів, що ніколи цього не робив. У нього й не вийшло би. Кілки просто не рухалися.

– Що там у вас?

– Цеє, – сказав Толоз і помахав Бескидові, який неоковирно вишкірився й витягнув з-за спини ганчір’яний футляр.

– Це... Ну, ми трохи подумали... Це від усіх нас, – сказав Толоз. – Цеє, ми... ми побачили, що від неї лишилося, і ти ніби казав, що полагодити не вийде, але в цьому місті є люди, які можуть зробити й полагодити що завгодно, тож ми трохи розпитали, і ми ж знаємо, яка вона була дорога тобі, і от цей чолов’яга з вулиці Вправних ремісників трапився нам і сказав, що в нього могло би вийти щось путнє, і Бескид ще один зуб віддав, але яка різниця, бо ми такого успіху досягли з тобою і знаємо, як вона для тебе важила, тому це такий знак подяки від нас, отже, це тобі, Бескиде, віддай йому.

Бескид опустив руку, коли зрозумів, що пояснення затягується, але миттєво знову простяг Паді футляр.

Асфальт заглянув у шпарину намету.

– Хлопці, нам час на сцену, – сказав він. – Ходімте!

Паді поклав гітару. Відкрив футляр, розв’язав мотузчані ремені всередині.

– Її налаштували і таке інше, – доброзичливо підказав Бескид.

Арфа засяяла на сонці, коли Паді витягнув її з футляра.

– Чого тільки не зробиш із клею й такого іншого, – сказав Толоз. – Ну тобто ти казав, що в Ллямедах не лишилося нікого, хто міг би її полагодити. Але це Анк-Морпорк. Тут можна полагодити майже все.

– Благаю! – знов озвався Асфальт у шпарині. – Пан Нудль каже, ви мусите йти, бо люди вже кидатися почали всяким.

– Я в струнних не дуже петраю, – сказав Толоз, – але трохи побренчав. Звучить вона якось дуже... приємно.

– Я... Я... Не знаю навіть, що й сказати, – відповів Паді. Зала двигтіла, мов під ударами молота. – Я виборов її, – вів своє Паді, ніби був десь далеко, в якомусь своєму маленькому світі. – Виборов піснею. «Шонні, ти будь» вона зваллася. Склладав її всю зиму. Там про дім... про коллиску... Про прощання й розставання, розумієте? А ще про дерева й таке інше. Суддям дуже... сподобаллося. Сказалли, ще років зо п’ятдесят – і я справді розумітимусь на музиці.

Він притиснув арфу до себе.

Нудль пробивав собі шлях крізь натовп музикантів за лаштунками, доки не знайшов Асфальта.

– То як? Де вони?

– Сидять собі й балакають, пане Нудлю.

– Слухай сюди. Ти натовп чуєш? Вони хочуть Музики, Що Качає! Якщо їм її не дати... коротше кажучи, краще дати. Ясно? Звісно, корисно іноді змушувати чекати, але... Нехай ідуть на сцену негайно!

Паді роздивлявся свої пальці. Тоді він, геть блідий, перевів погляд на натовп музикантів з інших гуртів.

– Ти, з гітарою, – хрипко сказав він.

– Я, пане?

– Дай мені гітару!

Кожний новонароджений гурт в Анк-Морпорку взорувався на «Гурт, що качає». Тож гітарист передав Паді свій інструмент з таким виразом на обличчі, ніби це священна реліквія для благословення.

Паді тупо дивився на гітару. Це був один із найкращих витворів майстра Віддавна. Він взяв акорд.

Звук був свинцевий – тобто такий, ніби струни були зі свинцю.

– То що там у вас, хлопці, що не так? – похапцем спитав Нудль, підбігши ближче. – Там шість тисяч вух, які тільки й чекають, що в них музики наллють, а ви тут сидите?

Паді повернув гітару власникові й перекинув через плече ремінь своєї. Видав кілька нот – і ті ніби бриніли й сяяли.

– От на цій я можу грати. Таки можу.

– Оті добре, от і чудесно, ходи туди й зіграй, – підганяв його Нудль.

– Дайте мені хтось іще свою гітару!

Музиканти кинулися передавати йому інструменти, збиваючи одне одного з ніг. Він нервово спробував один, другий. Але вони здавалися якимись пласкими. Насправді епітет «пласкі» їм би навіть полестив.

Контингент Гільдії музикантів застовбив за собою зону попід сценою, роздаючи будь-кому, хто наважувався наблизитися, болючих стусанів.

Пан Шпень кривився.

– Не розумію, – цідив він, – це ж повний несмак. Усе однакове. Це просто шум. Що вони в цьому знаходять?

Ранцерот, який перед тим двічі стримувався, щоби не притупувати в такт, відповів:

– Це ми ще не чули головних артистів. Цей-во. А ви певні, що справді хочете їх...

– Це наше право, – наполіг Шпень. Він озирнувся на глядачів, які волали на пуп. – А там-он сосиски в булках продають. Комусь, може, сосисочку? Сосиску? – Представники гільдії закивали. —Добре. На три сосис...

Глядачі радісно заверещали. Зазвичай люди так не аплодують. Аудиторія вибухнула оплесками – уся враз, однією нищівною хвилею, і всі одночасно роззявили роти.

Бескид видерся на сцену, помагаючи собі руками. Всівся за свої камені й розгублено подивився кудись убік за лаштунки.

Виблискуючи шоломом у світлі сцени, вийшов Толоз.

Мабуть, на цьому все мало скінчитися. Гном озирнувся й сказав щось, що розчинилося в загальному гаморі, а тоді стояв мовчки, ніяково дивлячись на натовп, доки крики поволі не вщухли.

Паді вийшов на сцену непевно, ніби от-от заточиться, ніби його щось штовхає у спину. До того панові Шпеневі здавалося, що волати гучніше глядачі не здатні.

А тоді зрозумів, що вони радше схвально шепотіли, як порівняти з тим, що коїлося зараз.

Це тривало весь час, доки хлопець мовчки стояв на сцені, опустивши голову.

– Але ж він нічого не робить, – прокричав Шпень у вухо Ранцеротові. Він почувався, ніби атеїст, який випадково забрів у церкву під час обряду причастя.

Оплески не вщухали. Вони зазвучали з подвоєною силою, коли Паді підніс руки до гітари.

– Він нічого не робить! – кричав Шпень.

– Він лишається поза нашою юрисдикцією, пане, – прокричав йому в відповідь Ранцерот. – Ми не зможемо звинуватити його у виконавстві поза гільдією, якщо він нічого не виконуватиме!

Паді глянув перед собою.

Він дивився на глядачів так пильно, що Шпень аж виструнчився й витягнув шию, щоби зрозуміти, куди це хлопець так вдивляється.

Там нічого не було. Порожнє місце просто перед сценою.

Люди навколо на голови одне одному вилазили, але там було порожньо – на цій крихітній ділянці трави перед сценою. Чомусь Паді прикипів поглядом до того місця.

– А! А! А!..

Шпень затиснув вуха долонями, але гамір був такий, що крики натовпу відлунювали йому в голові.

А тоді все поволі, ніби шар за шаром, затихло. І простір заполонило звуком, який утворюється, коли величезний натовп зосереджено мовчить і намагається триматися якомога тихіше, а це чомусь видалося Ранцероту навіть небезпечнішим за відчайдушні оплески.

– Підвода чекає?

– Так, пане Толозе.

– І коні вгодовані?

– Як ви наказали, пане.

– Добре.

Запала оксамитова тиша. Їй притаманна була всмоктувальна властивість – як-от тиша в кабінеті патриція, у святих місцях і глибоких каньйонах – вона збурювала нестерпне бажання кричати, співати, вигукувати своє ім’я.

Ця тиша ніби вимагала: «Заповніть мене».

Десь у пітьмі попереду хтось кашлянув.

Асфальт почув, як хтось сичить його ім’я з бокових лаштунків.

Украй неохоче він бочком посунувся до темних лаштунків, звідки йому нервово махав рукою Нудль.

– Про торбу пам’ятаєш?

– Так, пане Нудлю, я поклав її...

Нудль підніс вище два дуже важелезних на вигляд мішки.

– Оце туди висип і будь готовий звалювати якнайшвидше.

– Так, добре, пане Нудлю, от і Толоз казав...

– Ну ж бо, бігом!

Толоз розглянувся довкола. «Якщо я зараз кину сурму, скину шолом і кольчугу, – міркував він, – то будуть шанси вибратися звідси живим. Що він собі думає?»

Паді поклав гітару й пішов за лаштунки. Він встиг повернутися, перш ніж глядачі второпали, що відбувається. У руках у нього була арфа.

Толоз стояв до нього найближче й чув його шепіт:

– Ллише разочок. Дозволлиш? Ще один тілльки раз. А тоді зробллю все, чого ти хочеш, добре? За все запллачу.

Гітара озвалася кількома нерозбірливими акордами. Паді додав:

– Я серйозно, повір.

Ще акорд.

– Один разочок.

Паді всміхнувся до порожнього місця серед глядачів і заграв.

І кожна нота бриніла, мов дзвін, і була чиста, мов сонячний промінь, який проходив крізь призму мозку й розкривався віялом із мільйона відтінків.

У Толоза відвисла щелепа. І музика розквітла в його свідомості. Це була інша музика, хоча й зайшла вона крізь двері, відчинені Музикою, Що Качає. Ноти спадали водоспадом, і в його пам’яті постали образи шахти, де він народився, і запах томського хліба, що його мама відбивала на ковадлі, і тієї миті, коли він уперше почувся закоханим[32]32
  Той перший свій самородок він досі десь зберігав. – Прим. авт.


[Закрыть]. Він пригадав життя в печерах під Мідною Горою, і як місто покликало його до себе, і він відчув, що найдужче у світі прагне опинитися вдома. Він і гадки не мав, що люди здатні творити музику шахтової глибини.

Бескид відклав молоточки. У його забиті корозією вуха потрапляли ті самі ноти, та в пам’яті виринали образи кар’єрів і кам’янистих рівнин. Коли мелодія заполонила його розум, мов димова завіса, він пообіцяв собі, що щойно все це скінчиться, він конче поїде додому, до своїх, побачитися зі старенькою мамою й більше ніколи від неї не поїде.

У голові пана Нудля мимохіть виринали дивні, моторошні думки: що нібито не все на світі можна купити й продати.

Викладач новітніх рун постукав по кришталевій кулі.

– Звук ніби трохи бряжчить.

– Ану посунься, мені не видно, – озвався Декан. Викладач сів на своє місце. Усі зосереджено дивилися на крихітне зображення в кулі.

– Це взагалі не схоже на Музику, Що Качає, – завважив Скарбій.

– Ану цить, – гиркнув Декан, а тоді розчулено висякався.

Це була сумна музика. Але сум був її бойовим знаменом. Вона ніби промовляла: «Усесвіт ловив вас, але не спіймав».

Декан – вразливий, мов той кавалок теплого воску, – замислився, чи не час йому опанувати губну гармоніку.

Остання нота завмерла в повітрі.

Оплесків не було. Глядачів ніби прибило до землі думками й спогадами, що постали з темних нетрів розуму. Хтось бурмотів: «Таки так воно й буває». Або: «От і я такий, брате, от і я». Багато хто чуйно сякався – іноді просто на сусідів.

Та дійсність, як це завше й буває, помалу повернула їх до своїх лабет.