Текст книги "Батько Вепр"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 18 страниц)

Террі Пратчетт
Батько Вепр

УСЕ МАЄ ПЕВНИЙ ПОЧАТОК, ХОЧА БАГАТО ФІЗИКІВ ІЗ ЦИМ не погоджується.

Люди завжди невиразно усвідомлювали суть початку речей. Вони дивуються, як водію снігоприбиральної машини вдається дістатися до роботи або як упорядники словників знаходять правильний правопис слів. Ми постійно прагнемо знайти певну точку в часопросторових сітях, які безперервно крутяться, переплітаються і заплутуються, точку, на яку змогли б тицьнути метафоричним пальцем і вказати: ось тут, тут, ось вона, ця точка, де все почалося... Щось почалося тоді, коли до Гільдії найманців вступив пан Часначай, який бачив речі не так, як інші люди, і його особливо вирізняла одна риса: він сприймав інших людей як речі (пізніше лорд Дауні з Гільдії сказав: «Ми пожаліли його, бо він у ранньому віці втратив обох батьків. Тепер, як слід поміркувавши, визнаю, що варто було дізнатися про нього трохи більше».)

Раніше люди забули, що всі прадавні історії так чи інакше зводилися до крові. Пізніше вони вилучили криваві епізоди, щоб зробити історії прийнятнішими для дітей або принаймні для людей, які повинні були читати їх дітям (самі діти, переважно, нічого проти крові не мали, за умови, що вона проливалася заслужено[1]1
  Тобто тими, хто заслужив на те, щоб його кров пролилася. А може, і не заслужив. З деякими дітьми ніколи не зрозумієш напевне. – Прим, авт.


[Закрыть]), а тоді дивувалися, наскільки змінився первинний зміст.

А ще раніше щось у темряві найглибших печер і найпохмуріших лісів подумало: «Хто вони такі, ці істоти? Варто за ними прослідкувати...»

І набагато, набагато раніше сформувався Дискосвіт. Він пливе крізь космос, його підтримують чотири слони, що стоять на панцирі гігантської черепахи, Великого А’Туїна.

Можливо, рухаючись, він, наче сліпий у будинку, повному павутини, заплутується, у тих вузькоспеціалізованих крихітних часопросторових ниточках, які намагаються пустити корені в кожну історію, що трапляється на його шляху, розтягуючи, руйнуючи їх і надаючи їм нових форм.

Звісно, може, це й не так. Філософ Дидактилос підсумував альтернативну гіпотезу як: «Речі просто відбуваються. Ну і дідько з ними!»

Старші чарівники Невидної академії стояли й дивилися на двері.

Хто б їх не зачинив, точно хотів, щоб вони й надалі залишилися зачиненими, у цьому не було сумнівів. Десятки цвяхів міцно скріпили їх із дверною рамою. Вони були хрест-навхрест забиті безліччю дощок. І, зрештою, аж до сьогоднішнього ранку двері ховалися за величезною книжковою шафою.

– Та ще й цей знак, Ридикулю, – сказав Декан. – Припускаю, ви прочитали його. Так? Знак, який повідомляє: «Не відчиняти двері за жодних обставин»?

– Звичайно, прочитав, – відповів Ридикуль. – Інакше навіщо б я хотів їх відчинити?

– Гм... навіщо? – запитав Викладач новітніх рун.

– Щоб побачити, чому вони мають залишатися зачиненими.[2]2
  Ця розмова включає в себе практично все, що варто знати про людську цивілізацію. Принаймні про ту її частину, що зараз перебуває під водою, огороджена надійною стіною або досі тліє. – Прим. авт.


[Закрыть]

Він махнув рукою Модо, ґному-садівнику Академії, який стояв поряд із ломом.

– Починай, хлопче.

Садівник відсалютував.

– Буде зроблено, пане!

Під звуки трощення дощок Ридикуль продовжував:

– Згідно з будівельними кресленнями, це була ванна кімната. Урешті-решт у ванній немає нічого страшного. Я хочу ванну. Мені набридло митися разом з вами, друзі. Це негігієнічно. Можна підчепити чортзна-що. Мені це батько сказав. Навколо купи людей, які миються разом, бігає Ґном Бородавко зі своїм маленьким мішком.

– Це схоже на Зубну Фею? – саркастично запитав Декан.

– Я тут головний, і я хочу власну ванну, – твердо сказав Ридикуль. – На цьому – все, гаразд? Я хочу отримати її до Вепроночі, ясно?

У цьому й полягає проблема з початками. Нерідко, стикаючись із окультними сферами, в яких панує доволі вільне розуміння поняття часу, ви отримуєте спочатку наслідок, а вже потім причину.

Звідкись на грані чутності пролунало дзинь-дзилинь-дзень-дзелень, немов від крихітних срібних дзвіночків.

Приблизно в той самий час, коли Архіректор віддавав свої накази, Сюзен Стогелітська сиділа на ліжку, читаючи при світлі свічки.

Мороз вкривав вікна крижаними візерунками.

Вона любила ці ранні вечори. Вклавши дітей до ліжка, вона могла присвятити час самій собі. Пані Гетра боялася давати їй будь-які вказівки, хоча й платила Сюзен заробітну плату.

Звісно, важливою була не зарплата. Важило те, що вона стала Особистістю і отримала Справжню Роботу. Адже бути гувернанткою – це справжня робота. Щоправда, її роботодавиця збентежилася, коли дізналася, що дівчина – герцогиня, і з цим виникли певні труднощі, бо у зводі правил пані Гетри (доволі тоненькій книжечці, написаній крупним розмашистим почерком) повідомлялося, що верхні прошарки суспільства не повинні працювати. Вони повинні байдикувати зі смаком. Сюзен ледве змогла відівчити господиню від реверансів при кожній їхній зустрічі.

Дівчина оглянулася на мерехтіння.

Полум’я свічки палахкотіло горизонтально, ніби при дуже сильному вітрі.

Вона підняла очі. Здійнялася фіранка на вікні, яке...

...розчинилося, із гучним стуком.

Але вітру не було.

Принаймні ніякого вітру в цьому світі.

Її уява сповнилася зображеннями. Червона кулька... Різкий запах снігу... Тоді вони зникли, натомість з’явилися...

– Зуби? – вголос мовила Сюзен. – Знову?

Вона моргнула. Коли Сюзен розплющила очі, вікно, як і очікувалося, було наглухо зачинене. Фіранка сором’язливо висіла собі. Полум’я свічки невинно вирівнялося. «О, ні, не знову. Не після всього цього часу. Усе було так добре...»

– Шьюзан?

Вона озирнулася. У прочинених дверях стояла маленька постать, босоніж у нічній сорочці. Дівчина зітхнула.

– Так, Твайло?

– Я боюшя чудовишька в підвалі, Шьюзан. Воно мене ж’їшть.

Сюзен захряснула книгу й пригрозила дівчинці пальцем.

– Що я говорила про намагання звучати улесливо й мило, Твайло? – запитала вона.

Маленька дівчинка відповіла:

– Ти сказала, що я не повинна цього робити. Що цією перебільшеною шепелявістю я напрошуюся на серйозне покарання і роблю це лише для того, щоб привернути увагу.

– Добре. І яке чудовисько цього разу?

– Велике й волохате, ж...

Сюзен знову підняла палець.

– Гм? – пригрозила вона.

– ...з вісьмома лапами, – виправилася Твайла.

– Що, знову? Ну добре.

Вона вибралася з ліжка й одягла халат, намагаючись при дитині зберігати спокій. Отож вони повертаються. О ні, не чудовиська в підвалі. Вони вже стали для Сюзен щоденною рутиною. Але, схоже, вона знову починає згадувати майбутнє.

Сюзен похитала головою. Як далеко не тікай, рано чи пізно себе піймаєш.

Принаймні з чудовиськами було нескладно. Вона швидко навчилася з ними розправлятися. Піднявши кочергу з камінної решітки, Сюзен разом із Твайлою рушила до задніх сходів. Сім’я Гетрів влаштувала вечірні посиденьки. З їдальні долинали приглушені голоси.

Коли вона намагалася непомітно прошмигнути повз, двері розчинилися, жовте світло залило коридор, і якийсь голос мовив:

– Нічого собі! Тут якась дівка в нічній сорочці, та ще й із кочергою!

Крізь світло виднілося кілька силуетів, серед яких Сюзен розгледіла стурбоване обличчя пані Гетри.

– Сюзен? Гм... що ти робиш?

Сюзен подивилася на кочергу, а потім знову на жінку.

– Твайла сказала, що боїться чудовиська в підвалі, пані Гетро.

– Іти збираєшся налякати його кочергою, га? – поцікавився котрийсь із гостей. Із кімнати долинав сильний запах бренді та сигар.

– Так, – небагатослівно відказала Сюзен.

– Сюзен – наша гувернантка, – сказала пані Гетра. – Ем... Я вам про неї розповідала.

Вираз облич гостей, що визирали з їдальні, змінився. Тепер у ньому вбачалося захоплення і благоговіння.

– Вона періщить чудовиськ кочергою? – поцікавився хтось.

– Насправді, це дуже розумна ідея, – сказав інший гість. – Маленькій дівчинці здається, що в підвалі зачаїлося чудовисько, ти йдеш туди з кочергою і певний час галасуєш, поки дитина слухає, і проблема вирішена. Добре придумано, дівчино. Дуже розумно. Дуже сучасно.

– То ти так і робиш, Сюзен? – трохи стривожено запитала пані Гетра.

– Так, пані Гетро, – покірно відказала Сюзен.

– Заради Іо, я маю на це подивитися! Не кожного дня побачиш, як дівчина лупцює страхітливих чудовиськ, – сказав чоловік позаду неї. Зашелестів шовк, і в коридор разом із гостями ринула хмара сигарного диму.

Сюзен знову зітхнула й спустилася сходами в підвал. Твайла спокійно присіла вгорі, обійнявши коліна руками.

Двері відчинилися і зачинилися.

Певний час тривала тиша, а тоді пролунав жахливий крик. Котрась жінка втратила свідомість, і котрийсь чоловік упустив сигару.

– Не варто хвилюватися, усе буде добре, – спокійно запевнила Твайла. – Вона завжди перемагає. Усе буде добре.

З підвалу долинав стукіт і дзвін, потім щось загуло й зрештою забелькотіло.

Сюзен прочинила двері, тримаючи в руках кочергу, зігнуту під прямим кутом. Пролунали нервові оплески.

– Чудово, – сказав гість. – Дуже персикологічно. Розумна ідея, зігнути ту кочергу. І, сподіваюся, дівчинко, ти більше не боїшся?

– Ні, – відповіла Твайла.

– Дуже персикологічно.

– Сюзен каже: треба не боятися, а злитися, – мовила Твайла.

– Гм, дякую, Сюзен, – сказала пані Гетра, що перетворилася на тремтливу грудку нервів. – А тепер, пане Джеффрі, якщо ви всі зволите повернутися до вітальні – я маю на увазі, до салону...

Товариство рушило назад коридором. Останнє, що Сюзен почула перед тим, як двері зачинилися, було: «Збіса переконливо, те, як вона зігнула кочергу...»

Вона чекала.

– Твайло, вони всі пішли?

– Так, Сюзен.

– Добре, – Сюзен повернулася в підвал і витягнула на світло щось велике й волохате з вісьмома лапами. Їй вдалося виволокти його сходами вгору й протягнути коридором до заднього подвір’я, де вона його й залишила. До світанку воно неодмінно випарується.

– Ось як ми чинимо зі всякими чудовиськами, – сказала вона.

Твайла уважно спостерігала.

– А тепер пора в ліжечко, люба, – сказала Сюзен, піднімаючи її.

– Можна залишити кочергу на ніч?

– Гаразд.

– Вона вбиває лише монстрів, правда?.. – сонно пробурмотіла дівчинка, поки Сюзен несла її догори сходами.

– Ага, – відповіла Сюзен. – Усіх видів.

Вона поклала дівчинку до ліжка поруч із братом і прихилила кочергу до іграшкової шафи.

Кочерга була зроблена з дешевого металу й мала латунну ручку. Сюзен подумала, що чимало віддала б за можливість відлупцювати нею попередню гувернантку цих дітей.

– Добраніч.

– На добраніч.

Вона повернулася до своєї маленької спальні й залізла в ліжко, із підозрою зиркнувши на штори.

Було б приємно подумати, що все це їй привиділося. На жаль, не лише приємно, але й нерозумно. Вона вже два роки жила майже нормальним життям у реальному світі, узагалі не згадуючи про майбутнє...

Можливо, ці речі їй просто наснилися (але й сни могли бути реальними...).

Вона намагалася не звертати уваги на довгу доріжку застиглого воску, яка свідчила про те, що на свічку, нехай лише кілька секунд, дмухав сильний вітер.

Поки Сюзен намагалася заснути, лорд Дауні сидів у своєму кабінеті за канцелярською роботою.

Лорд Дауні був найманцем. Або, радше, Найманцем. Велика літера була вкрай важливою. Вона відокремлювала від тих головорізів, які вбивали людей за гроші, від джентльменів, до яких іноді зверталися інші джентльмени, які за винагороду прагнули прибрати будь-які незручні леза з цукрової вати життя. Члени Гільдії найманців вважали себе культурними людьми, шанувальниками хорошої музики, їжі та літератури. І вони знали вартість людського життя. Переважно із точністю до копійки.

Стіни кабінету лорда Дауні були обшиті дубовими панелями й прикрашені багатьма килимами. Меблі були дуже старими й дещо зношеними, але така зношеність можлива лише тоді, коли дуже хороші меблі дбайливо використовуються протягом декількох століть. Це були витримані меблі.

У каміні палахкотів вогонь. Перед ним спало двоє собак – сплутаним клубком, характерним для всіх величезних волохатих псів.

Окрім випадкового собачого храпу чи потріскування дров у каміні, тишу порушувало лише дряпання пера лорда Дауні та цокання підлогового годинника біля дверей... ці маленькі, приватні шуми слугували лише для підкреслення тиші.

Принаймні поки хтось не відкашлявся.

Звук дуже чітко вказував на те, що його мета – не позбутися надокучливого шматочка печива, що застряг у горлі, а в найбільш увічливий спосіб повідомити про наявність цього горла.

Дауні перестав писати, але голови не підвів.

Тоді, після певних, так би мовити, роздумів, він діловим голосом сказав:

– Двері зачинені. Вікна заґратовані. Собаки, судячи зі всього, не прокинулися. Скрипучі дошки не скрипіли. Інші крихітні запобіжні заходи, про які я не буду тут просторікувати, теж, схоже, обійшли. Це суттєво обмежує коло вибору. Я дійсно сумніваюся, що ти привид. Боги ж, переважно, не оголошують про свій прихід так ввічливо. Ти би міг, звісно, бути Смертю, але не думаю, що він переймається такими дрібницями, до того ж я почуваюся досить добре. Гм...

Щось пролетіло в повітрі перед його столом.

– Мої зуби в прекрасному стані, тому ти – навряд чи Зубна Фея. Я давно переконався, що келишок міцного бренді перед сном відлякує Піщаного чоловіка. І, оскільки я можу заспівати, майже не сфальшививши, підозрюю, що, швидше за все, не приверну увагу Старого Бідуна. Гм.

Постать підпливла ближче.

– Гадаю, ґном міг би пролізти крізь мишачу дірку, але у мене там пастки, – продовжував Дауні. – Бабай здатний пройти крізь стіни, але не любить розкривати себе. Чесно зізнаюся, я в цілковитій розгубленості. Гм?

Тоді він підняв очі.

У повітрі зависла сіра мантія. Схоже, що в ній таки хтось був, оскільки він надавав їй форму, хоч і залишався невидимим.

Шкірою Дауні прокотилися мурашки, коли він задумався: «Мабуть, мій гість невидимий, бо фізично перебуває не тут, у кімнаті, а зовсім деінде».

– Добрий вечір, – сказав він.

Мантія відповіла: «Добрий вечір, лорде Дауні».

Його мозок реєстрував слова, але вуха були готові заприсягнутися, що їх не чули.

Та якщо лякатися всіляких дрібниць, головою Гільдії найманців не станеш. До того ж у постаті його гостя не було нічого страшного. Він був, подумав було Дауні, навдивовижу нудним. Якби монотонна сірість могла набути форми, це була б саме та, яку б вона вибрала.

– Схоже, що ти таки привид, – сказав він.

«Наша природа – не предмет дискусії, – з’явилося в його голові. – Ми тут, щоби зробити замовлення».

– Бажаєте звести когось зі світу? – запитав Дауні.

«Довести до завершення».

Дауні обдумав пропозицію. Це було не так незвично, як здавалося на перший погляд. Були прецеденти. Кожен міг скористатися послугами Гільдії. У минулому кілька зомбі найняли найманців, щоб звести рахунки зі своїми вбивцями. Насправді Гільдія, як він полюбляв думати, була зразком демократичності. Щоб її найняти, не потрібні були ні розум, ні соціальне становище, ні краса чи особливий шарм. Ви просто потребували грошей, які, на відміну від інших речей, були доступні кожному. За винятком бідних, звісно, але деяким людям ну ніяк не допоможеш.

Довести до завершення... Доволі незвичний спосіб висловлюватися.

– Ми можемо... – почав він.

«Платіж відповідатиме складності завдання».

– Тарифи наших послуг...

«Ми заплатимо три мільйони доларів».

Дауні відкинувся назад. Це в чотири рази перевищувало будь-який гонорар, зароблений одним із членів Гільдії (а це був, так би мовити, спеціальний сімейний тариф, включно з гостями, що залишилися на ніч).

– Гадаю, ніяких питань ставити не варто? – запитав він, тягнучи час.

«Ви просто не отримаєте на них жодних відповідей».

– Але чи відповідає запропонована плата складності завдання? Клієнт надійно охороняється?

«Не охороняється взагалі. Але його майже напевно неможливо викреслити за допомогою звичайних засобів».

Дауні кивнув. Це не обов’язково було великою проблемою, сказав він собі. З роками Гільдія накопичила чимало нетрадиційних озброєнь. Викреслити? Незвичне формулювання...

– Ми хотіли б знати, на кого працюємо, – сказав він.

«Ми були в цьому впевнені».

– Маю на увазі, нам потрібно знати ваше ім’я. Чи імена. Усе строго конфіденційно, звісно. Ми повинні якось зареєструвати наших замовників.

«Можете вважати нас за... Аудиторів».

– Дійсно? І що ж ви перевіряєте?

«Усе».

– Гадаю, нам треба дізнатися про вас трохи більше.

«Ми – люди з трьома мільйонами доларів».

Дауні підкорився їхній логіці, хоча вона йому й не сподобалася. Однак за три мільйони доларів можна дозволити собі безліч непоставлених запитань.

– Дійсно? – перепитав він. – За цих обставин, оскільки ви є нашими новими клієнтами, думаю, ми б прагнули отримати платіж авансом.

«Як забажаєте. Золото вже у ваших сейфах».

– Маєте на увазі, що незабаром буде в наших сейфах? – перепитав Дауні.

«Ні. Воно завжди було у ваших сейфах. Ми знаємо це, оскільки щойно його туди поклали».

Дауні якусь мить дивився на порожній каптур, а тоді, не відводячи погляду, простягнув руку й підняв слухавку.

– Пане Вінво? – запитав він, подмухавши в неї як слід. – Так. Добре. Скажи, скільки зараз у наших сейфах? Ну, приблизно. Скажімо, до найближчого мільйона, – хвилину потримавши слухавку на віддалі від вуха, він знову заговорив. – Ну, зроби мені ласку й таки перевір, гаразд?

Він повісив слухавку й поклав руки на стіл перед собою.

– Чи можу я запропонувати вам випити, поки ми чекаємо? – запитав він.

«Так. Гадаємо, можете».

Дауні з певним полегшенням піднявся і підійшов до великої шафки з різноманітними напоями. Його рука зависла над старим і надзвичайно цінним танталом[3]3
  Тантал (tantalus) – спеціальна дерев’яна підставка для графинів з алкогольними напоями. Часто у таку підставку вмонтовувався ключ. Не відімкнувши замок, неможливо було дістати графин. – Прим. ред.


[Закрыть] Гільдії, у графинах якого, судячи з етикеток, містилися «Мор», «Нижд», «Троп» та «Ісків».[4]4
  Сумно й болісно усвідомлювати, що високопоставлені особи дійсно вірили, що обдурять слуг, помістивши алкогольні напої у графини з етикетками, написаними задом наперед. Водночас історії відомо про безліч політично свідомих дворецьких, які, своєю чергою, були переконані, що їхній господар нічого не помітить, якщо віскі присмачити йодом. – Прим. авт.


[Закрыть]

– А що б ви бажали випити? – поцікавився він, замислившись, де в Аудитора міг би бути рот. На якусь мить його рука зависла над найменшим графином, позначеним як Атурто.

«Ми не п’ємо».

– Але ви щойно сказали, що я можу запропонувати вам напій...

«Дійсно. Ми гадаємо, що ви цілком здатні виконати цю дію».

– Ах, – рука Дауні нерішуче зависла над графином з віскі, але він передумав. У цей момент слухавка засвистіла.

– Так, пане Вінво? Дійсно? Справді? Я і сам часто знаходив загублені монети під диванними подушками, неймовірно, як це стає... Ні, ні, я не... Так, у мене є підстава... Ні, я тебе не звинув... Ні, я не знаю... Так, піди й відпочинь, яка чудова ідея. Дякую.

Він знову повісив трубку. Каптур не рухався.

– Ми повинні знати, де, коли і, звісно, кого, – сказав він за хвилину.

Каптур кивнув.

«Це місце не знайдеш на жодній із карт. Ми б хотіли, щоб завдання було завершено до кінця тижня. Це вкрай важливо. Щодо тих, кого...»

На столі Дауні з’явився малюнок, а в його голові виникли слова:

«Назвемо його Товстуном».

– Це жарт? – запитав Дауні.

«Ми не жартуємо».

«Ні, дійсно не жарт», – подумав Дауні, постукуючи пальцями по столу.

– Багато хто скаже, що... ця особа не існує, – сказав він.

«Він повинен існувати. Інакше як би ти впізнав його з першого погляду? Багато хто навіть листується з ним».

– Ну, так, звісно, у певному сенсі він існує...

«У певному сенсі все існує. Але нас цікавить припинення цього існування».

– Знайти його буде ой як нелегко.

«На будь-якій вулиці знайдуться особи, які зможуть вказати вам його приблизну адресу».

– Так, звичайно, – сказав Дауні, задумуючись, чому хтось називає їх «особами». Дивний вибір слова.

– Але ж ви самі сказали, що координати вони навряд чи знатимуть. І навіть тоді, як саме треба... звести Товстуна зі світу? Можливо, келих отруєного хересу?

Каптур не засміявся – йому бракувало обличчя.

«Ви неправильно зрозуміли характер роботи», – пролунало в голові Дауні.

Це його обурило. Найманці ніколи не працювали. Їх наймали, просили зробити якусь послугу або зверталися до них із замовленнями. Працювали лише слуги.

– Що саме я неправильно зрозумів? – уточнив він.

«Ми платимо. Ви знаходите шляхи та засоби».

Каптур почав зникати.

– Як я можу з вами сконтактуватися? – запитав Дауні.

«Ми сконтактуємося з вами. Ми знаємо, де ви перебуваєте. Ми знаємо, де перебувають усі».

Постать зникла. У ту саму мить двері широко розчинилися, і за ними з’явився збентежений пан Вінво, скарбій Гільдії.

– Вибачте, мій лорде, але я дійсно мусив прийти! – він кинув на стіл кілька кружалець. – Подивіться на них!

Дауні обережно підняв золоте колечко. Воно мало вигляд маленької монети, але...

– Ні вартості! – сказав Вінво. – Ні орла, ні решки, ні насічок! Усі вони – пусті кружальця!

Дауні розтулив рота, щоб сказати: «То вони нічого не варті?» Він зрозумів, що в глибині душі сподівається, що це так. Якби вони, ким би вони не були, сплачували непридатним металом, то контрактом тут би й не пахло. Але він розумів, що це не так. Найманці дуже рано навчилися розпізнавати справжні гроші.

– Пусті кружальця, – сказав він, – із чистого золота.

Вінво мовчки кивнув.

– Ну що ж, – сказав Дауні, – і таке зійде.

– Вони однозначно чарівні! – скрикнув Вінво. – А ми ніколи не приймаємо магічних грошей!

Дауні кілька разів підкинув монету над столом. При падінні вона видала приємний дзвін коштовного металу. Вона не була чарівною. Магічні гроші мали б реальний вигляд, оскільки вся їхня мета й зводилася до обману. Але цим кружальцям не було потреби імітувати щось таке чисто людське, як звичайна валюта. Це золото, сказали його пальці. Прийми його або облиш.

Дауні сидів і думав, поки Вінво стояв і журився.

– Ми приймемо його, – сказав він.

– Але...

– Дякую, пане Вінво. Це моє рішення, – сказав Дауні. Певний час він дивився кудись у простір, а тоді посміхнувся. – Пан Часначай ще на місці?

Пан Вінво відсахнувся.

– Я думав, що Рада погодилася звільнити його, – сухо відказав він. – Після цієї справи з...

– Пан Часначай дивиться на світ не так, як інші люди, – сказав Дауні, піднімаючи картинку зі свого столу й задумливо її розглядаючи.

– Ну так, справді, це, безумовно, так і є.

– Будь ласка, покличте його сюди.

Гільдія залучала найрізноманітніших людей, подумав Дауні. От тільки він збагнути не міг, як так вийшло, що до них прийшов Вінво. Важко було уявити, що він готовий всадити комусь ніж у серце – це ж заплямує кров’ю гаманець жертви! Тоді як пан Часначай...

Проблема полягала в тому, що Гільдія приймала хлопчиків, давала їм чудову освіту, між тим навчаючи їх, як вбивати, чисто й безпристрасно, за гроші й на благо суспільства або принаймні на благо тієї частини суспільства, що мала гроші, – а було ще якесь інше суспільство?

Але час від часу з’являвся хтось на кшталт пана Часначая, якого гроші лише відволікали. Пан Часначай мав воістину блискучий розум, однак він виблискував, як тріснуте дзеркало, усіма дивовижними гранями й кольорами веселки. І, зрештою, являв собою щось цілковито роздроблене.

Пан Часначай надміру насолоджувався своїм життям. Нерідко за рахунок життя інших людей.

Про себе Дауні встиг вирішити, що незабаром із паном Часначаєм трапиться якийсь нещасний випадок. Як і багато людей із доволі розмитим поняттям моралі, лорд Дауні мав стандарти, які пан Часначай повсякчас відкидав. Убивство на замовлення було дуже тонкою грою, зазвичай проти людей, які самі знали правила або принаймні могли дозволити собі послуги тих, хто їх знав. Чисте вбивство приносило неймовірне задоволення. Не передбачалося, щоб подібне задоволення наступало від кривавої різанини. Такі речі однозначно призводили до пліток.

З іншого боку, збочений розум пана Часначая ідеально пасував для цієї ситуації. Якщо ж йому не вдасться... навряд чи винним виявиться Дауні, правда ж?

На якийсь час він повернувся до канцелярської роботи. Неймовірно – обсяг паперів ріс, мов на дріжджах. Але рано чи пізно доводиться їх впорядковувати. Зрештою, вони ж не якісь там головорізи...

Пролунав стук у двері. Він відсунув папери на бік і відкинувся на спинку крісла.

– Увійдіть, пане Часначаю, – сказав він. Ніколи не зашкодить нагнати трохи трепетного страху на свого колегу.

Однак двері відчинив один зі слуг Гільдії, обережно несучи тацю з чаєм.

– А, Картере, – сказав лорд Дауні, не видаючи свого здивування. – Просто постав його на стіл.

– Так, пане, – сказав Картер. Він повернувся і кивнув. – Пробачте, пане. Я піду й негайно принесу ще одне горня, пане.

– Що?

– Для вашого відвідувача, пане.

– Якого відвідувача? О, якщо пан Часначай...

Він зупинився. Він обернувся.

На килимку перед каміном сидів юнак, граючись із собаками.

– Пане Часначаю!

– Правильно вимовляти «Часу-не-чай», – сказав Часначай, із легким натяком на докір. – Але нічого, усі помиляються, пане.

– Як ти це зробив?

– Доволі легко, пане. Звісно, на останніх кількох футах злегка підсмажився.

На килимку виднілося кілька грудочок сажі. Дауні зрозумів, що чув звук їхнього падіння, але не надав цьому особливого значення. Ніхто не міг спуститися димоходом. Його верхівка була надійно захищена міцними ґратами.

– За старою бібліотекою є заблокований камін, – сказав Часначай, очевидно, прочитавши його думки. – Під решіткою димоходи з’єднуються. Коротка прогулянка, пане.

– Дійсно?..

– О, так, пане.

Дауні кивнув. Переважно всі старі будівлі були пронизані взаємопов’язаними димоходами – цей факт кожен найманець дізнавався на початку своєї кар’єри. А тоді, сказав він собі, забував його. Завжди корисно нагнати трохи трепетного страху на свого колегу. Він забув, що найманців навчали і цього.

– Схоже, собаки тебе вподобали, – зауважив він.

– Я добре ладнаю з тваринами, пане.

Обличчя Часначая було молоде, відкрите й привітне. Принаймні воно було постійно усміхненим. Приємне враження псував тільки той факт, що Часначай мав лише одне око. Інше постраждало внаслідок незбагненного нещасного випадку, тому його довелося замінити скляною кулькою. Результат збивав із пантелику. Але лорда Дауні набагато більше хвилювало інше око, яке можна було би назвати нормальним. Він ще ніколи не бачив такої маленької і гострої зіниці. Часначай ніби дивився на світ через вушко для голки.

Дауні виявив, що знову сидить за столом. Із Часначаєм так завжди. Ви почувалися набагато затишніше, якщо вас обох щось розділяло.

– Ладнаєш з тваринами, значить? – запитав він. – У мене є звіт, в якому написано, що ти прибив пса пана Джорджа до стелі.

– Не міг стерпіти, як він гавкає, коли я працював, пане.

– Можна було його просто приспати.

– А, – якусь мить Часначай став пригніченим, але тоді просвітлів. – Але я, безумовно, виконав контракт, пане. У цьому не може бути сумнівів, пане. Я перевірив дихання пана Джорджа дзеркалом, як і веліла інструкція. Це є в моєму звіті.

– Так, дійсно, – у той момент, очевидно, голова чоловіка лежала за кілька метрів від його тіла. Жахало те, що Часначая це абсолютно не бентежило.

– А... слуги?.. – поцікавився він.

– Не міг допустити, щоб вони увірвалися, пане.

Дауні кивнув, напівзагіпнотизований скляним поглядом і крихітною зіницею. Ні, він не міг допустити їхнього втручання. І найманець цілком може зіткнутися з серйозним професійним відпором, можливо, навіть від людей, яких навчали ті самі вчителі. Але старий дворецький і служниця, які мали нещастя опинитися в будинку не в той час...

Дауні довелося визнати, що правил, як таких, не існувало. Річ у тім, що протягом багатьох років Гільдія виробила певні етичні норми, і її члени переважно були дуже охайними у своїй роботі, навіть зачиняли за собою двері, та й узагалі прибирали перед тим, як піти. Заподіяння шкоди невинній людині вважалося гіршим, ніж порушення суспільних моральних цінностей, це було порушенням добрих манер. Це було навіть гіршим. Це був несмак. Але правил, як таких, не було...

– Усе ж було добре, пане? – запитав Часначай із очевидним занепокоєнням.

– Ну, гм... трохи не вистачило елегантності, – сказав Дауні.

– А. Дякую, пане. Я завжди радий, коли вказують на мої помилки. Наступного разу я це неодмінно врахую.

Дауні зробив глибокий вдих.

– Саме про це я б хотів поговорити, – сказав він і підняв картинку... як та штука його назвала?.. Товстун?

– Просто цікаво, – почав він, – як би ти звів зі світу цього... джентльмена?

Будь-яка інша людина, Дауні був упевнений, від такого б зайшлася сміхом. Вона б запитала: «Ви жартуєте, пане?» Часначай же просто нахилився вперед, із виразом цілеспрямованої цікавості.

– З труднощами, пане.

– Однозначно, – погодився Дауні.

– Мені знадобиться трохи часу, щоб підготувати план, пане, – продовжив Часначай.

– Звісно, і...

У двері постукали, і до них увійшов Картер із ще одним горнятком та блюдцем.

Він шанобливо кивнув лорду Дауні й непомітно вийшов.

– Добре, пане, – сказав Часначай.

– Прошу? – перепитав Дауні, на мить збентежившись.

– Я вже придумав план, пане, – терпляче сказав Часначай.

– Придумав?

– Так, пане.

– Так швидко?

– Так, пане.

– О боги!

– Ну, пане, ви ж знаєте, що нам часто пропонують до розгляду гіпотетичні проблеми?..

– О, так. Дуже корисне завдання... – Дауні зупинився, а тоді шоковано подивився на Часначая. – Маєш на увазі, що дійсно присвятив час роздумам про те, як віддати землі Батька Вепра? – слабким голосом пробурмотів він. – Насправді сидів і міркував, як це зробити? Справді присвятив цьому свій вільний час?

– О, так, пане. І Качку душевного пундика. І Піщаного чоловіка. І Смерть.

Дауні знову моргнув.

– Ти справді сідав і роздумував, як...

– Так, сер. Я накопичив доволі цікаві матеріали. У свій вільний час, звісно.

– Я маю бути в цьому цілковито впевнений, пане Часначаю. Ти... присвятив... свій час вивченню способів, які можуть убити Смерть?

– Лише як хобі, пане.

– Ну, так, хобі, звичайно. Я і сам колись збирав метеликів, – сказав Дауні, згадуючи задоволення, коли він вперше використав отруту й приколов метелика шпилькою,– але...

– Насправді, пане, основні методи точно такі самі, як і для звичайної людини. Можливості, географія, техніка... Просто потрібно працювати з відомими фактами про певного індивідуума. Звісно, у цьому випадку відомим є багато чого.

– І ти продумав увесь план? – запитав Дауні, майже зачарований.

– О, давно, пане.

– Коли, якщо не секрет?

– Гадаю, в одну із Вепроночей, коли лежав у ліжку, пане.

«О боги, – подумав Дауні, – а я зазвичай просто слухаю дзвоники».

– Оце так, – сказав він вголос.

– Деякі деталі, мабуть, доведеться перевірити, пане. Я хотів би отримати доступ до деяких книг у Темній бібліотеці. Але, так, гадаю, основне вже зроблено.

– І все ж... ця особа... багато хто вірить, що він певним чином... безсмертний.

– Кожен має свої слабкі місця, пане.

– Навіть Смерть?

– О, так. Однозначно. Навіть декілька.

Дауні знову застукав пальцями по столу. Хлопець просто не міг мати справжнього плану, сказав він собі. У нього щось точно в голові перекрутилося – перекрутилося? Та в нього мозок, як спіраль! Однак Товстун не був однією зі звичних мішеней в черговому особняку. Очевидно, що люди намагалися вхопити його й раніше.

Від цього його охопило певне задоволення. Часначай провалиться і, можливо, навіть фатально, якщо його план достатньо дурний. Може, Гільдія тоді втратить золото, а може, і ні.

– Чудово, – сказав він. – Мабуть, деталі твого плану мені знати необов’язково.