Текст книги "Батько Вепр"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 18 страниц)

Воно було вже на півдорозі назад, коли помітило його, після чого зупинилося і почало задумливо оглядати незнайомця.

Він знав, що маленькі діти можуть його бачити, тому що ще не виробили ту зручну вибіркову сліпоту, що виникає при усвідомленні власної смертності. Смерть відчув певне збентеження.

– Ти ж знаєш, у Сюзен є кочерга, – сказала дитина, ніби зі всіх сил прагнучи допомогти.

– НУ-НУ. ДІЙСНО? ОЦЕ ТАК.

– Я дюма... думала, що ви всі про це знаєте. Минь... минулого тижня вона викинула бабая просто за ніздрі.

Смерть спробував це уявити. Він подумав, що, можливо, недочув це речення, але його зміст не ставав ні на крапельку кращим, як би він не переставляв слова.

– Я віддам Гавейну його панчоху, а тоді повернуся – щоб усе побачити, – сказала дитина й вийшла з кімнати.

– ЕМ... СЮЗЕН? – покликав Смерть, шукаючи підтримки.

Сюзен, задкуючи, вийшла з кухні із обгорілим чайником у руці.

За нею стояла якась постать. У напівтемряві лезо меча виблискувало блакитним. Цей блиск відбивався від єдиного скляного ока.

– Ну-ну, – тихо сказав Часначай, зиркаючи на Смерть. – Оце так несподіванка. Сімейна вечеря?

Меч із гудінням ходив вперед-назад.

– Цікаво,– задумався Часначай. – А Смерть можна вбити? Це вкрай особливий меч, і він, безумовно, тут діє... – він на мить затулив рота рукою і тихенько хихикнув. – І, звісно, це не вважатиметься вбивством. Найімовірніше, громадянським актом. Люди ще довго його пам’ятатимуть. Встаньте, пане. Вам, можливо, і притаманна певна невразливість, але я впевнений, що Сюзен безсумнівно може померти, тому на вашому місці я б не придумував щось в останню хвилину.

– Я І Є ЦИМ «ЩОСЬ» В ОСТАННЮ ХВИЛИНУ, – мовив Смерть, зводячись на ноги.

Часначай обережно його обійшов, виписуючи кінчиком меча маленькі криві в повітрі.

З сусідньої кімнати долинув звук, наче хтось намагався тихенько свиснути.

Сюзен зиркнула на дідуся.

– Не пригадую, щоб вони просили подарунок, який міг так шуміти, – зауважила вона.

– О НІ, У ПАНЧОСІ ЗАВЖДИ ЗНАЙДЕТЬСЯ ХОЧ ЩОСЬ, ЗДАТНЕ ЯК СЛІД ПОШУМІТИ, – мовив Смерть. – ІНАКШЕ ЩО ТИ РОБИТИМЕШ О 4:30?

– Тут є діти? – поцікавився Часначай. – Ну звісно ж. Покличте їх!

– Нізащо!

– Це буде повчально, – сказав Часначай. – Наче навчально-виховний захід. І коли ваш противник – сам Смерть, інакше, як добрим хлопцем, вас не назвуть.

Він тицьнув мечем у бік Сюзен.

– Я сказав закликати їх!

Сюзен із надією зиркнула на діда. Той кивнув. На мить їй здалося, що в одній із очниць згасло й знову запалало сяйво – підморгування у виконанні Смерті. «У нього є план. Він може зупинити час. Він здатен на все. У нього є план».

– Гавейне? Твайло?

Приглушені голоси в сусідній кімнаті затихли. Почулися кроки, і з-за дверей з’явилося два серйозні урочисті обличчя.

– Ну, заходьте, не соромтеся, кучеряві малюки, – добродушно запросив Часначай.

Гавейн подарував йому металевий погляд.

«Ще одна помилка, – подумала Сюзен. – Якби він назвав їх маленькими негідниками, то відразу здобув би їхню прихильність. Але вони відчувають, коли хтось із них насміхається».

– Я впіймав цього бабая, – сказав Часначай. – Ну і що нам із ним робити, га?

Два обличчя повернулися до Смерті. Твайла запхала до рота великий палець.

– Це всього лише скелет, – критично заявив Гавейн.

Сюзен розтулила рота, і меч хитнувся в її напрямку.

Тож вона вирішила його стулити.

– Так, неприємний, моторошний, жахливий скелет, – сказав Часначай. – Лячно, правда?

Пролунав тихенький цмок – Твайла вийняла палець з рота.

– Він їсть пешево, – сказала вона.

– Печиво, – автоматично виправила Сюзен і почала бездумно похитувати чайником.

– Моторошний кістлявий чоловік у чорній мантії!

– Ти вовтузишся з цим чайником, – сказав він. – Схоже, надумала втнути щось креативне. Будь ласка, опусти його. Повільно.

Сюзен обережно клякнула й поклала чайник на камінну плиту.

– Ха, це не так уже й моторошно, звичайні кістки, – зневажливо сказав Гавейн. – От конюх Віллі з наших конюшень пообіцяв мені дістати справжній кінський череп. Я зроблю з нього капелюх, як у генерала Тактикуса, той, яким він лякав людей. А цей скелет просто стоїть. Навіть не підвиває. А от ти – страшненький. У тебе дуже дивні очі.

– Дійсно? Тоді перевірмо, наскільки страшним я можу бути, – сказав Часначай і підняв меч. Його лезо зблиснуло блакитним вогнем.

Сюзен стиснула кочергу в руці.

Часначай побачив, що вона починає обертатися. Він ступив за спину Смерті, здійняв меч...

Сюзен замахнулася і швиргонула кочергу. Несучись крізь повітря, та зашипіла й заіскрилася.

Тоді вдарила в мантію Смерті й щезла.

Він моргнув.

Часначай посміхнувся Сюзен.

Він обернувся і мрійливо поглянув на меч у своїй руці.

Раптом той випав із його пальців.

Смерть обернувся і впіймав його за руків’я при падінні, перетворивши на висхідну криву.

Часначай витріщився на кочергу в грудях і склався навпіл.

– О, ні, – пробурмотів він. – Вона не могла пройти крізь вас. Крізь стільки ребер та інших кісток!

Знову цмок – Твайла витягнула палець із рота й мовила:

– Вона вбиває лише чудовиськ.

– Зупини час, негайно, – наказала Сюзен.

Смерть клацнув пальцями. Кімната набула сірувато-пурпурової барви знерухомленого часу. Годинник призупинився.

– Ти підморгнув мені! Я думала, у тебе є план!

– ТАК, ЗВІСНО. Я ПЛАНУВАВ ПОДИВИТИСЯ, ЩО ТИ РОБИТИМЕШ ДАЛІ.

– І більше нічого?

– ВСЕРЕДИНІ ТЕБЕ ПРИХОВАНО БАГАТО РЕСУРСІВ. ДО ТОГО Ж ТИ МАЄШ ОСВІТУ.

– Що?

– А Я ДОДАВ БЛИСКУЧІ ЗІРОЧКИ ТА ШУМ. ГАДАВ, ЩО ЦЕ БУДЕ ДОРЕЧНИМ.

– А якби я нічого не зробила?

— ДУМАЮ, Я БИ ЩОСЬ ВИГАДАВ. В ОСТАННЮ ХВИЛИНУ.

– Це й була остання хвилина!

– ЗАВЖДИ ЗНАЙДЕТЬСЯ ЧАС ДЛЯ ЩЕ ОДНІЄЇ ОСТАННЬОЇ ХВИЛИНИ.

– Дітям довелося це все побачити!

– І ЦЕ ПІШЛО ЇМ НА КОРИСТЬ. НЕЗАБАРОМ СВІТ ПОКАЖЕ ЇМ СПРАВЖНІХ ЧУДОВИСЬК. НЕХАЙ ПАМ’ЯТАЮТЬ, ЩО ЗАВЖДИ Є КОЧЕРГА.

– Але вони бачили, що він – людина...

– ГАДАЮ, ВОНИ ЧУДОВО ЗРОЗУМІЛИ, КИМ ВІН БУВ.

Смерть торкнувся Часначая ногою.

– ДОСИТЬ ВДАВАТИ З СЕБЕ МЕРТВОГО, ПАНЕ ЧАСУ-НЕ-ЧАЙ!

Привид найманця вистрибнув, мов чортик із табакерки, божевільно посміхаючись.

– Ви знаєте як правильно!

– ЗВІСНО.

Часначай почав зникати.

– Я ЗАБЕРУ ТІЛО, – сказав Смерть. – ЩОБ УНИКНУТИ НЕЗРУЧНИХ ЗАПИТАНЬ.

– Для чого він це все затіяв? – здивувалася Сюзен. – Заради грошей? Влади?

– ДЕЯКІ ЛЮДИ ГОТОВІ РОБИТИ ВСЕ ПРОСТО ТОМУ, ЩО ЦЕ ЗБІСА ЦІКАВО, – сказав Смерть. – АБО ЗАРАДИ СЛАВИ. АБО ТОМУ, ЩО ЦЕ ЗАБОРОНЕНО.

Смерть підняв труп і перекинув його через плече. Щось із гуркотом упало на камінну плиту. Він обернувся і не наважувався спитати.

– Е-Е... А ТИ СПРАВДІ ЗНАЛА, ЩО КОЧЕРГА ПРОЛЕТИТЬ КРІЗЬ МЕНЕ?

Сюзен усвідомила, що дрижить.

– Звичайно. У цій кімнаті вона має надзвичайну силу.

– І В ТЕБЕ ВЗАГАЛІ НЕ БУЛО СУМНІВІВ?

Сюзен замислилася, а потім усміхнулася.

– Я була доволі впевнена, – відповіла вона.

– А, – дідусь якийсь час споглядав її, і їй здалося, що вона побачила в його очах крихітну іскорку невпевненості. – ЗВІСНО, ЗВІСНО. СКАЖИ, А ТИ НЕ ДУМАЛА РОЗШИРИТИ МАСШТАБИ СВОГО ВЧИТЕЛЮВАННЯ?

– Поки не планувала.

Смерть повернувся в напрямку балкона, і, схоже, щось пригадав. Він понишпорив у своїй мантії.

– Я ЗРОБИВ ЦЕ ДЛЯ ТЕБЕ.

Вона простягнула руку й взяла квадратну вологу картонку. З неї стікала вода. Посередині було приклеєно кілька коричневих пір’їн.

– Дякую. Але... що це?

– АЛЬБЕРТ НАПОЛЯГАВ, ЩО НА НІЙ ПОВИНЕН БУТИ СНІГ, АЛЕ ВІН, СУДЯЧИ ЗІ ВСЬОГО, РОЗТАНУВ, – сказав Смерть. – ЦЕ НЕ ЩО ІНШЕ, ЯК ВЕПРОНІЧНА ЛИСТІВКА.

– Ой...

– НА НІЙ ЩЕ ПОВИННА БУЛА БУТИ МАЛИНІВКА, АЛЕ Я НЕ МІГ ЗМУСИТИ її ЗАЛИШИТИСЯ.

– Ах...

– ВОНА ЯВНО НЕ ХОТІЛА ДОЛУЧИТИСЯ ДО СВЯТА.

– Дійсно?..

– УЗАГАЛІ НЕ ПРОНИКЛАСЯ ДУХОМ ВЕПРОНОЧІ.

– О. Гм. Добре. Дідусю?

– ТАК?

– Чому? Навіщо ти все це робив?

Якусь хвилю він мовчки стояв, нібито подумки підбираючи правильні слова.

– ГАДАЮ, ЦЕ ЯКОСЬ ПОВ’ЯЗАНО З УРОЖАЄМ, – нарешті сказав він. – ТАК. ТОЧНО. І ТОМУ, ЩО ЛЮДИ НАСТІЛЬКИ ЦІКАВІ, ЩО ВИНАЙШЛИ ЗАНУДНІСТЬ. ДИВОВИЖНО.

– Ох.

– НУ ТОДІ... ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ.

– Ага. Щасливої Вепроночі.

Біля вікна Смерть знову призупинився.

– І НА ДОБРАНІЧ ДІТОЧКАМ... УСІМ І УСЮДИ.

Крук сів на колоду, вкриту сніжком. Його протезні груди з червоного паперу розірвалися і безцільно колихалися позаду нього.

– Навіть не додумався підкинути додому, – пробурмотів він. – Ви тільки подивіться! Скрізь сніг і померзла пустка. Я не пролечу й дюйма. Я можу вмерти від голоду, розумієш! Ха! Люди постійно бідкаються про переробку відходів, але варто спробувати трохи практичної екології, і вони... і... знати... про... це... не... хочуть. Ха! Упевнений, малинівку би підкинули додому. Звичайно!

– ПИСК, – співчутливо сказав Смерть Щурів і принюхався.

Крук спостерігав, як маленька постать у каптурі нишпорить у снігу.

– То я просто так замерзну на смерть? – похмуро запитав він. – Жалюгідний мішок із пір’я з маленькими лапками, що скорчилися від холоду. Мною навіть нікого не нагодуєш і, дозволь нагадати, що серед нашого виду голодна смерть – справжня ганьба...

З-під снігу проступили обриси чогось бруднувато-білого. Щур і далі шкрібся, і на світ з’явилося щось, схоже на вухо.

Крук аж витріщився на нього.

– Це ж вівця! – скрикнув він.

Смерть Щурів кивнув.

– Ціла вівця[27]27
  Яка померла уві сні. Із природних причин. У поважному віці. Після того, як прожила довге й щасливе життя (за овечими стандартами). І вона, ймовірно, була б дуже рада дізнатися, що навіть після смерті змогла стати комусь у пригоді... – Прим. авт.


[Закрыть]!

– ПИСК.

– Ого! – скрикнув крук, стрибаючи вперед і божевільно вертячи очима. – Слухай, та вона ще тепла!

Смерть Щурів щасливо поплескав його по крилі.

– ПИСК-ИСК. ИСК-ПИСК...

– Дякую, і тобі теж.

Далеко-далеко звідси й дуже-дуже давно відчинилися двері одного магазину.

З майстерні позаду нього вистрибнув крихітний виробник іграшок і закляк, наче мертвий.

– У ВАС НА ВІТРИНІ СТОЇТЬ ВЕЛЕТЕНСЬКИЙ ДЕРЕВ’ЯНИЙ КІНЬ-ГОЙДАЛКА, – сказав новий клієнт.

– А, так, так, так, – продавець нервово поправив свої квадратні окуляри. Він не чув дзвоника, і це його сильно занепокоїло. – Боюся лише, що не можу його вам продати. Це спеціальне замовлення лорда...

– НІ. ЙОГО КУПЛЮ Я.

– Не вийде, оскільки, розумієте...

– У ВАС Є ІНШІ ІГРАШКИ?

– Так, звичайно, але...

– ТОДІ Я БЕРУ КОНЯ. СКІЛЬКИ ТАМ МАВ ЗАПЛАТИТИ ВАШ ЛОРДИК?

– Ну, ми домовилися про дванадцять доларів, але...

– Я ЗАПЛАЧУ П’ЯТДЕСЯТ, – сказав клієнт.

Маленький крамар зупинив протест на півдорозі, бо в ньому прокинулася жадібність. «Інші іграшки дійсно є, – швидко подумав він. – А цей клієнт, – міркував продавець із дивовижною передбачливістю, – явно людина, яка не сприймає слова „ні“ й найчастіше навіть не переймається запитаннями. Лорд Селахій розізлиться, але його зараз тут немає. Натомість незнайомець тут як тут. І з’явився чортзна-як...»

– Ем... ну, за таких обставин... гм... вам його загорнути?

– НІ. ВІЗЬМУ ТАКИМ, ЯК Є. СПАСИБІ. Я ПОВЕРНУСЯ ТИМ САМИМ ШЛЯХОМ, ЯКЩО НЕ ЗАПЕРЕЧУЄТЕ.

– Ем... а як ви сюди потрапили? – запитав власник крамниці, знімаючи коня з вітрини.

– ЧЕРЕЗ СТІНУ. НАБАГАТО ЗРУЧНІШЕ, НІЖ ЧЕРЕЗ КАМІН, ЧИ НЕ ТАК?

Привид кинув невеликий дзвінкий мішечок на прилавок і з легкістю підняв коня. Власник магазину був не в стані триматися хоч за щось. Навіть вчорашня вечеря погрожувала його покинути.

Постать оглянула інші полиці.

– ВИ РОБИТЕ ПРЕЧУДОВІ ІГРАШКИ.

– Гм... дякую.

– ДО РЕЧІ, – докинув клієнт перед виходом. – ЗЗОВНІ ЯКИЙСЬ ХЛОПЧИНА ВЖЕ ПРИМЕРЗ НОСОМ ДО ВІТРИНИ. ТРОХИ ТЕПЛОЇ ВОДИ ЗРОБИТЬ ЧУДО.

Смерть вийшов назовні, де його вже чекав Хропунець, і прив’язав іграшкового коня за сідлом.

– АЛЬБЕРТ БУДЕ ДУЖЕ ЗАДОВОЛЕНИЙ. НЕ МОЖУ ДОЧЕКАТИСЯ, КОЛИ ПОБАЧУ ЙОГО ОБЛИЧЧЯ. ХО. ХО. ХО.

Коли вогні Вепроночі ковзнули вежами Невидної академії, Бібліотекар прослизнув у Велику залу, міцно стискаючи ступнями кілька нотних аркушів.

Коли вогні Вепроночі освітили вежі Невидної академії, Архіректор сів у крісло у своєму кабінеті, зітхнув і зняв черевики.

До біса довга видалася нічка. Відбулося чимало дивного. Наприклад, він уперше побачив, як розплакався Верховний верховик.

Ридикуль зиркнув на двері до нової ванної. Ну, зі зубними проблемами він розібрався і охоче освіжився би приємним теплим душем. А тоді, уже бадьорим і чистим, можна вирушати на органний концерт.

Він зняв капелюх, звідки вивалилася якась істота, легко подзвякуючи. Підлогою покотився невеличкий ґномик.

– О, ще один. А я гадав, що ми вас позбулися назавжди, – сказав Ридикуль. – А ти тут як тут.

Ґном нервово зиркнув на нього.

– Е-е... пригадуєте, щоразу, коли хтось з’являвся внаслідок чарів, лунав звук дзвоників? – запитав той, і вираз його обличчя сповіщав, що він зізнається в чомусь такому, за що обов’язково отримає ляпаса.

– Так?

Ґном підняв кілька крихітних дзвоників і нервово ними помахав. Вони видали дуже сумний дзинь-дзилинь-дзень-дзелень.

– Прекрасно, правда? Це був я – Ґном Дзинь-дзилинь-дзень-дзелень.

– Забирайся звідси.

– Якщо забажаєте, я можу продемонструвати іскристі жалкі ефекти з пилком?

– Забирайся негайно!

– А як щодо «Дзвонів святого Парнокопитного»? – із відчаєм поцікавився ґном.– Дуже сезонна мелодія. Дуже приємна. Ну ж бо, підспівуй: «Дзвони [дзвін] святого [дзвін]...»

Ридикуль завдав влучного удару гумовою качечкою, і ґном поспішно змився через злив ванни. Із труб долинало все тихіше ехо прокльонів і випадкового подзвякування.

Зрештою, у цілковитій тиші Архіректор стягнув халат.

Коли Бібліотекар закінчив качати воду, резервуари органа вже тріщали по швах. Втішений, він пробрів до сидіння і з величезним задоволенням досліджував клавіші перед своїми очима.

Підхід Клятого Тупака Джонсона до музики нагадував його підхід до будь-якої іншої галузі, яку його геній попестив так само, як пізні заморозки – картопляне поле. Зробіть його голосним, казав він. Зробіть його широчезним. Всеохопним.

Таким чином Великий орган Невидної академії став єдиним у цілому світі, на якому можна було зіграти цілу симфонію для грози та розчавлених жаб.

Тепла вода каскадом стікала з гостроверхої купальної шапочки Маструма Ридикуля.

Пан Джонсон – однозначно, ненавмисне – спроектував ідеальну ванну кімнату – принаймні ідеальну для співу. Ехо та резонуючі труби згладжували будь-який крихітний недолік і нагороджували навіть найслабшого співака розкотистим темношкірим голосом.

Ридикуль заспівав:

– Як вийшов я якось да-да-да-да для того чи сього й узяв да-да-да-да, побачив я ді-і-івку гарненьку, – здається, так і було, – і я...

Труби органа гуділи від стримуваної енергії. Бібліотекар похрускував пальцями. Це тривало якийсь час. Потім він потягнув на себе регулятор тиску.

Гул перетворився на настійливий гуркіт.

Тоді він дуже обережно відпустив зчеплення.

Коли звуки органа дійшли до нього крізь стіну, Ридикуль перестав співати.

«Купальна музика? – подумав він. – Це саме те, що треба!»

Шкода, щоправда, що її приглушали всі ці ванні штукенції.

Саме в цю мить він зауважив невеличкий важіль із написом «Музичні труби».

Ридикуль не був людиною, яка довго задумувалася над тим, як діє якийсь перемикач. Набагато легший і швидший спосіб про це дізнатися – потягнути його, що він і зробив.

Однак, замість музики, яку він очікував почути, Ридикуль був нагороджений лиш кількома великими панелями, які мовчки ковзнули вбік, відкриваючи очам ряди мідних форсунків.

Бібліотекар відгородився від усього світу, мріючи на крилах музики. Його руки та ноги танцювали по клавішах, підбираючись до крещендо, яким закінчувалася перша частина «Катастрофічної сюїти» Буббла.

Одна нога вдарила важіль «Режим прискорення», а друга – клапан циліндра із закисом азоту.

Ридикуль постукав по форсунках.

Нічого не відбулося. Він оглянув пульт управління і усвідомив, що ще не пробував тягнути маленький латунний важіль із написом «Зв’язок з органом».

Тож він це зробив. Однак це не викликало у ванній потік приємного акомпанементу. Пролунав звичайний стукіт і віддалене булькання, яке все наростало й наростало.

Він здався і продовжив намилювати груди.

– Біг оленя, гра... чого? Що...

Пізніше того самого дня він знову забив ванну дошками, прибивши на дверях табличку з написом: «Не використовувати за жодних обставин. Це ВАЖЛИВО».

Однак, прибиваючи двері, Модо не до кінця забивав цвяхи, а залишав стирчати їхні голівки, за які б пізніше вхопилися його плоскогубці – коли йому б наказали їх висмикнути. Він ніколи не гадав і не скаржився, зате чудово розумів, як діє розум чарівників.

Мило вони так і не відшукали.

Зрозум та його товариші-студенти уважно спостерігали за Гексом.

– Знаєш, він ж не може просто так зупинятися, – сказав Адріан «Несамовитий Дронго» Редькосій.

– Мурахи встали й не ворушаться, – сказав Зрозум, зітхнувши. – Гаразд, поверни ту кляту штукенцію.

Адріан обережно помістив маленького пухнастого плюшевого ведмедика над клавіатурою Гекса. Усе відразу закружляло. Мурахи знову почали рух. Миша пискнула.

Вони пробували це вже втретє.

Зрозум знову перечитав єдине речення, написане Гексом.

+++ Мій! В-а-а-а-а! +++

– Сумніваюся, – похмуро сказав він, – що мені хочеться повідомити Архіректору, що ця машина перестає працювати, якщо ми забираємо її пухнастого плюшевого ведмедика. У такому світі мені жити не дуже хочеться.

– Е-е, – сказав Несамовитий Дронго, – ти завжди можеш, знаєш, сказати, що він працює лише з увімкненим ППВ.

– Ти думаєш, що це краще? – неохоче запитав Зрозум. Цей ведмедик навіть близько не нагадував свого живого родича.

– Ти питаєш, чи це краще, ніж «пухнастий плюшевий ведмедик»?

Зрозум кивнув.

– Краще, – погодився він.

З усіх подарунків, які він отримав від Батька Вепра, Гавейн найбільше вподобав скляну кульку.

Сюзен здивувалася: яку таку кульку?

На що він відповів: ну ту кульку, що я знайшов у каміні. Із нею я виграю всі ігри. Схоже, вона рухається якось інакше.

Почав падати свіженький ранковий сніг, а жебраки продовжували вештатися міськими вуличками, хаотично, часом повертаючись туди, звідки щойно прийшли.

Час від часу від когось з них долинала радісна відрижка. На всіх були паперові капелюшки – за винятком Старого Тхора Рона, який свого з’їв.

Із рук у руки кочувала жерстяна банка, повна суміші старих вин та спирту, а також чогось украденого із задвірків фабрики фарб, що на вулиці Федри.

– Гуска була пречудова, – сказав Качур, копирсаючись у зубах.

– Враховуючи качку на твоїй голові, дивно, що ти наважився її з’їсти, – зауважив Домовина Генрі, колупаючись у носі.

– Яку качку? – здивувався Качур.

– А що це таке жирне було? – поцікавився Арнольд Колобок.

– Це, мій любий друже, було «pâté de foie gras». Швидше за все, прямо з Ґеної. І нічо таке.

– Хіба це не від нього ти почав пердіти?

– О, ось і світ високої кухні, – радісно повідомив Качур.

Нарешті вони добрели до чорного входу свого улюбленого ресторану. Качур мрійливо глянув на двері, в його очах відображалися приємні спогади.

– Я вечеряв тут майже кожен день, – сказав він.

– А чому перестав? – поцікавився Домовина Генрі.

– Я... насправді не знаю, – пробурмотів Качур. – Боюся... сталося якесь затуманення. У ті дні я... гадаю, я був кимось іншим. Однак, – сказав він, поплескавши Арнольда по голові, – як кажуть, «краще їсти старі черевики з другом, ніж вола зі стайні з ворогом». Вперед, Роне.

Вони поставили Старого Тхора Рона перед задніми дверима й постукали в них. Коли офіціант відчинив їм, Старий Тхір Рон всміхнувся, демонструючи залишки своїх зубів і знаменитий сморід із рота, який його ніколи не покидав.

– Тисячолітня рука й креветко! – сказав він, торкаючись чола.

– Святкові вітання, – пояснив Качур.

Чоловік уже намірявся зачинити двері, але Арнольд Колобок був тут як тут і стрімко просунув черевик у щілину.[28]28
  Хоча ніг в Арнольда не було, на вулиці черевик нерідко ставав у пригоді, тому Домовина Генрі прикріпив один до кінця його жердини. Із такою зброєю він ставав смертоносним, і всі злодії в настільки скрутному становищі, що їм доводилося грабувати жебраків, отримували в чоло від чоловіка всього три фути зростом. – Прим. авт.


[Закрыть]

– Ми подумали, що, може, вам хочеться, щоб ми зазирнули на обід й порадували ваших клієнтів веселою вепронічною пісенькою? – запитав Качур. Поруч із ним Домовина Генрі вибухнув одним зі своїх вулканічних нападів кашлю, який навіть звучав по-зеленому. – Звісно, безкоштовно.

– Це ж усе-таки Вепроніч, – сказав Арнольд.

Жебраки, недостойні навіть членства в Гільдії жебраків, жили досить добре – за власними низькими стандартами. Здебільшого все завдяки правильному застосуванню Принципу впевненості. Люди були готові віддати їм усе, що завгодно, щоб вони нарешті пішли.

За кілька хвилин вони рушили далі, штовхаючи щасливого Арнольда, що сидів в оточенні поспішно загорнутих пакунків.

– Люди бувають такими добрими, – сказав Качур.

– Тисячолітня рука й креветко.

Арнольд почав досліджувати благодійні пожертви, поки його товариші об’їжджали візком снігову кашу та кучугури.

– Мені це все щось дуже нагадує... – сказав він.

– Що саме?

– Бруд і старі черевики.

– Дурня! Це ж шикарний хавчик.

– Ага, звісно, – Арнольд певний час жував мовчки. – А раптом ми всі теж стали такими шикарними?

– Не знаю. Ти шикарний, Роне?

– Хулєра.

– Ну, звучить доволі шикарно.

Річку Анк почало тихенько вкривати снігом.

– Однак... З Новим роком, Арнольде!

– З Новим роком, Качуре. І всього найкращого твоїй качці.

– Якій качці?

– З Новим роком, Генрі.

– З Новим роком, Роне.

– Хулєра!

– І благослови нас всіх бог, – сказав Арнольд Колобок. Снігова завіса заховала їх від сторонніх очей.

– Який саме?

– Не знаю. А якого хочеш?

– Качуре!

– Що таке, Генрі?

– То що з тим волом у стайні, якого ти згадував?

– Тобто?

– Яким чином він потрапив до стайні? Трава закінчилася, чи що?

– А... це була просто метафора, Генрі.

– Ніякий не віл?

– Не зовсім. Я мав на увазі...

І тоді залишився лише сніг.

А потім він почав танути на сонці.