Текст книги "Батько Вепр"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц)

– Припини негайно!

Він винувато на неї глянув.

– Лише маленький шматочок, – озвався крук. – За ним ніхто не сумуватиме.

– Навіщо він тобі здався?

– Нас приваблюють яскраві кольори. Автоматична реакція.

– Це стосується сорок!

– От чорт. Правда?

Смерть Щурів кивнув.

– ПИСК.

– О, тепер ти в нас пан Орнітолог? – буркнув крук.

Сюзен сіла й простягнула руку.

Смерть Щурів вчепився в неї. Вона відчувала його кігті, схожі на крихітні шпильки.

Це було майже як та сценка, де мила й красива героїня співає дуетом з Синьою птахою.

Принаймні схоже.

Щонайменше ідея була схожа. Але при перегляді батькам довелося б затулити очі маленьким дітям.

– У нього щось із головою?

– ПИСК, – щур знизав плечима.

– Але таке могло статися, правда? Він дуже старий, і, гадаю, постійно бачить купу жахливих речей.

– ПИСК.

– Всі біди світу, – переклав крук.

– Я зрозуміла, – сказала Сюзен. Це належало до її талантів. Вона не знала напевне, що сказав щур, але збагнула, що він мав на увазі.

– Щось пішло не так, і він не хоче мені зізнатися? – запитала Сюзен.

Від цього вона ще більше розізлилася.

– Але Альберт теж у цьому задіяний, – додала вона.

Сюзен подумала: тисячі, мільйони років виконувати одну й ту саму роботу. Не найприємнішу. Цей світ покидають не лише життєрадісні старі в поважному віці. Рано чи пізно така робота зламала би кожного.

Комусь потрібно було щось зробити. Як тоді, коли бабуся Твайли почала розповідати всім, що вона – імператриця Круля, і перестала носити будь-який одяг.

Сюзен була достатньо розумною, щоб розуміти, що фраза: «Комусь потрібно щось зробити» – сама собою не є корисною. Люди, які її вживали, ніколи не робили доповнення: «І цим кимось буду я». Але хтось повинен був щось зробити, і зараз коло зацікавлених осіб складалося лише з неї і нікого більше. Бабуся Твайли зрештою опинилася в будинку для літніх, з видом на море Квірму. Такої можливості тут, схоже, не передбачалося. Крім того, інші мешканці його навряд чи вподобали б.

Вона зосередилася. Це належало до її найпростіших талантів. Її дивувало, що інші люди на це не здатні. Заплющила очі, простягнула долоні на рівні плечей, розчепірила пальці й почала опускати руки.

Коли вони були на півдорозі, Сюзен почула, що годинник перестав цокати. Останній удар був затяжним, як передсмертний хрип.

Час зупинився.

Але тривалість продовжувалася.

У дитинстві вона завжди замислювалася, чому візити до дідуся могли тривати кілька днів, однак коли вони поверталися, календар показував той самий день, ніби вони нікуди й не від’їжджали.

Тепер вона знала чому, хоча, ймовірно, жодна людська істота ніколи не зрозуміє як. Часом, десь, якось годинник переставав лічити час.

Між кожним раціональним моментом минає мільярд ірраціональних. Десь поза межами часу Батько Вепр іде на санях, зубні феї підіймаються сходами, Мороз малює свої картини, Качка душевного пундика відкладає свої шоколадні яйця. У нескінченних просторах між незграбними секундами Смерть рухається, як відьма, танцюючи між краплями дощу й ніколи не намокаючи.

Люди могли б... Ні, тут люди жити не могли. Ви можете розбавити склянку вина хоч цілою ванною води, збільшивши об’єм рідини, але кількість вина залишиться такою ж. Гумова стрічка залишається тією самою гумовою стрічкою, як сильно її не розтягуй.

Однак існувати тут люди могли би.

Тут ніколи не було занадто холодно, хоча повітря поколювало, як у зимовий сонячний день. Просто за звичкою Сюзен витягла плащ із шафи.

– ПИСК.

– Може, тобі час поратися з іншими мишами та щурами?

– Нєа, перед Вепроніччю доволі спокійно, – відгукнувся крук, намагаючись скласти кігтями клаптик червоного паперу. – От за кілька днів буде вдосталь хом’ячків і піщанок, згадаєш мої слова. Часто діти забувають їх годувати або прагнуть довідатися, що в них всередині.

Звісно, їй доведеться залишити дітей. Але з ними нічого не трапиться – на це просто не вистачить часу.

Вона поспішила сходами донизу й вийшла назовні.

У повітрі завис сніг. Це не був поетичний опис. Він висів, як зірки в небі. Коли сніжинки торкалися шкіри Сюзен, вони танули, випускаючи крихітні електричні іскорки.

На вулиці було чимало людей, але всі немов закам’яніли в часі. Обережно оминаючи їх, Сюзен дійшла до входу в парк.

Сніг досягнув того, чого не могли зробити ні чарівники, ні Варта, – очистив Анк-Морпорк. У нього просто не стало часу, щоб забруднитися. Вранці він, напевно, матиме такий вигляд, ніби місто засипало кавовими меренгами, але наразі кущі та дерева виблискували білизною.

Не чулося ані звуку. Снігова завіса затьмарила ліхтарі. Усього лише кілька ярдів углиб парку, а таке відчуття, ніби Сюзен опинилася у селі.

Вона засунула два пальці до рота й свиснула.

– Знаєш, це можна було зробити вишуканіше, – зауважив крук, який вмостився на засніженій гілці.

– Замовкни.

– Але вийшло непогано. Краще, ніж у більшості жінок.

– Замовкни.

Вони зачекали.

– Навіщо ти вкрав цей клаптик червоного паперу з подарунка маленької дівчинки? – поцікавилася Сюзен.

– У мене на нього свої плани, – похмуро відказав крук.

Вони продовжували чекати.

Сюзен задумалася, що станеться, якщо це не спрацює. Мабуть, щур хихотітиме до кольок у животі. Його хихикання було просто жахливим.

Однак почувся стукіт копит, стіна снігу розступилася, і з неї вийшов кінь.

Хропунець зробив коло й зупинився, від нього йшов теплий пар.

Сідла на ньому не було. Однак із коня Смерті не впадеш.

«Якщо я сяду на нього, – думала Сюзен, – усе розпочнеться знову. Я покину світлий бік і опинюся поза межами цього світу. Я втрачу рівновагу».

«Але ж ти хочеш цього... хіба ні?» – промовив голос усередині її голови.

За десять секунд у парку залишився тільки сніг. Крук повернувся до Смерті Щурів.

– Є ідеї, де можна знайти якусь мотузку?

– ПИСК.

За нею спостерігали.

Дехто сказав: Хто вона?

Дехто сказав: Ми ж пам’ятаємо, що Смерть усиновив дівчину? Це юне створіння – Ті дочка.

Дехто сказав: Вона людина?

Дехто сказав: Переважно.

Дехто сказав: Її можна вбити?

Дехто сказав: О, так.

Дехто сказав: Тоді добре.

Дехто сказав: Ем... ми ж не потрапимо через це в халепу? Це все не дуже... дозволено. Ми не прагнемо зайвих питань.

Дехто сказав: Наш обов’язок – позбавити Всесвіт від сентиментальності.

Дехто сказав: І всі будуть вдячні, коли про це дізнаються.

Хропунець легко приземлився на газон Смерті.

Сюзен вирішила не морочитися з вхідними дверима, а відразу ввійшла в задні, які ніколи не зачинялися.

Відбулися певні зміни. Принаймні одна істотна зміна.

У дверях вирізали котячі дверцята.

Вона витріщилася на них.

За секунду з них вийшов рудий кіт, подарував їй погляд «Я-не-голодний-а-ти-не-цікава» і побіг у сад.

Сюзен прочинила двері на кухню.

Коти усіх розмірів і кольорів заповнили собою весь вільний простір. На неї обернулася сотня очей.

«Типова пані Гамак», – подумала вона. Старенька була частим гостем у «Бірсі» і вважалася цілком схибнутою, а одним із проявів її божевілля був хронічний котизм. Як правило, її кішки опановували всі тонкощі котячого життя, але так і не запам’ятовували, де котячий лоток.

Деякі коти засунули свої носи в миску з молоком.

Сюзен ніколи не розуміла, чим можуть подобатися коти. Переважно вони належали людям, які шаленіли від пудингів. У світі дійсно існували люди, яким рай уявлявся у вигляді шоколадного кошеняти.

– Киш звідси, – наказала вона. – Я й подумати не могла, що в нього є домашні тварини.

Кішки глянули на неї, показуючи, що і так збиралися іти звідси, і рушили, облизуючись.

Миска повільно заповнилася молоком.

Усі кішки явно були живими. Колір тут мало лише життя. Усе інше створив сам Смерть. Колір, водогін і музика – ось речі, непідвладні його генію.

З кухні Сюзен рушила до кабінету.

Тут також відбулися зміни. Схоже, він знову намагався навчитися грати на скрипці.

Смерть так і не зрозумів, чому жоден музичний інструмент йому не піддавався.

На столі панував безлад. Розгорнуті книжки громадилися одна на одній. Ці книжки Сюзен так і не навчилася читати. Деякі букви витали над сторінками чи утворювали химерні візерунки, читаючи вас, поки ви читали їх.

Поверх них були розкидані складні механізми. З віддалі вони нагадували навігаційні прилади – але на яких океанах і під якими зірками?

Кілька сторінок пергаменту були списані самим Смертю. Його почерк впізнавався з першого погляду. Сюзен не знала нікого, хто б міг писати з такими зарубками.

Схоже, він намагався скласти якийсь план.

НЕ ХАПОНІЯ. НЕ ЯКДИВНОЛЯНДІЯ. НЕ ІМПЕРІЯ.

НЕХАЙ 20 МІЛЬЙОНІВ ДІТЕЙ ПО 2 ФУНТИ ІГРАШОК НА ДИТИНУ.

ДОРІВНЮЄ 17 857 ТОНН. 1785 ТОНН НА ГОДИНУ.

ПАМ’ЯТКА: НЕ ЗАБУТИ ПРО СЛІДИ САЖІ.

СИЛЬНІШЕ ПОПРАКТИКУВАТИ ХО-ХО-ХО.

ПОДУШКА.

Вона обережно повернула аркуш на місце.

Рано чи пізно таке мало трапитися. Смерть захоплювався людьми, і вивчення світу людей ніколи не було однобічним процесом. Людина може провести багато років, вивчаючи життя елементарних частинок, а потім усвідомити, що вона розуміє або хто вона, або де вона, але не обидві речі водночас.

Смерть підхопив... людяність. Не насправжки, але щось подібне на неї, якщо уважно не придивлятися.

Його хата навіть імітувала людську домівку. Смерть створив спальню, попри те, що ніколи не спав. Якщо він дійсно наслідував людей, чому б не спробувати божевілля? Воно все-таки дуже популярне.

Можливо, після всіх цих тисячоліть він просто захотів стати милим.

Вона ввійшла в кімнату Часомірів. Коли вона була маленькою, полюбляла слухати їхній звук. Але тепер не отримувала колишнього задоволення від шипіння піску мільйонів пісочних годинників, клацання і стукоту, коли повні зникали, а порожні з’являлися. Тепер вона знала, що відбувається. Звісно, рано чи пізно всі помруть. Просто слухати, як це відбувається, – якось неправильно.

Сюзен вже збиралася піти, коли раптом помітила прочинені двері у місці, де їх ніколи не було.

Вони були замасковані. Потрібно було відсунути цілу секцію полиць із шелесткими часомірами.

Сюзен погойдала її вперед-назад. Потрібно було добряче придивитися, щоб побачити щілину.

По той бік була набагато менша кімната. Вона була усього лиш, скажімо, розміром із собор. Приміщення було від підлоги до стелі обставлене ще більшою кількістю пісочних годинників, ледь помітних у тьмяному світлі з більшої кімнати.

Сюзен ввійшла й клацнула пальцями.

– Світло, – наказала вона. Кілька свічок негайно запалало.

Ці піскові годинники були... якісь неправильні.

Часоміри в більшій кімнаті, наскільки б метафоричними вони не були, – велетенські, виготовлені з дерева, міді та скла. Але ці на вигляд були наче зроблені зі світла та тіней і не містили в собі реальної матерії.

Вона придивилася до найбільшого.

Табличка сповіщала: «ОФФЛЕР».

«Крокодилобог?» – здивувалася вона.

Ну, боги, ймовірно, теж мають життя. Але вони ніколи не вмирають насправді – наскільки їй було відомо. Вони просто зменшуються до розмірів голосу на вітрі або примітки в підручнику з релігії.

Тут були зазначені й інші боги. Кількох із них вона навіть упізнала. На одній із полиць стояли трохи менші часоміри. Побачивши таблички, вона мало не розреготалася.

– Зубна Фея? Піщаний чоловік? Джон Ячмінне Зерно? Качка душевного пундика. Бог... що?

Вона відступила назад, і під її ногою щось захрустіло.

На підлозі валялися уламки скла. Вона нахилилася й підняла найбільший. Від імені, викарбуваного на склі, залишилося лише кілька літер...

«Батько В...»

– О ні. Це неправда! Дідусю, що ж ти наробив!

Коли вона вийшла з кімнати, свічки відразу згасли. Темрява повернулася.

І в темряві, серед розсипаного піску, щось тихо зашипіло й злегка заіскрилося...

Маструм Ридикуль поправив рушник навколо талії.

– Як у нас справи, пане Модо?

Садівник Академії відсалютував.

– Баки повні, пане Архіректоре! – життєрадісно повідомив він. – Підігрівав воду в котлах цілий день!

Інші старші чарівники скупчилися у дверях.

– Маструме, я дійсно вважаю, що це дуже нерозумно, – сказав Викладач новітніх рун. – Безумовно, вона була запечатана не просто так.

– Пригадайте напис на дверях, – зауважив Декан.

– Ой, вони просто написали це, щоб туди ніхто не потикався, – сказав Ридикуль, відкриваючи нову пачку мила.

– Ну, так, – сказав Завкаф неточних наук. – Так і є. Для цього написи і пишуть.

– Це ванна кімната, – наголосив Ридикуль. – А ви всі поводите себе так, ніби це якась камера тортур.

– Ванна кімната, – озвався Декан, – однак спроектована Клятим Тупаком Джонсоном. Архіректор Дощевіск скористався нею лише раз, після чого запечатав! Маструме, прошу, спам’ятайтеся! Це ж Джонсон!

Виникла пауза, оскільки навіть Ридикулю довелося це обдумати.

Покійний (на радість багатьох) Бергольд Статлі Джонсон був загальновизнаний найгіршим винахідником у світі, але в дуже специфічному сенсі. Просто погані винахідники виготовляли речі, які не працювали. Він не належав до цих мальків. Будь-який дурень міг зробити щось, що ніяк не реагувало на натискання кнопки. Він зневажав таких невдах-аматорів. Усе, що він побудував, працювало. Воно просто не робило того, про що повідомляла інструкція. Якщо ви хотіли невелику ракету «земля-повітря», варто було попросити Джонсона розробити декоративний фонтан. Для нього це означало майже те саме. Але це ніколи не знеохочувало його й не зменшувало хворобливу цікавість його клієнтів. Музика, садово-паркове мистецтво, архітектура – його талантам не було ні кінця ні краю.

Те, що Клятий Тупак проектував і ванні кімнати, стало певною несподіванкою. Але, як зауважив Ридикуль, було відомо, що він розробив і побудував кілька великих органів, і, якщо задуматися сильніше, це було те саме прокладання труб.

Інші чарівники, які були в Академії довше, ніж Архіректор, вважали, що якщо Клятий Тупак Джонсон таки побудував повністю функціональну ванну, він задумував її як щось зовсім інше.

– Знаєте, я завжди знав, що про пана Джонсона постійно лихословили, – зрештою сказав Ридикуль.

– Ну, так, звичайно, – сказав Викладач новітніх рун, сильно роздратований. – Це те саме, що заявити, що варення приваблює ос.

– Не все, що він зробив, погано працювало, – твердо сказав Ридикуль, розмахуючи щіткою. – Згадайте ту штуку, яку використовують на кухні, щоб чистити картоплю.

– А, ви маєте на увазі ту, з мідною табличкою «Покращений манікюрний набір»?

– Слухайте, це всього лише вода, – гаркнув Ридикуль. – Навіть Джонсон не зміг би зробити її небезпечнішою. Модо, відкрити шлюзи!

Решта чарівників позадкувала, коли садівник крутнув кілька ошатно оздоблених мідних коліс.

– Мені набридло нишпорити серед вас, шукаючи мило, хлопці! – крикнув Архіректор, коли вода забулькала прихованими каналами. – Гігієна! От що головне!

– Потім не кажіть, що ми вас не попереджали, – сказав Декан, зачиняючи двері.

– Ем, я досі не розібрався, куди ведуть деякі труби, пане, – наважився Модо.

– Зараз дізнаємося, не думай боятися, – радісно заявив Ридикуль. Він зняв капелюх і надягнув шапочку для душу з персональним дизайном. З поваги до його професії, вона була гостроверхою. Ридикуль схопив жовту гумову качку.

– Піддай пару, хлопче! Тобто ґноме, звісно, пане Модо.

– Так, Архіректоре.

Модо смикнув за важіль. У трубах загриміло, із кількох з’єднань ринула пара.

Ридикуль ще раз оглянув ванну.

Справжній скарб, без усіляких сумнівів. Кажіть, що заманеться, але старий Джонсон часом влучає в яблучко, навіть якщо і цілком випадково. Уся кімната, включно зі стелею та підлогою, була викладена біло-зелено-блакитною плиткою.

У центрі, під короною з труб, вивищувався запатентований Джонсоном «Тайфун» – Покращений Кімнатний Омовитель із Автоматичною Мильницею, справжня гігієнічна поема з червоного й рожевого дерева та міді.

Ридикуль змусив Модо полірувати кожну трубу й мідний умивальник, поки вони не засяяли. Це тривало вічність.

Ридикуль зачинив за собою матові дверцята. Винахідник чудо-купелі вирішив перетворити просте прийняття душу на повністю контрольовану процедуру, і одна зі стін величезної кабіни становила неймовірну панель із мідними кранами в формі русалок, мушель, і з якоїсь причини – гранатів. Морська, жорстка та м’яка вода надходили окремо, а величезні колеса допомагали регулювати температуру з точністю до градуса. Ридикуль уважно все оглянув.

Тоді він зробив крок назад, оглянув плити й проспівав:

– Мі-і-і! Мі-і-і-мі!

Його голос повернувся луною.

– Ідеальне ехо! – скрикнув Ридикуль, вроджений ванний баритон.

Він підняв слухавку, встановлену, щоб забезпечити зв’язок купальника з інженером.

– Баки на повну, пане Модо!

– Буде зроблено, пане!

Ридикуль відкрутив кран з написом «Бризки» й відскочив убік, оскільки частина його мозку досі пам’ятала, що винахідливість Джонсона не лише розгортала конверт, а й змушувала його проноситися кімнатою й вилітати далеко за межі сортувального приміщення, пробивши стіну.

Його огорнув ніжний потік теплої води, подібний на лагідний туман.

– Неймовірно! – скрикнув він і спробував інший кран.

«Дощ» збадьорив його набагато більше. «Злива» змусила його задихатися, а після «Потопу» він схопився за панель, бо, здавалося, йому от-от знесе маківку. «Хвиля» носила стіну теплої морської води від одного боку кабіни до іншого, а тоді змила її через решітку, інстальовану в підлозі посередині кімнати.

– З вами все добре, пане? – крикнув Модо.

– Надзвичайно! Тут ще дюжина ручок, які я не спробував!

Модо кивнув і постукав по клапану.

З густих хмар пари долинав високий голос Ридикуля, який виспівував щось, що, на його думку, було піснею.

– О, я-я-а-а-а знав... е-е-е... якогось сільськогосподарського робітника, можливо, покрівельника, і я з ним добре дружив, і він... він був фермером, тепер я точно згадав... у нього була дочка і... Її ім’я зараз не пригадаю, І... На чому я закінчив? А, точно. Приспів: Казна-що, овочі смішної форми, ріпочка, щось незрозуміле і співучий солове-е-е-е-а-арго-о-о-о-о-аргх о! о! о!

Раптово пісня перервалася. Модо чув лише жахливий шум води.

– Архіректоре?

За мить з боку стелі пролунав голос. Він був нерішучим і лунав звідкись зверху.

– Ем... не міг би ти зробити ласку й відімкнути воду, мій любий друже? Ем... і повільно, якщо не заперечуєш.

Модо повільно покрутив колесо. Шум поступово стих.

– Так. Прекрасно, – відізвався голос, тепер уже з рівня підлоги. – Добре. Чудова робота. Думаю, ми цілком можемо назвати це успіхом. Так, справді. Ем. Ти міг би допомогти мені вийти? Не знаю чому, але я відчуваю певну нестійкість...

Модо відчинив двері, допоміг Ридикулю вийти й посадив його на лавку. Той був доволі блідим.

– Так, дійсно, – мовив Архіректор, його погляд був скляним. – Неймовірний успіх. Ем. Одна проблема, Модо...

– Так, пане?

– Є там один кранчик, який, напевно, зараз краще не чіпати, – сказав Ридикуль. – Зробиш мені велику послугу, якщо підеш і повісиш на нього якесь повідомлення.

– Яке, пане?

– «Ніколи не торкатися» чи щось подібне.

– Добре, пане.

– Почепи його на кран із написом «Гейзер».

– Добре, пане.

– Іншим про це краще не знати.

– Добре, пане.

– О боги, ніколи не почувався настільки чистим.

З вигідної позиції, серед декоративних плит біля стелі, за Ридикулем уважно стежив невеличкий Гном у капелюшку.

Коли Модо пішов, Архіректор почав повільно витиратися великим пухнастим рушником. До нього вже повернулося самовладання, і він мугикав чергову пісеньку.

– Минула Вепроніч, і я... послав своїй коханій короткого гидкого листа, хах, дійсно, і куріпку з грушею до купи...

Ґном зісковзнув по плитках і підкрався до постаті, що енергійно дриґалася.

Ридикуль, після ще кількох спроб пригадати слова, зупинився на пісні, знайомій на кожній планеті, де існують зими. Її часто починають використовувати представники місцевих релігій, кілька слів змінюється, але насправді її зміст має такий самий стосунок до богів, як коріння – до листя.

– ...Там овечки покотились, а ягнички народились...

Ридикуль крутнувся. Куточок мокрого рушника зачепив Гнома за вухо й повалив на спину.

– Я бачив, як ти підкрадаєшся! – проревів Архіректор. – Що ти задумав? Ти дрібний злодюжка?

Ґном ковзнув назад на мильну поверхню.

– А ви, пане, що задумали? Ви не повинні мене бачити!

– Я чарівник! Ми бачимо всі речі, які існують, – сказав Ридикуль. – А у випадку Скарбія, також речі, яких не існує. Що у твоїй сумці?

– Вам не варто відкривати сумку, пане! Вам дійсно не варто її відкривати!

– Чому? Що в ній?

Гном осів.

– Річ не в тому, що в ній, пане. Річ у тому, що з неї вийде. Я повинен випустити їх одну за одною, не можу навіть уявити, що трапиться, якщо всі вони вийдуть відразу!

Ридикуль зацікавився і почав розв’язувати вузол.

– Ви потім про це сильно пошкодуєте, пане! – заблагав ґном.

– Пошкодую? Так для чого ти тут, юначе?

Ґном здався.

– Ну гаразд. Знаєте Зубну Фею?

– Так. Звичайно, – відказав Ридикуль.

– Ну... я – не вона. Але працюю з подібними речами.

– Тобто? Забираєш щось геть?

– Гм... не забираю, переважно. Здебільшого... приношу...

– А... ніби нові зуби?

– Ем... ніби нові бородавки, – зізнався Гном.

Смерть закинув мішок у сани й заліз сам.

– У вас гарно виходить, пане, – похвалив Альберт.

– ПОДУШКА ДОСІ ЗАВДАЄ ДИСКОМФОРТУ, – поскаржився Смерть, підтягнувши пояс. – Я НЕ ЗВИК ДО ВЕЛИКОГО ТОВСТОГО ЖИВОТА.

– Найкращий, на який я спромігся. Інакше б ви взагалі нічо не мали, пане.

Альберт відкоркував пляшку холодного чаю. Від випитого хересу йому дошкуляла спрага.

– Усе добре, пане, – повторив він, ковтаючи чаю. – І сажа в каміні, і сліди, випитий херес, сліди від саней на дахах... повинно спрацювати.

– ТАК ДУМАЄШ?

– Впевнений.

– І Я ПЕВЕН, ЩО ДЕХТО МЕНЕ ПОБАЧИВ. Я ВІДЧУВАЮ, КОЛИ ВОНИ ПІДГЛЯДАЮТЬ, – із гордістю додав Смерть.

– Чудово, пане.

– ТАК.

– Наважуся дати пораду. Простого «Хо-хо-хо» цілком досить. Не треба казати «Бійтеся, нещасні смертні», якщо не хочете, щоб вони виросли лихварями чи кимось таким.

– ХО. ХО. ХО.

– Так, вдається все краще й краще, – Альберт поспішно втупився у блокнот, щоб Смерть не побачив його обличчя. – Мушу додати, пане, що точно спрацює, так це публічна поява. Однозначно.

– О. Я ПЕРЕВАЖНО ТАКЕ НЕ РОБЛЮ.

– Батько Вепр – доволі публічна постать, пане. І один вдалий публічний виступ буде значно кориснішим, аніж випадкові появи, хай там скільки дітей його побачать. Допоможе розробити задубілі м’язи віри.

– ДІЙСНО? ХО. ХО. ХО.

– Гаразд, гаразд, звучить просто чудово, пане. На чому я... а, так... магазини будуть відчинені допізна. Купу дітлахів приводять поглянути на Батька Вепра. Звичайно, не на справжнього. Просто на якогось дідугана з подушкою під светром, у жодному разі не натякаю на вас, пане.

– НЕ НА СПРАВЖНЬОГО? ХО. ХО. ХО.

– О, ні. І навіть не доведеться...

– А ДІТИ ПРО ЦЕ ЗНАЮТЬ? ХО. ХО. ХО.

– Можливо, пане, – Альберт почухав ніс.

– ТАК НЕ МАЄ БУТИ. НЕ ДИВНО, ЩО ВИНИКЛИ... УСКЛАДНЕННЯ. ВІРА БУЛА ПІДІРВАНА? ХО. ХО. ХО.

– Може бути, пане. Ем... хо-хо.

– І ДЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ ЦЯ ПАРОДІЯ?

Альберт здався.

– У Молі Купи-Продая, наприклад. Там дуже популярний грот Батька Вепра. Очевидно, їхній Батько Вепр завжди на висоті.

– ВІДВІДАЄМО МИ ЇХ ЗРАНКУ. ПРОЇДЕМОСЯ ПО НИХ НА САНКАХ. ХО. ХО. ХО.

– Як скажете, пане.

– ЦЕ БУЛА ГРА СЛІВ, АЛЬБЕРТЕ. НЕ ЗНАЮ, ЧИ ТИ ЗАУВАЖИВ.

– Глибоко в душі вмираю від сміху, пане.

– ХО. ХО. ХО.

Архіректор Ридикуль усміхнувся.

Усміхався він часто. Ридикуль належав до тих людей, які усміхаються навіть тоді, коли роздратовані, однак зараз він відчував гордість. Болючі відчуття в певних частинах тіла цій гордості аж ніяк не перешкоджали.

– Дивовижна ванна, правда ж? – запитав він. – Таку приховати! Оце дурню вигадали. Розумію, спочатку могли виникнути проблеми, – він обережно перемістився, – але їх слід було очікувати. У ній є все, хіба ти не бачиш? Поглянь, ванночки для ніг у формі мушель. Ціла шафа для купальних халатів. А в тому крані нагорі є ціла купа бульбашок, тож можна робити бульбашки у воді, навіть не маючи проблем зі шлунком! А в цій штуці, яку тримають русалки, спеціальна баночка для педикюрних ножичків. У цьому місці є все!

– Спеціальна баночка для педикюрних ножичків? – перепитав Ґном Бородавко.

– Ага, обережність ще нікому не шкодила, – відгукнувся Ридикуль, піднімаючи кришку оздобленої банки з написом «СІЛЬ ДЛЯ ВАННИ» і витягаючи пляшку вина. – Роздобудьте якусь частинку людини, наприклад, її нігті, і все – вона у вашій владі. Стара добра магія. Ще зі світанку часів.

Він поглянув на пляшку при світлі.

– Мало би вже прекрасно охолонути, – сказав він, витягаючи корок. – Бородавки, значить?

– Якби ж я знав навіщо, – сказав ґном.

– Хочеш сказати, що не знаєш?

– Ні. От прокинувся я якось, і все – я Ґном Бородавко.

– Дивина, та й годі, – сказав Ридикуль. – Мій батько завжди говорив, що якщо ходити босоніж, прийде Ґном Бородавко, але я ніколи не знав, що ти існуєш насправді. Я думав, що він просто тебе вигадав. Зубні феї, так, і ці маленькі жучки, які живуть у квіточках, сам збирав їх, коли був маленьким, але про бородавки нічого не пригадую, – він задумливо продовжував пити. – До речі, мого далекого родича звати Бородавко. Непогане ім’я, якщо задуматися.

Він подивився на ґнома поверх келиха.

Неможливо стати Архіректором, не маючи тонкого чуття на помилковість ситуації. Ну, не зовсім так. Краще сказати, що неможливо надовго залишатися Архіректором.

– Робота хоч приємна? – задумливо запитав він.

– З лупою було б краще, – сказав ґном. – Принаймні частіше бував би на свіжому повітрі.

– Думаю, треба все як слід перевірити, – сказав Ридикуль. – Може бути, що нічого й немає.

– Ну дякую, – похмуро озвався Ґном Бородавко.

«Цьогорічний грот видався надзвичайним», – сказав собі Вернон Купи-Продай. Команда виклалася на повну. Сани Батька Вепра були справжнім витвором мистецтва, а свині здавалися справжнісінькими завдяки дивовижному рожевому відтінку.

Грот зайняв майже весь перший поверх. Одного з ельфів покарали за куріння за Водоспадом Чарівних Дзвіночків, а механічні Ляльки Всіх Національностей, які показували, як Жити Мирно, частенько смикалися і виходили з ладу, але загалом, на його думку, видовище звеселяло серця всіх дітей.

Діти з батьками ставали в чергу й споглядали це видовище, витріщаючись, неначе сови.

А гроші текли рікою. О, як вони текли.

Для того, щоб персонал не відчував Спокуси, пан Купи-Продай протягнув дроти вздовж стель магазину. Посередині кожного поверху розташовувалася маленька кабінка, в якій сидів касир. Команда приймала гроші в клієнтів, клала їх у маленькі механічні машинки на мотузках, які з дзижчанням мчали вгору до касира, той клав решту, і машинки гуркотіли назад. Отож у Спокуси не було ні найменшого шансу, а маленькі вагончики літали туди-сюди, як феєрверки.

Пан Купи-Продай любив Вепроніч. Зрештою, це все було для дітей.

Він засунув пальці в кишені жилетки й осяйно усміхнувся.

– Усе гаразд, панно Гардінґ?

– Так, пане Купи-Продай, – лагідно відповіла касирка.

– Пречудово, – глянув він на купу монет.

Від них до металевої решітки блиснула яскрава крихітна зиґзаґоподібна лінія.

Пан Купи-Продай моргнув. Просто перед ним блиснуло ще кілька іскор – з металевої оправи окулярів панни Гардінґ.

Грот певним чином змінився. На частку секунди пан Купи-Продай відчув швидкість, яка немовби зупинилася зі скрипом. Такого не може бути!

Чотири свинки, зроблені з рожевого пап’є-маше, вибухнули. Картонне рило відскочило від голови пана Купи-Продая.

На тому місці, де були поросята, рохкаючи й обливаючись потом, з’явилися... ну, він припустив, що вони теж були свинями, оскільки в гіпопотамів не буває гострих вух і кілець у носах. Але ці істоти були величезними, сірими та вкритими щетиною, і над кожною з них зависла хмара смердючих випарів.

І вони мали не надто милий вигляд. У них не було нічого чарівного. Одне створіння повернулося, зиркнуло на нього маленькими червоними очима й навіть не вичавило «хрю» – звук, який пан Купи-Продай, що народився і виріс у місті, завжди асоціював зі свинями.

– Гна-а-ар-р-рункх? – пролунало натомість.

Сани також змінилися. Попередні сани – зі сріблястими завитками – йому дуже подобалися. Він особисто керував процесом приклеювання кожної мерехтливої зірки. Але тепер ця краса лежала в блискучих уламках довкола саней, які на вигляд складалися з грубо обтесаних стовбурів дерев, покладених на дві масивні дерев’яні дошки. Вони були древні й прикрашені вирізьбленими обличчями – страхітливими, грубо вирізаними вищиреними обличчями, абсолютно недоречними у цій ситуації.

Батьки кричали й намагалися відтягнути дітей подалі, але доволі безуспішно. Сани притягували дітей, як варення осу.

Пан Купи-Продай підбіг до страхіття, розмахуючи руками.

– Зупиніть це! Припиніть це! – закричав він. – Ви лякаєте дітей!

Однак він почув, як маленький хлопчик позаду нього вигукнув:

– У них навіть ікла є. Круто!

– Глянь, а цей цюняє! – сказала його сестра. Піднялася страхітлива хмара жовтої пари. – Подивіться, воно тече до сходів! Усі, хто не вміє плавати, міцніше вхопіться за перила!

– Знаєш, якщо ти погано поводишся, вони тебе зжеруть, – заявила маленька дівчинка з очевидним схваленням у голосі. – Повністю. Навіть кістки. Хрум-хрум.

– Не будь дитиною, – заперечив старший хлопчик. – Вони несправжні, всередині просто ховається чарівник або встановлений якийсь механізм. Усі знають, що насправді вони не...

Один із кабанів повернувся й глянув на нього. Хлопчик сховався за матір’ю.

Пан Купи-Продай зі сльозами гніву на обличчі пробивався крізь бурхливий натовп і нарешті досягнув гроту. Він схопив переляканого ельфа за руку.

– Це все Комітет «Рівність Зросту» придумав, правда? – прокричав він. – Хочуть мене розорити! І зіпсувати свято всім дітям! Глянь на чарівних ляльок!

Ельф завагався. Діти купчилися навколо нових свиней, попри зусилля матерів, які все ще намагалися їх відтягнути. Якась маленька дівчинка дала кабану апельсин.

Ляльки Всіх Національностей однозначно вийшли з ладу. Музична скринька під ними все ще грала «Як би було мило, якби всі були милими», але дроти, на яких трималися фігурки, зігнулися, отож хапонський хлопчик ритмічно бив омнійську дівчинку по голові ритуальним списом, а дівчина в аґатійському національному вбранні раз у раз молотила ногами малого ллямедського друїда у вухо. Їх огульно підбадьорював хор маленьких дітей.

– Ем... е-е-е... у гроті ще більша халепа, пане Купи... – почав ельф.

Постать у червоно-білому пробилася крізь натовп і сунула фальшиву бороду в руки пана Купи-Продая.

– Годі з мене, – сказав старий у костюмі Батька Вепра. – Я не проти запаху апельсинів і мокрих штанів, але цього я терпіти не збираюся.

Розштовхавши чергу, він зник. Купи-Продай почув його прощальні слова:

– І він навіть не знає, як це правильно робиться!

Пан Купи-Продай продовжив проштовхуватися вперед.