Текст книги "Батько Вепр"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 18 страниц)

– Ну це й на краще, пане.

– Що ти маєш на увазі?

– Бо я й не збирався розповідати вам деталі плану, пане. Ви б його не схвалили.

– Я вражений, що ти настільки впевнений, що це має спрацювати, Часначаю.

– Я просто думаю про речі логічно, – відповів хлопець із певним докором.

– Логічно? – перепитав Дауні.

– Гадаю, я просто бачу речі не так, як інші люди, – сказав Часначай.

Цей день видався для Сюзен тихим, хоча дорогою до парку Гавейн наступив на тріщину у тротуарі. Навмисно.

Методика виховання попередньої гувернантки зводилася до того, що в дітей потрібно вселити страх. Тому вона вигадала ведмедів, які піджидали на вулиці, щоб з’їсти вас, якщо наступити на тріщину.

Сюзен заховала кочергу під своє вишукане пальто. Одного сильного удару, як правило, вистачало. Ведмеді були захоплені зненацька, бо не очікували, що їх хтось побачить.

– Гавейне? – покликала вона, позираючи на нервового ведмедя, який раптово побачив її і тепер намагався відійти, набувши безтурботного вигляду.

– Так?

– Ти наступив на цю тріщину, щоб мені довелося відгамселити якусь бідну істоту, яка винна лише в тому, що хотіла розірвати тебе на маленькі шматочки?

– Я просто стрибав...

– Досить. Нормальні діти так не стрибають, якщо вони не під наркотиками, звісно.

Він широко посміхнувся їй.

– Ще раз піймаю на такому, зав’яжу ручки тобі за головою, – спокійно попередила Сюзен.

Він кивнув і побіг зіштовхувати Твайлу з гойдалки.

Сюзен задоволено зітхнула. Це було її особистим відкриттям. Абсурдні погрози їх не сильно лякали, але діти слухалися. Особливо, якщо використовувати мальовничі деталі.

Методом виховання колишньої гувернантки були різноманітні монстри та чудовиська. Завжди існувало щось, готове з’їсти або потягти поганих хлопчиків і дівчаток світ за очі, якщо вони заїкалися чи непокірно продовжували писати лівою рукою. На маленьку дівчинку, що смоктала великий палець, завжди чекав Людина-руки-ножиці, а в підвалі повсякчас ховалося чудовисько. Із отаких цеглинок і складалося їхнє невинне дитинство.

Намагання Сюзен переконати дітей у відсутності чудовиськ тільки загострили проблему.

Твайла почала мочити ліжко. Це, мабуть, було несвідомою формою захисту від страшної пазуристої істоти, яка, згідно з її переконанням, жила під ним.

Сюзен дізналася про це в першу ніч, коли дитина прокинулася в сльозах через чудовисько в шафі.

Вона зітхнула й пішла подивитися. Дівчина була настільки розлючена, що витягла його, вдарила по голові іграшковою кочергою, вивихнула плече, щоб справити сильніше враження, і виштовхнула через чорний хід.

Діти відмовилися облишити свою віру в чудовиськ, тому що, чесно кажучи, чудово знали, що ті таки існували.

Але Сюзен виявила, що вони так само щиро можуть повірити в кочергу.

Зараз вона сиділа на лавці й читала книгу. Кожного дня Сюзен водила дітей кудись, де вони могли б побавитися з однолітками. Якщо вони зможуть порозумітися на дитячому майданчику, думала вона, у дорослому житті на них не чекатимуть ніякі страхи. Крім того, так приємно слухати дзвінкі голоси маленьких дітей під час гри! Особливо за умови, що ви сіли достатньо далеко, щоб не чути, що вони там насправді говорять.

Пізніше було навчання. Стало набагато легше, коли вона викинула геть книжки про гумові кульки й песика з кличкою Плямка. Гавейна дівчина захопила історіями про військові походи генерала Тактикуса, які були набагато кровожерливішими. Однак важливішим аспектом було те, що вони вважалися занадто складними для дітей. Завдяки цьому його словниковий запас щотижня подвоювався, і він міг вже використовувати в повсякденній розмові слова на кшталт «випатрати». Зрештою, який сенс навчати дітей бути дітьми? Їм це від природи пречудово вдавалося.

З невимовним жахом Сюзен виявила в собі природну здатність ладнати з дітьми. Вона почала роздумувати, чи не було це її спадковою рисою. Якщо це так, судячи з того, як її волосся саме швидесенько зав’язувалося в акуратну ґульку, їй було призначено виконувати цю роботу до кінця життя.

То була вина її батьків. Звісно, вони не хотіли, щоб це сталося. Принаймні вона щиро на це сподівалася.

Вони хотіли захистити її, утримати від світів за межами цього, від того, що люди вважали окультним... від її дідуся, коротко кажучи. Вона відчувала, що це якимось чином перекрутило її «я».

Звичайно, потрібно визнати, що в цьому й полягає завдання батьків. Світ був сповнений стількох гострих кутів, що в нього неможливо було вписатися, не огинаючи їх. Батьки ж поставилися до цього розсудливо, були добрими до Сюзен, дали їй хорошу домівку й навіть освіту.

Це була хороша освіта. Але лише пізніше вона зрозуміла, що це була, так би мовити, освіта в освіті. Це означало, що коли комусь треба було вирахувати об’єм конуса, то він міг з упевненістю покликати Сюзен Стогелітську. Хто забув деталі походів генерала Тактикуса чи не вмів добути квадратний корінь із 27,4, міг сподіватися на її допомогу. Якщо ви потребували когось, здатного розповісти про предмети домашнього вжитку та речі, що продаються в крамницях, п’ятьма мовами, то Сюзен була перша в списку. Освіта була легкою.

Однак дійсно навчитися деяких речей було складніше.

Отримання освіти чимось нагадувало якусь інфекційну хворобу. Це робило вас непридатним для багатьох видів робіт, до того ж ви повсякчас прагнули передати комусь здобуті знання.

Отож вона стала гувернанткою. Це була одна з небагатьох робіт, доступних освіченій дівчині. І Сюзен старанно взялася до своїх обов’язків. Вона пообіцяла собі, що якщо коли-небудь піймає себе на танцях на даху із сажотрусом, то заб’є себе до смерті своєю ж парасолькою.

Після чаю вона зазвичай читала їм історії. Діти обожнювали її розповіді. Книжковий варіант був доволі нудним, але версії Сюзен збуджували інтерес. Читаючи, вона перекладала й вносила свої доповнення.

...Тоді Джек зрубав бобове стебло, додавши вбивство та екологічний вандалізм до крадіжки, розпусти та незаконного вторгнення на приватну територію, про які вже згадувалося, але уникнув покарання і жив довго й щасливо, не відчуваючи мук совісті через те, що зробив. Що доводить те, що якщо ви герой – вам пробачать майже все, бо ніхто не ставитиме незручних запитань. А тепер, – вона закрила книжку, – пора спати.

Попередня гувернантка навчила їх молитві-сподіванню, що якийсь бог забере їхню душу, якщо вони помруть уві сні.

Наскільки могла судити Сюзен, під цим малося на увазі щось дуже хороше.

Одного дня, пообіцяла собі Сюзен, вона відшукає цю жінку...

– Сюзен, – покликала Твайла десь з-під ковдри.

– Так?

– Знаєш, минулого тижня ми писали листи Батьку Вепру?

– І...?

– Тільки... Рейчел із парку сказала, що його не існує, а подарунки насправді приносять наші батьки. І всі інші погодилися, що вона має рацію.

Сусіднє ліжко зашурхотіло. Брат Твайли перевернувся і потайки прислухався.

«Ой лишенько», – подумала Сюзен. Вона сподівалася, що зможе уникнути цього питання. Схоже, що все буде, як в історії з Качкою душевного пундика.

– Хіба це важливо, якщо ви однаково отримуєте подарунки? – запитала вона, звертаючись безпосередньо до жадібності.

– Та.

Ну й біда з вами! Сюзен сіла на ліжко, роздумуючи, як би їй викрутитися. Вона торкнулася долоні Твайли, що виднілася з-під ковдри.

– Тоді поглянемо на це таким чином, – сказала вона й подумки глибоко вдихнула. – Інколи люди бувають дурні й абсурдні... вони наділені концентрацією уваги, як у курчати під час бурі, й знанням місцевості одноногого таргана... і коли люди по-дурному довірливі, пристрасно віддані історіям із дитинства й при тому так само добре розуміються на реаліях фізичного всесвіту, як устриця на альпінізмі... так, Твайло: Батько Вепр існує.

З-під ковдри не пролунало ні звуку, однак вона відчула, що тон голосу спрацював. Слова не мали ніякого значення. У цьому, як би висловився її дідусь, уся суть людства.

– Добраніч.

– На добраніч, – відповіла Сюзен.

Це навіть не був шинок. Це було просто приміщення, де люди пили, чекаючи на інших людей, з якими вели бізнес, – зазвичай пов’язаний із передачею власності однієї людини в руки іншої, але зрештою, хіба не в цьому суть усього бізнесу?

П’ятеро бізнесменів сиділи навколо столу, осяяного свічкою в крихітному блюдці. Також на столі стояла почата пляшка. Вони були передбачливими, тож помістили її подалі від полум’я.

– Вже шоста минула, – зауважив один із них, кремезний чоловік з дредами й бородою, в якій можна було сховати кількох козлів. – Годинник пробив чортзна-коли. Він не прийде. Ходімо геть.

– Всядься, заспокійся. Найманці завжди запізнюються. Це в їхньому стилі.

– Розумові відхилення?

– Ексцентричність.

– У чому різниця?

– У кількості грошей.

Трійця, що дотепер мовчала, переглянулася.

– Тобто? Ти ж не згадував, що він найманець, – обурився Сітка. – Він не казав, що хлопець – найманець, правда, Банджо?

Пролунав звук, схожий на грім удалині. Це відкашлявся Банджо Білоліл.

– Стопудово, – мовив голос із дальніх вершин. – Ти такого не казав.

Інші чекали, поки гуркіт не стих. Навіть голос Банджо був громіздким.

– Він... – перший мовець розмахував руками, немов намагаючись показати, що той був корзиною з їжею, кількома складаними стільцями, скатертиною, різноманітним кухонним приладдям і колонією мурашок, що вибралися з дому, щоб поживитися, – божевільний. А ще в нього смішне око.

– Звичайнісіньке скло, – відказав інший, відомий як Котяче Око, і, махнувши офіціанту, замовив чотири пива та склянку молока. – І він платить по десять тисяч доларів кожному. Тому мене не обходить, з чого зроблене його око.

– Я чув, що воно зроблене з того самого матеріалу, з якого ворожки виготовляють свої чарівні кулі. І в цьому немає нічого нормального. І він на вас цим дивиться, – зауважив перший, відомий як Персик, хоча ніхто так і не дізнався чому.[5]5
  Персик був не з тих, кому ставлять багато запитань. Хіба що вони звучали так: «Я-я-якщо я віддам тобі всі мої гроші, ти ж не ламатимеш мені ще одну ногу, будь такий ласкавий?!» – Прим. авт.


[Закрыть]

Котяче Око зітхнув. Звісно, пан Часначай був трохи дивним, без усяких сумнівів. Але трохи дивними були всі найманці. А цей ще й добре платив. Багато найманих убивць використовувало інформаторів і зломщиків. Технічно, це було проти правил, але тепер мало хто дотримувався високих стандартів, що поробиш? Зазвичай вони платили пізно й скупо, ніби роблячи вам послугу. Але Часначай був не таким.

Правда, після кількох хвилин розмови з ним у вас починали сльозитися очі й виникало прагнення вичистити шкіру не лише ззовні, а й зсередини, але ніхто ж не ідеальний? Персик нахилився вперед.

– Знаєте що? – сказав він. – Гадаю, він вже може бути тут. Замаскований! І сміється з нас! Ну, якщо він тут сміється з нас... – Персик хруснув кістяками пальців.

Середній[6]6
  Нижній світ Анк-Морпорка набув таких розмірів, що верхньому світові доводилося балансувати на його верхівці, як крихітній курочці, що намагається висидіти страусине яйце. У ньому вже були Великий Дейв, Товстий Дейв, Божевільний Дейв, Малий Дейві та Довгий Дейв. Кожному доводилося відшукати собі місце. – Прим. авт.


[Закрыть] Дейв Білоліл, останній із п’ятірки, озирнувся. У низькій темній кімнаті дійсно виднілося кілька поодиноких постатей. Більшість із них була в плащах із великими каптурами. Вони сиділи на самоті, у кутах, приховані своїм вбранням. Жоден із них не мав особливо доброзичливого вигляду.

– Не будь дурним, Персику, – пробурмотів Котяче Око.

– Але це типово для них, – наполягав Персик. – Вони майстри маскування!

– Ото з таким оком?

– У того хлопця біля вогню на оці пов’язка, – зауважив Середній Дейв. Зазвичай він говорив мало, зате багато помічав.

Інші повернулися і витріщилися в потрібному напрямку.

– Він чекатиме, поки ми втратимо пильність, а тоді зненацька як вистрибне! – сказав Персик.

– Вони не вбивають, якщо їм не платять, – заперечив Котяче Око, однак уже з ноткою сумніву.

Ватага витріщалася на чоловіка в каптурі. Той витріщався на них.

Якби їх попросили описати, чим вони заробляють на життя, п’ятеро чоловіків навколо столу сказали б щось на кшталт «То тим, то сим» або «Найкращим, на що здатен», а у випадку Банджо просто «Шо?». Вони були, за мірками байдужого до деталей суспільства, злочинцями, хоча себе такими не вважали й навіть не змогли б вимовити по буквах такі слова, як «нечестивий». Зазвичай вони переміщували різноманітні речі. Інколи речі перебували, скажімо, не з того боку сталевих дверей або в неправильному будинку. Часом речами були люди, надто неважливі для того, щоб турбувати Гільдію найманців, але, однак, заважали там, де вони помилково опинилися, і набагато краще б почувалися, наприклад, десь на дні морському.[7]7
  Сітка здобув своє прізвисько завдяки особистому вкладу в особливий метод утилізації відходів «повний капець». Недоліком цього процесу було те, що частини клієнта мали тенденцію з часом відділятися від тіла й спливати на поверхню, спричиняючи багато пліток серед більшої частини населення. Він звернув увагу, що достатньо звичайної сітки, щоби вирішити цю проблему. До того ж вона не перешкоджала рибам і крабам виконувати їхню важливу утилізаційну діяльність. – Прим. авт.


[Закрыть] Жоден із п’ятірки не належав до будь-якої формальної гільдії і зазвичай знаходив своїх клієнтів серед тих людей, які з власних темних причин не хотіли вдаватися до послуг Гільдії, часом тому, що й самі були її членами. У них була купа роботи. Завжди існувало щось, що потрібно було перенести з точки А в точку В або, звісно, на дно точки С.

– Це може статися в будь-яку мить, – сказав Персик, коли офіціант приніс їм пиво.

Банджо прокашлявся. Це було ознакою того, що в його голові з’явилася якась думка.

– От шо я не розумію... – почав він.

– Так? – відгукнувся його брат.

– От шо я не розумію, відколи тут з’явилися офіціанти?

– Добрий вечір, – привітався Часначай, опускаючи тацю.

Вони мовчки на нього дивилися.

Він доброзичливо усміхнувся.

Величезна рука Персика ляснула по столу.

– Шо підкрадаєшся, малий... – почав він.

Люди, зайняті в подібній сфері діяльності, розвивають у собі певну передбачливість. Середній Дейв і Котяче Око, що сиділи обабіч Персика, незворушно відхилилися.

– Привіт! – сказав Часначай. Щось блиснуло, і в столі між великим і вказівним пальцями Персика затремтів ніж.

Він нажахано поглянув на нього.

– Моє ім’я – Часначай, – сказав Часначай. – А твоє?

– Ем... Персик, – пробурмотів Персик, усе ще дивлячись на вібруючий ніж.

– Досить цікаве ім’я, – сказав Часначай. – Чому тебе звати Персик, Персику?

Середній Дейв кашлянув. Персик підняв погляд на обличчя Часначая. Скляне око нагадувало сіру кульку, що слабко світилася. Інше око – маленьку цятку в морі білосніжної барви. Єдині контакти Персика з інтелектом відбувалися лише тоді, коли особу, наділену ним, потрібно було побити й пограбувати, але цього разу раптове відчуття самозбереження приклеїло його до стільця.

– Тому що я не голюся, – відповів він.

– Персик не любить леза, пане, – пояснив Котяче око.

– А в тебе багато друзів, Персику? – поцікавився Часначай.

– Та є кілька...

Раптовим рухом, від якого здригнулися усі присутні, Часначай крутнувся, схопив стілець, підсунув до столу й всівся на нього. Троє чоловіків уже встигли схопитися за мечі.

– А в мене небагато, – сказав він вибачливим тоном. – Схоже, не вмію заводити друзів. З іншого боку... Ворогів я також не маю. Жодного. Хіба не чудово?

У голові Часначая – тріскучій, дзизкучій, сповненій феєрверків – роїлися думки. Він думав про безсмертя.

Він міг би бути цілком і повністю божевільним, але він не був дурнем. У Гільдії найманців було кілька картин і бюстів знаменитих членів, які колись... ні, звісно, усе було не так. Там були картини і бюсти знаменитих клієнтів членів, з помітно скромною мідною табличкою, прикрученою десь поруч, із скромним коментарем на кшталт: «Покинув цю долину сліз на 3 хрюпня, Року бічної п’явки, за допомогою поч. К. В. Добсона (дім Гадюки)». Багато старовинних навчальних закладів мали меморіальні зали, де вшановувалися особи, які поклали своє життя за монарха та країну. Гільдія була дуже схожою на них; відмінністю було лиш те, чиє саме життя було покладено.

Кожен член Гільдії хотів коли-небудь там опинитися, оскільки це означало безсмертя. І чим поважніший ваш клієнт, тим стриманішою та коротшою була маленька бронзова дощечка з вашим іменем.

Насправді, якщо ви були дуже-дуже відомими, ніякої таблички з іменем і не треба було...

Чоловіки за столом спостерігали за Часначаєм. Було важко зрозуміти, що думав Банджо і чи вмів він узагалі думати, але інші четверо міркували приблизно так: «Самовпевнене щеня, як і всі найманці. Гадає, що все знає. Та я би його однією рукою, без проблем. Але... ходять різні чутки. А від цих очей у мене мурашки по шкірі».

– Так яка робота?

– Ми не виконуємо роботу, – пояснив Часначай. – Ми надаємо послуги. І ці послуги принесуть кожному з вас по десять тисяч доларів.

– Це набагато більше, ніж ставка Гільдії злодіїв, – сказав Середній Дейв.

– Ніколи не любив Гільдію злодіїв, – сказав Часначай, не повертаючи голови.

– Чому?

– Вони ставлять занадто багато запитань.

– Ми не ставимо запитань, – швидко відказав Сітка.

– То ми одне одному ідеально підходимо, – зрадів Часначай. – Випийте ще, поки ми чекаємо на інших членів нашої маленької трупи.

Сітка побачив, що губи Середнього Дейва вже почали формувати слово «Хто...». Він подумав, що подібні слова в такій ситуації до добра не доведуть, тому копнув того під столом.

Двері злегка привідчинилися. Крізь них проникла якась постать, але лише трішки. Вона юркнула в щілину й просувалася вздовж стіни в манері, розрахованій на те, щоб не привертати уваги. Розрахованій кимось, хто й рахувати нормально не вміє. Вона поглянула на них поверх високо піднятого комірця.

– Та це ж чарівник! – зауважив Персик.

Постать поспішила й притягнула крісло до столу.

– Ні, неправда! – прошипіла вона. – Я інкогніто!

– Гаразд, пане Гніто, – сказав Середній Дейв. – Ти – просто хтось у гостроверхому капелюсі. Це мій брат Банджо, це Персик, це Сіт...

Чарівник у розпачі зиркнув на Часначая.

– Я не хотів сюди приходити!

– Пан Сідней насправді чарівник, – повідомив Часначай. – У будь-якому разі, студент. Але в його житті зараз чорна смуга, звідси й прагнення приєднатися до нас у цій ризикованій затії.

– Наскільки чорна смуга? – уточнив Середній Дейв.

Чарівник з усіх сил старався не дивитися нікому в очі.

– Я неправильно оцінив ситуацію, роблячи ставку, – сказав він.

– Програвся, еге ж?

– Але я розрахувався вчасно, – наголосив Сідней.

– Звичайно, однак троль Хризопраз не дуже-то й любить, коли його гроші наступного дня перетворюються на свинець, – весело зауважив Часначай. – Тому наш друг негайно потребує готівки й зміни клімату на такий, де руки-ноги залишаться цілі.

– Але ніхто не казав, що наша справа буде пов’язана з чарами, – сказав Персик.

– Наша ціль... мабуть, слід думати про неї як про щось на кшталт вежі чарівника, джентльмени, – сказав Часначай.

– Це ж несправжня вежа чарівника? – поцікавився Середній Дейв. – Вони мають дуже дивне почуття гумору, коли йдеться про міни-пастки.

– Ні.

– Охорона наявна?

– Гадаю, так. За легендою. Але нечисленна.

Середній Дейв звузив очі.

– А в цій... вежі... є щось цінне?

– О, звісно.

– Чому ж тоді так мало охорони?

– Ця... особа, яка володіє майном, ймовірно, не усвідомлює вартості того, що... вона має.

– Замки? – поцікавився Середній Дейв.

– По дорозі захопимо зломщика.

– Кого?

– Пана Брауна.

Вони кивнули. Пан Браун був відомий кожному – принаймні кожному в «бізнесі», а всі, залучені в «бізнес», знали, у чому саме полягає цей «бізнес», а якщо ви не знали цього насправді, то не були бізнесменом. Його присутність під час справи надавала певної поважності. Він був акуратний літній чоловік, який носив із собою велику шкіряну сумку, більшість інструментів у якій були винайдені ним власноруч.

Як би спритно ви не потрапили на потрібне місце, подолали маленьку армію чи знайшли секретну скарбницю, рано чи пізно ви кликали пана Брауна, який з’являвся в невеличких акуратних черевичках та зі своєю шкіряною сумкою, повного маленьких пружинистих штучок і пляшечок з дивними алхімічними речовинами. Десять хвилин він нічого не робив, лише дивився на замок, а тоді підбирав шматок зігнутого металу із кільця з декількох сотень майже однакових шматочків і приблизно за годину покидав приміщення з добрячими десятьма відсотками виручки.

Звісно, користуватися послугами пана Брауна було необов’язково. Можливо, комусь більше подобається перспектива провести решту свого життя, споглядаючи зачинені двері.

– Гаразд. Де це місце? – поцікавився Персик.

Часначай повернувся і посміхнувся йому.

– Якщо гроші плачу я, чому тоді не ставлю ніяких запитань?

Вдруге Персик навіть не намагався витримати його скляний погляд.

– Просто хочу як слід підготуватися, от і все, – пробурмотів він.

– Правильна розвідка – запорука успішної операції, – погодився Часначай. Він повернувся, подивився на здоровила на ім’я Банджо й додав: – Що це таке?

– Це Банджо, – відповів Середній Дейв, скручуючи собі сигарету.

– А фокуси воно показує?

На якусь мить час зупинився. Інші чоловіки подивилися на Середнього Дейва. Професійному нижньому класу Анк-Морпорка він був відомий як вдумливий, терплячий чоловік і вважався навіть кимось на кшталт інтелігента, оскільки деякі з його татуювань були написані правильно. На нього можна було покластися у важку хвилину, і він, що найголовніше, був чесним, тому що справжні злочинці повинні бути чесними. Єдиним його недоліком була тенденція смертельно карати тих, хто патякав щось погане про його брата.

Якщо в нього і були якісь чесноти, то до них належало вміння правильно вибирати час. Пальці Середнього Дейва загорнули тютюн у папір і підняли папіросу до губ.

– Ні, – відповів він.

Сітка спробував розрядити ситуацію.

– Генієм його не назвеш, але він завжди корисний. Він може підняти по дві людини кожною рукою. За шию.

– Та-а-а, – відізвався Банджо.

– Він нагадує вулкан, – зауважив Часначай.

– Дійсно? – поцікавився Середній Дейв Білоліл. Сітка поспішно простягнув руку й посадив його назад на місце.

Часначай повернувся і посміхнувся йому.

– Я щиро сподіваюся, що ми станемо друзями, пане Середній Дейв, – сказав він. – Буде шкода, якщо мені доведеться перебувати не серед друзів, – він ще раз осяйно всміхнувся й повернувся до решти за столом. – То як, домовилися, панове?

Вони кивнули. Трохи неохоче, зважаючи на загальну думку, що Часначаю набагато краще було б у кімнатці з м’якими стінами, але десять тисяч доларів – це десять тисяч доларів, можливо, навіть більше.

– Чудово, – сказав Часначай і оглянув Банджо згори донизу. – Тоді, гадаю, ми можемо починати.

І він зі всієї сили зацідив Банджо в зуби.

Смерть не зобов’язаний особисто з’являтися під час припинення кожного життя. У цьому немає необхідності. Уряди керують людьми, але прем’єр-міністри та президенти особисто не з’являються в їхніх будинках, щоб розповісти, як краще жити, оскільки для них самих це становитиме смертельну небезпеку. Тому вони створили законодавство.

Однак час від часу Смерть перевіряв, чи усе функціонує належним чином або, точніше кажучи, належним чином перестає функціонувати в менш значущих галузях його юрисдикції.

Тепер він ішов крізь темні моря.

Його ноги здійняли хмаринку мулу, потрапивши в западину на дні. Навколо нього пливла його мантія.

Навкруги панувала тиша, тиск і повна, цілковита темрява. Але внизу було і життя, навіть на такій глибині під хвилями. Тут жили гігантські кальмари й омари зі зубами на повіках. Водилися павукоподібні істоти зі шлунками на ногах і риби, які виробляли власне світло. Це був тихий чорний світ жахіть, але життя живе скрізь, де може. А там, де не може... трішки терпіння, і все зміниться.

Смерть прямував до невеличкого підвищення в дні, прорізаному заглибинами. Вода навколо нього вже потеплішала й сповнилася істотами, на вигляд зібраними докупи з непотрібних частинок інших створінь.

Невидима, але відчутна, із тріщини струмувала величезна колона гарячої води. Десь нижче було каміння, майже розжарене до білого внаслідок дії магічного поля Дискосвіту.

Навколо неї розташовувалися шпилі мінералів. І в цій крихітній оазі розвинулися особливі життєві форми. Вони не потребували повітря чи світла. Їм навіть не була потрібна їжа – у тому плані, як більшість істот розуміє цей термін.

Вони просто росли довкола колони стрімкої води, подібні на суміш черв’яка та квітки.

Смерть устав на коліна й придивився – ця життєва форма була особливо крихітною. З якоїсь причини, навіть у цьому світі, в якому не існувало ні очей, ні світла, вона була сліпучо червоною. Марнотратство життя ніколи не переставало його дивувати.

Він засунув руку в глибини мантії й витягнув маленький рулон з чорної тканини, подібний на набір ювелірних інструментів. Із надзвичайною обережністю він дістав із однієї кишеньки косу завдовжки приблизно з дюйм і вичікувально затиснув її між великим і вказівним пальцями.

Десь нагорі випадковою течією відкололо уламок скелі, і він полетів униз, підстрибуючи й здіймаючи маленькі хмарки мулу.

Він упав прямісінько біля живої квітки, а тоді покотився, зносячи її зі скелі.

Коли цвітіння згасло, Смерть махнув крихітною косою...

Часто трапляються згадки про всевидяче око різноманітних надприродних істот. Кажуть, що вони здатні бачити падіння кожного горобця.

Можливо, це і правда. Але лише один із них завжди присутній, коли ті вдаряються об землю.

Душа трубчастого черв’яка була дуже маленькою і невигадливою. Гріховні діла не мали до нього ніякого стосунку. Він ніколи не жадав дружини сусіднього поліпа. Ні разу не грав в азартні ігри і не вживав міцний алкоголь. І навіть не задавався такими питаннями, як «Чому я тут?», бо взагалі не мав поняття, що таке «тут» і хто такий «я».

Однак хірургічно точне лезо коси щось-таки звільнило, і тепер це щось зникло в бурхливих водах.

Смерть обережно повернув інструмент на місце й підвівся. Усе було добре, усе функціонувало задовільно і...

...насправді так не було.

Так само, як найкращі інженери чують крихітну зміну, яка сповіщає про те, що підшипник вийде з ладу задовго до того, як найбільш суттєві інструменти виявлять якусь похибку, Смерть вловив дисонанс у симфонії світу. Це була одна фальшива нота серед мільярдів, однак украй помітна, мов крихітний камінчик у дуже великому черевику.

Смерть махнув пальцем у воді, і за мить перед ним з’явилися блакитнуваті обриси дверей. Він ступив у них і зник.

Квіткові черв’яки не помітили, як він пішов. Вони не помітили навіть, що він приходив. Вони ніколи нічого не помічали.

Померзлими туманними вулицями котився візок; у ньому, скулившись від холоду, сидів візник, що майже зник у своєму товстому коричневому пальті.

Раптово з клубів туману вистрибнула постать і миттю всілася поруч із ним.

– Привіт! – сказала вона. – Мене звати Часначай. А тебе?

– Е-е-е, злазь. Мені не дозволено...

Возій зупинився. Дивовижно, як Часначаю вдалося проштрикнути ножем чотири шари цупкого одягу й зупинитися, ледь дряпнувши шкіру.

– Пробач? – перепитав Часначай, осяйно посміхаючись.

– Е-е... у мене немає нічого цінного, розумієш, нічого такого, лише кілька мішків...

– Ех, любий, – обличчя Часначая вмить стало трохи стурбованим. – Ну, це ми повинні перевірити, чи не так? Як тебе звати, шановний?

– Ерні. Ер... Ер ні, – відповів Ер ні. – Так. Ерні. Ер...

Часначай злегка повернув голову.

– Ходімо, панове. Це мій друг Ерні. Сьогодні він буде нашим водієм.

Ерні побачив, як з туману вигулькнула півдюжина постатей і залізла в його візок. Він вирішив не обертатися. Поколювання в районі нирок підказувало, що це не принесе йому успіхів у кар’єрі. Але він встиг побачити, що одна з фігур, величезна незграбна гора, тримала довгий рулон, перекинутий через плече. Рулон ворушився й видавав приглушене мугикання.

– Годі тремтіти, Ерні. Нам просто потрібен хтось, хто міг би нас підвезти, – сказав Часначай, коли візок покотився бруківкою.

– Куди, пане?

– Спершу до площі Сатор, зупинися біля другого фонтану.

Ніж зник, і Ерні нарешті покинув спроби навчитися дихати вухами.

– Е...

– Що таке? Ти такий напружений, Ерні. У таких випадках дуже корисний масаж шиї.

– Я, взагалі-то, не маю права перевозити пасажирів. Чарлі мені таке влаштує...

– Ой, про це не турбуйся, – сказав Часначай, плескаючи його по спині. – Ми ж усі тут друзі!

– Навіщо нам зі собою дівчина? – поцікавився голос позаду.

– Не можна бити дівчаток, – промовив глибокий голос. – Наша мама казала, шо дівчаток не можна бити. Тільки погані хлопці це роблять, казала вона...

– Тихо будь, Банджо.

– Наша мама казала...

– Т-с-с! Ерні не цікаво слухати про наші проблеми, – сказав Часначай, не відводячи очей від візника.

– Я? Та я глухий як пень, – пробурмотів Ерні, який, коли треба, ловив усе на льоту. – Та й бачу від сили на пару метрів. До того ж не запам’ятовую тих, кого зустрів кілька секунд тому. Погана пам’ять? Ха-ха! Поговоріть мені тут про погану пам’ять. Буває, сиджу собі на візку, розмовляю з кимось, хах, так, як зараз із тобою, а потім, коли вони йдуть, думаєш, я про них хоч щось пригадаю? Ні те, скільки їх було, чи що вони несли, чи щось про якусь дівчину – нічогісінько! – його голос перейшов у високий хрип. – Ха! Часом навіть ім’я своє згадати не можу.

– Ти ж Ерні, правда? – сказав Часначай, подарувавши йому щасливу посмішку. – Ого, а ми вже на місці. Ой леле. Схоже, тут щось відбувається.

Звідкись спереду почулися звуки бійки, і повз них пробігло кілька тролів у масках, слідом за ними – троє вартових. Жоден із них не звернув уваги на візок.

– Я чув, що банда Яшмових збиралася сьогодні обчистити скарбницю Паклі, – сказав голос позаду Ерні.

– Схоже, пан Браун до нас не приєднається, – зауважив інший голос. Хтось хихикнув.

– О, зовсім у цьому не впевнений, пане Білоліл, зовсім у цьому не впевнений, – почувся третій голос, звідкись з боку фонтану. – Чи не могли би ви взяти мою сумку, щоб я заліз на візок? Обережніше, вона важка.

Голос був тихеньким і доглянутим. Власник такого голосу тримав свої гроші в портмоне й ретельно підраховував решту. Ерні це все обміркував, а тоді зі всіх сил спробував забути.

– Далі, Ерні, – наказав Часначай. – Навколо Академії.

Коли візок знову рушив, тихенький доглянутий голос сказав:

– Хапаєте гроші й швиденько вшиваєтеся? Я маю рацію?

У відповідь пролунало злагоджене бурмотіння.

– Навчився цього, ще коли в мами на колінцях сидів.

– Та вам узагалі мамині колінця чимало принесли, пане Білоліл.

– Не смій говорити таке про нашу маму! – голос пролунав, неначе землетрус.

– Це ж пан Браун, Банджо. Не гарячкуй.

– Але йому не можна говорити про нашу маму!

– Гаразд! Добре! Гей, Банджо... У мене десь тут була цукерочка... А, ось і вона. І твоя мама знала, як треба. Тихо зайти, не поспішати, узяти те, за чим прийшли, і розумно вшиватися. Не крутитися довкола, підраховуючи здобич і розводячись, які ви хоробрі хлопці, правда?

– Схоже, ви в цьому кумекаєте, пане Браун.

Візок, постукуючи, наближався до іншого боку площі.

– Лише невелика винагорода за витрати, пане Котяче Око. Можна сказати, невеликий подарунок на Вепроніч. Брати все добро й бігти – нерозумно. Краще взяти трохи й спокійно піти геть. І пристойно одягатися. Це мій девіз. Одягніться пристойно й спокійно вшивайтеся. Ніколи не біжіть. Ніколи не біжіть. Вартові завжди переслідують тих, хто біжить. Вони подібні на тер’єрів на полюванні. Ні, ви повільно виходите, заходите за ріг, чекаєте там, поки не почнеться заворушення, а тоді обертаєтеся і йдете назад. До такого вони не готові. Вони ще й відскочать набік, уступаючи вам дорогу. – «Добрий вечір, офіцери», – кажете ви, а тоді йдете додому пити чайок.