Текст книги "Батько Вепр"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 18 страниц)

Хтось сидів у великому кріслі з дитиною на коліні. Ця постать була... дивною. Вона, безумовно, була в чомусь схожому на костюм Батька Вепра, але погляд пана Купи-Продая продовжував ковзати, не міг сфокусуватися, проносився повз і намагався зафіксувати чоловіка десь на краєчку ока. Це нагадувало спроби поглянути на власне вухо.

– Що тут діється? Що тут діється? – заголосив пан Купи-Продай.

Його плече схопила чиясь міцна рука. Він обернувся і подивився в обличчя одного з ельфів. Принаймні він був одягнений у костюм ельфа з грота, хоча й дещо перехняблений, ніби натягнутий у поспіху.

– А ти хто такий?

Ельф витягнув з рота пожований недопалок і недобре на нього зиркнув.

– Можеш кликати мене дядечком Важким, – сказав він.

– Ти не ельф!

– Нє, я фейрі-чоботяр, пане.

Голос позаду пана Купи-Продая запитав:

– А ЩО ХОЧЕШ НА ВЕПРОНІЧ ТИ, МАЛЕНЬКИЙ ЧОЛОВІЧКУ?

Пан Купи-Продай нажахано повернувся.

Навпроти – ну, інакше як Батьком Вепром-узурпатором його не назвеш – стояла дитина невизначеної статі, яка на вигляд була однією великою вовняною шапочкою з помпоном. Пан Купи-Продай добре знав, що мало бути далі. Зазвичай відбувалося приблизно так: дитина втрачала дар мовлення, і мама, що супроводжувала її, нахилялася вперед, ловила погляд Батька Вепра й промовляла багатозначним тоном, який дорослі використовують, вступаючи в так звану змову проти дітей: «Ти ж хочеш маленьку ляльку-брязкальце, правда, Дорін? І кухонний набір „Такий, як у мами“, який стоїть ось тут, на вітрині. І книжку-витинанку „Збери кухню“. Що треба сказати?»

І приголомшена дитина пробурмотить «шпашибі», за що отримає повітряну кульку чи апельсинку.

Проте цього разу все було не так.

Мама встигла сказати лише:

– Ти ж хочеш...

– ЧОМУ ТВОЇ РУКИ ВИСЯТЬ НА МОТУЗОЧКАХ, ДИТЯ?

Дитина оглянула свої руки й рукавиці, прикріплені до рукавів. Тоді підняла їх догори.

– Лукавиці, – сказала вона.

– БАЧУ. ДУЖЕ ПРАКТИЧНО.

– А ти сплавзній? – запитала шапочка.

– А ТИ ЯК ДУМАЄШ?

Шапочка хихикнула.

– Я бачила, як твоя свиня цюняла, – сказала вона, і з її тону було ясно, що навряд чи в своєму житті вона бачила щось захопливіше.

– О. ЕМ... ДОБРЕ.

– І в неї такий вевикий...

– ЩО ТИ ХОЧЕШ НА ВЕПРОНІЧ? – поспішно перебив Батько Вепр.

Мама вхопилася за економну репліку й жваво сказала:

– Вона хоче...

Батько Вепр нетерпляче клацнув пальцями. Рот матері негайно закрився.

Дитина, схоже, відчула, що подібна можливість трапляється раз у житті, і швидко заговорила.

– Я хочу алмію. І вевикий замок з гостлими штучками, – сказала дитина. – І меч.

– ЩО-ЩО? – перепитав Батько Вепр.

– Вевикий меч? – відповіла дитина, як слід подумавши.

– ЧУДОВО.

Дядечко Важкий штовхнув Батька Вепра ліктем.

– Вони повинні тобі подякувати, – сказав він.

– ВПЕВНЕНИЙ? ЗАЗВИЧАЙ ЛЮДИ ЦЬОГО НЕ РОБЛЯТЬ.

– Подякувати Батьку Вепру, – прошипів Альберт. – Тобто тобі.

– ТАК, ЗВИЧАЙНО. КАХИ. ТИ ПОВИННА СКАЗАТИ СПАСИБІ.

– Шпашибі.

– ПОВОДЬСЯ ДОБРЕ. ЦЕ ЧАСТИНА ДОМОВЛЕНОСТІ.

– Добле.

– ОТОЖ УГОДУ УКЛАДЕНО.

Батько Вепр засунув руку в мішок і витягнув...

...Велетенську модель фортеці з гостроверхими блакитними конічними дахами на башточках, ідеальними для взяття принцес у полон...

...Коробку з кількома сотнями найрізноманітніших лицарів і воїнів...

...І меч. Чотири фути завдовжки, і він яскраво виблискував клинком.

Мати набрала в легені побільше повітря.

– Ви не можете це їй подарувати! – заголосила вона. – Це небезпечно!

– ЦЕ Ж МЕЧ, – сказав Батько Вепр. – ВОНИ ПОВИННІ БУТИ НЕБЕЗПЕЧНИМИ.

– Вона ж дитина! – крикнув Купи-Продай.

– ЦЕ ДУЖЕ ПІЗНАВАЛЬНА РІЧ.

– А що, як вона поріжеться?

– ЦЕ ПОСЛУЖИТЬ ЇЙ УРОКОМ.

Дядечко Важкий щось гарячково зашепотів.

– ДІЙСНО? НУ ДОБРЕ. ДУМАЮ, ТУТ МЕНІ СПЕРЕЧАТИСЯ НЕ СЛІД.

Лезо стало дерев’яним.

– І цих інших речей вона теж не хоче! – скрикнула мати Дорін, хоча попередні слова її доньки свідчили протилежне. – Вона дівчинка! І в будь-якому разі, я не можу дозволити собі такі великі дорогі цяцьки!

– Я Ж ПОДАРУВАВ ЇХ, – здивовано пробурмотів Батько Вепр.

– Подарував? – перепитала мати.

– Подарував? – скрикнув нажаханий Купи-Продай. – Так не можна! Це наш товар! Його не можна просто роздаровувати! На Вепроніч ніхто нічого просто так не дарує! Я маю на увазі... так, звісно, звичайно дарують, – виправився він, усвідомлюючи, що за ним спостерігають люди, – але спочатку подарунки потрібно купити, розумієш... ха-ха, – він нервово засміявся, усе більше усвідомлюючи дивність того, що відбувалося навколо нього, і помітивши, що дядечко Важкий спопеляє його поглядом. – Іграшки ж не роблять маленькі ельфи з Осердя світу, ха-ха.

– Щира правда, – глибокодумно відказав дядечко Важкий. – Потрібно бути маніяком, щоб дати ельфу зубило, хіба що ви хочете, щоб вам на лобі висікли ваші ж ініціали.

– Тобто це все безкоштовно? – різко запитала мати Дорін, не ухиляючись від найважливішого для неї питання.

Пан Купи-Продай безпорадно оглянув іграшки. На його складі такого однозначно не знайдеш.

А тоді він спробував придивитися до нового Батька Вепра. Кожна клітина його мозку повідомляла йому, що це товстий веселун у червоно-білому костюмі.

Ну... майже кожна клітина. Кілька блискавичніших говорили, що його очі повідомляють про щось інше, але вони не можуть домовитися, що саме. Декілька клітин взагалі відключилися.

Слова самі процідилися крізь його зуби.

– Схоже... що так, – сказав він.

Попри те, що це була Вепроніч, життя в будівлях Академії вирувало. Чарівники в будь-якому разі[15]15
  Нерідко вони жили за графіком, створеним власноруч. Багато старійшин цілковито вирушило жити в минуле, але декілька, наприклад, Професор ентропії, винайшов цілу часову систему, засновану на переконанні, що інші люди навколо нього – звичайна ілюзія.
  Багато хто знає, що існують слабкі та сильні принципи ентропії. Слабкий загалом каже про те, наскільки дивовижним є Всесвіт, створений таким чином, що люди змогли еволюціонувати й жити, наприклад, в академіях, а сильний, натомість, що вся суть Всесвіту полягає в тому, щоб люди могли не лише працювати в академіях, але й писати товстелезні книги зі словами на кшталт «космічний» і «хаос» у заголовку.¹
  Професор ентропії розробив спеціальний і неминучий принцип ентропії, який полягав у тому, що причиною існування Всесвіту була кінцева еволюція Професора ентропії Невидної академії. Але це було лише формальне твердження теорії, в яку вірив абсолютно кожен. Незначні зміни виникали лише при деталізації, наприклад, у рядку «Впишіть сюди власне ім’я».
  ¹І вони були правильними. Всесвіт явно діє на благо людства. Побачити це доволі легко: як зручно, що сонце встає вранці, коли люди готові розпочати день! – Прим. авт.


[Закрыть] не лягали спати рано, до того ж опівночі мав розпочатися Вепронічний бенкет.

Приблизний масштаб Вепронічного бенкету можна уявити, якщо врахувати, що легка закуска в НА складалася з трьох або чотирьох страв, не враховуючи сири та горішки.

Деякі з чарівників почали практикувалися за кілька тижнів до події. Декан, наприклад, тепер міг підняти виделкою двадцятифунтову індичку. Чекання півночі просто додавало професійно відточеним апетитам здорової гостроти.

У повітрі відчувалося приємне чекання, слинні залози починали шипіти, передбачливо підбиралися піґулки й порошки, які за кілька годин допоможуть відбити контратаку вісімнадцяти страв, що зберуться десь нижче грудної клітки.

Ридикуль ступив на сніг і підняв комір. У будівлі Високоенергетичної чароспоруди горіло світло.

– Не знаю, не знаю, – пробурмотів він. – Це ж Вепроніч, а вони все ще працюють. Це ненормально. Коли я був студентом, до цього часу мене б вже двічі знудило...

Насправді Зрозум Впертонз і його група студентів-дослідників таки приготувалися до Вепроночі. Вони прикрасили Гекс гостролистом, а на великий скляний купол, що містив головний мурашник, почепили паперовий капелюшок.

Ридикулю здавалося, що при кожному його візиті інструмент... чи мисляча машина, чи що б то не було, зазнавало певних змін. Часом воно змінювалося за ніч. Час від часу, за словами Впертонза, Гекс сам... само малювало креслення додаткових деталей, яких він... воно потребувало. Від усього цього Ридикуль вкривався сиротами, ще більше яких виникло просто зараз, коли він побачив Скарбія, що сидів перед пристроєм. На якусь мить він цілковито забув про бородавки.

– Що ти тут робиш, старий друже? – сказав він. – Ти маєш бути всередині, підстрибувати вгору й вниз, щоб звільнити побільше місця в шлунку для сьогоднішнього бенкету.

– Ура рожевому, сірому й зеленому, – сказав Скарбій.

– Ем... ми подумали, що Гекс може... знаєте... допомогти, пане, – сказав Зрозум Впертонз, який любив вважати себе символом розсудливості Академії. – З проблемою Скарбія. Ми подумали, що це непоганий подарунок на Вепроніч.

– О боги, у Скарбія немає проблем, – сказав Ридикуль і погладив безпричинно усміхненого чоловіка по голові, промовляючи слова «дурний як пень». – Розум трохи блукає, от і все. Я сказав: «ТРОХИ БЛУКАЄ»! Цього й слід було очікувати, витрачає занадто багато часу, додаючи всякі числа. Не буває на свіжому повітрі. Я сказав: «ЗОВСІМ НА СВІЖОМУ ПОВІТРІ НЕ БУВАЄШ, СТАРИЙ!»

– Ми подумали, гм, що він захоче з кимось поговорити, – сказав Зрозум.

– Що? Що? Я ж постійно з ним розмовляю! Завжди намагаюся витягнути його зі шкаралупи, – сказав Ридикуль. – Важливо підбадьорювати його, щоб не розгулював із кислою міною.

– Ем... так... однозначно, – дипломатично мовив Зрозум. Він пам’ятав Скарбія як людину, для якої захопливим було з’їсти яйце намолодо. – Тому... гм... ну, спробуємо ще раз? Ви готові, пане Тупкоу?

– Так, дякую, зелений із корицею, якщо не складно.

– Не розумію, як він зможе говорити з машиною, – похмуро пробурмотів Ридикуль. – У неї навіть вух немає!

– Ну, насправді ми зробили їй одне вухо, – сказав Зрозум. – Ем...

Він вказав на великий барабан у лабіринті трубок.

– А це не стара слухова труба Кошеля Бука стирчить он з того боку? – підозріло поцікавився Ридикуль.

– Так, Архіректоре, – прокашлявся Зрозум. – Розумієте, звук – це хвильове явище...

Він зупинився. У його мозку з’явилися певні передчуття. Зрозум знав, що Ридикуль подумає, що він говорить про море. Тоді виникне одна з тих нескінченних суперечок, які завжди траплялися, коли хто-небудь намагався щось пояснити Архіректору. Слова «прибій» і, мабуть, «морозиво» та «пісок» майже точно...

– Усе робиться магією, Архіректоре, – приречено сказав він.

– А. Ну ясно, – трохи розчаровано сказав Ридикуль. – Ніяких складних штучок із пружинами, зубчастими коліщатками й трубочками?

– Саме так, пане, – сказав Зрозум. – Лише магія. Достатньо просунута магія.

– Зрозуміло. І як вона працює?

– Гекс чує все, що ви говорите.

– Цікаво. То немає необхідності пробивати дірки в картоні й натискати на клавіші, як ви, хлопці, постійно робите?

– Зараз все побачите, пане, – пообіцяв Зрозум. – Гаразд, Адріане, ініціалізуйте ГНВ.

– Як це робиться? – не вгавав Ридикуль.

– Це... це значить потягнути головний найбільший важіль, – сказав Зрозум неохоче.

– А. Економить час.

– Маєте рацію, Архіректоре, – зітхнув Зрозум.

Він кивнув одному зі студентів, і той потягнув великий червоний важіль із позначкою «Не тягнути». Десь усередині Гекса закрутилися шестерні. Маленькі заслонки в мурашниках відчинилися, і мільйони мурашок рознеслися мережами скляних труб. Зрозум постукав по величезній дерев’яній клавіатурі.

– Вражає, що ви, хлопці, пам’ятаєте, як це все робити, – зауважив Ридикуль, продовжуючи спостерігати із виразом, в якому Зрозум побачив вражений інтерес.

– О, переважно я покладаюся на інтуїцію, Архіректоре, – сказав Зрозум. – Звичайно, спершу доводиться витратити багато часу на навчання. Тепер, Скарбію, – додав він, – уже пора щось сказати.

– Він каже, – люб’язно прокричав Ридикуль Скарбію на вухо, – СКАЖИ ЩОСЬ, СКАРБІЮ!

– Штопор? Матінка каже, що це делікатне становище, – сказав Скарбій.

Усередині Гекса все закрутилося. У задній частині кімнати почало незграбно обертатися величезне перероблене водяне колесо, вкрите черепами овець.

Гусяче перо, закріплене в мережі пружин і керівних рук, почало писати:

+++ Чому Ти Гадаєш, Що В Делікатному Становищі? +++

На мить Скарбій завагався. Тоді сказав:

– Знаєш, у мене є власна ложка.

+++ Розкажи Мені Про Свою Ложку +++

– Ем... це невелика ложка...

+++ Тебе Турбує Твоя Ложка? +++

Скарбій насупився. Тоді, схоже, прояснів.

– Ойой, а ось прийшов і пан Желе, – сказав він, але не особливо радісно.

+++ Як Довго Ти Пан Желе? +++

Скарбій спалахнув.

– Ти знущаєшся з мене? – запитав він.

– Дивовижно! – скрикнув Ридикуль. – Це збило його з пантелику! Краще, ніж піґулки з жаб’ячим порошком! Як ви це зробили?

– Ем... – пробурмотів Зрозум. – Це сталося само собою.

– Дивовижно, – сказав Ридикуль. Він витрусив попіл з люльки об наклейку «Мурашник Inside», через що Зрозум здригнувся. – То ця штука – ніби якийсь величезний штучний мозок?

– Можна і так висловитися, – обережно мовив Зрозум. – Звичайно, Гекс насправді не думає. Зовсім ні. Це так здається, що він думає.

– А. Точно як Декан, – сказав Ридикуль. – А є можливість засунути подібний мозок в голову Декана?

– Він важить десять тонн, Архіректоре.

– А. Дійсно? Ого. Знадобиться доволі великий лом, – він замовк, а потім потягнувся до кишені. – Точно, я ж прийшов сюди не просто так, – додав він. – Цей хлопчина – це Ґном Бородавко.

– Привіт, – сором’язливо озвався Ґном Бородавко.

– ...Який з’явився, щоб провести з нами сьогоднішній вечір. Знаєш, я подумав: це трохи дивно. Звичайно, у Вепроніч завжди стається щось нереальне, – сказав Ридикуль. – Остання ніч року, і так далі. Батько Вепр усюди кружляє, і тому подібне. Час найтемніших тіней, і так далі. Назбирується все окультне лайно за рік. Будь-що може статися. То я й подумав, що ви, хлопці, можете це перевірити. Мабуть, немає про що турбуватися.

– Ґном Бородавко? – перепитав Зрозум.

Ґном міцніше стиснув свій мішок, захисним жестом.

– У цьому не менше, і не більше сенсу, ніж у багатьох інших речей, – сказав Ридикуль. – Зрештою, Зубна Фея ж існує? З таким самим успіхом можна дивуватися, чому бог вина в нас є, а бога похмілля немає...

Він зупинився.

– Хто-небудь інший почув цей шум? – запитав він.

– Пробачте, Архіректоре?

– Ніби дзинь-дзилинь-дзень-дзелень? Як маленькі дзвіночки?

– Нічого подібного не чули, пане.

– О, – Ридикуль стенув плечима. – Хай там як... на чому я закінчив... так... до цього вечора ніхто ніколи не чув про Гнома Бородавку.

– Так і є, – підтвердив ґном. – Навіть я ніколи не чув про себе до цього вечора, а я – це ж я.

– Подивимося, що ми зможемо дізнатися, Архіректоре, – дипломатично відказав Зрозум.

– Чудово, – Ридикуль повернув ґнома в кишеню і подивився на Гекс. – Дивовижно, – повторив він. – Це дійсно лише видається, наче він думає?

– Ем... так.

– Але насправді він не думає?

– Ем... ні.

– То... він просто створює ілюзію мислення, але насправді це звичайна показуха?

– Ем... так.

– Так само, як і більшість людей, – проголосив Ридикуль.

Сідаючи на офіційне коліно, хлопчик зміряв Батька Вепра поглядом, оцінюючи.

– Будьмо відвертими. Я знаю, ти просто якийсь переодягнений дядько, – заявив він. – Оскільки Батько Вепр – біологічна та часова неможливість. Сподіваюся, ми один одного зрозуміли.

– АГА. ТО МЕНЕ НЕ ІСНУЄ?

– Точно. Це лише частина сезонної показухи, до того ж мушу зазначити, значною мірою комерційного спрямування. Моя мати вже купила мені подарунки. Звісно, згідно з моїми інструкціями. Вона часто не розуміє, що саме мені потрібно.

Батько Вепр зиркнув на усміхнений, стривожений образ материнської неефективності, що тупцював неподалік.

– СКІЛЬКИ ТОБІ РОКІВ, ХЛОПЧИКУ?

Малий закотив очі.

– Не з цього треба починати, – сказав він. – Я ж і раніше тут був, знаєш. Спочатку треба спитати, як мене звати.

– ААРОН ФІДЖЕТ, «СОСНИ», БІЧНА ВУЛИЦЯ, АНК-МОРПОРК.

– Так і знав, що тебе попередили, – сказав Аарон. – Гадаю, ці люди, переодягнені ельфами, випитують усе в матерів.

– ТОБІ ВІСІМ РОКІВ, А ЗА ПОВЕДІНКОЮ... ТЯГНЕШ НА УСІ СОРОК П’ЯТЬ, – сказав Батько Вепр.

– Напевно, при оплаті заповнюється анкета, – сказав Аарон.

– І ХОЧЕШ ТИ «БЕЗПЕЧНИХ РЕПТИЛІЙ РІВНИНИ СТО» ГОРІХОВОГО ВИРОБНИЦТВА, ВИСТАВКОВУ ШАФУ, АЛЬБОМ ДЛЯ КОЛЕКЦІОНУВАННЯ, БАНКУ ДЛЯ КОНСЕРВУВАННЯ І ПРЕС ДЛЯ ЯЩІРОК. А ЩО ТАКЕ ПРЕС ДЛЯ ЯЩІРОК?

– Їх не приклеїш, поки вони об’ємні, хіба сам не розумієш? Я сподіваюся, що вона тобі розповіла про них, коли я на якусь мить затримався перед вітриною з олівцями. Слухай, може, кінець цим жартикам? Сунь мені мого апельсина, і казці кінець.

– Я МОЖУ ДАТИ ТОБІ БІЛЬШЕ, НІЖ ЯКИЙСЬ АПЕЛЬСИН.

– Так, так, усе це я вже чув. Ймовірно, довелося звернутися до спільників для залучення довірливих клієнтів. Нічого собі, у тебе навіть борода фальшива. До речі, старий, знаєш, що твоя свиня...

– ТАК.

– Кілька дзеркал, мотузки й трубка, от і все. Навіть мені це здалося занадто штучним.

Батько Вепр клацнув пальцями.

– Зрозумів, схоже на певний сигнал, – сказав хлопчик. – Дуже тобі дякую.

– ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ, – побажав Батько Вепр хлопчику, що поспішно віддалявся.

Дядечко Важкий поплескав його по плечу.

– Чудово, пане, – сказав він. – Дуже терпляче. На вашому місці я б добряче зацідив йому у вухо.

– О, ПЕРЕКОНАНИЙ, НЕЗАБАРОМ ВІН ПОБАЧИТЬ, НАСКІЛЬКИ ПОМИЛЯВСЯ, – червоний каптур повернувся так, що лише Альберт міг зазирнути всередину. – ВІДРАЗУ ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ВІДКРИЄ КОРОБКИ, ЯКІ НЕСЕ ЙОГО МАТІР... ХО. ХО. ХО.

– Не так туго! Не так туго!

— ПИСК.

Поки Сюзен продовжувала досліджувати полиці в каньйонах величезної бібліотеки Смерті, настільки гігантської, що в ній могли би зароджуватися хмари, якби на це наважилися, за нею розгорілася суперечка.

– Добре, добре, – сказав голос, який вона намагалася проігнорувати. – Ніби нормально. Я ж повинен рухати крилами, правда?

– Ах, – пробурмотіла Сюзен під ніс. – Батько Вепр...

Йому присвятили не одну книгу, а цілу полицю. Перший том, здавалося, був написаний на сувої із чиєїсь шкіри.

Батько Вепр був дійсно старий.

– Чудово-чудово. Який у мене вигляд?

– ПИСК.

– Панно? – звернувся крук, прагнучи почути іншу думку.

Сюзен підняла очі. Повз неї пролетів крук, сяючи яскраво-червоними грудьми.

– Ців-ців, – сказав він. – Цвінь-цвірінь. Скок-скок, скачу собі в лісок...

– Так ти нікого, крім себе, не надуриш, – заявила Сюзен. – Он там видніється мотузка.

Вона розгорнула сувій.

– Можливо, варто сісти на засніжену колоду, – пробурмотів крук позаду неї. – Напевно, уся хитрість полягає в цьому.

– Я не можу це прочитати! – скрикнула Сюзен. – Ці літери... дивні...

– Ефірні руни, – пояснив крук. – Зрештою, Батько Вепр – не людина.

Сюзен провела руками по тонкій шкірі. Під її руками... забігали обриси.

Прочитати сувій вона не могла, але відчути... Сюзен вдихнула різкий запах снігу, настільки відчутний, що з її рота пішла пара. Чулися звуки, стукіт копит, тріск гілок у замерзлому лісі...

Яскрава сліпуча куля...

Сюзен отямилася й відштовхнула сувій подалі. Вона розгорнула наступний, що на вигляд складався зі смуг кори. Над його поверхнею зависли літери. Якою би не була їхня природа, букви не призначалися для прочитання очима; можна сказати, що це був шрифт Брайля для доторків розуму.

Зображення струмували довкола її чуттів – вологе хутро, піт, сосна, сажа, крижане повітря, смак вологого попелу, свиняче... добриво, поспішно виправив розум гувернантки. Відчувалася кров... і смак... квасолі? Це все були зображення без слів.

Майже... живі.

– Але це все неправда! Усі знають, що він веселий старий товстун, який дарує дітям подарунки! – промовила вона вголос.

– Зараз. Але не раніше. Знаєш, як це буває, – сказав крук.

– Справді?

– Знаєш, це ніби професійна перекваліфікація, – сказав птах. – Навіть богам потрібно йти в ногу з часом. Ймовірно, тисячоліття тому він був зовсім іншим. У цьому є сенс. По-перше, панчохи тоді ніхто не носив.

Він почухав дзьоб.

– Такс-с-с, – артистично продовжив він, – він, мабуть, був звичайним зимовим божком. Знаєш... кров на снігу, змушує вставати сонце. Почалося з тваринного жертвоприношення, знаєш, заганяти якусь велику волохату тварину до смерті, та й таке подібне. Чула, у Вівцескелях є люди, які на Вепроніч убивають в’юрка і ходять від будинку до будинку, виспівуючи про це пісеньки? З всякими лала-лей, бумц-тутумц. Дуже фольклорно, дуже містично.

– В’юрка? Навіщо?

– Не знаю. Можливо, хтось сказав: «Гей, хочете полювати на цього злющого орла з велетенським гострим дзьобом і кігтями, які здатні розірвати вам горлянку, чи на цього в’юрка розміром із горошинку, який постійно цвірінькає? Давайте, вибір за вами». Хай там як, потім це опускається до рівня релігії, і розпочинається вся катавасія, коли якийсь нещасливець знаходить у своїй страві особливу квасолину, кожен каже: «Ого, друже, та ти король», – і він думає: «Ого, як же чудово». Однак ніхто йому не підкаже, що не варто починати якусь довготривалу справу, оскільки за пару хвилин він вже біжить по снігу, з десяток інших негідників переслідує його з освяченими серпами, щоб життя повернулося на землю, а весь цей сніг зник. Дуже, знаєш... етнічно. Потім до якогось світлого розуму доходить, що це кляте сонце однаково встає, то навіщо ж вони згодовують цим друїдам халявний харч? А далі ви знаєте – з’являється нова вакансія. У цьому всі боги. Вони завжди знайдуть шлях, як, знаєш... примазатися.

– Кляте сонце однаково встає, – повторила Сюзен. – Звідки ти це знаєш?

– А, зі спостереження. Це відбувається щоранку. Сам бачив.

– Я про освячені серпи й усе інше.

Крук спробував набути самовдоволеного вигляду.

– Крук звичайний – дуже окультний птах, – сказав він. – І Сліпий Іо – бог грому – раніше використовував міфічних круків, які літали повсюди й розповідали йому все, що змогли помітити.

– Раніше?

– Ну-у-у-у... ти ж знаєш, у нього на обличчі зовсім немає очей, а тільки ці, очні яблука, які вільно плавають і фокусуються... – від збентеження за свій вид крук закашлявся. – Рано чи пізно біда мала статися.

– Ти коли-небудь думаєш про щось, крім очних яблук?

– Ну... ще є нутрощі.

– ПИСК.

– Хоча він має рацію, – сказала Сюзен. – Боги не вмирають. Ніколи не вмирають повністю...

«Вони завжди десь існують, – сказала вона собі. – Можливо, усередині якогось каменя, або слів пісні, або в голові якоїсь тварини, або, можливо, у шепоті вітру. Вони ніколи не йдуть повністю, чіпляються за світ нігтями, завжди борються за можливість повернутися. Одного разу бог – назавжди бог. Можливо, і мертвий, але не мертвіший за світ взимку...»

– Добре, – сказала вона. – Подивимося, що з ним сталося...

Вона потягнулася за останньою книгою і розгорнула її навмання...

Відчуття з книги хльоснули її, мов батогом...

...Копита, страх, кров, сніг, холод, ніч...

Вона впустила книгу на підлогу, і та закрилася.

– ПИСК?

– Я... в нормі.

Вона поглянула на книгу і зрозуміла, що отримала дружнє попередження, як від домашнього улюбленця, що нетямиться від болю, але все ще достатньо слухняний, щоб не дряпатися і не кусати руку, що його годує, – принаймні не зараз. Де б зараз не був Батько Вепр, – мертвий, живий, чортзна-де, – він хотів залишитися один...

Вона подивилася на Смерть Щурів. Його маленькі очниці палали дивно знайомим блакитним сяйвом.

– ПИСК. И-ИСК?

– Щур каже, що якби він захотів дізнатися про Батька Вепра більше, то пішов би в Замок Кісток.

– О, це просто дитячі казочки, – сказала Сюзен. – Туди, по ідеї, повинні приходити листи, відправлені через димохід. Це просто стара вигадка.

Вона повернулася. Щур із круком на неї витріщалися, і вона зрозуміла, що поводиться занадто нормально.

– ПИСК?

– Щур каже: «Що значить „просто“?» – переклав крук.

Сітка підійшов до Середнього Дейва в саду. Якби це взагалі можна було назвати садом. Це була земля навколо... будинку. Якщо це можна було назвати будинком. Ніхто й словом не обмовився з цього приводу, але час від часу відчувалася потреба вийти назовні. Усередині було щось не те.

Він здригнувся.

– А де він? – поцікавився Сітка.

– О, нагорі, – сказав Середній Дейв. – Досі намагається відчинити ту кімнату.

– Ту, з купою замків?

– Так.

Середній Дейв скручував папіросу. Усередині будинку... або вежі... будівлі, чим би вона не була... курити не виходило, принаймні нормально. Якщо курити всередині, в роті з’являвся бридкий присмак, від якого нудило.

– Для чого? Ми ж зробили те, для чого прийшли. Стояли там, як зграйка підлітків, і дивилися, як той дурнуватий чарівник робить оті фокуси-покуси. Я ледь стримався, щоб не розреготатися. Що йому ще треба?

– Він лиш сказав, якщо кімнату так позабивали, йому просто необхідно побачити, що всередині.

– Я гадав, що ми повинні робити те, заради чого ми прийшли, і піти!

– Так? Ну то скажи йому це. Хоч папіросу?

Сітка взяв мішок тютюну й розслабився.

– Я бачив достатньо лихих місцин, але це вже занадто.

– Ага.

– Його проникливість просто виснажує. І хочеться жерти хоч щось, окрім яблук.

– Ага.

– І це кляте небо. Воно вже починає діяти мені на нерви.

– Ага.

Вони намагалися не дивитися на це кляте небо. З якоїсь причини здавалося, що воно ось-ось упаде на вас. А ще гірше ставало, якщо дивитися в прогалину, де її бути не повинно. Ефект нагадував зубний біль в очних яблуках.

Неподалік від них на гойдалці розхитувався Банджо.

«Дивно, – подумав Дейв. – Схоже, Банджо тут ведеться пречудово».

– Вчора він знайшов дерево, на якому ростуть льодяники, – похмуро сказав він. – Ну, я сказав «вчора», але звідки мені знати напевне? І він йде за ним, як собача. Відтоді, як наша мама померла, ще ніхто не посмів його образити. Знаєш, Банджо... він ж як мала дитина. Всередині. Завжди таким був. Що не ставалося – він біг до мене. Так було... скажи йому «вдар того типа» – і він відразу махав кулаком.

– Та, від його кулака так просто не оговтаєшся.

– Ага. А тепер він всюди йде за ним. Мене від цього нудить.

– То що ти тут забув?

– Десять тисяч доларів. І він каже, що буде ще, знаєш. Більше, ніж ми можемо собі уявити.

Ним, звісно, називали Часначая.

– Його хвилюють не тільки гроші.

– Ну, так, але на захоплення світу я не підписувався, – сказав Середній Дейв. – Так легко влипнути в неприємності.

– Пригадую, твоя мама так казала, – сказав Сітка. Середній Дейв закотив очі. Усі пам’ятали Мамусю Білоліл. – Вона була дуже прямою, твоя мама. Строгою, але справедливою...

– Ага... строгою.

– Пам’ятаю, як вона задушила Блискучого Рона його ж ногою, – продовжував Сітка. – У неї була просто страшенна права рука, у твоєї мами.

– Ага... страшенна.

– Таких, як Часначай, вона би не терпіла.

– Та-а-а, – відгукнувся Середній Дейв.

– Ви, хлопці, влаштували їй чудовий похорон. Прийшли майже всі Затінки. Дуже шанобливо. Стільки квітів. І всі мали такий... – Сітка завагався з вибором слова. – Щасливий вигляд. По-сумному, звичайно.

– Ага.

– Маєш якісь ідеї, як нам повернутися додому?

Середній Дейв похитав головою.

– Я теж ні. Може, знову знайти те місце? Те, що він зробив із візником... Я, ну... такого навіть із власним батьком не вчинив би.

– Ага.

– Зі звичайним божевільним розібратися легко. Але він часом говорить абсолютно нормально, а тоді...

– Ага.

– Можливо, ми разом могли б підкрастися до нього і...

– Ага, звісно. І чи довго ми тоді проживемо? Не більше секунди.

– Нам може пощастити... – почав Сітка.

– Так? Ти ж його бачив. Він не з тих, хто буде погрожувати. Він з тих, хто вб’є тебе, і оком не моргне. Для нього це завиграшки. Ми повинні триматися. Це як в приказці про їзду на тигрі.

– Що за приказка про їзду на тигрі? – підозріло поцікавився Сітка.

– Ну... – Середній Дейв завагався. – Ти... ну, тебе в лице постійно битимуть гілки, стрибатимуть блохи, і таке інше. Але треба триматися. Подумай про гроші. Там їх цілі мішки. Ти сам бачив.

– Я не можу перестати думати, як це скляне око на мене витріщалося. Здається, воно може зазирнути прямо в мою голову.

– Не хвилюйтеся, тебе він ні в чому не підозрює.

– Звідки знаєш?

– Ти ж ще живий, правда?

У грот Батька Вепра увійшло дитя з величезними округлими очима.

– ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ. ХО. ХО. ХО. І ТЕБЕ ЗВАТИ... ЄВРАЗІЯ КОЗА, ПРАВИЛЬНО?

– Ну ж бо, люба, скажи цьому пану.

– Та.

– І ТОБІ ШІСТЬ РОКІВ.

– Давай, люба. Вони всі однакові в цьому віці...

– Та.

– І ТИ ХОЧЕШ ПОНІ.

– Та.

Маленька ручка потягнула каптур Батька Вепра до рота. Важкий дядечко Альберт почув голосний шепіт. Тоді Батько Вепр відкинувся на спинку крісла.

– ТАК, ЗНАЮ. НЕЧЕМНА СВИНКА, ГА?

Якусь мить його обриси миготіли, і він засунув руку в мішок.

– ОСЬ ВУЗДЕЧКА ДЛЯ ТВОГО ПОНІ, І СІДЛО, І ДОВОЛІ ДИВНИЙ ТВЕРДЮЩИЙ КАПЕЛЮХ ТА ШТАНИ, В ЯКИХ ТИ МАЄШ ВИГЛЯД, НАЧЕ ЗАПХАЛА В КОЖНУ КИШЕНЮ ПО ВЕЛИКОМУ КРОЛИКУ.

– Але ми не можемо дозволити собі поні, Євві, ми ж мешкаємо на третьому поверсі...

– О, ТАК. ВІН УЖЕ НА КУХНІ.

– Переконана, що ти жартуєш, Батьку Вепре, – різко відказала мати.

– ХО. ХО. ТАК. ЯКИЙ Я ВЕСЕЛИЙ ТОВСТУН. НА КУХНІ? ЯКИЙ СМІШНИЙ ЖАРТ. ЛЯЛЬКИ ТА ВСЕ ІНШЕ БУДУТЬ ДОСТАВЛЕНІ ПІЗНІШЕ, ЗГІДНО З ВАШИМ ЛИСТОМ.

– Що треба сказати, Євві?

– Шпашибі.

– Ем, ви ж насправді не засунули поні в їхню кухню?

– НЕ БУДЬ ДУРНИМ, АЛЬБЕРТЕ. Я ПОЖАРТУВАВ.

– А, чудово. А то на якусь мить...

– ВІН У СПАЛЬНІ.

– Ох...

– ГІГІЄНІЧНІШЕ.

– Ну, принаймні в цьому ми можемо бути впевнені, – сказав Альберт. – Третій поверх? Вони точно повірять.

– ОДНОЗНАЧНО. ЗНАЄШ, ДУМАЮ, Я ПОЧИНАЮ ЛОВИТИ ВІД ЦЬОГО КАЙФ. ХО. ХО. ХО.

Біля Осердя Дискосвіту сніг переливався блакитно-зеленою барвою. Серцесвітне сяйво висіло в небі, оповивши центральні гори завісами блідого холодного вогню, і розсіювало примарне світло над безкрайніми льодами.

Вони загойдалися, закрутилися, а тоді вивергли щось на кшталт викривленої руки, на кінці якої була крихітна цятка. Придивившись, уява розпізнала Хропунця.

Він перестав бігти й завис у повітрі. Сюзен подивилася донизу. І швидко знайшла те, що шукала. У кінці долини, вкритої засніженими деревами, щось яскраво сяяло, відображаючи небо.

Замок Кісток.

Якось, коли їй було шість чи сім років, її батьки мали з нею виховну бесіду, пояснивши, що такі істоти, як Батько Вепр, насправді не існують, що вони – усього лише милі казочки, і як чудово знати, що вони нереальні. І вона повірила в це. Усі феї і бабаї, усі ті історії з крові й плоті людства насправді не були справжніми.

Однак її батьки брехали. Її дідусь виявився семифутовим скелетом. Не з плоті й крові, очевидно, але, можна сказати, з кістки.

Хропунець приземлився й поскакав риссю по снігу.

«Чи був Батько Вепр богом? А чому ні?» – подумала Сюзен. Зрештою, йому приносили жертви. Усі ті свинячі пироги з хересом. Були й заповіді, винагороди за добрі вчинки, до того ж він знав, що ви робили упродовж цілого року. Якщо ви вірили в нього, з вами ставалося щось хороше. Іноді його можна було побачити в гроті, а іноді там, високо в небі...

Над нею височів Замок Кісток.

Він безумовно заслужив великої літери, таким величним здавався зблизька.

Сюзен бачила його зображення в одній дитячій книжці. Попри його назву, різьбяру по дереву вдалося надати йому... веселого вигляду.

Однак веселим його не назвеш. Колони біля входу височів на сотні футів. Кожна сходинка була більшою за людський зріст і виготовлена з сіро-зеленого стародавнього льоду.

З льоду. Не кісток. На колонах нечітко впізнавалися знайомі обриси, натяк на стегна або черепи, але також крижані.

Хропунця високі сходи не злякали. Не те щоб він злетів, він радше пройшовся поверхнею, яку сам вигадав.

Крига була засипана снігом. Сюзен подивилася на кучугури. Смерть не залишав слідів, але вона помітила слабкі відбитки чобіт. Вона була готова посперечатися, що вони належать Альберту. І... так, напівзасипані снігом... схоже, тут стояли сани. І тут явно тупцювали тварини. Але сніг усе вкрив.

Вона спішилася. Безумовно, Сюзен потрапила туди, куди треба, але це місце було якимось неправильним. Передбачалося, що замок буде світитися вогнями й гудіти від активної діяльності, але він радше нагадував гігантський мавзолей.