Текст книги "Душевна музика"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 18 страниц)

Бескид прокинувся від ритмічного шурхоту. Постать Толоза рухалася у світанковому світлі з пензлем у руці.

– Ти шо робиш, гноме?

– Асфальта по фарбу послав, – сказав Толоз. – Ці кімнати просто принизливо занедбані.

Бескид сперся на лікті й роззирнувся довкола.

– А як отой колір зветься, шо ним двері пофарбовані?

– Річково-зелений.

– Гарно.

– Дякую.

– Фіранки теж нічогенькі.

Скрипнули й прочинилися двері. Асфальт зайшов із тацею в руках і ногою штовхнув двері. Ті грюкнули.

– О, даруйте.

– Нічого, я той слід зафарбую, – сказав Толоз.

Асфальт, тремтячи від захвату, поставив тацю.

– Хлопці, всі тільки про вас і говорять! А ще кажуть, що все одно їм був саме час будувати новий театр. Приніс вам яєшню з беконом, яєшню зі щурятиною, яєшню з коксом і... і... що там іще... А, так. Капітан міської варти просив передати, що коли побачить вас у місті після сходу сонця, то поховає вас живцем. Підвода на вас уже чекає біля чорного ходу. На ній якісь молоді жінки щось помадою понаписували. До речі, дуже симпатичні фіранки.

Усі троє дивилися на Паді.

– Він ще навіть не ворушився, – сказав Толоз. – Просто згаснув після виступу, мов та свічка.

– Але напередодні він скакав, ми ж бачили, – завважив Бескид.

Паді й далі тихенько хропів.

– Коли повернемося, треба нам собі гарненьку відпустку влаштувати, – сказав Толоз.

– Шо правда, то правда, – сказав Бескид. – Якшо вийдем із цього всього живими, закину торбу зі своїми каменями на спину й ітиму доти, доки не стріну когось, хто спитає, шо це в мене таке в торбині. Отам і зупинюсь. Асфальт визирнув у вікно.

– Ви не могли б їсти швидше? Там уже якісь люди в формі. З лопатами.

Пана Шпеня неприємно вразило почуте.

– Але ж ми вас найняли!

– Ми надаємо перевагу терміну «залучили», – сказав лорд Дауні, голова Гільдії найманців. Він дивився на пана Шпеня з виразом неприхованої зневаги. – Про те, на превеликий жаль, ми більше не можемо виконувати взяті на себе зобов’язання.

– Вони ж усього лише музиканти, – заперечив пан Шпень. – Невже їх так важко вбити?

– Мої люди воліють не надавати пояснень щодо виниклих складнощів. Звісно, ми в повному розмірі відшкодуємо виплачену нам суму.

– Хтось їх захищає, – пробурмотів Шпень, коли вони з Ранцеротом живі й, на щастя, неушкоджені виходили з арки штабу Гільдії найманців.

– Ну, я ж вам розповідав, що з нами в «Барабані» сталося.

– Це все якісь забобони, – огризнувся Шпень і глянув на стіну, що її прикрашало одразу три афіші фестивалю, оформлених яскравими чистими кольорами.

– Яка ж дурість це була з вашого боку – сподіватися, що з найманців буде за містом хоч якась користь, – пробурмотів Шпень.

– З мого боку? Та я...

– Варто їм віддалитися від хороших кравців і дзеркал хоч наскількись – одразу ж розклеюються.

Він дивився на афішу.

– «Відкритий», – пробурмотів він. – Ви донесли до всіх наших, що за виступ на тому фестивалі їх виключатимуть з гільдії?

– Так, пане. Але ніхто, здається, через це не переймається. Вони почали об’єднуватися незалежно від нас. Бачите, вони кажуть, що коли в місті стільки музикантів, що гільдія не вмістить, то варто нам...

– Але ж це влада натовпу! Об’єднуватися в угрупування, щоби нав’язувати неприйнятні правила мешканцям беззахисного міста!

– Штука в тому, пане, – сказав Ранцерот, – що коли таких буде багато, то... і коли вони вирішать виставляти свої умови патрицію, то... ви ж знаєте, який у нас патрицій, пане Шпеню...

Шпень похмуро кивнув. Гільдія має владу, доки всі визнають, що вона захищає інтереси своїх прибічників. Він уявив, як навколо палацу гуртуються сотні музикантів. Сотні нереєстрових музикантів...

Патрицій прагматична людина. Він ніколи не лагодить те, що не ламалося. Однак те, що не працює і ламається, – ще й як. Єдина надія – що їм буде не до масштабних думок, коли музика захоплюватиме їх над усе. А це Шпеня цілком влаштувало би.

А тоді він пригадав, що в усьому цьому замішаний той клятий Нудль.

Чекати, що Нудль не думатиме про все це з позиції грошей – це ніби як чекати від каміння, що воно забуде про закон всесвітнього тяжіння.

– Агов, Альберте?

Сюзен штовхнула двері до кухні. У величезному приміщенні за ними було порожньо.

– Альберте?

Вона піднялася нагору. Там була її кімната – і ще цілий коридор дверей, які не відчинялися, бо, певно, і не могли: і двері, й одвірки здавалися монолітами, ніби врощеними у стіни. Можливо, у Смерті була своя спальня, хоча, як каже народна мудрість, Смерть не спить. Може, він міг би принаймні читати в ліжку.

Вона перепробувала всі ручки, аж доки не знайшла ту, що поверталася. У Смерті таки була своя спальня.

Багато що в ній мало переконливий вигляд. Звісно, бодай щось йому давалося. Зрештою, він бачив чимало спалень. Десь далеко посередині величезного приміщення бовваніло велике ліжко на чотирьох ніжках-стовпах, та коли Сюзен дійшла до нього й торкнулася, то постіль виявилася твердою, мов камінь.

Було дзеркало на повний зріст. І шафа для одягу. Сюзен зазирнула в неї – раптом там будуть мантії на вибір, – та в шафі не було нічого, окрім старих черевиків[29]29
  У кожній порядній шафі для одягу мусить бути пара старих черевиків. Якби в русалок були такі шафи, то й там знайшлася би пара старих черевиків. – Прим. авт.


[Закрыть].

На туалетному столику були глек і миска для вмивання, прикрашені орнаментами з омег і черепів, а також набір різноманітних пляшечок та інших предметів догляду.

Вона оглянула їх один за одним. Лосьйон після гоління. Бріолін. Освіжувач подиху. Два гребінці з чорненого срібла.

Все це було дуже сумно. Смерть вочевидь вивчив, що мусить бути на туалетному столику доглянутого мужчини, однак не спромігся поставити собі кілька важливих запитань.

Зрештою Сюзен знайшла ще одні вужчі сходи.

– Альберте?

Нагорі були двері.

– Альберте? Є тут хто?

«Коли спершу спитати, то вже не вважатиметься, що вдерся в чиїсь покої», – заспокоїла себе Сюзен і штовхнула двері.

Це була дуже маленька кімнатка. Справді крихітна. У ній було трохи меблів, зокрема невелике вузьке ліжко. У невеличкій книжковій шафі було менше десятка томів, чий вигляд не збурював жодної цікавості. На підлозі був аркушик пожовклого від віку паперу. На ньому була вервечка перекреслених чисел і одне не перекреслене —19.

Одна з книг називалася «Садівництво за несприятливих умов». Вона пішла униз до кабінету. В будинку нікого не було, і вона знала про це. Повітря було ніби мертвим. Від саду було те саме відчуття. Смерть міг багато чого створити, окрім сантехніки. Але життя як таке було йому недоступне. Його треба було привносити ззовні, мов дріжджі в тісто. Без життя все було охайненьким, чистеньким – і нестерпно, невимовно нудним.

«Ось так, певно, все й було, – думала Сюзен. – Доки він якогось дня не вдочерив мою матір. Із цікавості».

А коли вона народилася, мама й татко так перелякалися, що їй тут сподобається, аж виростили її такою... як би це сказати... такою Сюзен. Хіба таке ім’я пасує онучці Смерті? У такої дівчини мали б бути виразніші вилиці, пряме волосся й ім’я з купою літер В, К і С.

І, знов-таки, ота штука, що він змайстрував для неї. Сам змайстрував. Керуючись винятково власною логікою. Гойдалка. Простенька гойдалка.

На пустелю між Хапонією й Гершебою вже зійшла спека.

Повітря затремтіло й луснуло. На верхівці бархана раптом з’явився Альберт. Віддалік виднілися цегляні мури форту.

– Хапонійський іноземний легіон, – пробурмотів Альберт, коли пісок почав заповзати в чоботи.

Альберт брів до форту зі Смертю Щурів на плечі.

Постукав у браму, з якої стирчали стріли. За якийсь час у брамі прочинилося віконце.

– Чого вам, офенді? – спитав голос з-за брами.

Альберт показав карту.

– Ви не бачили декого, хто виглядає геть не так, як тут зображено?

Мовчанка.

– Гаразд, спитаю інакше: чи не бачили ви тут таємничого незнайомця, який би не говорив про своє минуле?

– Це Хапонійський іноземний легіон, офенді. Тут не говорять про минуле. Сюди приходять, щоби... щоби...

Альберт збагнув, що без підказок з його боку розмова заглухне остаточно.

– Щоби забути?

– Точно. Забути. Так.

– То не було у вас останнім часом рекрута, який поводився би, скажімо так, дивно?

– Може, й був, – повільно озвався голос. – Не пригадую.

Віконце ляснуло, зачинившись.

Альберт гнівно постукав удруге. Віконце відчинилося.

– Так, чого вам?

– Ви певні, що не можете пригадати?

– Про що пригадати?

Альберт глибоко вдихнув.

– Вимагаю відвести мене до старшого офіцера!

Віконце зачинилося. Відчинилося.

– Даруйте. Схоже на те, що старший офіцер – це я. Ви не з д’реґів і не з гершебців, правда ж?

– А ви не бачите самі?

– Я... Так, я абсолютно точно мусив би бачити сам. Колись міг. Знаєте, як воно, коли голова... як та штука... що в ній дірок купа... Що локшину в ній проціджують...

На тому боці загримали завісами, і в брамі прочинилася хвіртка.

Ймовірний старший офіцер був сержантом, хоча Альберт мало знався на рангах у хапонійському війську. Вигляд у офіцера був такий, ніби він окрім всього іншого забув також, як спати ночами. Чи що таке взагалі сон.

За брамою було ще багато хапонійських вояків – ті сиділи чи стояли, ледве тримаючись на ногах. Багато хто був перев’язаний. А ще більше на перетоптаному піску плацу лежало вояків, котрим нічний сон уже ніколи не знадобиться.

– Що тут вже сталося? – спитав Альберт таким авторитетним тоном, аж сержант віддав честь, ніби на рапорті.

– Нас атакували д’реґи, пане, – сказав він трохи похитуючись. – Сотні! Переважали нас кількісно у... що там після дев’яти? Там ще одиниця є.

– Десять.

– Удесятеро, пане.

– Але ви, я так бачу, вижили, – завважив Альберт.

– А. Так. Е-е. Так. Це все трохи ускладнює, насправді. Е-е. Капрал? Це ви. Ні, от ви, поряд з ним. У вас ще дві смужки...

– Я? – перепитав низенький товстун у мундирі.

– Так, ви. Розкажіть, що сталося.

– О. Слухаюсь. Ну... Ті гади нас просто дощем зі стріл накрили, так? І все йшло до того, що нам гаплик. А тоді хтось підказав виставити трупи на стіну – зі списами, з арбалетами, з усім, щоби ті гади вважали, ніби у нас ще повно людей...

– Але це не такий уже оригінальний винахід, – перебив його сержант. – Десятки раз так робили.

– Ага, – ніяково підтакнув капрал. – Вони, певно, теж про це згадали. А тоді... тоді... коли вони вже бігли до нас дюнами... коли уже були геть близько, і сміялися, й приказували про «той старий трюк»... хтось наказав «Стріляй!», і вони вистрелили.

– Мертві вистрілили?

– Я долучився до Легіону, щоб цеє, знаєте, коли оте з розумом... – почав пояснювати капрал.

– Забути? – підказав Альберт.

– Так точно, забути. І непогано мені це давалося. Але не зможу забути, як старий мій друг Малік Штовхань, весь обштирканий стрілами, давав ворогам прочухана. Якийсь час не зможу. Але спробую.

Альберт глянув на укріплення. Там нікого не було.

– Хтось дав їм наказ вишикуватись і помарширувати за ворота, – говорив далі капрал. – Я щойно виходив глянути – а там самі могили. Мабуть, одне для одного викопали...

– Скажіть, а хто отой «хтось», про якого ви весь час згадуєте?

Вояки перезирнулися.

– Ми ж щойно про це говорили, – сказав сержант.

– Ми намагалися пригадати. Він був у... ямі... коли все почалося...

– А високий він? – спитав Альберт.

– Мабуть, що високий, мабуть, – покивав капрал. – Голос у нього був точно, ніби з висоти, – сказав він розгублено, дивуючись зі слів, що зіскакували з його власного язика.

– А який він був на вигляд?

– Він такий був... з такими... і був на зріст... більш-менш як...

– Він на вигляд був... глибоким і гучним? – спитав Альберт.

Капрал радісно вишкірився:

– Це він, так.

– Рядовий... Рядовий... Красень... Щось імені не пригадаю...

– Пригадую, що коли він виходив за... – почав сержант і нервово заклацав пальцями, – оту штуку, що відчиняють і зачиняють. Дерев’яна така. Із засувом і на завісах. Точно. Брама. Саме так, брама. Коли він виходив за браму, то сказав... Що він сказав, капрале?

– Сказав «ДО НАЙМЕНШОЇ ДРІБНИЦІ», сер.

Альберт роззирнувся навколо.

– То він пішов?

– Хто?

– Чоловік, про якого ви щойно казали.

– О, так. А ви знаєте, хто це був, офенді? Просто він так... так добре говорив про бойовий дух...

– Бойовий дух мертвих? – поцікавився Альберт, якого іноді пробивало на жовч. – Я так розумію, він не повідомив, куди далі рушить?

– Хто далі рушить? – перепитав сержант.

– Забудьте, – сказав Альберт.

Він востаннє роззирнувся подвір’ям невеликого форту. Мабуть, для світу не так уже й важило, чи виживуть тамтешні солдати, чи посунеться пунктирна лінія кордону на мапі – й у який бік. Точно як коли Господар бавиться зі світом...

«Але ж іноді він намагається бути й людяним, – нагадав собі Альберт. – Але виходить у нього так неоковирно».

– Бувайте, сержанте, – сказав він і побрів назад у пустелю.

Легіонери спостерігали, як його постать зникає за дюною, а тоді взялися прибирати форт.

– Як гадаєте, хто це був?

– Де?

– Той, про кого щойно говорили.

– Я говорив?

– Тобто?

Альберт вийшов на гребінь дюни. Звідти було видно, як пунктир кордону підступно петляє серед пісків.

– ПИСК.

– От і я так само, – сказав Альберт.

Він витягнув із кишені вкрай замацаний носовичок, зав’язав по вузлику на кутках і накрив ним голову.

– Так, – промовив він, хоча й дещо невпевнено. – Здається, що ми якось нелогічно до цього підійшли.

– ПИСК.

– Я хочу сказати, що так ми за ним по всьому світі гасатимем.

– ПИСК.

– Тому, мабуть, треба все обміркувати.

– ПИСК.

– Отже... Коли б ти опинився на Диску й направду почувався тут трохи зайвим, але міг би потрапити будь-куди, буквально будь-куди – ти б куди подався?

– ПИСК?

– Куди завгодно. Але так, щоби твого імені там не пам’ятали.

Смерть Щурів оглянув нескінченну, безвиразну і, над усе, суху пустелю.

– ПИСК.

– Знаєш, ти, мабуть, маєш рацію.

Вона була на яблуні.

«Він зробив для мене гойдалку», – пригадала Сюзен.

Вона сіла й тупо дивилася на ту штуку.

Вигляд у гойдалки був доволі хитромудрий. Коли, винятково споглядаючи результат, спробувати відновити хід думок того, хто її робив, виходило щось таке: гойдалку треба вішати на найміцнішу гілку, а коли вже брати безпеку за найвищий пріоритет, то краще вішати на дві найміцніші гілки – себто по мотузці на кожну.

От тільки гілки ті були з різних боків дерева. Але відступати не можна. Така вже логіка – не відступати. Доводити справу до кінця – з кожним наступним, логічним кроком.

Отже, він просто... прибрав пару метрів посередині стовбура, щоби гойдалка могла – як їй і належить – гойдатися.

Дерево не загинуло. Воно навіть було цілком здоровим на вигляд.

Однак відсутність стовбура посередині призвела до появи нової проблеми. Її було вирішено за допомогою двох високих опор – ті підпирали гілки й стояли трохи ширше за точки кріплення мотузок. Це дозволило втримувати верхню частину дерева на потрібній висоті від землі.

Сюзен пригадала, як сміялася з цього – навіть тоді, у дитинстві. А він стояв і не міг второпати, що ж тут такого.

Тепер вона бачила, що до чого. Все стало по своїх місцях.

Смерть так влаштований. Він ніколи достоту не розумів сухі того, що робить. Він щось робив – і виходило казна-що. Приміром, її мати: раптом він зрозумів, що в його домі живе доросла жінка, і він не уявляє, що робити з нею далі. Отже, він спробував виправити ситуацію – і схибив ще дужче. Запросив сюди її батька. Смерть взяв собі учня! А коли й далі все йшло шкереберть – а ніяк інакше воно піти й не могло, – Смерть знов спробував якось це виправити.

Перевернув клепсидру.

А далі – проста математика. І Обов’язок.

– Привіт... трясця, Толозе, де ми?.. Сто Лат! Ура!

Людей було навіть більше. Афіші висіли вже якийсь час, і чутки з Анк-Морпорка встигли дістатися міста. А ще учасники гурту помітили, що чимало людей приїхало за ними із Псевдополя.

У короткій паузі між піснями, десь приблизно перед тим, як люди почали стрибати по столах, Бескид нахилився до Толоза й сказав:

– Оту тролиню в першім ряді бачиш? Оту, шо їй Асфальт по пальцях скаче.

– Ти про ту, що на купу гною скидається?

– Вона і в Псевдополі була! – радісно сказав Бескид. – Весь час на мене дивиться!

– Покажи характер, друже, – відповів Толоз, видуваючи слину з сурми. – Як кремінь до кресала, еге ж?

– Гадаєш, вона з тих хванаток, шо про них нам Асфальт казав?

– Мабуть.

До Сто Лата дійшли й інші чутки. Світанок вони зустріли у наново пофарбованій готельній кімнаті, ознайомилися з наказом Королеви Келі «під страхом мученицької смерті полишити місто за годину» і швиденько вирушили в дорогу.

Паді лежав у возі, що торохкотів дорогою на Квірм.

Вона не прийшла. Він два вечори вдивлявся в натовп, і її не було.

Він навіть підхопився серед ночі й вийшов бродити безлюдними вулицями – раптом вона його шукала. Тепер він сумнівався в її існуванні. Якщо чесно, він тільки наполовину був упевнений в існуванні тієї дівчини – але не тоді, коли виходив на сцену.

Одним вухом Паді слухав, про що говорили його товариші.

– Асфальте!

– Так, пане Толоз?

– Ми з Бескидом помітили, що у тебе при собі завжди шкіряний мішок. Чи не так, Асфальте?

– Так, пане Толоз.

– А сьогодні зранку той мішок був навіть важчий на вигляд.

– Так, пане Толоз.

– У тебе там гроші, правда?

– Так, пане Толоз.

– Скільки?

– Цеє... Пан Нудль казав, щоби я вам голови грішми не забивав, – сказав Асфальт.

– Це нас не обтяжить, – сказав Бескид.

– Саме так, – додав Толоз, – позабивай нам голови.

– Цеє... – Асфальт облизав губи. Бескид якось дуже уважно на нього дивився. – Близько двох тисяч доларів, пане Толоз.

Якийсь час було чути тільки торохкотіння воза. Пейзаж обабіч дороги трохи змінився: траплялися пагорби, а фермерські угіддя ставали меншими.

– Дві тисячі доларів, – промовив Толоз. – Дві тисячі доларів. Дві тисячі доларів.

– Нашо ти весь час говориш про дві тисячі доларів? – спитав Бескид.

– Раніше ніколи не було нагоди сказати «дві тисячі доларів».

– Ти головне не кажи це так голосно.

– ДВІ ТИСЯЧІ ДОЛАРІВ!

– Цить! – розпачливо просичав Асфальт, коли Толозів крик луною рознесло понад пагорбами. – Тут купа бандитів!

Толоз жадібно глянув на мішок.

– Хто б казав.

– Я не про пана Нудля!

– Ми на дорозі між Сто Латом і Квірмом, – терпляче пояснив Толоз. – Не у Вівцескелях. Тут цивілізація. У цивілізованих місцях на дорогах немає грабіжників. – Він знову зиркнув на мішок. – Вони чекають, доки подорожні дістануться міста. Ось чому це зветься цивілізацією. От скажи, коли востаннє на цій дорозі когось пограбували?

– Здається, у п’ятницю, – озвався хтось з-за брили при дорозі. – От холера...

Коні зіпнулися й рвонули вперед, коли Асфальт майже інстинктивно ляснув батогом.

Вони не збавляли ходу кілька миль.

– Просто не патякайте про гроші, гаразд? – сичав Асфальт.

– Я фаховий музикант, – сказав Толоз. – Звісно, я не можу не думати про гроші. Далеко ще до Квірма?

– Уже недалеко, – відповів Асфальт. – Кілька миль.

І от уже за наступним пагорбом вони побачили місто, що затишно влаштувалося у низині при затоці.

Біля брами на них чекали люди, а сама брама була замкнена. Сонце виблискувало на шоломах вартових.

– А як звуться ті довгі штуки з топірцями на кінцях? – спитав Асфальт.

– Алебарди, – сказав Паді.

– Їх там чимало, – завважив Толоз.

– Вони ж не на нас чекають, так? – спитав Бескид. – Ми ж прості музиканти.

– А ще я там бачу чоловіків у мантіях із золотими ланцюгами на шиях, – сказав Асфальт.

– Бюргери, – сказав Толоз.

– Пригадуєте того вершника, що повз нас проїхав зранку? – спитав Асфальт. – Певно, новини ніс.

– Ага, от тільки то не ми театр їм рознесли, – сказав Бескид.

– Ні, але ж це ви шість раз на біс виходили, – завважив Асфальт.

– І не ми на вулицях бешкетували.

– Я певен, що ті чоловіки зі зброєю до вас прислухаються.

– Може, вони не хочуть, шоби їм кімнати в готелях перефарбовували. Я ж казав, шо помаранчеві фіранки й жовті шпалери – це занадто.

Віз зупинився. Огрядний чоловік у трикутному капелюсі й підбитому хутром плащі похмуро дивився на учасників гурту.

– Це ви музиканти, відомі як «Гурт, що качає»?

– А щось не так, офіцере? – спитав Асфальт.

– Я мер Квірма. Відповідно до законів Квірма, Музику, Що Качає, не можна виконувати в межах міста. Ось, гляньте, тут так і написано...

Чоловік широким жестом розгорнув сувій. Толоз упіймав його кінець.

– Тут чорнила ще навіть не висохли, – сказав він.

– Музика, Що Качає, порушує громадський спокій, завдає шкоди здоров’ю й моралі, а також спричиняє неприродні рухи плоті, – сказав чоловік, намагаючись згорнути сувій.

– Тобто у Квірм нам не можна? – спитав Толоз.

– Можете заїхати в місто, коли так уже треба, але виступати заборонено, – сказав мер.

Паді підвівся.

– Але ми мусимо виступати, – сказав він.

Гітара ніби сама перекинулася на ремені уперед. Він взяв її за гриф і загрозливо заніс руку над струнами.

Толоз розпачливо озирнувся. Бескид із Асфальтом затулили вуха руками.

– Он як, – сказав Толоз. – Здається, у нас тут є простір для перемовин, правда ж? – він зійшов з воза. – Гадаю, Ваша Світлість ніколи не чули про податок на музику.

– Який ще податок на музику? – спитали мер із Асфальтом в унісон.

– О, це такий новітній винахід. Набув ужитку в зв’язку з популярністю Музики, Що Качає. Концертний акциз, п’ятдесят пенсів з квитка. У Сто Латі сума акцизного збору сягнула, коли не помиляюся, двохсот п’ятдесяти доларів. А в Анк-Морпорку удвічі більше, звісно. Винахід Патриція.

– Справді? Звучить дуже навіть у дусі Ветінарі, – погодився мер і почухав підборіддя. – То ви кажете, у Сто Латі так двісті п’ятдесят доларів зібрали? Справді? А таке крихітне містечко.

Вартовий із плюмажем на шоломі нервово відсалютував і заговорив:

– Ваша Світлосте, даруйте, та зі Сто Лата доповіли, що...

– Хвилиночку, – невпевнено сказав мер. – Я розмірковую...

Бескид нахилився до Толоза й прошепотів:

– Це ж хабарництво, ні?

– Це оподаткування, – сказав Толоз.

Вартовий знову віддав честь:

– Але, пане, вартові зі Сто Лата доповіли...

– Капітане, – перебив мер, досі задумано дивлячись на Толоза, – це політичне питання! Прошу, помовчте!

– Серйозно? – спитав Бескид.

– І на доказ добрих намірів, – додав Толоз, – ми вважаємо за доцільне сплатити акциз заздалегідь. Що скажете?

Мера ця пропозиція заскочила зненацька. Він і гадки не мав, що на світі бувають музиканти при грошах.

– Ваша Світлосте, у повідомленні сказано...

– Двісті п’ятдесят доларів, – повторив Толоз.

– Ваша Світлосте...

– Так, капітане, – заговорив мер, вочевидь дійшовши рішення, – ми ж знаємо, що вони там у себе в Сто Латі трохи дивні. Це ж лише музика. Я ж казав, що це повідомлення якесь дивне було. Не бачу в музиці нічого шкідливого. А ще ці молоді лю... тобто юнаки – вочевидь дуже успішні музиканти, – додав він.

Чомусь успішність гурту для мера багато важила, – і так часто буває з людьми. До бідних злодіїв менше симпатії.

– Так, – вів він далі. – Ті, зі Сто Лата, просто нас випробовують. Гадають, ми такі простенькі, бо від нас до Анк-Морпорка далі.

– Так, але у Псевдопо...

– О, там. Вони просто відсталі. Яка кривда від музики, от скажіть? Особливо, – тут мер жадібно зиркнув на Толоза, – коли є користь для громадського бюджету. Пустіть їх, капітане.

Сюзен сіла в сідло.

Вона знала, куди слід їхати. Вона вже бачила те місце. Там поставили загорожу вздовж дороги, але небезпека лишилася.

Знала вона й час, коли треба там бути.

Точно перед тим, як той поворот назвуть Мертвяцьким.

– Здоров, Квірме!

Паді видав акорд. І став у позу. Навколо нього, ніби ореол із дешевих блискіток, мерехтіло біле сяйво.

– А! А! А!

Крики натовпу гусли, перетворюючись на знайому суцільну стіну звуку.

Толозові спало на думку, що раніше він радше вважав, ніби їх уб’ють невдячні слухачі. Тепер він розумів, що їх, напевне, можуть убити й занадто вдячні...

Він уважно роззирнувся на всі боки. Попід стінами стояли вартові, бо капітан місцевої варти знав свою справу. Хоч би Асфальт чекав надворі з підводою напоготові, як він просив...

Він глянув на Паді в сяйві софітів.

«Одну-дві пісні на біс – і геть зі сцени до чорних сходів», – думав собі Толоз. Величезний шкіряний мішок вони пристебнули до Бескидової ноги, тож хай хто захоче його потягти – нехай тягне і їхнього тонного ударника.

Далі Толоз усвідомив, що не знає, що вони зараз гратимуть. «Я ніколи не знаю, – думав він, – просто дму в сурму... і воно якось усе само. І хай хтось тільки скаже, що це нормально».

Паді замахнувся правицею, мов дискобол, і акорд зістрибнув зі струн прямісінько у вуха глядачів.

Толоз підніс сурму до губ. Звук, що полився з неї, був ніби антрацитово-чорний оксамит у кімнаті без вікон.

За мить до того, як закляття Музики, Що Качає, подіяло на нього, у його голові сяйнула думка: «Я от-от загину. Така вже ця музика. Ще трохи, і мені смерть. Я це відчуваю. Щодня. Вона наближається»...

Він знову глянув на Паді – той так вглядався у залу, ніби шукав когось поміж ревучого натовпу.

Вони зіграли «На долині туман колисав – аж качав». Вони зіграли «Трухани мене». Вони зіграли «Хідник до вирію» (й близько сотні слухачів заприсяглося вранці придбати собі гітару). Вони грали від щирого серця, від усієї душі.

Їм вдалося піти після дев’ятого виходу на біс. Натовп гамселив підлогу ногами, коли вони крізь віконце нужника тікали у провулок.

Асфальт випорожнив свою торбу в шкіряний мішок.

– Ще сімсот доларів! – повідомив він, допомагаючи товаришам залізти на підводу.

– Ага, а нам платять по десять доларів, – сказав Толоз.

– Поговоріть із паном Нудлем, – сказав Асфальт, і коні застукотіли підковами по бруківці до міської брами.

– Я поговорю.

– Нема сенсу, – озвався Паді. – Можна за гроші грати, а можна заради того, щоби грати.

– От би дожити, щоби таке собі дозволити! – Толоз попорпався під лавою, де Асфальт ховав пляшки з пивом.

– Хлопці, в нас завтра фестиваль, – нагадав Бескид. Арка міської брами лишилася позаду. Навіть за муром було чути гуркіт глядацьких підошов.

– А після того підпишемо нову угоду, – сказав гном. – Із купою нулів.

– У нас там і зараз нулі, – завважив Бескид.

– Ага, от тільки інших цифр перед ними не так і багато, еге ж, Паді?

Вони обоє озирнулися. Паді спав, притискаючи гітару до грудей.

– Вигорів, мов та свічка, – сказав Толоз.

Він знову подивився вперед. Дорога біліла у зоряному світлі.

– Ти ж казав, шо просто працювати хочеш. Шо не хочеш собі слави, – сказав Бескид. – Як воно буде, коли на тебе зваляться всі ті гроші й дівчата кидатимуть на сцену нагрудники?

– Мабуть, якось звикну.

– А я би собі кар’єр придибав.

– Серйозно?

– Ага. У формі серця.

Темна грозова ніч. Коней не видно, карета скочується з дороги й зривається в чорну прірву, пробивши хитку, непевну загорожу. Вона падає прямісінько в посохле річкове русло далеко унизу, навіть не зачепивши жодного скелястого виступу, й розбивається на друзки. А тоді олія, що витекла з ліхтарів, займається, лунає короткий вибух, і з полум’я – бо так уже мусить бути й без цього ніяк – викочується вогнисте колесо.

Дивно, та Сюзен нічого не відчула – і сама з цього здивувалася. Так, сумні думки надходили, бо за таких обставин вони мусили бути сумними. Вона знала, хто був у тій кареті. Бо це вже сталося. Вона нічим не могла тут зарадити, бо коли б зарадила, цього не сталося б. І ось вона спостерігала, як це стається. І не зарадила. І воно сталося. Вона відчувала, як логічні аргументи один за одним вкладаються по своїх місцях, ніби важезні свинцеві зливки.

Може, десь і колись усе це сталося інакше. Може, та – інша – карета перекинулася на інший бік, може, вдало налетіла на каменюку, може, вона просто не їхала цим шляхом, чи, може, візник пам’ятав про небезпечний вигин дороги. Та всі ті ймовірності могли існувати тільки за умови існування цієї.

Це знання не належало Сюзен. Вона перейняла його від значно, значно старшого розуму.

Іноді єдине, що можна для когось зробити, – просто бути поряд.

Вона повела Хропунця у тінь попід скелі над дорогою. За хвилину чи дві почувся стукіт каміння, і з ущелини майже вертикально вибрався кінь із вершником.

Хропунець гаряче чмихнув. Парапсихологи не вигадали терміна на позначення дивного відчуття від перебування в присутності самого себе[30]30
  Хоч люди насправді так почуваються майже повсякчас. – Прим, авт.


[Закрыть].

Сюзен спостерігала за Смертю: той спішився і, спершись на косу, дивився униз на річку.

Вона подумала: «Але ж він міг якось зарадити. Хіба ні?»

Той виструнчився, але не озирнувся.

– ТАК. Я МІГ БИ ЗАРАДИТИ.

– Але як... Як ви знали, що я тут?..

Смерть роздратовано махнув рукою:

– БО ПАМ’ЯТАЮ ТЕБЕ. А ТЕПЕР МУСИШ ДЕЩО ЗРОЗУМІТИ: ТВОЇ БАТЬКИ ЗНАЛИ, ЩО ВСЕ МУСИТЬ СТАВАТИСЯ ПЕВНИМ ЧИНОМ. УСЕ МУСИТЬ СТАТИСЯ БОДАЙ ДЕСЬ. ГАДАЄШ, МИ З НИМИ ЦЬОГО НЕ ОБГОВОРЮВАЛИ? Я НЕ ДАЮ ЖИТТЯ. Я МОЖУ ТІЛЬКИ... ПОДОВЖУВАТИ ЙОГО. БЕЗЗМІННО. ТІЛЬКИ ЛЮДИ МОЖУТЬ ДАВАТИ ЖИТТЯ. І ТВОЇ БАТЬКИ ХОТІЛИ БУТИ ЛЮДЬМИ – А НЕ БЕЗСМЕРТНИМИ. ЗАГИНУЛИ ВОНИ МИТТЄВО, КОЛИ ТОБІ БУДЕ ВІД ЦЬОГО ЛЕГШЕ. МИТТЄВО.

Сюзен подумала: «Я мушу спитати. Бо інакше яка з мене людина, коли не спитаю».

– Я можу повернутися і врятувати їх?..

Вона промовила це майже ствердно, і лиш тільки непевність її голосу вказувала на запитальність.

– ВРЯТУВАТИ? НАВІЩО? ЖИТТЯ, ЯКІ ДОБІГЛИ КІНЦЯ? ПЕВНІ РЕЧІ ДОБІГАЮТЬ КІНЦЯ. Я ЦЕ ЗНАЮ. БУВАЄ, ЩО Я ВВАЖАЮ ІНАКШЕ. АЛЕ... ХТО Я БЕЗ ВИКОНАННЯ ОБОВ’ЯЗКІВ? МУСЯТЬ БУТИ ЯКІСЬ ЗАКОНИ.

Він сів у сідло і, не озираючись, погнав свого Хропунця у темряву над прірвою.

Позаду стайні на вулиці Федри був сніп соломи. Він заворушився, і з нього почулася притишена лайка.

За мить пролунав вибуховий кашель, а тоді почулося – значно чіткіше – лайливе слово із клуні поряд із ринком, де торгували худобою.

Ще мить – і прогнилі підлогові дошки у старій бакалії на Короткій вулиці стали дибки, і брудна лайка рикошетом відбилася від борошняних мішків.

– От гризун тупоголовий! – ревів Альберт, виколупуючи з вух залишки круп.

– ПИСК.

– Та вже напевне! Якого я зросту, на твою думку? Альберт обтрусив плащ від борошна й сіна і підійшов до вікна.

– Ага. Ну гаразд, робимо поправку на «Латаний барабан».

Пісок відновив свою перервану подорож із майбутнього в минуле десь у глибинах Альбертових кишень.

Гібіскус Дюнельм планував зачинятися за годину. Усе просто: спершу треба зібрати усі вцілілі склянки й кухлі. Це швидко. Тоді треба перевірити залу на предмет забутої зброї, придатної до вигідного перепродажу. А тоді перевірити на предмет грошей кишені тих відвідувачів, які не здатні були чинити спротив такому нахабству через перебування в стані сп’яніння, смерті чи в обох станах одночасно.

Тоді меблі було посовано, а з підлоги усе позмітано крізь чорний хід на широке буре плесо річки Анк, де усе це якийсь час трималося купи на поверхні, а тоді тонуло – чи то пак загрузало.

Зрештою Гібіскус спробував зачинити на замки й засуви величезні вхідні двері... Але ті не піддалися. Гібіскус глянув униз і побачив у шпарині чобіт.

– Ми зачинилися, – сказав Гібіскус.