Текст книги "Крах чорних гномів"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 18 страниц)

Василько вже не жартував. На мить уявив, яка товща землі над ним, – і зробилося моторошно. Він, як мураха, а зверху тисячі й тисячі тонн; ось зараз воно осяде, розчавить, не встигнеш і пискнути. Потім подумав, що їм все одно не викрутитись, – гестапівці вже напевно в печері, і яка різниця, де вмерти: тут, у вузькому підземному ході, чи потім – у такому ж похмурому, із слизькими стінами штреці? Одразу вилаяв себе за такі думки. Уявив, як здригнеться і, можливо, розколеться гора, під якою ховається підземний завод, – заради цього варто віддати життя. І все ж не вірилось, що через кілька годин йому доведеться вмирати.

Життя, особливо таке, яким він жив останній час, вабило Василька. Сповнене небезпечних поворотів і таємничості, повсякденного риску, воно обернулося до нього зовсім новим боком. Беручи участь у вєтровських диверсіях, хлопець вів свій особистий рахунок: цей солдат – за спалену в тітки Ганни хату, вибух у кінотеатрі – за дядька Трохима, розстріляного в сорок першому, а підірваний міст – за батька, який загинув під Житомиром…

Як не ріс цей особистий рахунок Василька, ще залишалось і залишалось: за сестру, котра поневірялась десь у північній Німеччині, за сільську школу, в яку влучив снаряд, за вивезене з колгоспної комори зерно… Василько вів рахунок скрупульозно, не забував нічого. Над усе бентежило хлопця, чи встигне повністю розрахуватися з фашистами.

Підтягуючи до себе мішок з вибухівкою, Василько подумав: оцей завод, коли навіть розкласти його на всіх п’ятьох учасників диверсії, напевно, переважить усе, що залишилось у списку; це надало йому снаги, і вузька нора вже не нагадувала могилу. Наздогнав Свідрака і тільки хотів поквапити його, як раптом рюкзак, що весь час заважав хлопцеві бачити Свідракові ноги, провалився кудись униз, а натомість у промені ліхтарика з’явилося забруднене, похмуре обличчя пана Тадеуша. Василько здригнувся од несподіванки, га наступної миті зрозумів – кінець ходу, і вони вже в печері, про яку казав Гібіш.

– Обережно, – попередив Свідрак, – тут круто.

Та Василько не зважив на це: головою вниз з’їхав у печеру, уткнувся руками в холодний камінь, перевернувся і відразу випростався.

Свідрак витягнув з нори його мішок.

– Акробат! – мовив іронічно. – То, прошам пана, тут не цирк і навіть не гімнастична зала.

– Ви завжди були похмурим бурбоном і відлюдьком, Свідрак, – весело відрізав Василько, приймаючи мішок, – і я сумніваюсь, аби навіть дружина бачила колись усмішку на вашому жовчному обличчі!

– Коли б мені зустрітися з Вандзею… – Жовтувате обличчя Свідрака посвітлішало. Він допоміг Гібішеві спуститися до печери й присунувся до Василька. Мовив стиха:

– Слухай, хлопче, поклянись мені, якщо залишишся живий, розшукати Вандзю.

– Зарано ховаєте себе, пане Тадеуш!..

– Ти чув мене?

– Клянусь! – серйозно відповів Василько, зрозумівши, що ця клятва заспокоїть Свідрака. Вдвох вони витягли рюкзаки Юзефа та Вєтрова. Тепер можна було й роздивитися довкола. Промені чотирьох ліхтариків обмацували гранітні склепіння, які губилися десь у темряві. Ліворуч каміння нависало зовсім низько, під ним угадувався вузький прохід. Гібіш попрошкував, перелізаючи через гранітні брили, саме туди, та Вєтров зупинив його.

– Хвилинку, – мовив. – А якщо есесівці наважаться переслідувати нас?

Вчотирьох вони швидко завалили вхід до печери камінням. Щоб розібрати його, їм вистачило б десяти хвилин, тим же, хто йтиме по їхньому сліду, довелося б перетягувати важкі брили аж до штреку.

– Кілька годин здорової фізичної праці, – засміявся Василько. – Не хотів би бути на їхньому місці.

Гібіш, який пішов уперед, уже сигналив ліхтариком. Один за одним слідом рушили інші члени групи.

Кремер продовжував стояти в незручній позі, затиснувши портфель під пахвою і не витягуючи руки з кишені.

– Хто ви і що вам потрібно? – запитав ще раз.

– Хіба це має принципове значення? – вкрадливо відповів лисий. – Хіба ви заспокоїтесь, дізнавшись, що мене звуть Гаррі Сноу, чи Джеком Роузом? Прошу сідати, сподіваюсь, ми ненадовго затримаємо вас. За умови, – усміхнувся, – що ви розумно поводитиметесь.

– Я скаржитимусь! – твердо заявив Карл. – Ви не маєте права затримувати іноземного підданого!

– Ми не збираємося пред’являти вам ордер на арешт, – глузливо мовив лисий, – бо, як ви вже здогадались, не належимо до швейцарської поліції. І все ж вам доведеться порозмовляти з нами. Ми зацікавлені в цій розмові і, сподіваюсь, ви також.

– Ви надто самовпевнені, – стенув плечима Карл. – А якщо я відмовлюсь?

– У нас є достатні гарантії, – кивнув той на квадратнолицього. – Ви не зможете заперечувати проти таких переконливих аргументів.

Карл подумав кілька секунд, присунув ногою стілець і сів. У нього не залишалося іншого виходу. Картав себе: попався, як хлопчисько. А варто було звернутися до портьє…

Але хто вони і що їм треба? Може, полюють за його паперами? Певно, чортихатимуться, побачивши, що саме привіз Карл Кремер до Швейцарії.

Лисий умостився в кріслі навпроти Кремера.

– Моє прізвище – Хокінс. Швейцарський комерсант Чарлз Хокінс до ваших послуг. Я і Джон, – знову кивнув на квадратнолицього, – як ви уже змогли упевнитися, трохи обізнані з вашими справами і просимо вибачення за дещо безцеремонне втручання у них. Сьогодні вранці ми бачилися в холі готелю, потім ви дуже вміло й швидко замели свої сліди, та ми не сумували, бо знали, з ким ви збираєтеся зустрітись. І, бачите, спокійно дочекалися вас.

– Ви чудово обізнані, панове, – ствердив Карл, – але для чого вся ця комедія? Коли я вам потрібен у якійсь діловій справі, чи не простіше було зателефонувати й домовитися про зустріч? Без цих, так би мовити, – глянув на двері, – надмірностей.

Хокінс зареготав.

– Надмірностей, кажете!.. Джон, чуєш, це ти – надмірність! – Враз нахилився до Карла, посерйознішав. – Ми з вами так мало знайомі, що не наважилися дзвонити. Ви могли відразу покласти трубку.

– Логіка в цьому є, – погодився Карл. – І все-таки, що вам потрібно?

– Ви поставили питання, на яке мені дуже просто відповісти, – сказав Хокінс. – Але я не зроблю цього, аби ви не потрапили в незручне становище. Коли відразу відмовишся, потім важче погоджуватися: треба вишукувати різні аргументи і взагалі крутити хвостом. Тому я спочатку розкрию свої козирі. Отже, ми знаємо, що ви приїхали до ІІІвейцарії за дорученням групенфюрера СС фон Вайганга. У вас призначена на сьогодні зустріч з містером Гарлендом. Ви повинні передати йому деякі документи й креслення в обмін на рахунок у банку “Вонтобель і К”. Чи не так?

– Яке це має значення? – знизав плечима Кремер.

– Власне, ніякого, – також умисно байдужим тоном відповів Хокінс. – Але ж ви вивезли з Німеччини папери й документи, які належать німецьким фірмам або державі. Чи знаєте ви, якою статтею карного кодексу це карається?

– Я не люблю шантажу, – відрізав Кремер. – Тим більше, що вам буде важко щось довести.

– О-о! Не хвилюйтесь, доказів буде скільки завгодно! – Очі в Хокінса закрижаніли. – Ви уявляєте, що подумають в СД, коли одержать, наприклад, фото, на якому ви мало не обіймаєте Джона? Хто-хто, а хлоп’ята з відділу Шелленберга добре знають Джона, – засміявся, та в немигаючих очах не згас злий вогник. – Карл Кремер у дружніх обіймах агента Управління стратегічних служб Джона Селлерса – СД більш нічого й не потрібно. Не допоможе навіть вплив фон Вайганга. Та й чи захоче групенфюрер втручатися у цю неприємну історію?

Хокінс присунув Кремерові ящик з сигарами.

– Гаванські, – похвалився, – Я захопив з собою кілька сот. Клята війна, навіть у Швейцарії не можна дістати гарних сигар…

Карл швидко обдумував становище. Понюхав сигару, запалив сірника. Ось, значить, до чиїх рук він потрапив. Американська розвідка. Вони прекрасно інформовані і зараз намагатимуться завербувати його. Що ж, повеселішав, можна погратись!

Хокінс продовжував, пихкаючи димом:

– Якщо вам і вдасться щасливо викрутитись, все одно пляма залишиться. Гестапо не спускатиме з вас очей, а про виїзд за кордон годі й думати. Коли ж ми надішлемо до Берліна копії з вашого портфеля, я не позаздрю не лише вам, а й усім вашим родичам – близьким та далеким…

“А він грає в безпрограшну лотерею, – подумав Карл. – До речі, Карл Кремер уже давно б погодився на будь-які пропозиції. Цікаво, звідки в них ці відомості?”

– Але що ви хочете від мене, містер Хокінс? – запитав.

– О-о! Я з задоволенням відповім на це запитання, – весь насторожився той. – Правда, це не така вже й коротка розмова. – Потягся до столика з пляшками. – Віскі чи ром?

– Російської горілки!

– У вас прекрасний смак! – Брови Хокінса вигнулись крутими дугами. – Російська горілка – це… – поцілував кінчики пальців.

Кремер зробив ковток і зручніше вмостився в кріслі.

– Групенфюрер фон Вайганг, – почав Хокінс, – має можливість концентрувати в себе деякі важливі креслення, патенти, технічну документацію на прилади, що виготовляються на саксонських заводах. Сподіваюсь, ви розумієте, про які документи йдеться. Нам відомо, що на заводах “Сіменса” роблять деталі для Фау-2. Далі: нові цейсівські оптичні приціли… Ви не технік, та повинні розуміти, яку цінність має така інформація. Ми повинні мати технічну документацію і креслення цих речей, – у голосі Хокінса з’явились металеві тони. – Врахуйте, комуністи не сидять склавши руки, ось-ось розпочнеться російський наступ, і хтозна, де зупиняться вони! Здається, я розмовляю з тямущою людиною, котра не має жодних ілюзій відносно справжнього становища Німеччини? – запитав раптом.

Карл кивнув.

– З вами приємно бесідувати, – підлестив Хокінс і продовжував: – На жаль, обставини складаються так, що червоні можуть першими увійти до Дрездена. Ваше й наше завдання – приготуватись, до нього: жоден цінний документ не повинен потрапити до їхніх рук – я повторюю це і повторюватиму! Передайте фон Вайгангові, що я раджу йому довести ці слова до відома декого з саксонських промисловців, зокрема керівників Дрезденського банку. Вони зацікавлені у майбутньому Німеччини і зрозуміють, в чому полягають їхні справжні інтереси. У вирішальний момент ми простягнемо їм руку допомоги, бо американські концерни зацікавлені у відродженні німецького економічного потенціалу не менше, ніж ваші.

Карл згадав напучення фон Вайганга. “Заспівали на один голос”, – подумав. Справді, представник Америки і гестапівський генерал говорили одне і те ж – хіба що різними словами. “Союзнички! – ледь не вилаявся. – Ось що у вас на думці!”

– Налийте мені ще горілки, – попросив, аби приховати гнів, що ладен був прорватися. Примружився, глянув у скляні очі Хокінса. Той не витримав і відвів погляд.

– Наскільки я зрозумів, – почав Кремер, – ви пропонуєте мені домовитися з фон Вайгангом про передачу вам патентів, креслень, технічної документації та інших паперів, які мають військове значення?

Хокінс нетерпляче махнув рукою, та Карл не звернув на це уваги. Дивлячись просто у вічі американцеві, запитав різко:

– Скільки ви можете заплатити?

Очі в Хокінса ще більше округлились. Підскочив у кріслі, ляснув Карла по плечі.

– У вас американський гарт! – вигукнув. – Ти чуєш, Джоне?

Квадратнолиций не відповів. Заховав пістолет, підійшов до столика, налив півсклянки віскі.

– За успіх! – тільки й сказав, вихиливши за одним духом.

Кремер недбало кинув портфель на підлогу. “Чорт забирай цих американців, – вирішив, – за їх спиною можна почати велику гру. Я відіграюсь за сьогоднішню поразку сто разів!” Патенти в принципі не цікавили його (звичайно, крім тих, що мали військове значення), та можна використати пропозицію Хокінса як димову завісу і дістати найсекретніші документи служби безпеки. Ознайомитись з архівом прусського СД – про це можна було лише мріяти!

Нахабно розлігся в кріслі:

– Я не чую ваших пропозицій, панове…

Американці перезирнулись.

– Усе залежатиме від цінності інформації, містер Кремер, – почав невизначено Хокінс.

– Я не ризикуватиму з-за дрібниць, – відрубав Карл, – і повинен знати суму, заради якої підставлятиму голову.

Хокінс назвав цифру.

– І це за систему управління Фау? – розсміявся Кремер. – Панове розуміють, що мають справу не з дурником?

– Ви починаєте все більше подобатися мені, – задумливо сказав Хокінс. – З вами можна робити бізнес.

Відразу підвищив суму в п’ять разів, і вони швидко домовились.

– Але ж, – застеріг Кремер, – останнє слово лишається за фон Вайгангом.

Хокінс погойдав носком черевика. Рубонув повітря долонею і поморщився.

– Ви передасте йому, – почав, – що по війні групенфюрер СС фон Вайганг повинен бути виданий радянським властям і судитиметься за злочини, заподіяні ним у Західній Україні. Зараз усе залежить від самого групенфюрера. Він – вдумлива людина, уміє оцінити перспективу і все зрозуміє. У нас знайдеться багато приводів для того, щоб не віддати його до рук червоних.

Карл нахилив голову на ознаку згоди.

– Передавати такі речі, – усміхнувся ледь помітно, – не дуже приємна місія. До того ж, які я матиму докази? Фон Вайганг просто не повірить мені. В нього вже зав’язані стосунки з містером Гарлендом, і потрібні вагомі причини, аби розірвати їх. Кажуть же росіяни, що краще мати синицю в жмені, ніж цього… як його… здається, павича в небі…

Хокінс ковтнув віскі, на мить замислився.

– Ми чекали від вас на таке заперечення, – зізнався, – і заздалегідь підготувались… Певно, ви здогадуєтесь, – пожартував, – що фон Вайганг не завжди був групенфюрером СС? Раніше він займав досить відповідальну посаду у фірмі “Сіменс” і, думаю, не забув своїх колег по “Дженерал електрік”. – Хокінс витяг свою фотографію, написав на звороті кілька слів, простяг її Карлові. – Ось це передасте фон Вайгангу. Колись ми зустрічались, і в нього нема підстави не довіряти мені. Скажете групенфюреру, що акції “Дженерал електрік” пішли вгору, і він, вірніше, – поправився, – ви обидва, можете зробити послугу компанії. Маю на увазі патенти і технічні новинки “Сіменса”. На цьому можна заробити не менше, ніж на приладах для Фау. Це я пропоную офіційно, як представник “Дженерал електрік”…

– Скажіть, будь ласка, – єхидно запитав Кремер, – які ще фірми ви представляєте?

Хокінс не зміг не оцінити дотепу і голосно зареготав.

– Шкода, що ви живете не в Америці, – мовив крізь сміх, – ми б потоваришували. Які фірми, питаєте? Ми продамо будь-який документ, що коштує хоча б пару доларів. Не гребуйте малим, мій друже, од малого до великого, не пам’ятаю, хто це сказав, один крок… – Квадратнолиций прошепотів йому щось на вухо. – Ти маєш рацію, Джоне, зараз ми вирішимо й це питання. – Враз посерйознішав. – Мій друг Джон Селлерс нагадує, що в групенфюрера можуть бути інші документи. Скажімо, списки есесівського керівництва, агентів гестапо, копії таємних циркулярів тощо. Зверніть увагу й на це.

– Одна справа, – заперечив Карл, – технічна інформація… Тепер ви пропонуєте мені звичайнісіньке шпигунство…

– Не все одно? – примружив очі Хокінс.

– Але ж, – не здавався Карл, – є ще і моральний бік справи…

Інтуїція підказувала Кремерові, що не слід відразу приймати пропозицію Хокінса. Він – рядовий німецький обиватель і, не розуміє, не хоче розуміти, що продаж технічних таємниць – також звичайнісіньке шпигунство.

– Коли вже йдеться про моральний бік справи, – іронічно всміхнувся Хокінс, – то врахуйте: ви допомагаєте тріумфу священних ідеалів демократії!

– Не люблю гучних слів, – поморщився Кремер. – Вони нагадують мені фальшиві брильянти.

– Я з вами згоден, – нахилив голову Хокінс. – Моральний бік справи ніколи не турбував мене. Особливо, – мовив багатозначно, – коли я відчував приємну перспективу винагороди. Ви – ділова людина, і мене дивує такий погляд…

– Мені здавалося, – всміхнувся Карл, – що ви зрозумієте мене. Моральний бік справи цікавить мене остільки, оскільки і він стає іноді, так би мовити, одним з вирішальних компонентів угоди, а коли казати більш ясно, – предметом купівлі та продажу.

– Тобто, – пильно подивився на нього Хокінс, – ви хочете сказати, що за такого роду послуги слід краще платити? Згоден і, щоб на ділі довести це, можу. Джон, – підкликав Селлерса, – подай, будь-ласка, мій портфель. – Дістав пачку банкнот. – Тут десять тисяч марок? Аванс, – підсунув Кремерові, – сподіваюсь, він дещо пригасить докори сумління.

Кремер, не задумуючись, узяв гроші, вирішивши передати їх німецьким товаришам – Штеккер скаржився на відсутність коштів у підпільників.

Хокінс підсунув Карлові клаптик паперу.

– Напишіть розписку, – запропонував.

Кремер, не вагаючись, написав. Цей папірець не заневолить його, як вважає Хокінс. Повернувшись до Німеччини, він повідомить про все Центр – його історія стане ще одним доказом брудної гри союзників.

– Як підтримувати з вами зв’язок? – запитав.

– Наша людина знайде вас, – відповів Хокінс. – Вона передасть вам від мене вітання і… – дістав доларовий банкнот, розірвав навскіс, одну половинку віддав Кремерові, – половину цього долара.

– Зрозуміло, – підвівся Кремер. – Тепер я повинен іти. Містер Гарленд, напевно, зачекався.

Селлерс подивився на портфель Кремера. Карл перехопив цей погляд.

– Не брудніть руки, Джоне, – мовив весело. – У гонитві за малим втрачають велике. Якщо містер Гарленд не одержить цих паперів, фон Вайганг може змінити ставлення до мене, а в цьому не зацікавлені ні ви, ні я.

– Дуже слушно, – похитав головою Хокінс. – Ти, Джоне, проведеш містера Кремера до нашого англійського колеги і відповідатимеш за те, щоби портфель був доставлений за призначенням.

Селлерс невдоволено переступив з ноги на ногу.

– Зайва благодійність завжди обурювала мене, – пробуркотів, та не послухатись не посмів. Визирнув у коридор і кивнув до Кремера.

Містер Гарленд виявився на диво мовчазним та діловим джентльменом. Передивившись вміст Карлового портфеля, запитав сухо:

– Скільки?

Кремер назвав цифру, на всяк випадок значно збільшивши ту, котру орієнтовно визначив фон Вайганг. Містер Гарленд думав лише кілька секунд. Не вимовивши жодного слова, виписав чек. Підсунув Карлу аркуш паперу.

– Тут ви знайдете перелік питань, які цікавлять нас, – сказав і підвівся. Карл зрозумів: аудієнцію закінчено.

Наступного ранку він виїхав до Німеччини.

Висока розколина губилась у темряві. Шлях перегороджували величезні гранітні брили – доводилось дертися через них. Камінь був мокрий і слизький, люди ледве йшли, часто зупиняючись для відпочинку. Розколина звужувалась, кам’яна стеля нависала все нижче.

Нарешті Гібіш зупинився.

– Тепер уже недалеко, – пояснив Вєтрову. – Ця тріщина тягнеться ще метрів на двісті чи й більше, але галереї заводу за тридцять – сорок метрів. Ми встановимо це досить точно. Бензин на поверхню женуть потужні насоси, розколина проходить попід самим заводом – обов’язково почуємо гуркіт. Ми з Ульманом орієнтовно визначили місце, та ви подивитеся самі…

Вєтров наказав усім відпочивати, а сам з Гібішем поповз далі. Розколина перетворилася на низьку нору заввишки не більше сімдесяти – вісімдесяти сантиметрів. Лише в одному місці вона розширювалась, утворюючи невеличку печеру, а далі вгвинчувалася у гранітні скелі, ще вужча і нижча, ніж раніше.

Гібіш, який повз попереду, зупинився, припав до стіни. Важко дихав. Вєтров, котрий і сам стомився, подумав, скількох зусиль коштувало старому подолати підземний шлях.

– Відпочиньте, – порадив, – тепер уже не страшно – чверть години туди чи туди…

Замість відповіді Гібіш показав очима вгору. Вєтров прислухався: тонке джмелине бриніння пробивалося крізь товщу землі. Юрій навіть подумав, що в нього просто задзвеніло у вухах.

– Чуєте? – чомусь пошепки запитав Гібіш. Вєтров кивнув.

Гібіш тицьнув пальцем у земляну стелю.

– Мотори… – постукав у стінку ліворуч. – Там, за кілька метрів, залишки вентиляційного штреку. Коли б його не перекрили, наш шлях нагадував би подорож для розваги…

Вєтров глянув на нього, і старий зрозумів без слів.

– Колись у молодості, – пояснив, – був допитливим і сили, слава богу, не позичав. Тоді й облазив з товаришем усі підземні закутки. Одного разу знайшли цю печеру. Коли б більша, від туристів відбою не було б… А так – забули про неї, та що й, казати – півсторіччя минуло… Коли Ульман звернувся до мене, пригадав… Навіть папірця знайшов: сам карту робив колись, добре, не загубилася. Хід до печери довго шукали – засипало, та це на краще, бо наці і його б зацементували… – Старий розкашлявся, і це до останку знесилило його: ткнувся обличчям у долоні, лежав непорушно, лише груди ходили, з хрипом втягуючи повітря.

Вєтров проповз трохи далі, прислухався. Гуркіт моторів сюди майже не долинав. Гібіш мав рацію – вибухівку треба закладати саме на тому місці. Аби не помилитись, Юрій, повертаючись, кілька разів зупинявсь і прислухався. Нарешті побачив невеличкий закапелок у стіні, залишив у ньому кашкета і разом з Гібішем повернувся до товаришів.

– Свідрак, – гукнув, – бери мотику, побачиш мого кашкета – роздовбуй стінку…

Пан Тадеуш на знак згоди кивнув. Сидів на вогкій землі, притулившись боком до гострого каменя, та не помічав цього. Василько й Юзеф про щось розмовляли, тихо сміялись, та він не слухав і їх, заглибившись у свої думки. Ледь помітна усмішка розгладжувала зморшки біля вуст. Василько нагадав про Вандзю – і тепер він не міг не думати про неї.

Вандзя стояла перед очима сумна й заплакана, – з-під недбало пов’язаної хустки вибилося волосся. Це було три роки тому. Такою пан Тадеуш бачив дружину вперше, і це вразило його більше, ніж тисячний натовп погано одягнених, голодних чоловіків, що, оточені озброєними есесівцями, місили багно на розбитій дорозі. їх гнали, як худобу, на станцію, щоб вивезти до Німеччини. І він не міг втекти, не міг, хоч і бачив, як солдат ударив прикладом його Вандзю. Перед поворотом озирнувся, ще раз і побачив маленьку постать – вже лежала в багні посеред шляху, простягаючи вслід йому руки.

Як тобі зараз, Вандзю? Де ти?

– Мішок з вибухівкою залишиш тут поблизу. Побачиш невеличку печеру..

Пан Тадеуш знає – це Вєтров говорить йому. Мовчки бере мішок, мотику – і повзе. Повзе, автоматично сунучи тіло в темну, з важким повітрям могилу. А думками знову далеко…

Спочатку Свідрак працював у барона-поміщика. Великий маєток поблизу Магдебурга. У барона їх було понад сотню – росіяни, українці, поляки, французи… Жили в смердючому, брудному бараці, а з досвітку до темряви – на полі, у корівнику, на пташнику, у лісі…

Там до нього й приліпився Юзеф – вісімнадцятирічний юнак. Пан Тадеуш себе не вважає старим, але він удвоє старший за хлопчиська.

Коли була можливість, намагалися працювати разом: чистили стайні, підвозили снопи до молотарки, спускали воду з ставка… Одного разу їм доручили перегнати до літнього табору череду худоби. І треба ж було, щоб та клята корова потрапила у канаву і зламала ногу!

Лежала й жалібно мукала, а пан Тадеуш з ненавистю дивився на неї. Він завжди любив^тварин, з задоволенням чистив коней, підкладав корму коровам і приручив навіть величезного вовкодава, що бігав на ланцюгу по подвір’ї барона. А тепер вилаявся і пхнув ногою беззахисну корову, стискаючи кулаки у безсилій люті. Ще, б пак: он уже наїжджає верхи наглядач, і спробуй довести йому, що корова сама потрапила в канаву…

Наглядач, не чекаючи пояснень, щосили вдарив Юзефа кулаком в обличчя. Хлопець упав. Лежав, розмазуючи кров і схлипуючи. Наглядач націлився, аби пхнути юнака важким чоботом, та пан Тадеуш схопив його за руку. Німець отетерів від такого зухвальства, потім відступив на крок, злякавшись: ці двоє зараз можуть піти на все.

Юзеф підвівся, ступив до наглядача. Юнак був страшний – з закривавленим обличчям, очі горять ненавистю.

– Нічого! – вигукнув. – Ми дочекаємося, коли сюди прийде Червона Армія, і всіх вас… – зробив виразний жест навколо шиї.

Наглядач підняв нагай. Свідрак схопив дрючка, що валявся поруч. Гнів затьмарив йому свідомість: ще мить – і провалив би голову цьому панському попихачеві.

Німець відсахнувся й побіг. Здалеку насварився кулаком, свиснув, підкликаючи коня, і поскакав дорогою, що вела до маєтку.

Пан Тадеуш дивився йому вслід, міцно стискаючи дрючок. Нарешті оговтавсь, озирнувся на Юзефа. Хлопець глянув на нього з жахом.

– Що робити? – схлипнув. – Загинули ми!

– Концтабору не минути… – глухо мовив Свідрак. – І це, прошам пана, буде добре…

– Тікати! – вигукнув Юзеф.

– Куди? – пан Тадеуш відкинув дрючок. – Далеко не втечеш!

Юзеф стояв роздумуючи. Почав тихо, мало не пошепки:

– Треба дістатися до хутора Раупаха. Вони думатимуть, що ми подалися на схід, а це на півдні. Там у мене друг працює, що-небудь порадить.

– Вони шукатимуть нас із собаками, – заперечив Свідрак. – Хоча… – завагався на мить, та рішуче махнув рукою. – Спробуємо випередити. За лісом, у Візельбасі, живуть наші. Якщо вони, зможуть дістати велосипеди…

Юзеф одразу зрозумів його.

– Швидше! – вигукнув. – Наші допоможуть!

Вони побігли до гаю, за яким розкинулось невеличке село Візельбах. Одразу за лісом – ферма, поруч з корівником – барак для східних робітників. Пан Тадеуш ще здалеку побачив знайомого. Той, дізнавшись, у чому справа, заметушився.

– То, прошам пана, ми владнаємо… Один, бачите, стоїть, – вказав на жіночий велосипед, якого залишили біля дверей корівника. – Баронова фройляйн приїхала, я їй заб’ю баки… Де ж узяти другий? Хвилинку… – Гукнув жінку, що стояла біля куреня, пошептався з нею. Та викотила пошарпану машину. – Беріть, але в разі чого – ви їх украли!..

Юзеф схопив велосипед. Знайомий зник у корівнику. Пан Тадеуш зачекав хвилину і скочив на другу машину.

За селом утікачі звернули на лісовий путівець і вискочили до шосе, що вело на південь. Це було ризиковано, та мали надію: поки наглядач поскаржиться, поки почнуть їх розшукувати, – дістануться хутора.

Того дня втікачам щастило. Ще завидна були на місці, і знайомий Юзефа сховав їх у старій клуні. Там і перебули три дні, поки наймит Раупаха збирав їм більш-менш пристойний одяг: у їхньому, подертому та брудному, годі й думати було йти далі.

На четверту добу вночі розпрощалися з земляком і рушили на південний схід. Ішли по можливості лісами, харчувались ягодами й сирими овочами. Шостого дня Юзефові вдалося біля якоїсь лісової садиби підстерегти величезного гусака і скрутити йому шию. Вночі, відмахавши з десяток кілометрів, засмажили гуся на вогнищі. Тоді їм здавалося, що на світі нема нічого смачнішого за це жорстке напівсире м’ясо. Свідрак розділив його на порції: п’ять шматків, загорнутих у брудну газету. Кожний з них міг би з’їсти все це за одним присідом, Юзеф навіть потягся несміливо ще до м’яса, та, зустрівшись поглядом із Свідраком, відсмикнув руку…

Заглибившись у спогади, пан Тадеуш ледь не проминув печеру, про яку йому казав Вєтров. Залишив мішок з вибухівкою і швидко доповз до закапелка, де лежав кашкет. Порода виявилась твердою, ледь піддавалась. Але Свідрак був упертий, махав і махав мотикою, відколюючи по шматочку.

Оця риса характеру пана Тадеуша допомагала втікачам, коли вони, до краю виснажені, вперто йшли на південний схід, до кордонів Чехословаччини, де мали надію натрапити на партизанів. І, певно, дісталися б, коли б не дурна вдача Юзефа. Після “операції з гусаком”, як він напівжартома називав цю крадіжку, хлопчисько знахабнів і, коли пан Тадеуш спав у соняшникових хащах біля невеличкого хутора, влаштував полювання на підсвинка. Втікачів помітила літня німкеня, зчинила галас, і за ними погналися.

Юзеф біг першим. Спочатку їм удалося виграти в переслідувачів мало не кілометр і заховатися в молодому густому гаю. Тут вони круто змінили напрямок, але раптом вискочили на узлісся, за яким лежала широка асфальтована траса. Переслідувачі наближались – нічого не залишалося, як перебігти шосе й шукати порятунку в соняшниках, що тяглися по той бік. Розуміли, що там їх швидко знайдуть, та іншого виходу не було. Побігли.

Щойно Свідрак вискочив на середину асфальтової стрічки, з-за повороту виринув на великій швидкості автомобіль, заскреготав гальмами, обминаючи, і спинився за два десятки метрів. Пан Тадеуш спіткнувся, впав. Хотів підвестися, та не зміг. Лежав на гарячому асфальті й дививсь, як од машини біжить до нього гарно одягнений вгодований німець. Лежав і думав: кінець…. Німець нахилився над ним, запитав співчутливо:

– Що з вами?

З кювета на нього кинувся Юзеф, та німець скрутив хлопця одною рукою.

– Пся крев! – вилаявся Юзеф. – Проклята німецька свиня! – І заплакав од гніву та безсилля.

– Ви – поляки? – запитав раптом польською мовою чоловік. – Це за вами женуться? – махнув рукою в бік лісу, звідки вискочили переслідувачі. Не дочекавшись відповіді, гайнув до машини, дав задній хід, зупинився біля Свідрака. Рвонув дверцята.

– Швидше! – гукнув. – Та швидше ж, кажу вам!

Пан Тадеуш побачив в очах Юзефа відчайдушну рішучість і кивнув. Вони скочили в автомобіль, і машина відразу набрала швидкість.

Проїхали декілька кілометрів мовчки, потім господар автомобіля сказав:

– Я можу висадити вас, де ви забажаєте. Не розпитуючи… Але, думаю, вам краще довіритися мені…

Так сліпий випадок звів їх з Вєтровим. Потім Свідрак з жахом думав: він же міг тоді попросити зупинитись і вийти…

Хтось присвітив ліхтариком, і пан Тадеуш побачив поруч себе кумедне забруднене обличчя Вєтрова. Певно, Юрій витирав піт, бо розмазав пилюку по чолу й щоках. Це робило його схожим на хлопчиська, який щойно одержав стусана від батька. Свідрак усміхнувся і хотів сказати Вєтрову про це, та чомусь сам витер піт з чола і відсунувся, аби Юрій оцінив роботу.

Вєтров узяв мотику і ще кілька разів довбонув, трохи розширивши закапелок.

– Тепер – вибухівку, – сказав і, озирнувшись, посигналив ліхтариком.

Удвох із Свідраком вони акуратно склали в закапелок тротил.

– Певно, вистачить, – задоволено мовив Вєтров, Оглядаючи нагромадження невеличких зеленкуватих кубиків, що зайняли мало не весь прохід. – Тепер давай рахувати…

– Що? – не зрозумів пан Тадеуш.

Вєтров не відповів. Дивився на годинник і беззвучно ворушив губами.

– Я хочу підрахувати, – сказав нарешті, – скільки нам потрібно часу, аби дістатися до виходу.

– І пан Юрій вірить, що нам пощастить урятуватись? – мовив Свідрак з неприхованою іронією.

– Давайте разом поміркуємо, Тадеуше, – не звернув уваги на іронію Вєтров. – По-перше, солдати гналися за Ульманом і не знали, що їх двоє.

– Ви забуваєте про гестапівців, які слідкували за Гібішем і Ульманом від самого селища, – перебив Свідрак. – Вони вже встигли обшукати з собаками все навколо.

– Але чи не припускає пан Тадеуш, – тепер була черга Вєтрова іронізувати, – що собака може не взяти слід чи його загубити?

– Мало надії… – буркнув Свідрак.

– Один – два шанси з тисячі. – Вєтров насунув на лоб кашкета. – Якщо б їх не було зовсім, все одно ми підемо тим же шляхом. Краще вже вмерти в бою, ніж у цій сирій могилі, – мерзлякувато знизав плечима. – Хоч якось продамо своє життя!