Текст книги "Душевна музика"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 18 страниц)

– ПИСК!

– Та зажди, зараз, – крук розпушив пір’я. – Оце створіння – це в нас Смерть Щурів. Помітила косу й мантію, так? Смерть Щурів. Велике цабе в щурячому світі.

Смерть Щурів вклонився.

– Зазвичай нишпорить попід клунями й усюди, де люди лишають мисочки з висівками й стрихніном. Він у нас дуже відповідальний.

– ПИСК.

– Ясно. А від мене воно, тобто він, чого хоче? Я ж не щур, – завважила Сюзен.

– Слушне зауваження, – визнав крук. – Слухай, я не просив про все це. Спав собі на своєму черепі, і от уже мене хапають за ногу й волочать кудись. Адже я, будучи круком, цілком природно беру участь в окультних...

– Даруй, – сказала Сюзен, – та мені здається, що все це один із тих снів, тому я би хотіла дещо з’ясувати. Ти сказав, що спав собі «на своєму» черепі?

– О, ні, не на своєму власному, – уточнив крук. – На чиємусь.

– На чиєму?

Крук божевільно закотив очі. Йому ніяк не вдавалося так влаштуватись, щоби вони дивилися в один бік. Сюзен стрималася від того, щоби рухатися за ними слідом.

– Звідки мені знати? На них імен не пишуть. Просто череп. Слухай... Я працюю на цього чарівника, так? Там, у місті. Сиджу на черепі цілими днями й каркаю на людей...

– Нащо?

– Бо крук, який сидить на черепі й каркає на відвідувачів – важливий складник чарівничого антуражу, як-от величезні опливлі свічки й старе крокодиляче опудало, що звисає зі стелі. Ти геть життя не знаєш? Мені здавалося, усі знають когось, хто знає бодай щось про щось. Так от, у пристойного чарівника може й не бути тих усіх посудин із зеленими рідинами, що побулькують собі в кутку, а от без крука, який сидить на черепі й кряче...

– ПИСК!

– Слухай, тобі краще про все це поговорити з людьми, – сказав крук утомлено. Одне його око знов зосередилося на Сюзен. – Оцей-от тебе в подробиці не посвячуватиме. Щури не розводяться на філософські теми, коли помирають. Так чи інак, а я тут єдиний його знайомий, який володіє мовою...

– Люди володіють мовою, – перебила Сюзен.

– Ох, звісно, – сказав крук, – та з людьми головна заковика, я би сказав навіть, що головна їхня відмінність полягає в тому, що їм не притаманно прокидатися посеред ночі від писку щурячого скелета, якому закортіло знайти собі перекладача. Крім того, для людей він невидимий.

– Для мене видимий.

– Он як. Гадаю, отут ми й додлубалися до м’якоті, розкусили горішок, дійшли, словом, до суті, так би мовити.

– Слухай, – сказала Сюзен. – Я хочу, щоби ти знав, що я в усе це ніскілечки не вірю. Я не вірю в Смерть Щурів у мантії з косою.

– Він просто перед тобою стоїть.

– Це не привід у нього вірити.

– Бачу, ти справді здобула неабияку освіту, – в’їдливо завважив крук.

Сюзен пильно дивилася вниз на Смерть Щурів. Глибоко в його очицях палахкотіли сині вогники.

– ПИСК.

– Штука в тому, – сказав крук, – що він знову зник.

– Хто?

– Твій... дід.

– Дід Лежек? Як він міг знову зникнути? Він же помер!

– Твій... е-е-е... інший дід?..

– У мене не...

Десь із дна її пам’яті почали важко, мов із болота, виборсуватися спогади. Щось про коня... і про кімнату, де все шепотіло. І ще там, здається, була ванна. І пшеничні поля мали до цього якийсь стосунок.

– Ось що буває, коли люди відряджають дітей здобувати освіту, – сказав крук, – замість того, щоби з ними говорити.

– Я вважала, що мій інший дідусь теж... помер, – промовила Сюзен.

– ПИСК.

– Щур каже, що ти мусиш піти з ним. Це дуже важливо.

Сюзен уявила, як над нею тяжіє постать войовничо налаштованої, мов валькірія, панни Дупс. Яка дурість.

– Ох, ні. Зараз уже, мабуть, по півночі. А в мене завтра іспит із географії.

Крук здивовано роззявив дзьоба.

– Вухам своїм не вірю.

– Ти справді вважаєш, що я слухатимуся якогось... кістлявого щура й говіркого крука? Я пішла.

– Ні, не пішла, – відрізав крук. – Жодне створіння з клепкою в голові на твоєму місці не розвернулося би й не пішло. Ти нічого не дізнаєшся, якщо зараз підеш геть. Просто дістанеш освіту.

– Але в мене часу немає, – простогнала Сюзен.

– Ах часу. Час – це всього лише звичка. Час не такий уже й важливий чинник для тебе.

– Чому?

– Доведеться самій дізнатися, ну ж бо.

– ПИСК.

Крук збуджено підстрибував на місці:

– Можна, я скажу? Можна, я скажу? – пропищав він і, закотивши очі, знову витріщився на Сюзен. – Твій дід... та-да-да-ДА... Смер...

– ПИСК!

– Колись вона мусить дізнатися, – завважив крук.

– Смердить? Мій дід смердить? – спитала Сюзен. – Ви мене сюди посеред ночі витягли, щоби поговорити про неприємні подробиці старіння?

– Я не збирався казати, що він смердить, я хотів сказати, що твій дід... та-да-да-ДА... С...

– ПИСК!

– Ну гаразд, роби як знаєш!

Сюзен відступила назад, доки її двоє сперечалися. А тоді підхопила подоли халата й сорочки й рвонула навпереріз через вогкий газон. Вікно було досі відчинене. Вона ступила на підвіконня першого поверху, спромоглася вчепитися за карниз, підтягнутися й залізти у вікно своєї спальні. Там вляглася на ліжко й накрилася ковдрою з головою...

За якийсь час вона зрозуміла, що така поведінка не личить розумній людині. Але голови з-під ковдри все одно не висунула.

Їй снилися коні, карети й годинник без стрілок.

– Гадаєш, ми могли краще впоратися?

– ПИСК?

– «Та-да-да-ДА».

– ПИСК?

– Як ти хотів? «Твій дід – Смерть?» Отак просто? А як же урочистість моменту? Люди полюбляють драму.

– ПИСК, – завважив Смерть Щурів.

– У щурів усе інакше.

– ПИСК.

– Я так розумію, час закруглятися, – сказав крук. – Ми, круки, не нічні птахи, щоб ти знав, – він почухав дзьоба ногою. – А ти тільки щурів доправляєш чи мишей, хом’яків, тхорів та інших подібних також?

– ПИСК.

– А піщанок? Як там з піщанками?

– ПИСК.

– Хто б міг подумати. Ніколи не знав. То є й Смерть Піщанок? Дивовижно, як ви встигаєте їх усіх із коліщаток вихоплювати на бігу...

– ПИСК.

– Як собі знаєш.

Бувають люди дня й нічні створіння.

Важливо пам’ятати, що нічні створіння – це не просто люди дня, які засиджуються допізна, бо вважають, що це їх робить цікавішими й крутішими.

Щоби перейти з однієї категорії в іншу, недостатньо блідого обличчя й товстого шару чорних тіней для повік.

Але спадковість, звісно, тут може зарадити.

Крук виріс у вічно напіврозваленій й зарослій плющем Вежі мистецтв, що височіє над Невидною академією у дальній частині Анк-Морпорка. Круки від природи розумні птахи, і витоки магії, яка зазвичай посилює усе, зробили своє. У крука не було імені. Тварини зазвичай не переймаються іменами.

Чарівник, який вважав себе власником крука, звав його Карком, але тільки через те, що не мав почуття гумору і, як усі люди без почуття гумору, тішився наявністю почуття гумору, якого насправді в нього не було.

Крук полетів назад до чарівника, влетів крізь відчинене вікно й зайняв своє місце на черепі.

– Бідося, – сказав він.

– Така вона, доля, – озвався череп.

– Розумію її намагання бути як усі. Зважаючи на обставини.

– Так, – озвався череп. – Виходь із гри, доки сам собі хазяїн, от як я скажу.

Власник зерносховища в Анк-Морпорку влаштував чистку. Смерть Щурів чув віддалений гавкіт тер’єрів. На нього чекала важка робоча ніч.

Доволі важко описати мисленнєві процеси, що протікали в черепі Смерті Щурів, чи навіть стверджувати сам факт їхнього протікання. У нього було відчуття, що не варто було залучати крука, але люди в усьому покладаються на слова. Щури не думають наперед, принаймні в загальному розумінні. У загальному розумінні Смерть Щурів був дуже й дуже занепокоєний. Про освіченість він якось заздалегідь не подумав.

Наступного ранку в Сюзен не виникло потреби вдавати неіснування. На географії перевіряли знання про рівнини Сто[3]3
  Капуста. – Прим. авт.


[Закрыть], основні експортні товари рівнин Сто[4]4
  Капуста. – Прим. авт.


[Закрыть], фауну й флору рівнин Сто[5]5
  Усі, хто харчується капустою й не переймається через нестачу друзів. – Прим. авт.


[Закрыть]. Варто було визначити спільний знаменник, і далі все було ясно. Вихованкам треба було розмалювати контурну карту. В хід пішли переважно зелені олівці. На обід були «мерцеві пальці» й «окатий пудинг», які послужили здоровим баластом для пообідніх занять, а саме для спорту.

Спортом у пансіоні опікувалася Залізна Лілі, яка, коли вірити чуткам, голилася і могла тягати гирі зубами. Грім її заохочувальних вигуків розкочувався над майданчиком, і зводилися вони переважно до «вріжте йому, трясогузки косоокі!»

Панна Дупс і панна Делькрос у такі дні воліли тримати вікна зачиненими. Панна Дупс ковтала підручники з логіки сторінка за сторінкою, а панна Делькрос, вбрана у щось, що вона вважала тогою, вправлялася в евритміці в спортзалі[6]6
  тут натяк на швейцарського музиканта і педагога Еміля Жака-Далькроза (1865—1950), який власне й придумав евритмічну гімнастику. – Прим. пер.


[Закрыть].

Люди дивувалися, як добре Сюзен давався спорт. Принаймні певні його види. Хокей, лакрос і раундерз – завжди. Загалом, будь-який спорт чи гра, де треба було тримати в руках видовжені предмети й ними замахуватися. Коли Сюзен вела м’яч до воріт із виразом крайньої зосередженості на обличчі, воротарки знічувалися і, всерйоз сумніваючись у захисній здатності воротарської форми, падали на землю, а м’яч зі свистом пролітав над ними на рівні пояса.

Про загальну людську тупість, на думку Сюзен, красномовно свідчив той факт, що, незважаючи на виняткову здібність до таких ігор, ніхто не хотів її брати до себе в команду.

Навіть товстеньких прищавих дівчаток брали охочіше. Це була така кричуща нелогічність, і вона геть не розуміла, чому з нею так чинять.

Вона пояснювала іншим дівчатам, як класно вміє грати, і навіть показувала, а тоді говорила, що тільки цілковита дурепа не схоче взяти її в команду. Та з якихось нестерпно незрозумілих причин це не давало жодного результату.

Того дня по обіді Сюзен вирішила взяти відгул. Офіційні правила дозволяли вихованкам піти на прогулянку замість занять спортом, якщо тільки вони йшли гуляти не поодинці. Зазвичай дівчата під час таких прогулянок ішли в місто й купляли смажену картоплю з рибою в якій-небудь засмальцьованій забігайлівці в Тритрояндовому провулку: смаженого вихованкам у пансіоні не давали, бо панна Дупс вважала це нездоровою їжею, а тому вони розживалися смажениною в місті за першої-ліпшої нагоди.

Дівчата мусили ходити групами по троє чи більше. Небезпека, з умоглядної точки зору панни Дупс, не чигає звідусіль на дівчат, які ходять більш як по двоє.

У будь-якому разі, навряд небезпека чигатиме на групу, в якій є принцеса Гагата й Глорія Бабайдоттір.

Власники пансіону спершу трохи переймалися, що серед вихованок буде тролиня, але Гагатин батько був царем цілої гори, а царські особи тільки на користь бюджету й репутації. Крім того, – як казала панна Дупс панні Делькрос, – це обов’язок пансіону, підтримувати тих, хто виявляє прагнення поводитися у справжньому суспільстві як належить, а ще той трольський цар дуже милий і запевняв, що не в змозі й пригадати, коли востаннє їв мислячу істоту. Зір у Гагати був не дуже, тому її звільнили від перебування на сонці й в’язання кольчуг на уроках праці.

А от Глорію звільнили від фізкультури через схильність погрожувати всім навколо сокирою. Панна Дупс натякала, що сокира – не дівоча зброя, та Глорія завважила, що навпаки, бо сокира дісталася їй від бабуні, яка все життя прожила з тією сокирою й начищала її щосуботи, навіть якщо не користувалася нею цілий тиждень. У її манері триматися за руків’я було щось таке, що змусило відступити навіть панну Дупс.

Щоби показати охочість до компромісу, вона не носила свій залізний шолом, а бороду хоча й не голила – бо не було такого правила, що дівчата мусять зголювати бороду довжиною сантиметрів зо тридцять, – зате заплітала в коси. І вплітала в них стрічки гербових кольорів пансіону.

Чомусь Сюзен почувалася в їхньому товаристві своєю, і панна Дупс навіть обережно висловила схвалення з цього приводу. Як мило, що в Сюзен є з ким бути нерозлийводою. Ця заява спантеличила Сюзен. Вона й гадки не мала, що хтось може вжити в прямій мові слово «нерозлийвода».

Троє дівчат відійшли до букової алеї вздовж майданчика.

– Не розумію цього вашого спорту, – сказала Глорія, дивлячись на зграю задиханих молодих жінок, що стрімголов гасали полем туди-сюди.

– Є така трольська гра, – сказала Гагата, – називається аарґрууга.

– Яку неї грати? – спитала Сюзен.

– Ну... відриваєш людині голову й копаєш її так і сяк, взувшись у спеціальні обсидіанові чоботи, аж доки гол не заб’єш чи голова та не лусне. Але в неї більше вже ніхто не грає, – поспішно додала вона.

– Мабуть, не грає, – погодилася Сюзен.

– Гадаю, таких чоботів просто більше не шиють, – сказала Глорія.

– Якби вони там зараз у аарґруугу грали, то Залізна Ділі зараз бігала би й волала «по голові бийте, трясогузки косоокі», – сказала Гагата.

Якийсь час вони йшли мовчки.

– Гадаю, – обережно сказала Глорія, – що вона б так насправді не волала.

– Цей, а ви нічого... дивного останнім часом не помічали? – змінила тему Сюзен.

– Дивного в якому сенсі? – перепитала Глорія.

– Ну, як... щурів... – сказала Сюзен.

– Не бачила я тут щурів, – сказала Глорія. – А я пильно дивилася.

– Ну, в сенсі... дивних щурів, – пояснила Сюзен.

Вони якраз були навпроти стайні. Зазвичай там тримали двійко коней для карети, а протягом навчального року – ще кількох коней, із якими вихованки, їдучи з дому, не змогли попрощатися.

Є такі дівчата, що їх під страхом смерті не змусиш прибирати у себе в кімнаті. Натомість вони ладні битися за честь вигрібати гній зі стаєнь. Сюзен такою надприродною парадоксальністю не вирізнялася. Вона нічого не мала проти коней, але не розуміла цього всього умлівання за вудилами, вуздечками й путами. А також нащо міряти їхній зріст п’ядями, коли є цілком зручні сантиметри. Надивившись на дівчат у рейтузах, які метушилися навколо стайні, вона вирішила, що це в них через нездатність зрозуміти принципи роботи таких складних пристроїв, як-от лінійка. Вона ще й уголос це сказала.

– Гаразд, – продовжила Сюзен. – А круків?

Щось подмухало їй у вухо. Вона різко розвернулася.

Посеред двору стояв білий кінь – чужорідний, мов дешевий спецефект. Він був заяскравим. Він світився. І здавався єдиним справжнім живим створінням у світі блідих тіней. Порівняно з пузатими поні в тутешніх стійлах, він був велетнем.

Навколо коня крутилося двійко дівчат у рейтузах. Сюзен упізнала Касандру Лиску й Леді-Сару Вдячну, які майже однаково полюбляли все, що ходило на чотирьох і казало «іго-го», і зневажали все інше, а також дивилися всьому світові в зуби й мали неабиякий хист до нескінченного подовження голосних у будь-якому слові.

Білий кінь ніжно іржав до Сюзен і тицяв носом їй у долоню.

«Тебе звати Хропунцем, – подумала вона. – Я тебе знаю. Каталася на тобі. Ти... мій. Мабуть».

– Я ж і питаю, – казала Леді-Сара, – хто його господар?

Сюзен озирнулася.

– А? У мене? – перепитала вона. – Так. Це я... Імовірно.

– Ти-и-и-и? Він був у стійлі поряд із Буреньким. Не знала, що в те-е-ебе тут є кі-і-інь. Ти зна-а-аєш, що про таке треба питати дозволу в панни Дупс?

– Це подарунок, – знайшлася Сюзен. – Від... декого...

Гіпопотам спогадів заворушився у мулистих глибинах її свідомості.

Цікаво, чому вона так відповіла. Сюзен не згадувала про діда багато років. Аж до минулої ночі.

«Я пам’ятаю стайню, – згадала вона. – Така величезна, що й стін не видно. Мене на тобі катали якось. Хтось мене тримав, щоби не впала. Але з такого, як ти, не впадеш, якщо ти цього не схочеш».

– О-о-о-ой. Не знала, що ти їздиш верхи.

– Колись... так.

– За це окрема плата, ти зна-а-ала? За те, щоби тримати коня, – сказала Леді-Сара.

Сюзен промовчала. Чомусь вона була майже певна, що за все буде заплачено.

– У тебе нема-а-а збруї, – завважила Леді-Сара.

Сюзен це розлютило.

– Мені й не треба, – відповіла вона.

– О-о-о-ой, без сідла будеш? – сказала Леді-Сара. – А керувати будеш за вуха, так?

Тут вступила Касандра Лиска:

– Мабуть, не можеш собі дозволити збруї. Ти ж із простеньких. І хай твоя гномиха на мого поні не заглядається. Вона на нього дивиться!

– Та я тільки дивлюсь, – озвалася Глорія.

– Ти... слину пускала, – сказала Касандра.

Бруківкою зацокотіло, і Сюзен заскочила коневі на спину.

Вона глянула вниз на вражених дівчат, а тоді на загін для вигулу поза стайнями. Там було кілька бар’єрів для стрибків – нічого особливого, просто перекладини на діжках.

Без жодного руху з її боку кінь розвернувся, пориськував у загін і попрямував до найвищого бар’єру. Вона відчула, як ураз під нею кінь збігається у згусток енергії, різко прискорюється, й от уже бар’єр десь унизу під ними...

Хропунець розвернувся й загальмував, переступаючи з ноги на ногу.

Дівчата дивилися. В усіх чотирьох на обличчях застиг вираз щирого подиву.

– А це так має бути? – заговорила Гагата.

– А що не так? – спитала Сюзен. – Ніхто з вас раніше не бачив, як коні стрибають?

– Бачили. Та тут є один цікавий нюанс... – почала Глорія в тій зваженій і повільній манері, як-от коли люди говорять, хвилюючись, що від їхніх слів світ розлетиться на друзки, – ...він полягає в тому, що зазвичай вони після стрибка приземляються.

Сюзен глянула вниз.

Кінь стояв просто в повітрі.

Що заведено казати коням, щоби вони відновили контакт із землею? Такої команди ще не вигадали, бо перед її необхідністю вершницьке сестринство ще ніколи не поставало.

Ніби читаючи її думки, кінь пориськував уперед і вниз. На мить його копита увійшли в землю, ніби її поверхня була не твердішою за туман. Але Хропунець майже одразу второпав, де має бути поверхня землі, й вирішив стати на неї.

Леді-Сара виявилася першою, до кого повернувся голос:

– Я розповім панні Дупс про те-е-ебе, – насилу вимовила вона.

На мить Сюзен охопив невідомий жах, але жалюгідний тон цієї обіцянки повернув її до тями:

– О, справді? І що ж ти їй розповіси?

– Що ти коня змусила стрибати і що... – дівчина затнулася, зрозумівши, що збиралася сказати.

– От і я так вважаю, – сказала Сюзен. – Гадаю, коні, які в повітрі зависають – це цілковите безглуздя, правда ж?

Вона зісковзнула з коневої спини й широко всміхнулася до однокашниць.

– Все одно це проти правил пансіону, – пробурмотіла Леді-Сара. Сюзен відвела білого коня у стайню, вичесала його й поставила у вільне стійло.

Щось пошурхотіло у купі сіна.

Сюзен здалося, що там ворухнулося щось кістяно-біле й зникло.

– Ох уже ті бридкі щури, – промовила Касандра, помалу оговтуючись. – Чула, як панна Дупс наказала садівниці розкласти отруту.

– Марнотратство, – сказала Глорія.

Леді-Сара ніби намагалася стримати кипіння думок, що роїлися в її голові.

– Слухайте, той кінь насправді ж не стояв у повітрі, правда ж? Коні так не вміють!

– Коли не вміють, то й не стояв, – відповіла Сюзен.

– Зависання, – промовила Ґлорія. – Ось, що це було. Зависання. Як у баскетболі[7]7
  Аж до прикрого інциденту, в якому була задіяна сокира, Ґлорія була капітанкою баскетбольної команди при пансіоні. Гноми не вирізняються зростом, але із швидкістю в них усе більш ніж гаразд, тож гравчині приїжджих команд ледве не зомлівали, коли Ґлорія нізвідки вистрибувала перед ними високо в повітря. – Прим. авт.


[Закрыть]. Це точно щось таке.

– Так.

– Просто зависання.

– Так.

Людський розум має виняткову здатність до самозцілення. Точно такі справи й із трольськими та томськими розумами. Сюзен дивилася на подруг зі щирим подивом. Усі вони бачили, що кінь стояв у повітрі. І тепер вони старанно витісняли побачене кудись у найдальші комори пам’яті, замикали їх і ламали ключ у замку.

– А скажіть-но таке, я суто з цікавості питаю, – озвалася Сюзен, досі пильно вдивляючись у купу сіна, – ніхто ж із вас, певно, не знає, чи є в нашому місті чарівник?

– Знайшов нам місце для виступу! – повідомив Толоз.

– Де? – спитав Вапняк.

Толоз розповів.

– У «Латаному барабані»? – перепитав Вапняк. – Вони там сокирами кидаються!

– Нам там ніхто не завадить. Музиканти з Гільдії туди не потикаються.

– Ага, бо вони там членів втрачають. У сенсі, їхні члени втрачають там члени, – сказав Вапняк.

– Нам заплатять п’ять доларів, – сказав Толоз.

Вапняк замислився.

– Мені п’ять доларів не завадило б, – зважився він.

– Третина від п’яти доларів, – виправив його Толоз. Вапнякове чоло невдоволено зібгалося в складчастість.

– Це більше чи менше п’яти доларів? – спитав він.

– Слухайте, так ми будемо на видноті, нас почують, – сказав Толоз.

– Я не хочу бути на видноті в «Барабані», – сказав Вапняк. – «Барабан» – останнє місце на світі, де я хотів би бути на видноті. Там треба навпаки ховатися за чимсь.

– Нам просто треба щось зіграти, – вмовляв Толоз. – Що завгодно. Новий тамтешній власник робить велику ставку на розважання публіки.

– Я думав, їм однорукого бандита досить.

– Було, але його заарештували.

У Квірмі є квітковий годинник. Має великий попит серед туристів. Бо виявляється, що він геть не такий, як вони гадали.

Працівники муніципальних служб по всьому мультивсесвіту облаштовували квіткові годинники, та зазвичай таким людям бракує уяви, а тому годинники їхні були переважно звичайнісінькими квітниками у вигляді циферблатів із цифрами, під якими ховалися годинникові механізми, що рухають стрілками[8]8
  Чи метанових кристалів. Чи морських анемон. Всюди принцип той самий. Хай там як, а невдовзі все це однаково опиняється під шаром одноразового посуду з-під місцевої вуличної їжі й лишених напризволяще пляшок. – Прим. авт.


[Закрыть].

Та Квірмський квітковий годинник був не з таких: це просто квітник, на якому розсаджено двадцять чотири види квітів, ретельно дібраних за часом розкриття й закриття пелюсток...

Коли Сюзен пробігала повз годинник, пурпурові берізки саме розкривалися, а дамські чорнушки закривалися. Це означало, що було пів на одинадцяту.

На вулицях стало безлюдно. У Квірмі не було нічного життя. Люди, які прибували до Квірма в пошуках розваг, їхали десь інде. У Квірмі все було таке респектабельне, що навіть пси питали дозволу, перш ніж піти до вбиральні.

Принаймні на вулицях було майже безлюдно. Сюзен здавалося, ніби вона чує за собою чийсь рух, стукітливе дріботіння, яке раз у раз чулося то з одного боку брукованої вулиці, то з іншого, – і джерело цього звуку пересувалося так швидко, що помітити можна було хіба натяк на розмитий силует.

Сюзен притишила крок, дійшовши до Тритрояндового провулка. Десь у Тритрояндовому поряд із рибним, – казала їй Глорія. Знання про чарівництво в пансіоні не заохочувались. У всесвіті панни Дупс його не існувало.

У темряві провулок видавався вкрай непривітним. У кінці на одній зі стін горів смолоскип. Через нього тіні здавалися тільки чорнішими.

І от приблизно посеред темного провулка до стіни притулилася драбина, і нею саме збиралася лізти вгору якась молода жінка. Сюзен її вже десь бачила.

Жінка озирнулася на Сюзен, коли та підійшла ближче, і повелася так, ніби була рада її бачити.

– Здоров, – сказала жінка. – Є у вас долар розбити, панночко?

– Даруйте?

– Мені хоч би навпіл розбити. Тариф у нас зараз півдолара. Або можна мідяками. Насправді, хоч якось.

– А. Перепрошую. Ні. Мені лише п’ятдесят пенсів кишенькових на тиждень дають.

– От гадство. Ну, гаразд, спиток не збиток.

Наскільки Сюзен було відомо, дівчата, які зазвичай заробляють на життя у провулках, мають інший вигляд. Ця була якась дуже чистенька й м’язиста – скидалася на якусь ніби медсестру, яка асистує лікарям, чиї пацієнти іноді відмовляються вставати з ліжка, бо вважають себе матрацами.

А ще вона її таки десь бачила.

Дівчина витягла з кишені плаття щипці, піднялася драбиною й залізла у вікно верхнього поверху.

Сюзен вагалася. З одного боку, ця дівчина поводилася дуже по-діловому, а з іншого, невеликий життєвий досвід підказував Сюзен, що люди, які залазять по драбинах у чужі вікна серед ночі – це саме ті Зловмисники, Протидіяти Яким Мають Рішучі Панянки. І вона могла би бодай піти покликати вартового, коли б у глибині провулка не прочинилися двері.

Із дверей вивалилося двоє чоловіків, які, ведучи один одного попід руки, радісно пошкутильгали зиґзаґами у бік більшої вулиці. Сюзен відступила. Ніхто не чіплявся до неї, коли вона не хотіла бути помітною.

Чоловіки пройшли крізь драбину.

Або тіла цих двох були не дуже твердими – а звучали вони дуже навіть твердо, – або щось було не так із тією драбиною. Але дівчина залізла нею...

...І тепер лізла нею униз, ховаючи щось у кишеню.

– Навіть не прокинулося, янголятко мале, – сказала вона.

– Даруйте? – перепитала Сюзен.

– Не було в мене п’ятдесяти пенсів, – пояснила дівчина й легко закинула драбину на плече. – Але правило є правило. Довелося забрати ще один зуб.

– Перепрошую?

– Хай там як, а теревенити нема часу. Мені ще шістдесят на цю ніч лишилося.

– Нащо мені про це знати? Шістдесят чого? Лишилося для чого?

– Ясно що дітей. Хіба можна їх розчаровувати? Тільки уявіть їхні личка, коли вони під свої подушечки позаглядають.

Драбина. Щипці. Зуби. Гроші. Подушки...

– Ви ж не чекаєте, що я повірю, ніби ви – та сама Зубна Фея? – підозріливо запитала Сюзен. Вона торкнулася драбини. Та була цілком твердою.

– Не «та сама». Просто зубна фея. Дивно, що ви про таке не знаєте, – сказала дівчина й зникла за поворотом, коли Сюзен саме зважилася перепитати:

– Чому я маю?..

– Бо вона все бачить, – озвався голос за спиною Сюзен. – Усі впізнають собі подібних.

Вона розвернулася. На підвіконні невеличкого прочиненого вікна сидів крук.

– Краще тобі всередину зайти. Цим провулком і не такі блукають.

– Я вже помітила.

На стіні біля дверей була мідна табличка. Вона повідомляла:

– Ц. В. Сиростін, ДМН (Невидна), б-во Тау, Б. Ф.

Оце вперше Сюзен чула, щоби метал говорив.

– Простенький трюк, – зневажливо зазначив крук. – Відчуває, що ти на неї дивишся. Просто...

– Ц. В. Сиростін, ДМН (Невидна), б-во Тау, Б. Ф.

– Та заткайся вже... А ти просто заходь.

– Двері замкнені.

Крук повернув голову й уважно оглянув її одним намистинним оком, а тоді сказав:

– І тебе це зупиняє? Гаразд, піду знайду ключ.

За мить він висунувся з вікна й скинув на бруківку металевий ключ.

– А сам чарівник не вдома?

– Вдома, спить. Без задніх ніг хропе.

– Я гадала, вони ночами не сплять!

– Цей не з таких. Філіжаночка какао о дев’ятій, а о п’ять по дев’ятій в люлю.

– Але я не можу отак просто зайти до нього додому!

– Чом би й ні? Ти ж до мене прийшла. Крім того, це я тут головний. А той просто чудернацького капелюха носить і водить руками.

Сюзен повернула ключ у замку.

Всередині було тепло.

Усе, притаманне чарівникам, було на місці – горно, стіл із різноманітними лабораторними склянками й пучками зілля, шафа із так-сяк запханими на полиці книжками, опудало крокодила звисало зі стелі, величезні свічки, що нагадували опливлі згаслі вулкани з воску, і череп із круком.

– Вони все це за каталогом замовляють, – пояснив крук. – Повір. Просто привозять їм величезний ящик. Гадаєш, вони самі чекають, доки ті свічки так повигорають? Це три дні трудився над ними вправний воскоплав.

– Ти все це вигадуєш, – сказала Сюзен. – Крім того, не можна просто так взяти й купити череп.

– Певен, ти краще знаєш, у тебе ж освіта, – відповів крук.

– Що ти мені намагався вчора сказати?

– Сказати тобі? – перепитав крук, винувато схиливши дзьоба.

– Ці всі твої «та-да-да-ДА».

Крук почухав потилицю.

– Він сказав, що я не можу тобі розповідати. Я мав просто попередити тебе про коня. Мене понесло. Він прийшов, так?

– Так!

– Сядь на нього.

– Я сіла. Він не може бути справжнім! Справжні коні знають, де земля.

– Панночко, немає на світі коня, справжнішого за цього.

– Я знаю, як його звати! Я вже на ньому каталася!

Крук зітхнув – чи принаймні видав такий присвист, який міг би бути зітханням, якби в нього був не дзьоб.

– Сядь на коня і їдь. Він вирішив, що це мусиш бути ти.

– Куди їхати?

– Це не мені знати, а тобі треба дізнатися.

– Уявімо, що мені стане дурості так вчинити... Може, ти би хоч натякнув, що має статися?

– Ну... Книжки ти, я так розумію, читала. Може, ти колись читала й такі, в яких діти потрапляють до чарівного королівства, і там із ними стаються всілякі пригоди із ґоблінами й таким іншим?

– Звісно, читала, – невдоволено сказала Сюзен.

– Гадаю, що варто тобі в якийсь такий бік скерувати думки.

Сюзен взяла зі столу жмут зілля й покрутила його в руках.

– Я надворі бачила жіночку, яка казала, що вона буцім та сама Зубна Фея.

– Та куди. Це не могла бути «та сама» Зубна Фея. Їх тут принаймні три.

– Але ж їх не існує. Тобто... Я не знала, я гадала, що це просто... казка. Як Піщаний чоловік чи Батько Вепр[9]9
  Згідно з сільською легендою – принаймні легендою з тих місцевостей, де свині відіграють важливу роль у домогосподарстві, – Батько Вепр є міфічним персонажем, який на Вепроніч гасає від хати до хати на грубих санях із чотирма дикими кабанами в упряжці й дарує сардельки, кров’янку, копчені свинячі обрізки й шинку усім дітлахам, які добре поводилися протягом року. Він весь час каже «Хо-хо-хо!». Нечемні діти дістають мішок із сирими кістками – скривавленими, ніби їх от щойно хтось об’їв (за цими дрібними подробицями можна зрозуміти, що такі казки вчать не так чекати на подарунки за чемність, як не бешкетувати й боятися усіляких кровожерливих бабаїв). Є навіть пісенька про ті кістки, починається зі слів «Свого носа ти не пхай».
  Кажуть, що легенда про Батька Вепра пішла від одного короля, що якось зимової ночі просто собі проходив – за його словами – повз дім трьох молодих жінок і почув, як вони плачуть, бо не мають їжі, щоби відсвяткувати середину зими, як усі. Цар пожалів їх і закинув у вікно торбину з ковбасами¹. – Прим. авт.
  ¹1 добряче поцілив у голову одній з них, та такі уточнення – не привід псувати гарну легенду. – Прим. авт.


[Закрыть].

– Он як, – сказав крук. – То ми вже не такі упевнені? Уже не такий у нас ревно-декларативний тон, так? Уже трохи менше цих твоїх «не існує» і трохи більше «я не знала», еге ж?

– Усім відомо... Тобто, нелогічно, що десь існує літній чоловік із бородою, який усім дарує сосиски й тельбухи на Вепроніч, хіба ні?

– Про логічність нічого не скажу. Я логіки не вчився, – сказав крук. – Усе життя на черепі сидіти – теж не дуже логічно, але я так живу.

– І не може існувати якийсь там Піщаний чоловік, який ходить і розкидає пісок, що потрапляє дітям в очі, – вела далі Сюзен, але вже менш упевнено. – Не може... влізти стільки піску в один мішок.

– Може, може.

– Мені краще піти, – сказала Сюзен. – Панна Дупс завжди перевіряє спальні опівночі.

– Скільки у вас там спалень?

– Близько тридцяти, здається.

– Ти віриш, що вона їх усі одразу перевіряє опівночі, а в Батька Вепра – ні?

– Мені так чи інак треба йти. Ем. Дякую.

– Замкни двері й закинь ключ у вікно, – сказав крук.

Коли Сюзен пішла, в кімнаті запала тиша – хіба за винятком потріскування жаринок у печі. А тоді череп сказав:

– Ох і молодь пішла, скажи.

– Це все через освіту, – відповів крук.

– Забагато знати небезпечно, – сказав череп.

– Набагато небезпечніше, ніж знати зовсім трішки. Я за життя так завжди казав.

– І коли це було?

– Не пригадаю. Здається, я був дуже обізнаним. Можливо, учителем чи філософом, кимсь таким. А тепер-от на столі в чарівника, і ворон мені сере на голову.

– Яка глибока алегорія, – завважив крук.

Сюзен ніхто не розповідав про силу віри чи принаймні про те, яку силу має віра у поєднанні з високим магічним потенціалом і низькою стабільністю реальності, які спостерігають на Диску.

Віра спричинює появу порожнин. Щось мусить ті порожнини заповнювати.

Та це не означає, що віра заперечує логіку. Наприклад, цілком очевидно, що Піщаному чоловікові не потрібен великий мішок.

На Диску він робить свою роботу, не виймаючи піску.

Була майже північ.

Сюзен прокралася до стайні. Вона з тих, хто не може лишити таємницю нерозгаданою.

При Хропунці поні поводилися тихо. Кінь світився у темряві. Сюзен стягла з вішака сідло, а тоді передумала. Якщо вона падатиме, то сідло не врятує. А з віжок користі, як від стерна на кам’яній брилі.

Вона відчинила стійло. Більшість коней добровільно не виходять із стійла задки, бо для них не існує того, чого вони не бачать. Та Хропунець вичовгав сам і підійшов до ящика, на який ставали, щоби залізти верхи, й вичікувально глянув на Сюзен.

Вона вибралася коневі на спину. Та здавалася широкою, як стіл.

– Гаразд, – прошепотіла вона. – Але знай, що я в усе це не вірю.

Хропунець опустив голову й ніжно заіржав. А тоді вириськував у двір і повернув до поля. Ближче до воріт він перейшов на легкий галоп і рушив до паркана.

Сюзен міцно заплющила очі.

Вона відчула, як м’язи під оксамитовою шкірою напружилися, і от уже кінь здіймався над парканом і над полем.

Позаду на траві лишилися й кілька секунд жевріли вогнисті сліди.

Коли вони летіли над пансіоном, Сюзен побачила мигтіння вогника у вікні. Панна Дупс вийшла на обхід.