Текст книги "Батько Вепр"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 18 страниц)

– Не будь дурним, ми не встигнемо пройти й десяти метрів, – сказав Середній Дейв, досі тримаючись за обличчя. – Боги, як болить. Схоже, він відрізав повіку... він відрізав кляту повіку...

– Тоді киньмо все й тікаймо! Я не підписувався їздити на тиграх!

– А що ти зробиш, коли він тебе знайде?

– Нащо йому панькатися з такими, як ми?

– На друзів час завжди знайдеться, – гірко зауважив Середній Дейв. – Заради богів, принесіть хто-небудь якусь чисту ганчірку...

– Ну добре, але... але він ж не зможе шукати нас скрізь.

Середній Дейв похитав головою. Він закінчив вуличну академію Анк-Морпорка, і постійні сутички загострили його інтелект й інстинкт самозбереження. Достатньо було поглянути в різні очі Часначая, щоб зрозуміти: якщо він захоче вас знайти, то не буде шукати скрізь. Він шукатиме тільки там, де ви ховатиметеся.

– Чим він так подобається твоєму брату?

Середній Дейв скривився. Банджо завжди робив те, що йому казали, просто тому, що це сказав Середній Дейв. Щонайменше дотепер.

Мабуть, причиною всьому став той удар у барі. Середній Дейв не любив про це згадувати. Він обіцяв матері, що пригляне за Банджо[24]24
  Це було передсмертне бажання Ма Білоліл, хоча тоді вона цього не могла знати. Її останніми словами до сина були: «Спробуй дістатися до коней, а я утримуватиму їх на сходах, і якщо зі мною щось трапиться, подбай про ідіота!» – Прим. авт.


[Закрыть], а Банджо тоді підкосився, як дерево при падінні. А коли Середній Дейв підвівся зі стільця, щоб вправити неврівноважений мозок Часначая на місце, то раптом усвідомив, що найманець стоїть позаду з ножем у руці. На очах в усіх. Справжнє приниження, інакше не скажеш...

І тоді Банджо сів, здивовано озираючись, і виплюнув зуб...

– Якби Банджо не ходив би з ним весь час, ми могли б напасти на нього гуртом, – сказав Котяче Око.

Середній Дейв підняв голову, притискаючи хустку до ока.

– Гуртом? – перепитав він.

– Ага, це ти в усьому винен, – продовжив Сітка.

– Справді? То це не ти кричав: „Ого, десять тисяч доларів, я в ділі!“?

– Я не знав, що все буде настільки страшно! Я хочу додому! – позадкував Сітка.

Попри біль і гнів, Середній Дейв вагався. Зазвичай Сітка так не скаржився і не бурчав. Немає сенсу брехати, місце було доволі дивним, а ситуація із зубами – вкрай незвичною, але з Сіткою він пережив важкі часи: їх переслідувала і Варта, і Гільдія Злодіїв, однак Сітка залишався незворушним у будь-якій ситуації. А якби їх схопила Гільдія, то прибила б їм вуха до щиколоток і кинула в річку. У книзі правил Середнього Дейва – доволі тонкій і доповненій уявними чорнилами – не було ситуації, гіршої за цю.

– Що з вами? – здивувався він. – Поводитеся, як маленькі діти!

– Він тепер доставляє мавпам раніше, ніж людям?

– Цікаве зауваження, пане. Можливо, воно лише підтверджує мою теорію, за якою люди насправді походять від мавп, – сказав Зрозум. – Смілива гіпотеза, яка повинна стерти багатовікове невігластво, якби комітет із грантів нарешті дозволив мені найняти човен й обплисти острови...

– Я просто думав, що він доставляє подарунки в алфавітному порядку, – сказав Ридикуль.

У холодний камін посипалася сажа.

– Це, очевидно, він, як думаєш? – продовжив Ридикуль. – Ну, зараз побачимо...

Щось приземлилося в попіл. Поки постать підіймалася, двоє чарівників мовчки стояли в темряві. Зашелестів папір.

– ПОДИВИМОСЯ...

Почувся стук – із рота Ридикуля випала люлька.

– Хто ти, чорт забирай? – скрикнув він. – Пане Впертонзе, запаліть свічку!

– ЗВИЧАЙНО Ж, БАТЬКО ВЕПР. EM. ХО. ХО. ХО. ХТО Б ІЩЕ МІГ БИ СПУСТИТИСЯ ДИМАРЕМ У ЦЮ НІЧ?

– Ти – не він!

– ВІН! ГЛЯНЬ: У МЕНЕ Є БОРОДА, ПОДУШКА Й УСЕ ІНШЕ!

– У тебе дуже худе обличчя!

– Я... Я... НЕЗДУЖАЮ. УСЕ ВІД ХЕРЕСУ. І СТРЕСУ. Я ПРИХВОРІВ.

– Смертельно, я б сказав, – Ридикуль схопив його за бороду. Гумка голосно луснула.

– Це несправжня борода!

– НЕПРАВДА, – із відчаєм відказав Смерть.

– Ось гачки для вух, які, гадаю, завдали тобі багато незручностей!

Ридикуль вимахував викривальним доказом.

– Навіщо ти спускався димарем? – продовжував він. – І то було аж ніяк не вишукано.

Смерть на свій захист помахав маленьким клаптиком паперу.

– „ОФІЦІЙНИЙ ЛИСТ ДО БАТЬКА ВЕПРА“, – СКАЗАНО ТУТ... – почав він, знову зиркнувши на записку. – ДОВОЛІ БАГАТО. ЦЕ ДОВГИЙ СПИСОК. БІБЛІОТЕЧНІ ШТАМПИ, ДОВІДНИКИ, ОЛІВЦІ, БАНАНИ...

– Бібліотекар попросив у Батька Вепра таке? – здивувався Ридикуль. – Чому?

– НЕ ЗНАЮ, – відповів Смерть. Це була дипломатична відповідь. Він тицьнув пальцем в один рядок, який хотів показати Архіректору. Закарлючка орангутана, що мала означати „дупу качки“, мала доволі хитромудрий вигляд.

– У моїй шухляді їх сила-силенна, – задумався Ридикуль. – Завжди з радістю даю олівець будь-кому, якщо він може довести, що використав старий.

– ВОНИ МАЮТЬ ПОКАЗАТИ ВАМ ВІДСУТНІСТЬ ОЛІВЦЯ?

– Звичайно. Якщо комусь необхідні якісь матеріали, варто лише підійти до мене. Ніхто не скаже, що це нерозсудливо з мого боку.

Смерть уважно перевірив список.

– ЦІЛКОМ ПРАВИЛЬНО, – підтвердив він із антропологічною точністю.

– Окрім бананів, звичайно. Я б не тримав рибу у своєму столі.

Смерть подивився на список, а тоді знову на Ридикуля.

– ГАРАЗД? – запитав він, сподіваючись, що обрав правильне слово.

Чарівники чудово знали, коли їм судилося померти.[25]25
  Переважно про це дізнаються вчасно, щоб віддати в чистку свою найкращу мантію, здійснити серйозний напад на винний льох і як слід попоїсти наостанок. Це наче покращена версія підготовки до страти, та ще й без усіляких надокучливих адвокатів. – Прим, авт


[Закрыть] Ридикуль таких передчуттів не мав і, на превеликий жах Зрозума, стусонув Смерть у подушку.

– Чому ти? – поцікавився він. – Що сталося зі старим?

– ГАДАЮ, ВАРТО ВСЕ ТОБІ РОЗПОВІСТИ.

В оселі Смерті почувся шепіт піску, а десь на темній підлозі ледь чутно дзенькнуло скло...

А тоді з неживих тіней долинув різкий запах снігу і стукіт копит.

Сідней ледь не проковтнув язик, коли біля нього з’явився Часначай.

– Є успіхи?

– Хр-р?

– Прошу? – перепитав Часначай.

Сідней оговтався.

– Ем... деякі, – сказав він. – Думаю, ми подолали... гм... один замок.

Часначай блиснув очима.

– Їх начебто всього сім? – поцікавився найманець.

– Так, але... вони наполовину магічні, наполовину реальні, а ще наполовину взагалі не тут... розумієте... певні частини з’являються тут лише на час...

Пан Браун, який трудився над одним із замків, відклав відмичку.

– Не виходить, пане, – сказав він. – Навіть із ломом. Може, варто поїхати в місто й прихопити пару драконів – з ними щось та й вдалося би. Вони б змогли пропалити сталь, якщо правильно вивернути їхні шиї й нагодувати їх вуглецем.

– Мені казали, ти найкращий зломщик у місті, – сказав Часначай.

Банджо, що стояв позаду, наблизився.

Пан Браун трішки збентежився...

– Ну, так, – сказав він. – Але замки переважно не змінюються у процесі роботи над ними.

– І я думав, що ти здатен відчинити будь-який замок, хто б і коли його не створив, – сказав Часначай.

– Якщо це була людина, – різко підкреслив пан Браун. – Або Гном. Я без поняття, хто це створив. Мене не попереджали, що доведеться стикнутися з магією.

– Як шкода, – сказав Часначай. – Тоді мені більше не потрібні твої послуги. Можеш іти додому.

– А мені зовсім не шкода, – пан Браун почав складати свої інструменти в портфель. – А що з оплатою?

– А я тобі щось винен?

– Я прийшов з вами. Не моя вина, що ці чаклуни так усе намудрили. Я повинен отримати хоч щось.

– Ага, чудово, розумію, – мовив Часначай. – Звичайно, ти повинен отримати те, на що заслуговуєш. Банджо?

Банджо рушив вперед, але різко зупинився.

Рука пана Брауна висунулася з мішка, стискаючи ломик.

– Думаєш, мабуть, що я вчора народився, слизький негіднику? – запитав він. – Я знаю таких, як ти. Вважаєш усе грою? Піджартовуєш з усіх й думаєш, що ніхто інший цього не помічає, а ти такий розумаха. Ну то я піду, пане Чайналий. Негайно. І заберу все, що забажаю. І ти мене не зупиниш. І Банджо, без сумніву, теж. Я знав Ма Білоліл ще в старі добрі часи. Думаєш, ти лихий? Підлий? Ма Білоліл відірвала би твої вуха й виплюнула їх у твоє око, самовпевнений мерзотнику. Я працював на неї, так що ти мене не налякаєш. І Банджо, бідоласі, це також не вдасться.

Пан Браун злісно зиркав то на Часначая, то на Банджо, вимахуючи ломом. Сідней зіщулився біля дверей.

Він побачив, як Часначай вишукано кивнув, ніби дякуючи за цю маленьку промову.

– Дякую за те, що висловив свою точку зору, – сказав Часначай. – І вимушений повторити, що моє ім’я вимовляється „Часу-не-чай“. А тепер, Банджо, берися до справи.

Банджо навис над паном Брауном, потягнувся вниз і шарпнув за лом так різко, що висмикнув його з черевиків.

– Гей, ти ж знаєш мене, Банджо! – прохрипів зломщик, борсаючись у повітрі. – Я пам’ятаю тебе ще маленьким, не раз ти сидів у мене на колінах, коли я працював на твою маму...

– Тобі подобаються яблука? – прогримів Банджо.

Браун продовжував боронитися.

– Ти повинен сказати „так“, – наполягав Банджо.

– Так!

– А груші? Ти повинен сказати „так“.

– Гаразд, так!

– Тобі подобається падати зі сходів?

Середній Дейв підняв руки, вимагаючи тиші.

Тоді окинув поглядом банду.

– Це місце вже в печінках сидить, правда? Але ми й раніше бували в поганих місцях, хіба ні?

– Не настільки поганих, – озвався Сітка. – Я ще ні разу не бував там, де було б боляче дивитися на небо. У мене від цього мурашки по шкірі.

– Сітка – плакса, нюні розпустив! – скрикнув Котяче Око.

Решта подивилася на нього. Він нервово кашлянув.

– Вибачте... не знаю, чому я це сказав...

– Якщо ми триматимемося купи, усе буде нормально...

– Сів метелик на травичку... – пробурмотів Котяче Око.

– Що? Що ти верзеш?

– Пробачте... просто вихопилося...

– Я намагаюся сказати, – почав Середній Дейв, – це те, що...

– Персик знову мене покривляє!

– Неправда!

– На злодієві штани горять!

У цю мить відбулося дві події: Середньому Дейвові урвався терпець, а Персик закричав.

Від його штанів підіймалася невелика цівка диму.

Він застрибав, у відчаї плескаючи себе по штанях.

– Хто це зробив? Хто це зробив? – закричав Середній Дейв.

– Я нікого не бачив, – відказав Сітка. – Тобто нікого поруч із ним. Котяче Око щось бовкнув про штани і вогонь, а в наступну секунду...

– Тепер він смокче великий палець! Боягуз! Хоче до матусі! Знаєш, що відбувається з дітьми, які смокчуть палець? Існує таке велике чудовисько з ножицями...

– Кінець балагану! – скрикнув Середній Дейв. – Чорт забирай, наче потрапив у зграю...

Згори почувся чийсь крик. Він тривав і, схоже, поступово наближався, але тоді змінився різким стукотом і періодичними ударами – неначе по кам’яній підлозі гатили кокосами.

Середній Дейв підійшов до дверей саме вчасно, щоб побачити тіло зломщика пана Брауна, що пролетіло повз, рухаючись доволі швидко й не дуже вишукано. За мить за ним пролетіла його сумка. Вдарившись об підлогу, вона відкрилася, й інструменти та відмички, подзенькуючи й відскакуючи, полетіли за своїм покійним власником.

Він рухався доволі швидко й, мабуть, докотився до самого низу сходів. Середній Дейв підняв очі. На два майданчики вище, на протилежному боці величезного сходового прольоту стояв Банджо й дивився на нього.

Банджо не знав різниці між правильним і неправильним. Це завжди вирішував його брат.

– Кхм... бідолаха, напевно, послизнувся, – пробурмотів Середній Дейв.

– Ага, звісно... послизнувся, – промовив Персик.

Він теж подивився вгору.

Дивина. Раніше він їх не помічав. Біла вежа немовби сяяла зсередини. Але тепер з’явилися тіні, що мерехтіли на камені. Усередині каменя.

– Що це було? – запитав він. – Цей звук...

– Який звук?

– Наче... скрегіт ножів, – сказав Персик – Дуже близький.

– Тут тільки ми! – сказав Середній Дейв. – Чого ти боїшся? Нападу ромашок? Ходімо... і допоможемо йому...

Вона не могла пройти крізь двері. Ті опиралися її зусиллям це зробити. Отримавши кілька синців, Сюзен довелося повернути дверну ручку.

Вона почула, як О Боже ахнув від здивування. Сама ж Сюзен уже звикла до будівель, які виявлялися більшими зсередини, ніж здавалися ззовні.

Її дідусь так і не навчився правильно співвідносити розміри.

Після цього її увагу привернули сходи. Вони починалися одні навпроти інших і вели до вершини великої круглої вежі, загубленої в тумані. Ці спіралі немов прямували в нескінченність.

Очі Сюзен повернулися до того, що привернуло її увагу від початку.

До великої конічної купи в центрі приміщення.

Вона була біла. І блищала у прохолодному світлі, що проникало крізь туман.

– Це зуби, – сказала вона.

– Здається, мене зараз знудить, – нещасно промовив О Боже.

– У зубах немає нічого страшного, – сказала Сюзен, хоча насправді думала інакше. Купа була насправді жахливою.

– Я хіба казав, що боюся? У мене просто знову похмілля... О Боже...

Сюзен обережно підійшла до купи.

Це були маленькі зуби. Дитячі зуби. Хто б їх тут не нагромадив, акуратним його не назвеш. Кілька покотилося по підлозі. Вона зрозуміла це, наступивши на них, і тихенький сумний хрускіт позбавив її будь-якого бажання ще раз ступити на зуб.

Істота, яка їх нагромадила, ймовірно також намалювала крейдою навколо цієї огидної купи різноманітні символи.

– Їх так багато, – прошепотів Сушняк.

– Щонайменше двадцять мільйонів, враховуючи розмір середньостатистичного молочного зуба, – відказала Сюзен, шокована, що відповіла майже автоматично.

– Звідки ти це знаєш?

– Об’єм конуса, – пояснила Сюзен. – Пі помножити на квадрат радіуса, помножити на висоту й поділити на три. Закладаюся, панна Дупс не змогла б уявити, що ці знання знадобляться мені в ось такому місці.

– Дивовижно. Ти вирахувала це подумки?

– Щось не так, – тихо мовила Сюзен. – Сумніваюся, що це в стилі Зубної Феї. Стільки зусиль, щоб зібрати зуби, а потім просто скинути їх в отаку купу? Ні. До того ж тут валяється недопалок. А Зубна Фея не з тих, хто крутить папіроси.

Вона подивилася на крейдяні знаки.

Голоси, що пролунали згори, змусили її підняти очі. Їй здалося, що вона побачила, як через перила перехилилася голова й миттєво зникла. Обличчя Сюзен особливо не розгледіла, але воно явно не належало Зубній Феї.

Вона знову зиркнула на крейдяне коло навколо зубів. Хтось хотів зібрати всі зуби в одному місці й намалював коло, щоб показати людям, куди треба йти.

Довкола кола нашкрябали декілька символів.

Сюзен чудово запам’ятовувала дрібні деталі. Ще одна сімейна риса. І маленька деталь, неначе сонна бджола, заворушилася в її пам’яті.

– О, ні, – прошепотіла вона. – Але ніхто б не...

Нагорі хтось пронизливо закричав.

По ближніх сходах прокотилося тіло худого чоловіка середнього віку. Точніше, він раніше був таким, але довгі спіральні сходи не щадять нікого.

Він продовжив ковзати по білому мармуру й зупинився безформною масою.

Сюзен поспішила до тіла, але воно зникло, залишивши по собі лише калюжі крові.

Дзвін нагорі змусив її знову поглянути на сходи. Раз у раз перекручуючись, підстрибуючи, наче лосось у повітрі, донизу летів ломик. Останній десяток сходинок він перелетів і приземлився відразу на плитку, пронизав її гострим кінцем і затремтів.

Сітка хутко піднявся сходами й тепер відсапувався.

– Там унизу якісь люди, пане Часначаю! – прохрипів він. – Дейв й усі інші пішли їх ловити, пане Часначаю!

– Часу-не-чай, – виправив Часначай, не відводячи від чарівника погляд.

– Так, пане!

– Ну і? – озвався Часначай. – Просто покінчіть з ними.

– Ем... одна з них – дівчина, пане.

Часначай і тепер не озирнувся, але слабко махнув рукою.

– Тоді покінчіть з ними якомога ввічливіше.

– Так, пане... так, звичайно... – Сітка закашлявся. – Вам навіть не цікаво довідатися, чому вони тут, пане?

– О боги, ні. Навіщо мені це? А тепер щезни з очей моїх.

Якусь мить Сітка простояв, а тоді хутко зник.

Коли він спустився сходами, йому причувся скрип, наче від старовинних дерев’яних дверей.

Він зблід.

„Це просто двері, – сказала розумна частина його мозку. – Тут їх цілі сотні, хоча, якщо задуматися, жодні з них не скрипіли“.

Інша частина, розташована в темному місці, майже нагорі його спинного мозку, сказала: „Але це не одні з них, і тобі це відомо, бо ти знаєш, що це за двері насправді...“

Він не чув цього скрипу цілих тридцять років.

Сітка тихенько скрикнув і побіг, перестрибуючи чотири сходинки за раз.

Тіні в кутах і заглибинах ставали темнішими.

Сюзен пробігла сходовий марш, тягнучи О Боже за собою.

– Знаєш, що вони тут робили? – запитала вона. – Здогадуєшся, навіщо їм це коло навкруги зубів? Сила... о боги...

– Я не буду цього робити, – твердо заявив головний офіціант.

– Слухай, я куплю тобі кращу пару після Вепроночі...

– Нам потрібні ще два черевики в тісті, для одного „Purée de la Terre“ і ще трьох „Tourte à la Boue“, – швидко випалив офіціант.

– Пироги з брудом! – простогнав головний офіціант. – Не можу повірити, що ми продаємо пироги з брудом. А тепер тобі потрібні мої черевики!

– Не забувай, із вершками й цукром. Справжній смак Анк-Морпорка. Із цих черевиків вийде принаймні чотири порції. Доволі чесно, хіба ж ні? Ми давно уже в шкарпетках...

– Сьомий столик каже, що стейки були чудовими, але трішечки жорсткими, – викрикнув офіціант, пробігаючи повз.

– Гаразд. Наступного разу скористайтеся більшим молотком і кип’ятіть їх трохи довше, – менеджер повернувся до головного офіціанта, що поринув у глибокі страждання. – Послухай, Білле, – сказав він, беручи його за плече. – Це не їжа. Ніхто й не очікує, що отримає їжу. Якби люди хотіли попоїсти, то лишилися б вдома. Вони приходять сюди за атмосферою. Заради вражень. Це не кулінарія, Білле, а кулінарне мистецтво. Це висока кухня. Розумієш? І вони повертатимуться знову.

– Гаразд, але старі черевики...

– Ґноми їдять щурів, – сказав менеджер. – А тролі їдять каміння. В Якдивноляндії існують народи, люди, які харчуються комахами, а на Противажному континенті їдять суп із пташиної слини. А наші черевики принаймні колись були коровою.

– А бруд? – похмуро поцікавився головний офіціант.

– Пригадуєш старе прислів’я, за яким людина повинна з’їсти пуд бруду, перш ніж померти?

– Так, але ж не весь зразу.

– Білле? – люб’язно звернувся менеджер, беручи в руки лопатку.

– Так, босе?

– Знімай ці кляті черевики, негайно!

Коли Сітка дістався до низу вежі, він тремтів, і не лише від зусиль. Він рушив далі, до дверей, але Середній Дейв встиг схопити його за руку.

– Відпусти мене! Він мене переслідує!

– Гляньте на його обличчя, – сказав Котяче Око. – Наче привида побачив!

– Так, але то був не привид, – пробурмотів Сітка. – А набагато гірше, ніж привид...

Середній Дейв дав йому ляпаса.

– Опануй себе! Озирнися! Ніхто тебе не переслідує! Так чи інакше, ми ще здатні поборотися!

З часом жах трішки розвіявся. Сітка озирнувся на сходи. Там нічого не було.

– Добре, – сказав Середній Дейв, спостерігаючи за його обличчям. – Тепер скажи... Що сталося?

Сітка опустив очі.

– Я думав, що мене переслідує шафа, – пробурмотів він. – Ну от, можете сміятися.

Вони не сміялися.

– Яка шафа? – запитав Котяче Око.

– Ой, коли я був маленьким... – Сітка незрозуміло замахав руками. – У нас була така велика шафа, ну ви знаєте. Дубова. У ній було... таке... на дверях було щось... типу... обличчя, – він подивився на такі самі дерев’яні обличчя своїх товаришів. – Тобто не справжнє обличчя, а... всякі такі... візерунки навколо замкової щілини, типу квіточки, листочки й таке інше, але якщо дивитися на нього в... правильний спосіб... складалося обличчя. І цю шафу поставили в мою кімнату, бо вона була дуже великою, і вночі... вночі... вночі...

Вони всі були дорослими – або принаймні прожили кілька десятиліть, що в певних суспільствах дорівнює поняттю дорослості. Але не часто побачиш обличчя, настільки спотворені жахом.

– Ну, вночі? – хрипло озвався Котяче Око.

– ...воно шепотіло – тихо, наче полівка в підземеллі, – озвався Сітка.

Вони перезирнулися.

– Що саме? – запитав Середній Дейв.

– Не знаю! Я завжди ховав голову під подушку! Так чи інакше, це просто дитячі спогади. Наш тато, зрештою, позбувся тієї шафи. Спалив, а я дивився.

Вони подумки здригнулися – як будь-яка людина, чий розум знову повертається до світла.

– Це як я і темрява, – сказав Котяче Око.

– Ой, не починай, – урвав його Середній Дейв. – У будь-якому разі, темряви ти не боїшся. Вона тебе прославила. Ми з тобою в стількох підвалах побували! Ти ж завдяки цьому отримав своє прізвисько. Бо бачиш, як кіт.

– Ну, так... треба ж було рано чи пізно цього позбутися, – сказав Котяче Око. – Коли виростаєш, то усвідомлюєш, що це просто тіні. Однак у нашому підвалі була зовсім інша темрява.

– О, то для дітей існує спеціальна темрява? – поцікавився Середній Дейв. – Не така, з якою ти стикаєшся зараз?

Сарказм не спрацював.

– Ні, – просто відповів Котяче Око. – Не така. У нашому підвалі була інша.

– Наша мама зазвичай лупцювала нас, якщо ми спускалися до підвалу, – сказав Середній Дейв. – Вона тримала там самогонний апарат.

– Так? – якось здалека поцікавився Котяче Око. – Ну, а наш тато лупцював мене, коли я намагався вийти. Усе, досить розмов.

Вони дійшли донизу.

Там не було нікого. І тіла теж.

– Він ж не міг вижити? – озвався Середній Дейв.

– Я бачив, як він пролітав, – сказав Котяче Око. – Шия не повинна так вигинатися...

Він зиркнув нагору.

– Хто це там рухається?

– А що з його шиєю? – тремким голосом запитав Сітка.

– Розділіться! – наказав Середній Дейв. – Кожен на інші сходи. Щоб вони не прошмигнули непоміченими!

– Хто вони? Що вони тут роблять?

– А що ми тут робимо? – почав Персик й озирнувся.

– Прийшли забрати наші гроші? Після всього того, що ми пережили з ним?

– Ага... – докинув Персик, тягнучись позаду. – Ем... ви чули цей звук?

– Який звук?

– Якесь клацання...?

– Ні.

– Ні.

– Ні. Напевно, тобі причулося.

Персик нещасно кивнув.

Він почав підійматися сходами, а його переслідували крихітні тіні, що пробігли каменем.

Сюзен збігла зі сходів і потягнула О Боже коридором із безліччю білих дверей.

– Думаю, вони нас побачили, – сказала вона. – І якщо вони – зубні феї, то це не назвеш розумним прикладом політики рівноправності...

Вона відчинила якісь двері.

У кімнаті не було вікон, але її чудово освітлювали самі стіни. Посередині розташовувалося щось схоже на вітрину з відкинутою кришкою. Підлога була завалена пошматованими картками. Сюзен простягнула руку, підняла одну з них і прочитала: „Томас Агу, 4 роки й майже три чверті, Краєзамкова 9, Сто Лат“. Записка була написана ретельно заокругленими літерами.

Вона вийшла в коридор й увійшла до іншої кімнати, де побачила подібну картину спустошення.

– Тепер ми знаємо, де раніше зберігали зуби, – сказала вона. – До того, як їх зібрали й знесли вниз.

– Навіщо?

Вона зітхнула.

– Це настільки старі чари, що вони вже практично перестали бути чарами, – сказала вона. – Якщо дістати чиюсь волосину, ніготь або зуб – ти зможеш керувати цією людиною.

– То та купа контролює мільйони дітей?

– Ага. І дехто з них уже став дорослим.

– І ти... ти можеш змусити їх думати й робити те, що забажаєш?

– Так, – кивнула Сюзен.

– І можна змусити їх відкрити гаманець тата й перевести вміст за певною адресою?

– Ну, про це я навіть не задумувалася, але, думаю, цілком...

– Або спуститися вниз, розбити всі пляшки в комоді для напоїв і пообіцяти в майбутньому не брати до рота ні краплини? – запитав О Боже з надією.

– Що ти верзеш?

– Добре тобі. Не доводиться щоранку вставати й дивитися, як усе твоє життя змивається в унітаз.

Середній Дейв із Котячим Оком пробігли коридором й зупинилися біля його розвилки.

– Ти підеш сюди, а я...

– Чому ми не можемо піти разом? – запитав Котяче Око.

– Що з вами таке? Минулого разу, у Квірмі, я на власні очі бачив, як ти прогриз горло двом сторожовим псам! Може, тебе ще за руцю взяти? Давай, перевіриш ті двері, а я – ось ці.

Середній Дейв пішов.

Котяче Око зазирнув в інший коридор.

У ньому не було дуже багато дверей. Та й особливо довгим його не назвеш. І, як колись казав Часначай, небезпеки тут немає – хіба що вони принесли її зі собою.

З-за дверей почулися голоси, і Котяче Око зітхнув із полегшенням. Із людьми він здатен впоратися.

Наблизившись до дверей, він почув якийсь звук й озирнувся.

Позаду коридором мчали тіні. Вони спускалися стінами і розтікалися стелею.

Зустрічаючись, тіні ставали все темнішими. І темнішими.

Тоді піднялися. І кинулися на нього.

– Що це було? – поцікавилася Сюзен.

– Хтось наче спробував закричати, – сказав Сушняк.

Сюзен прочинила двері.

Назовні нікого не було.

Однак щось таки рухалося. Вона побачила, як у куті стискається і зникає пляма пітьми, ще одна тінь ховається за рогом. А в центрі коридору стояла пара черевиків.

Черевиків вона не змогла пригадати.

Сюзен принюхалася. Повітря пахло щурами, вологою і цвіллю.

– Пора вибиратися звідси, – сказала вона.

– Як ми знайдемо Фіалку? Тут стільки кімнат...

– Не знаю. Я повинна була... відчути її, але не зуміла. Сюзен зиркнула за ріг коридору. Здалека було чутно крик якихось чоловіків.

Вони знову вислизнули на сходи й піднялися на наступний поверх. Тут було значно більше кімнат, у кожній із яких стояло по прочиненій шафі.

Тіні рухалися по кутах. Здавалося, наче кімнатою м’яко пересувається якесь невидиме джерело світла.

– Це дуже нагадує мені дім твого... гм... твого діда, – сказав О Боже.

– Знаю, – відказала Сюзен. – Там не існує жодних правил, окрім тих, що він вигадав із часом. Сумніваюся, щоб він був щасливий, якби хтось увірвався і розкурочив його бібліотеку...

Вона зупинилася. А коли заговорила знову, її голос набув іншої тональності.

– Це місце створене дітьми, – сказала вона. – І правила залежать від того, у що вірять діти.

– Яке полегшення.

– Думаєш? Але не все буде логічним. У країні Качки душевного пундика качки здатні нести шоколадні яйця, тоді як країна Смерті чорна й похмура, тому що в це вірять люди. Щодо таких речей він додержується строгих традицій. Повсюди черепи та кості. А тут...

– Гарненькі квіти та дивне небо.

– Думаю, далі буде набагато гірше. І набагато дивніше.

– Дивніше, ніж зараз?

– Гадаю, тут неможливо померти.

– Чоловік, що злетів сходами, здався мені доволі мертвим.

– Ну, ти, може, і помреш. Але не тут. Ти... розумієш... потрапиш в інше місце. Зникнеш. Тебе просто перестануть бачити. Приблизно так це розуміють трирічні діти. Дідусь казав, що ще якихось п’ятдесят років тому було інакше. Він розповідав, що за всіма плакальниками часто не було видно ліжка з померлим. А тепер дітям просто кажуть, що бабуся пішла. Цілих три тижні Твайла вірила, що її дядька поховали у Садочку суму за сараєм разом із Бастером, Міпо і трьома Пухлячками.

– Трьома Пухлячками?

– Мишками. Вони, знаєш, часто вмирають, – пояснила Сюзен. – Потрібно виявляти неабияку спритність, щоб підмінити мишку, поки дитина не бачить. Ти дійсно нічого не знаєш?

– Е-е... агов?

Голос долинув із коридору.

Вони наблизилися до наступної кімнати.

Там, на підлозі, прив’язана до ніжки білого стенду, сиділа Фіалка. В її погляді промелькнули страх, здивування, і нарешті вона впізнала дівчину.

– Хіба ти не?..

– Так, так, ми іноді бачилися в „Бірсі“, а коли ти приходила по останній зуб Твайли, то була настільки шокована, що я можу тебе бачити, що мені довелося дати тобі води, щоб заспокоїти, – сказала Сюзен, розв’язуючи мотузки. – Не думаю, що в нас є багато часу.

– А він хто?

О Боже спробував ще більше пригладити своє прилизане волосся.

– А, просто бог, – відповіла Сюзен. – Його звати Сушняк.

– А ти п’єш? – поцікавився О Боже.

– Що це за пита...

– Він питає, щоб вирішити, чи варто тебе ненавидіти, – пояснила Сюзен. – Проблеми богів.

– Ні, я не п’ю, – відповіла Фіалка. – Таке вигадати. У мене навіть є синя стрічка!

О Боже питально зиркнув на Сюзен, піднявши брову.

– Це означає, що вона є членом Ліги помірності Оффлера, – пояснила Сюзен. – А вони дають обітницю ніколи не вживати алкоголь. Не розумію чому. Звичайно, Оффлер – крокодил. Вони не часто ходять в бари. Більше полюбляють воду.

– Ніколи-ніколи не вживати алкоголь? – вражено запитав О Боже.

– Ніколи! – відповіла Фіалка. – Щодо цього питання мій татусь був дуже строгим!

За певний час Сюзен була змушена помахати рукою, щоб перервати їхній надто довгий зоровий контакт.

– Можна продовжувати? – запитала вона. – Гаразд. Фіалко, хто тебе сюди привів?

– Не знаю! Я збирала зуби, як звично, а тоді мені здалося, що хтось мене переслідує, тоді настала суцільна темрява, а коли вона розсіялася, ми були... Ви бачили, що там зовні?

– Так.

– Ну, то ми опинилися там. Мене ніс якийсь велетень. Його кликали Банджо. Він не поганий, а просто трохи... дивний. Ніби... заповільнений. Він просто за мною наглядав. Решта – головорізи. Остерігайтеся того, що зі скляним оком. Усі решта його бояться. За винятком Банджо.

– Зі скляним оком?

– У нього вбрання, наче в найманця. Його звати Часначай. Гадаю, вони намагаються щось вкрасти... Цілу вічність виносили зуби. Маленькі зуби розкидані скрізь... Справжнє жахіття! Дякую, – додала вона, звертаючись до О Боже, який допоміг їй підвестися.

– Вони звалили їх у купу всередині чарівного кола, унизу, – повідомила Сюзен.

Очі та рот Фіалки сформували три літери „о“. Тепер вона нагадувала рожеву кулю для боулінгу.

– Навіщо?

– Гадаю, вони використовують їх, щоб контролювати дітей. За допомогою чарів.

Фіалчин рот розтулився ще ширше.

– Це гидко!

„Жахливо, – подумала Сюзен. – Краще назвати це „жахливим“. „Гидко“ – це дитиняче словечко, яке обирають зазвичай для того, щоб вразити своєю слабкістю всіх чоловіків поблизу“. Вона знала, що думати так – недобре й непродуктивно. Однак Сюзен знала й те, що це – цілком влучне спостереження, від чого ситуація лише погіршувалася.

– Так, – відказала вона.

– Там був чарівник! У гостроверхому капелюсі!

– Думаю, нам варто вивести її звідси, – сказав О Боже голосом, що здався Сюзен перебільшено драматичним.

– Чудова ідея, – погодилася вона. – Ходімо.

Шнурівки на черевиках Котячого Ока були розірвані. Скидалося на те, що його так швидко смикнули вгору, що вони просто не змогли за ним встигнути.

Це сильно хвилювало Середнього Дейва. Так само, як і запах. У вежі нічим не пахло, але у цьому місці відчувався сильний запах грибів.

Він наморщив чоло. Середній Дейв був злодієм і вбивцею, тому мав загострене почуття несправедливості. Він переважно не грабував бідних, і не тільки тому, що в них не було речей, вартих грабунку. При потребі когось налякати, Дейв намагався залишати рани, які ще могли загоїтися. Коли ж йому все-таки доводилося вбивати людей, він докладав усіх зусиль, щоб вони особливо не страждали або принаймні видавали якнайменше звуків.

Останні події починали діяти йому на нерви. Зазвичай він і не задумувався, що вони в нього є. Однак неправильність усього, що відбувалося, пробирала його до кісток.

Та ще й ця пара черевиків – усе, що залишилося від друзяки Котячого Ока.

Він витягнув свій меч.

Тіні, що підкрадалися згори, заворушилися і втекли.

Сюзен вийшла на сходовий майданчик і мало не врізалася в арбалетну стрілу.

– Вийдіть на світло, щоб я вас бачив, – наказав Персик. – Панно, не треба чіпати меча. А то ще поранитеся.

Сюзен спробувала стати невидимою – але зусилля були марними. Зазвичай це ставалося дуже легко, майже автоматично, що призводило до чималих незручностей. Вона могла спокійнісінько читати книгу, поки всі довкола обнишпорювали будинок, намагаючись її відшукати. Але зараз, незважаючи на всі зусилля, вона вперто залишалася видимою.