Текст книги "Батько Вепр"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 18 страниц)

– Це не твоя вежа, – сказала вона, відступаючи назад.

– Ні, але бачиш цей арбалет? Арбалет – мій. Так що ви йдіть вперед, а я за вами. Пан Часначай уже зачекався.

– Пробачте, але я хочу дещо перевірити, – сказав Сушняк. На превелике здивування Сюзен, він нахилився і торкнувся стріли арбалета.

– Гей! Що ти робиш? – скрикнув Персик, задкуючи.

– Ну так, гострота відчутна, але певні больові відчуття можуть бути частиною нормальної реакції нервових закінчень, – сказав О Боже. – Попереджаю: є ймовірність, що я можу виявитися безсмертним.

– Ага, але ми – ні, – сказала Сюзен.

– Безсмертним? – перепитав Персик. – То як я тобі стрельну в голову, ти не вмреш?

– Ну, якщо висловлюватися таким чином... біль я відчуваю.

– Чудово. Тоді рухайся.

– Коли щось трапиться, – прошепотіла Сюзен, – постарайтеся спуститися і вибратися назовні. Якщо дійде до найгіршого, кінь вас звідси вивезе.

– Якщо щось трапиться, – пошепки виправив О Боже.

– Коли, – наполягала Сюзен.

Персик раз у раз озирався. От якби з’явився хтось із його приятелів – йому одразу полегшало би! Добре, що він хоч залишився з полоненими, а не сам.

Кутиком ока Сюзен побачила, що на сходах з протилежного боку щось рухається. На мить їй здалося, що вона бачить відблиски – наче від світла, що відбивається від металевих лез. Тоді ззаду почулося чиєсь утруднене дихання.

Чоловік з арбалетом непорушно стояв, витріщившись на протилежні сходи.

– Ні, тільки не це, – видихнув він.

– Що це? – запитала Сюзен.

Він зиркнув на неї.

– Ти теж це бачиш?

– Таку штуку з купою лез, що клацають? – уточнила Сюзен.

– О, ні-і-і-і...

– Вона з’явилася лише на мить, – сказала Сюзен. – Тепер зникла, – сказала вона. – Щоб з’явитися деінде, – додала згодом.

– Це Людина-руки-ножиці.

– А хто він? – поцікавився О Боже.

– Ніхто! – гаркнув Персик, намагаючись опанувати себе. – Людини-руки-ножиці не існує, правда?

– Ну... так. Слухай, ти коли був маленьким, часто смоктав палець? – запитала Сюзен. – Бо єдина Людина-руки-ножиці, що мені відома, – це вигадана істота, якою батьки лякають дітей. Кажуть, вона з’являється і...

– Замовкни-замовкни-замовкни, – заблагав Персик, підштовхуючи її арбалетом. – Діти вірять у всякі нісенітниці! Але тепер я дорослий і можу відкоркувати пляшку пива чужими зубами... о боги...

Сюзен почула подзвякування. На цей раз воно прозвучало дуже близько.

Персик заплющив очі.

– У мене за спиною нічого немає? – запитав він тремтячим голосом.

Сюзен відштовхнула Фіалку та Сушняка вбік і шалено замахала рукою в бік сходів.

– Ні, – відповіла вона, коли вони поспішно зникли.

– На сходах ніхто не стоїть?

– Ні!

– Чудово! Якщо побачиш цього одноокого мерзотника, скажи йому, щоб забирав гроші собі!

Він обернувся і побіг геть.

Сюзен повернулася, щоб піднятися сходами, і побачила Людину-руки-ножиці.

Однак він мав далеко не людську подобу й нагадував щось на зразок страуса чи ящірки, що стала на свої задні лапи, і був майже цілком зроблений з лез. Тисячі лез дзенькали в унісон кожного руху створіння.

Довга срібна шия вигнулася, і голова, складена з ножиць, поглянула на дівчину.

– Ти шукаєш не мене, – сказала Сюзен. – Ти – не моє нічне жахіття.

Леза похиталися туди-сюди. Людина-руки-ножиці намагався думати.

– Пригадую, якось ти прийшов по Твайлу, – сказала Сюзен, ступаючи уперед. – Ця клята гувернантка розповіла їй, що стається з маленькими дівчатками, які смокчуть свої пальці, пригадуєш? Пам’ятаєш кочергу? Закладаюся, після цього тобі довелося годинами загострювати свої леза...

Істота опустила голову, обережно обійшла дівчину, настільки ввічливо, наскільки це було можливо, і, подзенькуючи, кинулася донизу сходами, переслідуючи Персика.

А Сюзен побігла догори, на вершечок вежі.

Сідней натягнув зелений фільтр на ліхтар і натиснув маленьким срібним прутиком зі смарагдом на кінчику. Частинка замка перемістилася. Зсередини почулося дзижчання, і щось клацнуло.

Він полегшено зітхнув. Кажуть, що перспектива страти справляє дивовижний вплив на розумову концентрацію, але це – неначе дія сильного заспокійливого, як порівняти з поглядом Часначая.

– Я, гм, думаю, це був третій замок, – сказав він. – Його відчиняє зелене світло. Пригадую дивовижний замок до Зали Мурґле, який можна було відчинити лише за допомогою серцесвітного вітру, хоча це було...

– Я дуже ціную твій досвід, – сказав Часначай. – А інші чотири?

Сідней нервово зиркнув на мовчазного велетня Банджо й облизав губи.

– Ну, звісно, якщо я маю рацію, і замки залежать від певних умов, то ми можемо провести тут роки... – зізнався він. – Припустимо, що їх може зламати, скажімо, лише білявий хлопчик із мишкою в руках? У вівторок, до того ж лише в дощову погоду.

– Ти що, не можеш визначити природу заклинання? – запитав Часначай.

– Так, так, звісно, можу, – Сідней енергійно замахав руками. – Так я і впорався із цим замком. Чари зворотної дії, розумієте? Але потрібно трохи більше часу.

– У нас є ціла купа часу, – відказав Часначай.

– Можливо, знадобиться трошки більше, – сказав Сідней. – Ці процеси дуже, дуже й дуже... складні.

– Ой леле. Якщо у тебе не виходить, то так і скажи, – сказав Часначай.

– Ні! – пискнув Сідней, але швидко опанував себе. – Ні, ні, ні, я впораюся... Упевнений, що незабаром їх відчиню...

– Прекрасно, – відказав Часначай.

Студент-чарівник опустив очі. З тріщини між дверцятами сочилася цівка пари.

– А що там, пане Часначаю?

– Без поняття.

– А. Гаразд, – Сідней похмуро поглянув на четвертий замок. Дивовижно, скільки забутого спливає в пам’яті у присутності такої людини, як Часначай.

– Більше не буде насильницьких смертей? – запитав він, нервово зиркнувши. – Я не зношу вигляду насильницьких смертей!

Часначай заспокійливо обійняв його за плечі.

– Не хвилюйся, – сказав він. – Я на твоєму боці. Насильницька смерть тебе точно не чекає.

– Пане Часначаю?

Він обернувся. Середній Дейв ступив на майданчик.

– У вежі хтось є, – сказав він. – Десь подівся Котяче Око. Без поняття, де він. Я наказав Персику наглядати за сходами, а тепер не знаю, де Сітка.

Часначай глянув на Сіднея, який гарячково копирсався в четвертому замку, намагаючись не померти.

– Навіщо ти мені це розповідаєш? Я думав, що заплатив вам, великим сильним чоловікам, купу грошей, щоб ви з усім цим давали раду.

Губи Середнього Дейва сформували кілька слів, але промовив він інакші:

– Чудово, але з чим нам доведеться стикнутися? Га? Із Старим Відуном, бабаєм чи чимось подібним?

Часначай зітхнув.

– Підозрюю, зі службовцями Зубної Феї, – сказав він.

– Але вони не схожі на тих, що були тут раніше, – сказав Середній Дейв. – Якісь звичайні люди. Ще й, схоже, земля розверзлася і проковтнула Котяче Око, – він на мить замислився. – Тобто стеля, – виправився він.

У його уяві, зазвичай маловживаній, замерехтіли жахливі образи.

Часначай перетнув сходовий марш і поглянув униз. Далеко внизу білим колом виблискувала купа зубів.

– І дівчина зникла, – сказав Середній Дейв.

– Дійсно? Я нібито наказав її вбити.

Середній Дейв завагався. Ма Білоліл навчала синів поважати жінок, делікатних і тендітних істот, і як слід лупцювала хлопців, якщо її неймовірно чутливий радар вловлював тенденції неповаги. А він був насправді неймовірно чутливим. Ма відчувала, що ти робиш через три кімнати – справжнє жахіття для підлітка.

Такі речі залишають слід на все життя. Мамусі Білоліл це точно було під силу. Решті банди ніщо б не перешкодило усунути тих, які стали між ними й великими сумами грошей. Однак усі відчували невимовне обурення через те, що Часначай міг наказати вбити когось лише тому, що той йому більше не потрібний. Не те щоб це було непрофесійно. Тільки найманці могли так вважати. Просто існують вчинки, які можна робити і які – не можна. І цей належав саме до тих, вчиняти які – зась.

– Ми подумали... Ну, ніколи не знаєш...

– Вона нам не потрібна, – сказав Часначай. – Нам і своїх людей вистачає.

Сідней почав гарячково гортати свій записник.

– Так чи так, а це місце – лабіринт... – почав Середній Дейв.

– На жаль, це правда, – відказав Часначай. – Але я певен, що їм вдасться нас знайти. Вони безумовно наміряються вчинити щось героїчне.

Фіалка та О Боже бігли сходами донизу.

– Знаєш, як звідси вибратися? – поцікавилася вона.

– А ти?

– Думаю, тут є таке... м’яке місце. Якщо пройти крізь нього, усвідомлюючи його наявність, то можна вибратися назовні.

– Іти знаєш, де воно?

– Ні! Я ніколи не була тут раніше! При вході мені натягнули мішок на голову! А я ж всього лише збирала зуби з-під подушок! – Фіалка почала схлипувати. – Отримуєш список, п’ятихвилинний інструктаж, а вони ще й стягують з тебе десять пенсів на тиждень за драбину! Знаю, що з маленьким Вільямом Рубіном я припустилася помилки, але вони повинні були сказати, що не треба забирати зуби, які...

– Ем... помилки? – перепитав Сушняк, підганяючи її.

– Він просто спав із головою під подушкою, але вони завжди видають щипці, і ніхто не попередив, що я не повинна...

„У неї безумовно приємний голос, – подумав Сушняк. – Та водночас і на диво скрипучий. Наче слухаєш, як говорить флейта“.

– Думаю, нам краще вибратися звідси пошвидше, – сказав О Боже. – А то нас можуть почути, – натякнув він.

– А які в тебе божественні обов’язки? – запитала Фіалка.

– Ем... ну, я... знаєш, роблю то одне, то інше... – Сушняк намагався мислити, незважаючи на жахливий головний біль. І тоді йому на думку спала ідея – зазвичай такі здаються хорошими лише після значної порції алкоголю. Хоч пила, найімовірніше, якась інша людина, але ідея осінила саме його голову.

– Насправді я фрілансер, – озвався він якомога радіснішими тоном.

– Як можна бути богом-фрілансером?

– Ну, знаєш, якщо інший бог захотів, цей, взяти відгул, то я його заміняю. Ага. Саме це я й роблю.

Його самого вразила власна винахідливість, недоречна за цих обставин.

– О, так. І я такий зайнятий! Аж із ніг падаю. У мене ціла купа замовлень, ти навіть не уявляєш. Коли хтось із богів перетворюється собі на величезного білого бика чи лебедя й вирішує гульнути десь із місяць, завжди звертається до мене: „О, Сушняку, старий, приглянь за всім, поки мене не буде, гаразд? Відповідай на молитви й таке інше“. У мене вільної хвилинки не залишається, але ж хіба відмовишся від роботи у наш час?

Очі Фіалки округлилися від захоплення.

– І зараз ти теж когось заступаєш? – запитала вона.

– Ну, так... взагалі-то, бога похмілля.

– Бога похмілля? Страшне!

Сушняк оглянув свою заплямовану й зім’яту тогу.

– Напевно, так і є... – пробурмотів він.

– Тобі не дуже добре вдається.

– Не варто про це нагадувати.

– Ти створений бути одним із важливіших богів, – із захопленням мовила Фіалка. – Так і бачу тебе замість Іо чи Долі!

Сушняк витріщився на неї, роззявивши рота від подиву.

– З першого погляду ясно, що це не для тебе – бути якимось жахливим дрібним божком, – продовжувала вона. – Ти би міг бути Оффлером, з такими-то литками!

– Дійсно? Я... а, звісно. Інколи я і його заступаю. Звичайно, доводиться чіпляти ікла...

І тут раптом біля його горла опинився меч.

– Що тут у нас? – поцікавився Сітка. – Любовне гніздечко?

– Залиш його в спокої! – закричала Фіалка. – Він бог! Ти сильно пошкодуєш!

Сушняк ковтнув слину, але дуже обережно. Меч був навдивовижу гострим.

– Бог, та? – перепитав Сітка. – Чого саме?

Сушняк знову спробував ковтнути.

– Ну, трохи того, трохи сього, – пробурмотів він.

– Ого, – сказав Сітка. – Ти мене вразив. Розумію, мені доведеться бути вкрай обережним, га? Не дуже хочеться, щоб ти закидав мене блискавками. Це б трохи зіпсувало мої плани...

Сушняк не наважився ворухнути головою. Але куточком ока вловив тіні, що хутко промайнули на стіні.

– Лишенько, невже блискавки закінчилися? – Сітка вищирився. – Ну, знаєш, я ніколи...

Щось заскрипіло.

Обличчя Сітки було всього за кілька дюймів від лиця Сушняка. О Боже миттю побачив, як воно змінилося.

Очі чоловіка закотилися. Губи пролепетали „...ма...“.

Сушняк наважився відступити назад. Меч Сітки не рухався. Він стояв і легко тремтів, як людина, яка хоче обернутися, щоб побачити, що за нею, але ніяк на це не наважиться.

Сам Сушняк у цьому скрипі чогось незвичного не почув.

Він зиркнув на предмет, що стояв на верхньому майданчику.

– Хто її сюди притягнув? – здивувалася Фіалка.

Це була звичайна шафа. З темного дуба, із дещо химерними візерунками, вирізьбленими столяром у прагненні приховати неприховуване – те, що це був просто вертикальний ящик. Це була шафа.

– Може, ти, ну, спробував викликати блискавку, але переплутав літери? – продовжила вона.

– Га? – озвався Сушняк, переводячи погляд з враженого чоловіка на шафу. Вона мала настільки звичайний вигляд, що це було... незвичайно.

– Ну, слово „блискавка“ починається на „б“, а шафа...

Губи Фіалки продовжували ворушитися, хоча назовні не долинало ні звуку. „Мене приваблює дівчина, якій доводиться зупинити всі мозкові процеси, щоб пригадати порядок літер алфавіту, – подумала якась частинка Сушнякового мозку. – З іншого боку, її вабить хлопець у тозі, яка має такий вигляд, ніби на ній влаштувала пікнік сімейка ласок. Тож, мабуть, варто перестати про це хвилюватися“.

Але більша частина його мозку думала: „Чому цей чоловік так белькоче? Заради бога, це ж звичайна шафа!“.

– Ні, ні, – пробурмотів Сітка. – Не хочу!

Меч дзвінко впав на підлогу.

Він відступив назад до сходів, але дуже повільно, наче його м’язи з усіх сил цьому противилися.

– Не хочеш чого? – здивувалася Фіалка.

Сітка обернувся. Сушняк ніколи нічого такого не бачив. Люди могли швидко обертатися, але Сітка крутнувся так, ніби на його голову лягла велетенська рука й розвернула його на сто вісімдесят градусів.

– Ні. Ні. Ні, – заскиглив він.

Похитуючись, Сітка сунув сходами.

– Ви повинні мені допомогти, – прошепотів він.

– У чому справа? – здивувався Сушняк. – Це ж просто шафа. Вона потрібна для того, щоб поскладати в неї весь свій старий одяг і не лишити місця для нового.

Двері шафи різко розчахнулися.

Сітці вдалося простягнути руки та схопити її дверцята, і якусь мить він непорушно стояв.

А тоді одним різким рухом його затягнуло в шафу, і двері зачинилися.

Маленький бронзовий ключик, клацнувши, повернувся в замку.

– Нам потрібно витягнути його, – сказав О Боже, біжучи сходами догори.

– Навіщо? – здивувалася Фіалка. – Вони не дуже приємні люди! Я вже це точно знаю. Коли він приносив мені їжу, то робив... непристойні пропозиції.

– Так, але... – Сушняк ніколи не бачив такого обличчя – лише в дзеркалі. Судячи з вигляду, Сітці було геть зле.

Він повернув ключ і відчинив двері.

– Ой леле...

– Я не хочу це бачити! Я не хочу це бачити! – залопотіла Фіалка, визираючи з-за його плеча.

Простягнувши руку, Сушняк узяв черевики, що спокійненько стояли посередині шафи. Він обережно поставив їх на місце й обійшов шафу навкруги. Ззаду вона була зроблена з фанери. На куті виднівся вицвілий напис „Дратлі та сини“, вулиця Федри, Анк-Морпорк».

– Вона чарівна? – нервово поцікавилася Фіалка.

– Ніколи не бачив чарівних предметів, на яких було зазначено виробника, – зауважив Сушняк.

– Чарівні шафи існують, – нервово продовжила Фіалка. – Увійшовши в них, можна опинитися в чарівній країні.

Сушняк знову опустив очі на черевики.

– Ну... так, – погодився він.

– ГАДАЮ, МЕНІ ВАРТО ВСЕ ПОЯСНИТИ, – сказав Смерть.

– Ага, я теж так думаю, – відказав Ридикуль. – Довкола мене бігають якісь чортенята, поїдаючи шкарпетки й олівці, нещодавно ми витверезили якогось хлопчину, який вірить, що є богом похмілля, а половина моїх чарівників намагається підбадьорити Фею Веселощів. Ми припустили, що щось сталося з Батьком Вепром. Ми мали рацію?

– Гекс мав рацію, Архіректоре, – виправив його Зрозум.

– ГЕКС? ХТО ТАКИЙ ГЕКС?

– Ем... Гекс думає, – точніше, вираховує, – що сьогодні відбулися значні зміни характеру віри, – сказав Зрозум.

Він відчував (сам не знав чому), що Смерті, ймовірно, не особливо до вподоби неживі предмети, здатні мислити.

– ЦЕЙ ПАН ГЕКС НАВДИВОВИЖУ ПРОНИКЛИВИЙ. БАТЬКО ВЕПР ЗАРАЗ... – Смерть зупинився. – ЦЕ СКЛАДНО ОПИСАТИ ЛЮДСЬКИМИ СЛОВАМИ. ВІН ПЕВНОЮ МІРОЮ МЕРТВИЙ, АЛЕ НЕ ПОВНІСТЮ... БОГІВ НЕМОЖЛИВО ВБИТИ. ПРИНАЙМНІ ОСТАТОЧНО. ЙОГО, ТАК БИ МОВИТИ, СИЛЬНО ПОСЛАБИЛИ.

– О боги! – вигукнув Ридикуль. – Кому знадобилося вбивати старого?

– У НЬОГО Є ВОРОГИ.

– Що ж він зробив? Пропустив димохід?

– У КОЖНОГО ЖИВОГО СТВОРІННЯ Є ВОРОГИ.

– У кожнісінького?

– ТАК. У ВСІХ. МОГУТНІ ВОРОГИ. АЛЕ ЦЬОГО РАЗУ ВОНИ ЗАЙШЛИ ЗАНАДТО ДАЛЕКО. ТЕПЕР ВОНИ ПОЧАЛИ ВИКОРИСТОВУВАТИ ЛЮДЕЙ.

– Хто такі «вони»?

– ТІ, ЯКІ ГАДАЮТЬ, ЩО ІДЕАЛЬНИЙ ВСЕСВІТ – ЦЕ КУПКА КАМІННЯ, ЩО РУХАЄТЬСЯ ПО КРИВІЙ. ВИ КОЛИ-НЕБУДЬ ЧУЛИ ПРО АУДИТОРІВ?

– Думаю, Скарбій...

– НЕ АУДИТОРІВ ГРОШЕЙ. А АУДИТОРІВ РЕАЛЬНОСТІ. ВОНИ ВВАЖАЮТЬ ЖИТТЯ ПЛЯМОЮ ВСЕСВІТУ. ЧУМОЮ. БРУДОМ. ПЕРЕШКОДОЮ НА ШЛЯХУ.

– На шляху чого?

– ЕФЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ ВСЕСВІТОМ.

– А я гадав, що ним управляють заради нас... Ну, насправді, заради Професора прикладної ентропії, але нам дозволили приєднатися, – сказав Ридикуль, у задумі пошкрябавши підборіддя. – І я б зміг управляти цією дивовижною академією, якби ці кляті студенти постійно не плуталися під ногами.

– ОТОЖ-БО.

– Вони хочуть нас позбутися?

– ВОНИ ХОЧУТЬ, ЩОБ ВИ БУЛИ... МЕНШ... ЧОРТ, ЗАБУВ ПОТРІБНЕ СЛОВО. БРЕХЛИВИМИ? А БАТЬКО ВЕПР – ВІН ЖЕ СИМВОЛ... – Смерть клацнув пальцями, спричиняючи гучне відлуння, і додав: – МРІЙЛИВОЇ БРЕХНІ?

– Брехливими? – обурився Ридикуль. – І мене це теж стосується? Та я такий чесний, як цей день довгий! Так, що на цей раз?

Зрозум потягнув його за мантію і прошепотів щось на вухо. Ридикуль відкашлявся.

– Мені щойно нагадали, що сьогодні найкоротший день у році, – сказав він. – Однак це ніяк не суперечить тому, що я щойно сказав, хоча я дякую колезі за його безцінну підтримку й постійну готовність виправити незначні, а радше мізерні помилки. Я навдивовижу правдива людина, пане. Промови на засіданнях Ради академії не рахуються.

– Я ПРО ЛЮДСТВО ЗАГАЛОМ. ЕМ... ВОНО ПОСТІЙНО КАЖЕ ВСЕСВІТУ, ЩО ВІН НЕ ТАКИЙ, ЯК Є.

– Ви мене підловили, – сказав Ридикуль. – Хай там як, чому ви взяли на себе цю роботу?

– НУ ХТОСЬ ПОВИНЕН БУВ. ЦЕ БУЛО ЖИТТЄВО НЕОБХІДНО. ЙОГО ПОВИННІ БУЛИ ПОБАЧИТИ. І УВІРУВАТИ. ДО СВІТАНКУ ВІРА В БАТЬКА ВЕПРА ПОВИННА ПОВЕРНУТИСЯ.

– Навіщо? – поцікавився Ридикуль.

– ЩОБ СОНЦЕ ЗІЙШЛО.

Двоє чаклунів витріщилися на нього, роззявивши роти.

– Я ДУЖЕ РІДКО ЖАРТУЮ, – сказав Смерть.

У цю мить звідкись почувся крик жаху.

– Схоже, це Скарбій, – сказав Ридикуль. – А дотепер він так добре тримався!

Причина крику Скарбія лежала на підлозі його спальні.

Це був чоловік. Мертвий чоловік. Живий такого виразу обличчя мати не міг.

Інші чарівники дісталися туди першими, тож Ридикулю довелося проштовхуватися через натовп.

– О боги! – скрикнув він. – Ну і обличчя! Наче він помер від страху! Що ж сталося?

– Ну, – сказав Декан, – наскільки я знаю, Скарбій відчинив свою шафу, і звідти вивалився цей чоловік.

– Справді? Я б не сказав, що наш бідолашний Скарбій настільки страшний.

– Ні, Архіректоре. На нього випав труп.

Скарбій стояв у кутку зі звичним доброзичливо-контуженим виразом обличчя.

– З тобою все добре, старий? – запитав Ридикуль. – Скільки буде одинадцять відсотків від числа 1276?

– Сто сорок і тридцять шість сотих, – негайно відповів Скарбій.

– Чудово, цілий і неушкоджений, – весело мовив Ридикуль.

– Не розумію, чому ви в цьому так упевнені, – сказав Завкаф неточних наук. – Лише те, що він нормально рахує, не означає, що все інше в нормі.

– А це необов’язково, – сказав Ридикуль. – Його робота – цифри. Бідолаха трохи ку-ку, але я читав про такі випадки. Він один із тих божевільних геліїв.

– Геніїв, – терпляче виправив Декан. – Їх називають геніями, Ридикулю.

– Яка різниця. Ці хлопці можуть легко сказати вам, яким днем тижня було перше хрюпня сто років тому...

– ...вівторок... – миттю випалив Скарбій.

– ...але не здатні зав’язати свої шнурівки, – продовжив Ридикуль. – Що труп робив у шафі? Тільки не кажіть «нічого» чи щось настільки ж позбавлене смаку. У нас не було трупів у шафах із часів Архіректора Пряжкія.

– А ми всі попереджали Пряжкія, що замок дуже тугий, – зауважив Декан.

– Цікаво, навіщо Скарбієві взагалі знадобилася шафа о такій порі? – запитав Ридикуль.

Чарівники сором’язливо перезирнулися.

– Ми... грали в «сардинки», Архіректоре, – пояснив Декан.

– А що це?

– Це наче хованки, але, знайшовши когось, потрібно втиснутися поруч із ним, – сказав Декан.

– Я правильно розумію, що мої старші чарівники провели вечір, граючи в хованки? – спитав Ридикуль.

– Ну, не весь вечір, – відповів Завкаф неточних наук. – Ми трохи грали в «бабусині кроки» й «слова», поки Верховний верховик не почав скандал, бо ми не дозволили йому використати слово «підсвічник» для букви «с».

– Дитячі ігри? Друзі, що з вами?

Декан підійшов ближче.

– Це все панна Сміт, – пробурмотів він. – Якщо ми не хотіли брати участі в іграх, вона починала ридати.

– Хто така панна Сміт?

– Фея Веселощів, – пояснив Викладач новітніх рун. – Якщо з нею не погоджуватися, то її губа починає трястися, наче тарілка холодцю. Це нестерпно.

– Тож ми й погодилися, щоб вона не рюмсала, – сказав Декан. – Дивовижно, скільки води може вміститися в одній жінці!

– Коли ми перестаємо веселитися, вона плаче, – сказав Завкаф неточних наук. – Тоді Верховний верховик починає жонглювати.

– Але ж він не вміє жонглювати!

– Саме це допомагає їй хоч трішки звеселитися.

– То ви кажете, що всі мої чарівники клеять із себе дурнів, бавляться у дитячі ігри, щоб підбадьорити якусь схибнуту фею?

– Ну... так.

– Я думав, достатньо плеснути в долоні й сказати, що ви в них вірите, – сказав Ридикуль. – Виправте мене, якщо помиляюся.

– Цього вистачить лише розцяцькованій дрібноті, – сказав Викладач новітніх рун. – Але не феї у мішкуватому кардигані, із рукавів якого стирчить принаймні пів дюжини хустинок.

Ридикуль знову зиркнув на труп.

– Хтось його знає? Підозріло схожий на бандита. І дозволю собі поцікавитися, де його черевики?

Декан дістав маленький скляний кубик із кишені й провів ним по трупу.

– Досить сильне тавматургічне випромінювання, панове, – сказав він. – Думаю, його сюди принесло чарами.

Перевіривши кишені чоловіка, він витягнув жменьку маленьких білих предметів.

– Ого, – здивувався він.

– Зуби? – запитав Ридикуль. – Хто взагалі носить у кишенях зуби?

– Дуже поганий боєць? – припустив Завкаф неточних наук. – Піду по Модо, нехай забере бідолаху.

– Якщо нам вдасться зняти покази з тавмометра, можливо, Гекс... – почав Ридикуль.

– Ридикулю, годі, – сказав Декан, – думаю, не всі проблеми обов’язково вирішувати за допомогою цього клятого мислячого млина.

Смерть оглянув Гекса.

– МАШИНА ДЛЯ МИСЛЕННЯ?

– Гм... ну, так, пане, – сказав Зрозум Впертонз. – Слухайте, коли ви сказали... ну, Гекс здатний повірити в будь-що... але, послухай, сонце ж повинно зійти. Це його робота.

— ЗАЛИШ НАС.

Зрозум позадкував, а тоді притьмом вибіг із кімнати.

Мурахи забігали у трубах. Коліщатка завертілися. Повільно й зі скрипом закрутилося величезне колесо з баранячими черепами. Десь усередині механізму пискнула миша.

– НУ? – озвався Смерть.

За мить ручка почала писати.

+++ Час Великого Червоного Важеля +++ Запит +++

– НІ. КАЖУТЬ, ЩО ТИ – МИСЛИТЕЛЬ. ЛОГІЧНО РОЗКРИЙ СУТЬ ВТРАТИ ЛЮДСЬКОЮ РАСОЮ ВІРИ В БАТЬКА ВЕПРА. ЧИ ЗІЙДЕ СОНЦЕ? ВІДПОВІДАЙ.

Минуло кілька хвилин. Колеса оберталися. Мурахи бігали. Миша пискнула. На пружинці спустився пісковий годинник. Якийсь час він безцільно підстрибував, а тоді смикнувся назад.

+++ Сонце Не Зійде +++, – написав Гекс.

– ПРАВИЛЬНО. ЯКИМ ЧИНОМ ЦЬОМУ МОЖНА ЗАПОБІГТИ? ВІДПОВІДАЙ.

+++ Нормальною Системною Вірою +++

– ЧУДОВО. МАЮ ЗАВДАННЯ ДЛЯ ТЕБЕ, МАШИНО РОЗУМНА.

+++ Так. Готую Пам’ять Для Записів +++

– ЩО ЦЕ ТАКЕ?

+++ Людина Сказала Б: Чую Це У Своїх Кістках +++

– ДОБРЕ. СЛУХАЙ ІНСТРУКЦІЮ. ПОВІР У БАТЬКА ВЕПРА.

+++ Так +++

– ТИ ВІРИШ? ВІДПОВІДАЙ.

+++ Так +++

– ТИ... ВІРИШ? ВІДПОВІДАЙ.

+++ ТАК +++

У чудернацькому сполученні труб і трубочок, із яких складався Гекс, відбулася зміна. Велике колесо зі скрипом встало у нове положення. З-за стіни пролунав гул працьовитих бджіл.

– ДОБРЕ.

Смерть розвернувся, щоб іти геть, але коли Гекс почав несамовито шкрябати пером, зупинився.

Він повернувся і поглянув на літери, що з’явилися на папері.

+++ Любий Батьку Вепре, Принеси Мені +++

– О НІ. ТОБІ НЕ МОЖНА ПИСАТИ ЛИС... – Смерть зупинився і продовжив: – ХОЧА... МОЖЕ, ВСЕ-ТАКИ МОЖНА?

+++ Так. Маю Право +++

Смерть зачекав, поки перо не зупиниться, і взяв до рук аркуш.

– АЛЕ ТИ МАШИНА. У ПРЕДМЕТІВ НЕ ІСНУЄ БАЖАНЬ. ДВЕРНА РУЧКА НІЧОГО НЕ ХОЧЕ, ХОЧ І ЯВЛЯЄ СОБОЮ СКЛАДНИЙ МЕХАНІЗМ.

+++ Усі Речі Мають Певні Прагнення +++

– МАЄШ РАЦІЮ, – зауважив Смерть. Він задумався про крихітні червоні пелюстки в чорних глибинах і дочитав до кінця списку.

– ВПЕРШЕ ЧУЮ ПРО БІЛЬШІСТЬ ЦИХ ПРЕДМЕТІВ. ДУМАЮ, МІШОК ТЕЖ.

+++ Дуже Шкода +++

– АЛЕ МИ ДОКЛАДЕМО ВСІХ ЗУСИЛЬ, – сказав Смерть. – ЧЕСНО КАЖУЧИ, Я БУДУ РАДИЙ, КОЛИ ЦЯ НІЧ ДОБІЖИТЬ КІНЦЯ. ДАРУВАТИ – НАБАГАТО СКЛАДНІШЕ, НІЖ ОТРИМУВАТИ, – він запхав руку в мішок. – ПОДИВИМОСЯ... СКІЛЬКИ ТОБІ РОКІВ?

Поклавши руку на руків’я меча, Сюзен обережно піднялася сходами.

Зрозума Впертонза бентежило, що він, чарівник, очікував появи Батька Вепра. Дивовижно, як люди визначають свої ролі, заклацують наручники на своєму досвіді й раз у раз дивуються речам, що випадають на рулетці Всесвіту. «Ось я, – кажуть вони, – простий торговець рибою, змушений керувати велетенським авіалайнером, тому що королівське курча, якого наїлася вся команда, явно не пішло їм на користь. Хто би міг подумати?!» «А ось я, звичайна домогосподарка, яка вийшла лише для того, щоб покласти до банку дохід від продажу Асоціації гаражних розпродажів, утікаю з мільйоном викраденої готівки й привабливим чоловіком з Організації визволення обскубаних курчат. Дивовижно!» «А от і я, найзвичайнісінький хокеїст, раптово усвідомив, що я – Син Божий із п’ятьма сотнями відданих фанатиків у гарній затишній комуні в містечку Просвітлення, Південна Каліфорнія. Хто би міг подумати?»

«Ось я, – подумала Сюзен, – гувернантка з надзвичайно практичним розумом, яка здатна додавати числа знизу догори швидше, ніж більшість людей – згори донизу, видираюся на вершечок зубоподібної вежі, яка належить Зубній Феї, і озброєна мечем Смерті...

Знову все те саме! От хоч би місяць, лише один клятий місяць минув без якихось пригод!»

Згори долинули чиїсь голоси. Один із невідомих згадав про замок.

Вона вийшла на сходовий марш і перехилилася.

Схоже, що тут отаборилися якісь люди. Повсюди були розкидані коробки та спальні мішки. Двоє чоловіків сиділи на ящиках, спостерігаючи за третім, який вовтузився з дверима в одній із вигнутій стін. Один із них був справжнім велетнем, – таких Сюзен іще не бачила, – з тих товстунів, чий вигляд сповіщає: могутня маса під їхнім безформним одягом складається з м’язів, а зовсім не з жиру. А от інший...

– Привіт, – до її вуха долетів його веселий дзвінкий голос. – Як тебе звати?

Дівчина змусила себе повільно повернути голову.

Спершу вона побачила сіре блискуче око. А тоді жовто-біле, із крихітною точкою зіниці.

Власник очей мав приязне рожево-біле обличчя, обрамлене кучерявим волоссям. Насправді воно було досить привабливим, трохи хлоп’ячим, однак як глянути в його різні очі, що втупилися в неї, складалося враження, що їх вкрали в якоїсь іншої людини.

Дівчина повела рукою, але хлопець виявився швидшим і вихопив з її пояса меч разом із піхвами.

– Ох! Ах! – заголосив він, обертаючись і відхиляючись від Сюзен, що спробувала його схопити. – Ну-ну. Оце так. Біла кістяна ручка, абсолютно позбавлене смаку різьблення з черепів та кістки... Друга за вподобанням зброя Смерті, еге ж? Ой леле! Неначе сьогодні Вепроніч! То ти, я так розумію, Сюзен Стогелітська. Аристократичної крові. Мені слід було б вклонитися, – додав він і, пританцьовуючи, позадкував, – але боюся, тоді ти зробиш що-небудь жахливе...

Щось клацнуло, і з боку чарівника біля дверей долинув захоплений крик.

– Так! Ура! Лівою рукою з дерев’яною відмичкою! Як просто!

Він побачив, що навіть Сюзен витріщилася на нього, і нервово кашлянув.

– Цей, я щойно відімкнув п’ятий замок, пане Часначаю! Тепер то не проблема! Вони всього лише засновані на Окультній послідовності Вудлі! Будь-який дурень міг впоратися, якби її знав!

– Я її знаю, – сказав Часначай, не зводячи очей зі Сюзен.

– А...

Фактично не пролунало ні звуку, однак Сюзен майже почула, як чарівник подумки відрікся від щойно сказаного. Перед ним замаячив висновок: Часначай не витрачав ані хвилини на людей, яких він не потребував.

– ...але... з дуже... цікавими... тонкощами, – повільно промовив він. – Так. Дуже хитромудрими. Ну я, цей, поратимуся із шостим замком...

– Як ти дізнався, хто я така? – запитала Сюзен.

– О, дуже легко, – відповів Часначай. – Довідник Твурпа «Пери». Сімейний девіз – «Non temetis messor», або «Не бійся женця». Ми вивчали його на заняттях. Ха, старий Мерісет називав його «Путівник могилами». Звісно, окрім нього ніхто не сміявся. О, так, я про тебе знаю. Досить багато. Твій батько був дуже відомий. Занадто швидко пройшов довгий шлях. Що стосується твого дідуся... наприклад, цей девіз. І це називається хорошим смаком? Тобі, звісно, його боятися не варто. Чи таки варто?

Сюзен спробувала зникнути. Не вдалося. Вона відчувала себе до незручності тілесною.

– Не знаю, про що ти говориш, – відказала вона. – До речі, ти хто?

– Перепрошую. Мене звати Часначай. Джонатан Часначай. До ваших послуг.

Сюзен додала склади у своїй голові.

– Тобто... приблизно п’ята година дня? – запитала вона.

– Ні. Я ж сказав «Часу-не-чай», – заперечив Часначай. – І говорив дуже чітко. Будь ласка, не намагайся мене роздратувати і відвернути мою увагу. Мене можуть роздратувати лише важливі речі. Як успіхи, пане Сіднею? Якщо замки підпорядковуються лише Послідовності Вудлі, то номер шість повинен відкмикатися міддю і синьо-зеленим світлом. Якщо, звісно, у ньому немає якихось тонкощів...

– Гм... зараз спробую, пане Часначаю...

– Думаєш, дідусь намагатиметься тебе врятувати? Гадаєш, додумається? Бачиш, тепер у мене є його меч. Дивовижно...

Пролунало ще одне клацання.

– Шостий замок, пане Часначаю!

– Та невже?

– Ем... спробувати відімкнути сьомий?

– Ну, якщо тобі не важко. Ключем буде чисте біле світло, – сказав Часначай, досі не спускаючи очей зі Сюзен. – Але зараз, ймовірно, це не найважливіше. У будь-якому разі, дякую. Ти дуже мені допоміг.

– Е-е-е...

– Так, можеш іти.

Сюзен зауважила, що Сідней навіть не подумав забрати зі собою книжки та інструменти, але збіг сходами із надзвуковою швидкістю – наче боявся, що йому накажуть повернутися.