Текст книги "Батько Вепр"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 18 страниц)

– Здається, це вона, – сказав голос зверху. – Можеш спускатися.

Заоберталося величезне колесо з масивними свинцевими тягарцями, і вежа почала складатися, поскрипуючи й скрегочучи. Останні кілька футів Сюзен подолала драбиною.

– Тут є кожен? – здивувався О Боже, спостерігаючи за дівчиною, що гортала сторінки.

– Так.

– Навіть боги?

– Усе живе й самосвідоме, – відказала Сюзен, не піднімаючи голови. – Це якось... дивно. Неначе вона в якійсь... в’язниці. Кому б знадобилося замикати зубну фею?

– Комусь із вкрай чутливими зубами?

Сюзен повернулася на кілька сторінок назад.

– Так... каптур на голові, якісь люди її кудись несуть... Але... – вона перегорнула сторінку... тут написано, що востаннє вона завітала до Банджо і... так, отримала зуба... а потім їй здалося, наче позаду неї хтось стоїть... поїздка на кареті... зняли каптур... якась дорога... і...

– І це все є в книзі?

– Це автобіографія. У кожного вона є. У ній записується все твоє життя.

– І в мене така є?

– Думаю, так.

– Ого. Прокинувся, проблювався, захотів померти. Таке собі чтиво, якщо чесно.

Сюзен перегорнула сторінку.

– Вежа, – сказала вона. – Її помістили у вежу. Фіалка зауважила, що та висока й біла всередині... але не зовні? Вона здається несправжньою. Навколо неї ростуть яблуні, але ці дерева якісь неправильні. А ще там є річка, але також якась дивна. У ній видно золотих рибок... на поверхні.

– Ага. Забруднення, – зі знанням сказав О Боже.

– Сумніваюся. Тут написано, що вона бачила, як вони плавають.

– На поверхні води?

– Так їй здалося.

– Справді? Може вона того запліснявілого сиру наїлася?

– І блакитне небо, але... вона, мабуть, помилилася... тут сказано, що блакитне небо було лише вгорі...

– Так-так. Найкраще місце для неба, – підтвердив О Боже. – Небо під тобою швидше за все передбачає неприємності.

Сюзен погортала сторінку туди-сюди.

– Вона має на увазі... що небо є над головою, але не з країв. Ніякого неба на горизонті.

– Пробач, – сказав О Боже. – На цьому світі я недовго й усвідомлюю це, але, на мою думку, небо на горизонті повинно бути. Інакше як дізнатися, що це горизонт?

У Сюзен закралося відчуття, що вона бачила щось схоже, але спогади сховалися, коли вона спробувала на них зосередитися.

– Я вже бачила це місце, – сказала вона, торкаючись сторінки. – Якби вона тільки придивилася до дерев... Тут написано, що в них коричневі стовбури та зелене листя, і сказано, що, на її думку, вони були дивними. І... – вона зосередилася на наступному параграфі. – Квіти. Ростуть у траві. З великими круглими пелюстками.

Сюзен знову втупилася в О Боже невидющими очима.

– Це дещо невідповідний ландшафт, – зауважила вона.

– Мені все здається доволі реальним, – сказав О Боже. – Небо. Дерева. Квіти. Мертві риби.

– Коричневі стовбури дерев? Зазвичай вони сіруваті та вкриті мохом. Коричневі стовбури можна побачити лише в одному місці, – сказала Сюзен. – Це те саме місце, де небо є лише над головою. Блакить ніколи не доходить до землі.

Вона підняла очі. У дальньому кінці коридору містилося одне з дуже високих, дуже тонких вікон. Воно виходило на чорні сади. Чорні кущі, чорна трава, чорні дерева. Скелетики риб плавають у чорних водах ставка під чорними водяними ліліями.

Певні кольори там таки вирізнялися, але їх можна було отримати, лише пропустивши чорний промінь через призму. То тут, то там вгадувалися відтінки, у деяких місцях чорний можна було сприйняти за темно-фіолетовий або опівнічно-синій. Але переважно все було чорної барви, під чорним небом, тому що цей світ належав Смерті – чим усе й пояснювалося.

Смерть був саме тієї форми, яку люди створювали для нього протягом багатьох століть. Чому кістлявий? Бо кістки були пов’язані зі смертю. Смерть мав косу, оскільки землероби вбачали в цьому вдалу метафору. І жив у похмурій місцині, тому що людська уява не дозволяла уявити його в якомусь затишному куточку з квітами.

Такі істоти, як Смерть, жили в людській уяві, там вони й набували форми. Він не був єдиним...

...але йому не сподобався сценарій. Він почав цікавитися людьми. Це була думка чи просто спогад про те, що ще не відбулося?

О Боже стежив за її поглядом.

– Ми можемо піти за нею? – поцікавився він. – Я кажу „ми“, бо, думаю, влип, оскільки опинився в неправильному місці.

– Вона жива. Це значить, що вона смертна, – сказала Сюзен. – А також те, що я можу її знайти.

Вона повернулася і попрямувала до виходу з бібліотеки.

– Якщо вона каже, що небо є лише над головою, що ж тоді між ним і горизонтом? – запитав О Боже і почав бігти, щоб не відставати.

– Тобі необов’язково йти зі мною, – сказала Сюзен. – Це не твоя проблема.

– Так, але з огляду на те, що єдина мета мого життя – кепське самопочуття, будь-яка зміна – на краще.

– Це може бути небезпечно. Сумніваюся, що вона там за своєю власною волею. Ти зможеш допомагати мені в бійці?

– Так. Я зможу блювати на супротивника.

Це була халупа в найвіддаленіших околицях міста Скрот. У нього було багато околиць, настільки розкинутих – то якийсь уламок візка, то мертвий собака, – що часто люди проходили крізь нього, навіть не усвідомлюючи про його існування, та й з’явився він на картах лише тому, що незаповнений простір сильно бентежив картографів.

Вепроніч приходила після врочистого Капустозбору, тоді в Скроті наставало затишшя аж до життєрадісного фестивалю Пагонів.

У хатині стояла залізна піч із трубою, яка виходила через дах із цупкого капустяного листя.

З боку труби долинали приглушені голоси.

– ЦЕ БЕЗГЛУЗДЯ. СПРАВЖНЄ БЕЗГЛУЗДЯ.

– Думаю, традиція з’явилася лише тоді, коли кожен змайстрував широкий димар, пане, – цей голос міг належати лише тому, хто стояв на даху й кричав у трубу.

– ДІЙСНО? СПАСИБІ ХОЧ, ЩО ПІЧ НЕ ЗАПАЛИЛИ.

Почулося приглушене дряпання і стукіт, а тоді внизу печі щось грюкнуло.

– ДІДЬКО.

– У чому справа, пане?

– ВСЕРЕДИНІ НЕМАЄ РУЧКИ. ЯК НЕОБАЧНО.

Пролунало ще кілька ударів, тоді скрегіт, і кришка печі нарешті піднялася і відсунулася вбік. З’явилася рука й відразу почала намацувати ручку.

А намацавши, ще довго вовтузилася – було очевидно, що рука не належала людині, що звикла відчиняти двері.

Нарешті Смерті вдалося вибратися з печі. Як саме – описати доволі складно, не складаючи сторінку. Час і простір, на думку Смерті, були поняттями, що його не стосувалися. У його випадку навпроти них ставилася помітка в графі „Не застосовується“. Можливо, якби ви уявили Всесвіт у вигляді величезного гумового аркуша, це би допомогло – але, можливо, і ні.

– Пане, впустіть! – пролунав жалібний голос з даху. – Тут справжній дубак.

Смерть підійшов до дверей, з-під яких крізь щілину залітав сніг, та нервово їх оглянув. Зовні почувся стук, і голос Альберта прозвучав набагато ближче.

– Що сталося, пане?

Смерть просунув голову крізь дошки дверей.

– ТУТ ТАКІ МЕТАЛЕВІ ШТУКИ...

– Засуви, пане. Треба їх відсунути, – пояснив Альберт, затиснувши руки під пахвами, щоб зігрітися.

– ОН ЯК.

Голова Смерті зникла. Альберт тупцював на місці й спостерігав за хмаринками, що утворювалися в повітрі від його дихання, слухаючи жалюгідне пошкрябування по той бік дверей. Голова Смерті з’явилася знову.

– ЕМ...

– Це клямка, пане, – втомлено пояснив Альберт.

– ТАК. ЗВИЧАЙНО.

– Треба покласти на неї великий палець і натиснути.

– ЯСНО.

Голова зникла. Альберт чекав, раз у раз підстрибуючи.

Знову з’явилася голова.

– Е... ТИ КАЗАВ, ВЕЛИКИЙ ПАЛЕЦЬ...

Альберт зітхнув.

– А тоді натиснути й потягнути, пане.

– А. ТОЧНО. ЗРОЗУМІВ.

Голова зникла.

„О боги, – подумав Альберт. – Для нього це наче китайська грамота“.

Двері різко відчинилися. За ними стояв Смерть із гордою усмішкою на обличчі, і Альберт ввалився в кімнату разом із поривом снігу.

– Чорт забирай, холоднішає не на жарт! – скрикнув Альберт. – У нас є херес? – із надією додав він.

– СХОЖЕ, ЩО НІ.

Смерть подивився на панчоху, причеплену до печі. Вона виявилася дірявою.

До неї додавали лист, написаний кострубатим почерком. Смерть підняв його до очей.

– ХЛОПЧИК ХОЧЕ ШТАНИ, ЯКИМИ ЙОМУ НЕ ДОВЕДЕТЬСЯ ДІЛИТИСЯ, ВЕЛИЧЕЗНИЙ М’ЯСНИЙ ПИРІГ, ЦУКРОВУ МИШКУ, БАГАТО ІГРАШОК І ЩЕНЯ З КЛИЧКОЮ БРУДНУЛЯ.

– Як мило, – сказав Альберт. – Аж сльози на очі навертаються, тому що він отримає лише маленьку дерев’яну іграшку та яблуко.

– АЛЕ В ЛИСТІ ЧІТКО НАПИСАНО...

– Так, ну, але ж враховуючи соціально-економічні фактори... – сказав Альберт. – Світ перетвориться на суцільний хаос, якщо всі отримають те, що вони просять.

– У МАГАЗИНІ Я ДАВАВ ЇМ ТЕ, ЩО ВОНИ ПРОСИЛИ...

– Так, і це ще призведе до великих неприємностей у майбутньому, пане. Усі ці „іграшкові свині, які дійсно працюють“. Я нічого не казав, бо треба було виконувати роботу, але так більше не можна. Яка користь від бога, який дає тобі все, чого забажаєш?

– НІЯКОЇ.

– Надія – ось що важливо. Надія – важлива складова віри. Дайте людям варення сьогодні, і вони просто сядуть і їстимуть його. Скажіть, що дасте його завтра, – і вони сподіватимуться вічно.

– ТОБТО САМЕ ТОМУ БІДНИМ ДІСТАЮТЬСЯ ДЕШЕВІ РЕЧІ, А БАГАТИМ – ДОРОГІ?

– Саме так, – відказав Альберт. – У цьому й весь сенс Вепроночі.

Смерть майже перейшов на крик.

– АЛЕ БАТЬКО ВЕПР – ЦЕ Я! – і зі збентеженням додав. – ПРИНАЙМНІ НА ЦЕЙ МОМЕНТ.

– Без різниці, – сказав Альберт, знизуючи плечима. – Пригадую, у дитинстві я приглянув у магазині величезного коня, попросив його як подарунок на Вепроніч... – на мить його обличчя скривилося в похмурій посмішці. – Пам’ятаю, якось я годинами, у холодний, наче милосердя, день, годинами стояв, притиснувшись носом до вікна... аж поки вони не почули мої крики й не відірвали мене від нього. Я бачив, як вони зняли його з вітрини, адже хтось його купив, і, знаєте, на якусь секунду я подумав, що він призначався мені... О боги, як я мріяв про того іграшкового коня! Він був червоно-білим, мав справжнє сідло й усе інше. І навіть гойдалку! Я би вбив заради цього коня, – він знову знизав плечима. – Звісно, у мене не було шансів. У нас навіть не було горщика, щоб попісяти, і доводилося плювати на хліб, щоб хоч якось його розм’якшити...

– ПРОСВІТИ МЕНЕ. ХІБА ТАК ВАЖЛИВО МАТИ ГОРЩИК ДЛЯ ПІСЯННЯ?

– Це... це радше метафора. Значить, що ти бідний як церковна миша.

– А ВОНИ БІДНІ?

– Ну... так.

– АЛЕ ТОЧНО НЕ БІДНІШІ ЗА ІНШИХ МИШЕЙ? ДО ТОГО Ж У ЦЕРКВАХ ЗАЗВИЧАЙ БАГАТО СВІЧОК І ВСЯКОЇ ВСЯЧИНИ, ЯКУ МОЖНА З’ЇСТИ.

– Це ще одна метафора, пане. Не слід сприймати її буквально.

– А. РОЗУМІЮ. ПРОДОВЖУЙ.

– Звісно, я однаково повісив панчоху в ту Вепроніч, і знаєте, що я побачив вранці? Наш тато поклав туди дерев’яного коника, якого вирізьбив власноруч...

– АГА, – сказав Смерть, – І ВІН БУВ ВАРТІСНІШИЙ ВІД УСІХ НАЙДОРОЖЧИХ КОНИКІВ У СВІТІ.

Альберт різко зиркнув на нього.

– Ні! – сказав він. – Не був. Я сумував, що то не та велика конячка з вітрини.

Смерть набув здивованого вигляду.

– АЛЕ Ж НАБАГАТО КРАЩЕ ОТРИМАТИ ІГРАШКУ, ВИРІЗЬБЛЕНУ ВЛА...

– Тільки дорослі так думають, – сказав Альберт. – У сім років діти зазвичай маленькі егоїстичні негідники. Хай там як, після вечері тато напився і наступив на нього.

– ВЕЧЕРІ?

– Ну, у нас було трохи свинячого жиру, щоб мастити на хліб...

– НАВІТЬ ЯКЩО ТАК, АЛЕ ДУХ ВЕПРОНОЧІ...

Альберт зітхнув.

– Як скажете, пане, як скажете.

Тепер Смерть був обурений.

– УЯВІМО, БАТЬКО ВЕПР ТАКИ ПРИНІС ТОБІ ТОГО ЧУДОВОГО КОНЯ...

– А, тато віддав би його за пару пляшок, – сказав Альберт.

– АЛЕ МИ БУЛИ В ОСЕЛЯХ З КУПОЮ ІГРАШОК І ПРИНЕСЛИ ЦИМ ДІТЯМ ЩЕ БІЛЬШЕ ЗАБАВОК. А В БУДИНКАХ, ЯК ОТ ЦЕЙ, ДІТИ НЕ ОТРИМАЛИ МАЙЖЕ НІЧОГО.

– Коли я був маленький, то віддав би все, щоб отримати таке „майже нічого“, – сказав Альберт.

– МАЄШ НА УВАЗІ, СЛІД РАДІТИ ТОМУ, ЩО МАЄШ?

– Приблизно так, пане. Боги теж так думають. Не давайте їм забагато і скажіть, щоб вони цим задовольнилися. Варення буде завтра, розумієте?

– ЦЕ НЕПРАВИЛЬНО, – Смерть завагався. – ТОБТО... ЦЕ ПРАВИЛЬНО, РАДІТИ ТОМУ, ЩО МАЄШ. АЛЕ ЩОБ РАДІТИ ЦЬОМУ, ПОТРІБНО ХОЧ ЩОСЬ МАТИ. ЯКИЙ СЕНС РАДІТИ, НІЧОГО НЕ МАЮЧИ?

Це питання завело Альберта в нові глибини соціальної філософії.

– Не знаю, – сказав він. – Гадаю, дехто міг би відповісти, що має місяць, зірки й тому подібне.

– СУМНІВАЮСЯ, ЩО ВОНИ МОГЛИ Б ПРЕД’ЯВИТИ ДОКУМЕНТИ НА ПРАВО ВЛАСНОСТІ.

– Я знаю лише те, що якби тато спіймав нас із великим мішком дорогих іграшок, то надавав би нам по вухам за те, що ми їх буцімто украли.

– ЦЕ ЯКОСЬ... НЕЧЕСНО.

– Таке життя, пане.

– АЛЕ НЕ Я.

– Я мав на увазі, так повинно бути, – сказав Альберт.

– НІ. ТИ МАЄШ НА УВАЗІ, ЩО ТАК БУВАЄ.

Альберт притулився до печі й скрутив одну зі своїх страшних тонких папірос. Краще дати панові самому все владнати. Зрештою, так завжди й відбувалося. Як тоді, зі скрипкою. Три дні пройшли безуспішно – лише жалібні скрипи й порвані струни, після чого він більше ніколи її не торкався. У цьому й полягала проблема. Чим би пан не займався, результат був подібним. Коли йому щось залазило в голову, треба було лише чекати, поки воно звідти не вилізе.

Він думав, що Вепроніч – це... сливовий пудинг, бренді та „хо-хо-хо“, але його розум не міг ігнорувати все інше.

Те, що завдавало йому болю.

– ЦЕ ВЕПРОНІЧ, – сказав Смерть, – І ЛЮДИ ВМИРАЮТЬ НА ВУЛИЦЯХ. ОДНІ БЕНКЕТУЮТЬ В ЗАТИШНИХ ДОМІВКАХ, А В ІНШИХ УЗАГАЛІ НЕМАЄ ДОМУ. ХІБА ЦЕ СПРАВЕДЛИВО?

– Ну, звичайно, це дуже суперечливе питання... – почав Альберт.

– СЕЛЯНИН МАЄ ЖМЕНЬКУ КВАСОЛІ, А КОРОЛЬ СТІЛЬКИ ВСЬОГО, ЩО НАВІТЬ НЕ ПОМІТИТЬ ТІЄЇ ДЕЩИЦІ, ЯКУ ВІДДАВ. ХІБА ЦЕ СПРАВЕДЛИВО?

– Так, але якщо віддати все селянину, то за рік чи два він стане таким самим зарозумілим, як і король... – почав Альберт, цинічний спостерігач людської натури.

– ГРІХ І ЧЕСНОТА? – запитав Смерть. – ЛЕГКО БУТИ ДОБРОЧЕСНИМ, КОЛИ ТИ БАГАТИЙ. ХІБА ЦЕ СПРАВЕДЛИВО?

Альберт хотів заперечити. Хотів сказати: „Дійсно? Чому ж тоді є так багато багатіїв-негідників? А бідність – це не обов’язково вада. Коли я був маленьким, ми були бідними, але залишалися чесними. Ну, радше дурними, ніж чесними, якщо казати правду. Але переважно чесними“.

Проте він не заперечив. Пан був не в тому гуморі. Він завжди робив те, що потрібно було зробити.

– Ви самі казали, що ми повинні робити це для того, щоб люди знову повірили... – почав він, затнувся й почав знову. – Говорячи ж про справедливість, пане, ви самі...

– БАГАТИЙ ЧИ БІДНИЙ – ДО ВСІХ Я СТАВЛЮСЯ ОДНАКОВО, – гаркнув Смерть. – АЛЕ ЗАРАЗ НЕ ЧАС СУМУВАТИ. ПОРА ВЕСЕЛИТИСЯ, – він загорнувся у свій червоний плащ. – І РОБИТИ УСЕ ТЕ, ЩО РОБЛЯТЬ У ВЕПРОНІЧ, – додав.

– Тут немає леза, – сказав О Боже. – Лише руків’я меча.

Сюзен відійшла від світла й махнула рукою. У повітрі майнула блискуча блакитна лінія, на мить окресливши край – такий тонкий, що його ледь було видно.

О Боже позадкував.

– Що це?

– О, це те, що може порізати повітря на крихітні шматочки. Може відірвати душу від тіла, тому відійди, будь ласка.

– Звісно, звісно.

Сюзен виловила чорні піхви з підставки для парасольок.

Підставка для парасольок! Тут ніколи не дощило, але в Смерті була підставка для парасольок. Ні в кого зі знайомих Сюзен не було такої підставки. У рейтингу найкорисніших меблів підставка для парасольок була б на останньому місці.

Смерть жив у чорному світі, де усе темне і немає нічого живого, а в його величезній бібліотеці пил і павутина були лише тому, що він створив їх для досягнення відповідного ефекту. На небі ніколи не з’являлося сонце, і повітря було непорушним, однак у нього була підставка для парасольок. А біля ліжка лежала пара срібних гребінців. Він хотів бути чимось більшим, ніж просто кістлявою примарою. Намагався якось окреслити свою особистість, але видав себе, перестарався, наче хлопчик-підліток, який перед виходом використовує одеколон „Несамовитий“.

Дідусь завжди помилявся. Він бачив життя лише ззовні й ніколи не розумів до кінця.

– На вигляд доволі небезпечний, – зауважив О Боже.

Сюзен поклала меч у піхви.

– Сподіваюся, він таким і є, – сказала вона.

– Гм... а куди ми йдемо?

– Кудись, де небо буває лише над головою, – сказала Сюзен. – Я бачила це місце. Нещодавно. Воно мені знайоме.

Вони підійшли до конюшень. Хропунець покірно чекав.

– Я вже казала, що тобі необов’язково йти зі мною – сказала Сюзен, хапаючись за сідло. – Ти ж просто... випадковий спостерігач.

– Але ж я ще й бог похмілля, який вилікувався від похмілля, – сказав О Боже. – Тепер я взагалі ні до чого не придатний.

Він мав такий жалюгідний вигляд, що Сюзен змилостивилася.

– Ну добре. Тоді ходімо.

Вона затягнула його на коня позаду себе.

– Просто тримайся, – наказала Сюзен, а тоді додала: – Але за якесь інше місце.

– Вибач, я щось не те зробив?

– Довго пояснювати, та й ти, ймовірно, не зрозумієш усіх слів. Краще тримайся за талію.

Сюзен дістала часомір Фіалки й піднесла його до очей. Там залишилося ще багато піску, але вона не знала, чи це хороший знак.

Однак знала напевне, що кінь Смерті може дістатися у будь-яку точку Дискосвіту.

Скрип Гексового пера під час письма нагадував звуки павука, збожеволілого від ув’язнення у коробці сірників.

Попри негативне ставлення до того, що відбувалося, певна частина Зрозума Впертонза була сильно вражена.

У минулому, коли Гекс ставав неслухняним під час розрахунків, впадав у механічну депресію і починав видавати речі на кшталт „В +++ Помилка Нестача Сиру +++ І +++ Почати З Початку +++“, Зрозум намагався підходити до проблеми спокійно й логічно.

Йому ніколи не спадало на думку, що можна вдарити Гекса молотком. І саме цим йому зараз пригрозив Ридикуль.

Вражаючим і водночас доволі тривожним було те, що Гекс, схоже, вловив натяк.

– Чудово, – сказав Ридикуль, відкладаючи молоток. – Забудьмо про якусь там „Нестачу динь“. У Великій залі є ціла купа ящиків – бери, скільки хочеш....

– Це дані, а не дині, – підказав Зрозум.

– Що? Якийсь особливий сорт? Ще солодші?

– Ні, ні, так Гекс називає... факти, – сказав Зрозум.

– Чудернацька поведінка, – різко відказав Ридикуль. – Якщо не знаєш відповіді, чому б одразу не сказати: „От тут ти мене й підловив“, „Чорт його знає“ або „Для мене це загадка“? На мою думку, усі ці „Нестачі даних“ – звичайна впертість, – він повернувся до Гекса. – Давай, ти. Помізкуй як слід.

Перо почало писати +++ Недост, а тоді зупинилося. Хвильку потремтівши, воно спустилося на рядок і почало знову.

+++ Візьми До Уваги, Що Це Лише Розрахунки Вголос +++

– Гаразд! – сказав Ридикуль.

+++ Припустімо, Що Кількість Віри У Світі Досягнула Гранично Допустимої Межі +++

– Якась нісенітниця, – здивувався Декан.

– Звучить логічно, – заперечив Ридикуль. – Люди просто... вірять. Очевидно, існує обмеження, у що можна вірити. Я завжди був у цьому переконаний. Що далі?

+++ Істоти З’являються, Коли В Них Вірять +++

– Ага. Можна і так висловитися.

+++ Вони Зникають, Тому Що В Них Перестають Вірити +++

– Звучить логічно, – сказав Ридикуль.

+++ Люди Вірять У Ще Щось – Запит? +++

Ридикуль подивився на решту чарівників. Вони знизали плечима.

– Можливо, – обережно сказав він. – У що тільки люди не вірять.

+++ Відповідно, Якщо Усунути Головний Фокус Віри, З’явиться Ціла Купа Звільненої Віри +++

Ридикуль витріщився на нову фразу.

– Тобто вона... кружляє довкола нас?

Велике колесо з баранячими черепами почало з важкістю повертатися. Мурахи в скляних трубках помітно прискорилися.

– Що відбувається? – запитав Ридикуль гучним шепотом.

– Думаю, Гекс шукає слово „кружляти“, – сказав Зрозум. – Доведеться звернутися до довготривалої пам’яті.

На пружинці спустився великий пісочний годинник.

– А це що? – поцікавився Ридикуль.

– Е-ем... це значить, що Гекс обдумує питання.

– Ага. А це дзижчання? Начебто по той бік стіни.

– Там у нього довготривала пам’ять, Архіректоре.

– І як вона працює?

– Ем... уявіть пам’ять як ряд маленьких поличок або... або... або... отворів, Архіректоре, які можна заповнити знаннями. Ну, ми знайшли спосіб зробити своєрідну пам’ять, яка, цей, чудово взаємодіє з мурахами. Але, що важливіше, вона може збільшуватися залежно від того, скільки інформації ми в неї вкладаємо. Звісно, вона повільніша, але...

– Це дуже гучне дзижчання, – зауважив Декан. – Щось пішло не так?

– Навпаки, усе працює, як треба, – сказав Зрозум. – Це, е-ем, бджолині вулики.

Він кашлянув.

– Різні види пилку, різної товщини мед, розміщення яєць... Дивовижно, скільки інформації можна зберегти в одній комірці сотів.

Зрозум поглянув на них.

– І тут чудовий захист, тому що кожного, хто спробує проникнути всередину, зажалять на смерть. Адріан каже, що коли ми закриємо його на літні канікули, то ще й купу меду назбираємо, – він знову кашлянув. – Ну, для... ка... напок, – пробелькотів Зрозум.

Під їхніми пронизливими поглядами він відчув себе все меншим і червонішим.

Але його врятував Гекс. Пісочний годинник зник, а перо з’явилося й одразу рушило до чорнильниці.

+++ Значить. Кружляє Довкола. І Зрощується +++

– Тобто формує нові центри, – підказав Зрозум.

– І без тебе зрозумів, – сказав Ридикуль. – Дідько. Пам’ятаєте, коли довкола відчувалася значна життєва сила? Навіть штани тебе не слухалися! Отож... звільнена віра кружляє довкола, а ці дияволята користають із неї? Повертаються? І ці домашні боги?

+++ Це Можливо +++

– Добре, тоді в що ж це люди раптово перестали вірити?

+++ Помилка Нестача Сиру +++ Диня +++ Почати З Початку +++

– Ну дякую. Простого „Я не знаю“ було би цілком достатньо, – сказав Ридикуль, відкидаючись назад.

– Мабуть, в одного з найважливіших богів? – роздумував Завкаф неточних наук.

– Ха, якщо це дійсно так, то ми про це незабаром дізнаємося.

– Сьогодні Вепроніч, – сказав Декан. – Гадаю, з Батьком Вепром усе гаразд.

– Ви вірите в нього? – поцікавився Ридикуль.

– Ну, він більше для дітей, – сказав Декан. – Але я впевнений, що всі вони вірять у нього. Особисто я вірив. Кожної Вепроночі вішав наволочку біля каміна...

– Наволочку? – перебив Верховний верховик.

– Ну, у панчоху багато не влізало, – пояснив Декан.

– Так, але цілу наволочку? – не вгавав Верховний верховик.

– Так. І що з того?

– Тільки мені здається, що це було доволі жадібно й егоїстично з вашого боку? У моїй родині вішали крихітні шкарпетки, – сказав Верховний верховик. – І отримували цукрову свинку, іграшкового солдатика, кілька апельсинів... І все. Тоді як хтось гріб подарунки цілими наволочками?

– Замовкніть і перестаньте сперечатися, обидва, – сказав Ридикуль. – Мабуть, перевірити дуже просто. Як би ви довели, що Батько Вепр існує?

– Хтось випив херес, на килимі залишилися сліди від сажі, на даху – від саней, а в наволочці повно подарунків, – сказав Декан.

– Ага, у наволочці, – похмуро пробурмотів Верховний верховик. – Ага. Переконаний, що всі у вашій родині були настільки зверхні, що розгортали свої подарунки лише після святкової вечері? Завжди ставили величезну вепронічну ялинку у вітальні?

– Що, якщо... – почав Ридикуль, але було вже занадто пізно.

– Ну і? – здивовано мовив Декан. – Звичайно, ми чекали кінця вечері...

– Знаєш, мене завжди дратували люди з розкішними вепронічними ялинками. Готовий закластися, що у вас був і той шикарний лускунчик із величезним гвинтом, – сказав Верховний верховик. – Деяким ж людям доводилося обходитися звичайнісіньким вугільним молотком із вбиральні. І обідати вдень, а не влаштовувати пишну вечерю.

– Нічого не поробиш, моя родина просто мала гроші, – сказав Декан, що, можливо, зняло би напругу, якби він не додав: – І стандарти.

– І великі наволочки! – скрикнув Верховний верховик, підстрибуючи від гніву. – Може, ви ще й гостролист купували?

Декан здивовано підняв брови.

– Звичайно! Ми не повзали по городах, обриваючи його з чужих огорож, як деякі, – гаркнув він.

– Це традиція! Частина веселощів!

– Святкувати Вепроніч із вкраденою зеленню?

Ридикуль затулив очі долонею.

Він чув, що це називають „клаустрофобією“. Коли люди під час темних зим занадто довго перебувають у замкнутому просторі, то починають діяти одне одному на нерви. Хоча життя в академії з понад п’ятьма тисячами кімнат, величезною бібліотекою, найкращими кухнями міста, власною пивоварнею, молочною фермою, величезним винним льохом, пральнею, перукарнею, монастирем і більярдом таки відрізнялося від звичного розуміння „скніння в замкнутому просторі“, чарівники могли діяти на нерви один одного, перебуваючи в протилежних кутах величезного поля.

– Просто замовкніть, – сказав він. – Це Вепроніч, а не час для дурних сварок, затямили?

– Аж ніяк, – похмуро заперечив Завкаф неточних наук. – Якраз час для дурних сварок. У нашій родині справжнім щастям була вечеря без репризи на тему „Як шкода, що Генрі не провадить бізнес із нашим Роном“. Або „Чому ніхто не навчив цих дітей користуватися ножем?“ Це була найулюбленіша тема.

– А як же поганий настрій? – нагадав Зрозум Впертонз.

– А, поганий настрій! – пригадав Завкаф неточних наук. – Хіба це Вепроніч, коли гості не сидять набурмосені, втупившись у протилежну стіну?

– Й ігри були жахливими, – додав Зрозум Впертонз.

– Гіршими за дітей, що гамселили одне одного новими іграшками? Жодна Вепроніч не обходилася без хаосу: розкидані колеса, відірвані руки та ноги ляльок, і всі ревуть. Це були справжні побої.

– А ми бавилися в гру „У пошуках тапочка“. Хтось ховав тапочок, а ми мали його знайти. А тоді починалася бійка.

– Це ще не так погано, – сказав Викладач новітніх рун. – Найгірше, коли всі натягали паперові капелюшки. І завжди наставав той момент, коли чиясь страхітлива прабабуся насувала паперовий капелюшок на голову й оглядала всіх із дурнуватою посмішкою, думаючи, який богемний вигляд вона має.

– Зовсім забув про паперові капелюшки, – зізнався Завкаф неточних наук. – Ой леле.

– А тоді хтось пропонував зіграти в настільну гру, – сказав Зрозум.

– Ага. І ніхто ніколи не знав усіх правил.

– Що абсолютно не заважало комусь запропонувати грати на гроші.

– А через п’ять хвилин двоє сварилися і більше не розмовляли одне з одним до кінця життя через якісь два пенси.

– А якесь страшне дитя...

– Знаю, знаю! Якась дитина, якій дозволили приєднатися до дорослих, виграє всі гроші, маленький безжалісний шахрай!

– Так!

– Ем... – почав Зрозум, якого охопила підозра, що саме він був такою дитиною.

– І не забувайте про подарунки, – сказав Завкаф неточних наук, ніби читаючи якийсь внутрішній список жахіть Вепроночі. – Наскільки... наскільки сповненими потенціалу та можливостей вони здавалися в усіх тих обгортках... і тоді ви розгортали їх, і обгортка виявлялася цікавішою за сам подарунок, однак ви були змушені сказати: „Щиро дякую, це саме те, що я хотів!“ На мою думку, дарувати подарунки не приємніше, ніж отримувати їх, зате це менше бентежить.

– Я тут подумав, – сказав Верховний верховик, – що за роки подарував цілу купу подарунків на Вепроніч...

– Ми всі це зробили, – підтвердив Завкаф. – Ви витрачаєте цілий статок на подарунки іншим людей, а розгорнувши папір, отримуєте лише один тапочок дурнуватого кольору та книгу про сірку з вуха.

Ридикуль страшенно здивувався. Він завжди любив Вепроніч у всіх її проявах. Йому подобалося бачити старезних родичів, насолоджуватися їжею, перемагати в іграх на кшталт „Спіймай сусіда в коридорі“ і „Ура веселому лудильнику“. Він завжди першим натягував паперовий капелюшок і вважав, що паперові капелюхи сприяли особливій атмосфері свята. А ще Ридикуль щоразу дуже уважно читав вепронічні листівки й приділяв кілька хвилин на добрі думки про відправників. Слухати думки його побратимів-чарівників... було наче спостерігати за кимось, хто безжалісно руйнує ляльковий будиночок.

– Ну хоч передбачення у вепронічному печиві були веселими... – зважився він.

Вони повернулися, зиркнули на нього і знову відвернулися.

– Якщо у вас почуття гумору, наче в дротяної вішалки, – сказав Верховний верховик.

– Ой леле, – сказав Ридикуль. – Тут точно немає Батька Вепра, якщо ви всі сидите з такими похмурими обличчями. Він би не дозволив людям розгулювати з таким нещасним виглядом.

– Ридикулю, він просто один із старих богів зими, – втомлено сказав Верховний верховик. – А не Фея Веселощів.

Викладач новітніх рун підняв підборіддя з долонь.

– Яка така Фея Веселощів?

– А, це просто історія моєї бабусі, яку вона розповідала в дощові дні, коли ми починали діяти їй на нерви, – пояснив Верховний верховик. – Вона погрожувала: „От покличу Фею Веселощів, якщо ви не...“ – зупинився він, винувато моргаючи.

Архіректор приклав руку до вуха театральним жестом, що означав: „Тихо. Що це я почув?“

– Дзвіночки, – сказав він. – Дякую, Верховний верховику.

– О ні, – простогнав Верховний верховик. – Ні, ні, ні!

Якусь мить вони прислухалися.

– Можливо, нас пронесло, – сказав Зрозум. – Я нічого не чув...

– Так, але ж ви можете уявити її, хіба ні? – запитав Декан. – Щойно ви про неї згадали, у мене в голові з’явився образ. По-перше, у неї неодмінно буде ціла сумка настільних ігор. Або вона запропонує вийти надвір – корисно для здоров’я.

Чарівники здригнулися. Вони не були проти свіжого повітря, особливо коли самі залишалися в приміщенні.

– Така бадьорість мене завжди пригнічувала, – сказав Декан.

– Ну, якщо тут з’явиться якесь бадьоре втілення веселощів, я так просто це не залишу, – сказав Верховний верховик, склавши руки. – Я змирився з чудовиськами, тролями й великими зеленими зубатими створіннями, але не сидітиму спокійно, якщо...

– Привіт!!! Привіт!!!

Таким голосом переважно читають відповідні історії для дітей. Кожен голосний звук був ідеально заокруглений. Було чутно навіть додаткові знаки оклику, народжені відчайдушно безвихідними веселощами. Вони повернули голови.

Фея Веселощів виявилася низенькою повненькою жіночкою у твідовій спідниці та настільки практичних мештах, що вони могли би самі заповнити податкову декларацію. Вона дуже нагадувала першу вчительку, таку, яка пройшла спецпідготовку, навчившись боротися з нервовим нетриманням і маленькими хлопчиками, чий внесок у цей дивовижний світ турботи полягав переважно в регулярному битті дівчаток по голові чимось на кшталт дерев’яних коників. Цю картину доповнював свисток на шнурку довкола її шиї і загальне враження того, що вона в будь-яку мить заплескає в долоні. Крихітні прозоруваті крила, ледь помітні на її спині, були, мабуть, звичайною показухою, але чарівники витріщалися на інше – на її плече.

– Привіт, – повторила вона, але не так впевнено, окинувши їх підозрілим поглядом. – Ви – доволі великі хлопчики, – сказала вона таким тоном, ніби вони виросли їй на зло. Фея моргнула. – Але моя робота полягає в тому, щоб прогнати вашу журбинку, – додала вона, очевидно слідуючи звичному сценарію. Тоді фея, схоже, трохи опанувала себе й продовжила: – Отже, вище бороди, ну ж бо! Я хочу бачити багато яскраво усміхнених облич!!!

Її погляд зустрівся з очима Верховного верховика, обличчя якого, найімовірніше, ніколи в житті не осявала яскрава усмішка. Переважно його вкривав похмурий, сердитий вираз, теперішня версія якого явно заслуговувала медалі.