Текст книги "Душевна музика"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц)

Це була б не хижка. І там не було би саду, розбитого з таким несмаком. І перед головним входом не було б килимка з написом «Ласкаво просимо».

Змалечку Сюзен оточувала себе непроникними мурами здорового глузду, і тепер вони опливали, мов сіль на вогкому вітрі, і через це вона гнівалась.

Звісно, був у неї дід Лежек, який жив на фермі й був таким бідним, що навіть горобці там навколішки благали про крихти.

Він був милим дідуганом, наскільки вона пам’ятала, – може, трохи боязким, як вона розуміла тепер, особливо, коли її батько навідувався в гості.

А мати розповідала, що її батько був...

Тепер, пригадуючи все це, вона уже не була така певна, що саме мати розповідала їй. Її батьки уміли не бовкнути зайвого, навіть коли здавалися багатослівними. Вона просто змирилася з думкою, що з цього боку діда у неї немає.

І от зараз їй розповідали, що він у неї був весь цей час, і це було відомо.

Ніби він якийсь капітан далекого плавання.

Бог... Коли б бог, то це було би щось. Оділія Жолоба у п’ятому класі весь час хвалилася, що її прапрабабцю спокусив Сліпий Іо в подобі вази з маргаритками, і тому вона була на якусь дещицю богинею. Казала, її мати весь час цим користувалася, щоби вибити столик у ресторані. Мабуть, згадка про близьку спорідненість зі Смертю такого враження не справлятиме. Мабуть, тоді й столика біля кухні не допроситися.

Якщо це якийсь сон, то шансів прокинутися було, здається, небагато. Крім того, вона в таке й не вірила. Уві сні все не так.

Стежка вела від стайні повз город і збігала вниз у сад із чорними деревами. Поміж чорного листя поблискували чорні яблука. Трохи збоку видніли білі вулики.

Вона розуміла, що вже бачила все це.

У саду була яблуня, яка дуже помітно відрізнялася від інших.

Сюзен стояла й дивилася на неї, і спогади надходили, мов повінь.

Вона пригадала, що в тому віці уже розуміла, наскільки пришелепкуватим, з погляду логіки, був цей задум, а він стояв і чекав, як вона поведеться...

Стара певність відступила й звільнила місце для нової.

Тепер Сюзен розуміла, чия вона онука.

У «Латаному барабані» зазвичай вдавалися до розваг, так би мовити, цілком традиційних для таких закладів – доміно, дротиків і в-спину-штрик-гроші-здирк. Новий власник вирішив підвищити статус закладу. Це був єдиний доступний напрям розвитку.

Власник встановив вікторинний автомат – трьохтонне громаддя з водою за нещодавно віднайденим проектом Леонарда-з-Квірма. Це була така собі ідея. Капітан анк-морпоркської варти Морква, за усміхненим обличчям якого ховався гострий, мов голка, розум, тихцем додав до репертуару автомата нові питання, як-от «Чито перебували Ви у близкості Вортинова діамантосховищя у ночі на 15-те?» чи «Хто здіснив пограбування Обійми-ведмедевої ґуральні того тиждня?», і встиг заарештувати трьох підозрюваних, перш ніж публіка зметикувала що до чого.

Власник обіцяв новий гральний автомат з дня на день. Бібліотекар, який частенько навідувався у «Барабан», не міг дочекатися й збирав дрібні гроші.

Поряд із шинквасом була невеличка сцена. Якось власник найняв стриптизерку для обіднього виступу, але це спрацювало лише раз. Побачивши в першому ряду орангутана, який невинно й широко всміхався й тримав напоготові великий мішок дріб’язку й великий банан, дівчина перелякалася й утекла. «Барабан» потрапив у чорний список чергової гільдії.

Нового власника звали Гібіскус Дюнельм. Він був ні в чому не винний. Він просто дуже хотів перетворити «Барабан» на місце для розваг. Ладен був навіть поставити літні столики з парасольками.

На Толоза він дивився зневажливо.

– Вас тільки троє?

– Так.

– Коли я обіцяв п’ять доларів, ти казав, що буде великий колектив.

– Вапняче, привітайся.

– Величенький, тут ти правий, – дав заднього Дюнельм. – Може, зіграйте щось, щоби всі знали? Чисто атмосферу розрядити.

– Атмосферу, – повторив Імп, роззираючись довкола. Це слово він знав. Та в цьому місці воно чомусь втрачало сенс і знічувалося. Ще тільки вечоріло, і в закладі було хіба троє-четверо відвідувачів. На сцену вони не дивились.

Стіна за сценою вочевидь бачила всіляке. Імп роздивлявся її, доки Вапняк розставляв свої камені.

– О, тільки й усього, що кілька фруктів і яєць, – заспокоював його Толоз. – Мабуть, публіка шаленіла. Немає чого перейматися.

– Я через це й не переймаюся, – сказав Імп.

– Та й було б чого.

– Я переймаюся через слліди сокир і стрілл. Толлозе, ми ж навіть не репетирувалли! Тілльки спробувалли!

– Але ж на гітарі ти грати вмієш, так?

– Так, мабуть, що вмію...

Він пробував на ній грати. Гралося легко. Направду, грати на ній погано було неможливо. Здавалося, їй було все одно, як він торкається до струн – ті самі вигравали мотив, варто було його наспівати подумки. Це був саме той інструмент, про який мріють усі початківці, – гри на ньому не треба вчитися. Імп пригадав, як уперше сів за арфу й торкнувся струн, як він чекав на витончені звуки, що їх видобували зі своїх інструментів знані майстри. Натомість арфа неприємно загула. І він мріяв саме про такий інструмент...

– Гратимемо те, що усі знають, – сказав гном. – «Чарівничу патерицю» й «Ой у саді та й ревінь». Люди полюбляють жартівливе.

Імп дивився в зал. Людей більшало. Та його увагу привернув великий орангутан, який саме підсував собі стілець у перший ряд і мав при собі торбу з фруктами.

– Толлозе, на нас мавпа дивиться.

– І? – уточнив Толоз, розгортаючи торбину.

– Це мавпа.

– А це Анк-Морпорк. Такі тут порядки, – пояснив гном, зняв шолом і щось із нього витягнув.

– Нащо тобі ця торба? – спитав Імп.

– Фрукти є фрукти. Бананчик до бананчика. Коли яйця жбурлятимуть, лови.

Імп перекинув ремінь гітари через плече. Він хотів попередити гнома, але що казати, «на ній підозріло легко грається»?

Він сподівався, що є бог – покровитель музикантів.

А він є. І навіть не один – у кожного музичного жанру є своє божество.

Майже в кожного. Та того вечора Імпом і його друзями опікувався Реґ, покровитель тих, хто грає по клубах, і пильнувати за ними він навряд чи зміг би, бо на ньому того вечора було ще три виступи.

– Готові? – спитав Вапняк і взявся за молотки.

Інші кивнули.

– Почнемо з «Чарівничої патериці», – сказав Толоз. – Завжди розряджає атмосферу.

– Добро, – сказав троль і вголос порахував пальці, – раз, два, раз, два, більше, всі.

Сім секунд – і в них жбурнули перше яблуко. Упіймав його Толоз, не збившись із ритму. А от перший банан зайшов по криволінійній траєкторії й зрадницьки поцілив йому у вухо.

– Граймо далі, – прошепотів він.

Імп послухався, пригинаючись під апельсиновим бомбардуванням.

Мавпа з першого ряду розв’язала торбу й витягла з неї величеньку диню.

– Груш не бачите? – спитав Толоз на вдиху. – Люблю груші.

– Я бачу мужика з метальною сокирою!

– На вигляд коштовна?

У стіні поряд із Вапняковою головою бриніла стріла.

Була третя ранку. Сержант Колон і капрал Ноббс саме доходили висновку, що коли би хто й хотів вдертися в Анк-Морпорк, то вже чекав би наступної ночі. А у вартовій вежі можна було погрітися біля багаття.

– Можна було б записку лишити, – сказав капрал Ноббс і подмухав на руки. – Знаєте? Типу як «приходьте завтра» чи щось таке.

Він глянув угору. Крізь відчинену браму йшов кінь. Білий кінь, а на ньому – похмурий, запнутий у чорне вершник.

Вартовим не спало на думку питати «Стій, хто їде?» Нічні вартові патрулювали вулиці в такий час, що їм іноді випадало бачити недоступне для простих смертних.

Сержант Колон підніс руку до шолома й чемно привітався:

– Добривечір, шановний пане.

– Е-Е... ДОБРИЙ ВЕЧІР.

Вартові проводжали вершника поглядами, доки той не зник за поворотом.

– Оце, значить, комусь каюк-гаплик, – сказав сержант.

– Але яка відданість справі, завважте, – відповів капрал. – Цілодобово працює. Завжди в нього є час для простих людей.

– Ага.

Вартові дивилися в оксамитову темряву. «Щось тут не так», – подумалося сержантові.

– А як його звати? – спитав капрал Ноббс.

Вони ще якийсь час мовчки вдивлялися в темряву. Тоді сержант Колон, який досі не розумів, що ж із тим вершником було не так, перепитав:

– Тобто – «як його звати»?

– Ну, звати його як?

– Це Смерть, – сказав сержант. – Смерть. Так і звати. Тобто... Ти про що? Типу як... Джон Смерть?

– Ну, а чого ні?

– Але він просто Смерть, правда ж?

– Ні, це його робота. А як його друзі звуть?

– Які ще друзі?

– Ну гаразд, як знаєте.

– Ходімо, рому гарячого хильнемо.

– Мені він на вигляд ніби як Леонард.

Сержант Колон пригадав голос. Он воно що. На якусь мить.

– Мабуть, це в мене старість. На якусь мить мені здалося, що звучав він, як яка-небудь Сюзен.

– Здається, вони мене побачили, – прошепотіла Сюзен, коли кінь зайшов за ріг. Смерть Щурів висунув голову з її кишені:

– ПИСК.

– Думаю, нам знадобиться той крук. Тобто я... здається, я розумію тебе, просто не знаю, що ти кажеш...

Хропунець спинився біля великого будинка, що стояв трохи віддалік дороги. Це була трохи претензійно оформлена вілла – фронтонів і вигадливої форми вікон на ній було більше ніж потрібно, а це, своєю чергою, вказувало на її походження, бо звів ту віллу для себе й на свій смак багатий купець, як це буває з купцями, коли вони накопичують статки й не знають, куди їх подіти.

– Мені це все не подобається, – сказала Сюзен. – У мене точно не вийде, це неможливо. Я людина. Мені іноді треба в туалет і таке інше. Я не можу отак просто заходити до когось додому й убивати!

– ПИСК.

– Гаразд, не вбивати. Але це нечемно, з якого боку не глянь.

На дверях висіла табличка: «Торговцям і обслузі до задніх дверей».

– А мене можна вважати...

– ПИСК!

Раніше Сюзен і на думку не спало б про таке питати. Вона завжди вважала себе людиною, якій належить іти по життю парадними сходами.

Смерть Щурів дременув доріжкою й прошмигнув крізь двері.

– Зажди! Я не...

Сюзен придивилася до дверей. Вона може. Звісно, може. Перед її очима поставали спогади. Кінець кінцем, це всього лише якісь двері. Вони зогниють за кількасот років. Із погляду вічності, їх вважайте що й не існує. Коли порівнювати з тривалістю існування мультивсесвіту, мало що існує насправді.

Сюзен зробила крок уперед. Важкий дубовий масив опирався менше за тінь.

Скорботні родичі зібралися навколо ліжка, на якому серед подушок і перин ховався зморщений стариган. У ногах у нього згорнувся великий, дуже товстий рудий кіт, який не звертав жодної уваги на довколишній натовп.

– ПИСК.

Сюзен глянула на часомір. Крізь отвір у нижню чашу висипалися останні піщинки.

Смерть Щурів із надмірною, показною осторогою обійшов сонного кота й добряче його копнув. Кіт отямився, розвернувся, перелякано притис вуха й зістрибнув із ліжка.

Смерть Щурів захихотів:

– Х-Х-Х.

Один із скорботників, чоловік із невдоволеним лицем, перевів погляд на старого:

– Усе, кінець. Він помер.

– Я вже думала, ми тут до ночі стирчатимем, – озвалася його сусідка й підвелася. – Бачив, як той жирний кіт підскочив? Тварини все знають, у них шосте чуття.

– Х-Х-Х.

– Ну, виходь уже. Знаю, що ти десь тут, – сказав померлий і сів.

Сюзен чула про привидів, але не чекала, що отак просто побачить якогось. А ще вона не думала, що привиди матимуть вигляд живих. Порівняно зі старим, який сидів на ліжку, живі здавалися тьмяними тінями в повітрі. Померлий був на вигляд цілком матеріальним, от тільки його оточувало синювате сяйво.

– Сто сім років. Нічого собі, га? – всміхнувся він. – Мабуть, змусив тебе чекати. Ти де?

– Е-е, Я ТУТ, – озвалася Сюзен.

– Таки жінка, – сказав старий. – Ти ба, ти ба.

Поділ примарної нічної сорочки заколивався, коли старий підводився з ліжка – й раптом смикнувся, ніби його щось тримало, як на шворці. Приблизно так і було: від духа до його старої тілесної домівки тяглася тонка лінія синього світла.

Смерть Щурів підскакував на подушці й нервово рубав косою повітря.

– Ой, даруйте, – сказала Сюзен і перетяла лінію косою. Світлова нитка урвалася, високо дзенькнувши, мов тонкий кришталь.

Навколо них, а іноді й крізь них ходили скорботники. Та скорбота їхня, здавалося, добігла кінця, щойно старий помер. Невдоволений чоловік щось намацував під периною.

– Ви тільки гляньте, – в’їдливо озвався покійник, – «йой-йой, бідний наш дідусько, на кого ти нас полишив, не буде вже таких, як він, а де цей старий гад сховав заповіт?» – такий-от у мене молодший син. Коли можна звати сином когось, від кого хіба листівки на Вепроніч дочекаєшся. А жінку його бачите? Усмішка, мов брижі на помиях. А інші й гірші. Родичі такі, що й ворогів не треба. Це їм на зло я так довго жив.

Двоє щось шукали попід ліжком. Дзенькнула порцеляна. Старий пританцьовував за їхніми спинами й непристойно жестикулював:

– Дзуськи вам! Хе-хе-хе. Заповіт у кота під подушкою. Все котові відписав!

Сюзен озирнулася. Кіт нервово визирав з-за рукомийника.

Вона відчула, що треба щось відповісти.

– Це дуже добрий вчинок з вашого боку.

– Де там! Паскудник паршивий. Тринадцять років тільки й робив, що спав і гидив, а ще чекав, коли їсти дадуть. Усе життя спливав жиром, хоч би коли зад від подушки відірвав. Але відірве, коли вони заповіт знайдуть. Буде найбагатшим і найшвидшим котом на світі...

Голос розтанув разом із власником.

– Який страшний дідуган, – сказала Сюзен і глянула на Смерть Щурів, який мовчки збиткувався з кота. – Що з ним буде?

– ПИСК.

– Ой.

Позаду них один зі скорботників вивертав на підлогу шухляди. Кіт затремтів.

Сюзен вийшла крізь стіну.

Хмари заверталися за Хропунцем, ніби кільватер.

– Що ж, не так усе й погано. В сенсі, без крові й такого іншого. Він був дуже старий і не дуже приємний.

– То все добре, так? – крук сів на плече Сюзен.

– А ти звідки взявся?

– Щур сказав, що ви мене підкинете. Мені треба декуди.

– ПИСК, – показався з сідельної торби Смерть Щурів.

– То ми тепер розвозом підробляємо? – холодно поцікавилася Сюзен.

Щур знизав плечима й дав їй часомір. Сюзен прочитала ім’я:

– Вольф Вольфссонссонссонссон? Це щось осердинське?

– ПИСК.

Смерть Щурів видерся гривою на голову Хропунцеві й всівся між вух. Його крихітна мантія тріпотіла за вітром.

Хропунець легким галопом ішов понад полем битви. Це не була велика війна, радше чвара між сусідніми племенами. Відділити одну армію від іншої було складно – здавалося, бійці – хтось піший, а хтось верхи – геть випадково розбилися на дві групи й пішли одне на одного. Усі були вбрані в щось хитромудро-шкіряне й оздоблене хутром, і Сюзен не розуміла, як у цій мішанині їм вдається відрізняти ворога від побратима. Здавалося, усі просто голосно репетують і розмахують навсібіч мечами й сокирами. Та коли глянути на все це інакше, то й справді, варто комусь так ушкварити – і ви миттєво зробитеся ворогами, тож, мабуть, кінець кінцем усе вирішувалося саме собою.

Так чи інак, суть полягала в тому, що люди гинули, виявляючи героїзм у найдурніші способи.

– ПИСК, – Смерть Щурів так вказував лапкою вниз, ніби там було щось важливе.

– Тпру-у-у... вниз.

Хропунець став на невисокому узвишші.

– Е-е, так, – сказала Сюзен і витягла косу з чохла. Лезо враз ожило.

Вирізнити душі загиблих було нескладно. Вони йшли до Сюзен із поля бою, тримаючись за руки і з колишніми ворогами, і з побратимами – заточувалися й разом сміялися.

Сюзен спішилася і зосередилася.

– Е-е... ЧИ Є ТУТ ХТОСЬ ЩОЙНО ЗАГИБЛИЙ НА ІМ’Я ВОЛЬФ?

Позаду неї Смерть Щурів схопився за голову.

– Е-е. АГОВ.

Ніхто не звертав на неї уваги. Воїни йшли повз неї. Вони вишиковувалися на краю поля й ніби чекали на щось.

Вона не мусила... обслуговувати... їх усіх. Альберт намагався пояснити їй, та спогади самі поставали у пам’яті. Треба було приділити увагу кільком з них, керуючись часом загибелі чи важливістю для історії, й тоді інші самі дадуть собі раду. Від неї вимагалося тільки тримати ритм.

– Треба впевненіше триматися, – підказав крук, який сидів поряд на кам’яній брилі. – Це в жінок спільна вада, коли ви беретеся до серйозного фаху, – невпевнено тримаєтеся.

– Нащо тобі сюди треба було? – спитала Сюзен.

– Це ж поле бою, правда? – терпляче уточнив крук. – Без круків тут не обійтися, – пояснив він, скажено заводячи очі. – Вони всі падло, незалежно від, так би мовити.

– Тобто усіх з’їдять?

– Одне з див природи, – сказав крук.

– Який жах, – сказала Сюзен.

Чорні птахи уже кружляли в небі над герцем.

– Не такий уже й жах. Коні на гарнір, так би мовити.

Одне військо, коли можна так висловитися, вже тікало з поля бою, а інше кинулося навздогін.

Птахи всідалися на поживу, яка – на превеликий жах Сюзен, – була для них раннім сніданком – свіжим, гарячим, окатим.

– Ти б краще того свого хлопця знайшла, – порадив крук. – Бо на переправу спізниться.

– Яку переправу?

Крук знов завів очі:

– Ви там взагалі міфології не вивчаєте?

– Ні. Панна Дупс каже, все це вигадані історії з невеликою літературною цінністю.

– Он як. Божечки. І цього нам теж не можна, як же так? Ну, нічого. Сама все побачиш. Мені час, – і крук зірвався з місця. – Завжди стараюся зайняти місце в, так би мовити, голові стола.

– Але що мені...

І тут почувся спів. Голос лунав із неба, ніби рвучкий вітер. Голос був цілком поставленим мецо-сопрано:

– Хай-йо-то! Хай-йо-то! Хо!

Услід за голосом з’явилася жінка верхи на жеребці, майже такому ж гарному, як Хропунець. Її було забагато. Але рівно стільки, щоби її не вистачило на двох жінок. Вбрана вона була в кольчугу, блискуче мідне бюстьє п’ятого розміру й рогатий шолом.

Вишикувані вздовж краю поля загиблі радо вітали появу вершниці. За нею з неба спустилося ще шість співочих вершниць.

– Щоразу одне й те саме, правда? – кинув крук, відлітавши. – Годинами можна чекати, щоби бодай одна з’явилася, а тоді їх налітає аж семеро.

Спантеличена Сюзен спостерігала, як вершниці підхоплювали по одному загиблому воїну й відлітали у небо. За кількасот метрів над землею вони зникали, а тоді поверталися по нового пасажира. Вони насилу вдовольняли попит на переправу.

За кілька хвилин одна з вершниць під’їхала до Сюзен і витягла з-під нагрудного обладунку пергамент.

– А ну, скажи, хто тут Вольф, – спитала вона різко, як вершники зазвичай звертаються до простих пішоходів. – Вольф Щасливий.

– Е-е. Не знаю... Ой, тобто, Я НЕ ЗНАЮ, КОТРИЙ ІЗ НИХ ВОЛЬФ, – безпорадно відповіла Сюзен.

Вершниця нахилилася вперед. Обличчя в неї було ніби знайоме.

– Ти новенька?

– Так. Тобто, ТАК.

– То не стій як засватана. Швиденько знайди й доправ його як належить, будь молодчинкою.

Сюзен перелякано озирнулася й зрештою побачила його. Він був неподалік. Відносно молодий, оточений мерехтливим блакитним сяйвом, він вирізнявся поміж загиблих.

Сюзен поспішила до нього із косою напоготові. Тонка нитка синього світла тяглася від духа до його загиблого тіла.

– ПИСК! – скрикнув Смерть Щурів, підстрибуючи на місці й роздаючи інструкції жестами.

– Лівицю великим пальцем догори, правицю зігни в зап’ясті – й рубай гарненько! – підбадьорювала вершниця.

Сюзен махнула косою. Нитка урвалася.

– Що сталося? – спитав Вольф і роззирнувся довкола. – Це я там унизу лежу, так? – він повільно розвернувся. – І там... І ще трохи отам... І...

Помітивши рогату вершницю, він зрадів.

– О, небеса! Невже це правда? Валькірії доправлять мене на бенкет до Сліпого Іо, де я вічно розкошуватиму й питиму досхочу?

– Це не, тобто, ЦЕ НЕ ДО МЕНЕ ПИТАННЯ, – відповіла Сюзен.

Валькірія нахилилася, підхопила воїна й перекинула його через сідло.

– Ану тихо будь. От молодець, – примовляла вона. А тоді уважно поглянула на Сюзен.

– У тебе сопрано?

– Даруйте?

– Мала, ти співати вмієш? Нам би не завадила ще одна з сопрано. Куди не плюнь, самі мецо.

– У мене з музикою не склалося, даруйте.

– Ох, та нічого. Просто згадала. Мені час, – вона закинула голову і, набравши повітря в міхи під мідним нагрудником, видала: – Хай-йо-то! Хо!

Кінь зіпнувся дибки й рвонув учвал у небо. Під самими хмарами він зменшився до цятки, яка блиснула, перш ніж щезнути.

– Що це взагалі було? – спитала Сюзен.

Залопотіли крила. На голову покійного Вольфа сів крук.

– Ну, ці хлопці вірять, що коли загинути в герці, то огрядна співоча вершниця в обладунку доправить тебе на величезний бенкет, де можна буде заливатися й об’їдатися вічно, – пояснив крук і стримано сито відригнув. – Ізбіса ідіотське вірування, як на мене.

– Але так і сталося!

– Все одно це тупо, – крук оглянув поле, де лишилися самі полеглі та його побратими-круки. – Яке марнотратство, – додав він. – Тільки поглянь. Страшне марнотратство.

– Так!

– Тобто, я вже так наперся, а ще лишилися сотні свіженьких. Гляну, може, із собою щось прихоплю на потім.

– Але ж це трупи!

– Саме так.

– То що ти їси?

– Та не переймайся, – дав заднього крук. – Тут усім вистачить.

– Це огидно!

– Це ж не я їх убив, – сказав крук.

Сюзен здалася.

– Жінка була схожа на Залізну Лілію, – сказала вона, коли вони поверталися до коня, який терпляче на них чекав. – На нашу викладачку фізкультури. І говорила так само, – вона уявила, як валькірії, виспівуючи трелі, верхи несуться небом. «Хапайте тих воїнів, ви, маргаритки в’ялі»...

– Конвергентна еволюція, – пояснив крук. – Таке часто буває. Я колись читав, що у звичайного восьминога око майже таке саме, як людське, от... ой!

– Хотів сказати щось типу «от тільки смакує інакше», правда ж?

– Дабіть і де дубаб, – нерозбірливо промовив крук.

– Точно?

– Бідбузди бій бзьоб бубь баска.

Сюзен розтисла пальці.

– Це якийсь жах, – сказала вона. – І це така в нього була робота? І жодного вибору?

– ПИСК.

– А якщо вони не заслужили на смерть?

– ПИСК.

Цим Смерть Щурів мав на меті зауважити – і вкрай доцільно, – що в такому випадку вони можуть поскаржитися всесвітові й повідомити, що не заслуговують на смерть. І тоді вже нехай всесвіт вирішує, чи відповісти на це: «О, справді? Ну, гаразд, тоді живіть собі далі». Це було винятково лаконічне висловлювання.

– То... мій дід працював Смертю, і робота полягала в тому, щоби не заважати природі? Навіть коли він міг би зробити щось хороше? Це так нерозумно.

Смерть Щурів похитав черепом.

– От скажімо, той Вольф був на хорошому боці? – спитала Сюзен.

– Важко сказати, – відповів крук. – Вольф був із Васунґів. А ті інші – Берґунди. Почалося це все, мабуть, коли кількасот років тому хтось із Берґундів викрав жінку з клану Васунґів. Чи навпаки. Коротше, ті другі вдерлися у їхнє селище. Влаштували різню. А тоді ті перші пішли до тих других навзаєм, і теж учинили різню. І от із того часу лишився, так би мовити, неприємний осад.

– Що ж, ясно. Хто в нас наступний?

– ПИСК, – Смерть Щурів застрибнув на сідло, нахилився й насилу витягнув із торби при сідлі наступну клепсидру. Сюзен прочитала напис:

«Імп І Целін».

Вона відчула, ніби падає на спину, і промовила:

– Я знаю це ім’я. Воно важливе. Він... важливий...

Місяць кулястою брилою висів у небі над Хапонійською пустелею. Та для такої невеликої пустелі це була занадто ефектна повня.

Вона належала до пустельного поясу навколо Великого Нефу й Безводному океану, і кожна наступна пустеля поясу була сухішою й гарячішою. Мабуть, ніхто би й не згадував про неї, коли б не такі люди, як пан Шпень із Гільдії музикантів, не прийшли й не поскладали мап, на яких тонким пунктиром проклали через пустелю кордон між Хапонією і Гершебою.

Доти нечисленний кочовий народ д’реґів вільно мігрував пустелею. Але її розділили, і вони ставали то хапонійськими д’реґами, то гершебськими – і, звісно, отримували всі громадянські права обох держав, і особливо добре виконувалося їхнє право на сплату якнайбільших податків, а також право на примусовий призов до війська й участь у війнах із народами, про яких вони ніколи й не чули. І от пунктир поперек пустелі став причиною того, що хапонійці й д’реґи воювали з гершебами, гершеби й д’реґи воювали з хапонійцями, д’реґи воювали з усіма одразу і включно з самими собою, й при цьому пречудово розважалися, бо в їхній мові «чужинець» і «мішень» – це одне й те саме слово.

Форт цей був спадком пунктирної лінії.

У той час доби він був темним прямокутником на гарячому срібному піску. Зовні було чути, як хтось – коли висловлюватися точно – мучить акордеон: бідолаха награвав мелодію, за кілька тактів доходив до складного пасажу, збивався й починав наново.

Хтось постукав у браму.

Минув якийсь час, перш ніж на тому боці щось заскреготіло, й у брамі відчинилося віконечко.

– Так, офенді?

– ЦЕ ХАПОНІЙСЬКИЙ ІНОЗЕМНИЙ ЛЕГІОН?

Судячи з виразу обличчя, чоловічок на тому боці брами розгубився.

– Ой, оце так питання. Заждіть хвильку, – віконце зачинилося. За брамою хтось перешіптувався. Віконце відчинилося.

– Так, судячи з усього, ми... оце... як ви сказали? Точно, саме так... Хапонійський іноземний легіон. Так. А чого ви хотіли?

– ХОЧУ ПРИЄДНАТИСЯ.

– Приєднатися? Куди?

– ДО ХАПОНІЙСЬКОГО ІНОЗЕМНОГО ЛЕГІОНУ.

– А де це? – знов чувся шепіт. – О. Так. Даруйте. Так. Це ми.

Брама розчахнулася. Прибулець зайшов. Легіонер з капральськими шевронами на рукаві наблизився до нього.

– Ви маєте рапортувати... – очі його трохи заблищали, – ...самі знаєте... велике цабе, три шеврони... крутилося на язику те слово от щойно...

– СЕРЖАНТ?

– Саме так, – відповів капрал полегшено. – Як вас звати, солдате?

– Е-Е...

– Можете й не казати, насправді. Для того наш... наш...

– ХАПОНІЙСЬКИЙ ІНОЗЕМНИЙ ЛЕГІОН?

– ...от він у нас саме для таких. Люди приходять, щоби... щоби... оте з розумом, знаєте, коли не можете... все, що сталося...

– ЗАБУТИ?

– Саме так. Я... – обличчя капрала знов втратило вираз. – Заждіть хвильку, гаразд?

Він глянув на свій рукав.

– Капрал... – промовив він. Тоді замислився й стривожився. Тоді його ніби осяяло, і він відтягнув комір однострою й ледве не скрутив шию, намагаючись розгледіти ярличок, що тепер був у його полі зору.

– Капрал... Середній? Звучить, га?

– ЩОСЬ НЕ ДУЖЕ.

– Капрал... Тільки Ручне Прання?

– МАБУТЬ, НІ.

– Капрал... Бавовна?

– МОЖЕ БУТИ.

– Гаразд. Ну, вітаю в лавах... е-е...

– ХАПОНІЙСЬКОГО ІНОЗЕМНОГО ЛЕГІОНУ...

– Саме так. Платня три долари на тиждень, весь пісок, що з’їсте, ваш. Сподіваюся, пісок вам до смаку.

– БАЧУ, ПРО ПІСОК ВИ ПАМ’ЯТАЄТЕ.

– Повірте, про пісок вам тут забути не дадуть, – гірко сказав капрал.

– Я НІЧОГО НЕ ЗАБУВАЮ.

– А як, ви казали, до вас звертатись?

Незнайомець мовчав.

– Менше з тим, – сказав капрал Бавовна. – У...

– ХАПОНІЙСЬКОМУ ІНОЗЕМНОМУ ЛЕГІОНІ?

– ...Так... ми дамо вам нове ім’я. Почнете з чистого аркуша.

Він підкликав іншого чоловіка.

– Легіонере?..

– Легіонер... е-е... и-и... е-е... Розмір 15-й, капрале.

– Так. Відведіть цього... добродія й видайте... – капрал нервово заклацав пальцями, – та ви знаєте... теє... одежу, яку всі носять... пісочна така...

– ФОРМА?

Капрал блимнув очима. Чомусь із глибин каші, на яку перетворилася його свідомість, весь час вигулькувало слово «кістка».

– Саме так, – сказав він. – Е-е. Це на двадцять років розвага, легіонере. Сподіваюся, вам стане твердості на таке.

– МЕНІ ТУТ УЖЕ ПОДОБАЄТЬСЯ, – відповів Смерть.

– Сподіваюся, я не порушу ніякого закону, якщо зайду в заклад, де розливають алкоголь? – поцікавилася Сюзен, коли далеко попереду завиднів Анк-Морпорк.

– ПИСК.

Місто знову пливло під ними. На ширших вулицях і площах Сюзен навіть могла розгледіти окремі постаті. «Ха! От би вони знали, що я тут нагорі!» – думала вона собі. Всупереч усьому, вона не могла не почуватися вищою. Ті люди внизу тільки й здатні були думати про, так би мовити, приземлені речі. Про повсякденне. Вона дивилася на них, мов на мурах.

Вона завжди знала про свою інакшість. Помічала довколишній світ, коли переважна більшість вочевидь ішла крізь нього із заплющеними очима й мозком у режимі варіння на повільному вогні. Чомусь від усвідомлення своєї інакшості їй ставало спокійніше. Відчуття це огортало її, мов теплий плащ.

Хропунець приземлився на загидженій пристані. По один бік від них річка обсмоктувала дерев’яні опори.

Сюзен зіскочила з коня, розчохлила косу й переступила поріг «Латаного барабана».

Всередині коїлося божевілля. Зазвичай завсідники «Барабана» демократично ставилися до проявів агресії. У тому сенсі, що всім діставалося порівну. А тому, нехай усі й погоджувалися, що гурт на сцені грає паршиво й відтак мусить відбувати за всіх, тут і там спалахували бійки, коли когось випадково зачіпало невдало кинутим предметом, чи коли хтось розумів, що аж цілий день не бився, чи коли хтось намагався проштовхатися до виходу.

Сюзен одразу впізнала Імпа І Целіна. Він стояв на сцені попереду, і обличчя його було сповнене жаху. За спиною в нього сидів троль, за котрим намагався сховатися гном.

Вона глянула на клепсидру. Лише кілька секунд...

Він був дуже навіть симпатичним із тим своїм обличчям, обрамленим темними кучерями. Щось таке в ньому було... ельфонуте.

І знайоме.

Сюзен було трохи шкода Вольфа, але той принаймні загинув у побоїщі. А Імп стояв на сцені. Ніхто не готовий померти на сцені.

«Я стою з косою в одній руці й клепсидрою в іншій, і чекаю, коли людина помре. Та людина не набагато старша за мене, і я не маю права якось зарадити. Це так тупо. І я певна, що вже колись його бачила...»

Убивати музикантів у «Барабані» насправді не намагалися. Сокирами тут кидалися й стріляли з арбалетів жартома й ніби між іншим. Ніхто не намагався поцілити, навіть коли би й був на це здатен. Значно цікавіше дивитися, як люди ухиляються.

Великий рудий бородань вишкірився на Вапняка й відчепив від пояса невеликий метальний топірець. Метати сокири в тролів було цілком прийнятно. Вони все одно відлітали.

Сюзен усе бачила. Топірець відскочить і вразить Імпа. Ніхто й не винен буде. У морі й не таке трапляється. В Анк-Морпорку трапляються значно гірші речі, і то повсякчас, ба навіть невпинно.

«Той чоловік навіть убивати його не збирається. Яка ж це все дурість. Усе не мусить бути так. Хтось повинен щось вдіяти».

Вона простягла руку, щоби перехопити топірець.

– ПИСК!

– Тихо будь!

Вуо-о-о-ом-м-м.

Імп завмер, мов дискобол, коли виданий ним акорд заповнював гамірний простір.

Він дзвенів, мов сталевий зливок, що впав на бібліотечну підлогу глупої ночі.

Стіни гули луною. Кожна бриніла на свій лад.

Той звуковий вибух був подібним до вибуху вепронічного феєрверка, коли кожна іскра розривається віялом нових іскор.

Імпові пальці ніжно притискали струни, пролунало ще три акорди. Бородань опустив топірець.

Та музика не просто вирвалася на волю – вона дорогою ще й банк пограбувала. Це була музика закасаних рукавів і розщібнутого комірця, вона щиро всміхалася в доброзичливому вітанні й вигрібала срібло з кишень збовванілих ошуканих.

Ця музика вдаряла в ноги крізь таз, не питаючи дозволу в мозку.

Троль взявся за молотки, розгублено глянув на свої камені й почав відбивати ритм.

Гном глибоко вдихнув і видобув із сурми глибокий рев.