Текст книги "Батько Вепр"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 18 страниц)

– Ого! І виходиш з води сухим. Якщо маєш міцні нерви.

– О, ні, пане Персику. Так тобі не доведеться виходити з води сухим. Передусім ти в неї навіть не зайдеш.

«Це нагадувало дуже хорошу школу, – подумав Ерні (і негайно постарався забути). – Або тренажерний зал в якихось закапелках, куди щойно завітав чинний чемпіон.»

– Що з твоїм ротом, Банджо?

– Він втратив зуб, пане Браун, – сказав інший голос, хихикнувши.

– Жагубив жуб, пане Браун, – прогримів Банджо.

– Слідкуй за дорогою, Ерні, – нагадав Часначай ззаду. – Ми ж не хочемо нещасного випадку, правда?..

Дорога була безлюдною, хоча позаду них усе ще шуміло місто, та й неподалік виднілася велетенська Академія. Тут було ще кілька вулиць, але в будівлях ніхто не мешкав. І щось сталося зі звуком. Решта Анк-Морпорка, здавалося, кудись віддалилася, звуки долинали, немов через товсту стіну. Вони в’їжджали в той нехтуваний закут Анк-Морпорка, який довгий час вважався сміттєзвалищем Академії, відомий як Рухомість.

– Кляті чарівники, – на автоматі пробурмотів Ерні.

– Прошу? – перепитав Часначай.

– Мій прапрадід розповідав, що колись мешкав тут. Низький рівень чарів, чорт забирай! Ха, може, чарівникам це й не заважало, вони ж мали цілу купу заклинань для захисту! Дрібка чарів тут, трішки чарів там... Само собою зрозуміло, що залишки кудись треба подіти...

– Раніше тут були попереджувальні знаки, – зауважив охайний голос ззаду.

– Ну так, але на попереджувальних знаках в Анк-Морпорку також часто написано «Чудові дрова», – відказав хтось інший.

– Я маю на увазі, вони ж постійно викопують старі заклинання: одні вибухають, інші змушують тебе крутитися, ще одні – вирощують моркву; тоді вони взаємодіють одне з одним, і хто знає, до чого це призведе? – сказав Ерні. – Прапрадід розповідав, що часом вони прокидаються вранці, а підвал – на місці горища. І це було не найгірше, – похмуро додав він.

– О так, я чув, що в найгірших випадках можна йти вулицею й зустрітися з самим собою, – додав хтось. – Чув також, що часом ранок не можна було відрізнити від вечора.

– Пес постійно тягнув додому різний непотріб, – сказав Ерні. – Прапрадідусь розповідав, що їм безперестанку доводилося пірнати за диван, якщо він повертався із чимось у пащеці. Чого тільки там не було: іржаві феєрверки, які починали іскритися, зламані чарівні палички, із яких виходив зелений дим, та ще чортзна-що... і якщо кішка починала чимось бавитися, краще було не цікавитися, чим саме, чесно кажучи.

Він смикнув віжки; його нинішнє скрутне становище майже забулося, накрите хвилею успадкованого гніву.

– Розумієте, вони кажуть, що всі старі книги заклинань і магічні приладдя були глибоко закопані, і тепер вони використовують перероблені заклинання. Але це не звучить аж так обнадійливо, особливо коли твоя картопля починає розгулювати городом, – пробурмотів він. – Через це мій прапрадідусь якось звернувся до верховного чарівника, і той сказав... – він заговорив гугнявим голосом, яким, на його думку, послуговувалися всі освічені люди: – «Ну так, виникли тимчасові незручності, шановний, але ви поверніться десь так через п’ятдесят тисяч років...». Кляті чарівники!

Кінь звернув за ріг.

Ця вулиця завершувалася глухим кутом. Напівзруйновані будинки з розбитими вікнами та вкраденими дверима нахилилися один до одного.

– Я чув, що незабаром усе знесуть, – зауважив хтось.

– А, так, – сказав Ерні й сплюнув. Торкнувшись землі, слина швиденько втекла. – І знаєте що? Тепер сюди постійно прилазять якісь божевільні, щось рознюхують, скрізь порпаються...

– Он там, біля тої стіни, – попросив Часначай. – Я чув, що прохід десь там – біля купки щебеню під старим засохлим деревом, але його неможливо побачити, не придивившись. Але я ніколи не бачив, як це зробити...

– Е-е-е... я не можу вас усіх перевезти, – сказав Ерні. – Підвезти – це одне, але перевезти...

– А ми так добре ладнали, – зітхнув Часначай. – Слухай, Ерні... Ерн... ти нас перевезеш, або, як би сумно мені не було це говорити, мені доведеться тебе вбити. А ти, здається, така хороша людина. Добросовісна. Твоє серйозне пальто та поважні черевики чудово про це свідчать.

– Але якщо я вас перевезу...

– Що найгірше може статися? – запитав Часначай. – Втратиш роботу? А якщо не зробиш цього, втратиш життя. Отож якщо поглянути на це під таким ракурсом, то ми навіть робимо тобі послугу. Ой, ну погоджуйся вже.

– Е-е... – Ерні був геть спантеличений. Хлопчина, безумовно, був одним із тих, кого Ерні вважав джентльменами, здавався приємним і привітним, але все якось не складалося докупи. Тон і зміст повідомлення не збігалися.

– До того ж, – продовжував Часначай, – якщо тебе змусили, то ти ні в чому не винний! Ніхто не зможе тебе звинуватити. Ніхто не має права звинувачувати людину, яку змусили вчинити щось, погрожуючи ножем.

– Ну, якщо ми вже заговорили про примус... – пробурмотів Ерні. Схоже, іншого вибору в нього не було.

Кінь зупинився і стояв, очікуючи з терплячим виглядом тварини, яка, ймовірно, знає маршрут краще за візника.

Ерні порився в кишені пальта й вийняв маленьку бляшанку, дуже схожу на табакерку. Він відкрив її. Всередині світився пил.

– І що з цим потрібно робити? – поцікавився Часначай.

– О, просто взяти дрібку, підкинути її в повітря, дзинь – і прохід відкритий, – пояснив Ерні.

– Тож... Ніякої спеціальної підготовки не потрібно?

– Ем... просто кидаєш його на стіну, і воно дзвенить, – сказав Ерні.

– Дійсно? Можна мені спробувати?

Часначай узяв бляшанку з його податливої руки й кинув дрібку пилу в повітря перед конем. Якусь мить він так і висів, а потім сформував у повітрі вузьку блискучу арку. Вона заіскрилася, а тоді почувся...

...дзинь.

– Ого, – почувся голос ззаду. – Як красиво, правда, Дейві?

– Так.

– Такі гарні іскри...

– І тоді треба просто їхати вперед? – уточнив Часначай.

– Точно, – підтвердив Ерні. – Тільки швидко. Вона недовго залишається відкритою.

Часначай поклав бляшанку до кишені.

– Щиро дякую, Ерні. Я дійсно дуже вдячний.

Його інша рука завдала раптового удару. Блиснув метал. Возій моргнув, а тоді звалився з сидіння.

Тиша позаду нього сповнилася жахом і крихтою боязкого захоплення.

– Хіба можна бути таким занудним? – поцікавився Часначай, піднімаючи віжки.

Пішов сніг. Він падав на тіло Ерні, а також проходив крізь кілька сірих плащів, що зависли в повітрі.

Схоже, вони були порожніми. Можна було подумати, що вони перебували там просто, щоб якимось чином позначити місце в просторі.

Дехто сказав: Ну, ми щиро вражені.

Дехто сказав: Дійсно. Ніколи не здогадалися б, що це можна зробити ось так.

Дехто сказав: А він справді винахідливий.

Дехто – перший, чи, можливо, другий, оскільки між плащами не було ніякої різниці – сказав: А найпрекрасніше те, що незабаром ми зможемо контролювати й інші речі.

Дехто сказав: Ага. У них дійсно дивовижний спосіб мислення. Типу... нелогічна логіка.

Дехто сказав: Діти. Хто би міг подумати? Але сьогодні діти, а завтра весь світ.

Дехто сказав: Дайте мені дитину, якій ще немає семи, і вона моя назавжди.

Настала жахлива мовчанка.

Колективні істоти, які називали себе Аудиторами, не вірили ні в що, окрім, можливо, безсмертя. Вони знали, що запорукою безсмертя було уникання життя. Найменше Аудитори вірили в особистість. Адже бути особистістю – означає мати певний початок і певний кінець. І оскільки вони гадали, що порівняно з нескінченністю Всесвіту будь-яке життя було немислимо коротким, то миттєво помирали, усвідомивши себе як особистість. Звісно, в їхній логіці був недолік, але тоді, коли вони про це дізнавалися, завжди було занадто пізно. Тому вони скрупульозно уникали будь-яких коментарів, дій чи відчуттів, які б могли їх розділити...

Дехто сказав: Ти сказав «мені»?

Дехто поспішно сказав: А. Так. Але, розумієте, ми ж цитували. Це сказав якийсь релігійний чоловік. Про виховання дітей. І тому логічно сказати «мені». Сам би я не скористався цим терміном... чорт забирай!

Плащ зник, залишивши по собі маленьку хмарку диму.

Дехто з тих, хто залишився, сказав: Нехай це буде для нас уроком.

На місці зниклого колеги з’явився ще один плащ, який абсолютно не відрізнявся від попереднього.

Дехто новоприбулий сказав: Однозначно, схоже на те, що...

І замовк. Крізь сніг до них наближалася темна постать.

Дехто сказав: Це він.

Вони поспішно зникли – не просто пропали, а поширилися і розтанули, поки не злилися з навколишнім середовищем.

Темна постать зупинилася перед мертвим візником і нахилилася до нього.

– ДОПОМОГТИ ТОБІ ВСТАТИ?

Ерні вдячно на нього глянув.

– О, так, дякую, – сказав він і піднявся, злегка похитуючись. – Пане, ваші руки такі холодні!

– ПРОБАЧ.

– Чому він таке вчинив? Я ж зробив те, що він просив. Він мало мене не вбив!

Ерні намацав і витягнув зі свого пальта маленьку й на диво прозору срібну флягу.

– Завжди ношу крапельку в такі холодні ночі, – сказав він. – Допомагає збадьорити дух.

– ДІЙСНО, – Смерть озирнувся й принюхався.

– Ну і як я це все поясню, га? – запитав Ерні, сьорбнувши з фляги.

– ПРОБАЧ? ДУЖЕ ГРУБО З МОГО БОКУ, АЛЕ Я ПРОСЛУХАВ.

– Та я так, думаю, що я скажу людям? Дозволив якимось негідникам змитися з моїм візком... Тепер мене точно звільнять, я потраплю в справжню халепу...

– А. ОН ЯК. ТОДІ В МЕНЕ Є ДЛЯ ТЕБЕ ХОРОШІ НОВИНИ, ЕРНЕСТЕ. АЛЕ Є І ПОГАНІ.

Ерні уважно його вислухав. Раз чи двічі зиркнув на труп біля своїх ніг. Ззовні він мав набагато менший вигляд. Однак йому вистачило розуму не сперечатися. Деякі речі стають беззаперечними, особливо коли їх повідомляє семифутовий скелет із косою в руці.

– Отже, я мертвий, – зробив висновок Ерні.

– ПРАВИЛЬНО.

– Ем... мені це сказав священник... знаєте... після смерті... це як увійти в двері, а з одного боку... Він... Ну, страшне місце...

Смерть подивився на його занепокоєне, майже зникле обличчя.

– У ДВЕРІ...

– Так він сказав...

– ГАДАЮ, ЦЕ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД НАПРЯМКУ, ЯКИЙ ТИ ОБЕРЕШ.

Коли на вулиці не залишилося нікого, за винятком порожнього тіла покійного Ерні, туди знову повернулися сірі постаті.

Дехто сказав: Чесно кажучи, з ним тепер все складніше й складніше.

Дехто сказав: Він шукав нас. Ви помітили? Він щось підозрює. Він виявляє все більше... зацікавлення.

Дехто сказав: Так... але принада цього плану – у тому, що він не зможе втрутитися.

Дехто сказав: Він здатний потрапити в будь-яке місце.

Дехто сказав: Ні. Не в кожне.

Із несказанним самовдоволенням вони знову розтанули в повітрі.

Засніжило сильніше.

Було це напередодні Вепроночі. Увесь будинок поснув...

...лише одна істота вовтузилася. Це була миша.

Хтось вирішив, що варто поставити пастку. Зважаючи на наближення свята, як приманку використали хрумкий шматочок свинини. Її запах цілий день зводив мишку з розуму, але тепер, коли поруч нікого не було, вона зважилася ризикнути.

Миша не знала, що це пастка. Мишам не особливо добре вдавалося передавати інформацію. Молодняк не приводили до визначних пасток і не казали: «Тут упокоївся ваш дядечко Артур». Миша знала лише, що перед нею, на дерев’яній дощечці з якимись дротиками, лежить щось смачненьке.

Стрімкий рух – і щелепа зімкнулася на шкірці. Або, радше, пройшла крізь неї.

«Йой», – подумала миша, озирнувшись і зиркнувши на те, що лежало під великою пружиною.

Тоді її погляд звернувся на постать у чорному, що матеріалізувалася навпроти панелі.

– Писк? – запитала вона.

– ПИСК, – відказав Смерть Щурів.

На цьому й все, так чи інак.

Потім Смерть Щурів зацікавлено озирнувся. Зазвичай його надзвичайно важлива робота приводила його до сараїв, темних підвалів, всередину кішок і в різноманітні вогкі дірки, де щури й миші приготувалися нарешті з’ясувати, чи існував насправді Сирний Рай. Це ж місце було інакшим.

По-перше, воно було яскраво оздобленим.

З книжкових полиць пучками звисали плющ із омелою. Стіни були прикрашені яскравими гірляндами – таке нечасто побачиш у більшості щурячих дір чи навіть всередині найбільш культурних кішок.

Смерть Щурів стрибнув на стілець, а звідти на стіл – по суті, прямо в склянку бурштинової рідини, яка перекинулася і розбилася. Калюжка затопила чотири ріпи й почала заливати записку, написану незграбною рукою на рожевому папері.

Він прочитав:

Любий Батьку Вепр.

На Вепроніч я бе хотіла барабан і лялечку іграшкового видмедика і страшену камеру тортур омніської інквезиці з каменем на пружинці і майже реальною кровю яку можна використовувати не один раз. Її можна дістати в іграшковому магазині на Короткій вулиці всього за 5.99$. Я була чемною а ось келишок хересу і свинячий пиріг для тебе і ріпа для Добвила, Іклила, Рила і Муру Мордила. Я надіюся наш камін достатньо великий хоча мій друг Віллі каже ти насправді не ти а мій батько.

Твоя Вірджинія Пруд

Смерть Щурів вигриз трішки свинячого пирога, оскільки коли ви уособлюєте смерть дрібних гризунів, то повинні поводитися певним чином. З тієї ж причини він помочився на одну з ріп, хоча лише метафорично, оскільки коли ви крихітний скелет у чорному вбранні, існують деякі речі, які ви технічно не можете зробити.

Потім він зістрибнув зі столу й побіг, залишаючи сліди, що пахли хересом, аж до дерева, що стояло у горщику в кутку. Насправді це була лише гола гілка дуба, але обвита такою кількістю блискучого гостролисту та омели, що аж сяяла при світлі свічок.

На ній були блискітки, блискучі візерунки та крихітні мішечки з шоколадними монетами.

Смерть Щурів зиркнув на своє велетенське спотворене відображення у скляній кулі, а тоді подивився на камінну полицю.

Він досягнув її за один стрибок і з цікавістю обійшов листівки, розставлені вздовж неї. Його сірі вусики посмикувалися, коли він читав привітання на кшталт: «Бажаю вам щаст’я і здоровя на Вепроніч і весь подальший рік».

На деяких із них був зображений веселий товстун із великим мішком. Одна із них зображала його на санчатах, запряжених чотирма величезними свинями.

Смерть Щурів понюхав пару довгих панчіх, які звисали з полиці над каміном; вогонь у ньому вже погас, залишивши по собі похмурий попіл. Він відчував ледь помітне напруження в повітрі, відчуття, що це місце водночас було сценою дійства, круглим отвором, так би мовити, що чекав на круглий кілочок...

Щось зашаруділо. Кілька грудок сажі доєдналися до попелу.

Зловісний Пискун кивнув.

Шарудіння стало голоснішим, за ним настала тиша, а тоді дзвін – щось вивалилося з каміна й перекинуло набір декоративного камінного приладдя.

Смерть Щурів уважно стежив, як постать у червоному вбранні випросталася і, похитуючись, рушила камінним килимком, потираючи гомілку, що пережила зіткнення з кочергою.

Вона дійшла до столу й прочитала записку.

Смерті Щурів здалося, що він почув стогін.

Кишені були негайно забиті ріпою і, на превелике роздратування Смерті Щурів, пирогом зі свинини. На його думку, він призначався для миттєвого споживання і не був стравою на виніс.

Якусь мить постать перечитувала промоклу записку, а тоді повернулася і підійшла до каміна. Смерть Щурів сховався за «Вітаннями зі святами!».

Рука в червоній рукавичці зняла панчоху. Почулося скрипіння і шарудіння, і панчоха повернулася на місце, ставши значно товстішою – з неї стирчала велика коробка з ледь помітним написом «Фігурки жертв у комплект не входять. Для дітей від 3 до 10 років».

Смерть Щурів не міг розпізнати особу цього щедрого дарувальника. Великий червоний каптур приховував усе обличчя, окрім, хіба що, довгої білої бороди.

Нарешті, завершивши свої благі діяння, постать відступила й витягнула з кишені список. Вона піднесла його до каптура і, судячи зі всього, звірялася з ним. Іншою рукою постать махнула кудись у напрямку каміна, попелястих слідів, порожнього келишка з-під хересу й панчохи. Потім нахилилася вперед, ніби читаючи якийсь мікроскопічний напис.

– АГА, ТАК, – сказала вона. – ГМ... ХО. ХО. ХО.

Тоді пригнулася й залізла в камін. Трішки пошкреблася, поки її чоботи не знайшли точку опори, а тоді зникла.

Смерть Щурів усвідомив, що від потрясіння гризе ручку своєї крихітної коси.

– ПИСК?

Він стрибнув у попіл і почав дертися трубою димоходу, вкритою сажею. Смерть Щурів досягнув такої швидкості, що, вилетівши з каміна на засніжений дах, усе ще перебирав лапками.

Біля водостічного жолоба зависли сани.

Постать із червоним каптуром щойно залізла в них і, здавалося, розмовляла з кимось невидимим за купою мішків.

– ОСЬ ЩЕ ОДИН СВИНЯЧИЙ ПИРІГ.

– А гірчиця? – запитав мішок. – З гірчицею це така нямка.

– СХОЖЕ, ЦЬОГО РАЗУ БЕЗ ГІРЧИЦІ.

– Ну добре. Давайте його сюди.

– УСЕ ЦЕ ДУЖЕ СУМНО.

– Ну та, його вже щось погризло...

– Я МАЮ НА УВАЗІ СИТУАЦІЮ. БІЛЬШІСТЬ ЛИСТІВ... ВОНИ Ж НЕ ВІРЯТЬ НАСПРАВЖКИ. ВОНИ ПРИКИДАЮТЬСЯ, ЩО ВІРЯТЬ, ПРОСТО ПРО ВСЯК ВИПАДОК.[8]8
  Це дуже нагадує припущення, висловлене квірмським філософом Вентром: «Можливо, боги існують, а можливо, і ні. Тому чому б не вірити в них, про всяк випадок? Якщо це все правда, то після смерті ви потрапите в приємне місце, а якщо ні – то і так нічого не втратите, еге ж?» Після смерті він отямився, оточений колом богів із доволі зловісними палицями в руках. Один із них заявив: «Зараз ти дізнаєшся, що на Небесах думають про таких, як ти, пане Розумнику». – Прим. авт.


[Закрыть] БОЮСЯ, ВЖЕ ЗАПІЗНО. ЦЕ ЗАНАДТО ШВИДКО ПОШИРЮЄТЬСЯ І ВПЛИВАЄ НАВІТЬ НА МИНУЛЕ.

– Надія вмирає останньою, пане. Це наш девіз, не забули? – сказав мішок, судячи зі всього, із повним ротом.

– НЕ ВПЕВНЕНИЙ, ЩО КОЛИ-НЕБУДЬ ГОВОРИВ ПОДІБНІ РЕЧІ.

– Я мав на увазі, що перспектива повної і цілковитої невдачі не повинна нас лякати, пане.

– НЕ ПОВИННА? ОЙ, НУ ДОБРЕ, ДУМАЮ, НАМ ПОРА РУШАТИ, – постать підняла віжки. – ВГОРУ, ДОВБИЛЕ! ВГОРУ, ІКЛИЛЕ! ВГОРУ, РИЛЕ! ВГОРУ, МОРДИЛЕ! ГАЙДА!

Чотири величезні кабани, запряжені в сани, не ворухнулися.

– ЧОМУ ЦЕ НЕ ПРАЦЮЄ? – здивовано й пригнічено запитала постать.

– Без поняття, пане, – сказав мішок.

– НА КОНЯХ ЦЕ ПРАЦЮЄ.

– Можна спробувати «дурнуваті свині».

– ДУРНУВАТІ СВИНІ.

Вони продовжували стояти.

– НІ, СХОЖЕ, ДО НИХ ТАК І НЕ ДІЙШЛО.

Мішок щось тихо прошепотів.

– ДІЙСНО? ДУМАЄШ, ЦЕ СПРАЦЮЄ?

– Якби я був свинею, на мене б це точно подіяло, пане.

– ТОДІ ПРЕКРАСНО.

Постать знову схопилася за віжки.

– ЯБЛУКА! СОУС!

Ноги свиней замиготіли. Повз них промайнуло сріблясте світло й полинуло в далину. Сани зрушили з місця, за кілька секунд перетворилися на крапку на горизонті й зникли.

– ПИСК?

Смерть Щурів пронісся по снігу, з’їхав по водостічній трубі й приземлився на даху сараю. Там сидів крук. Він розглядав щось із безутішним виглядом.

– ПИСК?

– Ну глянь на це, – риторично мовив крук і махнув кігтем у напрямку годівнички в садку унизу. – Вони підвісили половинку кокоса, шматок бекону, поклали жменю арахісу на решітку й думають, що вони божий дар для світу природи, чорт забирай! Ха! А очні яблука? А кишки? Жоднісінької! Я, найрозумніший птах у помірних широтах, отримую холодний прийом тільки тому, що не вмію висіти вниз головою і тьохкати. Поглянь, наприклад, на малинівок. Сварливі крихітні негідники, забіякуваті, як демони, але їм достатньо кілька разів цвірінькнути, і вони купаються в хлібних крихтах. Тоді як я можу читати вірші й повторювати купу кумедних фраз...

– ПИСК!

– Так? Що?

Смерть Щурів показав на дах, тоді на небо й схвильовано підстрибнув. Крук звернув одне око вгору.

– А, так. Він, – сказав він. – З’являється в цю пору року. Здалека асоціюється із малинівками, які...

– ПИСК! ПИ-И ІСК! – Смерть Щурів зобразив постать, що опинилася в каміні й пройшлася кімнатою.

– ПИСК И-ИСК ІСК, ПИСК «ХІСК» ІСК ПИСК!

– Перестарався зі святковою радістю? Переїв коньячного масла?

– ПИСК?

Очі крука завертілися.

– Послухай, Смерть – це Смерть. Розумієш, робота на повну ставку? Ти не можеш у вільний час ще й мити вікна чи, наприклад, підстригати газони.

– ПИСК!

– Ой, ну як знаєш.

Крук трохи присів, щоб крихітна постать застрибнула йому на спину, а потім злетів у повітря.

– Звісно, ті окультні істоти часто сходять з глузду, – мовив він, пролітаючи над садом, залитим місячним сяйвом, – наприклад, той самий Старий Бідун...

– ПИСК.

– О ні, я зовсім не натякаю...

Сюзен не любила «Бірс», але однаково туди ходила, коли тиск нормального життя ставав нестерпним. Хоча корчма й не вирізнялася ні приємним запахом, ні хорошими напоями, ні товариством, вона мала один плюс: тут ніхто не звертав уваги. Ні на що. Вепроніч, за традицією, передбачалося проводити в сімейному колі, однак люди, які пили в «Бірс», ймовірно, не мали сімей; деякі з них мали такий вигляд, ніби в них був виводок або кубло. Інші ж мали вигляд, ніби з’їли своїх родичів або принаймні чиїхось родичів.

У «Бірсі» зазвичай випивала нечисть. І коли корчмаря Ігоря просили налити «Криваву Мері», до метафор він не вдавався.

Постійні клієнти не ставили запитань, і не лише тому, що деяким із них було важко вичавити з себе щось, окрім гарчання. Просто жодного з них відповіді не цікавили. Кожен у «Бірсі» пив наодинці. Навіть коли сидів у групі – чи зграї.

Попри прикраси, розвішані невмілою рукою Ігоря, який прагнув надати місцю трохи святкового настрою,[9]9
  Він старався, як міг. Але чорний у поєднанні з фіолетовим і блювотно-жовтим становили не найкращу комбінацію для гірлянд, а вепронічних ляльок однозначно не варто було прибивати цвяхами до стіни. – Прим, авт.


[Закрыть] «Бірс» так і не став родинним закладом.

Сім’я – саме цієї теми Сюзен намагалася уникати.

Зараз у цьому їй допомагали джин із тоніком.

У «Бірсі», особливо якщо ви перебірливі, краще було замовляти прозорі напої, оскільки Ігор аж кишів химерними ідеями й повсякчас намагався нанизати на соломинку щось нове. Якщо ви бачили щось сферичне та зелене, доводилося сподіватися, що це таки була оливка.

Сюзен відчула на своєму вусі чиєсь гаряче дихання. Позаду неї на стілець присів бабай.

– Шо забула нормальна в такому місці? – прогримів він, випускаючи на неї хмару алкогольних випарів і несвіжого дихання. – Рішила, шо це класно припертися сюди в чорній сукні й позависати з втраченими хлопчиками, га? Захотіла спробувати темряви?

Сюзен трохи відсунула стілець. Бабай вищирився.

– Бабая під ліжком захотіла, га?

– Перестань, Шлімазеле, – сказав Ігор, не припиняючи витирати склянку.

– Ну так нащо вона сюди припхалася? – запитав бабай. Величезна волохата лапа схопила Сюзен за руку. – Може, вона канєшно хотіла б...

– Більше не повторюватиму, Шлімазеле, – сказав Ігор.

Він побачив, що дівчина повернулася до чудовиська.

Ігор не бачив виразу її обличчя, натомість бабай... Він відсахнувся так швидко, що звалився зі стільця.

Коли ж дівчина заговорила, її слова були радше твердженням, закарбованим у камені, що передбачало, яким буде майбутнє.

– ЗНИКНИ Й ПЕРЕСТАНЬ МЕНЕ ТУРБУВАТИ.

Вона повернулася й ввічливо, дещо вибачливо посміхнулася Ігореві. Бабай гарячково поспішив вибратися з уламків стільця і кинувся до дверей.

Сюзен відчула, що відвідувачі повертаються до власних справ. Дивовижно, як легко в «Бірсі» викрутитися з неприємностей.

Ігор опустив склянку й поглянув на вікно. Для корчми, в якій темрява відігравала не останню роль, воно було досить великим, але, звісно, деякі клієнти прибували повітряним шляхом.

Тепер у нього щось стукало.

Ігор подався до вікна й відчинив його.

Сюзен придивилася.

– О, ні...

Смерть Щурів застрибнув на барну стійку, за ним до приміщення залетів крук.

– ПИСК И-ИСК! И-ИСК! ПИСК ІСК «ХІСК» ПИ...

– Щезни, – холодно сказала Сюзен. – Мені нецікаво. Ви просто плід моєї уяви.

Крук вмостився на чаші за стійкою і сказав:

– Прекрасно.

– ПИСК!

– Що це? – поцікавився крук, зішкрібаючи щось із кінчика дзьоба. – Цибуля? Гидота!

– Послухайте, ви двоє, зникніть звідси, – попросила Сюзен.

– Щур каже, що твій дідусь зійшов із розуму, – сказав крук. – Каже, що він прикидається Батьком Вепром.

– Слухай, я просто не... Що?

– Червоний плащ, довга борода...

– ХІСК! ХІСК! ХІСК!

– ...Знай повторює «Хо-хо-хо», роз’їжджаючи у великих санях, запряжених чотирма свинями, та й таке...

– Свині? Що сталося з Хропунцем?

– Поняття не маю. Звісно, може статися що завгодно, я щойно говорив про це щуру...

Сюзен затулила вуха руками, більше заради театрального ефекту, ніж для того, щоб заглушити подальші репліки.

– Я не хочу це знати! У мене немає діда!

Їй доводилося притримуватися цього факту.

Смерть Щурів довго щось пищав.

– Він каже, що ти маєш його пам’ятати, він високий, доволі худий, носить зі собою косу...

– Зникни звідси! І забирай... щура з собою!

Вона дико замахала рукою і, до свого жаху й сорому, штовхнула маленький скелет у каптурі прямо в попільницю.

– ИСК?

Крук схопив щура за каптур і спробував відтягнути вбік, але крихітний скелетик потряс косою в кулаці.

– ИСК ІСК ИСК ПИСК!

– Він каже, що зі щуром сперечатися не варто, – зауважив крук.

Він замиготів крилами, і обоє щезли.

Ігор зачинив вікно, ніяк не прокоментувавши побачене.

– Вони несправжні, – поспішно сказала Сюзен. – Ну, цей... крук, мабуть, справжній, але він зв’язався з цим щуром...

– Із тим, який несправжній, – вловив Ігор.

– Саме так! – із вдячністю сказала Сюзен. – Мабуть, ти нічого й не бачив.

– Ага, – сказав Ігор. – Нічогісінько.

– І так... скільки я тобі винна? – запитала Сюзен. Ігор порахував на пальцях.

– З вас долар за напої, – сказав він, – і п’ять пенсів, оскільки крук, якого тут не було, склював солоні огірки.

Було це напередодні Вепроночі.

У новій ванній Модо витер руки об ганчірку і з гордістю поглянув на результат своєї праці. Його осліпило блиском порцеляни, при світлі лампи засяяли навіть мідь і латунь.

Його трохи турбувало те, що він не міг усе перевірити, але пан Ридикуль сказав: «От скористаюся нею, то й перевірю». Модо ж ніколи не сперечався з Панами, як він їх величав. Він знав, що всі вони знали набагато більше, ніж він сам, і його це цілком влаштовувало. Він не втручався в тканину часу й простору, а вони не лізли в його теплиці. На його думку, це було партнерство.

Особливу увагу він приділив підлозі, слідуючи вказівкам пана Ридикуля.

– Ґном Бородавко, – буркнув він під ніс, востаннє протираючи умивальник. – Ач яка уява у цих Панів...

Далеко звідси, ніким не почутий, пролунав слабкий звук – наче дзеленькнули маленькі срібні дзвіночки.

Дзинь-дзилинь-дзень-дзелень...

Хтось зненацька звалився в снігову кучугуру й скрикнув:

– Дідька лисого!

Не найкращі перші слова, погоджуєтеся?

Високо в небі крізь простір і час неслися сани, не зважаючи на нове й дещо роздратоване життя, яке продовжувало обтрушуватися від снігу.

– ЦЯ БОРОДА МЕНІ ТРОХИ ЗАВАЖАЄ, – зауважив Смерть.

– Навіщо вам борода? – поцікавився голос з-за мішків. – Ви ж самі казали, що люди бачать те, що вони хочуть побачити.

– АЛЕ НЕ ДІТИ. НАЙЧАСТІШЕ ВОНИ БАЧАТЬ ТЕ, ЩО ІСНУЄ НАСПРАВДІ.

– Принаймні вона направляє думки в потрібне русло. Вводить у роль, певним чином.

– АЛЕ СПУСКАТИСЯ ЧЕРЕЗ ДИМОХІД? ЯКИЙ У ЦЬОМУ СЕНС? Я Ж МОЖУ ПРОСТО ПРОЙТИ КРІЗЬ СТІНУ.

– Проходити крізь стіни – не дуже правильно, – сказав голос з-за мішків.

– ДЛЯ МЕНЕ ПРАВИЛЬНО.

– Але за правилом повинен бути димар. Те саме стосується й бороди.

З купи мішків висунулася голова. Схоже, вона належала найстарішому, найнеприємнішому ельфові у Всесвіті. Той факт, що на ній був веселий зелений капелюшок із дзвіночком, нічим не покращував ситуацію.

Він помахав зморщеною рукою, повною листів, більшість з яких була написана пастеллю на кольоровому папері, нерідко з кроликами чи плюшевими ведмедиками.

– Гадаєте, маленькі негідники писали б комусь, хто проходить крізь стіни? – поцікавився він. – Не хочу образити, але над «Хо-хо-хо» теж варто попрацювати.

– ХО. ХО. ХО.

– Ні-ні-ні! – скрикнув Альберт. – Потрібно вкласти в цей вигук трохи життя, пане, без образ. Це має бути голосний, заразний сміх. Потрібно... потрібно сказати це так, ніби ви цюняєте справжнім бренді й випорожнюєтеся сливовим пудингом, пане, пробачте мою хапонську.

– ЗВІДКИ ТОБІ ЦЕ ВСЕ ВІДОМО?

– Колись я був маленький, пане. Кожного року як слухняний хлопчик вішав свою панчоху. Щоб отримати купу подарунків. Але в ті дні це переважно були сосиски та кров’янка, якщо тобі щастило. І там завжди був льодяник у формі свинки. Вепроніч вважалася невдалою, якщо перед тим ти не нажерся, як свиня, пане.

Смерть подивився на мішки.

Дивний, але очевидний факт: із мішків іграшок, які приносив Батько Вепр, завжди стирчав плюшевий ведмедик, іграшковий солдат у різнокольоровій формі, яка б засліпила очі навіть на дискотеці, барабан і червоно-білий льодяник – незалежно від того, що було в них насправді. Справжній вміст завжди справляв ефект «вирви-око» і коштував 5.99 долара.

Смерть заглянув в один чи два мішки. Там віднайшлася фігурка Справжнього Аґатійського Ніндзі зі Страшенно-Смертельною Хваткою і Капітана Моркви Універсального Вартового з повним набором іграшкової зброї. Кожна деталь його озброєння коштувала як звична дерев’яна лялька.

Іграшки для дівчат справляли не менш гнітюче враження. Переважно це були конячки, і більшість із них посміхалася. Коням, подумав Смерть, посміхатися не варто. Кінь із усмішкою на морді явно задумав щось лихе.

Він знову зітхнув.

Та ще й оця морока з дітьми – потрібно було вирішити, хто був слухняним, а хто – ні. Дотепер йому не доводилося про все це задумуватися. Слухняний, неслухняний – кому яка різниця?

Однак усе слід зробити правильно. Інакше нічого не вийде.

Свині підлетіли до чергового димоходу.

– Ось ми і тут, – сказав Альберт. – Джеймс Реддл, вісім років.

– А, ТАК. У СВОЄМУ ЛИСТІ ВІН ПИШЕ: «ЗАКЛАДАЮСЯ, ТЕБЕ НЕ ІСНУЄ. БО ВСІ ЗНАЮТЬ, ЩО ТИ – ЦЕ БАТЬКО». О ТАК, – сказав Смерть, і його голос ледь приховав сарказм. – ВПЕВНЕНИЙ, ЙОГО БАТЬКИ ДОЧЕКАТИСЯ НЕ МОЖУТЬ МОМЕНТУ, КОЛИ ПОЛІЗУТЬ В БРУДНУ ДВАНАДЦЯТИФУТОВУ ТРУБУ Й ПОВІДБИВАЮТЬ ВСІ ЛІКТІ. ДУМАЮ, ТРЕБА ЯК СЛІД ПОТОПТАТИСЯ ПО ЙОГО КИЛИМКУ.

– Так, пане. Чудова думка. А тепер спускаймося.

– А ЩО, ЯКЩО Я ПОЗБАВЛЮ ЙОГО ПОДАРУНКА ЯК ПОКАРАННЯ ЗА НЕВІРУ?

– Так, але що це доведе?

Смерть зітхнув.

– ГАДАЮ, ТИ МАЄШ РАЦІЮ.

– Ви перевірили список?

– ТАК. ДВІЧІ. ВПЕВНЕНИЙ, ЩО ЦЬОГО ДОСТАТНЬО?

– Однозначно.

– ЧЕСНО КАЖУЧИ, НІЯК НЕ ВКУМЕКАЮ. ЯК ВИЗНАЧИТИ, ПОВОДИВСЯ ВІН ДОБРЕ ЧИ ПОГАНО?

– Гм, ну... Навіть не знаю... Чи він завжди розвішує свій одяг, та й таке...

– І ЯКЩО ВІН ПОВОДИВСЯ ДОБРЕ, Я МАЮ ПОДАРУВАТИ ЙОМУ ХАПОНСЬКУ БОЙОВУ КОЛІСНИЦЮ ЗІ СПРАВЖНІМИ ОБЕРТОВИМИ ЛЕЗАМИ?

– Так.

– А ЯКЩО ПОГАНО?

– Коли я був хлопчиком, у такому разі діти отримували мішок кісток, – почухав голову Альберт. – Але, на диво, під кінець року вони всі поводилися, як святі.

– ОЦЕ ТАК. А ЗАРАЗ?

Альберт підніс пакет до вуха й пошелестів.

– Схоже на шкарпетки.

– ШКАРПЕТКИ.

– Можливо, вовняний жилет.

– ТАК ЙОМУ І ТРЕБА, ЯКЩО МЕНІ ДОЗВОЛЕНО ВИСЛОВИТИ СВОЮ ДУМКУ...

Альберт оглянув засніжені дахи й зітхнув. Це неправильно. Він допомагав, тому що Смерть, ну, був його господарем. От і все. І якщо в господаря було би серце, то в тому місці, де потрібно. Але...

– Ви впевнені, що ми повинні це робити, пане? Смерть зупинився, наполовину залізши в димохід.

– МОЖЕШ ЗАПРОПОНУВАТИ КРАЩУ АЛЬТЕРНАТИВУ, АЛЬБЕРТЕ?

Дійсно, Альберт не міг.

Комусь таки доводилося це робити.

Вулицями знову розгулювали ведмеді.

Сюзен ігнорувала їх і навіть не намагалася минати тріщини між бруківкою.

Вони просто стояли довкола, трохи здивовані й напівпрозорі, видимі лише дітям і Сюзен. Новини про Сюзен ширилися швидко. Ведмеді вже чули про кочергу. Горішки та ягідки, – намагалися повідомити їхні морди. Ось чому ми тут. Великі гострі зуби? Які великі гостр... А, ці великі гострі зуби? Вони лише для, гм, розколювання горіхів. Та й деякі ягідки бувають такими норовливими!