Текст книги "Батько Вепр"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 18 страниц)

– О так, однозначної – вигукнув Верховний верховик. – Безсумнівно! То я, цей, піду і... просто піду і... я... – він тицьнув кудись у напрямку гардеробної, переминаючись із ноги на ногу.– Я просто піду і, гм... піду... просто...

Він влетів у гардеробну й затраснув за собою двері. Очі нервово оглянули полиці і вішаки.

– Чиста мантія, – бурмотів він, – зачесати обличчя, помити шкарпетки, освіжити волосся, де, чорт забирай, цей лосьйон замість гоління...

По той бік дверей пролунав дивовижний звук – Фея Веселощів знову висякала носа. По цей бік – приглушений крик Верховного верховика, який через поспіх і поганий нюх помилково хлюпнув на обличчя скипидаром, яким переважно лікував ноги.

А десь нагорі маленький пухкий хлопчик із луком, стрілами й навдивовижу неаеродинамічними крилами безрезультатно стукався в зачинене вікно, на якому мороз вимальовував контури доволі привабливої аурієнтальної пані. Сусіднє вікно вже прикрашала крижана ваза із соняшниками.

Один зі столів у Великій залі вже встиг розвалитися. Один зі звичаїв свята полягав у тому, що, попри незліченну кількість змін страв, кожен чарівник міг насолоджуватися їжею з власною швидкістю, завдяки чому особливо повільні не затримували решту. Охочі могли отримати добавку, тож якщо ви особливо вподобали певний суп, то мали можливість годинами брати ще й ще, перш ніж приступити до рибних закусок.

– Як почуваєшся, старий? – поцікавився Декан, який сидів поруч зі Скарбієм. – Знову підсів на сушені пігулки з жаби?

– Я, ем, я, ем, ні, мені не настільки погано, – відповів Скарбій. – Звісно, це була... була справжня несподіванка, коли...

– Шкода, тому що ось твій подарунок на Вепроніч, – сказав Декан, вручаючи йому маленьку коробочку. У ній щось гриміло. – Можеш відкрити зараз, якщо бажаєш.

– О, ну, як приємно...

– Вона від мене, – сказав Декан.

– Яка гарна...

– Знаєш, я придбав це за власні гроші, – сказав Декан, помахавши ніжкою індички.

– Яка прекрасна обгортка...

– Між іншим, коштувала більше долара.

– Оце так...

Скарбій стягнув рештки обгорткового паперу.

– Це коробка для зберігання пігулок із сушеної жаби. На ній навіть є напис «Пігулки з сушеної жаби», бачиш?

Скарбій струснув коробочкою.

– Як мило, – слабко сказав він. – У ній вже є пігулки. Добре придумано. Вони мені знадобляться.

– Ага, – сказав Декан. – Я узяв їх із твого туалетного столика. Зрештою, і так довелося витратити цілий долар!

Скарбій із вдячністю кивнув і поклав маленьку коробку поруч із тарілкою. Цього вечора йому навіть дозволили користуватися ножем. Сьогодні йому дійсно дозволили з’їсти все, а не лише те, що доводиться шкребти дерев’яною ложкою.

У нервовому передчутті він зиркнув на найближче смажене порося і ретельно прилаштував серветку під підборіддя.

– Гм, пробачте, пане Впертонзе, – тремтячим голосом пробурмотів він. – Ви б не могли передати мені яблучний соус?

Просто перед Скарбієм прогримів звук, наче розірвалася цупка тканина, і щось з гуркотом приземлилося на смажене порося. Запечена картопля разом із підливою злетіли у повітря. Яблуко, що покоїлося в свинячому роті, примусово покинуло той рот й вдарило Скарбія прямо в лоб.

Моргнувши кілька разів і опустивши голову, він виявив, що збирається встромити свою виделку в чиюсь голову.

– Ха-ха-ха, – пробурмотів він, а його очі почали поволі скляніти.

Чарівники посунули вбік перекинуті страви й розбитий посуд.

– Він випав просто з повітря!

– Він що, найманець? Це ж не чергова студентська витівка?

– Чому в нього в руках руків’я меча?

– Він що, мертвий?

– Напевно!

– А я так і не скуштував цього лососевого мусу! Ви гляньте! Його нога в ньому! Розбризкав його повсюди! Ви свій будете доїдати?

Зрозум Впертонз пробився крізь натовп. Він знав, що може статися, коли його старші чарівники намагаються комусь допомогти. Вони були наче склянка води для потопельника.

– Йому потрібне повітря! – скрикнув він.

– Звідки нам знати, що воно йому потрібне? – здивувався Декан.

Зрозум приклав вухо до грудей юнака.

– Він не дихає!

– Дихальне заклинання, дихальне заклинання, – пробурмотів Завкаф неточних наук. – Гм... можливо, Прямий Респіратор Спольта? Я його десь тут записав...

Ридикуль простягнув руку через чарівників і витягнув чоловіка в чорній одежі за ногу. Тримаючи невідомого догори дриґом своєю величезною рукою, він сильно ударив його по спині.

Ридикуль зловив здивовані погляди чарівників.

– Робив таке на фермі, – пояснив він. – Рятував козенят.

– Слухай, але... – почав Декан, – я не...

Тіло видало якийсь звук – чи то вдавилося, чи то закашлялося.

– Друзі, звільніть трохи місця! – наказав Архіректор, одним помахом запасної руки очищаючи один зі столів.

– Гей, я так і не спробував це ескафе з креветок! – заволав Викладач новітніх рун.

– Я навіть не підозрював, що воно в нас є, – сказав Завкаф неточних наук. – Хтось, обійдуся без уточнення, Декане, засунув його за м’якопанцирних крабів, щоб усе дісталося тільки йому. Підло, просто мерзенно.

Часначай розплющив очі.

Про його невимовну витримку свідчило те, що він зумів пережити безпосередню близькість носа Ридикуля, який у цю мить заповнював Всесвіт, наче велика рожева планета.

– Пробачте, пробачте, – забурмотів Зрозум, схилившись над постраждалим зі своїм записником, – але це життєво необхідно для розвитку натурфілософії. Ви бачили яскраве світло? Там був світлий тунель? З вами намагалися заговорити якісь померлі родичі? Яке слово найкраще описує...

Ридикуль відтягнув його вбік.

– Що ти робиш, пане Впертонзе?

– Я обов’язково маю поговорити з ним, пане. Він пережив стан, близький до смерті!

– Ми всі його переживаємо. І він називається «життям», – лаконічно відказав Архіректор. – Налийте бідоласі випити й заберіть звідси цей клятий олівець.

– Гм... Це, мабуть, Невидна академія? – запитав Часначай. – А ви всі чарівники?

– А ти лежи, не ворушися, – сказав Ридикуль, але Часначай уже припіднявся на ліктях.

– У мене був меч, – пробурмотів він.

– О, він впав на підлогу, – сказав Декан, тягнучись до нього. – Але він має такий вигляд, ніби... Ой, це зробив я?

Чарівники дивилися, як від столу відвалюється великий кривий кусень. Щось зуміло прорізати все – дерево, тканину, тарілки, столові прилади, навіть їжу. Декан присягався, що від полум’я свічки, що опинилося на шляху невидимого леза, на мить теж лишилася лише половина, поки ґніт не усвідомив, що така поведінка вогню не личить.

Декан підняв руку. Решта чарівників кинулася врозтіч.

– Схоже на тонку синю лінію в повітрі, – здивовано сказав він.

– Вибачте, пане, – сказав Часначай, відбираючи меча. – Але мушу бігти.

І вибіг із зали.

– Далеко йому не забігти, – сказав Викладач новітніх рун. – Головні двері заблоковані Правилами Архіректора Спода.

– Не забігти з мечем, який, схоже, здатний прорізати що завгодно? – здивувався Ридикуль під звуки падіння дверей.

– Цікаво, звідки він тут узявся? – поцікавився Завкаф неточних наук й оглянув рештки святкового бенкету. – Погляньте, як акуратно розрізаний стіл...

– Бу-бу-бу...

Усі обернулися. Скарбій витягнув руку перед собою, виблискуючи гострими кінчиками виделки в напрямку чарівників.

– Приємно усвідомлювати, що новий подарунок так швидко знадобився, – зрадів Декан. – Люди завжди цінують, коли про них пам’ятають.

Синя курка щастя, що зачаїлася під столом, нагидила на черевик Скарбія.

– ЗАВЖДИ Є... ВОРОГИ, – сказав Смерть, їдучи верхи на Хропунцеві, що скакав галопом над крижаними горами.

– Усі вони мертві...

– ІНШІ ВОРОГИ. МОЖЛИВО, ТИ ПРО НИХ ЧУЛА. У НАЙГЛИБШИХ ЦАРИНАХ МОРЯ, ДЕ НЕМАЄ СВІТЛА, ЖИВЕ СТВОРІННЯ, ЩО НЕ МАЄ НІ МОЗКУ, НІ ОЧЕЙ, НІ РОТА. ВОНО НІЧОГО НЕ РОБИТЬ, ПРОСТО ЖИВЕ Й РОЗПУСКАЄ ПЕЛЮСТКИ ІДЕАЛЬНО БАГРЯНОЇ БАРВИ ТАМ, ДЕ НІХТО НЕ МОЖЕ ЇХ ПОБАЧИТИ. ВОНО – НІЩО, ОКРІМ КРИХІТНОГО «ТАК» СЕРЕД НОЧІ. ОДНАК... ОДНАК... У НЬОГО ТАКОЖ Є ВОРОГИ, ЯКІ ВІДЧУВАЮТЬ ДО НЬОГО СТРАШЕННУ, НЕПЕРЕБОРНУ НЕНАВИСТЬ, ЯКІ БАЖАЮТЬ НЕ ЛИШЕ ЩОБ ЙОГО КРИХІТНЕ ЖИТТЯ ЗАВЕРШИЛОСЯ, А ЩОБ ВОНО НІКОЛИ Й НЕ ПОЧИНАЛОСЯ. ПОКИ ВСЕ ЯСНО?

– Ну, так, але...

– ДОБРЕ. А ТЕПЕР УЯВИ, ЩО ВОНИ ДУМАЮТЬ ПРО ЛЮДСТВО.

Сюзен була шокована. Вона ніколи не чула, щоб її дідусь говорив інакше, аніж спокійним тоном. Тепер у його голосі з’явилася гострота.

– Хто такі «вони»? – запитала вона.

– МИ ПОВИННІ ПОСПІШИТИ. У НАС МАЛО ЧАСУ.

– Я гадала, у тебе часу завжди достатньо. Тобто... якщо тобі потрібно щось зупинити, то ти можеш повернутися в часі і...

– І ВТРУТИТИСЯ?

– Ти вже робив це раніше...

– АЛЕ НА ЦЕЙ ЧАС ЗА ЦЕ ВЗЯЛИСЯ ІНШІ. І ВОНИ НЕ МАЮТЬ НА ЦЕ ПРАВА.

– Які інші?

– У НИХ НЕМАЄ ІМЕН. НАЗВЕМО ЇХ АУДИТОРАМИ. ВОНИ КЕРУЮТЬ ВСЕСВІТОМ. СЛІДКУЮТЬ ЗА ТИМ, ЩОБ ПРАЦЮВАЛА ГРАВІТАЦІЯ І КРУТИЛИСЯ АТОМИ – ЧИ ЩО ВОНИ ТАМ РОБЛЯТЬ? І ВОНИ НЕНАВИДЯТЬ ЖИТТЯ.

– Чому?

– БО ВОНО НЕПРАВИЛЬНЕ. ВОНО ВЗАГАЛІ НІКОЛИ НЕ МАЛО З’ЯВИТИСЯ. ВОНИ ЛЮБЛЯТЬ КАМІННЯ, ЩО РУХАЄТЬСЯ ПО КРИВІЙ. І ПОНАД УСЕ НЕНАВИДЯТЬ ЛЮДЕЙ, – Смерть зітхнув. – У НИХ ПРАКТИЧНО ВІДСУТНЄ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ.

– Але чому Бать...

– РЕЧІ, В ЯКІ ВИ ВІРИТЕ, – ОСЬ ЩО РОБИТЬ ВАС ЛЮДЬМИ. ХОРОШІ ЧИ ПОГАНІ – РІЗНИЦІ НЕМАЄ.

Туман розвіявся. Їх оточували гострі вершини, освітлені відблисками сонця від снігу.

– Вони схожі на гори, де стояв Замок Кісток, – зауважила вона.

– ЦЕ ВОНИ І Є, – сказав Смерть. – У ПЕВНОМУ СЕНСІ. ВІН ПОВЕРНУВСЯ В МІСЦЕ, ЯКЕ ЗНАВ РАНІШЕ. ДУЖЕ ДАВНО...

Хропунець перейшов на легкий галоп просто над снігом.

– А що ми шукаємо? – запитала Сюзен.

– ДІЗНАЄШСЯ, КОЛИ ПОБАЧИШ.

– Сніг? Дерева? Можна якусь підказку? Навіщо ми тут?

– Я ВЖЕ КАЗАВ. ЩОБ УПЕВНИТИСЯ, ЩО СОНЦЕ ЗІЙДЕ.

– Звичайно, сонце зійде!

– НІ.

– Не існує магії, яка б зупинила сонце!

– ОТ БИ Я БУВ ТАКИЙ РОЗУМНИЙ, ЯК ТИ.

Сюзен роздратовано зиркнула донизу й щось зауважила.

Білий простір перетинали крихітні постаті, вони бігли так, начебто когось переслідували.

– Там... ніби якась погоня... – сповістила вона. – Я бачу якихось тварин, але не розумію, за ким вони...

А тоді вона побачила рух у снігу – розмита темна постать ковзала й ухилялася від переслідувачів. Хропунець опустився, і його копита вже практично зачіпали верхівки сосен, які згиналися від його руху. Він із гуркотом перелетів через ліс, тягнучи за собою хмарину зламаних гілок, змішаних зі снігом.

Тепер, коли вони опустилися, вона могла як слід роздивитися мисливців.

Це були величезні пси. Жертва досі залишалася нечіткою, маневруючи між заметами, намагаючись сховатися в засніжених кущах...

Одна з кучугур вибухнула. Зі снігу з’явилося щось велике, довге й синьо-чорне, наче кит.

– Це ж свиня!

– ВЕПР. ВОНИ ЖЕНУТЬ ЙОГО ДО ОБРИВУ. УЖЕ ДОВЕДЕНІ ДО ВІДЧАЮ.

Вона чула важке дихання загнаного створіння. Собаки не видавали ні звуку.

Із безлічі ран, завданих раніше, на сніг струмувала кров.

– Цей... вепр, – пробурмотіла Сюзен. – ...Він...

– ТАК.

– Вони хочуть убити Батька...

– НЕ ВБИТИ. ВМИРАТИ ВІН ВМІЄ. О, ТАК... У ТАКОМУ ВИГЛЯДІ ВІН ЗНАЄ, ЩО ТАКЕ СМЕРТЬ. МАЄ БАГАТИЙ ДОСВІД. НІ, ВОНИ ХОЧУТЬ ВІДІБРАТИ ЙОГО РЕАЛЬНЕ ЖИТТЯ, ВІДІБРАТИ ДУШУ, ВІДІБРАТИ ВСЕ. НЕ МОЖНА ЇМ ДОЗВОЛИТИ ЙОГО ЗНИЩИТИ.

– То зупини їх!

– ЦЕ ПОВИННА ЗРОБИТИ ТИ. ЦЕ ПИТАННЯ СТОСУЄТЬСЯ ТІЛЬКИ ЛЮДЕЙ.

Собаки пересувалися дивно. Вони не бігли, а пливли, просуваючись через сніг швидше, ніж дозволяли їхні ноги.

– Вони не схожі на справжніх собак.

– НІ.

– Що ж можу зробити я?

Смерть кивнув головою на вепра. Хропунець майже порівнявся з ним, тримаючись на кілька футів позаду.

Раптово її осінило.

– Я не можу осідлати його! – запротестувала Сюзен.

– ЧОМУ НІ? ТИ Ж ОТРИМАЛА ОСВІТУ.

– І її досить, щоб зрозуміти, що свиня не дозволить себе осідлати!

– ПРОСТЕ НАКОПИЧЕННЯ ФАКТІВ СПОСТЕРЕЖЕННЯ ЩЕ НЕ Є ДОКАЗОМ.

Сюзен зиркнула вперед. Засніжене поле мало вигляд, наче його обрізали.

«ТИ ПОВИННА, – мовив голос дідуся в її голові. – ДОСЯГНУВШИ КРАЮ ОБРИВУ, ВІН ОПИНИТЬСЯ У БЕЗВИХОДІ. НЕ МОЖНА ЦЬОГО ДОПУСТИТИ. РОЗУМІЄШ? ЦЕ НЕСПРАВЖНІ СОБАКИ. ЯКЩО ВОНИ ЙОГО ПІЙМАЮТЬ, ВІН НЕ ПРОСТО ПОМРЕ... ВІН... ЙОГО НІКОЛИ НЕ БУДЕ...»

Сюзен стрибнула. На мить вона зависла в повітрі, широко розпростерши руки, її сукня розвівалася позаду...

Приземлення на спину тварини нагадувало удар об дуже твердий стілець. Вепр на мить захитався, але потім вирівнявся.

Сюзен міцно обхопила його за шию руками й зарила обличчя в гостру щетину. Вона відчувала під собою тепло – наче їхала верхи на печі. Яка смерділа потом, кров’ю і свинею. Так сильно смерділа свинею!

Земля попереду закінчилася.

Вепр проорав сніг на краю обриву, майже скинувши її зі спини, і повернувся мордою до гончаків.

Їх було багато. Сюзен часто стикалася з псами – в її домі тримали стільки собак, скільки в інших зазвичай було килимів. І ці явно не належали до великих добродушних домашніх тваринок.

Вона стиснула його каблуками й схопила за вуха, схожі на пару волохатих лопаток.

– Наліво! – закричала вона й смикнула.

Вона вклала в цей наказ усе, на що була здатна. Непослух означав покарання і сльози.

На її здивування, вепр хрюкнув, став дибки на краю прірви й понісся геть, а гончаки, ковзаючи, рушили слідом.

Попереду було плато. Звідси здавалося, що воно з усіх країв закінчується урвищем і з нього немає виходу – лише один дуже простий і смертельний.

Собаки знову переслідували кабана назирцем.

Сюзен окинула оком сіре, позбавлене світла повітря. Має ж бути вихід, хоч якийсь, хоч десь...

І вона його знайшла.

Це був скелястий перешийок, величезний і загострений, наче лезо ножа, що з’єднував цю рівнину з пагорбами вдалині. Він був гострим і вузьким, просто тонка лінія снігу з крижаними глибинами з обох боків.

Однак це було краще, ніж нічого. Це «нічого» все ж вкривав сніг.

Вепр добіг до краю і зупинився. Сюзен опустила голову й знову пришпорила його каблуками.

Опустивши рило й рухаючи ногами, наче поршнями, звір кинувся бігти хребтом. Шукаючи точку опори, його ноги здіймали хмари снігу. Нестачу грації компенсували надтваринні зусилля, його ноги рухалися, як у танцюриста, що танцював чечітку на ескалаторі, який прямував вниз.

– Правильно, чудово, моло...

Вепр послизнувся. Якусь мить він стояв на двох ногах, чіпляючись іншими за крижану скелю. Сюзен кинулася в інший бік, міцно стискаючи його шию, і відчула, як їх затягує безодня.

Там не було нічого.

«Він спіймає мене, якщо я впаду, він спіймає мене, якщо я впаду, він спіймає мене, якщо я впаду...» – переконувала вона себе.

Від снігових крихт її очі засльозилися. Ратиця, що зісковзнула, майже хвицьнула її по голові.

«Ні, він цього не зробить, – сказав інший голос. – Впавши зараз, я не заслуговую на те, щоб мене врятували».

Очі істоти опинилися на відстані кількох дюймів. І тут вона зрозуміла...

...У глибинах очей всіх, окрім найбільш незвичних тварин, ви бачите лише власне відлуння. Однак із темних очей навпроти на неї таки хтось подивився...

Ноги черкнули скелю, і вона зосередила всю свою увагу, із останніх сил смикаючись догори. Дівчина з вепром погойдувалися якусь мить, а тоді він повернув рівновагу й погнав уперед по хребту.

Сюзен ризикнула озирнутися.

Собаки продовжували рухатися так само дивно. Вони пересувалися якимись ривками, ніби не послуговувалися м’язами, а перелітали з місця на місце.

«Це не собаки, – подумала вона. – Лише собачі контури».

Під ногами знову щось здригнулося. Догори здійнялася хмара снігу. Світ струснувся. Вона відчула, як вепр напружився, як згрупувалися його м’язи й понесли його вперед, коли гора льоду впереміш із камінням відкололася і почала свій довгий шлях у темну безодню.

Приземляючись, Сюзен злетіла з вепрової спини й звалилася в глибокий сніг. Вона нестямно замахала руками, боячись щомиті зісковзнути у безодню.

Однак її рука намацала гілку, вкриту льодом. За кілька футів від неї, важко дихаючи й видихаючи пару, лежав на боці вепр.

Вона випросталася. Тут перешийок розширювався і перетворювався на пагорб із кількома деревами, вкритими кригою.

Собаки добігли до розриву й закружляли, намагаючись не ковзнути вниз.

Вона розуміла, що вони могли легко перестрибнути цю відстань. Навіть вепру це вдалося, та ще й із нею на спині. Обхопивши гілку обома руками, вона потягнула її на себе; та з тріском відламалася, наче бурулька, і дівчина помахала нею, як кийком.

– Ну ж бо! – скрикнула вона. – Стрибайте! Тільки спробуйте! Ну ж бо!

І один спробував.

Ще при приземленні його вдарила гілка, а потім Сюзен крутнулася і завдала удару згори, збивши вражену тварину з ніг і скинувши її за край.

Якусь мить постать дрижала, а тоді, виючи, щезла з поля зору.

Від люті, змішаної з тріумфом, вона навіть затанцювала.

– Так! Ура! Кому ще? Є охочі?

Решта псів зазирнула їй в очі і вирішила, що ніхто не бажає і охочих більше немає. Нарешті, після однієї-двох нервових спроб, їм вдалося розвернутися, і вони, ковзаючи, рушили до плато.

Їхній шлях перегородила якась постать.

Хвилину тому її там не було, але вона мала такий вигляд, наче стояла тут завжди. Фігура була зроблена зі снігу – із трьох снігових куль, які поклали одна на одну. Замість очей вона мала чорні ґудзики. Ще більше ґудзиків, викладених напівколом, утворили подобу рота. Носом була морквина.

Дві гілочки відповідали за руки.

Принаймні з цієї відстані вони нагадували гілки.

В одній із них стирчала вигнута палиця.

Крук із прикріпленим до тільця вологим клаптиком червоного паперу сів на одну з рук.

– Фіть-фіть? – запропонував він. – Щасливого сонцестояння? Цвінь-цвірінь? Чого ви чекаєте? Приходу Вепроночі?

Собаки позадкували.

Зі сніговика клаптями обсипався сніг, відкриваючи кістляву фігуру в чорній мантії, що розвівалася позаду.

Смерть виплюнув моркву.

– ХО. ХО. ХО.

Сірі тіла стали нечіткими й затремтіли, коли собаки відчайдушно намагалися змінити свою форму.

– НЕ ЗМОГЛИ ВТРИМАТИСЯ? У САМОМУ КІНЦІ? ЦЕ БУЛО ВЕЛИКОЮ ПОМИЛКОЮ.

Він торкнувся коси. На світ з’явилося лезо, голосно клацнувши.

– ЖИТТЯ ТАК ЧИ ІНАКШЕ ВАС ДІСТАНЕ, – сказав Смерть, роблячи крок вперед. – ВИСЛОВЛЮЮЧИСЬ МЕТАФОРИЧНО, ЗВІСНО. ЦЕ ЗВИЧКА, ВІД ЯКОЇ ВАЖКО ВІДМОВИТИСЯ. ОДНОГО ВДИХУ ЗАВЖДИ БРАКУЄ. ВАМ ЗАВЖДИ ХОЧЕТЬСЯ ВДИХНУТИ ЩЕ РАЗ.

Один зі псів послизнувся на снігу й почав відчайдушно чіплятися, щоб врятуватися від довгого холодного падіння.

– І, РОЗУМІЄТЕ, ЧИМ БІЛЬШЕ ЧІПЛЯЄТЕСЯ ЗА КОЖНИЙ МОМЕНТ, ТИМ ЖИВІШИМИ СТАЄТЕ... І ТУТ ПРИХОДЖУ Я.

Ватажок зграї на мить спромігся стати сірою фігурою в каптурі, але його негайно затягнуло в стару форму.

– СТРАХ – ЦЕ ТЕЖ СИМВОЛ НАДІЇ, – сказав Смерть. – УСІ ТІ ЧУТТЯ, ШИРОКО РОЗКРИТІ ПЕРЕД КОЖНОЮ ЧАСТОЧКОЮ СВІТУ. СЕРЦЕБИТТЯ. РУХ КРОВІ. ХІБА ВИ НЕ ЧУЄТЕ, ЯК ВОНИ ТЯГНУТЬ ВАС НАЗАД?

Аудитору знову вдалося повернути форму на кілька секунд і сказати: Ти не можеш цього зробити, існують правила!

– ТАК. ІСНУЮТЬ ПРАВИЛА. АЛЕ ВИ ЇХ ПОРУШИЛИ. ЯК ВИ ПОСМІЛИ? ЯК ВИ ПОСМІЛИ?

Лезо коси виділилося у сірому світлі тонким синім контуром.

Смерть підніс тонкий палець до місця, яке задумувалося як його губи, і раптово замислився.

– ТЕПЕР ЗАЛИШАЄТЬСЯ ЛИШЕ ОДНЕ, ОСТАТОЧНЕ ПИТАННЯ, – сказав він.

Він підняв руки і, схоже, виріс. Його очниці спалахнули сяйвом. Коли він заговорив, у горах зійшли лавини.

– ВИ БУЛИ ЧЕМНИМИ... ЧИ НІ?

ХО. ХО. ХО.

Сюзен почула, як вдалині затихає виття.

Вепр лежав у білому снігу, який увесь тепер багрянів кров’ю.

Вона присіла й спробувала підняти його голову.

Він був мертвий. Одне око витріщилося в нікуди. Язик завалився.

Усередині неї наростали ридання. Крихітна частинка Сюзен, внутрішня нянька, переконувала, що це всього лише виснаження, хвилювання і наслідки адреналіну. Не плакати ж їй над мертвою свинею!

Але її інша частина барабанила у бік вепра обома кулаками.

– НІ, ти не можеш! Ми врятували тебе! Смерть не входила в наш план!

Здійнявся вітер.

У ландшафті щось змінилося – під снігом відбувся якийсь рух. Гілки стародавніх дерев легенько колихнулися, струснувши маленькі голочки льоду.

Зійшло сонце.

Світло пронеслося над Сюзен, ніби безгучний вітер. Воно було сліпучим. Дівчина присіла, прикриваючи очі долонею. Велетенська червона куля перетворила кригу на померзлих гілках у вогонь.

Золоте сяйво вдаряло в гірські вершини, перетворюючи кожну на сліпучий, беззвучний вулкан. Воно котилося вперед, проникаючи в долини й несучись схилами, невпинне... Пролунав стогін.

У снігу замість вепра тепер лежав чоловік.

Він був оголений – якщо не враховувати пов’язку зі шкури якоїсь тварини. У нього було довге волосся, заплетене ззаду в товсту косу, настільки просякнуту кров’ю і брудом, що вона стала схожа на повсть. З собачих укусів струмувала кров.

Якусь мить Сюзен просто дивилася, а тоді, міркуючи чимось іншим, аніж головою, методично відірвала від своєї нижньої спідниці кілька смужок, щоб перев’язати найстрашніші рани.

«Справжній талант, – сказала маленька частина її мозку. – Зберігати холодну голову в надзвичайних ситуаціях».

Принаймні холодне щось.

І взагалі, це радше недолік характеру.

Чоловік був вкритий татуюваннями. Сині завитки та спіралі по всьому тілу було ледь видно через кров.

Він розплющив очі й витріщився на небо.

– Ти можеш встати?

Його погляд звернувся на неї. Він спробував ворухнутися, але впав на спину.

Зрештою, їй вдалося допомогти йому сісти. Сюзен закинула його руку собі на плечі й підняла його на ноги. Чоловік захитався. Вона зі всіх сил намагалася ігнорувати запах, який практично валив її з ніг.

Найкраще було спускатися донизу. Навіть якщо його мозок ще не запрацював, то ноги, схоже, зрозуміли план.

Вони пробрели вниз через замерзлі ліси, де сніг світився помаранчевим під променями сонця. Холодна синя темінь усе ще ховалася в заглибинах, схожих на крихітні келишки зими.

Татуйований чоловік поруч із нею раптово булькнув. Він вислизнув з її рук і провалився по коліна в сніг, хапаючись за горло й задихаючись. Його дихання нагадувало шум пили.

– Що на цей раз? Що трапилося? У чому справа?

Він повернувся до неї, закотив очі й знову схопився за горло.

– Щось застрягло? – вона з усієї сили вгатила його по спині, але він опустився на лікті й коліна, намагаючись вдихнути.

Тоді Сюзен схопила його під пахвами, потягнула догори й обхопила за пояс. «О боги, що робити далі, я ж ходила на курси, тепер ніби треба стиснути одну руку в кулак, тоді покласти іншу руку на неї, потягнути догори й натиснути, ось так...»

Чоловік кашлянув, щось вилетіло з його рота, відбилося від дерева й приземлилося в снігу.

Дівчина опустилася на коліна, щоб роздивитися, що це.

Це була маленька чорна квасолина.

Високо на гілці заспівала якась пташка. Вона подивилася догори. В’юрок зістрибнув з неї і перелетів до іншої гілки.

Коли вона озирнулася, чоловік встиг змінитися. Тепер він був одягнений у важкі хутра, мав хутряний каптур та хутряні чоботи. Він спирався на спис із кам’яним вістрям і мав набагато сильніший вигляд.

Через ліс щось бігло, майже непомітне – лише тінь. На мить перед нею вистрибнув білий заєць і рушив іншою доріжкою.

Вона озирнулася. Хутра зникли, і чоловік набув старшого вигляду, хоча очі залишалися колишніми. На ньому були щільні білі ряси, що робили його дуже схожим на священника.

Коли птах знову проспівав, вона не відвернулася. І зрозуміла, що помилялася, думаючи, що чоловік змінюється, наче при перегортанні сторінок. Усі образи з’являлися нараз – і багато інших теж. Побачене залежало від того, як дивитися.

«Ага. Чудово, що я спокійна й звикла до такого, – подумала вона. – Інакше б просто не витримала...»

Тепер вони опинилися на краю лісу.

На певній віддалі від них стояли чотири величезні кабани, випускаючи хмаринки пару, перед саньми, начебто виготовленими з грубо обтесаних дерев. З почорнілої деревини споглядали обличчя, може, висічені каменем, а може, дощем і вітром.

Батько Вепр заліз на сани й всівся. За кілька останніх кроків він значно набрав вагу, і тепер було важко побачити в ньому щось інше, окрім величезного чоловіка в червоній одежі, вкритій крижинками. Лише у випадкових відблисках сніжинок можна було розгледіти шерсть або ікла.

Посовавшись на сидінні, він нагнувся і дістав фальшиву бороду, здивовано її оглядаючи.

– ВИБАЧ, – сказав голос позаду Сюзен. – ЦЕ МОЯ.

Батько Вепр кивнув Смерті, як один ремісник іншому, а тоді кивнув Сюзен. Вона не була впевнена в тому, що їй щойно подякували – це був радше жест визнання, підтвердження того, що було зроблено те, що потрібно було зробити. Але це не була подяка.

Тоді він натягнув віжки, стиснув зуби, і сани рушили.

Вони спостерігали, як ті зникають удалині.

– Я ніби чула, – сказала Сюзен, – що червоно-біле вбрання Батька Вепра придумали зовсім недавно.

– НІ. ПРО НЬОГО ПРОСТО ЗГАДАЛИ.

Тепер Батько Вепр перетворився на червону цятку на іншому боці долини.

– Ну, щодо одягу більше питань немає, – сказала Сюзен. – Але я ще хотіла би знати, суто з наукового інтересу... ти був впевнений, що я виживу, правда?

– Я БУВ ДОВОЛІ ВПЕВНЕНИЙ.

– Чудово.

– Я ПІДКИНУ ТЕБЕ ДОДОМУ, – мовив Смерть за якийсь час.

– Дякую. А тепер... скажи мені...

– ЩО СТАЛОСЯ Б, ЯКБИ ТИ ЙОГО НЕ ВРЯТУВАЛА?

– Так! Сонце однаково зійшло б?

– НІ.

– Облиш. Невже ти думаєш, що я в це повірю? Це ж астрономічний факт.

— СОНЦЕ НЕ ЗІЙШЛО Б.

Вона повернулася до нього.

– Це була довга нічка, дідусю! Я втомилася і хочу нарешті прийняти ванну! А не вислуховувати якісь дурниці!

– СОНЦЕ НЕ ЗІЙШЛО Б.

– Дійсно? І що тоді?

– СВІТ ОСВІТЛЮВАЛА БИ ЗВИЧАЙНА КУЛЯ ПАЛАЮЧОГО ГАЗУ.

Певний час вони йшли мовчки.

– Ага, – беземоційно мовила Сюзен. – Гра слів. А я ж думала, що ти завжди дивишся на все прямолінійно.

– ІНАКШЕ, НІЖ ПРЯМОЛІНІЙНИМ, МЕНЕ НЕ НАЗВЕШ. А ГРА СЛІВ – ТИПОВА ЛЮДСЬКА РОЗВАГА.

– Гаразд, – сказала Сюзен. – Я не дурна. Ти натякаєш, що людям потрібні... фантазії, щоб зробити життя стерпнішим?

– ТИ ДІЙСНО ТАК ГАДАЄШ? ЩО ЦЕ – НАЧЕ ЯКАСЬ РОЖЕВА ПІҐУЛКА? НІ. ЛЮДЯМ ПОТРІБНІ ФАНТАЗІЇ, ЩОБ БУТИ ЛЮДЬМИ. ЩОБ БУЛО МІСЦЕ, ДЕ ЗАНЕПАЛИЙ ДУХ ЗУСТРІНЕ ЩОРАЗ МОГУТНІШОГО ПРИМАТА.

– Зубні феї? Батьки Вепри? Маленькі...

– ТАК. У ЯКОСТІ ПРАКТИКИ. СПЕРШУ ПОТРІБНО НАВЧИТИСЯ ВІРИТИ В МАЛЕНЬКУ БРЕХНЮ.

– Щоб потім повірити в більшу?

– ТАК. У ПРАВОСУДДЯ. ЖАЛІСТЬ. ОБОВ’ЯЗОК. І ПОДІБНІ РЕЧІ.

– Але це абсолютно різне!

– ТИ ТАК ДУМАЄШ? ТОДІ ВІЗЬМИ ВСЕСВІТ, РОЗІТРИ ЙОГО В НАЙДРІБНІШИЙ ПОРОШОК І ПРОСІЙ КРІЗЬ НАЙМЕНШЕ СИТО. ПІСЛЯ ЧОГО ПОКАЖИ МЕНІ ХОЧ ОДИН АТОМ СПРАВЕДЛИВОСТІ ЧИ МОЛЕКУЛУ ЖАЛОСТІ. ОДНАК... – Смерть махнув рукою. – ОДНАК ТИ ПОВОДИШСЯ, НАЧЕ У СВІТІ ІСНУЄ ІДЕАЛЬНИЙ ПОРЯДОК, НАЧЕ ІСНУЄ ПЕВНА... ПЕВНА ПРАВИЛЬНІСТЬ У ВСЕСВІТІ, ЗА ЯКОЮ МОЖНА СУДИТИ.

– Так, але люди повинні в це вірити, інакше який сенс...

– САМЕ ДО ЦЬОГО Я ВЕДУ.

Вона спробувала зібратися з думками.

– ІСНУЄ МІСЦЕ, ДЕ ДВІ ГАЛАКТИКИ СТИКАЮТЬСЯ ВЖЕ МІЛЬЙОН РОКІВ, – ні сіло ні впало повідомив Смерть. – НЕ НАМАГАЙСЯ ПЕРЕКОНАТИ МЕНЕ, ЩО ЦЕ ПРАВИЛЬНО.

– Так, але люди не думають про це, – сказала Сюзен. «Десь там є ліжко...»

– ПРАВИЛЬНО. ЗІРКИ ВИБУХАЮТЬ, СВІТИ СТИКАЮТЬСЯ, У ВСЬОМУ СВІТІ ЗНАЙДЕТЬСЯ ОБМАЛЬ МІСЦЬ, В ЯКИХ ЛЮДИ МОГЛИ Б ЖИТИ, НЕ БОЯЧИСЬ ЗАМЕРЗНУТИ ЧИ ЗГОРІТИ ЖИВЦЕМ. ОДНАК ТИ ВІРИШ, ЩО... ЩО ЛІЖКО – ЦЕ НОРМАЛЬНА РІЧ. ДИВОВИЖНИЙ ТАЛАНТ.

– Талант?

– О, ТАК. ОСОБЛИВИЙ РІЗНОВИД ТУПОСТІ. ВИ ГАДАЄТЕ, ЩО ВЕСЬ ВСЕСВІТ – У ВАС У ГОЛОВАХ.

– З твоїх слів випливає, що ми якісь божевільні, – сказала Сюзен. «Приємне тепле ліжко...»

– НІ. АЛЕ ВАМ НЕОБХІДНО ПОВІРИТИ В РЕЧІ, ЯКИХ НАСПРАВДІ НЕМАЄ. ЯК ІНАКШЕ ВОНИ МОЖУТЬ З’ЯВИТИСЯ? – запитав Смерть, допомагаючи їй залізти на Хропунця.

– Ці гори, – мовила Сюзен, коли кінь здійнявся. – Це справжні гори, чи лише тіні?

– ТАК.

Сюзен знала, що більше він нічого не скаже.

– Слухай... я загубила меч. Десь у країні Зубної Феї.

Смерть стенув плечима.

– Я МОЖУ ЗРОБИТИ ЩЕ ОДИН.

– Дійсно?

– ЗВИЧАЙНО. ПРИНАЙМНІ БУДЕ ЧИМ ЗАЙНЯТИСЯ. НЕ ТУРБУЙСЯ ПРО ЦЕ.

Верховний верховик бадьоро наспівував під ніс, вдруге зачісуючи свою бороду й щедро сприскуючи її засобом, який мав запах радше препарату витяжки з ласки, а не приємний чоловічий аромат[26]26
  Насправді це і був приємний чоловічий аромат. От тільки для самиць ласок. – Прим. авт.


[Закрыть] (як він очікував). Після чого він увійшов у кабінет.

– Пробач, що запізнився, але... – почав він.

Там не було нікого. Тільки з дуже-дуже далекої далечіні пролунав звук, наче хтось висякав носа, змішаний із дзинь-дзилинь-дзень-дзелень в’янучої магії.

Сяйво вже озолотило вершечок Вежі мистецтв, коли Хропунець зупинився в повітрі біля балкона дитячої кімнати. Сюзен злізла на прохолодний сніжок і якусь мить стояла, вагаючись. Коли хтось змінює свої плани, щоб підкинути вас додому, вважається ввічливим запросити його досередини. З іншого боку...

– НЕ ЗАЗИРНЕШ ДО МЕНЕ НА ВЕПРОНІЧНУ ВЕЧЕРЮ? – із надією запитав Смерть. – АЛЬБЕРТ УЖЕ СМАЖИТЬ ПУДИНГ.

– Смажить пудинг?

– АЛЬБЕРТ ЗНАЄТЬСЯ НА СМАЖЕНОМУ. А ЩЕ ВІН НІБИТО МАВ ЗВАРИТИ ВАРЕННЯ. ПРИНАЙМНІ ВЕСЬ ЧАС ПРО ЦЕ РОЗВОДИВСЯ.

– Я... е-е... на мене насправді чекають тут, – сказала Сюзен. – Гетри завжди влаштовують багато розваг. Запрошують бізнес-друзів. Напевно, весь день... мені доведеться наглядати за дітьми...

– ХТОСЬ ПОВИНЕН ЦЕ РОБИТИ.

– Не вип’єш чогось, перш ніж піти? – здалася Сюзен.

– ЗА ЦИХ ОБСТАВИН ЧАШЕЧКА КАКАО БУЛА Б ДОРЕЧНОЮ.

– Чудово. На каміні стоїть коробочка з печивом.

Сюзен з полегшенням рушила у маленьку кухню.

Смерть сів у скрипуче плетене крісло, зарив ноги в килим і з цікавістю озирнувся навколо. Він почув подзвякування чашок, тоді звук, схожий на глибокий вдих, після чого запала тиша.

Смерть дістав одне печиво з коробки. З каміна звисали дві заповнені панчохи. Він обмацав їх із професійним задоволенням, а потім знову відкинувся в кріслі й узявся розглядати шпалери в дитячій кімнаті. Схоже, на них, окрім інших представників фауни, зображалися кролики в жилетах. Це його зовсім не здивувало. Смерть час від часу з’являвся власною персоною навіть кроликам, щоб пересвідчитися, що все відбувається, як треба. Однак він ніколи не зустрічав кролика в жилеті. Смерть і не міг очікувати чогось такого – якби не стикався з тим, як люди зображують Всесвіт. Справжнє благословення, що в них не було золотих годинників і циліндрів на додачу!

Люди також полюбляли танцюючих свиней. І ягнят у капелюхах. Однак Смерть знав, що більшість людей сприймала цих тварин виключно як прелюдію до відбивних і ковбаси. Залишалося загадкою, навіщо потрібно одягати їх на дитячих шпалерах. Привіт, любі дітки, це те, що ви незабаром з’їсте... Він відчував, що якби знайшов ключ до цієї таємниці, то значно поглибив би свої знання про людей.

Смерть перевів погляд на двері. На них висіли капелюшок і гувернантське пальто Сюзен. Пальто було сірим, як і капелюх – сірий, круглий і нудний. Смерть не знав аж так багато про людську психіку, але відразу розпізнавав захисне забарвлення, коли його бачив.

Занудність. Тільки люди могли її винайти. Ну і фантазія!

Двері розчахнулися.

На превеликий жах, Смерть побачив, що зі спальні вийшло мале дитя невизначеної статі, тихенько пробрело по підлозі й стягнуло панчохи з каміна.