Текст книги "Батько Вепр"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 18 страниц)

– Пробачте, мадам, – звернувся Ридикуль. – На вашому плечі сидить курка?

– Це, ем, це, гм, це Синя птаха щастя, – пояснила Фея Веселощів. Тепер її голос трохи тремтів – так говорять ті, хто не дуже то й вірить у свої слова, але однаково продовжує повторювати це, сподіваючись, що це, зрештою, зробить ті слова правдивими.

– Перепрошую, але це ж курка. Жива курка, – сказав Ридикуль. – Вона щойно кудкудахтала.

– Вона синя, – безнадійно повторила фея.

– Ну, принаймні це щира правда, – погодився Ридикуль, так приязно, як тільки було можливо. – Чесно кажучи, я уявляв Синю птаху щастя більш обтічної форми, але не звинувачуватиму вас у цьому.

Фея Веселощів нервово закашлялася і почала крутити один із ґудзиків на своєму практичному вовняному жакеті.

– Може, зіграємо в гру-другу, щоби підняти настрій? – запропонувала вона. – У загадки? Або зробімо конкурс малюнків? Переможець отримає невеликий приз.

– Мадам, ми чарівники, – сказав Верховний верховик. – І не вміємо веселитися.

– Може, шаради? – запропонувала Фея Веселощів. – Чи ви вже в них грали? Як щодо співульок? Хто знає пісеньку: „Пливи-пливи, човнику, до берега“?

Її яскрава усмішка розбилася об похмурі обличчя чарівників.

– Нам так подобається вдавати з себе пана Буркотуна? – з надією додала вона.

– Дуже, – відказав Верховний верховик.

Фея Веселощів обм’якла, почала відчайдушно обмацувати безформні рукави, поки не знайшла зіжмакану хустку. Вона витягла її і витерла очі.

– Знову все не так, – сказала вона, і її підборіддя затремтіло. – У ці дні ніхто не хоче веселитися, а я ж дійсно стараюся! Я склала книгу жартів, маю три коробки одягу для шарад і... і... і щоразу, коли намагаюся підбадьорити людей, це їх бентежить... але я справді докладаю зусиль...

Вона голосно висякалася.

Навіть Верховний верховик змилостивився і набув збентеженого вигляду.

– Е-е... – почав він.

– Хіба дрібка веселощів, ну хоч зрідка, може комусь зашкодити? – запитала Фея Веселощів.

– Е-е... яким чином? – запитав Верховний верховик, почуваючи себе жахливою людиною.

– Існує ж ціла купа приводів для веселощів, – сказала Фея Веселощів, знову висякавши носа.

– Е-е... краплі дощу, захід сонця і таке інше? – озвався Верховний верховик саркастичним тоном, однак не вкладаючи в цю фразу звичної сили. – Дати хустинку? Вона майже чиста.

– Чому б нам не пригостити пані чудовим хересом? – запропонував Ридикуль. – А курочці дамо трішки кукурудзи...

– О ні, я ніколи не п’ю алкоголю, – нажахано сказала Фея Веселощів.

– Справді? – здивувався Ридикуль. – А нас часом це дуже звеселяє. Пане Впертонзе... Підійди сюди на хвильку.

Він поманив його до себе.

– У повітрі явно кружляє ціла купа віри, аж вона з’явилася, – сказав він. – У ній же кілограмів з дев’яносто! Якби ми хотіли зв’язатися з Батьком Вепром, що би ми зробили? Причепили записку до каміна?

– Так, але не сьогодні, пане, – сказав Зрозум. – Він зайнятий – роздає подарунки.

– То ми ніяк не дізнаємося, де він? Дідько, – вилаявся Ридикуль.

– Звичайно, можливо, до нас він ще не встиг завітати, – зауважив Зрозум.

– Завітати до нас? Навіщо? – здивувався Ридикуль.

Бібліотекар натягнув на себе ковдру й згорнувся калачиком.

Як типовий орангутан він сумував за теплом тропічного лісу. Проблема полягала в тому, що він ніколи не бачив тропічних лісів, оскільки перетворився на орангутана в дорослому віці. Однак щось у його кістках знало про них і зовсім не любило холод зими. Однак у тих самих кістках він залишався бібліотекарем і категорично забороняв запалювати вогонь у бібліотеці. У результаті по всій академії щезали подушки та ковдри, зрештою формуючи своєрідний кокон у довідковій секції, в якій примат переживав найхолодніші періоди зими.

Він перевернувся і загорнувся в завіси Скарбія.

Раптом біля його гніздечка щось заскрипіло й зашепотіло.

– Ні, не запалюй лампу.

– А я дивувався, що його весь вечір ніде не видно.

– А, на Вепроніч він завжди лягає спати рано, пане. Ось...

Щось шелеснуло.

– Нам пощастило. Тут пусто, – сказав Зрозум. – Схоже, це одна зі шкарпеток Скарбія.

– Він вішає її щороку?

– Очевидно.

– Але ж він не дитина. Напевно, це просто дитяча простота.

– Можливо, в орангутанів усе інакше, Архіректоре.

– Думаєш, вони і в джунглях їх вішають?

– Сумніваюся, пане. По-перше, там немає димарів.

– І ще в них доволі короткі ноги. Шкарпеткова галузь в орангутанів явно занепадає. Додумалися би вивішувати рукавиці – подарунки текли б рікою. Тоді Батькові Вепру довелося б працювати в дві зміни. Враховуючи довжину їхніх ручищ.

– Чудово, Архіректоре.

– А що це тут... Ой леле, келих хересу! Ну, не пропадати ж добру.

У темряві пролунало булькання.

– Думаю, він призначався Батькові Вепру, пане.

– А банан?

– Гадаю, його залишили кабанам.

– Кабанам?

– Ну так, ви ж знаєте, пане. Я маю на увазі, Довбила, Іклила, Рила та Мордила, – Зрозум зупинився, усвідомлюючи, що дорослий чоловік не повинен пам’ятати про такі речі, – у них зазвичай вірять діти.

– Банани кабанам? Не зовсім традиційно, як гадаєш? Я б давав їм жолуді. Або яблука чи брукву.

– Так, пане, але Бібліотекар любить банани.

– Дуже поживний фрукт, пане Впертонзе.

– Так, пане. Хоча, як би це смішно не прозвучало, це зовсім не фрукт, пане.

– Дійсно?

– Так, пане. З точки зору ботаніки, це особливий підвид риби, пане. Згідно з моєю теорією, він еволюційно пов’язаний із крульською морською голкою, пане, яка, звісно, також жовтої барви і плаває гронами або зграйками.

– І живе на деревах?

– Ну, переважно ні, пане. Банан, очевидно, захопив нову нішу.

– Святі небеса, дійсно? Дивно, але я ніколи не любив банани й завжди ставився до риб із деякою підозрою. Це все пояснює.

– Так, пане.

– А вони нападають на плавців?

– Ніби не чув, пане. Звичайно, можливо, вони достатньо розумні і нападають лише на тих, хто занадто віддалився від берега.

– Тобто зайшли занадто... високо? У бананові хащі?

– Може, і так, пане.

– От підступні.

– Ага, пане.

– Нумо, влаштуймося зручніше, пане Впертонзе.

– Гаразд, пане.

У темряві спалахнув сірник, і Ридикуль запалив свою люльку.

Анк-морпоркські колядники тижнями практикувалися.

Цей звичай, на думку Анаґліпта Гаґс, організаторки найкращої і найдобірнішої групи міських співаків, мав посприяти дружнім стосункам і створенню хорошого настрою.

Завжди слід з обережністю ставитися до людей, які безсоромно говорять про „дружбу та хороший настрій“ як про щось таке, що може допомогти людству, як припарка. Якщо ви втратите пильність хоч на мить, вони негайно організують якісь травневі потанцюльки, і, чесно кажучи, вам не залишиться нічого іншого, як негайно тікати в хащі.

Співаки вже подолали половину Паркового провулка й дійшли до середини „Рожевої курочки“[22]22
  «Рожева курочка вітає з новим днем». Насправді курка зовсім не той птах, що зберігся в традиціях як передвісник світанку, але пані Гаґс, збираючи старі народні пісні для нащадків, подбала про те, щоб переписати їх у певних місцях, аби уникнути, як вона висловилася, «образи людей чутливого характеру необгрунтованою грубістю». На її превелике здивування, люди часто не помічали необгрунтовану грубість, поки вона не стосувалася їх особисто. – Прим. авт.


[Закрыть], виконуючи її навдивовижу гармонійно. Їхні банки повнилися пожертвами для бідняків міста – або принаймні тієї частини бідняків, яка, на думку пані Гаґс, була достатньо мальовничою, не надто смердючою, і обов’язково сказала б „дякую“. Люди підходили до дверей, щоб послухати спів. Сніг осявало помаранчеве світло. Сніжинки кружляли у світлі ліхтарів. Якщо зняти кришку з цієї картини, усередині точно знайшлося б безліч цукерок. Або принаймні купа печива до кольору до вибору.

Пані Гаґс чула, що колядки належать до древніх традицій, тож нікому не потрібно було пояснювати, що вони означають. Однак вона була певна, що передбачливо позбавила пісні всіх елементів, які могли б збентежити чиїсь чутливі вушка.

Поступово до співаків долинув певний дисонанс.

З-за рогу, ковзаючи й послизаючись на льоді, простувала ще одна група співаків.

Вони марширували під бій іншого барабанщика. Цього барабанщика явно навчали в інших місцях, можливо, навіть інші види на іншій планеті.

На чолі групи був безногий чоловік на маленькому візку, який співав у весь голос і вистукував двома каструлями. То був Арнольд Колобок, штовхав його Домовина Генрі. Арнольд хрипким голосом виспівував зовсім іншу пісню, що раз у раз переривалася нападами немелодійного кашлю. Поряд із ними крокував звичайний на вигляд чоловік у розірваному, брудному, однак таки дорогому одязі, його приємний тенор заглушало крякання качки на його голові. Він відкликався на ім’я Качур, хоча і сам не знав чому, або чому його завжди оточували люди, які, схоже, бачили качок, там де їх, по суті, бути не могло. Позаду, із маленьким сірим песиком на мотузці, простував Старий Тхір Рон, якого всі в Анк-Морпорку вважали найбожевільнішим жебраком серед усіх божевільних жебраків. Очевидно, співати він не вмів, але принаймні намагався лаятися в ритм.

Колядники зупинилися і нажахано за ними спостерігали.

Жебраки продовжували чимчикувати вулицею, і ні вони, ні колядники не помітили, як маленькі чорно-сірі плямки покинули каналізаційні стоки, протиснулися з-під плит і з шумом зникли в темряві ночі. Люди завжди відчували непереборне бажання співати й брязкати предметами в темну пору року, коли всілякі гидкі створіння користали з довгих сірих днів і глибоких тіней, ховаючись і розмножуючись у них. З часом люди навчилися співати гармонійно, але менш ефективно. Той, хто розумів первинну суть співу, просто викрикував і чимось вистукував.

Насправді жебраки не були настільки обізнаними у фольклорних традиціях. Вони просто галасували, небезпідставно сподіваючись, що люди підкинуть їм грошенят, лише щоб вони замовкли. Із загального шуму можна було навіть виділити злагоджену пісню:

 
На порозі Вепроніч,
І свиня прямує в піч.
Киньте долар стариганю в капелюх,
Як нема – дзвін пенні теж порадує наш слух.
 

– А якщо нема і пенні, – завів йодлем Старий Тхір Рон, – тоді фгхфгх уффг мфмфмф...

Це Качур проявив розсудливість і затиснув Ройові рота.

– Перепрошую, – сказав він, – але цього разу мені не дуже хочеться, щоб люди затраскували двері перед нашими обличчями. До того ж ці рядки не римуються.

Однак найближчі двері все ж затраснули. Інші колядники поспішно рушили до привабливіших місць. „Доброзичливість до ближніх“, – цю фразу придумав хтось, хто явно ніколи не зустрічався зі Старим Тхором Роном.

Жебраки перестали співати, за винятком Арнольда Колобка, який мешкав у своєму крихітному світі.

– Ніхто не знає, як живеться нам, чобіт нам замінив наш харч щоденний...

Але незабаром зміна атмосфери проникнула навіть у його свідомість.

Дерева вдарило поривом сильного вітру, і з них посипався сніг. У повітрі закружляли сніжинки, і жебракам здалося, – оскільки їхній розумовий компас не завжди вказував у напрямку реальності, – що вони почули уривки швидкої розмови.

– Я просто хотів сказати, пане, що це не так просто...

– КРАЩЕ ДАРУВАТИ, НІЖ ОТРИМУВАТИ, АЛЬБЕРТЕ.

– Ні, пане, лише набагато дорожче. Не можна просто так ходити і...

На засніжену вулицю посипався водоспад предметів.

Жебраки зиркнули на них.

Арнольд Колобок обережно підняв цукрову свиню і відкусив їй рильце. Старий Тхір Рон підозріло оглянув хлопавку, яка відбилася від його капелюха, а потім потряс нею біля вуха.

Качур відкрив мішок солодощів.

– Ого, м’ятні льодяники? – здивувався він.

Домовина Генрі зняв зі своєї шиї зв’язку сосисок.

– Шо за хулєра? – запитав Старий Тхір Рон.

– Це хлопавка, – пояснив пес, чухаючись за вухом. – Треба потягнути за мотузку.

Рон безцільно помахав хлопавкою.

– Ой, дай сюди, – сказав пес, зубами хапаючи її за протилежний кінець.

– Ніфіга собі! – скрикнув Качур, продовжуючи порпатися в кучугурі. – Ціла засмажена свиня! І величезна тареля смаженої картоплі, що дивовижним чином не розбилася! І... ви тільки гляньте... у цій банці що, ікра? Спаржа! Консервовані креветки! О боги! Що в нас там мало бути на вепронічну вечерю, Арнольде?

– Старі чоботи, – відказав Арнольд, відкрив коробку сигар і лизнув їх.

– Просто старі чоботи?

– Ні-ні. Фаршировані брудом, і не простим, а смаженим. Чудовим брудом. Спеціально запасав.

– Тепер у нас буде справжній святковий гусак!

– Чудово. А можна його старими чобітками нафарширувати?

Хлопавка тріснула, і пес, що заміняв мозок Старого Тхора Рона, загарчав.

– Ні, ні, ні, на голову треба надягнути капелюх, а гумореску – прочитати!

– Тисячолітня рука й креветки? – здивувався Рон, передаючи записку Качуру, який вважався інтелектом цієї групи.

Той поглянув на гасло.

– О, так, подивімося... Тут написано: „Поможіть! Поможіть! Поможіть! Я впав в якусь дробилку й втомився бігти в цьому колесі! Поможіть вибра...“, – він кілька разів перевернув клаптик паперу. – Схоже, це все, ну і ще кілька плям.

– Старі дурні жартики, – буркнув пес. – Лупніть хтось Рона по спині. Якщо він і далі буде так реготати, то... а, він уже. Ну, нічого дивного.

Жебраки ще кілька хвилин збирали шинку, банки та пляшки, що загрузли в снігу. Тоді загрузили все на візок Арнольда й рушили вулицею вниз.

– Звідки це все?

– Нині ж Вепроніч?

– Так, але хто вішав шкарпетки?

– Думаю, у нас їх взагалі немає.

– Я підвісив старий чобіт.

– Це рахується?

– Не знаю. Рон його з’їв.

„Я чекаю на Батька Вепра, – подумав Зрозум Впертонз. – Я сиджу в темряві й чекаю на Батька Вепра. Я. Той, хто вірить у натурфілософію. Я можу подумки[23]23
  Він був переконаний, що це «п’ять із хвостиком». Але принаймні Зрозум міг дати хоч якусь відповідь. – Прим. авт.


[Закрыть] вирахувати квадратний корінь з 27,4. Мені не варто це робити.

Добре, що я ще не повісив панчоху. Хоча...“

Якусь мить він сидів непорушно, а тоді зняв свій гостроносий мешт і почав стягувати шкарпетку. Думка, що це наукова перевірка цікавої гіпотези, сильно йому допомогла.

– Ще довго, як гадаєш? – пролунав голос Ридикуля з темряви.

– Переважає думка, що поставка має відбутися до півночі, – відповів Зрозум і смикнув шкарпетку.

– З вами все добре, пане Впертонзе?

– Добре, пане. Усе гаразд. Може, у вас знайдеться шпилька? Або маленький цвяшок?

– Сумніваюся.

– Уже не треба. Я знайшов складаний ніж.

Через деякий час Ридикуль почув у темряві якесь пошкрябування.

– Як пишеться слово „електрика“, пане?

Ридикуль на мить задумався.

– Без поняття, ніколи його не писав.

Знову запала тиша, а тоді почувся дзвін. Бібліотекар тихо буркнув уві сні.

– Що ви робите?

– Це просто стукнула лопатка для вугілля.

– Але що ви робите там, у каміні?

– А, я... знаєте, просто... просто дивився. Крихітний... експериментик. Ніколи не знаєш.

– Ніколи не знаєш що?

– Просто ніколи не знаєш, розумієте?

– Інколи таки знаєш, – відповів Ридикуль. – Думаю, тепер я знаю багато того, чого не знав раніше. Дивовижно, про що ми тільки не дізнаємося! Я часто роздумую, про що мені ще доведеться довідатися?

– Ну, ніколи не знаєш.

– Це точно.

Високо над містом Альберт звернувся до Смерті, який, схоже, намагався уникнути його погляду.

– Це були речі не з вашого мішка! Там точно немає сигар, персиків у бренді й страв із модними закордонними назвами!

– Я ВСЕ ДІСТАВ ЗІ СВОГО МІШКА.

Альберт підозріло зиркнув на нього.

– Але спершу ви поклали це все в мішок, га?

– НІ.

– Точно поклали, – наполягав Альберт.

– НІ.

– Поклали все це в мішок.

– НІ.

– Узяли їх десь і поклали в мішок.

– НІ.

– Самі поклали їх туди!

– НІ.

– Поклали!

– АГА.

– Я знав, що ви це зробили. Де ви їх узяли?

– ПРОСТО ЗНАЙШОВ. ВАЛЯЛИСЯ СОБІ БЕЗ ДІЛА.

– З мого досвіду знаю, що цілі засмажені свині просто так на дорозі на валяються.

– ВОНИ Б І ТАК НІКОМУ НЕ ЗНАДОБИЛИСЯ, АЛЬБЕРТЕ.

– Кілька труб тому ми пролітали над величезним розкішним рестораном...

– ДІЙСНО? НЕ ПРИГАДУЮ.

– І мені здалося, – якщо дозволите висловити таку підозру, – що ви затрималися там довше, ніж зазвичай?

– ДУМАЄШ?

– І як саме воно просто, відкрити лапки, валялося, закрити лапки?

– ПРОСТО... ВАЛЯЛОСЯ. ЗНАЄШ, ЛЕЖАЛО.

– На кухні?

– У ТОМУ МІСЦІ ТОЧНО БУЛО ЩОСЬ КУЛІНАРНЕ, НАСКІЛЬКИ Я ПАМ’ЯТАЮ.

Альберт підняв тремтячий палець.

– Ви поцупили чиюсь вепронічну вечерю, пане!

– Її У БУДЬ-ЯКОМУ РАЗІ З’ЇЛИ БИ, – відповів Смерть, виправдовуючись. – ДО ТОГО Ж ТИ СКАЗАВ, ЩО Я МОЛОДЕЦЬ, ОСКІЛЬКИ ВКАЗАВ ТОМУ КОРОЛЮ НА ДВЕРІ.

– Так, але то була трохи інша ситуація, – сказав Альберт уже тихіше. – Але, розумієте, Батько Вепр не для того спускається димоходом, щоб поцупити чиюсь вечерю!

– ЖЕБРАКИ БУДУТЬ ЩАСЛИВІ, АЛЬБЕРТЕ.

– Ну, добре, але...

– ЦЕ НЕ КРАДІЖКА. ЦЕ ПРОСТО... ПЕРЕРОЗПОДІЛ. МАЛЕНЬКА ДОБРА СПРАВА У ВЕЛИКОМУ ЛИХОМУ СВІТІ.

– Аж ніяк!

– ТОДІ ЦЕ БУДЕ МАЛЕНЬКИМ ЛИХИМ ВЧИНКОМ У ВЕЛИКОМУ ЛИХОМУ СВІТІ. І АБСОЛЮТНО НЕПОМІТНИМ.

– Ви хоч трохи подумали про ту сім’ю, чию вечерю поцупили?

– ЗВІСНО, Я ЗАБЕЗПЕЧИВ ЇМ ЗАМІНУ. Я Ж НЕ ПОВНІСТЮ БЕЗСЕРДЕЧНИЙ. У МЕТАФОРИЧНОМУ СЕНСІ. А ТЕПЕР – ВПЕРЕД І ВГОРУ.

– Ми спускаємося, пане.

– ТОДІ ПОВНИЙ ВПЕРЕД І ВНИЗ.

З’явилися якісь... вихори. Хропунець легко поскакав крізь них, хоча здавалося, що він узагалі не рухався. Неначе висів у повітрі.

– Ой леле, – сказав О Боже слабким голосом.

– Що таке? – запитала Сюзен.

– Спробуй заплющити очі...

Сюзен заплющила очі, тоді підняла руку й торкнулася обличчя.

– Я досі їх бачу...

– А я вже гадав, що проблема в мені. Зазвичай так і є.

Вихори зникли.

Внизу розпростерлися зелені поля.

Саме це було дивним. Вони були занадто зеленими. Сюзен уже кілька разів пролітала над сільською місцевістю, навіть над болотами та джунглями, але ніколи не бачила настільки насиченого зеленого кольору. Якби зелений став найголовнішим кольором, то мав би саме такий вигляд. А ця звивиста штука...

– Це ж не може бути річка! – скрикнула вона.

– А що ж тоді?

– Вона синя!

О Боже ризикнув і зиркнув униз.

– Вода синя, – підтвердив він.

– Нісенітниця!

– Трава завжди зелена, а вода синя... Це я не забув. Це ті речі, які я знаю напевне.

– Ну, у певному сенсі... – Сюзен задумалася. Усім було відомо, що трава – зелена, а вода – синя. Частенько це було далеко не так, але всі вірили в це так само, як і в те, що небо – теж синє.

Подумавши про це, вона припустилася помилки – поглянула догори.

Там було небо. Воно дійсно було синього кольору. А внизу була земля. До речі, справді зелена.

А між ними не було нічого. Ні білого простору. Ні чорної ночі. Просто... нічого, по краю світу. Ну, мозок повідомляв, що небо й земля повинні зустрітися на горизонті, але там була лише порожнеча, яка притягувала око, як розхитаний зуб притягує язик.

А ще там було сонце.

Зависло під небом і плавало над землею.

І воно було жовтим.

Жовтим, як жовтець.

Хропунець приземлився на траві біля річки. А точніше – на зелені. На дотик вона більше нагадувала губку або мох. Він принюхався.

Сюзен зісковзнула з коня, намагаючись не дивитися вгору. Тому звернула погляд на ясно-синю воду.

У ній плавали помаранчеві рибки. Вони мали неправильний вигляд, наче їх створила людина, яка вірить, що риба складається з двох вигнутих ліній, крапки та трикутного хвоста. Вони нагадали їй риб-скелетиків у незворушному ставку Смерті. Риб, які... відповідали їхньому оточенню. І вона бачила їх, попри те, що вода являла собою моноліт кольору, що насправді не мав бути прозорим.

Вона стала навколішки й занурила руку у воду. На дотик – наче звичайна вода, але крізь її пальці текла рідка блакить.

Аж тут Сюзен осягнула, де опинилася. Останній пазл став на своє місце, і всередині неї забуяло знання. Вона знала, яким буде будинок, яким чином у ньому розташовані вікна і як дим виходитиме з труби.

На деревах майже напевне ростимуть яблука. І вони будуть червоними, оскільки всім було відомо, що яблука червоні. А сонце – жовте. А небо – синє. Трава – зелена.

Але існував інший світ, який називали „реальним світом“ ті, хто в нього вірив, в якому небо могло бути будь-яким: від білого до присмерково-червоного чи грозового жовтого. І дерева – то могли бути просто голі гілки – криві патики на фоні неба чи багряні „вогнища“ крон перед заморозками. Сонце могло бути білим, жовтим або помаранчевим. Вода – коричневою, сірою і зеленою...

Ці кольори були весняними, а весна – явно не звичайною весною з „реального світу“. Ці кольори створила весна очей.

– Це дитячий малюнок, – сказала вона.

О Боже осів на зелень.

– Щоразу, коли я дивлюся на ту порожнечу, у мене течуть сльози, – пробурмотів він. – Почуваюся просто жахливо.

– Я сказала, що це дитячий малюнок, – повторила Сюзен.

– О Боже... Схоже, зілля починає вивітрюватися...

– Я бачила сотні таких малюнків, – сказала Сюзен, ігноруючи його. – Зображаєш небо над головою, оскільки бачиш його над собою, а коли в тобі лиш кілька футів зросту, то ти навряд чи роздивишся те небо як слід. Усі говорять тобі, що трава зелена, а вода синя. Такий краєвид зрештою і малюєш. Твайла так малює. Я так малювала. Дідусь зберіг кілька...

Сюзен зупинилася.

– Усі діти це роблять, – пробурмотіла вона. – Ходімо, знайдемо будинок.

– Який будинок? – простогнав О Боже. – І можеш говорити тихіше, будь ласка!

– Має бути будинок, – сказала Сюзен. – Завжди є будинок. З чотирма вікнами. І з труби виходить дим, звивистий, наче спіраль. Слухай, це місце схоже на діду... землі Смерті. Від справжньої географії тут мало що залишилося.

О Боже підійшов до найближчого дерева й стукнувся головою, ніби перевіряючи, чи йому буде боляче.

– А відчуття цілком географічні, – пробурмотів він.

– Ти коли-небудь бачив таке дерево? Велика зелена краплина на коричневій патичці? Наче льодяник! – скрикнула Сюзен, тягнучи його за собою.

– Не знаю. Я вперше бачу дерева. Уф-ф. Щось впало мені на голову, – він зиркнув на землю витріщеними очима.

– Це яблуко, – пояснила вона й зітхнула. – Усі знають, що яблука червоні.

Тут не було кущів, однак були квіти, кожна – із парою зелених листків. Квіти росли окремо, поміж зеленої трави.

Сюзен й О Боже проминули дерева й за вигином річки побачили будинок.

Він не був дуже великим. Мав чотири вікна та двері. Дим змійкою клубочився з труби.

– Знаєш, дивовижно, – сказала Сюзен, розглядаючи будівлю. – Твайла малює такі будинки. А живе в особняку. Я теж малювала схожі будинки. А сама народилася у палаці. Чому?

– Можливо, усі малюють саме цей будинок, – нещасно пробурмотів О Боже.

– Що? Ти дійсно так думаєш? На всіх дитячих малюнках зображено це місце? Воно в наших головах від народження?

– Не питай мене, я просто підтримую розмову, – сказав О Боже.

Сюзен задумалася. В її свідомості пронеслися слова „Що далі?“. Їй слід просто підійти й постукати?

Тут вона зрозуміла, що мислить цілком нормально...

Серед блиску, щебету та дзвону головний офіціант явно почувався не найкраще. Прийшла ціла купа відвідувачів, і персонал повинен був бути в повній готовності: додавати соду в біле вино, щоб утворити дорожезні бульбашки, і різати овочі на крихітні шматочки, щоб підвищити їхню вартість.

Натомість вони збилися в задушливу групку на кухні.

– Де все поділося? – крикнув менеджер. – Хтось пройшовся і по підвалу!

– Вільям сказав, що відчув холодний вітер, – пояснив офіціант. Він щойно сперся об розпечену плиту й тепер повною мірою осягнув значення виразу „розпечена плита“.

– Я дам йому холодний вітер! У нас узагалі нічого не залишилося?

– Тільки рештки...

– Не рештки, а „des curieux et des bouts“, – виправив менеджер.

– Так, точно, ага. І, гм, і, гм...

– Нічого більше?

– Ем... старі черевики. Брудні старі черевики.

– Старі?

– Черевики. Ціла купа, – сказав офіціант. Він відчував, що ситуація починає розпалюватися.

– І звідки в нас взялося це... вінтажне взуття?

– Не знаю. Звідкись з’явилося, пане. Цілісінька піч старих черевиків. У коморі те саме.

– Сотні людей забронювали столики! Усі магазини будуть зачинені! Де шеф-кухар?

– Вільям намагається витягнути його з вбиральні, пане. Він замкнувся в нападі розпачу.

– Щось готується. Чим це пахне?

– Мною, пане.

– Старі черевики... – пробурмотів менеджер. – Старі черевики... старі черевики... Шкіряні? Не дерев’яні чи гумові?

– На вигляд як... звичайні черевики. І купа бруду, пане.

Менеджер зняв куртку.

– Добре. У нас є сметана? Цибуля? Часник? Масло? Старі яловичі кістки? Трохи тіста?

– Ну, та-а...

Менеджер потер руки.

– Чудово, – сказав він, знімаючи з гачка фартух. – Гей, ви! Кип’ятіть воду! Багато води! І знайдіть велетенський молоток! Ти, поріж цибулю! Решта, посортуйте черевики. Мені потрібні язички й підошви. Ми зробимо з них... дайте подумати... „Mousse de la Boue dans une Panier de la Pate de Chaussures“

– І з чого ми його зробимо, пане?

– Грязевий мус у кошику з взуттєвого тіста. Вловлюєш? Ми не винні в тому, що мешканці Квірма не розбирають ресторанну квірмську. Зрештою, це ж не брехня.

– Ну, у певному сенсі... – почав офіціант. Його заразили чесністю ще в ранньому віці.

– Тоді буде „Brodequin roti Fagon Ombres“, – зітхнув менеджер, побачивши жах в очах офіціанта. – Солдатський чобіт на манір Затінків, – переклав він.

– Ем... манір Затінків?

– У бруді. Але якщо приготувати язички окремо, можна отримати ще й „Languette braisee“.

– Ми маємо кілька жіночих мештів, пане, – сказав помічник шефа.

– Чудово... Додайте до меню... Дайте подумати... „Sole d’une Bonne Femme“... і... так... „Servis dans un Coulis de Terre en l’Eau“. Тобто з брудом.

– А що зі шнурівками, пане? – поцікавився інший помічник шефа.

– Молодець, що згадав! Знайдіть десь рецепт спагеті карбонара.

– Пане? – звернувся головний офіціант.

– Я починав шеф-кухарем, – сказав менеджер, піднявши ніж. – Як, думаєш, я зміг дозволити собі придбати це місце? Я знаю, як усе робиться. Привабливий вигляд і правильний соус – і три чверті справи зроблено.

– Але ж це все буде зі старих черевиків! – скрикнув офіціант.

– Із першосортної витриманої яловичини, – виправив його менеджер. – Розм’якшиться за лічені секунди.

– Але ж... але ж... у нас немає супу.

– Бруд. І побільше цибулі.

– А пудинги...

– Бруд. Подивимося, може, нам вдасться його карамелізувати, а раптом вийде?

– Я не можу знайти навіть каву... Хоча сумніваюся, що хтось витримає до кави...

– Бруд. „Cafe de Terre“, – твердо сказав менеджер. – Справжня земляна кава.

– Але вони помітять це, пане!

– Дотепер не помічали, – похмуро відказав менеджер.

– Ми ніколи не вийдемо сухими з води, пане. Ніколи.

У країні, де небо існувало лише над головою, Середній Дейв Білоліл спускав по сходах черговий мішок, повний грошей.

– Тут, певно, кілька тисяч, – зауважив Сітка.

– Сотні тисяч, – відказав Середній Дейв.

– А це що таке? – запитав Котяче Око, відкриваючи коробку. – Якийсь папір, – він штовхнув її вбік.

Середній Дейв зітхнув. Він підтримував класову солідарність, але іноді Котяче Око діяв йому на нерви.

– Це документи на право власності, – сказав він. – І вони набагато дорожчі, ніж гроші.

– Папір дорожчий за гроші? – перепитав Котяче Око. – Ха, завжди думав, що те, що можна спалити, витратити неможливо.

– Зажди, – перебив Сітка. – Я чув про них. Зубна Фея має якусь власність?

– Потрібно ж хоч якось заробляти, – сказав Середній Дейв. – Щоб під подушку по пів долара класти.

– Якщо ми їх украдемо, вони стануть нашими?

– Це питання на засипку? – запитав Котяче Око, вищирившись.

– Так, але... десять тисяч кожному – не так уже й багато, порівняно з усім цим.

– Він не зможе не зауважити...

– Панове.

Вони повернулися. Часначай стояв у дверях.

– Ми просто... ми просто складали це все в купу, – сказав Сітка.

– Звичайно. Знаю. Я ж вам наказав.

– Ага. Саме так. Наказали, – із вдячністю сказав Сітка.

– Так багато всього, – сказав Часначай, усміхнувшись.

Котяче Око закашлявся.

– Мабуть, цілі тисячі, – сказав Середній Дейв. – А що робити з цими правами власності й усім іншим? Подивіться, ось це документ на тютюнову крамницю в провулку Обдирайлівка! В Анк-Морпорку! Я купую там свій тютюн! Старий Наперсток завжди нарікає на оренду!

– Ага. То ви відчинили сейфи, – радісно сказав Часначай.

– Ну... так...

– Чудово. Чудово! – зрадів Часначай. – Я вас не просив, але... чудово. І як, гадаєте, заробляла Зубна Фея? Із допомогою маленьких Гномиків у невідомих шахтах? Чарівне золото? Але воно рано-вранці перетворюється на попіл!

Він розсміявся. Сітка розсміявся. Навіть Середній Дейв розсміявся. А тоді Часначай раптово кинувся на нього, зі всієї сили притискаючи до стіни.

Щось мелькнуло. Він спробував кліпнути, і його ліва повіка раптово перетворилася на згусток болю.

Звичайне око Часначая (якщо його можна було назвати звичайним) опинилося за кілька сантиметрів від його обличчя. Зіниця перетворилася на точку. У ній Середній Дейв розгледів руку Часначая, просто перед своїм обличчям.

Вона стискала ніж. Його лезо було за якусь частку дюйма від правого ока Середнього Дейва.

– Я знаю, люди кажуть, що я вбиваю, щойно погляну, – прошепотів Часначай. – Насправді, краще б я вбив тебе, ніж на тебе дивився, пане Білоліл. Ти стоїш у замку зі щирого золота й наміряєшся вкрасти кілька пенні. Лишенько. І що ж мені з тобою робити?

Він трохи розслабився, але його рука все ще тримала ніж біля ока Середнього Дейва, що й не змигнув.

– Думаєте, вам допоможе Банджо? – запитав він. – Саме так було раніше, га? Але я подобаюся Банджо. Насправді, Банджо – мій друг.

Середньому Дейву вдалося зиркнути за вухо Часначая. Його брат тихенько стояв там із відсутнім виразом обличчям – так завжди було у нього в перервах між наказами або в очікуванні нових думок.

– Мене б сильно засмутило, якби я довідався, що в тебе щодо мене з’явилися негативні думки, – сказав Часначай. – У мене залишилося так мало друзів, пане Середній Дейв.

Він зробив крок назад і щасливо усміхнувся.

– Ну що, мир? – запитав він, а Середній Дейв сповз по стіні. – Поможи йому, Банджо.

Банджо сунув вперед за командою.

– У Банджо серце маленької дитини, – сказав Часначай, ховаючи ножа в глибинах свого вбрання. – Схоже, у мене теж.

Решта застигла на своїх місцях. Вони не рухалися з моменту нападу. Середній Дейв був кремезним чолов’ягою, а Часначай – худий як тріска, але він відірвав Середнього Дейва від землі, як пір’їнку.

– Що стосується грошей, то насправді вони мені абсолютно непотрібні, – сказав Часначай, зручніше вмощуючись на мішку зі сріблом. – Це так, копійки. Можете поділитися ними між собою, і ви, без сумніву, пересваритеся й будете довго й нудно намагатися перехитрити один одного. Лишенько. Так жахливо, коли дружба припиняється.

Він копнув мішок. Той розірвався. Срібло та мідь посипалися дорогою цівкою.

– І ви вихвалятиметеся й будете циндрити їх на жінок і питво, – сказав він, а вони слідкували за монетами, що покотилися в різні боки. – Думка про розумні інвестиції ніколи не прийде до ваших пошрамованих умів...

Банджо щось пробурчав. Навіть Часначай терпляче чекав, поки велетень формулював речення. У результаті пролунало:

– Я маю свинку-скарбничку.

– А що ти робитимеш із мільйоном доларів, Банджо? – запитав Часначай.

Знову бурчання. Банджо скривився.

– Куплю... свинку-скарбничку більшого розміру?

– Молодець, – найманець підвівся. – Ходімо, глянемо, як справи у нашого чарівника.

Він вийшов з кімнати, не озираючись. За мить Банджо рушив за ним.

Інші намагалися не дивитися один одному в очі. Тоді Сітка запитав:

– Він казав, що ми можемо взяти гроші й піти?