Текст книги "Батько Вепр"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 18 страниц)

Невдовзі почувся дзвін, з’явилося дуже яскраве світло, а на іншому кінці провулка виникло двоє доволі засмучених ангелів, але Альберт закидував їх сніжками, поки вони не зникли.

Зрозума Впертонза бентежив Гекс. Він не знав, як все працює, але всі інші вважали, що таки знав. Ну, з приводу деяких частин він не сумнівався і був упевнений, що Гекс перетворював усе на числа й ламав їх (спеціально для цієї мети він був вистелений шматою з пральні, або скорочено – ШЗП), але навіщо йому стільки крихітних картинок на релігійну тематику? А ще ця миша. Схоже, вона не була особливо продуктивною, але якщо їй не давали сир, Гекс миттю переставав працювати. Усе було всіяне баранячими черепами. Час від часу по них повзали мурахи, але вони теж нічого не робили.

Найбільше Зрозум переживав через те, що, можливо, його втягнули в карго-культ. Він якось читав про це. Неосвічені[18]18
  Неосвіченість – стан, у якому людина не знає, що таке іменник або як знайти квадратний корінь із числа 27,4. Зате розуміється на дитячих непотрібних нісенітницях, як-от: який із сімдесяти майже ідентичних видів пурпурної морської змії смертельно небезпечний; як обробити отруйну серцевину дерева саго-саго, перетворивши її на поживну кашу; як передбачити погоду, спостерігаючи за поведінкою деревного краба-крадія; як орієнтуватися на тисячемильних просторах безкрайого океану за допомогою мотузочки й маленької глиняної фігурки свого дідуся; як отримати необхідні вітаміни з печінки лютого крижаного ведмедя і подібні дрібнички. Дивно лише те, що, здобуваючи освіту, вивчаєш усе про іменник, але нічого про дерево саго-саго. – Прим, авт.


[Закрыть] й легковірні[19]19
  Легковірність – погляд на світ, Всесвіт і місце людини в ньому, притаманний лише дуже наївним людям, а також наймудрішим і найвеличнішим математикам і фізикам. – Прим. авт.


[Закрыть] люди, чий острів колись відвідало якесь мандрівне торговельне судно, що обмінювало перли й кокоси на такі досягнення цивілізації, як скляні намистини, дзеркала, сокири та венеричні хвороби. Пізніше вони виготовили з бамбука величезні моделі кораблів, сподіваючись знову притягнути цей магічний вантаж. Звичайно, вони були занадто неосвічені й довірливі, щоб усвідомити, що, створивши лише форму, вміст їм не дістанеться.

Зрозум створив форму Гекса, як раптом йому спало на думку, що він побудував його в магічній Академії, де кордон між реальним і нереальним настільки тонкий, що його навіть не видно. Його охопила жахлива підозра, що всі вони просто створювали ескіз чогось, що ховалося в повітрі.

Лише Гекс знав, що це.

Наприклад, той випадок із електроенергією. Гекс зачепив цю тему одного вечора, невдовзі після того, як завимагав мишу.

Зрозум пишався думкою, що знав про електроенергію практично все.

Вони продовжували терти повітряні кульки та скляні палички, поки Адріан не приклеївся до стелі, однак на Гекса це ніяк не повпливало. Тоді вони прив’язали купку котів до колеса, яке при обертанні терлося об бурштинові намистинки, заповнюючи все навколо електроенергією.

Клятий прилад крутився і день, і ніч, але в самого Гекса аніскілечки не потрапляло, а від шуму в усіх уже позакладало вуха.

Архіректор навіть наклав вето на винаходи з електростержнями.

Усе це пригнічувало Зрозума, який вважав, що світ повинен працювати ефективніше.

А тепер навіть те, що, на його думку, було правильним, виходило з ладу.

Він похмуро втупився у гусяче перо Гекса в сплетінні пружин і дротів.

Раптово двері розчахнулися. Лише одна людина могла гримнути ними таким чином. Зрозуму навіть не довелося обертатися.

– І знову здрастуйте, Архіректоре.

– Твоя мисляча машина ще працює? – запитав Ридикуль. – У мене тут крихітна...

– Вона не працює, – перебив Зрозум.

– Дійсно? Невже вихідний на честь Вепроночі?

– Погляньте, – сказав Зрозум.

Гекс написав:

+++ Ого! А Ось І Сир! +++ ДИНЯ +++ Помилка За Адресою: Анк-Морпорк, Патоковидобувний тракт, 14? +++ !!!!! +++ Разразразазразраз +++ Почати З Початку +++

– Що відбувається? – поцікавився Ридикуль.

Інші чарівники теж проштовхалися в приміщення.

– Знаю, прозвучить безглуздо, Архіректоре, але ми гадаємо, що машина підчепила щось від Скарбія.

– Маєш на увазі, недоумкуватість?

– Це просто сміховинно, друже! – скрикнув Декан. – Ідіотизм не передається повітряно-крапельним шляхом.

Ридикуль продовжував пихкати люлькою.

– Раніше я теж так думав, – сказав він.– Але тепер уже не впевнений. А мудрість можна підхопити, як ви гадаєте?

– Сумніваюся, – гаркнув Декан. – Це ж не грип, Ридикулю. Мудрість... Її прищеплюють.

– Але ж ми запрошуємо сюди студентів, сподіваючись, що вони підхоплять від нас мудрість, хіба ні? – здивувався Ридикуль.

– Ну, метафорично, – сказав Декан.

– І якщо зависати з купкою ідіотів, то й сам сильно отупієш, – продовжив Ридикуль.

– Образно кажучи...

– Досить п’яти хвилин розмови з бідолашним Скарбієм, і вже відчуваєш, що ти трішки того.

Чарівники похмуро закивали. Товариство Скарбія, ззовні абсолютно нешкідливе, із часом змушувало ваш мозок поскрипувати.

– Отож Гекс підчепив недоумкуватість від Скарбія, – проголосив Ридикуль. – Простіше простого. Справжня дурість завжди перемагає штучний інтелект, – він постукав своєю люлькою по слуховій трубці Гекса й прокричав: „УСЕ ДОБРЕ, СТАРИЙ ДРУЖЕ?“

Гекс написав:

+++ Привіт Мама Перевіряє +++ ДИНЯ +++ Помилка Нестача Сиру +++ !!!!! +++ Пан Желе! Пан Желе! +++

– Гекс чудово справляється з усім, що стосується суто чисел, але в інших випадках виходить ось таке, – сказав Зрозум.

– Бачите? Хвороба Скарбія, – сказав Ридикуль. – Цифри гарно поскладає, а все решта розламає. Пробували давати йому пігулки з сушених жабенят?

– Пробачте, пане, але ця пропозиція нам точно не допоможе, – сказав Зрозум. – Машинам ліки не дають.

– Чому ж ні? – здивувався Ридикуль. Він знову постукав по трубці й проревів: – СКОРО ТИ ЗНОВУ СТАНЕШ НА СВОЇ... ну... все стане на свої місця, друже! Де та дошка з літерами та цифрами, пане Впертонзе? Чудово, – він всівся й почав друкувати одним пальцем, повільно, наче керівник компанії:

– П-І-Ґ-У-Л-К-И-З-С-У-Ш-Е-Н-О-Ї-Ж-А-Б-И.

Труби Гекса задзвеніли.

– Мабуть, це не спрацює, – сказав Зрозум.

– Повинно, – відказав Ридикуль.– Якщо він може уявити, що захворів, то зможе й уявити, що вилікувався, – і продовжив набирати:

– Б-А-Г-А-Т-О-П-І-Ґ-У-Л-О-К-З-С-У-Ш-Е-НО-Ї-Ж-А-Б-И.

– Здається, ця штука вірить усьому, що їй кажуть?

– Ну, Гекс дійсно не має уявлення про неправду, якщо можна так висловитися.

– Чудово. Я щойно сказав йому, що він вжив багато піґулок із сушеної жаби. Він же не назве мене брехуном?

Всередині Гекса щось клацнуло й задзижчало.

Тоді він написав:

+++ Добрий вечір, Архіректоре. Я повністю Вилікувався ІЗ Нетерпінням Чекаю Нових Завдань +++

– Більше не божевільний?

+++ Запевняю Вас, Що Настільки Притомний, Як І Будь-який Із Ваших Ближніх +++

– Скарбію, негайно відійди від машини, – наказав Ридикуль. – Ну, гадаю, що кращого очікувати й не варто. Гаразд, пора усе з’ясувати. Ми хочемо дізнатися, що відбувається.

– Конкретно десь чи взагалі? – із ноткою сарказму запитав Зрозум.

Гекс заскрипів пером. Ридикуль зиркнув на папір.

– Тут написано: „Ймовірне Створення Антропоморфного Уособлення“, – сказав він. – Що це означає?

– Думаю, Гекс спробував знайти відповідь, – сказав Зрозум.

– Оце так! Я ж навіть не придумав запитання!

– Він почув ваші слова, пане.

Ридикуль здійняв брови. Тоді він нахилився до слухової трубки.

– ГЕЙ ТИ, ЧУЄШ МЕНЕ?

Перо зашкрябало.

+++ Так +++

– ПРО ТЕБЕ ТУТ ДОБРЕ ДБАЮТЬ?

– Кричати необов’язково, Архіректоре, – зауважив Зрозум.

– А що значить це „Ймовірне Створення“? – запитав Ридикуль.

– Ну, десь я вже чув про це, Архіректоре, – сказав Зрозум. – Це означає, що існування чогось одного автоматично призводить до виникнення іншого. Якщо щось існує, то чому б не існувати і чомусь іншому?

– Ніби... злочин і кара? – запитав Ридикуль. – Випивка й похмілля...

– Приблизно так, пане.

– Отож... якщо існує Зубна Фея, значить, повинен бути й Ґном Бородавко? – Ридикуль пригладив бороду. – У цьому є певний сенс. Але чому не існує Ґобліна зубів мудрості? Такого, що їх приносить? Крихітний чортик із мішком великих зубів?

Запала мовчанка. Але в її глибині прозвучав ледь чутний дзвін.

– Ем... думаєте, я щойно... – почав Ридикуль.

– Здається цілком логічним, – сказав Верховний верховик. – Пригадую свої муки, коли різалися мої зуби мудрості.

– Минулого тижня? – запитав Декан із усмішкою.

– А, – сказав Ридикуль. Він не збентежився, бо таких людей, як Ридикуль ніколи нічого не бентежить. Зате самі вони частенько бентежать своїх ближніх. Він знову нахилився до труби.

– ТИ ВСЕ ЩЕ ТАМ?

Зрозум Впертонз закотив очі.

– ПОДІЛИСЯ З НАМИ, ЯКОЮ Є РЕАЛЬНІСТЬ ДОВКОЛА НАС?

Перо зашкрябало:

+++ За Шкалою Від Одного До Десяти – Запит +++

– ЧУДОВО, – крикнув Ридикуль.

+++ Помилка Ділення На Огірок. Будь Ласка, Перевстановіть Всесвіт І Перезавантажтеся +++

– Цікаво, – пробурмотів Ридикуль. – Хто-небудь знає, що це означає?

– Чорт, – сказав Зрозум. – Схоже, знову збій системи.

– Дійсно? Не бачив, щоб вона літала.

– Маю на увазі, вона трішки збожеволіла, – сказав Зрозум.

– О, – сказав Ридикуль. – Ну, на цьому ми тут всі собаку з’їли.

І знову постукав по трубці.

– ХОЧЕШ ЩЕ ТРОХИ ПІҐУЛОК ІЗ СУШЕНОЇ ЖАБКИ, СТАРИЙ? – прокричав він.

– Гм, може, дасте нам самим розібратися, Архіректоре? – сказав Зрозум, намагаючись відсунути його вбік.

– А що означає „помилка ділення на огірок“? – запитав Ридикуль.

– А, таке Гекс каже завжди, коли відповідь, на його думку, не відповідає реальності, – пояснив Зрозум.

– А ця маячня з „перезавантаженням“? Може, його копнути як слід?

– О, ні, звичайно, ми... цей... насправді, так, – пробурмотів Зрозум. – Адріан заходить ззаду і... ем... підштовхує його ногою. Але технічним методом, – додав він.

– Ага. Схоже, я починаю краще розуміти мислячі механізми, – весело заявив Ридикуль. – То він вважає, що Всесвіту потрібен копнячок?

Перо заскреготало по паперу. Зрозум зиркнув на написане.

– Не може бути. Ці цифри не можуть бути правильними!

Ридикуль знову всміхнувся.

– Думаєш, або весь світ збожеволів, або твоя машина?

– Так!

– Тоді, гадаю, відповідь очевидна, – сказав Ридикуль.

– Ну. Безсумнівно. Гекса ретельно перевіряють щодня, – сказав Зрозум Впертонз.

– Хороший аргумент, – сказав Ридикуль і ще раз стукнув по слуховій трубці Гекса.

– ТИ ТАМ, УНИЗУ...

– Вам дійсно не обов’язково кричати, Архіректоре, – сказав Зрозум.

– Так що це за Антропоморфне Уособлення?

+++ Люди Завжди Приписували Випадкові, Сезонні, Природні Або Нез’ясовні Явища Створінням У Формі Людини. Наприклад, Морозу, Батьку Вепру, Зубній Феї Та Смерті +++

– А, їм. Але ж вони існують, – сказав Ридикуль. – Сам з кількома зустрічався.

+++ Люди Не Завжди Помиляються +++

– Гаразд, але ж ні Пожирача шкарпеток, ні бога похмілля ніколи не існувало.

+++ Але Немає Причин, Які Б Унеможливлювали їхнє Існування +++

– Знаєте, а машина має рацію, – сказав Викладач новітніх рун. – Якщо задуматися, то крихітний чоловічок, що розносить бородавки, не є безглуздішим, ніж істота, яка купує дитячі зуби за гроші.

– Ну добре, але як щодо Пожирача шкарпеток? – поцікавився Завкаф неточних наук. – Скарбій лиш сказав, що завжди гадав, що щось поїдає його шкарпетки, і, вуаля, істота тут як тут.

– Але ж ми всі йому повірили? Особисто я точно. Схоже, це найкраще пояснення зникнення всієї купи моїх шкарпеток. Якби вони просто падали за шухляду, до цього часу там би вже зібралася ціла гора.

– Я розумію, про що ви, – сказав Зрозум. – У мене таке з олівцями. За останні роки я купив кілька сотень олівців, але скільки з них я дійсно списав? Навіть часом ловив себе на думці, що щось цупить і жере їх...

Звідкись пролунало слабке дзинь-дзилинь-дзень-дзелень. Він завмер.

– Що це було? – запитав він. – Можна озирнутися? Там позаду щось жахливе?

– Схоже на дуже здивованого птаха, – сказав Ридикуль.

– Із дзьобом дуже дивної форми, – сказав Викладач новітніх рун.

– От би дізнатися, хто це постійно дзвенить! – скрикнув Архіректор.

О Боже уважно слухав. Сюзен була вражена. Схоже, він вірив усьому, що б йому не говорили. Раніше вона з таким не стикалася, у чому відразу йому зізналася.

– Думаю, це тому, що в мене немає ніяких вроджених знань, – сказав О Боже. – Ймовірно, тому, що мене не народжували.

– Ну, так чи інакше, – сказала Сюзен. – Очевидно, я не успадкувала... фізичних характеристик. Думаю, я просто дивлюся на світ певним чином.

– Яким?

– Ну... для мене існують не всі бар’єри. Як цей, наприклад.

Вона заплющила очі. Сюзен відчувала себе краще, коли не бачила, що робить. Якась частинка її свідомості продовжувала наполягати на тому, що це неможливо.

Вона відчула лише слабкий холодок і поколювання.

– Що я щойно зробила? – запитала вона, усе ще із заплющеними очима.

– Ну, ти махнула рукою, і вона пройшла крізь стіл, – сказав О Боже.

– От бачиш!

– Гм... Припускаю, що більшість людей на таке не здатна?

– Ні!

– Кричати зовсім не обов’язково. У мене не так багато досвіду спілкування з людьми. Крім того, переважно воно відбувається, коли перші промені сонця проникають крізь щілину в шторах. Здебільшого в них виникає бажання, щоб земля розверзлася і проковтнула їх. Я про людей, звісно, а не про штори.

Сюзен відкинулася на спинку стільця, усвідомивши, що крихітна частинка її мозку кричала: „Так, це справжній стілець, на ньому можна сидіти“.

– Є й інше, – сказала вона. – Я можу пригадувати події. Події, які ще не відбулися.

– Хіба це не корисно?

– Ні! Тому що я ніколи не знаю... слухай, на вигляд це наче дивитися на майбутнє крізь замкову щілину. Бачиш щось частинками, але не до кінця розумієш, що це означає, поки не прибуваєш безпосередньо на місце події і не бачиш, як узгоджуються ці частинки.

– Так, тут можуть виникнути проблеми, – ввічливо погодився О Боже.

– Повір мені. Найгірше – це очікування невідомого. Ти спостерігаєш, як ці частинки пролітають повз тебе. Зазвичай я не запам’ятовую нічого корисного – лише хитромудрі підказки, які не набувають сенсу, поки не стає занадто пізно. Ти впевнений, що не знаєш, чому опинився в замку Батька Вепра?

– Ні. Я лише пам’ятаю, що я... ну, ти знаєш, що таке безтілесний розум?

– О, так.

– Добре. Тоді спробуй зрозуміти, що таке безтілесний головний біль. І от раптом я опиняюся на спині, якої в мене не було, у купі чогось білого, чого я раніше ніколи не бачив. Припускаю, якщо тобі потрібно розпочати своє існування, байдуже, де це станеться.

– Ні, це станеться там, звідки зник той, хто повинен був там існувати, – пробурмотіла Сюзен собі під ніс.

– Вибач?

– Батька Вепра там не було, – сказала Сюзен. – Він однаково не мусив там бути, тільки не в цей вечір, але цього разу він був відсутній не тому, що перебував в іншому місці, а тому, що його більше ніде не було. Навіть його замок почав зникати.

– Сподіваюся, що з часом отримуватиму задоволення від існування, – сказав О Боже.

– Більшість людей... – почала Сюзен і раптово здригнулася. – О ні. Що він робить? ЩО ВІН РОБИТЬ?

– ГАДАЮ, МИ МОЛОДЦІ.

Сани з гуркотом розтинали ніч. Під ними пролітали поля, вкриті памороззю.

– Хмф, – відказав Альберт і шморгнув носом.

– ЯК НАЗИВАЄТЬСЯ ЦЕ ТЕПЛЕ ВІДЧУТТЯ ВСЕРЕДИНІ?

– Печія! – гаркнув Альберт.

– МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЧИ У ТВОЄМУ ГОЛОСІ ПРОЛУНАЛА НОТКА НЕОБГРУНТОВАНОЇ СВАРЛИВОСТІ? – запитав Смерть. – БІЛЬШЕ ЖОДНИХ ЦУКРОВИХ ПОРОСЯТ, АЛЬБЕРТЕ.

– Мені не треба подарунків, пане, – Альберт зітхнув. – Хотів би лише прокинутися і зрозуміти, що все повернулося на круги своя. Слухайте, ви ж знаєте, що щось завжди виходить із ладу, коли ви починаєте змінювати хід речей...

– АЛЕ БАТЬКУ ВЕПРУ МОЖНА ЗМІНЮВАТИ РЕЧІ. ПОВСЮДИ СТАЮТЬСЯ МАЛЕНЬКІ ДИВА І ЛУНАЄ ВЕСЕЛЕ ХО, ХО, ХО. ВІН ВЧИТЬ ЛЮДЕЙ СПРАВЖНЬОГО ЗНАЧЕННЯ ВЕПРОНОЧІ, АЛЬБЕРТЕ.

– Тобто зарізати всю худобу, щоб вистачило їжі на зиму?

– КОЛИ Я КАЖУ ПРО СПРАВЖНЄ ЗНАЧЕННЯ...

– Лише тому, що якийсь нещасливець знайшов у своєму обіді квасолину, відрубати йому голову й сподіватися, що тепер літо повернеться?

– НЕ ЗОВСІМ, АЛЕ...

– О, ви про те, щоб загнати якусь бідну тваринку й стріляти в яблуні, щоб злі тіні зникли?

– СЕНС У ЦЬОМУ Є, АЛЕ...

– Чи про величезне багаття, щоб дати сонцю натяк і сказати йому, щоб перестало ховатися під горизонтом і нарешті приступило до роботи?

Поки кабани перелітали через гірський хребет, Смерть мовчав.

– ТИ НЕ МАЄШ РАЦІЇ, АЛЬБЕРТЕ.

– Що ж, інакших значень Вепроночі я не знаю.

– ДУМАЮ, РАЗОМ МИ Б ЗУМІЛИ ЙОГО ВІДНАЙТИ.

– Але все пов’язано з сонцем, пане. Білим снігом, червоною кров’ю на ньому та сонцем. Завжди було.

– ДУЖЕ ДОБРЕ. ТОДІ БАТЬКО ВЕПР НАВЧИТЬ ЛЮДЕЙ НЕСПРАВЖНЬОГО ЗНАЧЕННЯ ВЕПРОНОЧІ.

Альберт сплюнув через край саней.

– Ха! „Як би було мило, якби всі були милими“, га?

– ІСНУЮТЬ І ГІРШІ БОЙОВІ КЛИЧІ.

– О боги, о боги, о боги...

– ПЕРЕПРОШУЮ...

Смерть засунув руку в кишеню мантії й витягнув часомір.

– РОЗВЕРТАЙ САНИ, АЛЬБЕРТЕ. ОБОВ’ЯЗОК КЛИЧЕ.

– Який?

– ПОЗИТИВНИЙ НАСТРІЙ ЗАРАЗ БИ НЕ ЗАВАДИВ. ВЕЛИКЕ СПАСИБІ.

– Захопливо. У когось ще є олівець? – запитав Ридикуль.

– Воно вже з’їло чотири, – сказав Викладач новітніх рун. – І огризка не лишило. Знаєш, олівці взагалі-то грошей коштують.

Це був удар у вразливе місце. Як і більшість людей, що не розуміють принципи економіки, Маструм Ридикуль прирівнював „належний фінансовий контроль“ до підрахунку канцелярських скріпок. Навіть старшим чарівникам доводилося приносити йому огризки від олівців, щоб отримати нові із замкненої полиці під його столом. Оскільки з рештками олівців постійно щось траплялося, чарівникам доводилося потайки вибиратися з Академії й купувати нові на власні гроші.

Причина зникнення огризків зараз сиділа просто перед ними, голосно дожовуючи олівець. Тоді вона плюнула гумкою в Скарбія.

Зрозум Впертонз щось занотовував.

– Думаю, принцип дії такий, – сказав він. – Ми отримуємо персоніфікацію сил, як Гекс і говорив. Але це працює тільки тоді, коли істота.... ну, логічна, – він ковтнув слину. Зрозум дійсно вірив у логіку, і йому не подобалося використовувати це слово за таких обставин. – Я не вважаю логічним, що існує Пожирач шкарпеток, але це... е-е... це має певний сенс... тобто це робоча гіпотеза.

– Нагадує Батька Вепра, – сказав Ридикуль. – Для дитини цілком логічне пояснення.

– А чим не логічний ґоблін, який принесе мені величезний мішок грошей? – похмуро запитав Декан.

Ридикуль згодував Викрадачу олівців ще один олівець.

– Ну, пане... по-перше, ви ніколи таємничим чином не отримували величезні мішки грошей, до того ж потрібно знайти гіпотезу для пояснення цього; по-друге, ніхто інший у це не повірить.

– Ха!

– Але чому це відбувається саме зараз? – запитав Ридикуль. – Подивіться, воно стрибнуло на мій палець! У когось є ще один олівець?

– Ну, ці... сили завжди були тут, – сказав Зрозум. – Шкарпетки й олівці завжди зникали незрозумілим чином. Але чому ці істоти раптом стали персоніфікованими... Боюся, для цього в мене немає пояснень.

– Ну, тоді нам краще про це дізнатися, – сказав Ридикуль. – Не можу дозволити, щоб все це відбувалося і далі. Дурнуваті антибоги й різноманітні страховища виникають лише тому, що люди про них подумали? Так може виникнути що завгодно. Припустимо, якийсь ідіот скаже, що повинен бути бог нетравлення шлунку, що тоді, га?

Дзинь-дзилинь-дзень-дзелень.

– Ем. Думаю, що хтось щойно саме це й зробив, пане, – сказав Зрозум.

– Що таке? Що таке? – запитував О Боже, схопивши Сюзен за плечі.

Вони здалися йому дуже кістлявими.

– ДІДЬКО, – вилаялася Сюзен. Вона відштовхнула його й сперлася на стіл, намагаючись приховати від О Боже своє обличчя.

Нарешті, завдяки самоконтролю, якого вона навчилася протягом останніх кількох років, Сюзен зуміла повернути свій голос.

– Він поступово перестає бути самим собою, – пробурмотіла вона, звертаючись до всієї зали. – Я відчуваю, що він це робить. І це затягує мене на його місце. Для чого він все це робить?

– А мені звідки знати? – здивувався О Боже, поспішно задкуючи. – Ем... тоді... перед тим, як ти відвернулася... було схоже, що ти дуже сильно підфарбувала очі... але ти не була...

– Слухай, це дуже просто, – сказала Сюзен. Вона відчувала, як її волосся змінює зачіску – воно завжди робило так у тривожних ситуаціях. – Ти знаєш, як усе відбувається в сім’ях? Блакитні очі, криві зуби й тому подібне передається від батьків дітям. Ну от, у моїй сім’ї таким чином передається Смерть.

– Ем... хіба так не в кожній сім’ї? – здивувався О Боже.

– Замовкни, будь ласка, не мели нісенітниці, – сказала Сюзен. – Я не маю на увазі смерть. Я про Смерть із великої літери. Я пам’ятаю те, що ще не відбулося, і можу ГОВОРИТИ ОСЬ ТАК, і ходити як Смерть, і... коли він відволікається, мені доводиться працювати замість нього. А він сильно відволікається. Я не знаю, що сталося зі справжнім Батьком Вепром або чому дідусь виконує його роботу, але я дещо знаю про його спосіб мислення: у нього немає... ніяких розумових щитів, як у нас. Він не здатний забувати або ігнорувати щось. Він сприймає все буквально й логічно й не розуміє, чому воно не завжди спрацьовує...

Вона помітила, що О Боже збентежився.

– Послухай... що б ти вчинив, аби переконатися, що всі на світі нагодовані? – запитала вона.

– Я? Ой, ну, я... – на мить О Боже задумався. – Думаю, доведеться подумати про панівні політичні системи й належний поділ і культивування орної землі, і...

– Так, так. Але він би просто роздав кожному їжу, – сказала Сюзен.

– О, розумію. Дуже непрактично. Ха, так само нерозумно, як прислів’я про голих, яких можна одягнути, подарувавши їм якийсь одяг.

– Так! Тобто ні. Звичайно, ні! Я маю на увазі, очевидно, дати... ой, ну ти знаєш, що я маю на увазі!

– Так, гадаю, що так.

– А він ні.

Біля них щось обвалилося.

З палаючих уламків завжди викочується обгоріле колесо. Перед комедійним актором, залученим у божевільну автомобільну погоню, завжди з’являються двоє чоловіків з величезним склом. Деякі умовності настільки сильні, що еквівалентні події трапляються навіть на планетах, де опівдні від спеки починає плавитися каміння. І коли завалюється повністю сервірований стіл, дивом неушкоджена тарілка завжди викочується із завалів і крутиться до повної зупинки. Сюзен і О Боже дивилися на неї, поки їхню увагу не привернула величезна постать, що тепер лежала в залишках гігантської фруктової композиції.

– Він просто... з’явився нізвідки, – прошепотів О Боже.

– Дійсно? Та не стій без діла. Допоможи його підняти, – сказала Сюзен, тягнучи велику диню.

– Гм, у нього за вухом виноградне гроно.

– Ну і?

– Від однієї думки про виноград...

– Ой, облиш вже.

Разом їм вдалося поставити новоприбулого на ноги.

– Тога, сандалії... він трохи схожий на тебе, – зауважила Сюзен, коли жертва фруктового обвалення сильно захиталася.

– Я теж був таким зеленим?

– Майже.

– Десь... десь поблизу є туалет? – пробурмотів гігант, ледь ворушачи губами.

– Думаю, треба пройти через цю арку, – сказала Сюзен. – Хоч я чула, що там не дуже чисто.

– Це не чутка, це прогноз, – сказав товстун і поспішив у вказаному напрямку. – Ви не могли б знайти мені склянку води й трохи активованого вугілля?

Вони провели його поглядом.

– Твій друг? – поцікавилася Сюзен.

– Думаю, це бог нетравлення шлунку. Слухай... я... ем... думаю, я дещо пригадав, – сказав О Боже. – Те, що сталося перед моїм втіленням. Але це звучить нерозумно...

– Ну?

– Зуби, – сказав О Боже.

Сюзен замислилася.

– Ти ж не про якусь істоту, яка тебе атакувала? – запитала вона.

– Ні. Просто... відчуття зубатості. Мабуть, це нічого не означає. Як бог похмілля я бачу й набагато гірші речі.

– Просто зуби. Багато зубів. Але не страшні зуби. Просто багато-багато маленьких зубів. Майже... сумне явище?

– Так! Звідки ти знаєш?

– Ой... можливо, я пам’ятаю, як ти сказав це, перед тим, як справді це зробив. Не знаю. А як щодо великої блискучої червоної кулі?

О Боже на мить задумався, а тоді відповів:

– Ні, боюся, такого не було. Лише зуби. Ряди й ряди зубів.

– Я не пригадую рядів, – сказала Сюзен. – Я просто відчуваю... що зуби чомусь важливі.

– А уявіть, на що ви здатні з дзьобом, – сказав крук, який досліджував навантажений стіл і спромігся зняти кришку з однієї баночки.

– Що там у тебе?

– Очні яблука, – сказав крук. – О так, чарівники знають, як треба жити. Тут усе, чого душа забажає.

– Це оливки, – сказала Сюзен.

– Вдала спроба, – сказав крук. – Але вони тепер мої.

– Це такі фрукти! Або овочі чи щось подібне!

– Ти впевнена? – крук крутнув одним задумливим оком на баночку, а іншим на неї.

– Так!

Очі знову крутнулися.

– То ти тепер експерт з очних яблук?

– Слухай, вони зелені, ти, дурнуватий птаху!

– Може, це дуже старі очні яблука, – сказав крук. – Іноді з часом вони...

– ПИСК, – сказав Смерть Щурів, який наполовину прогриз сир.

– І не такий я дурний, – сказав крук. – Круки мають дивовижний інтелект, а деякі лісові види чудово володіють підлапними інструментами!

– О, то ти експерт із круків? – запитала Сюзен.

– Панно, та я й сам...

– ПИСК, – знову сказав Смерть Щурів.

Сюзен і крук повернулися. Він тицяв на свої сірі зубки.

– Зубна Фея? – запитала Сюзен. – Що з нею?

– ПИСК.

– Ряди зубів, – повторив О Боже знову. – Просто... ряди зубів. А що за Зубна Фея?

– О, у ці дні її часто можна зустріти, – сказала Сюзен. – Чи швидше їх. Це свого роду франчайзинг. Береш драбину, сумку для грошей, щипці, і можна вирушати.

– Щипці?

– Якщо в неї бракує решти, доводиться виривати додатковий зуб авансом. Але зубні феї досить нешкідливі. Я якось зустрічала одну чи двох. Вони просто працьовиті дівчата. Вони нікому не загрожують.

— ПИСК.

– Сподіваюся, що дідусь не виконуватиме ще й їхню роботу. Лишенько, якщо задуматися...

– Вони збирають зуби?

– Так. Очевидно.

– Чому?

– Чому? Це їхня робота.

– А де вони їх потім зберігають?

– Не знаю! Вони просто... ну, вони просто беруть зуби й залишають гроші, – сказала Сюзен. – Що це за питання: „Де вони їх зберігають?“

– Я просто замислився, от і все. Думав, усі люди це знають. Мабуть, мої питання дуже дурнуваті, ймовірно, це всім відомий факт.

Сюзен задумливо подивилася на Смерть Щурів.

– Дійсно... де вони їх зберігають?

– Він каже, що й сам не знає, – підказав крук. – Може, продають? – він дзьобнув іншу банку. – Як щодо цього? Милі й зморшкуваті...

– Мариновані волоські горіхи, – неуважно сказала Сюзен. – Що вони роблять із зубами? Для чого потрібно так багато зубів? Але... чи може бути шкода від зубної феї?

– У нас знайдеться час, щоб знайти котрусь і розпитати? – запитав О Боже.

– Час – це не проблема, – сказала Сюзен.

Існують люди, які вірять, що знання можна здобути – як дорогоцінну руду з сірих шарів невігластва.

Інші вважають, що знання можна лише пригадати, що в далекому минулому була якась Золота ера, коли всі все знали, а каміння прилягало так щільно, що між ним навряд чи можна було просунути ніж, і в них, очевидно, були летючі машини, оскільки земляні роботи можна побачити тільки згори. А ще існує музей, – ну, я читав про нього, – в якому зберігається кишеньковий калькулятор, знайдений під вівтарем стародавнього храму, – ви знаєте, про що я? Але уряд вирішив це приховати...[20]20
  Дивовижно, яких успіхів досягає уряд в приховуванні таких речей, як зустрічі з інопланетянами, з огляду на їхній послужний список практично в будь-якій іншій сфері.
  Однією з причин може бути те, що самі інопланетяни можуть бути занадто збентежені, щоб говорити про це.
  Невідомо, чому більшість космічних рас Всесвіту хоче спершу поритися в білизні Землі, зробивши так звану прелюдію до формального контакту. Проте представники декількох сотень рас розселилися, не викликаючи підозр одне в одного, у різноманітних сільських куточках планети й внаслідок цього продовжують викрадати інших потенційних викрадених. Деяких насправді викрали, поки ті планували викрадення пари інших інопланетян, які й собі намагалися викрасти чужоземців, які через нерозуміння інструкцій формували кола з худоби й псували поля.
  Наразі планета Земля закрита для всіх чужорідних рас, поки вони не звірять нотатки й не з’ясують, скільки справжніх людей на ній є (якщо такі взагалі існують). Існує сумна підозра, що лише одна – велика, волохата й із дуже великими ногами.
  У цьому може бути правда, але брехня – всередині вашої голови. – Прим. авт.


[Закрыть]

Маструм Ридикуль натомість вважав, що знання можна передати криком, і тому старався з усіх сил. Чарівники сиділи в Кімнаті-невітальні навколо стола, повністю заваленого книгами.

– Це ж Вепроніч, Архіректоре, – із докором сказав Декан, переглядаючи древній том.

– Ще не північ, – сказав Ридикуль. – Сортування розбудить у вас чималий апетит.

– Думаю, я щось знайшов, Архіректоре, – сказав Завкаф неточних наук. – У „Посібнику з богознавства“ Вудлі. Тут щось написано про лари[21]21
  Лари – добрі духи, що охороняють дім і родинне щастя (в античній міфології). – Прим. пер.


[Закрыть] й пенати, що нібито нам підходить.

– Лари й пенати? Ким же вони були вдома? – запитав Ридикуль.

– Ха-ха-ха, – засміявся Завкаф неточних наук.

– Що таке? – здивувався Ридикуль.

– Непоганий жарт, Архіректоре, – похвалив Завкаф неточних наук.

– Жарт? Я нібито не жартував, – сказав Ридикуль.

– Знову починається, – пробурмотів Декан собі під ніс.

– Що таке, Декане?

– Нічого, Архіректоре.

– Я гадав, ви сказали „вдома“, тому що вони є, власне, домашніми богами. Чи радше були. Схоже, вони вже давно зникли. Вони були... крихітними духами оселі, як, наприклад...

Троє інших чарівників, що мислили доволі швидко (як на чарівників), миттєво затиснули його рота долонями.

– Обережно! – сказав Ридикуль. – Від недбалості в словах виникає нове життя! Саме тому в нашій вбиральні зараз блює товстун-бог нетравлення. До речі, де Скарбій?

– Він був у вбиральні, Архіректоре, – сказав Викладач новітніх рун.

– Невже, коли?..

– Так, Архіректоре.

– Ой, ну, думаю, з ним усе буде гаразд, – сказав Ридикуль сухим голосом людини, що роздумує про щось неприємне, що відбувається з кимось поза зоною чутності. – Але ж вони не потрібні нам, ну ці... як їх там, Завкафе?

– Лари й пенати, Архіректоре, але я не пропонував...

– Зрозуміло. Щось пішло не так, і ці дияволята повертаються. Потрібно лише з’ясувати, що саме, і виправити це.

– О, ну, я радий, що ми все вирішили, – сказав Декан.

– Домашні боги, – сказав Ридикуль. – Ви так казали, Завкафе? – він відсунув шухляду в капелюсі й витягнув звідти люльку.

– Так, Архіректоре. Тут написано, що вони були... місцевими духами. Вони слідкували за тим, щоб піднімалося тісто, а масло як слід збивалося.

– А вони їли олівці? Яким було їхнє ставлення до шкарпеток?

– Це було ще за часів Першої імперії, – сказав Завкаф неточних наук. – Сандалі, тоги й тому подібне.

– Ага. Не спостерігалося помітного ошкарпетчення?

– Значного точно ні. І це було за дев’ятсот років до того, як Озрік Пенциліум вперше виявив у багатих графітом пісках віддаленого острова Сумтрі невеликий кущ, який завдяки належній культивації зумів продукувати...

– Так, ми всі знаємо, що ви вмієте читати, Завкафе. І вже помітили розгорнуту енциклопедію на ваших колінах, – сказав Ридикуль. – Наважуся сказати, що речі трохи змінилися. Крокували в ногу з часом. Однозначно відбулася певна еволюція. Раніше вони спостерігали, щоб тісто росло, а тепер поїдають олівці та шкарпетки. А от запрагнеться тобі чистого рушника – будеш довго шукати...

Удалині почулися дзвіночки.

Він замовк.

– Я сказав щось не те? – запитав він.

Чарівники похмуро кивнули.

– І я першим це помітив?

Чарівники знову кивнули.

– Ну, чорт забирай, але чистого рушника дійсно не знайдеш, коли...

Почувся якийсь свист. На висоті плечей пролетів рушник. Схоже, у нього була ціла купа маленьких крил.

– Це був мій рушник, – докірливо сказав Викладач новітніх рун.

Рушник зник у напрямку Великої зали.

– Рушникові оси, – сказав Декан.– Чудово, Архіректоре.

– Чорт забирай, це ж людська природа! – палко сказав Ридикуль. – Коли все йде не так, речі губляться, це природно – вигадувати маленьких істот, які... Гаразд, гаразд. Я буду обережний. Я просто кажу, що людина від природи – міфотворче створіння.

– Що це означає? – запитав Верховний верховик.

– Означає, що чим далі ми рухаємося, тим більше створінь вигадуємо, – сказав Декан, не підводячи очей.

– Гм... вибачте, панове, – сказав Зрозум Впертонз, що задумливо писав щось, сидячи в кінці столу. – Ми зараз припускаємо, що істоти повертаються? Ми думаємо, що це життєздатна гіпотеза?

Чарівники за столом переглянулися.

– Однозначно життєздатна.

– Життєздатна, це точно.

– Так, це саме те, що треба дати військам.

– Що? Що саме треба дати військам?

– Ну, консерви? Пристойну зброю, гарні чоботи...

– До чого тут це?

– Не питай мене. Він перший почав про війська.

– Усі замовкли! Ніхто нічого не дає військам!

– А чому б і ні? Усе ж таки, це Вепроніч.