Текст книги "Батько Вепр"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 18 страниц)

– То ти тут лише для цього? – запитала вона. – Для грабунку? Як звичайний злодюжка? – на ньому було вбрання найманця, а розлютити найманця – надзвичайно просто.

Від збудження Часначай аж почав пританцьовувати.

– Злодюжка? Я? Я не злодій, панно. А якби й так, я був би тим, хто краде вогонь у богів.

– У нас уже є вогонь.

– До цього часу вогонь богів точно зазнав удосконалень. А щодо злодіїв... то це про цих чоловіків. Звичайні злодюжки. Досить пристойні, але вам навряд чи захочеться влаштовувати з ними дружні обіди. Це Середній Дейв і експонат «Б» – Банджо. Він уміє розмовляти.

Середній Дейв кивнув Сюзен. Такі погляди вона вже бачила. Можливо, їй вдасться цим скористатися...

Треба щось робити. Навіть її волосся мало хаотичний вигляд. Вона не могла повернутися в часі, стати невидимою, а тепер її підводило власне волосся.

Сюзен була нормальною. Тут вона була такою, якою завжди хотіла бути.

До дідька вчасно!

Перестрибуючи чергову сходинку, Сідней молився. Він не вірив у богів, – здебільшого чарівники неохоче їм потурають, – але однаково молився палкою молитвою атеїста, який сподівається, що помилявся.

Та його ніхто не покликав. І ніхто за ним не побіг.

Повернувшись до звичного стану субкритичного страху, він уповільнився, щоб випадково об щось не перечепитися.

Саме тоді він помітив, що сходинки під ногами перестали бути білими й гладенькими, як зазвичай, а перетворилися на великі плити, вкриті ямами. Світло змінилося, аж раптом сходи закінчилися, і Сідней заточився, опинившись на рівній землі, замість якої мали би бути сходинки.

Його простягнута рука наштовхнулася на крихкі цеглини.

З’явилися привиди минулого, і він зрозумів, де опинився. Сідней був на подвір’ї пансіонату пані Вімблстон. Його мати хотіла, щоб він навчився читати, писати й став чарівником, а ще вона гадала, що довгі кучері на п’ятирічному хлопчику – те, що треба.

Це була зона полювання Ронні Дженкса.

Доросла пам’ять і розуміння говорили, що Ронні був просто дурнуватим семирічним хуліганом з м’язами замість мозку. Однак дитячі очі, що були набагато точнішими, боялися його як сили природи, схожої на землетрус з однією забитою соплями ніздрею, подряпаними колінами, стиснутими кулаками й п’ятьма клітинами мозку, переважно зосередженими на церебральному бурчанні.

О боги. Саме за цим деревом завжди ховався Ронні. Воно було саме таким великим і грізним, яким він його запам’ятав.

Але... якщо хтось і знав, як він тут опинився, то це були боги. Він, можливо, усе ще досить худорлявий, але значно більший за малого Ронні Дженкса. Як би він хотів надавати стусанів цьому негіднику!

Тут раптом тінь заслонила сонце, й він зрозумів, що знову має кучері.

Часначай задумливо подивився на двері.

– Думаю, варто їх відчинити, – сказав він, – після всього того, що ми зробили...

– Ти хочеш керувати дітьми за допомогою зубів, – сказала Сюзен.

– Якщо висловлюватися таким чином, звучить доволі дивно, визнаю, – сказав Часначай. – Але це всього лише симпатична магія. Як гадаєш, твій дідусь спробує тебе врятувати? Ні... сумніваюся, що він зможе. Не тут. Напевно, шлях сюди для нього закритий. Тому він послав тебе?

– Однозначно ні! Він... – Сюзен замовкла. «Ага, послав, – сказала вона собі, почуваючись дурепою. Без сумніву, послав. Він багато чого дізнався про людей, і був досить розумним як на ходячого скелета...

Але... наскільки розумним є Часначай? Можливо, надто захоплений своєю геніальністю, щоб усвідомити, якщо Смерть...» – вона швиденько потамувала цю думку на випадок, що Часначай зможе прочитати це в її очах.

– Сумніваюся, що він спробує, – сказала вона. – Він не такий розумний, як ти, пане Часначаю.

– Часу-не-чай, – автоматично виправив Часначай. – Дуже шкода.

– Гадаєш, тобі вдасться просто так вийти сухим із води?

– Ой лишенько! Вперше чую, щоб люди насправді ставили такі питання, – раптом Часначай максимально наблизився до Сюзен – Я вже вийшов. Батька Вепра більше не існує. І це лише початок. Звісно, ми продовжуватимемо збирати зуби. Наші можливості...

Десь удалині пролунав гуркіт, наче зійшла лавина. Банджо, що дотепер спокійно дрімав, прокинувся, і це спричинило тремтіння його нижніх схилів. Величезні руки, які лежали на колінах, почали стискатися в кулаки.

– Шо-шо? – перепитав він.

Часначай зупинився і на мить навіть здивувався.

– Ти про що?

– Ти сказав, шо Батька Вепра більше не існує, – сказав Банджо й устав, наче гірський хребет, що виріс на стику двох континентів. Його руки залишалися на рівні колін.

Часначай витріщився на нього, а тоді зиркнув на Середнього Дейва.

– Він узагалі знає, за що ми тут взялися? – запитав він. – Ти йому сказав?

Середній Дейв знизав плечима.

– Батько Вепр повинен бути, – сказав Банджо. – Батько Вепр завжди існував.

Сюзен опустила очі. Білим мармуром поповзли сірі плями. Вона стояла в одній із цих сірих плям. Банджо теж. Навколо Часначая підстрибували та вилися цятки, неначе оси над банкою варення.

«Вони щось шукають», – подумала вона.

– Ти ж не віриш у Батька Вепра? – запитав Часначай. – Такий великий хлопчик...

– Вірю, – відказав Банджо. – То шо значить «Батька Вепра більше не існує»?

Часначай тицьнув пальцем у бік Сюзен.

– Це зробила вона, – сказав він. – Вона його вбила.

Така безтурботна наглість її шокувала.

– Ні! – скрикнула вона. – Він...

– Вбила!

– Не вбивала!

– Вбила!

Величезна лиса голова Банджо повернулася до дівчини.

– То шо з Батьком Вепром? – запитав він.

– Сумніваюся, що він мертвий, – сказала Сюзен. – Але через Часначая дуже сильно захворів...

– Яка різниця? – скрикнув Часначай і, танцюючи, позадкував. – Коли все закінчиться, Банджо, ти матимеш стільки подарунків, скільки забажаєш. Повір мені!

– Батько Вепр повинен бути, – прогримів Банджо. – Інакше не буде Вепроночі.

– Це всього лише ще одне свято сонця, – сказав Часначай. – Воно...

Середній Дейв підвівся. Одну руку він поклав на руків’я меча.

– Ми йдемо, Часначаю, – сказав він. – Я і Банджо йдемо геть. Мені це все не подобається. Я нічого не маю проти грабунку чи крадіжки, але це – нечесно. Банджо! Пішли негайно!

– То шо значить «Батька Вепра більше не існує»? – повторив Банджо.

Часначай указав пальцем на Сюзен.

– Схопи її, Банджо. В усьому винна вона!

Банджо зробив кілька кроків у напрямку Сюзен, а тоді зупинився.

– Наша мама казала, шо дівчат бити не можна, – пробурчав він. – Не можна тягнути за волосся...

Часначай закотив своє нормальне око.

Сірість довкола нього, здавалося, уже кипіла, рухаючись слідом за його ногами. Навколо Банджо відбувалося те саме.

«Шукають, – подумала Сюзен.– Як сюди пробратися».

– Схоже, я зрозуміла, хто ти такий, Часначаю, – сказала вона тим самим солодким голоском, яким розмовляла з Банджо. – Схибнута дитина, якої всі бояться?

– Банджо? – гаркнув Часначай. – Я сказав, схопи її...

– Наша мама казала...

– Легко збуджувався і постійно хихотів – навіть хулігани тебе не чіпали, інакше ти божеволів, починав кусатися і копатися, – продовжувала Сюзен. – Дитина, яка не бачила різниці: кинути в кота камінь чи підпалити його.

Вона зраділа, побачивши його роздратований погляд.

– Замовкни! – крикнув він.

– Закладаюся, ніхто не хотів з тобою гратися, – сказала Сюзен. – Дитина без жодного друга. Діти відчувають, що з такими, як ти, щось негаразд, навіть якщо не можуть підібрати правильних слів...

– Я сказав, замовкни! Схопи її, Банджо!

Ось воно. Сюзен почула це в його голосі. Легке тремтіння, якого раніше не було.

– Маленький хлопчик, – продовжила вона, спостерігаючи за його реакцією, – який зазирав під плаття лялькам...

– Неправда!

Банджо помітно занепокоївся.

– Наша мама казала...

– До дідька вашу маму! – гаркнув Часначай.

Задзвеніла сталь – це Середній Дейв витягнув свій меч.

– Що ти сказав про нашу маму? – прошепотів він.

«Тепер йому доведеться концентруватися відразу на трьох», – подумала Сюзен.

– Б’юся об заклад, з тобою ніхто не хотів бавитися, – повторила вона. – Упевнена, деякі речі дорослим доводилося приховувати.

– Банджо! Роби, що тобі наказують! – прокричав Часначай.

Страхітливий чоловік опинився поруч із нею. Вона бачила, як його обличчя скривилося від нерішучості. Його величезні кулаки стискалися і розтискалися, а губи беззвучно ворушилися – у його голові вирувала палка суперечка.

– Наша... наша мама... наша мама казала...

Сірі плями промайнули підлогою й утворили згусток тіней, який темнішав і більшав із дивовижною швидкістю. Він здійнявся над трьома чоловіками й набув форми.

«То ви погано поводилися, маленькі чортенята?»

Над усіма трьома нависла велетенська жінка. В одній м’ясистій руці вона тримала в’язку березового гіляччя, грубого, наче чоловіча рука.

Створіння заревіло.

Середній Дейв поглянув на величезне обличчя Ма Білоліл. Кожна пора була неначе яма. А кожен коричневий зуб нагадував надгробок.

«Ти дозволив йому потрапити в халепу, Дейві? Проявив неуважність?»

– Ні, мамо... мамо, ні... – позадкував він.

«А ти, Банджо, знову ображав дівчаток? Давно тебе не лупцювали...»

Банджо безсило опустився на коліна, його обличчям котилися сльози каяття.

– Пробач, мамо, ну пробач, мамо, ні-і-і-і-і, мамо, пробач, прошу...

Тоді постать знову повернулася до Середнього Дейва.

Із його руки випав меч. А обличчя, схоже, почало танути.

Середній Дейв заплакав.

– Ні, мамо, ні, мамо, ні, мамо, мамо, ні-і-і-і-і...

Він булькнув і впав, хапаючись за груди. А тоді зник.

Часначай розсміявся.

Сюзен торкнулася його плеча, а коли він озирнувся, зі всіх сил зацідила йому по обличчю.

Принаймні в цьому полягав її план. Його рука була швидшою і встигла перехопити її зап’ястя. Відчуття – неначе від удару по бруску заліза.

– О, ні, – сказав він. – Я так не думаю.

Кутиком ока Сюзен побачила, як Банджо повзе до того місця, де щойно був його брат. Ма Білоліл теж зникла.

– Це місце проникає в голову, еге ж? – запитав Часначай. – Воно намацує шляхи, якими зможе з тобою впоратися. Ну а я завжди ладнав зі своєю внутрішньою дитиною.

Простягнувши іншу руку, він схопив її за волосся і потягнув донизу. Сюзен закричала.

– Так набагато веселіше, – прошепотів він.

Сюзен відчула, що його рука послабилася. Пролунав вологий стук, наче на плити впав шмат м’яса, і повз неї на спині пролетів Часначай.

– Не можна тягнути дівчат за волосся, – пробурмотів Банджо. – Це погано.

Часначай підстрибнув, наче акробат, і зупинився біля перил.

Тоді він витягнув меч.

В яскравому світлі вежі лезо здавалося невидимим.

– То всі чутки – правдиві, – сказав він. – Лезо настільки тонке, що його не видно. Ми з тобою так повеселимося! – він помахав мечем перед її обличчям. – Такий яскравий.

– Ти не наважишся його використати. Мій дідусь прийде по тебе, – сказала Сюзен, поволі наближаючись.

Вона побачила, як одне око сіпнулося.

– Він приходить по кожного, але я буду до цього готовий, – сказав Часначай.

– Він дуже цілеспрямований, – сказала Сюзен, підійшовши ще ближче.

– О, людина якраз на мій смак.

– Можливо, пане Часначаю.

Він махнув мечем. У неї не було часу, щоб принаймні пригнутися.

– Він тут не діє, – пояснила вона, коли він здивовано витріщився на неї. – Це лезо тут не існує. Адже тут немає Смерті!

Сюзен заліпила йому ляпаса.

– Привіт! – життєрадісно мовила вона. – Я – твоя внутрішня нянька!

Те, що сталося потім, не можна назвати ударом. Вона просто простягнула руку, схопила його за підборіддя і перекинула через перила.

Він зробив сальто. Сюзен так і не зрозуміла, як йому це вдалося. Часначай якось спромігся знайти точку опори просто в повітрі.

Схопивши її своєю вільною рукою, він підняв Сюзен, і вона полетіла через перила. Дівчина ледве ухопилася за них іншою рукою – хоча пізніше задумувалася над тим, чи перила не впіймали її першими.

Часначай похитувався на її руці, дивлячись догори із задумливим виразом.

Вона побачила, що він стиснув руків’я меча в зубах і потягнувся до пояса...

Питання, чи він достатньо божевільний, щоб спробувати вбити людину, яка його тримає, зникло так само швидко, як і виникло... Вона дриґнула ногою й вдарила його по вуху.

Її рукав почав рватися. Часначай спробував схопитися ще раз. Дівчина знову копнула ногою, і сукня розірвалася. Якусь мить він висів у повітрі, ні за що не тримаючись, а потім, усе ще із виразом людини, що намагається вирішити складну проблему, полетів униз, обертаючись, стаючи все меншим і меншим...

Часначай упав на купу зубів, а ті розліталися по мармуровій підлозі. Якусь мить він іще здригався...

А тоді зник.

Рука, схожа на гроно бананів, перетягнула Сюзен назад через перила.

– Якшо бити дівчат, можна потрапити в халепу, – сказав Банджо. – Не можна ображати дівчаток.

Позаду них щось клацнуло.

Двері широко розчинилися. Підлогою розстелився холодний білий туман.

– Наша мама... – мовив Банджо, намагаючись осмислити ситуацію. – Тут була наша мама...

– Так, – відказала Сюзен.

– Але це не була наша мама, бо нашу маму поховали...

– Так.

– Ми дивилися, як засипали могилу й таке інше.

– Так, – сказала Сюзен і подумала: «Ви мусили в цьому пересвідчитися».

– А куди пішов наш Дейві?

– Гм... в інше місце, Банджо.

– У краще? – нерішуче запитав величезний чоловік.

Сюзен з полегшенням вхопилася за можливість сказати правду або принаймні не цілковиту брехню.

– Можливо, – відповіла вона.

– Краще, ніж тут?

– Цього ніколи не передбачиш. Дехто каже, що плюсів значно більше.

Банджо звернув на неї рожеві поросячі очі. Якусь мить тридцятип’ятирічний чоловік дивився на неї крізь рожеві окуляри п’ятирічки.

– Це добре, – сказав він. – Він зможе знову побачитися з нашою мамою.

Схоже, надмір розмов його ослабив. Банджо обм’як.

– Я хочу додому, – заскиглив він.

Сюзен подивилася на його велике обличчя, вкрите плямами, безнадійно знизала плечима, витягнула з кишені носовичок і піднесла його до рота Банджо.

– Плюнь, – наказала вона. Він підкорився.

Вона протерла хустинкою найбрудніші місця, а тоді засунула її в руку Банджо.

– Як слід висякайся, – запропонувала вона й застережливо відійшла вбік, поки не стихло ехо від вибуху.

– Можеш залишити хустинку собі, – щиросердно додала вона. – І заправ сорочку.

– Так, панно.

– Тепер спускайся вниз і вимети всі зуби з кола. Ти можеш це зробити?

Банджо кивнув.

– Що ти можеш зробити? – перепитала Сюзен.

Банджо зосередився.

– Вимести з кола всі зуби, панно.

– Добре. Давай, біжи.

Сюзен спостерігала, як він повільно рушив униз, а тоді глянула на білі двері. Вона була впевнена, що чарівник так і не дістався до сьомого замка.

Кімната за дверима була абсолютно білою, і туман, що завихрився на рівні її колін, приглушав навіть звуки її кроків.

Там було лише ліжко. Велетенське, на чотирьох стовпцях, із балдахіном, старе й запилене.

Спершу Сюзен здалося, що воно порожнє, а тоді посеред гори подушок вона побачила чиюсь фігуру – начебто сухорлявої старенької в очіпку.

Стара жінка повернула голову й усміхнулася Сюзен.

– Привіт, люба.

Сюзен не пам’ятала бабусю. Мати її батька померла, коли дівчина була ще маленькою, а з боку матері... у неї не існувало бабусі. Але саме таку вона б хотіла мати.

Неприємна реалістична частина її мозку сказала, що такі бабусі навряд чи існували.

Сюзен здалося, що вона почула дитячий сміх. І ще раз. Десь далеко, майже поза межами чутності, бавилися діти. Цей приємний звук завжди її заспокоював.

Звісно, за умови, що ви не чули, про що вони розмовляють.

– Ні, – сказала Сюзен.

– Пробач, люба? – здивувалася старенька.

– Ти не Зубна Фея, – о ні, тут була навіть клаптикова ковдра.

– А хто ж іще, люба?

– Ого, бабусю, ну в тебе й зубища... Лишенько, навіть хустка є.

– Я не розумію, кохана...

– А от про крісло-гойдалку забули, – сказала Сюзен. – Крісло-гойдалка обов’язково повинно бути...

Позаду неї щось ляснуло, а тоді тихенько заскрипіло. Обертатися не було сенсу.

– Якщо я зараз побачу кошеня, що бавиться з клубочком, то це тобі так просто не минеться, – суворо сказала вона й узяла підсвічник, що стояв біля ліжка. Він здався Сюзен доволі важким.

– Не думаю, що ти справжня, – рівним голосом продовжила вона. – Це не місце для маленької старенької у хустині. Ти виникла з моєї голови. Так ти захищаєшся... Порпаєшся в людських головах, шукаючи найдієвіші засоби впливу...

Вона махнула підсвічником, і він пройшов крізь постать у ліжку.

– Бачиш? – запитала вона. – Ти несправжня.

– Я то справжня, люба, – заперечила старенька, міняючи контури. – А от підсвічник – ні.

Сюзен подивилася на змінену бабцю.

– Ні, – сказала дівчина. – Ти, звісно, страшна, але мене не лякаєш. І так теж ні, – бабця раз у раз змінювалася. – Ні, і мій батечко мене теж не лякає. О боги, фантазія вже вичерпалася? Павуки мені подобаються. Змій я не боюся. Собаки? Ні. Щури – чудові, я люблю щурів. Вибач, невже цього взагалі хтось боїться?

Вона схопила нове створіння, і цього разу воно не змінилося. Істота мала вигляд маленької зморшкуватої мавпочки, але з величезними глибокими очима під бровами, що нависали, неначе балкони. Вона мала рідку сіру шерсть. Створіння слабко завовтузилося в руках дівчини й захрипіло.

– Мене непросто злякати, – сказала Сюзен, – але напрочуд легко роздратувати.

Створіння безсило повисло.

– Я... я... – бурмотіло воно.

Сюзен його відпустила.

– Ти – бабай, правда? – запитала вона.

Створіння обвалилося безформною купою, коли дівчина відняла руку.

– Не бабай... а... Бабай, – бурмотіло воно.

– Що ти маєш на увазі? – запитала Сюзен.

– Верховний Бабай, – відказав той. І лише зараз вона зауважила, наскільки він худорлявий, наскільки вибілена сивиною його сіра шерсть, як шкіра обтягує кості...

– Перший Бабай?

– Я... Там були... Я пам’ятаю землю іншою. Лід. Багато періодів... льоду. А тоді... як там ви їх називаєте? – створіння захрипіло. – ...землі, великі землі... всі різні...

Сюзен присіла на ліжко.

– Ти маєш на увазі континенти?

– ...усі різні.

Чорні запалі очі зиркнули на неї, і раптом створіння піднялося, розмахуючи кістлявими руками.

– Я був темрявою в печері! Я був тінню в деревах! Ти чула про... прадавній крик? Людина кричала, побачивши... мене! Я був... – він скорчився і почав кашляти. – А тоді... з’явилося, знаєш, таке... світле та яскраве... блискавка, яку можна було носити з собою, гаряче крихітне сонечко, і темряви не стало, залишилися лише тіні, з’явилися сокири, сокири в лісі, а потім... а потім...

– Але ж залишилося достатньо бабаїв, – зауважила вона.

– Ховаються під ліжками! Чигають по шафах! Але... – він хапнув повітря, – якби ви бачили мене... у старі добрі часи... коли люди заглиблювалися в печери, щоб намалювати картини полювання... я ревів в їхніх головах... так, що в них аж шлунок випадав із дупи...

– Ну, старі вміння поступово перестають бути потрібними, – серйозно сказала Сюзен.

– ...інші прийшли набагато пізніше... Вони так і не дізналися, що таке первородний страх. Вони знали, – навіть шепочучи, бабаю вдавалося глузувати, – лише темні кути. А я був темрявою! Я був... першим! А потім я став не кращий за них... лякав покоївок, псував сметану, ховався в тіні наприкінці року... але якось, однієї ночі, я задумався: чому?..

Сюзен кивнула. У бабаїв не було особливого інтелекту. Усвідомлення екзистенційної невизначеності займало набагато більше часу в голові, де мозкові клітини настільки повільно рухалися від одного боку черепа до іншого. Але... У дідуся було схоже мислення. Ти постійно перебуваєш серед людей і перестаєш бути таким, яким вони тебе уявляють, прагнучи стати таким, як тобі хочеться. Парасольки та срібні гребінці...

– І ти подумав: у чому суть усього цього? – сказала вона.

– ...лякав дітей... підкрадався... а потім почав за ними спостерігати. У крижані часи дітей було не так і багато... лише великі люди, маленькі люди, але не діти... і... в їхніх головах був інший світ. Ось де опинилися старі добрі часи – в їхніх маленьких голівках. Старі добрі часи. Коли все було молодим.

– І тоді ти вирішив вилізти з-під ліжка...

– Я наглядав за ними... оберігав...

Сюзен зі всіх сил намагалася не здригнутися.

– А зуби?

– О, зубами не варто розкидатися, будь-хто, хто їх знайде, може спричинити багато біди. А мені завжди подобалися діти, я не хотів, щоби хтось їм зашкодив... – бурмотів він. – Я ніколи не хотів зробити їм боляче, просто дивився, охороняв зуби... і... і... іноді сидів тут і слухав їх.

Він продовжував бурмотіти. Сюзен слухала, збентежена й здивована водночас, не знаючи, пожаліти цю істоту, чи – і цей варіант здавався їй привабливішим – розчавити її ногою.

– ...і зуби... вони пам’ятають...

Створіння затремтіло.

– А гроші? – наполягала Сюзен. – Нечасто зустрінеш багатих бабаїв.

– ...гроші повсюди... зариті в норах... старі скарби... у спинках диванів... усе більше й більше... інвестиції... гроші за зуби, дуже важливо, частина магії, робить її безпечною, надійною, інакше це крадіжка... я позначав усі й зберігав у безпеці... а тоді я постарів, але знайшов людей, – бабай вишкірився, і на мить Сюзен стало шкода людей у тих стародавніх печерах. – Вони не ставили запитань, – бубоніло створіння. – Отримували гроші, виконували свою роботу й не ставили ніяких питань...

– Гроші були важливішими, – із розумінням кивнула Сюзен.

– ...а тоді прийшли вони... крадії...

Сюзен більше не могла терпіти. Старі боги змушені йти в ногу з часом...

– Ти маєш жахливий вигляд.

– Щиро дякую.

– Доволі хворий, маю на увазі.

– ...я вже старий... стільки людей, так багато зусиль...

Бабай застогнав.

– ...тут неможливо вмерти, – сказав він, задихаючись. – Залишається лише старіти, слухаючи сміх...

Сюзен кивнула. Це відчувалося в повітрі. Слова до неї не долинали, лише віддалене бурмотіння – ніби з протилежного кінця дуже довгого коридору.

– ...і це місце... воно виросло навколо мене...

– Дерева, – мовила Сюзен. – І небо. Усе з їхніх голів.

– ...помираю... діти... ти повинна...

Постать зникла.

Сюзен якийсь час сиділа, слухаючи гомін дітей удалині.

«Світи віри, – думала вона. – Майже як з устрицями. Усередину потрапляє якась гидота, а згодом навколо неї виростає перлина».

Вона встала й спустилася донизу.

Банджо десь знайшов мітлу та швабру. Коло спорожніло, і чоловік, проявивши дивовижну ініціативність, ретельно відмивав крейду.

– Банджо?

– Так, панно.

– Тобі тут подобається?

– Тут є дерева, панно.

Сюзен вирішила, що це можна зарахувати як «так».

– Тебе не бентежить небо?

Він здивовано подивився на неї.

– А має, панно?

– Банджо, ти вмієш рахувати?

Він вдоволено усміхнувся.

– Так, панно. На пальцях.

– То ти можеш порахувати до... – підказала Сюзен.

– Тринадцяти, панно, – гордо відказав Банджо.

Вона оглянула його величезні ручища.

– Чудово.

«Гаразд, – подумала вона, – а чому б і ні? Він великий і надійний. Та й хіба в нього є інше життя?»

– Думаю, було б непогано, якби ти трішки попрацював замість Зубної Феї, Банджо.

– А з цим не виникне проблем, панно? Зубна Фея не заперечуватиме?

– Ти... працюватимеш, поки вона не повернеться.

– Гаразд, панно.

– Я... приведу людей, які наглядатимуть за тобою, поки ти не призвичаїшся. Здається, їжу привозять на візку. І не дозволяй нікому себе надурити, – вона подивилася на його руки, пробігла очима нижні схили, поки не побачила вершину гори Банджо, і додала: – Хоча сумніваюся, що хто-небудь наважиться.

– Гаразд. Я підтримуватиму порядок, панно. Е-е-е...

Велике рожеве обличчя запитально поглянуло на неї.

– Так, Банджо?

– А мені можна завести цуцика, панно? Одного разу в мене було кошеня, панно, але наша мама втопила його, бо воно було брудним.

У пам’яті Сюзен відразу спливло ім’я.

– Цуцик із кличкою Плямка?

– Так, панно, гарна кличка, панно.

– Гадаю, він з’явиться швидше, ніж ти можеш собі уявити, Банджо.

Схоже, він усьому йняв віру.

– Дякую, панно.

– А тепер мені пора йти.

– Гаразд, панно.

Вона озирнулася й оглянула вежу. Можливо, угіддя Смерті й були похмурими, але, перебуваючи там, ви б нізащо не подумали, що з вами може трапитися щось погане. Ви були поза межами світу, де таке було можливим. Але тут...

Подорослішавши, ви починали боятися лише... логічних речей. Бідності. Хвороб. Того, що вас викриють. Принаймні ви не сходили з розуму, боячись чудовиська під сходами.

Світ сповнений не лише світла й темряви. Чудовий світ дитинства? Він однозначно не був обмеженою версією дорослого.

Цей світ радше був копією дорослого, але написаного великими жирними літерами. Усе було... більшим. І всього було більше.

Вона залишила Банджо мити підлогу й вийшла в цілорічно освітлений світ.

До неї поспішали Сушняк і Фіалка. О Боже розмахував гілкою, наче кийком.

– Тобі це не знадобиться, – сказала Сюзен. Вона усвідомила, наскільки хоче виспатися.

– Ми обговорили ситуацію й вирішили, що повинні повернутися і допомогти, – пояснив Сушняк.

– Ого. Демократична мужність, – сказала Сюзен. – Ну, всі й так зникли. Туди, куди зазвичай вирушають.

О Боже з вдячністю опустив гілку.

– Не те щоб... – почав він.

– Послухайте, ви можете бути корисними, – сказала Сюзен. – Тут справжній безлад. Ідіть і допоможіть Банджо.

– Банджо?

– Він... тепер він керує цим місцем.

Фіалка засміялася.

– Але ж він...

– Він головний, – втомлено сказала Сюзен.

– Чудово, – зрадів Сушняк. – У будь-якому разі, ми завжди можемо сказати йому, що треба робити...

– Ні! Забагато людей казало йому, що робити. Він знає, що потрібно робити. Просто допоможіть йому на старті, гаразд? Але...

«Якщо Батько Вепр повернеться, то ти зникнеш?» – подумала вона, не знаючи, як краще сформулювати це незручне питання.

– Я, цей, вирішив кинути свою стару роботу, – сказав Сушняк. – Гм... я збираюся і далі працювати замість інших богів, що пішли у відпустку, – додав він і благально подивився на Сюзен.

– Дійсно? – та зиркнула на Фіалку. «Ну, можливо, якщо вона в нього вірить... Це може спрацювати. Ніколи не дізнаєшся напевне».

– Чудово, – сказала вона. – Розважайтеся. А я пішла додому. Ну і весела, скажу вам, видалася Вепроніч!

Вона побачила Хропунця – той чекав біля річки.

Аудитори тремтіли від нервування. І, як було прийнято в їхнього виду, коли щось кардинально виходило із ладу й потребувало миттєвого виправлення, вони збиралися і намагалися розібратися, хто винен.

Дехто сказав: Це все...

А тоді замовк.

Аудитори існували завдяки злагоді, а це робило вибір офірного цапа дещо проблематичним. Аж раптом він просвітлів.

Зрештою, якщо винні всі, то, по суті, не винен ніхто. Саме в цьому полягала колективна відповідальність. Можна було охарактеризувати все як невдачу або щось подібне.

Дехто сказав: На жаль, люди можуть нас неправильно зрозуміти. Виникнуть запитання.

Дехто сказав: А що робити зі Смертю? Він же втрутився.

Дехто сказав: Е-е... не зовсім.

Дехто сказав: Облиш. Він втягнув у це дівчину.

Дехто сказав: Е-е... ні. Вона сама себе втягнула.

Дехто сказав: Гаразд, але він їй сказав...

Дехто сказав: Ні. Не говорив. Насправді він спеціально їй не сказав... – він замовк, а потім вилаявся: – Дідько!

Дехто сказав: З іншого боку...

Усі мантії повернулися в його бік: Так?

Дехто сказав: Немає ніяких доказів. Нічого не зафіксовано на папері. Комусь щось стрельнуло в голову, і він вирішив напасти на країну Зубної Феї. Плачевна ситуація, але нас ніяк не стосується. Звісно, ми шоковані.

Дехто сказав: Але залишається Батько Вепр. Це помітять. Виникнуть запитання.

Певний час вони висіли мовчки.

Дехто сказав: Зрештою, ми можемо... – він замовк, відчуваючи відразу від одного тільки слова, але змусив себе продовжити: – ...ризикнути.

«Ліжко, – подумала Сюзен, дивлячись, як повз неї прокочуються тумани. – А вранці – звичайні людські речі, такі як кава й каша. І ліжко. Справжні речі...»

Хропунець зупинився. Якийсь час вона дивилася поверх його вух, а потім смикнула його вперед. Він заіржав, але так і не зрушив з місця.

Його вуздечку схопила рука скелета. За мить матеріалізувався Смерть.

– ЦЕ ЩЕ НЕ КІНЕЦЬ. ПОТРІБНО ЗРОБИТИ ЗНАЧНО БІЛЬШЕ. ВОНИ ДОСІ ЙОГО КАТУЮТЬ.

Сюзен обм’якла.

– Хто? Кого?

– СЯДЬ СПЕРЕДУ, Я КЕРУВАТИМУ, – Смерть заліз у сідло й обхопив її, щоб узяти віжки.

– Слухай, я... – почала Сюзен.

– ТАК. Я ЗНАЮ. КОНТРОЛЬ ВІРИ, – сказав Смерть, коли кінь знову рушив уперед. – ЛИШЕ ВКРАЙ ПРИМІТИВНИЙ МОЗОК МІГ ДО ТАКОГО ДОДУМАТИСЯ. ЦІ ЧАРИ НАСТІЛЬКИ СТАРІ, ЩО МАЙЖЕ ПЕРЕСТАЛИ БУТИ ЧАРАМИ. АЛЕ НАСКІЛЬКИ ПРОСТИЙ ШЛЯХ ЗМУСИТИ МІЛЬЙОНИ ДІТЕЙ ВТРАТИТИ ВІРУ В БАТЬКА ВЕПРА.

– А ти що робив? – запитала Сюзен.

– РОБИВ ТЕ, ЩО ПОВИНЕН БУВ. ОХОРОНЯВ ПРОСТІР. МІЛЬЙОНИ КИЛИМІВ ЗІ СЛІДАМИ САЖІ, МІЛЬЙОНИ НАПОВНЕНИХ ШКАРПЕТОК, УСІ ЦІ ДАХИ З ДОРІЖКАМИ ВІД САНЕЙ... СТИКНУВШИСЬ ІЗ ТАКИМ, НЕВІРА ВТРАЧАЄ ВСІ ШАНСИ. АЛЬБЕРТ СКАЗАВ, ЩО ЩЕ НЕСКОРО ЗАХОЧЕ ЗНОВУ ПЕРЕХИЛИТИ КЕЛИШОК ХЕРЕСУ. ПРИНАЙМНІ БАТЬКОВІ ВЕПРУ БУДЕ КУДИ ПОВЕРТАТИСЯ.

– То що мені тепер робити?

– ТИ МУСИШ ПОВЕРНУТИ БАТЬКА ВЕПРА.

– Для чого? Для миру, доброї волі й дзеленчання чарівних дзвоників? Кому яка різниця! Він просто старий товстий клоун, який звеселяє людей у Вепроніч! Я пережила все лише задля якогось старого, який вештається дитячими спальнями?

– НІ. ЩОБ ЗІЙШЛО СОНЦЕ.

– Але як астрономія пов’язана з Батьком Вепром?

– СТАРІ БОГИ ЙДУТЬ У НОГУ З ЧАСОМ.

Верховний верховик не пішов на Вепронічний бенкет. Він змусив одну зі служниць принести тацю до його кімнати, де він розважався і робив усе те, що зазвичай робить чоловік, коли несподівано опиняється наодинці з особою протилежної статі. Наприклад, намагався до блиску натерти черевики штаниною і почистити брудні нігті іншими нігтями.

– Ще вина, Гвендоліно? Воно майже безалкогольне, – запропонував він, нахилившись над нею.

– Не відмовлюся, пане Верховику.

– Облиш, називай мене Горацієм. Може, принести чогось твоїй курочці?

– Боюся, вона кудись побігла, – сказала Фея Веселощів. – Ой лишенько, я... я... я, напевно, такий нецікавий співрозмовник... – вона шумно висякалася.

– Тут я з тобою абсолютно не погоджуюся! – скрикнув Верховний верховик. От би він хоч трошки прибрав у своїй кімнаті або принаймні зняв найбільш непристойні елементи білизни з опудала носорога.

– Усі були такі добрі, – сказала Фея Веселощів, витираючи хусточкою сльози з очей. – А хто той худий чоловік, який постійно корчив для мене смішні пики?

– Це був Скарбій. Чому б тобі не...

– Мені він здався дуже веселим.

– Це через пігулки з сушеної жаби, він їсть їх жменя за жменею, – зневажливо сповістив Верховний верховик. – Я кажу, чому б тобі не...

– Ой лишенько. Сподіваюся, вони не викликають звикання.

– Упевнений, що він не продовжував би їх поїдати, якби вони викликали звикання, – сказав Верховний верховик. – Але чому б тобі не випити ще один келишок, а тоді... тоді я можу показати тобі пам’ятний зал Архіректора Напихайла. Там така цікава стеля. Чесне слово!

– Дуже мило з твого боку, – мовила Фея Веселощів. – Думаєш, мене це підбадьорить?