Текст книги "Батько Вепр"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 18 страниц)

Він затиснув корок пальцем і енергійно потрусив пляшкою. Почувся стукіт – Завкаф неточних наук і Верховний верховик спробували сховатися під одним столом.

– А мої приятелі, схоже, чомусь його незлюбили, – зауважив він, підходячи до посудини.

– Я надаю перевагу соусам, після вживання яких не доводиться пів години сидіти, боячись зробити зайвий рух, – пробурмотів Декан.

– І які не використовують для лупання скали, – додав Верховний верховик.

– Або щоб виривати дерева з корінням, – сказав Завкаф неточних наук.

– І які не заборонені в щонайменше трьох містах, – сказав Викладач новітніх рун.

Ридикуль обережно відкупорив пляшку. На мить щось зашипіло – усередину ввійшло повітря.

Він дозволив кільком краплям упасти в посудину. Нічого не сталося.

Більша доза також не допомогла. Суміш залишалася безнадійно інертною.

Ридикуль підозріло понюхав пляшку.

– Може, занадто мало тертого вахуні? – задумався він, а потім перевернув пляшку, і майже весь соус вилився в суміш.

Але вона лише булькнула. Чарівники поволі вставали, обтрушуючи мантії й збентежено посміхаючись, наче люди, які щойно колективно подали себе на сміх.

– Напевно, асафетида вже зіпсувалася, – сказав Ридикуль. Він повернув пляшку й сумно на неї подивився.

Тоді востаннє перевернув її й сильно вдарив по дну.

Краєм пляшки потік струмочок соусу й заблищав, а тоді почав формувати краплину.

Голови чарівників повернулися до неї, немов на невидимих ниточках.

Чарівники не були б чарівниками, якби не могли хоч трішечки зазирнути в майбутнє.

Коли краплина збільшилася й набула грушоподібної форми, вони повернулися і з дивовижною швидкістю – враховуючи їхній вік і обхват талії – кинулися додолу.

Крапля впала.

Булькнула.

І на цьому все.

Ридикуль, що завмер, наче статуя, зітхнув із полегшенням.

– Ну-ну, – сказав він, відвернувшись, – гадав, що ви, хлопці, не такі боягузи...

Вогненна куля збила його з ніг. Піднялася до стелі, сильно збільшилася і зникла, наостанок ляснувши і випаливши на штукатурці хризантему ідеальної форми.

Приміщення заповнило чисте біле світло. Почувся звук.

ДЗИНЬ. ДЗИНЬ.

Ш-Ш-Ш.

Чарівники не наважувалися озирнутися.

Посудина світилася. Вона була наповнена рідким світлом, що легенько вкривалося невеликими бульбашками й час від часу випускало іскри, наче рухомий діамант.

– О боги, – пробурмотів Викладач новітніх рун.

Ридикуль підвівся з підлоги. Чарівники добре каталися, а від твердих предметів узагалі відскакували.

Мерехтливий блиск відкидав на стіни довгі тіні чарівників, що повільно наближалися до посудини.

– Ну, і що це? – запитав Декан.

– Пригадую, якось мій батько дав мені кілька цінних порад про напої, – сказав Ридикуль. – Він сказав: «Синку, ніколи не пий щось, звідки стирчить паперова парасолька, напоїв із кумедними назвами й таких, що змінюють колір при додаванні останнього інгредієнта. І ніколи, нізащо, не роби так...»

Він занурив палець у посудину.

Тоді витягнув його й побачив одну блискучу краплину.

– Обережно, Архіректоре, – попередив Декан. – У вас там зразок абсолютної тверезості.

Ридикуль майже облизав палець, але зупинився.

– Влучно сказано, – сказав він. – У моєму віці небезпечно пізнавати цілковиту тверезість, – він озирнувся. – Як ми зазвичай перевіряємо щось нове?

– Як правило, просимо студентів-волонтерів, – сказав Декан.

– А якщо таких немає?

– Однаково даємо їм.

– Це ж трохи неетично.

– Аніскілечки, якщо вони про це не знають, Архіректоре.

– А, гаразд.

– Я спробую це, – пробурмотів О Боже.

– Це лайно, яке приготували ці клоу... джентльмени? – перепитала Сюзен. – Воно ж може тебе вбити!

– Напевно, у тебе ніколи не було похмілля, – сказав О Боже. – Інакше ти би не казала дурниць.

Він, похитуючись, побрів до склянки, спромігся схопити її з другої спроби й хильнув.

– Зараз буде феєрверк, – сказав крук із плеча Сюзен. – Полум’я з рота, крики, хапання за горло, лежання під краном з холодною водою, і таке інше...

На своє превелике здивування, Смерть усвідомив, що взаємодіяти з чергою було дуже приємно. Дотепер ніхто особливо не радів, побачивши його.

– НАСТУПНИЙ! І ЯК ЖЕ ТЕБЕ ЗВАТИ, КРИХІТНИЙ... – він завагався, але зібрався і продовжив: – ЧОЛОВІЧКУ?

– Ноббі Ноббс, Батьку Вепре, – сказав Ноббі.

Йому здалося, чи коліно, на якому він сидів, було кістлявішим, ніж мало би бути? Його сідниці сперечалися з мозком, однак продовжували сидіти.

– І ТИ БУВ ХОРОШИМ ХЛО... ХОРОШИМ ГОБ... ХОРОШИМ ҐНО... ХОРОШИМ ІНДИВІДУУМОМ?

Раптово Ноббі усвідомив, що більше не володіє своїм язиком. Охоплений незрозумілим примусом, той самовільно вимовив:

– Та.

Він спробував опанувати себе, а оглушливий голос продовжив:

– ТО, ГАДАЮ, ТИ ЯК ХОРОШИЙ ХЛО... ХОРОША ЛЮД... ХОРОША ОСОБА ЧОЛОВІЧОЇ СТАТІ ОЧІКУЄШ НА ПОДАРУНОК?

«Ага, ось тебе й піймали на гарячому, доведеться піти зі мною, старий друже. Б’юся об заклад, ти вже не пригадуєш підвал під шевською майстернею на Старошевській, ага, кожнісінький ранок після Вепроночі, який я провів без подарунків!»

Слова наростали в горлі Ноббі, але щось древнє перекрило їх, перш ніж вони добралися до його голосових зв’язок, і, на його здивування, переклало як:

– Та.

– ЩОСЬ МИЛЕ?

– Та.

Від колишнього здорового глузду Ноббі практично нічого не лишилося. Світ складався лише з його оголеної душі та Батька Вепра, який заповнив собою Всесвіт.

– І ТИ, ЗВІСНО, ДОБРЕ ПОВОДИТИМЕШСЯ НАСТУПНОГО РОКУ?

Крихітні рештки колишнього Ноббі хотіли сказати: «Ем, а що саме ви маєте на увазі під „добре“, пане? Припустимо, он лежить щось, за чим ніхто не сумуватиме? Або, наприклад, мій друг патрулюватиме вулицю і раптом побачить, що власник магазину забув замкнути двері на ніч. Заходь, хто хоче. І, припустимо, цей друг візьме одну або дві дрібнички, типу, знаєте, як винагороду, а тоді покличе власника й вкаже йому на замок. Таке вважається „добрим“?»

На думку Ноббі, «добре» і «погано» були доволі відносними поняттями. Наприклад, більшість його родичів була злочинцями. Але і це запрошення до філософської дискусії було витіснене щирим благоговінням перед велетенською бородою в небі.

– Та, – ризикнув він.

– ТО ЩО Б ТИ ХОТІВ?

Ноббі здався і замовк. Що б не сталося далі, станеться в будь-якому разі, і цьому вже ніяк не зарадити... Зараз світло в кінці його мисленнєвого тунелю дозволяло побачити тільки продовження тунелю.

– О, ЗНАЮ...

Батько Вепр потягнувся у свій мішок і витягнув пакунок дивної форми, загорнутий у подарунковий вепронічний папір, який через певну плутанину в думках нинішнього Батька Вепра був прикрашений святковими круками. Капрал Ноббс взяв його тремтячими руками.

– ЩО ТРЕБА СКАЗАТИ?

– Шпашибі.

– МОЖЕШ ІТИ.

Капрал Ноббс вдячно зліз із колін і почав пробиватися крізь натовп, зупинившись лише тоді, коли його шлях перегородив констебль Відвідай.

– Що сталося? Що сталося? Я нічого не бачив!

– Не знаю, – пробурмотів Ноббі. – Він дав мені це.

– Що це таке?

– Не знаю...

Він розірвав упаковку з візерунком у круки.

– Це все настільки огидно, – зауважив констебль Відвідай. – Це ідолопоклонство...

«Це ж справжнісінький арбалет Бурлі та Міцнорука, двосторонньої дії, з потрійним кронштейном, полірованим ложем із грецького горіха та срібним гравіруванням!»

– ...цілковита комерціалізація дати, що має суто астрономічне значення, – продовжував Відвідай, якого мало що могло зупинити, якщо він вирішував щось засудити. – Якщо вже й святкувати таке, то...

«Я бачив такі в „Луках і стрілах!“ Він отримав відзнаку „Вибір редакції“ у категорії „Що купити, коли раптово помер багатий дядечко“! Їм довелося зламати оглядачу обидві руки, щоб змусити його віддати арбалет!»

– ...в тісному сімейному колі...

«Він коштує більше, ніж я заробляю за рік! Їх роблять лише на замовлення! Та ще й чекати сто років!»

– ...за тихою молитвою, – раптово констебль Відвідай усвідомив, що позаду нього відбувається щось не те.

– А нам хіба не треба було заарештувати самозванця, капрале? – запитав він.

Капрал Ноббс затуманено поглянув на нього крізь імлу власницької гордості.

– Ти іноземець, Умивальне, – сказав він. – Тому й не розумієш істинного значення Вепроночі.

О Боже моргнув.

– О, – сказав він. – Так краще. О, так. Набагато краще. Щиро дякую.

Чарівники, які поділяли впевненість крука у неминучості певних життєвих обставин, з обережністю позирали на нього.

– Ось-ось, – впевнено сказав Викладач новітніх рун. – Почнеться, мабуть, із чудернацького крику...

– Знаєте, – сказав О Боже, – думаю, я би навіть подужав яйко на м’яко.

– ...або вуха почнуть крутитися...

– І випив би склянку молока, – сказав О Боже.

Ридикуль здивовано на нього подивився.

– Тобі дійсно краще? – запитав він.

– Ага, – відказав О Боже. – Я навіть можу усміхнутися і не боятися, що моя маківка відпаде.

– Ні-ні-ні, – запротестував Декан. – Це неправильно. Усім відомо, що правильне лікування від похмілля включає в себе багато кумедних криків і подібних речей.

– Напевно, я навіть зміг би розповісти вам жарт, – обережно мовив О Боже.

– І ти не відчуваєш непозбувного прагнення вибігти на вулицю і запхати голову в бочку з водою? – запитав Ридикуль.

– Ем... ніби ні, – сказав О Боже. – А от від тостів я би не відмовився.

Декан зняв капелюх і витягнув із його верхівки тавмометр.

– Щось трапилося, – повідомив він. – Відбувся сильний сплеск магії.

– І ти навіть не відчув ніякої... гостроти? – запитав Ридикуль.

– Суміш взагалі була без смаку, – зізнався О Боже.

– Послухай, це ж очевидно, – сказала Сюзен. – Коли бог вина випиває, наслідки дістаються Сушняку, тож коли бог похмілля приймає ліки, ефект повертається тим же шляхом.

– Може, і так, – погодився Декан. – Зрештою, він – щось на зразок трубопроводу.

– Я завжди порівнював себе з трубою, – сказав О Боже.

– Ні-ні, вона точно має рацію, – сказав Ридикуль. – Бог вина п’є, а цей хлопець змушений терпіти всі наслідки. Таким чином, логічно, що коли наш друг приймає ліки від похмілля, побічні ефекти повинні вдарити пияка...

– Тут щойно була кришталева кулька, – сказав бог голосом, що раптово дзенькнув мстивістю. – Я хочу це побачити...

Склянка була величезна. Дуже велика й надзвичайно довга. Це був один із тих спеціальних коктейлів, кожен клейкий, украй міцний інгредієнт якого вливається дуже повільно, щоб вони нашарувалися один на одного. Такі напої, як правило, називають «Світлофор», «Помста веселки», а в закладах, де цінують правду, – «Привіт і бувай, мій любий мозку».

Крім того, у напої плавало кілька листків салату. На склянку кокетливо почепили шматочок лимона й ананаса, попередньо посипавши край цукром. З напою стирчало дві паперові парасольки, рожева й синя, – обидві з вишеньками на кінці.

Хтось постарався й вкинув туди кубики льоду у формі маленьких слоненят. Після того, як перетнули цю межу, надії уже не залишалося. З таким самим успіхом такий напій можна було пити в місці під назвою Кококобана.

Бог вина підняв склянку, дивлячись на неї з любов’ю. Він обожнював саме такі напої.

Звідкись долинали звуки румби. До нього тулилася парочка молоденьких дівчат. Непогана буде нічка. Хоча його нічка завжди була непогана.

– Усім щасливої Вепроночі! – сказав він, піднявши склянку.

– Хтось чув що-небудь? – додав згодом.

Поруч із ним хтось подув у паперовий свищик.

– Ну дійсно... звук, що стає все нижчим і нижчим...

Оскільки ніхто не звернув на нього уваги, він знизав плечима й штурхнув котрусь зі своїх приятельок по склянці.

– Ну що, ще по келишку, а тоді в мій улюблений клуб? – запитав він.

А тоді...

Чарівники відсахнулися, а один чи двоє скривилися.

Лише О Боже продовжував дивитися, немов приклеєний до скляної кульки. Його обличчя викривила злостива посмішка.

– Оце так виверження! – викрикнув він і вдарив кулаком повітря. – Так! Так! Такі Тепер усе нарешті навпаки! Ха! Ну і як тобі такі яблучка?

– Ну, не тільки яблучка, – виправив Декан.

– Схоже, що і багато інших речей, – сказав Ридикуль. – Здається, ми змінили причинно-наслідковий потік...

– Це назавжди? – з надією запитав О Боже.

– Сумніваюся. Врешті-решт ти – бог похмілля. Мабуть, усе повернеться на круги своя, коли ефект вичерпається.

– Тоді в мене, ймовірно, не так багато часу. Принесіть мені... дайте подумати... двадцять кухлів пива, чарку перцевої горілки й пляшку кавового лікеру! З парасолькою! Подивимося, як це сподобається йому, пану Ну-Що-Ж-Іще-По-Одній!

Сюзен схопила його за руку й потягнула до лавки.

– Я тебе протверезила не для того, щоб ти відразу напивався! – обурилася вона.

– Ні? – здивовано заморгав він.

– Я хотіла, щоб ти мені допоміг!

– Допоміг із чим?

– Ти сказав, що ніколи раніше не був людиною?

– Ну... – О Боже оглянув себе. – Так, – відказав він. – Ніколи.

– То ти ніколи ні в кого не втілювався? – перепитав Ридикуль.

– Це доволі особисте питання, вам не здається? – зауважив Завкаф неточних наук.

– Не пригадую... – задумався О Боже. – Так дивно. Я завжди страждав від головного болю... але не пригадую, щоб у мене була голова. Якось неправильно.

– То ти існував потенційно? – запитав Ридикуль.

– Як-як?

– А він таке міг? – здивувалася Сюзен.

Ридикуль замовк.

– Ой леле, – пробурмотів він. – Мабуть, у всьому винен я. Якось розмовляв із молодим Впертонзом про випивку, похмілля, і...

– І ви просто так створили його? – запитав Декан. – Не можу в це повірити, Маструме. Ха! З повітря? То що, ми всі на таке здатні? Ніхто не хоче придумати нового ельфа?

– Наприклад, Фейку Волоссявипадайку – сказав Викладач новітніх рун.

Решта чарівників засміялася.

– У мене не випадає волосся! – гаркнув Декан. – Воно просто дуже тонко розріджене.

– Ага, частина на голові, а частина на гребінці, – підтакнув Викладач новітніх рун.

– Не варто соромитися лисини, – спокійно сказав Ридикуль. – До речі, знаєте, що кажуть про лисих, Декане?

– Ага, вигукують: «Ви тільки погляньте, він ж лисий!» – скрикнув Викладач новітніх рун. Останнім часом Декан його нервував.

– Востаннє повторюю, – крикнув Декан, – я не...

І раптом замовк.

Звідкись залунало дзинь-дзилинь-дзень-дзелень.

– Цікаво, звідки цей звук? – поцікавився Ридикуль.

– Ем... – почав Декан. – У мене... щось на голові?

Інші чарівники придивилися.

Щось під його капелюхом рухалося.

Він дуже обережно простягнув руку й зняв капелюха.

У нього на голові сидів крихітний Гномик, стискаючи в кожній руці по жмутку волосся. Від яскравого світла він винувато моргав.

– Якісь проблеми? – поцікавився він.

– Зніміть його з мене! – скрикнув Декан.

Чарівники завагалися. Усі вони десь чули про теорію, що крихітні істоти могли переносити хвороби, і хоча цей ґном був більшим за подібних створінь, ніхто не хотів підчепити захворювання Розширення Скальпу.

Сюзен схопила його.

– Ти – Фейка Волоссявипадайка? – запитала вона.

– Очевидно, – промовила ґномка, звиваючись у її руці.

Декан із відчаєм провів руками по своєму волоссю.

– Що ти робила з моїм волоссям? – запитав він.

– Ну, певну частину, думаю, збиралася почепити на гребінець, – сказала ґномка, – а іноді я тчу з нього маленькі килимки й затикаю ними ванну.

– Що значить «думаю»? – перепитав Ридикуль.

– Хвилиночку, – сказала Сюзен. Вона повернулася до О Боже. – А де саме був ти, перш ніж я знайшла тебе в снігу?

– Ну... цей... я думаю, всюди, – сказав О Боже. – Будь-де, де перед тим вживали алкогольні напої у нелюдських кількостях.

– Ага! – зрадів Ридикуль. – То ти був типу іманентною життєвою силою?

– Напевно, таке можливо, – погодився О Боже.

– А коли ми жартували про Фейку-Волоссявипадайку, то зосередилися на голові Декана, – сказав Ридикуль. – Ми помічали результат її діяльності вже кілька місяців, хоча, звичайно, були занадто ввічливі, щоб це прокоментувати.

– Ви вдихаєте у речі життя! – скрикнула Сюзен.

– І навіть таким як Ґоблін-Дай-Декану-Величезний-Мішок-Грошей? – запитав Декан, що з часом міркував навдивовижу швидко. Він із надією обернувся. – Ніхто не чує дзвіночків феї?

– Тобі часто дають величезні мішки грошей? – запитала Сюзен.

– Ну, не щодня, ні, – відповів Декан. – Але якщо...

– Тоді, мабуть, не існує окультної кімнати для Ґоблінів-Що-Дають-Величезні-Мішки-Грошей, – зауважила Сюзен.

– Я ж завжди дивувався, куди зникають мої шкарпетки? – весело сказав Скарбій. – Чому зникає лише одна? Коли я був хлопчиком, то завжди думав, що щось їх ховає...

Чарівники на певний час задумалися. А тоді всі почули його – тихенький дзвін творення чарів.

Архіректор драматично тицьнув угору.

– Бігом у пральню! – сказав він.

– Вона внизу, Ридикулю, – зауважив Декан.

– Бігом донизу, у пральню!

– І ви знаєте, що пані Герпесюк не подобається, якщо ми туди заходимо, – сказав Завкаф неточних наук.

– Хто тут Архіректор? – запитав Ридикуль. – Пані Герпесюк? Я так не думаю! А, може, я? Неймовірне відкриття!

– Так, але ж ви знаєте, яка вона буває, – сказав Завкаф.

– Ну та, згоден... – почав Ридикуль.

– Вона нібито поїхала до своєї сестри на свята, – сказав Скарбій.

– І ми в будь-якому разі не повинні слухатися наказів якоїсь там економки! – сказав Архіректор. – Бігом у пральню!

Чарівники збуджено покинули приміщення, залишивши Сюзен, О Боже, Ґнома Бородавку та Фейку Волоссявипадайку.

– Нагадай, хто всі ці люди, – попросив О Боже.

– Кілька найрозумніших людей на цілому Диску, – сказала Сюзен.

– І я точно тверезий?

– Розум не завжди дорівнює мудрості, – сказала Сюзен, – до того ж кажуть, що перша сходинка на шляху до мудрості – стати як немовля.

– Як думаєш, їм відомо, що існує і друга сходинка?

– Напевно, ні, – зітхнула Сюзен, – але іноді вони спотикаються об неї, коли бігають і кричать.

– Ясно, – О Боже озирнувся навколо. – Як думаєш, тут знайдеться щось безалкогольне? – сказав він.

Насправді ж шлях до мудрості починається з простісінького кроку.

Втім, люди помиляються, ігноруючи тисячі подальших кроків.

Вони роблять єдиний крок на шляху єдності з Всесвітом, та чомусь забувають зробити наступний логічний крок і прожити сімдесят років на горі, щоденно харчуючись лише рисом і тибетським чаєм. Доведено, що добрими намірами вимощена дорога в пекло, але, найімовірніше, лише перші її сходинки.

У таких ситуаціях Декан завжди відривався на повну. Він гнав між величезними стародавніми мідними баками, тицяючи своїм костуром по темних кутах і бурмочучи: «Хуть! Хуть!» собі під ніс.

– Чому він має з’явитися саме тут? – прошепотів Викладач новітніх рун.

– Це точка, в якій реальність особливо нестабільна, – сказав Ридикуль, піднімаючись навшпиньки, щоб зазирнути в бак для відбілювання білизни. – Уся чортівня опиняється тут. Ти б мусив це знати.

– Але чому саме зараз? – запитав Завкаф неточних наук.

– Мовчати! – прошипів Декан і стрибнув у наступний прохід, оборонно тримаючи костур поперед себе. – Ага! – скрикнув він, але одразу ж набув розчарованого вигляду.

– А наскільки великою має бути та істота, що цупить шкарпетки? – запитав Верховний верховик.

– Без поняття, – відказав Ридикуль. Він визирнув з-за купи дощок для прання. – Але якщо задуматися, за все життя я загубив тонну шкарпеток.

– І я, – сказав Викладач новітніх рун.

– То нам шукати в дуже маленьких місцях чи в дуже великих? – продовжив Верховний верховик голосом людини, чий мисленнєвий поїзд щойно заїхав у довгий темний тунель.

– Слушне питання, – погодився Ридикуль. – До речі, Декане, чому ви постійно згадуєте якісь хатки?

– Це «хуть», Маструме, – відказав Декан. – Це слово означає... це означає...

– Невеликий дерев’яний будиночок?– запропонував Ридикуль.

– Ну, в певних ситуаціях так, але іноді... треба просто повторювати «хуть».

– А те створіння... воно просто краде їх, чи поїдає? – запитав Верховний верховик.

– Друже, маєте рацію, – похвалив Ридикуль, відвернувшись від Декана. – Так, передайте всім: у жодному разі не бути схожими на шкарпетки, ясно?

– Але як це взагалі... – почав Декан і замовк.

Усі без винятку почули:

– ...грнф, грнф, грнф...

Це був доволі неприємний звук, що наводив на думки про невтамовний апетит.

– Пожирач шкарпеток, – простогнав Верховний верховик, заплющивши очі.

– Як думаєте, скільки в нього щупалець? – запитав Викладач новітніх рун. – Ну хоч приблизно?

– Звук такий, чималенький, – зауважив Скарбій.

– Можна заокруглити до найближчого десятка, – продовжував Викладач новітніх рун, поволі задкуючи.

– ...грнф, грнф, грнф...

– Воно, мабуть, зірве з нас шкарпетки, щойно побачить, – заголосив Верховний верховик.

– Ну принаймні п’ять чи шість щупалець, як ви гадаєте? – запитав Викладач новітніх рун.

– Мені здається, що звук лунає з однієї із пральних машин, – втрутився Декан.

Кожна із них була заввишки у два поверхи й зазвичай використовувалася лише тоді, коли населення Академії стрімко зростало під час навчального семестру. Величезний тупчак[17]17
  Тупчак – вітряк з кінним приводом. – Прим. пер.


[Закрыть] приєднувався до пари великих вибілених дерев’яних весел у кожному котлі, які підігрівалися розташованими знизу пічками. При повному завантаженні пральних двигунів було потрібно принаймні пів дюжини людей, щоб завантажувати нову білизну, підтримувати вогонь і змащувати олією шарніри.

Якось Ридикуль бачив їх у роботі – це нагадало йому вкрай чисте гігієнічне пекло, місце, куди мило потрапляє після смерті.

Декан зупинився біля дверей котельні.

– Тут щось є, – прошепотів він. – Прислухайтеся!

– ...грнф...

– Воно замовкло! Воно знає, що ми тут! – прошипів він. – Усе ясно? Готові? Хуть!

– Ні! – скрикнув Викладач новітніх рун.

– Я зараз відчиню двері, а ви готуйтеся хапати його! Раз... два... три! Ого...

Сани летіли у сніжному небі.

– ПРАВДА Ж, ЗАГАЛОМ УСЕ ВІДБУЛОСЯ НЕ ТАК УЖЕ Й ПОГАНО?

– Так, пане, – відповів Альберт.

– ХОЧА ТОЙ ХЛОПЧИНА В КОЛЬЧУЗІ МЕНЕ ТРОХИ ЗБЕНТЕЖИВ.

– Я думаю, це був вартовий, пане.

– ДІЙСНО? НУ, ВІН ПІШОВ ЗАДОВОЛЕНИМ, І ЦЕ НАЙГОЛОВНІШЕ.

– Так, пане, – підтвердив Альберт, але з певним занепокоєнням.

Через свій осмотичний характер Смерть занадто швидко підхоплював нові ідеї. Звичайно, Альберт розумів, навіщо вони за все це взялися, але пан... дуже часто пану бракувало розумового обладнання, щоб розібрати, що істинне, а що ні...

– ЗДАЄТЬСЯ, І СМІХ ВДАЄТЬСЯ ВСЕ КРАЩЕ Й КРАЩЕ. ХО. ХО. ХО.

– Так, пане, дуже весело, – сказав Альберт. Він подивився на список. – Ну що, працюємо далі? Наступна адреса дуже близько, пане, тож, на вашому місці, я б не злітав дуже високо.

– ЧУДОВО. ХО. ХО. ХО.

– Тут написано: «Сара, маленька продавчиня сірників, двері біля тютюнового магазину „Наперсток“, провулок Обдирайлівка».

– І ЩО ВОНА ХОЧЕ ОТРИМАТИ НА ВЕПРОНІЧ? ХО. ХО. ХО.

– Не знаю. Ніколи не шле листи. До речі, пане, ось вам порада: не варто постійно повторювати «Хо-хо-хо». Подивимося... Тут написано... – читаючи, Альберт ворушив губами.

– ДУМАЮ, ЛЯЛЬКА ЗАВЖДИ ДОРЕЧНА. АБО ЯКАСЬ М’ЯКА ІГРАШКА. МІШОК КРАЩЕ ЗНАЄ. АЛЬБЕРТЕ, ЩО ТАМ У НАС?

Щось маленьке впало в його руку.

– Ось це, – сказав Альберт.

– О.

Якусь мить панувала жахлива тиша, поки обидва втупилися в часомір.

– Ви на все життя, а не тільки на Вепроніч, – зрештою вичавив Альберт. – Життя триває, пане. Образно кажучи.

– АЛЕ Ж ЦЕ ВЕПРОНІЧ.

– Знаєте, це дуже традиційний час для таких речей, – зауважив Альберт.

– Я ДУМАВ, ЦЕ ЧАС, КОЛИ ВСІ ПОВИННІ РАДІТИ.

– Ну, так, знаєте, одна з речей, від яких народ стає ще веселішим, – усвідомлення того, що комусь уже невесело, – сказав Альберт нейтральним тоном. – Таке життя, пане. Пане?

– НІ, – Смерть устав. – ТАК НЕ ПОВИННО БУТИ.

Велику залу Невидної академії як слід підготували до Вепронічного Бенкету. Столи вже гнулися під вагою столового приладдя – а на них іще ж не встигли покласти головні страви. Важко було уявити, куди їх впихнуть, поміж декорованими вазами для фруктів і лісами винних келихів.

О Боже взяв меню і розгорнув четверту сторінку.

– «Четверта зміна: молюски та ракоподібні. Кулінарне попурі з омарів, крабів, королівських крабів, креветок, устриць, молюсків, гігантських мідій, зеленогубих мідій, тонкогубих мідій та войовничих тигрових молюсків. З трав’яним та масляним соусом. Вино: шардоне „Три чарівники“, рік Балакучої Жаби. Пиво: „Старомолюскове особливе“, – тоді відклав меню набік. – І це все одна зміна? – здивувався він.

– На їжі вони знаються, – сказала Сюзен.

Він перегорнув меню. На обкладинці був герб Академії, а над ним старовинним шрифтом написані три великі літери:

– Це якесь закляття?

– Ні, – Сюзен зітхнула. – Таке пишеться на всіх меню. Можеш вважати це неофіційним девізом Академії.

– І що це означає?

– Ета, бета, пі.

– Ну і? – Сушняк поглянув на неї в очікуванні.

– Ну... наприклад, „Ель, борщ пиріг“, – сказала Сюзен.

– О так, як я зразу не здогадався, – сказав О Боже.

– Ну, розумієш, ці літери ефебійського алфавіту повинні надавати фразі більшої ефектності.

– Ага, – О Боже з розумінням кивнув. – І викликати сум’яття.

Сюзен відчула певну безпорадність, поглянувши на його збентежене обличчя.

– Ні, – сказала вона, – насправді вони повинні викликати трохи сум’яття, а потім веселий сміх. Це гра слів. Ета, бета, пі. А тепер усміхайся, – сказала вона й обережно подивилася на нього. – Губами. Хоча насправді усміхатися не слід, бо над такими речами не сміються.

– Як думаєш, я б зміг тут розшукати склянку молока? – безпомічно пробурмотів О Боже, вдивляючись у безкінечні ряди глечиків і пляшок. Він явно покинув усі намагання зрозуміти суть почуття гумору.

– Сумніваюся, що Архіректор тримає молоко в Академії, – сказала Сюзен. – Він стверджує, що знає, звідки воно береться, і вважає це негігієнічним. І ця людина щодня на сніданок з’їдає по три яйця. До речі, звідки ти знаєш про існування молока?

– У мене є певні... спогади, – сказав О Боже. – Не якісь конкретні, дуже специфічні. Просто певні спогади. Наприклад, я знаю, що дерева зазвичай ростуть зеленим кінцем догори... і таке подібне. Напевно, богам таке просто відомо.

– А якісь особливі божественні сили ти маєш?

– Я вмію перетворювати звичайну воду на газовану, – він почухав ніс. – Це рахується? І ще, найімовірніше, можу спричинити в людей жахливий головний біль.

– Я повинна з’ясувати, чому мій дідусь... так дивно поводиться.

– Чому його не спитаєш?

– Він не зізнається!

– У нього часто буває блювота?

– Сумніваюся. Їсть він нечасто. Випадкове карі раз чи два на місяць.

– Він, мабуть, дуже худий.

– Навіть не уявляєш.

– Ну, тоді... може, він часто витріщається на себе в дзеркало і каже „аргх“? Або висуває язик і дивується, що він раптово став жовтим? Розумієш, я маю певний вплив на людей, які страждають від похмілля. Якщо він багато п’є, можливо, я міг би його розшукати.

– Ніколи не бачила, щоб він таке робив. Думаю, краще сказати напряму... Мій дід – Смерть.

– О, щиро співчуваю.

– Я сказала, він – Смерть.

– Пробач?

– Смерть. Ну знаєш... Смерть?

– Ти про мантію і...

– ...косу, білу конячку, кістки... так. Смерть.

– Я мушу впевнитися, що все правильно зрозумів, – сказав О Боже розсудливим тоном. – Твій дідусь – Смерть, і ти гадаєш, що він дивно поводиться?

Пожирач шкарпеток обережно зиркнув на чарівників. А тоді знову почав жувати.

– ...грнф, грнф, грнф...

– Гляньте, он це моя! – скрикнув Завкаф неточних наук. Пожирач шкарпеток поспішно позадкував.

Він нагадував крихітного слоника з сильно розширеним на кінці хоботом, в якому саме зникала одна зі шкарпеток Завкафа.

– Кумедне створіння, правда ж? – запитав Ридикуль, притуляючи костур до стіни.

– Відпусти її, клята істото! – сказав Завкаф, хапаючи шкарпетку. – Виплюнь!

Пожирач шкарпеток спробував втекти, залишаючись на місці. Це здавалося неможливим, але насправді щось схоже робило багато дрібних тварин, коли їх заставали за поїданням чогось забороненого. Ноги заспішили геть, а шия почала розтягуватися, поки щелепи гарячково дожовували шкарпетку. Нарешті рештки шкарпетки зникли в хоботі з ледь чутним всмоктувальним шумом, й істота потрюхикала за один із котлів. За певний час вона визирнула з-за нього одним оком, підозріло спостерігаючи за чарівниками.

– Вони були дорогими, з посиленою льоном п’яткою, – пробурмотів Завкаф неточних наук.

Ридикуль витягнув шухляду в капелюсі й дістав із неї люльку та мішечок з трав’яним тютюном. Він запалив сірник об бік прального двигуна. Вечір ставав набагато цікавішим, ніж він очікував.

– Нам необхідно усе це з’ясувати, – сказав він, заповнюючи пральню першими хмаринками диму з ароматом осіннього вогнища. – Не можна допустити існування істот, які з’являються лише від однієї думки про них. Це негігієнічно.

Сани розвернулися й приземлилися в кінці провулка Обдирайлівка.

– ХОДІМО, АЛЬБЕРТЕ.

– Ви знаєте, що вам не можна робити такого. Пам’ятаєте, що сталося попереднього разу?

– А БАТЬКОВІ ВЕПРУ МОЖНА.

– Але... крихітна дівчина з сірниками, що помирає на снігу, – у цьому весь дух Вепроночі, пане, – відчайдушно заявив Альберт. – Розумієте, люди почують про це й скажуть: „Можливо, ми бідніші за банана-інваліда, а з їжі в нас лише бруд і стара підошва, але принаймні нам краще, ніж цій бідосі“, – пане. Це змушує їх відчувати щастя і вдячність за те, що вони мають.

– Я ЗНАЮ, ЩО ТАКЕ ДУХ ВЕПРОНОЧІ, АЛЬБЕРТЕ.

– Пробачте, пане. Але, розумієте, це ж чудово, тому що вона отямиться, а навколо все яскраве, блискуче, дзвіночки дзвенять, ангели літають, пане.

Смерть замовк.

– АГА. ТО ВОНИ З’ЯВЛЯТЬСЯ В ОСТАННЮ ХВИЛИНУ З ТЕПЛИМ ОДЯГОМ І ГАРЯЧИМ КАКАО?

„О боги, – подумав Альберт. – Пан зараз явно в дивному гуморі“.

– Ну. Ні. Не в останню хвилину, пане. Не зовсім.

– НУ?

– Радше якраз після останньої хвилини, – нервово кашлянув Альберт.

– ТОБТО ПІСЛЯ її...

– Так. Таке життя, пане, я в цьому не винен.

– ЧОМУ Ж ВОНИ НЕ З’ЯВЛЯЮТЬСЯ РАНІШЕ? ЯНГОЛИ ЗДАТНІ ПЕРЕНОСИТИ ЧИМАЛІ ВАНТАЖІ.

– Не знаю, пане. Думаю, люди гадають, що так... краще, – Альберт задумався, а потім насупився. – Знаєте, тепер, коли я це все обміркував...

Смерть опустив очі на постать, що зникала під снігом. Тоді змусив часомір зависнути в повітрі й торкнувся його. Одразу спалахнула іскра.

– Але ж дійсно не можна, – жалісливо сказав Альберт.

– А БАТЬКУ ВЕПРУ МОЖНА. ВІН РОЗДАЄ ПОДАРУНКИ. НЕ ІСНУЄ КРАЩОГО ПОДАРУНКА ЗА СВІТЛЕ МАЙБУТНЄ.

– Так, але...

– АЛЬБЕРТЕ.

– Ну добре, пане.

Смерть підняв дівчину й побрів до кінця провулка.

Сніжинки падали довкола, схожі на янгольське пір’я. Смерть ступив на вулицю і побачив дві фігури, які пробиралися через кучугури.

– ПЕРЕНЕСІТЬ її В ТЕПЛЕ МІСЦЕ ТА ДОБРЕ НАГОДУЙТЕ, – наказав він, тицяючи згорток до рук одного з чоловіків. – Я ПРИЙДУ ПЕРЕВІРИТИ.

Тоді він обернувся і зник у завірюсі.

Констебль Відвідай зиркнув на дівчинку на своїх руках, а потім на капрала Ноббса.

– Що взагалі відбувається, капрале?

Ноббі відгорнув ковдру.

– Якби ж я знав, – сказав він. – Схоже, доведеться трохи побути благодійниками.

– Дуже по-благодійному, ось так сунути дівчинку першим-ліпшим!

– Спокійніше, у Штабі ще досить хавки, – відказав Ноббі. Він відчув дуже глибоку впевненість, що саме так треба було вчинити. Ноббі пригадував чоловіка в гроті, хоча не міг цілком згадати його обличчя. Так само він смутно пам’ятав лице людини, яка передала дівчинку, тож, імовірно, це була одна й та сама особа.