Текст книги "Душевна музика"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 18 страниц)

– Так, доходило таке до мого відома.

– То-о-о... Як вони ті консерви однаковими роблять? Лососі же ж і з голови, і з хвоста вужчі.

– Цікаве спостереження, Ноббі. Гадаю...

Вартовий замовк і витріщився на інший бік провулка. Капрал Ноббс простежив за його поглядом.

– Ота крамниця... – сказав сержант Колон. – Та крамниця... була тут учора?

Ноббі придивився до облізлої фарби, засмалюженого віконця, хитких дверей.

– Та ясно. Вона тут завжди була. Зроду-віку.

Колон перейшов дорогу й потер сажу на шибі. Всередині виднілися якісь темні обриси.

– Ага, так, – пробурмотів він. – Просто... Тобто... А вчора вона тут зроду-віку була?

– Сержанте, ви в порядку?

– Ходімо, Ноббі, – сказав сержант, ідучи геть якомога швидше.

– Куди?

– Кудись подалі звідси.

У темних звалищах товару щось відчуло, що вони пішли.

Імп уже встиг оцінити вигляд будівель, що в них засідали гільдії, – помпезний фасад Гільдії найманців, ошатну колонаду Гільдії злодіїв, задимлений, але вражаючий розмахом кратер на місці, де ще вчора була контора Гільдії алхіміків. Тому він був трохи розчарований, коли зрештою знайшов контору Гільдії музикантів. Це була навіть не будівля – просто кілька тісних кімнаток над цирульнею.

Він присів у коричневій приймальні й став чекати. Навпроти нього на стіні писало: «Задля комфортності та всілякого узручнення перебування НЕ МАЙТЕ ГАДКИ ЗАКУРИТИ». Імп у житті своєму не курив ні разу. У Ллямедах і не закуриш, коли все таке вогке. Та йому раптом захотілося спробувати.

Іншими нечисленними відвідувачами були троль і гном. У їхньому товаристві він почувався незручно. Вони весь час на нього витріщалися. Зрештою гном запитав:

– Ви не з тих, ельфонутих?

– Я? Ні!

– Якась у вас зачіска трохи ніби як в ельфонутого.

– Ні, до такого я стосунку не маю. Присягаюся.

– А звідкіля ви? – долучився троль.

– Із Ллямедів, – відповів Імп і заплющив очі. Він знав, що тролі й гноми можуть зробити з тим, хто нагадує їм «ельфика». Хлопці з Гільдії музикантів багато чого могли б у них повчитися.

– А шо то там у вас? – поцікавився троль. Очі йому затуляли два темні скельця, з’єднані дротом і закріплені дротяними гачками над вухами.

– Та арфа, бачте.

– То шо, на ній граєте?

– Так.

– То шо ви, друїд?

– Ні!

Запала мовчанка, доки троль обмізковував наступну репліку.

– Ви в тій сорочці шо друїд якийсь, – бовкнув він за якийсь час.

Гном, який сидів з іншого боку від Імпа, захихотів. Друїдів тролі теж не дуже полюбляли. Представник будь-якого розумного виду, схильного подовгу сидіти у скам’янілих позах, не полюбляв би представників інших видів, схильних тягати чи котити таких сидунів за сто кілометрів, щоби вкопати там до пояса в землю у колі з іншими такими ж невдахами. Цілком поважна причина для праведного гніву.

– У Ллямедах усі таке носять, бачте, – відповів Імп. – Алле я бард! Не друїд. Каміння терпіти не можу.

– Ой-о-ой, – тихо протягнув гном.

Троль оглянув Імпа з голови до ніг, повільно й пильно. А тоді промовив без жодного натяку на мстивість у голосі:

– То шо, ви тут недавно?

– Щойно прибув, – відповів Імп. «Ох, я й до дверей добігти не встигну, – подумав він. – Троль мене на порох зітре».

– Ось вам порада, шоби ви знали. Це така безкоштовна порада, даю її просто так. У цьому місті камінням звуть тролів. Дурні люди отаким образливим словом нас звуть. Назвете троля каменем – і голови своєї не дошукаєтесь. Особливо, коли у вас вушка отакі, як в ельфика. Так шо така порада. Просто так її даю, бо ви бард і музикант, як от я.

– Добре! Дякую! Щиро! – полегшено вигукнув Імп.

Він взяв до рук арфу й видав кілька нот. Це трохи розрядило атмосферу. Усі знали, що з ельфів музиканти ніякі.

– Вапняк Лазурит, – назвався троль і простягнув до нього пальцяту кінцівку.

– Імп І Целлін, – назвався Імп. – До тягання твердих порід не маю жодного стосунку!

Менша, опецькуватіша долоня потягнулася до нього з іншого боку. Імп роздивився руку, з якої вона росла, і та належала гномові. Він навіть для гнома був замалого зросту. На колінах у нього лежав великий бронзовий ріг.

– Толоз Толозсон, – сказав гном. – Ви тільки на арфі граєте?

– На всьому, що має струни, – сказав Імп. – Аллє арфа – цариця музики, бачте.

– Я на всьому граю, що до рота беруть, – сказав Толоз.

– Невже-е? – протяжно вимовив Імп, шукаючи пристойну відповідь. – Ви, мабуть, знаменитість.

Троль підняв з підлоги велику шкіряну торбу.

– А от шо я маю за інструмент, – сказав він, і з торби викотилася купа великих круглих каменів. Вапняк взяв один і клацнув об нього пальцем. Камінь загув.

– Музика, видобута з каменю? – перепитав Імп. – Як ви її звете?

– Звемо її «бррухтогрув», – відповів той. – Означає «кам’яна мелодія».

Усі камені були різного розміру. По-різному вони звучали завдяки висіченим у них тонким дірочкам.

– Можна спробувати? – запитав Імп.

– Та будь ласка.

Імп вибрав менший камінь і клацнув по ньому пальцем. Камінь видав «бом». Ще менший – «бім».

– А як ви на них граєте?

– Стукаю ними.

– А потім?

– Шо «потім»?

– Що, коли стукнули?

– Знов стукаю, – по-простому сказав Вапняк. Він був природженим ударником.

Двері кабінета прочинилися, і звідти визирнув гостроносий чоловік.

– Ви разом чи як?

За легендою, і справді існувала річка, що крапля води з неї позбавляла людину пам’яті.

Багато хто вважав, що йдеться про Анк – води його дійсно можна було ковтнути чи навіть відкусити й розжувати. Ковток з Анка цілком імовірно міг би позбавити пам’яті чи принаймні спричинити щось таке, про що нізащо не хотілось би пам’ятати. Насправді була річка, що вода з неї могла б допомогти. Але й був один нюанс: ніхто не знає, де вона, бо всі, хто діставався до неї, були аж надто спраглими.

Смерть вирішив вдатися до інших методів.

– Сімдесят п’ять долларів? – витріщився Імп. – Тілльки за те, щоби грати?

– Двадцять п’ять доларів за реєстрацію, двадцять відсотків комісії, п’ятнадцять доларів добровільно-примусового річного внеску в пенсійний фонд, – пояснив секретар гільдії пан Шпень.

– Алле в нас немає таких грошей!

Секретар знизав плечима: так, звісно, у світі багато несправедливості, але конкретно ця – не його клопіт.

– Може, ми моглли б запллатити, колли трохи погралли би й заробилли на цьому, – без надії запропонував Імп. – Якби ви, ну, цей, далли нам тиждень чи два...

– Не можу вам дозволити виступати, якщо ви не члени гільдії, – відрізав пан Шпень.

– Але ми не зможемо вступити до гільдії, доки не виступатимемо, – завважив Толоз.

– Саме так, – радісно погодився пан Шпень. – Тхе. Тхе. Тхе.

Це був дивний сміх, геть безрадісний і ніби трохи пташиний. Він цілком пасував зовнішності свого власника, який мав вигляд викопного екземпляра, якого видобули з бурштинової бульки й вбрали в костюм.

Лорд Ветінарі, місцевий патрицій, всіляко заохочував розвиток гільдій. Вони були великими коліщатками в складному й добре відлагодженому механізмі міста. Тут змастити, там шпильку загнати, бо як без цього, – і от уже він цілком собі працює як треба.

А ще в ньому процвітали, як от черв’яки в гної, персонажі типу пана Шпеня. Назвати його поганою людиною, певно, не можна, як-от поганою твариною безпристрасний спостерігач не назвав би чумного щура.

Пан Шпень старанно працював на благо собі подібних. Він життя на це поклав. Адже у світі стільки справ, до яких інші не хочуть братися, а тому вдячні панові Шпеню за все, що він робить. Веде протоколи, наприклад. Стежить за тим, щоби реєстр членства вівся неухильно. Папери. Впорядкування. Колись він належав до Гільдії злодіїв, хоча злодієм у звичному сенсі слова не був. Потім він перейшов на помітне підвищення в Гільдію блазнів, але й блазнем пан Шпень не був теж. І от зрештою намалювалася вакансія секретаря в музикантів.

За правилами він мав би й сам бути музикантом. Тож придбав гребінець і папірець. До нього справи Гільдії музикантів вели самі музиканти, а тому поза реєстром лишалося багато нереєстрового, і внески сплачувалися як мокре горить, і гільдія заборгувала кілька тисяч доларів тролю Хризопразу, і на ту позику набігла вже космічна пеня, і якось було не до прослуховувань на місце секретаря.

Коли пан Шпень уперше розгорнув занедбаний музикантський Гросбух і зовидів масштаби безладу, в душі його ніби щось заспівало. Відтоді він ні про що не шкодував. Радше, переймався відшкодуваннями. І хоч у гільдії були, крім нього, голова й рада, саме пан Шпень вів протоколи і, тихенько всміхаючись сам собі, робив усе так, щоби справи йшли як по маслу. Дивовижний, утім правдивий факт: варто людям скинути з себе ярмо тиранії й спробувати самоорганізуватися, миттєво, ніби гриби після дощу, виринають нізвідки пани Шпені.

Тхе. Тхе. Тхе. Сміх пана Шпеня обернено пропорційно відповідав комічності ситуації.

– Алле це безгллуздя!

– Вітаю в чарівному світі спілчанської економіки, – відповів пан Шпень. – Тхе. Тхе. Тхе.

– А що буде, колли ми гратимемо не вступаючи в гілльдію? – спитав Імп. – Інструменти конфіскуєте?

– Для початку – так. А потім повернемо, так би мовити. Тхе. Тхе. Тхе. А до речі... Ви часом не з тих, ельфонутих?

– Сімдесят п’ять долларів – це просто грабіж! – обурився Імп, коли вони втомлено йшли вечірньою вулицею.

– Гірше за грабіж, – сказав Толоз. – Я чув, у Гільдії злодіїв тільки відсоток беруть.

– А ше вони дають повне членство в гільдії й таке всяке, – пробубонів Вапняк. – Навіть пенсію. А ше на пікнік возять у Квірм шороку.

– Музика має бути віяльною, – сказав Імп.

– То шо нам тепер робити? – спитав Вапняк.

– У вас є якісь гроші? – спитав Толоз.

– У мене долар, – відповів Вапняк.

– У мене кіллька пенні, – сказав Імп.

– Тоді можна непогано попоїсти, – сказав Толоз і вказав на вивіску, – ось тут.

– «Бурові обіди»? – перепитав Вапняк. – Бурові? Це гномське шось? Мащурони й таке інше?

– У нього й для тролів тепер є страви, – запевнив Толоз. – Вирішив відмовитися від расових забобонів на користь заробітку. П’ять страв з вугілля, сім із коксу й сажі, осадові породи для гурманів. Тобі сподобається.

– Гномський хлліб теж є? – поцікавився Імп.

– А ти любиш гномський хліб? – уточнив Толоз.

– Ллюбллю, – сказав Імп.

– Що, справжній гномський хліб? Ти певен?

– Так. Він, бач, смачний і хрумкенький такий.

Толоз знизав плечима.

У закладі було майже порожньо. З-за шинкваса до них визирнув гном у фартуху, зав’язаному під самі пахви.

– Є у вас смажені щури? – спитав Толоз.

– Найкращі смажені щури в усьому клятому місті, – відповів Бур.

– Добре. Мені чотирьох смажених щурів.

– А мені гномського хлліба, – додав Імп.

– А мені коксу, – вичекав на свою чергу Вапняк.

– Щурячі голови чи ніжки?

– Ні, чотирьох цілих щурів.

– І коксу.

– Кетчупу до щурів?

– Ні.

– Точно?

– Без кетчупу.

– А мені кокс.

– І два варені яйця, – сказав Імп. Інші підозріливо глянули на нього. – Що таке? Я просто ллюбллю варені яйця, – пояснив він.

– А мені коксу.

– І два варені яйця.

– І коксу.

– Сімдесят п’ять доларів, – сказав Толоз, коли вони сіли до столу. – Якщо на три помножити – це скільки?

– Багато доларів, – відповів Вапняк.

– Понад двісті, – сказав Імп.

– Я в житті, мабуть, двохсот доларів не бачив, – сказав Толоз. – Принаймні не наяву.

– Може, заробимо якось? – спитав Вапняк.

– Ми не можемо зароблляти музикою, – сказав Імп. – Такі правилла гілльдії. Коли спіймають нас, то заберуть інструменти й застромллять нам... – він затнувся. – Коротше кажучи, погано бути фллейтистом у такому випадку, – додав він по пам’яті.

– Думаю, що й тромбоніста таке не ощасливить, – сказав Толоз, посипаючи щура перцем.

– Я не можу тепер повертатися додому, – сказав Імп. – Я казав їм... Не можу поки що додому. Якби й міг повернутися, то зароблляв би тяганням каміння, як мої брати. Вони тілльки те й робллять, що брилли коллами склладають.

– Якби я зараз додому подався, то там би друїдів мочив.

Вони дуже обережно відсунулися трохи подалі один від одного.

– Тоді треба виступати там, де нас гільдія не знайде, – осінило Толоза. – Знайдемо, де щось таке відмочити.

– Мочити – не проблема, – впевнено сказав Вапняк.

– Я про виступ, – пояснив Толоз.

– Я й на виступах можу.

– Так уже сталося, – змінив тему Толоз, – що я знаю місцини у цьому місті, де не так уже люблять відраховувати гільдіям відсотки. Можна там трохи пограти і заробити грошей без проблем.

– Разом утрьох? – спитав Імп.

– Чому ні.

– Алле ми граємо томську музику, ллюдську музику й тролльську музику, – завважив Імп. – Я не певен, що можна їх поєднати. В сенсі, гноми сллухають томську музику, ллюди – ллюдську, а троллі – тролльську. Що в нас вийде, колли все це змішати? Це буде жахлливо.

– Але ми добре ладнаємо, – сказав Вапняк, підвівшись і взявши сільничку з шинкваса.

– Ми всі музиканти, – сказав Толоз. – У нас не так, як у простих людей.

– Ага, точно, – сказав Вапняк і сів.

Щось хруснуло. Вапняк підвівся.

– Ох, – сказав він.

Імп нахилився. Повільно і вкрай обережно забрав із лавки залишки арфи.

– Ох, – повторив Вапняк.

– Я її на фестиваллі виборов, – сказав Імп.

– Можна її склеїти? – спитав Толоз, трохи помовчавши.

Імп похитав головою.

– Бач, у Ллямедах не ллишилося нікого, хто вмів би, – сказав він.

– Так, але на вулиці Вправних ремісників...

– Мені так шкода. Чесно, дуже шкода. Не знаю, як вона там опинилась.

– Ти не винний.

Імп спробував – безуспішно – скласти докупи уламки. Але не можна скласти докупи поламаний інструмент. Він пригадав, як барди про це розповідали. Інструмент мав душу. Всі інструменти її мали. Коли вони ламалися, їхні душі відлітали геть, ніби птахи. Зібрані докупи уламки лишалися просто річчю, просто набором зі шматків дерева й дроту. На такому можна грати, і невтаємничений слухач може навіть не помітити різниці, та... Так само можна зіштовхнути когось зі скелі, потім зшити докупи й сподіватися, що загиблий оживе.

– Е-е-е... Може, ми могли би знайти тобі нову? – озвався Толоз. – Є така... симпатична музична крамничка в Задньому... – він затнувся. Звісно, була симпатична музична крамничка в Задньому провулку. Вона ж завжди там була. – У Задньому провулку, – повторив він, ніби запевняючи сам себе. – Точно можна там іншу знайти. У Задньому. Завжди там була та крамниця.

– Алле не точно таку, – відповів Імп. – Майстер, перш ніж торкнутися до дерева, мусив два тижні сидіти в печері під водоспадом, загорнутий у воллячу шкуру.

– Нащо?

– Не знаю. Така традиція. Мусить звілльнити розум від зайвих думок.

– Але ж мусить бути якась заміна, – завважив Толоз. – Щось тобі знайдемо. Який музикант без інструмента.

– У мене грошей немає, – сказав Імп.

Толоз по-дружньому ляснув його по спині.

– Яка різниця! У тебе друзі є! Ми тобі допоможемо! Це найменше, що ми можемо для тебе зробити.

– Алле все, що в нас булло, ми на вечерю витратилли. Немає білльше грошей.

– Ти якось похмуро на все дивишся, – сказав Толоз.

– Ну, так. Алле грошей, бач, у нас немає.

– Я щось придумаю, – запевнив Толоз. – Я гном. Ми на грошах знаємося. Майстер грошових справ – це практично моє друге ім’я.

– Шось задовго для другого імені.

Коли вони дійшли до крамниці, яка розташувалася точно навпроти височезного муру Невидної академії, було вже майже темно. Крамниця була схожа одночасно на склад музичних інструментів і на комісійну чи ломбард, бо в кожного музиканта трапляються в житті періоди, коли він ладен тимчасово пожертвувати інструментом заради можливості попоїсти й поспати не просто неба.

– Ти тут хоч раз шось купував? – спитав Вапняк у Толоза.

– Ні... Ніби не пригадую.

– Вона зачинилась.

Толоз погрюкав у двері. За якийсь час ті прочинилися, і крізь вузьку шпарину почасти показалося обличчя пристаркуватої жінки.

– Ми хочемо придбати інструмент, пані, – сказав Імп.

Одне око й кутик рота зміряли його з голови до п’ят.

– Ти людина?

– Так, пані.

– Ну, гаразд.

Освітлювало крамничку кілька свічок. Стара повернулася в укриття за прилавком і звідти дуже уважно спостерігала за відвідувачами – чи ті бува не мають наміру прийти потім і вбити її уві сні.

Учасники тріо обережно просувалися серед товарних завалів. Здавалося, інструменти сюди стікалися багато століть – хтось приносив їх і більше не повертався. Музиканти – вони такі, в них частенько туго із грішми. Це практично друге визначення музичного фаху. Тут були бойові роги. Лютні. Барабани й литаври.

– Тут сам мотллох, – ледь чутно пробурмотів Імп.

Толоз здмухнув пил із вигнутого дерев’яного рога і, піднісши до рота, видув із нього звук, що нагадував передсмертний писк варених бобів на розжареній сковорідці.

– Я так розумію, там миша вмерла, – сказав він, заглянувши всередину.

– А не треба все підряд до рота тягти, – огризнулася стара.

На іншому кінці крамниці, судячи з бренькоту, зійшла мідна лавина.

– Даруйте, – озвався Вапняк.

Толоз підняв кришку геть незнайомого Імпові інструмента. Під кришкою був ряд клавіш, і коли Толоз пробігся по них опецькуватими пальцями, інструмент видав сумний, по-олив’яному дзвінкий звукоряд.

– Що це? – прошепотів Імп.

– Може, клавесин якийсь, – сказав гном.

– Згодиться нам?

– Навряд.

Імп випростався. Він відчував, ніби хтось за ним стежить. Стара точно стежила, але був хтось іще...

– Все даремно. Тут нічого длля мене нема, – голосно сказав він.

– Га, що там? – озвався Толоз.

– Я казав, що...

– От воно знов.

Позаду них щось кілька раз грюкнуло, Вапняк вивільнив із завалів навколо стелажа контрабас і спробував у нього подути.

– Якийсь звук був дивний, коли ти говорив, – сказав Толоз. – Скажи щось.

Імп замислився, як буває з людьми, які все життя говорять певною мовою, а потім їх просять нею «щось сказати».

– Імп? – зважився він.

Врум-врум-врум.

– Це звідтіля...

Ва-уа-уа.

Толоз посунув стос старезних нотних збірок. За ним виявилося музичне кладовище, де розкладалися, серед іншого, дірявий барабан, кілька ланкрійських волинок без труб і половинка кастаньєти – певно, призначена для виконавців дзен-фламенко.

І ще дещо.

Гном витягнув ту штуку. Можна було б умовно назвати її гітарою, вирізаною з суцільного шмату старовинного дерева тупим кам’яним долотом. І хоча гноми переважно не грали на струнних, Толоз здатен був упізнати гітару. Вона мала би нагадувати жіночі форми, хіба тільки ті форми не мали ніг, а натомість мали довгу шию й забагато вух.

– Імпе?

– Що?

Во-уо-уо. Звук був тривожним і зубастим, ніби пилка. Інструмент мав дванадцять струн, але корпус його був суцільним, не порожнистим. Це була радше дошка зі струнами.

– Воно на твій голос зреагувало, – пояснив Толоз.

– Алле як?..

Вау-ва.

Толоз притиснув струни й жестом покликав інших двох підійти ближче.

– Тут до академії зовсім близько, – прошепотів він. – Чаклунство витікає звідти потроху. Це відомий факт. Може, якийсь чарівник оце заставив. Дарованому щуру в зуби не заглядають. На гітарі вмієш?

Імп зблід.

– У сенсі, народне щось?

Він узяв інструмент. У Ллямедах народну музику не схвалювали, а тих, хто прагнув співати народних пісень, всіляко відмовляли: вважалося, що коли вже хтось так хоче косити конюшину й позирати на гарну дівчину, то цілком має на це право, хай би тільки пісень про це не писав. Гітари мали не найкращу репутацію – мовляв, грати на них якось... занадто просто.

Імп узяв акорд. Звук не був схожим ні на що з чутого ним доти: він дивним чином резонував і відлунював, ніби тікаючи й ховаючись серед звалищ інструментів, а тоді вертався, самостійно набувши неочікуваних гармонік. Від нього хребет свербів. Але навіть найгіршим музикантом на світі неможливо бути без бодай якогось інструмента...

– Непогано, – Толоз, розвернувся до старої й прискіпливо запитав: – Ви ж не скажете, що це музичний інструмент, правда? Гляньте тільки одна дошка лишилася.

– Толлозе, я не думаю, що... – почав Імп. Струни бриніли під його пальцями.

Стара оглянула інструмент.

– Десять доларів, – сказала вона.

– Десять доларів? Десять доларів? – перепитав Толоз. – Воно й двох не варте!

– Ага, – сказала стара. А тоді її обличчя якось по-неприємному пояснішало – так, ніби йшла на бій, у якому завиграшки переможе.

– А ще воно старезне, – додав Толоз.

– Антикварне.

– Ви хоч чули, як воно звучить? Годі налаштувати.

– Самобутньо. Таких майстрів у наш час і не знайти вже.

– Бо вони перевчилися робити як треба!

Імп опустив погляд на інструмент. Струни бриніли самі собою. Вони були синюваті й ніби розпливчасті – неначе ніколи не завмирали до кінця.

Він підніс інструмент до обличчя й прошепотів: «Імп». Струни тихо загули.

Тепер він побачив крейдяну мітку. Майже стерту. Просто відмітка. Крейдяна риска...

Толоз увійшов у раж. Кажуть, ніхто не вміє так торгуватися, як гноми, які поступаються кмітливістю й безсоромністю хіба тільки сухеньким стареньким пані. Імп спробував зосередитися на тому, що відбувається.

– Ну, гаразд, – саме казав Толоз. – То по руках, так?

– По руках, – сказала стара. – От тільки не смій на долоню плювати, це негігієнічно.

Толоз розвернувся до Імпа.

– Гадаю, я непогано впорався, – сказав він.

– Добре. Сллухай, це дуже...

– Є дванадцять доларів?

– Що?

– Задешево сторгував.

Позаду них щось грюкало. З-за стелажа показався Вапняк. Він котив перед собою величезний барабан і ніс під пахвою пару тарілок.

– Казав же, що не маю грошей! – просичав Імп.

– Так, але... Ну, всі завжди кажуть, що в них грошей нема. Це розумно. Не варто ходити й патякати, що в тебе гроші є. Хочеш сказати, у тебе насправді грошей немає?

– Так!

– Навіть дванадцяти доларів?

– Так!

Вапняк гупнув барабан, тарілки й стос нот на прилавок.

– Скільки за все?

– П’ятнадцять доларів, – сказала стара.

Вапняк зітхнув і виструнчився. На якусь мить погляд його зробився задуманим, а тоді він врізав собі по щелепі. Подлубався в роті та витягнув...

Імп закляк.

– Ану дай, дай я гляну, – швидко заговорив Толоз. Він швидко схопив побачене з долоні Вапняка, який не дуже-то й опирався, і підніс до світла. – Ого! Щонайменше п’ятдесят карат!

– Не візьму, – озвалася стара. – Воно в тролячій пащі побувало!

– А яйця, певно, їсте, так? – огризнувся Толоз. – І, правду кажучи, всім відомо, що у тролів зуби – чистий діамант.

Стара взяла зуб і уважно оглянула його при світлі свічки.

– Коли віднесу його до ювеліра на Нетацьку, там за нього двісті доларів дадуть, – сказав Толоз.

– А я кажу, що тут і зараз ціна йому п’ятнадцять, – сказала стара. Діамант вона уже встигла по-штукарськи непомітно заховати десь при собі й нахабно всміхалася на весь рот.

– А могли ж просто його в неї відібрати, – сказав Толоз уже надворі.

– Алле ж вона старенька беззахисна жіночка, – заперечив Імп.

– Саме так! Я про це й кажу! – Толоз глянув на Вапняка. – І в тебе таких повен рот?

– Ага.

– А я от саме господареві за два місяці оренди завинив...

– Навіф і не думай, – спокійно сказав троль. Двері за ними грюкнули зачинившись.

– Слухайте, вище носа, – сказав Толоз. – Влаштую нам завтра виступ. Не хвилюйтесь. Я в цьому місті всіх знаю. Ми троє... це вже гурт.

– Ми ще навіть не зіграллися, – завважив Імп.

– На ходу зіграємось, – сказав Толоз. – Вітаю у світі фахового музикантства.

Про історію Сюзен знала небагато. Цей предмет завжди видавався їй винятково нудним. Нецікаві люди робили одні й ті самі дурниці знов і знов. Який у цьому сенс? Кожний наступний правитель був схожим на попереднього.

У класі розбирали якесь повстання, яке влаштували селяни, бо не хотіли більше бути селянами, але оскільки знать перемогла, то селянами вони перестали бути дуже швидко.

Якби ж вони дали собі клопіт навчитися читати й придбали підручники з історії, то знали би про непевність такої зброї, як коси й вила, у бою проти арбалетів і шабель.

Якийсь час Сюзен упіввуха слухала, а тоді нудьга взяла гору, і вона дістала свою книжку, дозволивши собі зникнути з поля зору навколишнього світу.

– ПИСК!

Сюзен глянула вбік.

На підлозі біля її парти хтось був. Створіння нагадувало скелет щурика, вбраний у чорну мантію. У руках воно тримало крихітну косу.

Сюзен повернулася до книжки. Таких створінь не існувало. Цього вона була цілком певна.

– ПИСК!

Сюзен знову глянула вниз. Створіння нікуди не поділося. Учора на вечерю були тости з сиром. Звісно, коли їсти таке на ніч, усяке може зранку ввижатися, – принаймні так пишуть у книжках.

– Тебе не існує, – сказала Сюзен. – Ти просто крихта сиру.

– ПИСК?

Коли створіння впевнилося, що Сюзен звернула на нього увагу, то витягнуло з-під мантії крихітну клепсидру на срібному ланцюжку й наполегливо на неї вказало.

Відкинувши раціональні аргументи, Сюзен нахилилася і розкрила долоню. Створіння вилізло на неї – його ніжки були колючі, мов голки, – і вичікувально подивилося на дівчину.

Сюзен піднесла долоню зі створінням на рівень очей. Гаразд, нехай це й плід її уяви. Мабуть, варто поставитися до цього серйозно.

– Ти ж не збираєшся скиглити про «бідні мої вушка, мої вусики», правда? – тихо спитала вона. – Якщо так зробиш, піду й викину тебе в нужник.

Щур похитав черепом.

– А ти справжній?

– ПИСК! ПИСК-ПИСК-ПИСК...

– Слухай, я не розумію, – терпляче сказала Сюзен. – Я щурячою не володію. У нас із сучасних мов тільки хапонійська, і нею я вмію казати тільки «Верблюд моєї тітки провалився в міраж». Тож якщо ти уявний, то не міг би ти спробувати побути трохи... приязнішим?

Скелет, навіть крихітний, не такий уже й приязний на вигляд, незважаючи на відкрите обличчя і широку усмішку. Але відчуття... ні, радше... пам’ять, що виринала звідкись із глибин розуму, підказувала Сюзен, що це створіння було не просто справжнім, а й на її боці. Це було незвично. На її боці зазвичай була тільки вона сама.

Щур так нервував, ніби на той світ спізнювався. Якусь мить дивився на Сюзен, а тоді одним рухом вхопив крихітну косу в зуби, зіскочив з її долоні на класну підлогу й чкурнув між парт.

– Про тебе навіть і не скажеш, що в тебе вушка є чи вусики, – промовила услід Сюзен. – Принаймні буквальні.

Скелетний щур зник у стіні.

Сюзен повернулася до книжки й зайшлася жадібно читати про парадокс подільності Нонеза, який доводив неможливість падіння з колоди.

Перша репетиція в них була того ж таки вечора у маніакально-чистій Толозовій кімнаті. Житло він винаймав на задвірках кожум’яцької артілі, що на вулиці Федри. Тут чутливі вуха Гільдії музикантів їм точно не загрожували. А ще стіни кімнати були наново пофарбовані й начисто вимиті. Усе блищало. У житлах гномів не буває тарганів, чи мишей, чи інших шкідників. Принаймні доки ті гноми в змозі тримати сковорідку.

Імп і Толоз спостерігали, як троль вправляється з каменями.

– Шо скажете? – спитав він.

– Оце і все, що ти робиш? – спитав Імп, подумавши.

– Це ж камені, – терпляче сказав троль. – Це все, що з ними можна робити. Тоц-тоц-тоц.

– Гм. Можна я спробую? – спитав Толоз.

Він всівся перед рядом каменів і якийсь час їх роздивлявся. Тоді поміняв кілька з них місцями, дістав із ящика з інструментами два молотки й на пробу постукав ними по каменях.

– Отже, спробуємо...

Тадада-ДАМ.

Поряд із Імпом на гітарі загули струни.

– Ти не прийшла-а, – драматично протягнув Толоз.

– Що? – спитав Імп.

– Та це був у нас такий жарт музичний, не зважай. Типу як «перечепився і впав».

– В сенсі?

Там-тада-тадам... та-ДАМ.

– Перечепитися і впасти – це звичне діло, – сказав Вапняк.

Імп з осудом подивився на камені. Ударні інструменти в Ллямедах теж не любили. Барди казали, що хто завгодно може лупасити палицею по камінню чи порожній колоді. Це не музика.

Крім того, – і тут вони зазвичай переходили на шепіт, – це надто по-тваринному.

Гітара гула. Здавалося, вона підспівувала в такт.

Раптом Імпа осяяло, що з ударними можна робити багато чого.

– Можна мені? – спитав він.

Узяв молотки. Гітара тихо схлипнула.

Минуло сорок п’ять секунд, і він опустив молотки. Луна затихла.

– Нащо ти мене по шолому гупнув наприкінці? – обережно спитав Толоз.

– Даруй, – попросив вибачення Імп. – Гадаю, мене занеслло. Здаллося, що ти таріллка.

– Це було дуже... незвично, – сказав троль.

– Музика... живе в цих каменях, – пояснив Імп. – Треба просто випустити її. Музика живе в усьому, якщо вміти сллухати.

– Дай-но я той мотив спробую, – сказав Вапняк і всівся за камені знов.

Па-бам-бом-ба-де-бом-ба-бім-ба-дум.

– Що ти з ними зробив? – спитав він. – Вони ніби... сказилися.

– А мені сподобалось, – сказав Толоз. – Звучить значно краще.

Тієї ночі Імп спав на підлозі, затиснутий між крихітним ліжком Толоза й здоровезною брилою Вапняка. Невдовзі він захропів.

Струни гітари тихо гули в унісон йому під боком. Приспаний їхнім майже нечутним співом, він геть забув про свою арфу.

Сюзен прокинулася. Щось скубало її за вухо. Вона розплющила очі.

– ПИСК!

– Ох, ні...

Вона сіла на ліжку. Решта дівчат спали. Вікно було відчинене, як і належало за правилами пансіону, де заохочували дихання свіжим повітрям. Воно було доступне у великих обсягах безкоштовно.

Скелетний щур застрибнув на підвіконня і, упевнившись, що Сюзен на нього дивиться, зістрибнув у ніч.

Коли Сюзен це побачила, перед нею постав вибір: заснути знову чи піти за щуром.

І це було би цілковитою дурницею. Так чинили тільки слабкі духом персонажі з книжок. І опинялися в якомусь дурнуватому світі з ґоблінами й пришелепкуватими тваринами, які вміли говорити. І всі ті персонажі були сумними, плаксивими дівчатками. Вони весь час дозволяли подіям ставатися із ними й не докладали жодних самостійних зусиль. Тільки ходили й приказували «ох, божечки» й «ой леле», коли було цілком очевидно, що будь-яка людина при розумі давно б вже привела до ладу тамтешнє неподобство.

Насправді, коли з цього боку поглянути, то піти за щуром – це навіть спокусливо... У цьому світі забагато розхлябаності, коли йдеться про мислення. Сюзен завжди казала собі, що саме таким, як вона – якщо, звісно, такі, як вона, ще існують, – належало розгрібати цей розгардіяш.

Вона вбралася у домашній халат, вилізла на підвіконня, звісилася назовні й, трохи повисівши, зісковзнула у квітник.

Крихітний силует щура дріботів газоном у місячному сяйві. Вона обійшла газон і пішла до стайні, куди щур саме забіг і зник у пітьмі.

Сюзен вичекала кілька хвилин. Вона відчувала, як трохи підмерзає і як геть не трохи виставляє себе дурепою. Щур повернувся, тягнучи за собою щось, що значно перевищувало за розмірами його самого. Щось схоже на ганчір’яний згорток. Щур обійшов його і дав йому добрячого копняка.

– Та годі, годі!

Згорток розплющив одне око й отетеріло поводив ним, аж доки не помітив Сюзен.

– Попереджаю, – сказав згорток, – що віщування не практикую.

– Тобто? – перепитала Сюзен.

Згорток перевернувся, невпевнено зіпнувся на ноги й розправив два поскубаних крила. Щур припинив його копати.

– Я ж крук, хіба ні? Один із небагатьох птахів, здатних говорити. І от люди щоразу, як мене бачать, кажуть «а ну скажи щось, накаркай нам»... Якби ж вони мені щоразу ще й пенні давали, коли про таке просять, я би...