Текст книги "Батько Вепр"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 18 страниц)

– Послухайте, це лише фігура мови, гаразд? Я просто мав на увазі, що повністю згоден. Це просто образна мова. Лишенько, ви ж не думаєте насправді, що я дійсно пропоную роздавати подарунки військам у Вепроніч чи в будь-який інший час?!

– Ні?

– Ні!

– Доволі скупо з вашого боку.

Зрозум замовк і дозволив їм балакати далі. Вони занадто часто обдумують глибинні проблеми, сказав він собі, тому їхні язики й починають молоти казна-що, перетворюючи їх на зануд.

– Не подобається мені ця мисляча машина, – сказав Декан. – Казав раніше й повторю зараз. Тут явно присутній якийсь культ. Мені й окультизму достатньо, дякую.

– З іншого боку, це єдина істота в цілій Академії, здатна раціонально мислити й робити те, що їй кажуть, – сказав Ридикуль.

Сани з ревом неслися небом, прорізаючи хуртовину.

– Як весело, – пробурмотів Альберт, сильніше хапаючись за край.

Сани приземлилися на дах будинку неподалік Академії, і кабани припинили рух.

Смерть знову подивився на часомір.

– ДИВНО, – сказав він.

– Настав час для коси? – запитав Альберт. – Більше не буде фальшивої бороди й веселого сміху? – він озирнувся, і сарказм замінився здивуванням. – Ого... хто взагалі міг тут померти?

Хтось міг. На снігу лежав труп.

Було очевидно, що чоловік щойно помер. Альберт, примружившись, зиркнув на небо.

– Впасти тут нема звідки, а на снігу слідів немає, – сказав він, коли Смерть махнув косою. – То звідки він узявся? На вигляд наче чийсь охоронець. Зарізаний насмерть. Ого, який страшний поріз!

– Приємного тут мало, – погодився дух чоловіка, дивлячись вниз на себе.

Зі себе він перевів погляд на Альберта та Смерть, і привидний вираз його обличчя зі здивованого став стурбованим.

– Вони забрали зуби! Усі! Вони просто ввійшли... і... вони... ні, почекайте...

Він поступово танув і нарешті зник.

– Ну, і що це було? – запитав Альберт.

– У МЕНЕ Є ПЕВНІ ПІДОЗРИ.

– Бачили цей знак на його сорочці? Схоже на зуб.

– ТАК І Є.

– Звідки він узявся?

– ЗВІДТИ, КУДИ МЕНІ НЕ МОЖНА.

Альберт подивився на таємничий труп, а потім знову на незворушний череп Смерті.

– Я все думаю: як кумедно, що ми ось так натрапили на вашу внучку.

– ТАК.

Альберт схилив голову на бік.

– Враховуючи надзвичайну кількість димарів і дітей у світі...

– ДІЙСНО.

– Насправді дивовижний збіг.

– НУ ЩО Ж, ТРАПЛЯЄТЬСЯ.

– Чесно кажучи, повірити складно.

– ЖИТТЯ СПОВНЕНЕ РІЗНОМАНІТНИХ НЕСПОДІВАНОК.

– Думаю, не лише життя, – сказав Альберт. – Але це її дійсно розбурхало. Було видно, що ось-ось вибухне. Не здивуюся, якщо вона почне ставити запитання.

– У ЦЬОМУ ВСІ ЛЮДИ.

– Але ж щур постійно поруч? Він точно не спустить із неї очниць. Може бути, скерує її на шлях істинний.

– А ВІН МАЛЕНЬКИЙ ПРОНОЗА.

Альберт знав, що йому не перемогти. Обличчя Смерті було абсолютно незворушним.

– ПЕРЕКОНАНИЙ, ВОНА ВЧИНИТЬ РОЗСУДЛИВО.

– О, так, – сказав Альберт, коли вони повернулися до саней. – Розсудливість у вас у крові.

Як і багато інших шинкарів, Ігор тримав під стійкою кийок, щоб втихомирювати тих випадкових порушників громадського порядку, які з’являлися ближче до закриття, хоча насправді „Бірс“ ніколи не зачинявся, і ніхто не пригадував такого дня, коли Ігоря не було за стійкою. Проте ситуацію часом уже неможливо було взяти в руки. Чи лапи. Чи кігті.

Обрана Ігорем зброя вирізнялася: була оперезана сріблом (від перевертнів), обвішана часником (від вампірів) і обгорнута смужкою ковдри (від бабаїв).

Для всіх інших було достатньо самого факту, що вона зроблена з двох футів міцного болотного дуба.

Він дивився на вікно. Скло вкривалося морозними візерунками. Із якоїсь причини вони нагадували трьох крихітних цуциків, які виглядають із черевика.

Раптово хтось поторсав його за плече. Він обернувся, із кийком напоготові, але миттєво розслабився.

– А, це ви, панно. Не чув, як відчинялися двері.

А двері і не відчинялися. Сюзен поспішала.

– Ігорю, ти останнім часом не бачив Фіалку?

– Зубну дівчину? – єдина брова Ігоря піднялася, відображаючи глибоке зосередження. – Нє, не бачив її вже тиждень або й два.

Брови вигнулися в роздратовану „V“, коли він помітив крука, який намагався сховатися за напівпорожніми баночками з горішками.

– Приберіть це звідси, панно, – сказав він. – Правило про тварин і тому подібних відоме всім. Якщо вони не здатні перетворюватися на людей на вимогу, то мають забиратися геть.

– Так, але в декого із нас набагато більше мозкових клітин, ніж пальців, – пробурчав голос з-за банок із горішками.

– Де вона живе?

– Панно, ви ж знаєте, що я не відповідаю на такі запитання...

– ДЕ ВОНА ЖИВЕ, ІГОРЮ?

– Вулиця Симулянтів, поруч із рамарнею, – сказав Ігор на автоматі. Брови гнівно нахмурилися, коли він зрозумів, що сказав. – Ну, панно, вам же відомі правила! Мене не можна кусати, не дозволено пити кров і ніхто не посміє ховатися за моїми дверима! І голосом вашого дідуся зі мною розмовляти не варто! За таке ставлення я взагалі забороню вам сюди заходити!

– Вибач, це дуже важливо, – сказала Сюзен.

Кутиком ока вона зауважила, що крук прокрався на полицю і намагався зняти кришку банки дзьобом.

– Ну а якщо якийсь вампір вирішить, що його здолала спрага? – проревів Ігор, прибираючи кийок.

З боку банок із маринованими яйцями почувся дзвін. Сюзен докладала всіх зусиль, щоб не подивитися туди.

– Ми можемо вже піти? – запитав О Боже. – Від такої кількості алкоголю я нервуюся.

Сюзен кивнула й поспішно покинула приміщення.

Ігор щось пробурмотів. Тоді знову повернувся до вікна, вкритого морозними візерунками. Він ніколи не вимагав від життя абичого. Невдовзі Ігор почув приглушений звук:

– Уфхь! Уфхь!

Звук був невиразним, тому що крук намагався розбити мариноване яйце дзьобом. Ігор зітхнув і підняв кийок. І якби Смерть Щурів не вкусив Ігоря за вухо у потрібний момент, крукові довелося б несолодко.

– СПУСКАЙСЯ, – сказав Смерть.

Віжки так різко натягнулися, що кабанів повністю розвернуло.

Альберт вибрався із замету плюшевих ведмедиків, де до того встиг задрімати.

– Що сталося? Що сталося? Ми в щось врізалися? – заголосив він.

Смерть вказував униз. Там простягалися безкраї засніжені поля, і тільки випадковий вогник свічки у вікні або напівзасипана хатинка вказували на присутність у цьому світі простих смертних.

Альберт примружився і нарешті побачив те, на що вказував Смерть.

– Якийсь старий пробирається крізь заметіль, – сказав він. – Судячи зі всього, збирав хмиз. Невдалий час для подібних занять. І з мене вже досить, якщо чесно. Слухайте, пане, упевнений, що зроблено достатньо, щоб переконатися...

– ТАМ ЩОСЬ ВІДБУВАЄТЬСЯ. ХО. ХО. ХО.

– Послухайте, з ним усе добре, – сказав Альберт, хапаючись за поруччя, коли сани рвонули вниз. Там на якусь мить спалахнуло світло – збирач хмизу відчинив двері засніженої хатини. – Дивіться, його наздоганяють кілька хлопців, навантажених різним добром. Він точно проведе Вепроніч, як треба, не бачу жодних проблем. Тож ми можемо піти...

Очниці Смерті, освітлені внутрішнім сяйвом, бачили кожнісіньку деталь того, що відбувалося.

– ЦЕ НЕПРАВИЛЬНО.

– О ні... знову починається.

О Боже зупинився.

– Тобто ти не можеш пройти крізь двері? – здивувалася Сюзен. – У барі все було гаразд.

– Це інакше. У присутності алкоголю в мене з’являються певні богоподібні сили. У будь-якому разі, ми постукали, а вона не відповіла. Де її манери?

Сюзен знизала плечима й пройшла крізь дешевенькі двері. Вона знала, що не повинна цього робити. Кожним таким вчинком дівчина позбувалася певної часточки нормальності. І рано чи пізно вона забуде, для чого взагалі існують дверні ручки, – як її дідусь.

Якщо задуматися, він цього ніколи й не знав.

Вона відчинила двері зсередини. О Боже увійшов й озирнувся. Йому вистачило миті. Кімната не була великою. Це була частина іншого приміщення, що й до поділу не вражало розмірами.

– І це тут живе Зубна Фея? – запитав Сушняк. – Тіснувато, тобі не здається? По всій кімнаті щось розкидано... А що це звисає з мотузки?

– Це... елемент жіночого одягу, – сказала Сюзен, порпаючись у документах на невеликому хиткому столику.

– Воно не дуже велике... – зауважив О Боже. – І доволі тонке...

– Скажи, – сказала Сюзен, не піднімаючи очей. – Ці спогади, з якими ти з’явився... Вони не були особливо глибокими?.. Правда?..

Сюзен розгорнула маленький червоний записник, і він зазирнув через її плече.

– Я розмовляла з Фіалкою лише раз чи два, – сказала вона. – Гадаю, вона кудись доставляє зуби і отримує певний відсоток. Це не високооплачувана робота. Знаєш, кажуть, що можна заробити енну кількість доларів у вільний час, але вона стверджує, що офіціанткою заробила б набагато більше... О, це, схоже...

– Що це?

– Тут написано, що їй щотижня дають списки імен.

– Що, дітей, які втратять зуби?

– Так. Імена та адреси, – сказала Сюзен, гортаючи сторінки.

– Звучить неправдоподібно.

– Вибач, але ти бог похмілля? О, дивися, тут минуломісячний зуб Твайли, – вона усміхнулася, дивлячись на акуратні сірі рядки. – Вона вже хотіла його вибити, так хотіла отримати пів долара.

– Ти любиш дітей? – запитав О Боже.

Вона зиркнула на нього.

– Не сирими, – сказала Сюзен. – Люди як люди. Зажди...

Вона продовжила гортати сторінки.

– А тут узагалі пусті дні, – зауважила вона. – Глянь, останні кілька днів невідмічені. Ніяких імен. Але якщо повернутися на тиждень чи два, дивися, усі відзначені як слід, а внизу сторінки написана загальна сума. І... це ж неможливо, правда?

На першій невідміченій сторінці за попередній тиждень було лише п’ять імен. Більшість дітей інстинктивно знала, коли варто випробувати удачу, і лише жадібні чи стоматологічно непередбачливі викликали Зубну Фею у вепронічний період.

– Прочитай імена, – сказала Сюзен.

– „Вільям Вітл, він же Віллі (дом.), Дрочило (школа), Копнякова вулиця 68,2 пов., задня спальня.

Софі Лангтрі, або Татова Принцеса, Гіпо 5, спальня-мансарда.

Шан. Джеффрі Бібблтон, він же Капості В Штанах (дом.),

Чотириокий (школа), Парковий провулок, особняк Скрота, 1 пов., чорний вхід“.

Він зупинився.

– Не вважаєш, що це втручання в чужі життя?

– Це для тебе цілковито новий світ, – сказала Сюзен. – Ти ще його не осягнув. Продовжуй у тому ж дусі.

– „Нухакме Ікта, вона ж Крихітний Діамант, перехрестя Мокрої і Туманної, „Хихотлива фалафель“, хапонська забігайлівка-цілодобовий магазин, підвал.

Реджинальд Білоліл, він же Банджо, Хуліган із Паркового провулка, Ви Бачили Цього Чоловіка? Хапуга З Гусячих Воріт, Гульвіса Сонного Пагорба, кімната 17. МАІБ“. МАІБ?

– Ми її зазвичай називаємо Молодіжною Асоціацію Ідолопоклонників-реформістів Бога Іхор-Бель-Шамгарота, – пояснила Сюзен. – Хіба не дивно, що до такого типа планувала завітати зубна фея?

– Ага.

– Отож-бо. Тут би не завадив візит Нічної сторожі.

Сюзен озирнулася. Приміщення мало жалюгідний вигляд, ніби його орендар ніколи не намірявся залишитися тут надовго. Якщо пройтися підлогою такої кімнати серед ночі, неодмінно почуєш хрускіт тарганів у смертельному фламенко. Дивовижно, як багато людей усе своє життя живуть в місцях, де ніколи не намірялися залишитися.

Дешеве вузеньке ліжко, штукатурка майже осипалася, крихітне вікно...

Вона відчинила його, поводила рукою під карнизом і вдоволено намацала мотузку, на якій висів промаслений мішечок. Сюзен витягнула його.

– Що це? – запитав О Боже, коли вона висипала вміст мішечка на стіл.

– О, так часто роблять, – сказала Сюзен, виймаючи пакунки, загорнуті в потертий вощений папір. – Ти живеш сам, миші та таргани жеруть усе підряд, харчі зберігати ніде – але за вікном прохолодно й безпечно. Більш-менш безпечно. Це старий трюк. Ну... ось поглянь. Твердющий бекон, позеленілий хліб, а цей шмат сиру пора би вже поголити. Її явно давненько не було вдома.

– Ой леле. І що?

– Куди вона могла ховати зуби? – звернулася Сюзен до цілого світу, але головним чином до себе самої. – Що, чорт забирай, Зубна Фея робить із...

У двері постукали. Сюзен відчинила.

Зовні стояв невисокий лисуватий чоловік у довгому коричневому плащі. Він стискав папку й нервово моргав у її бік.

– Гм... – почав він.

– Вам чимось допомогти? – запитала Сюзен.

– Гм... я побачив світло. Подумав, що Фіалка вдома, – сказав коротун. Він нервово вертів олівцем, прикріпленим мотузкою до папки. – Вона затримує поставку зубів, заборгувала трохи грошей, карета Ерні теж кудись запропастилася, а мені ж пора писати звіт, то я й зазирнув на випадок... на випадок, що вона захворіла, чи щось трапилося. Хворіти на самоті, та ще й у Вепроніч – страшне!

– Її тут немає, – сказала Сюзен.

Чоловік стурбовано поглянув на неї і з сумом похитав головою.

– Немає звіту за цілих тринадцять доларів! Мені доведеться донести на неї.

– Кому?

– Ну, їм, наверх. Сподіваюся, що це не закінчиться, як з тою дівкою в Квірмі, що раптом почала грабувати будинки. Кінця історії ми так і не дізналися...

– Донести кому?

– А ще в неї мала бути драбина та щипці, – молебенно продовжував чоловік, звертаючись до світу, який поняття не мав, що таке заповнювати звіт AF17 у трьох примірниках. – Як можна проводити інвентаризацію, якщо люди постійно виносять інвентар? – він похитав головою. – Без поняття, я даю їм роботу, вони думають, що всі ночі будуть гарні й сонячні, але трішки поганої погоди – і бац, прощавай, Чарлі, я краще попрацюю офіціанткою в якійсь теплій місцині. Та ще й цей Ерні. І його звички. Перший ковток – від холоду, другий – за компанію, і третій на випадок, якщо два попередні загубляться... Усе це доведеться включити в звіт, а кого, зрештою, звинуватять? Можу вам підказати...

– Тебе, без сумніву, – сказала Сюзен, майже загіпнотизована. Навіть чуб і крихітні вусики коротуна були дуже стурбовані. І в його голосі чулося явне занепокоєння, що у випадку кінця світу вся вина також упаде на нього.

– Ага, – відказав він із трохи більшим незадоволенням. Чоловічок не хотів, щоб якась крихта розуміння покращила його день. – Усі дівчата постійно нарікають на роботу, але я кажу їм, що вони ще легко відбулися, треба всього лише не впасти з драбини, не потрібно кожнісінький вечір сидіти по горло в паперах та покривати недостачі з власних коштів...

– Так це ти наймаєш зубних фей? – хутко перебила Сюзен.

О Боже ще займав вертикальну позицію, але очі вже починали скляніти.

Коротун набув злегка самовдоволеного вигляду.

– Можна і так сказати, – відповів він. – Переважно я займаюся масовим збором і відправкою...

– Куди?

Він витріщився на неї. Швидкі відповіді на прямо поставлені запитання вимагали від нього забагато зусиль.

– Я тільки спостерігаю за завантаженням, – пробурмотів він. – Коли вантаж уже в кареті й Ерні підписав ГВ19, моя робота скінчилася, от тільки я уже згадував, що цього тижня він не з’являвся і...

– Потрібна ціла карета для якоїсь жменьки зубів?

– Ну, там ще їжа для вартових, і... ем, а ти взагалі хто така? Що ти тут забула?

Сюзен випрямилася.

– Усе, я не можу більше терпіти. – сказала вона солодким голосом, звертаючись у пустий простір, і нахилилася вперед.

– ПРО ЯКУ КАРЕТУ ЙДЕТЬСЯ, ЧАРЛІ?

О Боже відригнув. Чоловічок у коричневому пальті різко позадкував і розпластався на стіні коридору, рятуючись від наближення Сюзен.

– Приїжджає щовівторка, – задихаючись, пробелькотів він, – а що... де...

– І КУДИ ЇДЕ ПОТІМ?

– Не знаю! Я вже сказав, коли він...

– Підписав ГВ19, твоя робота скінчилася, – сказала Сюзен своїм звичайним голосом. – Так. Ти казав. Яке повне ім’я Фіалки? Вона мені ніколи не казала.

Чоловічок завагався.

– Я ЗАПИТАЛА...

– Фіалка Бутля!

– Дякую.

– І Ерні теж зник, – продовжив Чарлі на автопілоті. – І це я б назвав підозрілим. У нього ж є дружина й усе інше. Однак він не перший, кому запаморочили голову тринадцять доларів і привабливе колінце, але, звичайно, ніхто не думає про бідолах, яким потім відповідати за все, і що буде, якщо нам усім спаде на думку втекти світ за очі з молодими дівчатами?

Він подивився на Сюзен суворим поглядом чоловіка, який просто зараз не покладаючи рук малював би портрети оголених дівчат з якогось тропічного острова, проте не може ігнорувати той факт, що його потребує світ.

– Що відбувається із зубами? – запитала Сюзен.

Він кліпнув. „Хуліган, – подумала Сюзен. – Маленький, слабкий, дуже тупий хуліган, який би не спромігся на справжнє знущання, бо навряд чи знайдеться хтось менший і слабший за нього, тому він лиш трішки ускладнює життя інших...“

– Що це за питання? – вичавив він, пронизаний її поглядом.

– Ти ніколи не замислювався? – запитала Сюзен і додала про себе: „Я от ні. Може, хоч хтось?“

– Ну, це не моя робота, я просто...

– О, так. Ти казав, – відрубала Сюзен. – Дякую. Ти дуже допоміг. Велике спасибі.

Чоловік витріщився на неї, а тоді повернувся і збіг сходами донизу.

– А щоб він скис! – вилаялася Сюзен.

– Доволі незвична лайка, – нервово зауважив О Боже.

– Це так просто, – сказала Сюзен. – Якщо я захочу, то можу знайти будь-кого. Це сімейна риса.

– А. Чудово.

– Зовсім ні. Ти взагалі уявляєш, як важко бути нормальним? Речі, про які доводиться пам’ятати? Як засинати? Як забувати? Для чого потрібні дверні ручки?

„Чому я питаю його, – подумала вона, подивившись на його шоковане обличчя. Для нього нормою було не забути виблювати те, що випила інша людина“.

– Ой, ну ходи вже, – сказала вона й поспішила до сходів.

Це так легко – ковзнути в безсмертя, їздити на коні, знати все. І кожна така дія наближала той день, коли ви вже не зможете врятуватися і про все забути.

Смерть передавався у спадок.

Ви отримували його від своїх предків.

– Куди ми йдемо? – запитав О Боже.

– Униз, до МАІБ, – сказала Сюзен.

Старий із хатинки невпевнено оглянув багатство страв на столі перед ним. Він сидів на табуретці й намагався скорчитися, як павучок, що потрапив у вогонь.

– А я вже зварганив трохи квасолі, – пробурмотів він, дивлячись на відвідувачів затуманеними очима.

– Лишенько! Не можна їсти квасолю на Вепроніч, – скрикнув король, посміхаючись від вуха до вуха. – То до нещастя. Чесне слово!

– Не чув такого, – відізвався старий, із відчаєм розглядаючи власні коліна.

– Ми принесли тобі ці чудові страви. Ти чимось незадоволений?

– І ти повинен бути нам глибоко вдячний, – різко зауважив паж.

– Так, ну, звичайно, це дуже мило з вашого боку, джентльмени, – пропищав старий, наче миша, і невпевнено заморгав, не знаючи, що робити далі.

– Індички практично не торкалися, глянь, скільки на ній м’яса! – сказав король. – І обов’язково скуштуй цю хрумку дику качку, фаршировану печінкою лебедя.

– ...Але я полюбляю квасолю й не хотів би завинити кому б то не було, – пробурмотів старий, все ще втупившись у свої коліна.

– Святі небеса, чоловіче, про це не турбуйся! – палко скрикнув король. – Це ж Вепроніч! Я визирнув із вікна й побачив, як ти бредеш по снігу, і запитав у молодого Жермена: „Хто цей добродій?“ І він відповів: „Якийсь селянин, який живе в халупці“, – тож я сказав: „Ну, у мене вже нічого не лізе, а це все-таки Вепроніч“. Тож ми швиденько все зібрали, і ось ми тут!

– Гадаю, що ти нам глибоко вдячний, – сказав паж. – Сподіваюся, ми принесли промінь світла у твій темний тунель життя.

– ...Ну, так, звичайно, тільки я тижнями відкладав квасолини, розумієте, і ось-ось запечеться картопля, яку я знайшов у льоху і яку майже погризли миші! – продовжував старий, не відводячи очей від колін. – Тато навчив мене ніколи не просити...

– Слухай, – сказав король, підвищивши голос. – Я сьогодні пробрів декілька миль і закладаюся, що ти ніколи в житті не бачив такої їжі.

Обличчям старого потекли сльози приниження і збентеження.

– ...Це дуже щедро з вашого боку, милостиві пани, але я не впевнений, що знаю, як їсти лебедів і таке інше, але якщо ви хочете трохи моєї квасолі, то тільки скажіть...

– Дозволь мені все прояснити, – різким тоном сказав король. – Це благодійна вепронічна акція, затямив? І ми хочемо бачити посмішку на твоєму брудному, але чесному обличчі, розумієш?

– А що треба сказати доброму королю? – запитав паж.

Селянин повісив голову.

– Шпашибі.

– Чудово, – сказав король, відкидаючись назад. – Мерщій хапай виделку і...

Двері розчахнулися. До кімнати зайшла невиразна фігура, оточена хмаркою снігу.

– ЩО ТУТ ВІДБУВАЄТЬСЯ?

Паж спробував підвестися, на ходу витягуючи меч. Він так і не зрозумів, як та постать опинилася позаду нього, але вона стояла там, м’яко опускаючи його на місце.

– Привіт, синку, мене звати Альберт, – промовив голос біля його вуха. – Чому б тобі повільненько не опустити меча? Можуть постраждати люди.

Палець торкнувся короля, занадто шокованого, щоб поворушитися.

– ЩО ВИ РОБИТЕ, СІР?

Король спробував зосередити погляд на фігурі. Він побачив щось червоно-біле, але місцями і чорне.

На превелике здивування Альберта, тому вдалося підвестися й по-королівськи випростатися.

– Ким би ви не були, повідомляю, що ми займаємося благодійністю на Вепроніч! Але хто...

– БРЕХНЯ.

– Що? Як ти смієш...

– ТИ БУВ ТУТ МИНУЛОГО МІСЯЦЯ? БУДЕШ ТУТ НАСТУПНОГО ТИЖНЯ? НІ. АЛЕ СЬОГОДНІ ТОБІ ЗАПРАГЛОСЯ ВІДЧУТИ ТРОХИ ТЕПЛА ВСЕРЕДИНІ. СЬОГОДНІ ТОБІ ЗАХОТІЛОСЯ, ЩОБ ВОНИ ВСІ СКАЗАЛИ: „ЯКИЙ ХОРОШИЙ У НАС КОРОЛЬ“.

– О, ні, він знову заходить надто далеко, – пробурмотів Альберт собі під ніс і сильніше стиснув пажа. – Сиди спокійно, синку. Інакше від тебе мокрого місця не залишиться.

– Чим би це не було, це більше, ніж він має! – гаркнув король. – І все, що ми від нього отримали, – це невдячність...

– І ЦЕ ВСЕ ЗІПСУВАЛО, – нахилився Смерть. – ГЕТЬ ЗВІДСИ.

На превелике здивування короля, його тіло здійнялося й попростувало до дверей.

Альберт поплескав пажа по плечу.

– Бігом за ним, – сказав він.

– Я нікого не хотів образити, просто не звик про щось просити, – пробурмотів старий, перебуваючи у власному крихітному світі, постійно нервово сплітаючи та розплітаючи пальці.

– Залиште це мені, пане, якщо не заперечуєте, – сказав Альберт. – Мене не буде якусь секунду.

„Хвости – ось моя робота. Рубання всіх хвостів. Господар ніколи не продумує план заздалегідь“.

Він наздогнав короля на вулиці.

– А, ось і ви, сір, – сказав він. – Перш ніж ви підете, це не займе і хвилини, лише незначна деталь... – Альберт нахилився до приголомшеного монарха. – Якщо хтось задумав зробити помилку, ну, знаєте, послати сюди завтра варту, викинути старого з його хатини, замкнути його у в’язниці чи щось подібне... ну-у-у... таку помилку слід розцінювати як останню в його житті. Сподіваюся, ми порозумілися, – він по-змовницьки постукав себе по носі. – Щасливої Вепроночі.

І Альберт поспішив назад у халупу.

Святкова вечеря зникла. Старий втупився на опустілий стіл.

– НЕДОЇДКИ, – сказав Смерть. – МИ Ж ЗДАТНІ НА БІЛЬШЕ, – він потягнувся до мішка.

Альберт устиг схопити його за руку.

– Хочете почути пораду, пане? Я теж виріс у подібному місці.

– АЖ СЛЬОЗИ НА ВОЛЮ ПРОСЯТЬСЯ?

– Скоріше коробка сірників до рук. Слухайте...

До старого долинало лише невиразне шепотіння. Він сидів згорблений, втупившись у пустоту.

– НУ, ЯКЩО ТИ ВПЕВНЕНИЙ...

– Бував тут, пережив це, обсмоктував кістки, – відказав Альберт. – Благодійність полягає не в тому, щоб дати людям те, що тобі хочеться, але в тому, щоб дати те, що їм потрібно.

– ЧУДОВО.

Смерть знову потягнувся до мішка.

– ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ. ХО. ХО. ХО.

І витягнув зв’язку сосисок. Шматок бекону. І невеличку бочку солонини. І тельбухи, загорнуті у вощений папір.

А також кров’янку, кілька інших бочок з огидними продуктами начебто зі свинини, які, однак, високо цінуються у будь-якій економіці, заснованій на свинарстві. А тоді поклав на стіл із глухим стуком...

– Свиняча голова! – зачаровано видихнув старий. – Цілісінька! Сто років не їв холодцю! І ціла миска свинячого жиру!

– ХО.ХО.ХО.

– Дивовижно, – сказав Альберт. – Як вам це вдалося? Ця свиняча морда – точнісінько як король.

– ГАДАЮ, ЧИСТО ВИПАДКОВО.

Альберт поплескав старого на спині.

– Влаштуй собі свято, – сказав він. – Та цілих два! Думаю, нам пора, пане.

Вони залишили старого, що втупився в заставлений стіл.

– ПРИЄМНО, ПРАВДА? – поцікавився Смерть, коли кабани прискорилися.

– Ага, так, – підтвердив Альберт і похитав головою. – Бідолашний старий! Квасоля у Вепроніч? Це ж до нещастя. Не та нічка, щоб знайти квасолину в своїй мисці.

– СХОЖЕ, Я БУВ СТВОРЕНИЙ ДЛЯ ТАКИХ РЕЧЕЙ.

– Справді, пане?

– ПРИЄМНА ТА РОБОТА, КОЛИ ЛЮДИ З НЕТЕРПІННЯМ ЧЕКАЮТЬ ТВОГО ВІЗИТУ.

– Ага, – похмуро відізвався Альберт.

– ПЕРЕВАЖНО ЛЮДИ МЕНІ ЗОВСІМ НЕ РАДІ.

– Ну так.

– ХІБА ЗА ОСОБЛИВИХ І ДОВОЛІ НЕЩАСЛИВИХ ОБСТАВИН.

– Так, так.

– І ВОНИ НЕЧАСТО ПРИГОЩАЮТЬ КЕЛИШКОМ ХЕРЕСУ.

– Так і є.

– НАСПРАВДІ, Я Ж МОЖУ ДО ЦЬОГО ЗВИКНУТИ.

– Але вам не варто цього робити, – поспішно сказав Альберт, із жахом від перспективи навіки залишитися ельфом Альбертом. – Тому що ми повернемо Батька Вепра. Ви казали, що ми це зробимо. І юна Сюзен допоможе...

– ТАК, ЗВИЧАЙНО.

– Не те щоб ви її просили, звісно.

Чутливі вуха Альберта не вловили ентузіазму в його голосі.

„Ой леле“, – подумав він.

– Я ЗАВЖДИ СЛІДУВАВ СВОЇМ ОБОВ’ЯЗКАМ.

– Так, пане.

Сани продовжували рух.

– Я ТРИМАЮ ВСЕ ПІД КОНТРОЛЕМ І ВПЕВНЕНИЙ У СВОЇХ НАМІРАХ.

– Тоді в нас немає проблем, – підсумував Альберт.

– ЖОДНИХ ПРИЧИН ДЛЯ ЗАНЕПОКОЄННЯ.

– Приємно чути, пане.

– ЯКБИ В МЕНЕ БУЛО ІМ’Я, „ОБОВ’ЯЗОК“ СТАЛО БИ МОЇМ ПО БАТЬКОВІ.

– Чудово.

– ОДНАК...

Альберт нашорошив вуха, і йому здалося, що вони вловили тихеньке сумне:

– ХО. ХО.ХО.

Вечірка була в розпалі. Схоже, гуляла вся будівля.

– Без сумніву, дуже енергійні молоді люди, – обережно зауважив О Боже, переступаючи через вологий рушник. – А жінкам сюди можна?

– Hi, – відказала Сюзен і пройшла крізь стіну в кабінет начальника.

Їх проминула група юнаків, котячи попереду бочку пива.

– Вранці ви про це пошкодуєте, – зауважив Сушняк. – Міцні напої перетворюють на недоумків, ви ж знаєте.

Вони поставили бочку на стіл і вибили корок.

– Після цього всього хтось точно занедужає, – зауважив він, перекрикуючи гомін. – Сподіваюся, ви це усвідомлюєте. Ви гадаєте, що так мудро – опускатися до рівня худоби... ем... тобто рівня, до якого б опустилася худоба, якби так налигалася.

Вони кудись пішли, залишивши біля бочки один кухоль пива.

О Боже зиркнув на нього, підняв і принюхався.

– Фу!

Сюзен повернулася крізь стіну.

– Його вже нема... Що ти робиш?

– Я хотів дізнатися, яке пиво на смак, – винувато пояснив О Боже.

– Ти не знаєш, яке пиво на смак?

– Не тоді, коли воно потрапляє через рот, ні. Воно... стає дещо іншим, коли таки дістається до мене, – похмуро мовив він. О Боже зробив ще один ковток, а тоді ще, більший. – Не розумію, чого його так люблять?

Він перевернув порожній кухоль.

– І наливають його ось із цього крана, – сказав він. – Знаєш, хоч раз у житті я б хотів напитися.

– Ти ж завжди п’яний, – зауважила Сюзен, не особливо слідкуючи за ходом розмови.

– Ну. Я завжди був п’яний, раніше. Нібито я все пояснив.

– Він відсутній уже кілька днів, – сказала Сюзен. – Це дивно. І не пояснив, куди йде. Востаннє його бачили тієї ночі, яка вказана в записнику Фіалки. Однак він заплатив за кімнату на тиждень вперед. Ходімо, я знаю номер.

– А як же ключ? – запитав О Боже.

– Навіщо?

Кімната пана Білоліла виявилася маленькою. Це не дивувало. Дивувало те, наскільки затишною вона видавалася, як акуратно застелили крихітне ліжко та ретельно підмели підлогу. Було складно уявити, що тут узагалі хтось мешкав, однак кілька ознак життя все ж було. На невигадливому столику біля ліжка стояв маленький, доволі неакуратно намальований портрет бульдога в перуці, хоча, придивившись уважніше, можна було вгледіти у ньому жінку. Цю попередню гіпотезу підтверджував напис на зворотному боці: „Хорошому хлопчикові від матері“.

Біля нього лежала книга. Сюзен задумалася, яке чтиво міг купити хтось на кшталт пана Банджо.

Виявилося, що в книжці було лише шість сторінок, – такими зазвичай зацікавлюють дітей, привчаючи до друкованого слова й читаючи про пригоди веселого собачати Плямки.

На кожній сторінці було не більше десяти слів, однак між четвертою та п’ятою сторінками була обережно поміщена закладка.

Вона поглянула на обкладинку. Книга називалася „Щасливі казочки“. На ній були зображені синє небо, дерева й двійко до неможливого рожевуватих дітей, що гралися з веселим собакою.

Схоже, її читали часто, хоч і повільно.

І все.

Глухий кут.

Хоча. Можливо, ні...

На підлозі біля ліжка, немовби ненароком кинута, лежала маленька срібляста монетка в пів долара.

Сюзен підняла й легенько підкинула її. Тоді оглянула О Боже від маківки до п’ят. Той набрав повний рот пива й ганяв його від щоки до щоки, задумливо втупившись у стелю.

Вона обдумала ймовірність його виживання в Анк-Морпорку у Вепроніч, особливо після припинення дії ліків. Зрештою, єдина мета його існування полягала в стражданні від головного болю та блюванні. Небагато знайдеться робочих місць із такими кваліфікаційними вимогами.

– Скажи, – мовила вона. – Ти коли-небудь їздив на коні?

– Не знаю. А що таке кінь?

У глибинах бібліотеки Смерті пролунав скрип.

Не дуже голосний. Серед тихенького шелесту книжок він здавався занадто гучним, щоб бути виміряним у звичайних децибелах.

Кажуть, усередині кожної людини прихована книга. У цій же бібліотеці всередині кожної книги містилося по людині. Скрип став голоснішим, набув ритмічності та регулярності.

Книга на книзі, полиця на полиці... і в кожнісінькій книзі на сторінці постійно мінливого сьогодення зі скрипом пишеться історія чергового життя...

Скрип почувся з-за рогу.

Він долинав із багатоповерхової споруди, надзвичайно хиткої на вигляд.

Вона була схожа на облогову вежу, відкриту з боків. Біля підніжжя, між колесами, крутилися педалі, завдяки яким і пересувалася штукенція.

Сюзен міцно трималася за перила горішньої платформи.

– Ти можеш прискоритися? – поцікавилася вона. – Ми зараз лише біля букви „Б“!

– Я кручу ці педалі вже сто років! – задихався О Боже.

– Ну, „А“ – дуже популярна буква.

Сюзен підняла погляд на полиці. „А“ призначалася й для анонімів, тобто всіх тих людей, які з тої чи іншої причини не мали імені.

Як правило, ці книжки були короткими.

– Ах. „Бо“... „Бог“... „Бод“... Поверни наліво...

Масивна башта зі скрипом завернула за наступний ріг.

– Ну, „Бу“... чорт забирай, „Бут“ щонайменше на двадцять полиць вище.

– Чудово, – похмуро відізвався О Боже.

Він натиснув на важіль, який перемістив ланцюг від одного колеса на інше, і знову почав крутити педалі.

Масивна башта зі скрипом почала рух угору.

– Чудово, ми на місці, – закричала Сюзен через кілька хвилин повільного підйому. – Ось... погляньмо... Аабана Бутля.

– Гадаю, Фіалка буде набагато далі, – сказав О Боже, намагаючись зіронізувати.

– Далі!

Трохи похитуючись, башта рушила вздовж „Б“.

– Стоп!

О Боже вдарив гальмівною педаллю об колесо, і башта здригнулася.