Текст книги "Батько Вепр"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц)

Коли вона повернулася додому, міський годинник пробив шосту. Дівчина мала власний ключ, так наче й не була служницею.

Не можна бути герцогинею та служницею водночас. Але гувернанткою бути дозволяється. Ішлося не про вашу ідентичність, це був лише спосіб гаяти час, поки ви не зробите те, що повинна була зробити в житті кожна порядна дівчина – вийти заміж. Усі розуміли, що це не більше, ніж гра.

Батьки обох дітей відчували перед нею захоплене благоговіння. Вона ж була донькою герцога, а пан Гетра – усього лише шанованою постаттю гуртового продажу взуттєвих виробів. Пані Гетра відчайдушно прагнула потрапити у вище товариство і саме зараз намагалася досягнути цього, читаючи книги з етикету. Вона ставилася до Сюзен із тією стурбованою повагою, яка, на її думку, пасувала кожному, хто знав різницю між серветкою та носовичком від самого народження.

Дотепер Сюзен ще ніколи не чула, що в суспільстві можна піднятися завдяки знанням етикету, особливо якщо врахувати, що ті аристократи, яких вона зустрічала в домі батька, не використовували ні серветки, ні носовичка, натомість були переконані, що «Можеш кинути на підлогу, собаки і так з’їдять».

Коли пані Гетра якось боязко спитала її, як звертатися до двоюрідного брата королеви, Сюзен відповіла не задумуючись: «Зазвичай ми називали його Джеймі». Після цього пані Гетрі довелося злягти з головним болем у своїй кімнаті.

Пан Гетра ж просто кивав, зустрічаючи її в коридорі, і ніколи ні про що особливо не розпитував. Він міцно стояв на ногах, серед своїх чобіт і черевиків, – а більшого йому й не треба.

До того часу, як Сюзен повернулася, Гавейн і Твайла – названі так людьми, що однозначно любили їх більше за життя, – вже лежали в ліжку – цього разу з власної ініціативи. У певному віці доволі поширено вірити, що чим раніше заснеш, тим швидше настане новий день.

Вона пішла прибрати дитячу кімнату, щоб підготувати все до ранку, і почала збирати речі, які діти порозкидали за день. Аж раптом почула, як щось постукало у вікно.

Сюзен зазирнула в темряву, а тоді відчинила його. За вікном валив сніг.

Влітку за ним розкидалися гілки вишневого дерева, які в зимовій пітьмі були маленькими сірими лініями, на які влягався сніг.

– Хто це? – запитала Сюзен.

Хтось скакав вкритими памороззю гілками.

– Цвінь-цвірінь, я крихітний горобчик, – відгукнувся крук.

– Знову ти?

– А ти хотіла побачити миленьку малинівку. Слухай, твій ді...

– Щезни!

Сюзен затраснула вікно й засмикнула штори. Для певності вона повернулася до них спиною і спробувала зосередитися на кімнаті. Це допомагало думати про... нормальні речі.

Ось – вепронічна ялинка, трохи менша версія більшого дерева у вітальні. Сюзен допомагала дітям виготовляти паперові прикраси. Так. Думай про це.

Вздовж кімнати висіли паперові гірлянди. А ось гілочки гостролисту, не використані в більших кімнатах через брак ягід. Тепер на них приклеїли декоративні глиняні ягоди й порозпихували по полицях і за фотографіями.

З каміна над невеликою решіткою звисали дві панчохи. Тут були й малюнки Твайли, на кожному – безформні блакитні небеса, зелена – «вирвиоко» – трава й червоний будиночок із чотирма вікнами. Усе таке...

Нормальне...

Вона випросталася й уважно розглядала їх, задумливо постукуючи нігтями по дерев’яному пеналі.

Раптово двері прочинилися. За ними стояла розпатлана Твайла, міцно тримаючись за дверну ручку.

– Сюзен, під моїм ліжком знову з’явилося чудовисько...

Сюзен перестала постукувати нігтями.

– ...я чую, як воно ворушиться...

Сюзен зітхнула й обернулася до дитини.

– Гаразд, Твайло. Зараз буду.

Дівчина кивнула й повернулася до своєї кімнати, стрибаючи в ліжко з розгону, щоб її не схопили кігті.

Дзинь – відгукнулася кочерга, коли Сюзен зняла її з маленької мідної стійки, на якій висіли щипці та лопатка для вугілля.

Вона зітхнула. Нормальність – ось із чим їй доводилося мати справу.

Сюзен зайшла до дитячої кімнати й схилилася над ліжком, нібито хотіла підіткнути ковдру. Однак її рука смикнулася вниз, під ліжко, схопила за жмуток шерсті й потягнула.

Бабай вилетів, як корок із пляшки, і не встиг опам’ятатися, як його розпластали на стіні, заломивши одну руку за спину. Йому вдалося повернути голову – щоб побачити злісне обличчя Сюзен усього за кілька дюймів від нього.

Збуджений Гавейн раз у раз підстрибував на ліжку.

– Прикрикни на нього своїм Голосом! Прикрикни на нього! – галасував він.

– Не треба Голосу! Не треба Голосу! – палко заблагав бабай.

– Всип йому кочергою по голові!

– Тільки не кочерга! Тільки не кочерга!

– Це ж був ти, правда? Сьогодні вдень...

– Ти що, не вдариш його кочергою? – не вгадав Гавейн.

– Тільки не кочерга!

– Недавно в місті? – прошепотіла вона.

– Так! – бабай спантеличено наморщив чоло. – Слухай, як ти можеш мене бачити?

– Тоді на цей раз дружнє попередження. Але тільки тому, що завтра Вепроніч.

– Ти називаєш це дружнім? – спробував ворухнутися бабай.

– Ах, то ти хочеш спробувати не дружнє? – пригрозила Сюзен, сильніше заломлюючи йому руку.

– Ні-ні-ні, дружнє мені підходить!

– У цей дім – ні ногою, зрозумів?

– Ти відьма, чи що? – простогнав бабай.

– Я просто... хтось. А тепер... більше тебе тут не буде, добре? Інакше наступного разу накрию ковдрою.

– Ні!

– Саме так. Я накину тобі ковдру на голову.

– Ні!

– На ній є пухнасті зайчики.

– Ні!

– Тоді вали звідси.

Бабай напівполетів, напівпобіг у напрямку дверей.

– Неможливо, – пробурмотів він. – Ти не можеш нас бачити, якщо ти не мертва чи чаклунка... так нечесно...

– Спробуй дім номер дев’ятнадцять, – порадила Сюзен трохи лагідніше. – Їхня гувернантка не вірить у чудовиськ.

– Дійсно? – з надією перепитав бабай.

– Натомість вона вірить в алгебру.

– Он як. Прекрасно, – бабай широко усміхнувся. Дивовижно, як можна порозважатися в будинку, де ніхто зі старших не вірив у ваше існування.

– Тоді я піду, – сказав він. – Гм. Щасливої Вепроночі.

– Можливо, – відгукнулася Сюзен, коли він щез.

– Минулого місяця було набагато веселіше, – сказав Гавейн, знову вкриваючись ковдрою. – Тоді, коли ти дала йому між ноги...

– Вам двом уже давно пора спати, – нагадала Сюзен.

– Веріті казала, що чим раніше ми заснемо, тим швидше прийде Батько Вепр, – мовила Твайла.

– Так, – сказала Сюзен. – На жаль, можливо, так і буде.

Останнє зауваження діти пропустили повз вуха. Вона не була впевнена, чому в неї вихопилися такі слова, але звикла довіряти своїм почуттям.

Сюзен ненавиділа ці почуття. Вони руйнували її життя. Але були у неї від народження.

Вона поправила дитячі ковдри, тихенько причинила двері й повернулася в навчальне приміщення.

Щось змінилося. Сюзен поглянула на панчохи, але ті не подавали ознак життя. Чувся хрускіт паперової гірлянди.

Вона витріщилися на дерево. Воно було обмотане мішурою й обвішане погано склеєними прикрасами. А на верхівці сиділа фея, зроблена з...

Вона схрестила руки, подивившись на стелю, і театрально зітхнула.

– Знову ти? – запитала вона.

– ПИСК?

– Так, саме ти. Розкинув руки, як опудало, та ще й почепив зірочку на косу, негіднику.

Смерть Щурів винувато схилив голову.

– ПИСК.

– Тобі не вдасться нікого надурити.

– ПИСК.

– Злізай негайно!

– ПИСК.

– І що ти зробив з феєю?

– Засунув під подушку на стільці, – мовив голос із полиць з іншого боку кімнати. Щось клацнуло, і крук додав: – Ну і тверді ж ці кляті очні яблука!

Сюзен метнулася кімнатою і так хутко вихопила чашу, що крук беркицьнувся й упав на спину.

– Це – волоські горіхи! – прокричала вона, розсипаючи їх довкола. – Не очні яблука! Це класна кімната! А різниця між класом і, е-е-е, забігайлівкою для круків полягає в тому, що тут навряд чи колись знайдеться кілька очних яблук у чаші на випадок, якщо якийсь крук вирішить перекусити! Зрозумів? Ніяких очних яблук! У світі повно маленьких круглих предметів, які не є очними яблуками! Ясно?

Очі крука дико вертілися.

– Так розумію, про шматочок теплої печінки не може бути й мови...

– Замовкни! Я хочу, щоб ви обоє зникли звідси просто зараз! Не знаю, як ви сюди потрапили...

– Існує закон, який забороняє спускатися димоходом у Вепроніч?

– ...Але я не хочу вас більше бачити, зрозуміло?

– Щур сказав, що тебе необхідно попередити, хоча ти й божевільна, – похмуро повідомив крук. – Сам я не хотів приходити, біля міських воріт щойно здох осел, мені пощастить, якщо хоч копита зосталися...

– Попередити? – уточнила Сюзен.

Знову воно. Зміна погодних умов у її голові, відчуття матеріальності часу...

Смерть Щурів кивнув.

Високо вгорі пролунав шерех. З каміна вилетіло кілька пластівців сажі.

– ПИСК, – сказав щур, але дуже тихо.

Сюзен охопило нове відчуття – як риба може відчути новий приплив, потік свіжої води, що струмує в море. Час вливався у світ.

Вона зиркнула на годинник. Було лише пів на шосту.

Крук почухав дзьоб.

– Щур каже... Щур каже: тобі краще остерігатися...

Інші також мали купу роботи в цей ясний вечір перед Вепроніччю. Піщаний чоловік не встигав передихнути, тягаючись із мішком від ліжка до ліжка. Мороз бродив поміж вікон, розмальовуючи їх крижаними візерунками.

І якась крихітна згорблена постать ковзала й послизалася, просуваючись каналізаційною трубою, хлюпаючи в болоті й лаючись під ніс.

На ній був заплямований чорний костюм, а голову величав той тип капелюха, відомий у різних частинах мультивсесвіту як «котелок», «дербі» або «той, у якому ти скидаєшся на дівку». Капелюх був насунутий на лоба, а оскільки істота мала довгі загострені вуха, які стирчали з обох боків, вона радше скидалася на маленьку злісну крилату гайку.

Це був ґном за формою, але фейрі за професією. Фейрі – необов’язково маленькі блискучі створіння. Це просто узагальнений опис діяльності, найпоширеніших із них навіть не видно.[10]10
  Наприклад, фейрі, що тримає свердло електродрелі. – Прим. авт.


[Закрыть] Фейрі – усього лиш надприродна істота, яка призначена забирати або – як у випадку з маленькою істотою, що просто зараз підіймається водостічною трубою, тихо лаючись, – приносити речі.

О, так. Це його робота. Комусь доводиться це робити, і, схоже, він – найкраща кандидатура.

О, так.

Сідней був стурбований. Він не любив насильство, а за останні кілька днів його трапилося чимало (якщо в цьому місці взагалі існувало поняття днів). Ці чоловіки... схоже, для них життя було цікавим лише тоді, коли вони обробляли інших гострими предметами, і хоча вони не турбували його, так само, як леви не звертають уваги на мурах, та однозначно непокоїли.

Але не настільки, як Часначай. Навіть грубіян Сітка ставився до нього з обережністю, якщо не з повагою, а чудовисько Банджо тягався за ним слідом, як щеня.

Зараз цей велетень саме дивився на нього.

Він був занадто схожий на Ронні Дженкса, хулігана, який перетворив на муку його перебування в пансіонаті пані Вімблстон. Ронні не був учнем. Він був онуком чи племінником старої, що дозволяло йому розгулювати скрізь і давати стусанів усім дітям, меншим, слабшим чи розумнішим, ніж він сам. Певним чином це означало, що він міг обирати кого завгодно. За цих обставин особливо несправедливим було те, що він повсякчас обирав Сіднея.

Не можна сказати, що Сідней ненавидів Ронні. Він був занадто наляканий. Він хотів бути його другом. О так, дуже сильно. Оскільки таким чином (ймовірно) йому не довелося б так часто отримувати по голові й пощастило спокійно з’їсти свій обід замість того, щоб дивитися, як той летить у смітник. І день вважався хорошим, коли у смітнику опинявся лише його обід.

Однак, попри всі зусилля Ронні, Сідней виріс і пішов до Академії. Іноді його мати розповідала про успіхи Ронні (вона вважала, як усі матері, що якщо вони вчилися в одній школі, то були добрими друзями). З її слів, він був власником ятки з фруктами й одружився з дівчиною на ім’я Енджі[11]11
  Яка (на думку його матері) була справжньою знахідкою, оскільки її батько володів половиною ятки з вугровими пирогами на Тьмяній вулиці; ти маєш її знати! Усі зуби свої, а дерев’яну ногу майже не помітиш; має сестру на ім’я Контіненс, дуже мила дівчина, чому б не запросити її наступного разу, коли будеш вдома? Знаю, ти такий великий чарівник, і не часто зі мною бачишся, але якщо з магією не складеться, то не варто плювати на четвертину долі в успішному вугрово-пиріжковому бізнесі... – Прим. авт.


[Закрыть]. Недостатнє покарання, на думку Сіднея.

Банджо навіть дихав, як Ронні, якому доводилося зі всіх сил зосереджуватися на настільки інтелектуальній вправі. Одна його ніздря завжди була забита, а рот роззявлений. Він мав такий вигляд, ніби харчується невидимим планктоном.

Сідней спробував зосередитися на завданні й не звертати уваги на важке булькання за спиною. Зміна тональності змусила його підняти очі.

– Дивовижно, – сказав Часначай. – Тобі це так легко вдається.

Сідней нервово відкинувся на спинку крісла.

– Гм... тепер усе має бути гаразд, – сказав він. – Воно просто трішки зносилося, коли ми складали... – він не міг змусити себе промовити це, йому навіть довелося відвернутися від купи, бо звук, який долинав звідти... – ті штуки, – завершив він.

– Нам не потрібно повторювати заклинання? – поцікавився Часначай.

– О ні, воно діятиме завжди, – сказав Сідней. – З найпростішими завжди так. Це звичайна зміна стану, заснована на... на... воно просто продовжує діяти...

Він ковтнув слину.

– Отож, – сказав він, – я думав... оскільки тепер я вам більше не потрібен, пане...

– Схоже, у пана Брауна проблеми із замками на горішньому поверсі, – зауважив Часначай. – Ті двері, які ми не могли відчинити, пам’ятаєш? Я гадав, що ти захочеш допомогти.

Сідней спав із лиця.

– Я не зломщик...

– Судячи зі всього, вони магічні.

Сідней вже роззявив рота, щоб сказати: «Але я не мастак у магічних замках», – та швидко передумав. Він уже зрозумів, що якщо Часначай хоче, щоб ти щось зробив, і ти цього не вмів, тоді твій найкращий план, насправді, можливо, єдиний план полягав у тому, щоб якнайшвидше навчитися. Сідней не був дурнем. Він бачив, як інші реагують на прохання Часначая, а це були чоловіки, які робили таке, що йому могло лише наснитися.[12]12
  Не те щоб це було щось, що він мріяв робити чи хотів, щоб це зробили з ним самим. Радше щось, що снилося йому у жахіттях довгими самотніми ночами. – Прим. авт.


[Закрыть]

У цю мить він зітхнув із полегшенням, побачивши Середнього Дейва, що спускався сходами. Це багато свідчить про ефект погляду Часначая, якщо хтось може відчути полегшення при появі когось такого, як Середній Дейв.

– Ми знайшли ще одного вартового, пане. Вгорі на шостому поверсі. Він ховався там.

Часначай піднявся.

– Оце так, – сказав він. – Не намагався проявляти героїзм, сподіваюся?

– Він просто наляканий. Відпустити його?

– Відпустити? – перепитав Часначай. – Це потягне за собою купу неприємностей. Зараз буду. Ходи зі мною, пане Чарівнику.

Сідней неохоче пішов слідом за ним сходами.

Вежа – якщо це була вона, подумав Сідней, – була порожньою трубою. Він звик до незвичної архітектури Невидної академії, тож тепер Академія здавалася цілком нормальною на вигляд. Тут угору здіймалося щонайменше четверо гвинтових сходів, перехрещуючись на майданчиках і час від часу проходячи одні крізь одні, нехтуючи законами загальноприйнятої фізики. Це було практично нормально для випускника Невидної академії, однак технічно Сідней не був випускником. В око впадала відсутність тіней. Ви не помічали тіней і те, як вони окреслюють предмети, дають текстуру світу, поки вони не зникали. Білий мармур, якщо це був він, схоже, сяяв зсередини. Навіть там, де промені неможливого сонця проникали крізь вікно, вони утворювали тьмяні сірі плями замість звичних чесних тіней. Башта, схоже, уникала темряви.

Це було навіть страшніше, ніж коли після складного приземлення ви усвідомлювали, що підіймаєтеся, насправді ступаючи вниз зворотним боком сходів, а віддалена підлога тепер висить над головою, як стеля. Він помітив, що інші теж заплющували очі, коли це траплялося. Часначай же, навпаки, перестрибував по три сходинки, радіючи, як дитина новій іграшці.

Вони дійшли до верхнього майданчика й рушили коридором. Інші скупчилися перед зачиненими дверима.

– Він забарикадувався всередині, – пояснив Сітка.

Часначай постукав.

– Гей, там! – гукнув він. – Виходь. Даю слово, що ти не постраждаєш.

– Ні!

– Банджо, вибий двері, – наказав він.

Банджо посунув уперед. Двері витримали пару сильних ударів, а потім розчахнулися.

Вартовий ховався за перевернутою шафою. Він відсахнувся, коли Часначай її переступив.

– Що ти тут робиш? – прокричав він. – Хто ти?

– О, я радий, що ти запитав. Я твій найстрашніший кошмар! – весело сказав Часначай.

Чоловік задрижав.

– Маєш на увазі... той із велетенською капустою, що розмахував чимось на кшталт ножа?

– Пробач? – на секунду Часначай спантеличився.

– Тоді ти той, де я падаю, тільки замість землі піді мною все...

– Ні, насправді я...

Вартовий осів.

– О ні, тільки не той, де все в цьому, знаєш, бруді, а потім все стає синім...

– Ні, я...

– От лайно, тоді ти той, де є двері, за якими підлоги, а тоді з’являються ці кігті...

– Ні, – сказав Часначай. – Не той, – він витягнув кинджал із рукава. – Я той, де невідомо звідки виходить людина й вбиває тебе.

– А, той, – полегшено усміхнувся вартовий. – Але цей не дуже...

Його повалив несподіваний удар кулаком найманця. Тоді, як і всі інші, вартовий зник.

– Гадаю, це навіть був акт милосердя, – зауважив Часначай, коли чоловік зник. – Зрештою, уже майже Вепроніч.

Смерть, під червоним вбранням якого тихенько сповзала подушка, стояв посередині килима в дитячій кімнаті...

Килим був старий. Речі опинялися в дитячій кімнаті, здійснивши почесне турне кімнатами цілого будинку. Колись давно хтось виготовив його, старанно прив’язавши довгі смуги яскравого кольорового ганчір’я на основу з мішковини, надавши йому вигляд растафаріанського їжака, з якого випустили повітря. Безліч речей віднайшла притулок серед ганчір’я. Там були старі сухарі, уламки іграшок, цілі відра пилу. Він стикався з життям в усіх його проявах і, можливо, навіть породив деякі з них.

Тепер же на нього впав шматочок снігу, що вже починав танути.

Сюзен побагряніла від гніву.

– Я хочу знати чому? – заблагала вона, намотуючи кола навкруги постаті. – Це ж Вепроніч! Вона повинна бути веселою, з омелою, гостролистом і... і таким іншим! Це час, коли люди хочуть, щоб їм було добре, і їдять, поки не тріснуть! Це час, коли вони хочуть побачити всіх своїх родичів...

Цю фразу вона вирішила залишити без завершення.

– Я про те, що це час, коли люди дійсно людяні, – сказала вона. – Тому вони не хочуть... товариства скелета! Особливо такого, посмію додати, який носить фальшиву бороду й засунув кляту подушку собі під мантію! Я питаю чому?

Смерть здавався знервованим.

– АЛЬБЕРТ СКАЗАВ, ЦЕ ДОПОМОЖЕ МЕНІ ПІЗНАТИ ДУХ ВЕПРОНОЧІ. ГМ... РАДИЙ БАЧИТИ ТЕБЕ ЗНОВУ...

Щось тихо хлюпнуло.

Сюзен обернулася, у цю мить вдячна будь-чому, здатному відвернути її увагу.

– Не думай, що я тебе не чую! Це виноград, ясно? А це – мандарини! Негайно вилазь із чаші з фруктами!

– Не варто звинувачувати пташку за спробу, – похмуро відізвався крук зі столу.

– А ти залиш горіхи в спокої! Вони на завтра!

– ПФИФК, – відгукнувся Смерть Щурів, поспішно ковтаючи.

Сюзен повернулася до Смерті. Штучний живіт Батька Вепра тепер красувався на рівні паху.

– Це приємний будинок, – сказала вона. – І це хороша робота. І тут все справжнє, із нормальними людьми. Я так прагнула реального життя, де відбуваються нормальні речі! Аж раптом у місто приїхав старий цирк. Подивіться на себе. Троє бовдурів, чесне слово! Ну, я не знаю, що відбувається, але сподіваюся, що ви заберетеся звідси. Це моє життя. І воно не належить нікому з вас. Я не збираюся...

Почулася приглушена лайка, посипалася сажа, і в камін упав худий старий чоловік.

– Бум! – сказав він.

– Матінко моя! – вигукнула Сюзен. – А ось і ельф Альберт! Так-так-так! Заходь, не соромся! Якщо Батько Вепр зараз не з’явиться, то місця він тут більше не знайде!

– ВІН НЕ СКЛАДЕ НАМ КОМПАНІЇ, – зауважив Смерть. Подушка тихо сповзла на килим.

– А чому ні? Діти написали йому листи, – сказала Сюзен. – Існують правила, вам про це відомо.

– ТАК ІСНУЮТЬ ПРАВИЛА І ДІТИ Є В СПИСКУ. Я ПЕРЕВІРЯВ.

Альберт стягнув з голови гостроверхий капелюх і обтрусив сажу.

– Це правда. Він перевірив. Двічі, – сказав він. – Тут знайдеться щось випити?

– То навіщо ви тут з’явилися? – запитала Сюзен. – Якщо з ділових причин, мушу звернути вашу увагу, що це вбрання вкрай позбавлене смаку...

– БАТЬКО ВЕПР... НЕДОСТУПНИЙ.

– Недоступний? У Вепроніч?

– ТАК.

– Чому?

– ВІН... ПОДИВИМОСЯ. У ЛЮДСЬКІЙ МОВІ НЕ ЗНАЙДЕТЬСЯ ТОЧНОГО ВІДПОВІДНИКА... ТОМУ, СКАЖІМО, ВІН... МЕРТВИЙ. ТАК. ВІН ПОМЕР.

Сюзен ніколи не вішала панчохи. Ніколи не шукала яєць, залишених Качкою душевного пундика. Не засовувала зуб під подушку, дійсно сподіваючись, що вночі тут з’явиться фея із нахилами дантиста.

Не те щоб її батьки не вірили в подібні речі. Їм і не треба було вірити в них. Батьки знали, що вони існують, і просто хотіли, щоб насправді так не було.

Але були й подарунки, у потрібний час, з акуратними етикетками, що сповіщали, хто саме їх приніс. Вона отримувала розкішне яйце на Ранок душевного пундика, наповнене солодощами. За кожен молочний зуб їй діставався щонайменше один батьківський долар, і ніхто не ставив ніяких запитань.[13]13
  Коли їй було вісім, Сюзен надибала колекцію тваринних черепів на горищі, залишених там колишнім герцогом, у глибині душі палким дослідником природничих наук. Тоді її батько був занадто зайнятий діловими справами, тож їй вдалося заробити двадцять сім доларів до того, як її викрили. Класти під подушку корінний зуб гіпопотама, усвідомила вона зі запізненням, таки було помилкою. Черепи ніколи її не лякали, навіть тоді. – Прим. авт.


[Закрыть] Однак відбувалося це без будь-яких таємниць.

Тепер вона усвідомлювала, що вони намагалися її захистити.

Тоді Сюзен не відала, що її батько певний час був учнем Смерті, а мати – його названою дочкою. Вона ледь-ледь пригадувала, як її кілька разів возили до любязного і навдивовижу худого чоловіка. А тоді відвідини раптово припинилися. Пізніше вона знову зустрілася зі Смертю, і так, у нього були й позитивні сторони, тож певний час Сюзен дивувалася, чому її батьки виявилися настільки бездушними і...

Тепер вона розуміла, чому вони так старалися тримати її подалі. Генетика – усе ж таки набагато більше, ніж звивисті спіралі.

Сюзен була здатна проходити крізь стіни, коли справді цього потребувала. Вона могла використовувати тон голосу, більше схожий на дії, ніж на слова; він якимось чином проникав усередину людей і керував потрібними перемикачами. А її волосся...

Це сталося лише нещодавно. Раніше воно взагалі було некерованим, але приблизно в сімнадцятирічному віці Сюзен виявила, що волосся почало певною мірою вкладатися самостійно.

Через це вона позбулася кількох хлопців. Волосся, що вирішує самостійно сформувати нову зачіску, коси, що скручуються клубочком, як кошенята, однозначно можуть поставити крапку в будь-яких стосунках.

Однак їй вдалося досягнути значних успіхів. Періоди, коли вона почувала себе лише людиною, і ніким більше, сягали кількох днів.

Але завжди ставалося щось непередбачуване. Можеш собі жити в реальному світі, досягати успіху в тому, що насправді хочеш робити, однак рано чи пізно у твоєму житті таки з’являвся якийсь непроханий старий родич.

Лаючись і обурюючись, ґном виліз із чергової водостічної труби, сильніше насунув капелюх на голову, кинув мішок у кучугуру й сам стрибнув у неї.

– Чудесно, – сказав він. – Вони і за тиждень того всього не спекаються!

Він витягнув із кишені зім’ятий папірець і уважно його вивчив. Тоді поглянув на постать старого, що тихо трудився над чимось у будинку неподалік.

Він стояв біля вікна, зосереджено розмальовуючи скло.

Ґном, зацікавлений, підійшов і критично придивився.

– Чому саме папороті? – запитав він за хвилину. – Гарно, не заперечую, але за якусь папороть я б і пенса не виклав.

Постать із пензлем у руці обернулася.

– Мені просто подобаються папороті, – холодно відказав Мороз.

– Ну а люди очікують побачити, знаєш, сумних немовлят із великими очима, кошенят, які визирають із черевичків, крихітних цуциків і таке інше.

– Я малюю папороті.

– Велетенські соняшники в горщиках, красиві морські пейзажі...

– І папороті.

– Розумієш, уявімо, якомусь священнику треба, щоб ти розмалював стелю храму богами, ангелами й таким іншим, що б ти тоді робив?

– Він би отримав скільки завгодно богів і ангелів, за умови, що вони...

– ...будуть схожі на папороть?

– Мене обурює звинувачення, що я зациклився лише на папороті, – сказав Мороз. – Я можу намалювати чудовий орнамент пейслі.

– Тоді на що це схоже?

– Дійсно, непосвяченому оку може здатися, що це папороть, – Мороз нахилився вперед. – А ти хто такий?

Ґном поспішно відступив назад.

– Ти ж не зубна фея? Останнім часом часто з ними стикався. Приємні дівчата.

– Ні. Ні. Тільки не зуби, – сказав ґном, стискаючи мішок.

– Тоді хто?

Ґном сказав йому.

– Дійсно? – здивувався Мороз. – Я думав, вони з’являються самі собою.

– Ну, якщо вже на те, то я гадав, що й малюнки на вікнах з’являються самостійно, – сказав гном. – А ти не особливо крижаний на вигляд. Часто в ліжечку грієшся, та?

– Я ніколи не сплю, – незворушно мовив Мороз, відвертаючись. – А зараз, якщо ти не проти, мені ще купу вікон розмальовувати. Папороть зображати нелегко. Потрібна стійка рука.

– Тобто мертвий? – запитала Сюзен. – Як Батько Вепр може померти? Він... хіба не такий, як ти? Ніби...

– АНТРОПОМОРФНЕ УОСОБЛЕННЯ. ТАК. ВІН СТАВ ТАКИМ. ДУХ ВЕПРОНОЧІ.

– Але... як? Як можна вбити Батька Вепра? Отруєний херес? Шпичаки в димоході?

– ІСНУЮТЬ... ХИТРІШІ МЕТОДИ.

– Кахи-кахи-кахи. Лишенько, ця сажа, – голосно поскаржився Альберт. – Ледь не задихнувся.

– І ти перейняв його обов’язки на себе? – запитала Сюзен, ігноруючи Альберта. – Зовсім з глузду з’їхав!

Смерті вдалося набути ображеного вигляду.

– Піду й огляну тут усе, як слід, – сказав Альберт, пронісся повз неї і відчинив двері.

Вона швидко їх зачинила.

– А що робиш тут ти, Альберте? – сказала Сюзен, наче хапаючись за рятівну соломинку. – Я думала, ти помреш, якщо коли-небудь повернешся у світ живих!

– ЗВИЧАЙНО. АЛЕ МИ НЕ У СВІТІ ЖИВИХ, – відказав Смерть. – МИ ПЕРЕБУВАЄМО В СПЕЦІАЛЬНІЙ КОНГРУЕНТНІЙ РЕАЛЬНОСТІ, СТВОРЕНІЙ ДЛЯ БАТЬКА ВЕПРА. ЗВИЧНІ ПРАВИЛА ТУТ НЕ ДІЮТЬ. ЯК ІНАКШЕ МОЖНА ОБ’ЇХАТИ ВЕСЬ СВІТ ЗА ОДНУ НІЧ?

– Еге ж, – задоволено підтвердив Альберт. – А я – один із маленьких помічників Батька Вепра. Офіційно. Маю зелений гостроверхий капелюх і все необхідне, – тут він помітив склянку хересу й кілька ріпок, залишених дітьми на столі, і накинувся на них.

Сюзен була шокована. Лише кілька днів тому вона відводила дітей до гроту Батька Вепра в одному з найбільших магазинів Моля.

Звісно, це не був справжній Батько Вепр, але актор у червоному вбранні грав доволі правдоподібно. Також там були люди, переодягнені ельфами, а навпроти магазину влаштували пікет члени Комітету «Рівність Зросту»[14]14
  КРЗ завжди був готовий поборотися за права тих, кого дискримінують за зростом, і його членів анітрохи не зупиняло те, що більшість ґномів і ельфів взагалі не цікавило, носять вони маленькі гостроверхі капелюшки чи ні – у місті було стільки всього цікавого! Увесь цей дзвінкий непотріб призначався для старих дідів у лісах – коли крихітний чоловічок потрапляв до Анк-Морпорка, його першим бажанням було напитися, як слід побитися і віднайти таку ж крихітну жінку. Тому КРЗ доводилося приділяти стільки часу на пояснення, яких саме прав позбавлені ґноми та ельфи, що в нього взагалі не залишалося часу, щоб боротися за ці права. – Прим. авт.


[Закрыть].

Жоден із ельфів не був подібним на Альберта. А якби були, люди заходили би в грот лише зі зброєю.

– Була хорошою дівчинкою? – поцікавився Альберт і плюнув у камін.

Сюзен витріщилася на нього.

Смерть нахилився. Вона зазирнула йому в очі, там спалахували блакитні іскорки.

– У ТЕБЕ ВСЕ ДОБРЕ? – запитав він.

– Так!

– ВПЕВНЕНА У СВОЇХ СИЛАХ? НАМАГАЄШСЯ ПРОКЛАСТИ ВЛАСНИЙ ШЛЯХ У ЦЬОМУ СВІТІ?

– Так!

– ЧУДОВО. ХОДІМО, АЛЬБЕРТЕ. ПОРА НАПОВНИТИ ПАНЧОХИ Й РУШАТИ ДАЛІ.

У руці Смерті з’явилася пара листів.

– ХТОСЬ НАЗВАВ ДІВЧИНКУ ТВАЙЛОЮ?

– Боюся, так, але чому...

– А ХЛОПЧИКА ГАВЕЙНОМ?

– Так. Але слухай, як...

– ЧОМУ ГАВЕЙНОМ?

– Г... гадаю, це хороше, сильне ім’я для воїна.

– СХОЖЕ, ВОНИ ПЕРЕДБАЧИЛИ ЙОГО МАЙБУТНЄ. ДИВИСЯ, ДІВЧИНКА НАПИСАЛА ЛИСТА ЗЕЛЕНИМ ОЛІВЦЕМ НА РОЖЕВОМУ ПАПЕРІ Й НАМАЛЮВАЛА МИШКУ В КУТКУ. У СУКНІ.

– Гадаю, щоб підкреслити те, наскільки вона мила, – пояснила Сюзен. – І помилки в словах також для цього. Але слухай, чому ти...

— ВОНА ПИШЕ, ЩО ЇЙ П’ЯТЬ РОКІВ.

– За віком – так. А за цинізмом – усі тридцять п’ять. Чому ти робиш...

– АЛЕ Ж ВОНА ВІРИТЬ У БАТЬКА ВЕПРА?

– Вона б повірила у що завгодно, якби це принесло їй ляльку. Але ти не поїдеш, не сказавши мені...

Смерть повісив панчохи назад на камін.

– НАМ ВЖЕ ПОРА ЙТИ. ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ. ГМ. О, ТАК: ХО. ХО. ХО.

– Чудовий херес, – сказав Альберт, витираючи рота.

Гнів переборов цікавість Сюзен. Як би вона не старалася, шансів перемогти не було.

– Ти дійсно п’єш те, що маленькі діти залишають для справжнього Батька Вепра? – запитала вона.

– Так, а чому б і ні? Він же це не вип’є. Там, де він зараз опинився.

– І скільки ж ти вже випив, боюся спитати?

– Без поняття, я не рахував, – щасливо відказав Альберт.

– ОДИН МІЛЬЙОН ВІСІМСОТ ТИСЯЧ СІМСОТ ШІСТЬ КЕЛИШКІВ, – сказав Смерть. – І ШІСТДЕСЯТ ВІСІМ ТИСЯЧ СТО ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ ПИРОГІВ ЗІ СВИНИНОЮ. І ЩЕ ОДНА РІПКА.

– Вона мала форму свинячого пирога, – виправдався Альберт. – З часом таке стається з усіма речами.

– Як ти не луснув?

– Без поняття, ніколи не мав проблем із травленням.

– ДЛЯ БАТЬКА ВЕПРА ВСІ ПИРОГИ ЗІ СВИНИНОЮ – ЦЕ ОДИН ПИРІГ ЗІ СВИНИНОЮ. ХОДІМО, АЛЬБЕРТЕ. МИ ЗЛОВЖИВАЄМО ЧАСОМ СЮЗЕН.

– Навіщо ти це робиш? – прокричала Сюзен.

– ПРОБАЧ. Я НЕ МОЖУ ТОБІ СКАЗАТИ. ЗАБУДЬ, ЩО ЗУСТРІЧАЛАСЯ ЗІ МНОЮ. ЦЕ НЕ ТВОЯ СПРАВА.

– Не моя справа? Як це може...

– А ТЕПЕР... НАМ ПОРА...

– На добраніч, – побажав Альберт.

Годинник пробив двічі. Було досі пів на шосту.

І вони зникли.

Сани зі свистом летіли в небі.

– Ви ж знаєте, що вона спробує з’ясувати, у чому річ, – сказав Альберт.

– ТА НЕВЖЕ.

– Особливо після того, як ви сказали їй, що цього робити не слід.

– ТИ ТАК ДУМАЄШ?

– Так, – сказав Альберт.

– НІЧОГО СОБІ. МЕНІ ЩЕ СТІЛЬКИ ВСЬОГО ТРЕБА ДОВІДАТИСЯ ПРО ЛЮДЕЙ.

– Ой... навіть не знаю... – відгукнувся Альберт.

– ОЧЕВИДНО, ВТЯГУВАТИ ЛЮДИНУ У ВСЕ ЦЕ БУЛО Б ДУЖЕ НЕПРАВИЛЬНО. САМЕ ТОМУ, ЯК ТИ ПАМ’ЯТАЄШ, Я СТРОГО ЗАБОРОНИВ ЇЙ ВТРУЧАТИСЯ.

– Так... заборонили...

– ДО ТОГО Ж ЦЕ ПРОТИ ПРАВИЛ.

– Ви ж казали, що ці сірі негідники їх вже порушили.

– ТАК, АЛЕ Я НЕ МОЖУ ПРОСТО МАХНУТИ ЧАРІВНОЮ ПАЛИЧКОЮ Й ПОВЕРНУТИ ВСЕ НА СВОЇ МІСЦЯ. ІСНУЄ ПЕВНИЙ ПОРЯДОК, – Смерть на мить задивився вперед, а тоді знизав плечима. – І НАМ СТІЛЬКИ ВСЬОГО ЩЕ ТРЕБА ЗРОБИТИ. НЕ МОЖНА ПОРУШУВАТИ ОБІЦЯНКИ.

– Ну, ніч ще рання, – зауважив Альберт, відкидаючись на мішках.

– НІЧ СТАРА. НОЧІ ЗАВЖДИ СТАРІ.

Свині неслися галопом.

– Ні, не завжди, – пролунало згодом.

– ПЕРЕПРОШУЮ?

– Ніч не є старшою за день, пане. Це ж логічно. Для того, щоб зрозуміти, що таке ніч, обов’язково потрібно пізнати день.

– АЛЕ ТАК ЗВУЧИТЬ НАБАГАТО ЕФЕКТНІШЕ.

– А. Тоді гаразд.

Сюзен стояла біля каміна.

Не те щоб вона недолюблювала Смерть. Дивним чином він їй навіть подобався – як індивідуум, а не остання завіса життя. Однак...

Думка про Похмурого Женця, що у Вепроніч заповнює дитячі панчохи подарунками, не вкладалася в її голові, як не крути. Незалежно від того, куди вона її вивернула. Це те саме, що уявити Старого Бідуна замість Зубної Феї. О, так. Старий Бідун... дійсно неприємний тип.

Але, чесно кажучи, наскільки хворим треба бути, щоб вночі пробиратися в дитячі кімнати?

Ну, Батька Вепра це не стосується...

Десь з-під вепронічного дерева пролунав тихенький дзвін.

Від уламків однієї з блискучих кульок задкував ошелешений крук.

– Пробач, – пробурмотів він. – Просто видова реакція... розумієш... кругле, блискуче... так і тягне дзьобнути...

– Ці шоколадні монетки – для дітей!

– ПИСК? – озвався Смерть Щурів, відсахнувшись від блискучих монет.

– Чому він це робить?

– ПИСК.

– Ви теж не знаєте?

– ПИСК.

– Сталася якась халепа? Він щось зробив зі справжнім Батьком Вепром?

– ПИСК.

– Чому він мені не говорить?

– ПИСК.

– Дякую. Ти дуже допоміг.

Позаду неї щось розірвалося. Вона повернулася і побачила, як крук обережно здирає з подарунка смужку червоного обгорткового паперу.