Текст книги "Батько Вепр"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 18 страниц)

Неподалік від колони лежала величезна крижана плита, розтрощена на тітматки. Крізь пробиту колоною діру в даху виднілися зірки. Поки вона дивилася вгору, кілька шматочків льоду обвалилися в кучугуру.

Раптово поряд із нею з’явився крук і втомлено опустився на крижану брилу неподалік.

– Це місце – справжнісінький морг, – зауважила Сюзен.

– І він явно стане моїм, якщо я... сьогодні ще кудись полечу, – задихаючись, мовив крук, дозволяючи Смерті Щурів злізти з його спини. – Я, здається, не підписувався на далекі й супершвидкісні подорожі. Я вже мав би бути десь у лісі, створювати винахідливо прикрашені конструкції для приваблення самиць.

– Таке роблять наметникові, – сказала Сюзен. – А не круки.

– А ти в нас великий орнітолог? – уїдливо поцікавився крук. – Я тут обід пропускаю, якщо тебе це хоч трішечки обходить.

І покрутив очима в різні боки.

– То де всі вогні? – запитав він. – Де галас? Де веселі маленькі чоловічки в гостроверхих капелюшках і червоно-зелених костюмчиках, що непереконливо, але ритмічно постукують по дерев’яних іграшках молоточками?

– Це більше нагадує храм якогось стародавнього бога грому, – зауважила Сюзен.

– ПИСК.

– Ні, я правильно звірилася з картою. Хай там як, Альберт теж тут був. Повсюди розсипаний сигаретний попіл.

Щур зістрибнув з кучугури й трохи полазив довкола, наблизивши кістяну мордочку до землі. Кілька хвилин понюхавши сніг, він видав писк і чкурнув у темряву.

Сюзен пішла за ним. Коли її очі призвичаїлися до слабкого синьо-зеленого світіння, вона побачила щось, що вивищувалося над підлогою. Це була піраміда зі сходів, на вершині якої містилося величезне крісло.

Колона позаду неї заскрипіла й трохи похилилася.

– ПИСК.

– Щур каже, що це місце нагадує йому стару шахту, – сказав крук. – Знаєш, після того, як її покинули й перестали піклуватися про підпори дахів й тому подібне. Я таких безліч бачив.

«Принаймні ці сходинки були для людини», – думала Сюзен, ігноруючи балаканину крука.

Сніг валив ще крізь один пролом у даху. На цьому місці було багацько слідів Альберта.

– Можливо, старий Батько Вепр зазнав аварії? – припустив крук.

– ПИСК?

– Ну, це цілком могло статися. Свині ж не особливо аеродинамічні. І сніг, погана видимість, велика хмара попереду виявляється скелею, але вже запізно, на тебе дивляться чоловічки в шафрановій одежі, ти відчайдушно намагаєшся згадати, чи повинен засунути чиюсь голову собі між ноги, а тоді – БУМ! І казочці кінець. Якимось альпіністам-щасливцям вдається знайти цілу гору ковбасок та реєстратор польоту.

– ПИСК!

– Так, але він же старий. У такому віці вже не варто по небу літати.

Сюзен витягнула щось напівзасипане снігом.

Це був льодяник у червоно-білу смужку.

Вона розгребла сніг й знайшла дерев’яного солдатика в уніформі такого кольору, яка б не викликала зацікавлення хіба в нічному клубі для хамелеонів під важкими наркотиками. Подальші пошуки привели її до зламаної труби. Із темряви знову почулося скрипіння.

Крук відкашлявся.

– Коли щур говорив, що це місце нагадує шахту, – сказав він, – він мав на увазі, що покинуті шахти скриплять і тріщать так само, розумієш? Ніхто не слідкує за викопною ямою. Усе осипається. Не встигнеш спам’ятатися – і тебе зітре на порошок. Я лиш хотів сказати, що довго розгулювати тут не варто.

Сюзен рушила далі, поринувши в роздуми.

Тут усе було якимось неправильним. Будівля мала вигляд, ніби пустувала роками, що просто не могло бути правдою.

Найближча до неї колона зарипіла й трохи похилилася. З даху посипалися крихітні імлисті кристалики льоду.

Звісно, це місце й не можна було назвати нормальним. Неможливо побудувати настільки великий крижаний палац. Він чимось нагадував будинок Смерті. Коли він його надовго покидав, усі ті призупинені процеси, часові та фізичні, відновлювали свою дію. Немов проривалася якась гребля. Вона вже повернулася, щоб піти геть, і знову почула скрипіння. Воно практично не відрізнялося від вимучених скрипів льоду, за винятком того, що лід зазвичай не стогнав: «О Боже».

У кучугурі лежала якась фігура. Її було складно побачити через довге біле вбрання. Вона була розпластана, ніби впала на сніг, задумавши зробити на ньому ангела, а тоді передумала.

На її голові була подоба вінка, очевидно, із виноградного листя.

І вона не переставала стогнати.

Сюзен підняла очі. Даху тут також не було. Але хто може впасти з такої висоти й вижити?

У будь-якому разі, не людина.

Однак він мав вигляд людини і, теоретично, досить молодої. Але лише теоретично, оскільки навіть при розрідженому світінні, що відбивалося від снігу, обличчя хлопця виказувало, що життя його дістало.

– З тобою все добре? – наважилася запитати вона.

Розпластана постать розплющила очі й подивилася прямо вгору.

– Шкода, що я не помер... – застогнав він.

Шматок криги розміром із будинок обвалився десь у глибинах замку й вибухнув градом гострих уламків.

– Це місце то швидко виправить, – зауважила Сюзен. Вона взяла хлопчину попід руки й витягнула зі снігу. – Думаю, нам пора звідси вшиватися, як гадаєш? Тут зараз усе обвалиться.

– О Боже...

Їй вдалося закласти його руку собі на шию.

– Іти можеш?

– О Боже...

– Набагато ефективніше замовкнути й спробувати пересувати ногами.

– Пробач, схоже, у мене... забагато ніг.

Сюзен доклала всіх зусиль, щоб підняти його, і вони, похитуючись і ковзаючи, рушили до виходу.

– Моя голова, – застогнав хлопчина. – Моя голова. Моя голова. Моя голова. Просто розколюється. Моя голова. Ніби хтось б’є по ній. Моя голова. Молотком.

Так і було. Між вологих кучерів сидів крихітний зелено-фіолетовий бісик із велетенським молотком. Він приязно кивнув Сюзен і знову вдарив молотком.

– О Боже...

– Це необов’язково! – вигукнула Сюзен.

– Хочеш мене повчити? – вишкірився бісик. – Думаєш, краще впоралася би з моєю роботою?

– Я б її взагалі не робила!

– Ну, комусь доводиться таке робити, – зауважив бісик.

– Він. Частина. Договору, – сказав хлопець.

– От бачиш? – сказав бісик. – Не потримаєш молоток, поки я намащую його язик жовтим нальотом?

– Ану геть!

Сюзен спробувала схопити створіння. Воно відскочило, усе ще стискаючи молоток, і схопилося за колону.

– Я частина договору, я... – заверещав бісик.

Хлопець обхопив голову руками.

– Я жахливо почуваюся, – сказав він. – Може, у тебе знайдеться тропіки льоду?

Після чого будівля обвалилася – оскільки деякі умовності сильніші, ніж звичайні закони фізики.

Руйнація Замку Кісток виглядала велично, вражала і здавалася нескінченною. Колони обвалилися, зісковзнула льодяна черепиця, лід затріщав і розколовся. Повітря над руїною заповнювалося хмаркою снігу та кришталиків криги.

Сюзен спостерігала це все з-за дерев. Хлопчина, якого підтримував найближчий стовбур, розплющив очі.

– Дивовижно, – пробурмотів він.

– Ти про те, як усе знову перетворюється на сніг?

– Ні, про те, як ти просто схопила мене й побігла. Ой!

– А, це.

Лід і далі кришився. Упавши, колони розсипалися на дрібні крижинки.

Коли хмаринка снігу нарешті вляглася, навколо не було нічого, окрім снігових заметів.

– Ніби нічого і не було, – сказала Сюзен вголос. Вона повернулася до фігури, яка продовжувала стогнати. – То що ти тут забув?

– Не знаю. Я просто розплющив. Очі. І ось я тут.

– Хто ти?

– Я... гадаю, мене звати Сушняк. Я... я О Боже похмілля.

– Існує бог похмілля?

– О Боже, – виправив він. – Стикаючись зі мною, люди хапаються за голову й стогнуть: «О Боже». Скільки вас тут?

– Що? Тут тільки я одна!

– А. Чудово. Прекрасно.

– Ніколи не чула про бога похмілля.

– Ну а про Наливая, бога вина, ти чула? Ай!

– Так, звісно.

– Такий товстун, носить виноградний вінок на голові, завжди зображений зі склянкою в руці... Ой. Ну, то знаєш, чому він такий веселий? Чому в нього усмішка від вуха до вуха? Тому, що він знає, що вранці почуватиметься добре! Тому...

– ...що похмілля завжди дістається тобі? – запитала Сюзен.

– Я ж навіть не п’ю! Ой! Але здогадайся, хто щоранку змушений обіймати унітаз? А-а-а, – він замовк і схопився за голову. – Це нормально, якщо мені здається, що мою голову зсередини вкриває собача шерсть?

– Не думаю.

– Ай, – Сушняк захитався. – Знаєш, часом люди кажуть: «Я ввечері випив п’ятнадцять пляшок пива, а коли прокинувся, то був тверезий як огірочок»?

– Ага.

– Скотиняки! Це тому, що я прокинувся, стогнучи в калюжці перетравленого чилі. Хоч раз, благаю, усього лиш раз, дозвольте мені прокинутись і побачити, що моя голова ні до чого не прилипла, – він зупинився. – А в цьому лісі є жирафи?

– Так високо? Сумніваюся.

Він нервово зиркнув повз голову Сюзен.

– Навіть кольору індиго, такі типу видовжені й мерехтливі?

– Малоймовірно.

– Слава богам, – він захитався взад і вперед. – Пробач, схоже, сніданок вирішив мене покинути.

– Але ж уже майже ніч!

– Правда? У такому разі, мабуть, це вечеря.

Він обережно склався і впав на сніг за деревом.

– Шкіра та кості, – озвався голос з гілки. Це був крук. – Із шиї наче коліно стирчить.

Після шумної інтерлюдії О Боже знову постав перед ними.

– Я знаю, що мав би їсти, – пробурмотів він. – От тільки їжу я бачу лиш тоді, коли вона покидає мій рот.

– Що ти там робив? – поцікавилася Сюзен.

– Ой! Без поняття, – озвався О Боже. – Справжнє щастя, що я не опинився там із дорожнім знаком у руках і... – він здригнувся і замовк, – вбраний у жіночу білизну, – він зітхнув. – Хтось десь як слід розважився, – задумливо сказав він. – От би хоч раз це був я.

– Спробуй напитися, от тобі порада, – сказав крук. – Клин клином вибивають.

– Але чому саме тут? – наполягала Сюзен.

О Боже перестав намагатися перегледіти крука.

– Не знаю, «тут» – це де?

Сюзен озирнулася туди, де раніше був замок. Він повністю зник.

– Буквально мить тому там була дуже важлива будівля, – сказала вона.

О Боже обережно кивнув.

– Я часто бачу речі, яких мить тому там ще не було, – сказав він. – І дуже часто за мить їх вже немає. Що, чесно кажучи, переважно – справжнісіньке благословення, тому я зазвичай особливо про це не замислююся.

Він знову склався навпіл і впав у сніг.

«Залишився лише сніг, – подумала Сюзен. – Лише сніг і вітер. Немає навіть руїни».

Її знову охопила впевненість, що замок Батька Вепра не просто зник. Ні... його тут ніколи й не було. Не було ні руїни, ні жодного сліду.

Це було досить дивне місце. Тут, за легендою, жив Батько Вепр. Дивно, якщо задуматися. Не схоже, що це місце для старого веселого іграшкаря.

У деревах позаду них свистів вітер. З гілок сипався сніг. З темряви почувся цокіт копит.

Маленька павукоподібна постать ковзнула по кучугурі й приземлилася на голову Сушняка. Тоді вона зиркнула на Сюзен своїми очицями-жучками.

– Якщо дозволите... – сказав бісик, дістаючи величезний молоток. – Деяким із нас треба працювати, знаєте, навіть попри метафоричні, а точніше, фольклорні переконання.

– Та щезни вже!

– Якщо ви гадаєте, що я поганий, зачекайте, поки з’являться маленькі рожеві слоненята, – огризнувся бісик.

– Не вірю жодному слову.

– Вони вилітають із його вух і крутяться навколо голови, настирливо цвірінькаючи.

– Оу, – глибокодумно озвався крук. – Схоже на малинівок. Не виключено, що вони на таке здатні.

Сюзен раптом відчула, що не хоче його залишати тут. Він ж людина. Ну, принаймні тілесно. Щонайменше мав дві руки та ноги. Він може замерзнути на смерть. Звичайно, бог, або навіть О Бог, напевно, не міг би, але люди думали інакше. Не можна просто так залишити когось у біді. Вона навіть запишалася цим проявом нормального мислення.

Крім того, він може мати певні відповіді, якщо їй вдасться привести його до стану, достатнього для розуміння запитань.

Із засніженого узлісся за ними спостерігали звірячі очі.

Пан Купи-Продай сидів на вологих сходах і ридав. Ближче до відділу іграшок він підійти не міг. Кожного разу, коли він намагався це зробити, натовп збивав його з ніг і відтісняв на сам край.

– Доброго вечора, пане, – почувся чийсь голос, і він підняв затуманений погляд на маленьку і чомусь неправильну постать, яка щойно до нього звернулася.

– Ти один із ельфів? – запитав він, подумки перебравши всі інші варіанти.

– Ні, пане. Насправді, я не ельф, пане, а капрал Ноббс із Нічної сторожі. А це – констебль Відвідай, пане, – створіння подивилося на шматок паперу в ручці. – А ви пан Занехай?

– Купи-Продай!

– Ага, точно. Від вас до Штабу Нічної сторожі прибув посланець, і ми відреагували зі швидкістю, достойною похвали, пане, – доповів капрал Ноббс. – Попри той факт, що сьогодні Вепроніч, відбувається казна-що, і, що найголовніше, незважаючи на вепронічну вечірку. Але це неважливо, тому що наш Умивальня, тобто констебль Відвідай, не п’є, пане, релігія не дозволяє, а я хоч і п’ю, пане, приїхав добровільно, тому що це мій громадянський обов’язок, пане, – сказав він і віддав салют – або зробив те, що, на його думку, було салютом. Не додаючи: «А такий негідник-багатій, як ти, просто повинен висловити свою вдячність офіцерові пляшечкою-другою різдвяного трунку чи ще якимось помітним чином», – оскільки все його тіло буквально кричало про це. Навіть вуха Ноббі були здатні натякати.

На жаль, пан Купи-Продай не був у тому настрої, щоб сприймати тонкі натяки. Він встав і тицьнув тремким пальцем у верхню сходинку.

– Я хочу, щоб ви піднялися туди, – сказав він, – і заарештували його!

– Арештували кого, пане? – поцікавився капрал Ноббс.

– Батька Вепра!

– За що, пане?

– За те, що він нагло розсівся в гроті, роздаючи подарунки!

Капрал Ноббс задумався.

– Ви часом з приводу свята не хильнули? – сказав він із надією.

– Я не п’ю!

– Дуже мудро, пане, – відказав констебль Відвідай. – Алкоголь – це безчестя душі. Оссорій, книга друга, вірш двадцять чотири.

– Заждіть, пане, – спантеличено мовив капрал Ноббс. – Я гадав, що призначення Батька Вепра і полягає в тому, щоб дарувати подарунки.

Цього разу задумався уже пан Купи-Продай. Дотепер він не до кінця розібрався в отриманих фактах, лише визнав їхню неправильність.

– Цей Батько Вепр – самозванець! – заявив він. – Так, точно! Він просто вдерся сюди!

– Знаєте, я завжди це підозрював, – сказав Ноббі. – Я гадав: невже Батько Вепр щороку проводить два тижні в дерев’яному гроті в магазині Анк-Морпорка? У саму годину пік? Ха! Малоймовірно! Напевно, це просто якийсь бородатий старий, думав я.

– Розумієте... це не той Батько Вепр, що завжди, – сказав Купи-Продай, намагаючись повернути землю, що втікала з-під ніг. – Він просто з’явився нізвідки!

– О, інший самозванець? Не звичний самозванець?

– Ну... так... ні...

– І почав роздавати подарунки? – перепитав капрал Ноббс.

– Саме це я і сказав! Справжній злочин!

Капрал Ноббс задумливо потер носа.

– Ну, майже, – погодився він, усе ще сподіваючись на шанс отримати святкову винагороду. Раптово його осінило. – Він роздає ваші подарунки, пане?

– Ні, він приніс їх зі собою!

– Он як! Ну, якби він роздавав ваші подарунки, то так, тут ще можна побачити проблему. Це надійна ознака злочину – пропажа речей. А от з появою речей уже складніше. Якщо йдеться не про руки чи ноги, звичайно. Чесно кажучи, було б простіше, якби він крав речі.

– Це магазин, – сказав пан Купи-Продай, нарешті діставшись до кореня проблеми. – Ми не роздаємо товар. Як можна очікувати, що люди купуватимуть речі, якщо хтось просто роздає їх задарма? А тепер, будь ласка, підіть і виведіть його геть.

– Що, типу арештувати Батька Вепра?

– Так!

– У вашому магазині?

– Так!

– На очах в усіх цих діток?

– Т... – пан Купи-Продай завагався. Він із жахом зрозумів, що капрал Ноббс, попри всі очікування, має рацію. – Думаєте, то буде недобре? – запитав він.

– Складно уявити, що в цьому взагалі може бути хорошого, пане.

– А потайки цього ніяк не зробиш? – поцікавився він.

– Потайки? Ах, ну, так спробувати можна, – сказав капрал Ноббс. Речення зависло в повітрі, як простягнута рука.

– Без винагороди не залишитеся, – зрештою сказав пан Купи-Продай.

– Можете на нас покластися, – сказав капрал Ноббс, великодушний від перемоги. – Підіть у кабінет, налийте собі горнятко чаю, а ми все швиденько владнаємо. Будете нам навіки вдячні.

Пан Купи-Продай обдарував його поглядом, повним серйозних сумнівів, та проте зник із поля зору. Капрал Ноббс потер руки.

– Умивальне, там, звідки ти прибув, святкують Вепроніч? – запитав він, підіймаючись сходами на другий поверх. – Глянь на килим, схоже, тут надзюрила свиня...

– Ми називаємо це Постом святого Оссорія, – відказав Відвідай, який прибув із Омнії. – Але це не подія, пов’язана із забобонами чи комерційною діяльністю. Ми просто збираємося сім’єю, молимося і пестимося.

– На індичку, курочку й таке інше?

– Постимося, капрале Ноббс. Ми нічого не їмо.

– А, ясно. Ну, кожному своє, гадаю. Принаймні тобі не доводиться вставати рано-вранці, щоб зауважити, що те «нічого» надто велике, щоб вміститися в духовці. І жодних подарунків?

Вони поспішно відступили, рятуючись від двох дітисьок, які спускалися сходами, тягнучи величезний іграшковий човен.

– Часом вважають доречним обмінюватися новими релігійними брошурами, і, звісно ж, дітям зазвичай дарують «Книгу Оссорія», – сказав констебль Відвідай. – Іноді з картинками, – додав він, так обережно, ніби натякаючи на заборонені задоволення.

Повз них пройшла маленька дівчинка, несучи плюшевого ведмедика, більшого за неї. Він був рожевим.

– А мені завжди дарують солі для ванни, – поскаржився Ноббі. – А ще мило, піну, трав’яні мазі й купу іншої всячини, і я не можу зрозуміти чому, оскільки майже ніколи не миюся. Гадаєш, вони коли-небудь це усвідомлять?

– Просто жах, – озвався констебль Відвідай.

На другому поверсі скупчився натовп.

– Ха, ви тільки гляньте на це. Коли я був дитиною, Батько Вепр ніколи мені нічого не дарував, – зауважив капрал Ноббс, похмуро позираючи на дітей. – Я регулярно вішав панчоху, на кожну Вепроніч. Лише раз я там щось знайшов – блювотиння мого батька, – він зняв шолом.

Ноббс аж ніяк не був героєм, але в його очах з’явився блиск – як у когось, хто бачив забагато порожніх панчіх, та ще й одну повну й огидну. З ранки на його крихітній зморщеній душі зірвали кірку.

– Пора взятися за цього хлопчину, – сказав він.

Між Великою залою Академії та її головним входом розташований значно менший круглий зальчик або вестибюль, відомий як пам’ятний зал Архіректора Напихайла. Зараз ніхто вже не пам’ятав, як виникла ця назва, а також традиція кожної другої середи вшановувати[16]16
  Звісно, церемонії дотримуються і сьогодні. Якщо ви чхати хотіли на традиції тільки тому, що не знаєте, чому вони зародилися, то чим ви кращі за якихось іноземців? – Прим. авт.


[Закрыть] його, кладучи на високу кам’яну полицю на одній зі стін мідний пенні та смородинову булочку. Ридикуль стояв посередині залу, дивлячись вгору.

– Скажіть, Верховний верховику, ми ж ніколи не запрошували жінок на святкування Вепроночі?

– Звичайно, ні, Архіректоре, – відказав Верховний верховик. Він оглядав запилені крокви, дивуючись, що могло привернути увагу Ридикуля. – Хвала небесам, ні. Вони б усе зіпсували. Я завжди був у цьому впевнений.

– І всі служниці вільні аж до півночі?

– Дуже щедрий звичай, без сумніву, – відказав Верховний верховик, відчуваючи похрускування у шиї.

– Навіщо, чорт забирай, ми щороку вивішуємо омелу?

Верховний верховик обернувся навколо своєї осі, усе ще дивлячись вгору.

– Ну, ем... це... ну, це... це символічно, Архіректоре.

– Он як?

Верховний верховик відчув, що від нього очікувалося щось більше. Він порився в запилених горищах своєї освіченості.

– Ну... листя, розумієте... символізує... зелений, знаєте, тоді як ягоди, насправді, так, ягоди символізують... символізують білий. Так. Білий і зелений. Дуже... символічно.

Він замовк і почав чекати. На жаль, чекати довелось недовго.

– Символічно для чого?

Верховний верховик кашлянув.

– Не певен, що повинне бути якесь «щось», – сказав він.

– Га? Отже, – задумливо сказав Архіректор, – можна сказати, що білий і зелений символізують маленьку паразитичну рослинку?

– Так, точно, – зрадів Верховний верховик.

– Отже, омела насправді символізує омелу?

– Саме так, Архіректоре, – сказав Верховний верховик, щоб якось підтримати розмову.

– Дивна річ, – сказав Ридикуль настільки ж задумливим голосом. – Це твердження або є настільки глибоким, що потребує цілого життя, щоб повністю осмислити кожну частинку його значення, або абсолютною нісенітницею. Хм, чим же воно є насправді?

– Воно може бути водночас і тим, й іншим, – із відчаєм промовив Верховний верховик.

– І це зауваження, – сказав Ридикуль, – або дуже проникливе, або дуже банальне.

– Може бу...

– Не продовжуйте, Верховний верховику.

Хтось гарячково застукав у вхідні двері.

– А, це, мабуть, колядники, – зрадів Верховний верховик, щасливий, що хоч щось відволікло увагу. – Вони щороку приходять першими. Особисто мені завжди подобалася пісенька «Хлопчаки Білоліли».

Архіректор зиркнув на омелу, різко глянув на філософа, що сяяв усмішкою від вуха до вуха, і відсунув маленький засув у дверях.

– Ну-ну, друзі колядники, – почав він. – Ну, мушу сказати, що ви могли б вибрати кращий час...

У двері ввійшла постать у каптурі, несучи на плечах тіло без ознак життя.

Верховний верховик швидко відступив назад.

– О ні... тільки не сьогодні...

Тоді він помітив, що те, що він спочатку сприйняв за мантію, унизу обшите мереживом, а каптур (хоча це дійсно був каптур) був вишуканіший, ніж той, з яким він його переплутав.

– Забираєте чи приносите? – поцікавився Ридикуль.

Сюзен підняла каптур.

– Мені потрібна ваша допомога, пане Ридикуль, – сказала вона.

– Ти... ти часом не внучка Смерті? – сказав Ридикуль. – Ми зустрічалися кілька...

– Так, – зітхнула Сюзен.

– І... ти допомагаєш? – запитав Ридикуль, вказуючи бровами на постать, що спокійно звисала з її плеча.

– Мені потрібно, щоб ви його розбудили, – сказала Сюзен.

– Типу створити чудо? – запитав Верховний верховик, що стояв трохи позаду.

– Він не помер, – сказала Сюзен. – Він просто спить.

– Так всі говорять, – сказав Верховний верховик тремтячим голосом.

Практичніший Ридикуль підняв голову О Боже. Почувся стогін.

– Схоже, він нездужає, – зауважив він.

– Він – бог похмілля, – сказала Сюзен. – Точніше, О Боже похмілля.

– Дійсно? – здивувався Ридикуль. – Ніколи з таким не стикався. Дивина, та й годі. Можу пити всю ніч, а на ранок – свіжий, як ромашка.

О Боже розплющив очі, а тоді метнувся в бік Ридикуля і почав молотити його по грудях кулаками.

– Ах ти негідник, сволота, мерзенник! Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу...

Його очі заплющилися, і він сповз на підлогу.

– Чого це він? – поцікавився Ридикуль.

– Думаю, це була якась нервова реакція, – дипломатично промовила Сюзен. – Сьогодні відбувається щось дивне. Сподіваюся, він зможе сказати мені, у чому річ. Але для цього йому треба мислити тверезо.

– Іти принесла його сюди?! – скрикнув Ридикуль.

– ХО. ХО. ХО. ТАК, ЗВИЧАЙНО. ПРИВІТ, МАЛИЙ НА ІМ’Я БУГРИК БОРОДАВКО. ЩО ЗА МИЛЕ ІМ’Я. СІМ РОКІВ, ПРАВИЛЬНО? ДОБРЕ. ТАК, Я ЗНАЮ. НАДЗЮРИЛА НА ВСЮ ЧИСТУ ПІДЛОГУ. ТАК, ЗНАЄШ, ВОНИ ТАКЕ РОБЛЯТЬ. ТАК ЗАВЖДИ ЗІ СПРАВЖНІМИ СВИНЬМИ. ОСЬ, ТРИМАЙ, ПОДЯКИ НЕ ТРЕБА. ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ, І БУДЬ ЧЕМНИМ ХЛОПЧИКОМ. ТИ ЗНАЄШ, ЯКЩО ПОВОДИТИМЕШСЯ ПОГАНО, Я ВІДРАЗУ ПРО ЦЕ ДІЗНАЮСЯ. ХО. ХО. ХО.

– Ну, ви принесли в це маленьке життя крихітку чарів, – зауважив Альберт, коли наступна дитина побігла геть.

– МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ ВИРАЗ НА ЇХНІХ МАЛЕНЬКИХ ОБЛИЧЧЯХ, – зізнався Батько Вепр.

– Маєте на увазі суміш страху, благоговіння і неспроможності визначити, сміятися, плакати чи надзюрити в штани?

– ТАК. ОСЬ ЩО Я НАЗИВАЮ ВІРОЮ.

О Боже внесли у Велику залу й поклали на лавці. Довкола скупчилися старші чарівники, завжди готові допомогти тим, кому пощастило менше, ніж їм, залишитися в тому ж стані.

– Я знаю, що добре від похмілля, – сказав Декан, перебуваючи в святковому настрої.

Чарівники подивилися на нього з очікуванням.

– Помірно пити минулого вечора, – сказав Декан.

Він оглянув їх із широкою усмішкою.

– Це була гра слів, – сказав він, щоб перервати мовчання.

Однак мовчання повернулося.

– Дуже смішно, – сказав Ридикуль. Він обернувся назад і задумливо витріщився на О Боже.

– Кажуть, сирі яйця помічні для... – він злісно зиркнув на Декана, – тобто від похмілля, – сказав він. – І свіжий апельсиновий сік.

– Хапонська кава, – твердо сказав Викладач новітніх рун.

– Але в цього хлопаки не просто похмілля, а похмілля всіх людей на Диску, – зауважив Ридикуль.

– Я вже пробував сік, – пробурмотів О Боже. – Від нього я блюю й думаю про самогубство.

– Суміш гірчиці і хрону? – запропонував Завкаф неточних наук. – А ще краще в сметані. З анчоусами.

– Йогурт, – сказав Скарбій.

Ридикуль здивовано на нього подивився.

– Ну це поки що найадекватніший варіант, – сказав він. – Молодець. На твоєму місці, я би на цьому і зупинився, Скарбію. Гм. Звичайно, мій дядько завжди сварив соус Ого-Ого, – додав він.

– Маєш на увазі, хвалив? – перепитав Викладач новітніх рун.

– Скоріше за все, і те, й інше, – сказав Ридикуль. – Знаю, що колись він випив цілу пляшку, щоб врятуватися від похмілля, і це, однозначно, допомогло. Він мав дуже умиротворений вигляд, коли його готували до погребіння.

– Кора верби, – сказав Скарбій.

– Непогана ідея, – сказав Викладач новітніх рун. – Це анальгетик.

– Дійсно? Ну, напевно, краще покласти її йому просто до рота, – сказав Ридикуль. – З тобою все добре, Скарбію? Ти сьогодні на диво логічно мислиш.

О Боже розплющив очі, вкриті кіркою.

– Це все лайно дійсно допоможе? – пробурмотів він.

– Скоріше за все, воно тебе вб’є, – сказала Сюзен.

– А. Чудово.

– Можна випробувати Посилювач Енґлеберта, – сказав Декан. – Пам’ятаєте, коли Модо додав крихту до гороху? Нам вдалося осилити тільки одну горошинку!

– А ви не могли б зробити щось більш, ну, магічне? – запитала Сюзен. – Вивести з нього алкоголь чи щось таке?

– Звісно, але тепер це вже не алкоголь, – сказав Ридикуль. – Він перетворився на безліч гидотних отруток, які знущаються над його печінкою.

– З цим точно впорається Незмішувальний Ділитель Сполда, – сказав Викладач новітніх рун. – І це дуже просто. У результаті отримаєте велику скляну пляшку повну всього того лайна. Жодних проблем, якщо ви не проти побічних ефектів.

– Ну і які ж там побічні ефекти? – поцікавилася Сюзен, яка вже стикалася з чарівниками.

– Основний – полягає у тому, що його рештки опиняться в трохи більшій пробірці, – сказав Викладач новітніх рун.

– Живими?

Викладач новітніх рун зморщився й замахав руками.

– Загалом, так, – сказав він. – Тканини точно будуть живими. І, безумовно, тверезими.

– Думаю, ми розглядатимемо такі варіанти, після яких він збереже колишню форму і, бажано, життя, – сказала Сюзен.

– Ну, це треба було сказати заздалегідь...

А тоді Декан повторив слова, котрі вже століттями були значним рушієм прогресу.

– Чому б нам просто не змішати все й не подивитися, що з цього вийде? – запитав він.

І отримав від Ридикуля традиційну відповідь.

– Дійсно, варто спробувати.

На п’єдестал посередині залу помістили велику посудину для ліків. Чарівники і так любили перетворювати будь-яку подію на церемонію, але інстинктивно відчували, що лікування найсильнішого похмілля на світі повинне відбутися стильно.

Сюзен і Сушняк спостерігали за додаванням інгредієнтів. Приблизно посередині процесу суміш, що набула помаранчево-коричневого кольору, гучно булькнула.

– На вигляд не дуже багатообіцяюче, – зауважив Викладач новітніх рун.

Посилювач Енґлеберта був передостанньою складовою.

Декан кинув у суміш зеленувату кулю світла, що моментально зникла з поверхні. Єдиним видимим ефектом стали пурпурові бульбашки, що поповзли по стінках посудини й почали крапати на підлогу.

– І це все? – здивувався О Боже.

– Гадаю, йогурт був зайвим, – сказав Декан.

– Я цього не питиму, – твердо заявив Сушняк, а тоді схопився за голову.

– Але ж богів практично неможливо вбити, – сказав Декан.

– Чудово, – пробурмотів Сушняк. – Чому б тоді не засунути мої ноги до м’ясорубки?

– Ну, якщо ти думаєш, що це допоможе...

– Я очікував, що пацієнт хоч трохи опиратиметься, – зауважив Архіректор. Він зняв капелюх і виловив із потайної кишеньки в підкладці маленьку кришталеву кульку. – Погляньмо, що зараз робить бог вина. У цей вечір неважко буде знайти такого веселуна, як він...

Він подув на кульку й протер її рукою. А тоді усміхнувся.

– Ось і він, маленький негідник! Схоже, що на Дунманіфестіні. Так-так... лежить на дивані в оточенні оголених менад.

– Що? Маніяків? – перепитав Декан.

– Він мав на увазі... збудливих молодих жінок, – сказала Сюзен, що викликало щось на кшталт колективної реакції – усі чарівники немов ненароком потягнулися до блискучої кульки.

– Не до кінця розумію, що він робить, – сказав Ридикуль.

– Може, мені вдасться, – з надією пробурмотів Завкаф неточних наук.

Ридикуль відвернувся, щоб той не дістався кульки.

– Ага, ясно, – сказав він. – Схоже, він п’є... дуже схоже на пиво й настійку з чорної смородини, на мою думку...

– О Боже... – застогнав О Боже.

– А ці молоді жінки, – почав Викладач новітніх рун.

– На столі ще безліч пляшок, – продовжив Ридикуль. – Он у тій, гм, так, помиян, який, як ви знаєте, робиться з яблук...

– Переважно з яблук, – озвався Декан. – То що там з тими бідними дівчатами...

О Боже впав на коліна.

– ...а тут... у цій пляшці плаває черв’як...

– О Боже...

– ...а ще там... порожня склянка, велика, не до кінця розберу, що в ній, але звідти стирчить паперова парасолька. І кілька вишеньок на паличці. О, і смішна мавпочка.

– ...а-а-а...

– ...звісно, там ще багато інших пляшок, – весело зауважив Ридикуль. – Переважно різноманітні кольорові напої. Типу з дині, кокоса, шоколаду тощо. Дивно: усі склянки на столі – півлітрові кухлі.

Сушняк впав на підлогу.

– Ну добре, – пробурмотів він. – Я вип’ю цю гидоту.

– Вона ще не зовсім готова, – сказав Ридикуль. – О, дякую, Модо.

Навшпиньки увійшов Модо, штовхаючи візок. На візку стояла велика металева чаша з купою подрібненого льоду, з якого стирчала невеличка плящина.

– Зробив його спеціально на вепронічний бенкет, – сказав Ридикуль. – Ще не встиг як слід настоятися.

Він опустив кульку й витягнув з капелюха пару грубих рукавиць.

Чарівники кинулися врозтіч. Щойно стояли навколо Ридикуля – а уже за мить ховалися за найбільшими предметами умеблювання.

Сюзен відчула, що присутня на якійсь церемонії, але так і не дізналася її правил.

– Що це таке? – запитала вона, коли Ридикуль обережно витягнув пляшку.

– Соус Ого-Ого, – сказав Ридикуль. – Найкраща приправа, відома людству. Чудове доповнення до м’яса, риби, птиці, яєць і багатьох овочевих страв. Хоча краще його не пити, поки пляшка все ще вкрита конденсатом, – він оглянув пляшку, а тоді потер її пальцем, від чого пролунав жахливий скрип. – З іншого боку, – радісно зауважив він, – оскільки ефектом цього засобу може бути або смерть, або цілковите видужання, то ми, враховуючи те, що наш пацієнт практично безсмертний, найімовірніше, не прогадаємо.