Текст книги "Крах чорних гномів"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц)

– Так ось, мій любий, – різко змінив тон фон Вайганг, – сподіваюсь, ти здатний аналізувати події і бачиш, що ситуація для нас складається е-е… – завагався, підшукуючи слова, – не так, як би нам хотілося. Можливі різні варіанти, і лише люди розумні й обачливі виграють за будь-якого випадку. В наші неспокійні часи єдиною гарантією від усіх житейських негод може бути солідний рахунок у солідному банку. – Групенфюрер замовк, витер хусточкою очі, що засльозилися від вітру, продовжував, не зводячи погляду з Кремера: – А коли цей банк розташований на території нейтральної країни, скажімо, Швейцарії, то гарантії зростають у кілька разів.

Карл полохливо озирнувся. Присунувся до групенфюрера, мовив з повагою:

– Рахунок у швейцарському банку? Про це можна лише мріяти…

– Ці мрії не такі вже нездійсненні, – сказав, також озирнувшись, фон Вайганг. Продовжував пошепки: – Більше того, є реальні можливості зробити це найближчим часом…

– Що? – удав щире здивування Карл. – Відкрити рахунок у швейцарському банку?

Фон Вайганг кивнув.

– Але як? – В очах Кремера засвітилася щира цікавість.

– Все можна зробити, – відповів групенфюрер, – якщо слухатимеш мене… Саме тому я й хотів порадити тобі на деякий час відкласти свою комерцію та зайнятися перспективнішими справами. Мені потрібна довірена особа, якій би я зміг доручити вирішення е-е… делікатних, так би мовити, питань…

– І ви впевнені, що я впораюся з цим? – зробив спробу заперечити Карл.

– Треба лише чітко виконувати мої вказівки. Гарантую двісті—двісті п’ятдесят тисяч доларів. За умови повної таємниці… Ти переїздиш до мене, – кивнув у бік вілли, – і виконуєш особливі доручення. Звичайно, – зітхнув, – доведеться й самому поворушити мозком. Мені потрібний діловий і кмітливий помічник, тому й вибрав тебе. Згода?

У Карла груди розпирало від радощів.

– Я дуже вдячний вам, – почав, не дивлячись на фон Вайганга, аби не виказали очі. Випадково глянув на гнома, що стояв поруч. Чорний чоловічок застережливо підняв палець і дивився з докором. Карл осікся. А як би поставився до пропозиції фон Вайганга справжній комерсант? Чи не занадто ризикована ця гра для Карла Кремера?

– Я дуже вдячний вам, – повторив, відчуваючи, що пауза затяглася, – але ж я повинен знати, хоча б у загальних рисах, який характер матимуть ваші доручення. Пробачте, я не звик з зав’язаними очима кидатися у вир. Іноді краще задовольнитися меншим, ніж утратити все.

Групенфюрер зсунув брови.

– Я був доброї думки про тебе, – мовив з повагою, – але лише тепер можу по-справжньому тебе оцінити. І все ж до з’ясування певних обставин я не маю змоги відкрити всі карти. Доведеться повірити мені на слово.

Карл подумав і сказав:

– Якщо це зв’язано з вивезенням валюти за кордон, то я вимушений відмовитись.

– Чому? – стрепенувся групенфюрер. – Є закони рейху, а є й закони комерції…

Та Карл уже знав, що робить.

– Моральний бік справи мене не обходить, – мовив упевнено, – але за вивезення валюти за кордон у військовий час можна накласти головою.

– Навіть коли дає гарантії групенфюрер СС? – з образою запитав фон Вайганг.

– Пробачте, гер групенфюрер, але ви нічим не зарадите, коли мене візьмуть люди Мюллера.

– Чудова обізнаність, – скривився фон Вайганг. – Та ви забули, що рейхсфюрер СС – мій добрий друг, і я завжди зможу замовити слово…

– Але чи схочете? – нахабно перебив його Кремер. Він розумів, що заходить далеко – групенфюрер може розцінити його слова, як зухвальство, – але якесь внутрішнє відчуття підказувало, що діє він вірно, що саме так, а не інакше, розмовляв би з групенфюрером справжній Карл Кремер. – Пробачте за відвертість, – зробив спробу пом’якшити свої слова, – але трапляються випадки, коли клопотатися, навіть за найближчого друга, або незручно, або це пахне ускладненнями… Тим більше, валюта – делікатна річ. Ні, генерале, я не хочу, аби ви, – хитро примружився, – потрапили в кепське становище…

Фон Вайганг дивився на Кремера задумливими і, здавалося, сумними очима. Почав з сумом у голосі:

– Я думав, ти більше довірятимеш другові свого дядька. У наші часи священні ідеали дружби й товариства панували в світі (“Мерзенний лицемір… – подумав Карл. – Рвали горлянки за пару марок”.), і ми звикли довіряти один одному. Не ті часи, не ті часи, – зітхнув, – нинішня молодь ні в що не вірить…

– Чому ж, ми віримо фактам і документам, – усміхнувся Карл.

– На жаль, – зробив безнадійний жест фон Вайганг. – Ну що ж, мій хлопчику, коли ти вже так хочеш, можу завірити: ми не займатимемося валютними операціями.

– Лише це турбувало мене, – полегшено зітхнув Карл. – Тоді я згоден і мушу подякувати за виявлене довір’я.

– Я був упевнений в тобі, – відповів групенфюрер, простягаючи Карлові руку. – Кін у нашій грі безпрограшний, і совість буде чистою.

“Щодо совісті – річ сумнівна”, – подумав Карл, та мовив упевнено, мало не патетично:

– Чиста совість – сказано прекрасно. Я б додав, це – основа нашої комерції, а рушійна сила її – здорова й чесна конкуренція…

Фон Вайганг підвівся, але відразу знову сів.

– Мені не хотілося б, – мовив невпевнено, – аби начальник моєї канцелярії гауптштурмфюрер Шрікель здогадався про характер наших стосунків. Чим менше свідків, тим краще, – скривив губи в штучній посмішці, і Карл зрозумів: фон Вайганг побоюється гауптштурмфюрера. – Пропозицію переїхати до нас зробить тобі фрау Ірма. Як давньому другові… Без близьких знайомих та світського товариства вона сумує і, цілком природно, хоче частіше бачити свого хлопчика. Ти мені байдужий, і я іноді просто не помічаю тебе…

– Зрозумів вас, генерале. Так справді буде краще.

– І з Шрікелем будь обережний, – попередив фон Вайганг. – Хитре бидло, я б давно позбувся його, та добре знає справу… – Групенфюрер позіхнув: – Гості вже, певно, збираються. Треба вертатися.

Уже зовсім смеркло, в кінці алеї у флігелі гауптштурмфюрера Шрікеля світилися вікна. “Шрікель, Шрікель, – думав Карл. – Що ж, повоюємо…” Раптом у два кроки перетнув алею, присів перед гномом.

У темряві ледь вгадувалися риси обличчя бронзового чоловічка, але Карл був певний, що тепер гном дивиться на нього доброзичливо, наче підбадьорює його.

“Я стаю зовсім дитиною, – майнула думка, – граюсь у ляльки…” Але від цієї думки не зробилося соромно, навпаки, він з ніжністю погладив гнома по жорсткій бронзовій бороді, так, як гладить дитина ляльку. Нараз Карлові захотілося і справді стати дитиною – аби ніщо не хвилювало, і найбільшою подією була усмішка старого гнома. Розумів, ця секундна слабість є результатом складних перипетій сьогоднішнього дня. Про розмову з групенфюрером фон Вайгангом слід буде повідомити Центр, але після провалу Марлени Пельц доведеться чекати, поки Центр сам установить з ним зв’язок.

Ускладнювалась ситуація і з підземним заводом. Він повинен був розвідати підходи до нього і через Марлену викликати диверсійну групу. Правда, є ще один варіант…

– Я бачу, тобі припали до душі ці гноми. Та на нас чекають.

Карл попрямував за групенфюрером. Ішли мовчки. Раптом Кремер чомусь уявив, як вдиралися гестапівці до квартири Пельц. Бідолашна Марлена! Якщо її взяли живою, погано їй…

Карл піймав себе на тому, що подумав про Марлену Пельц якось байдуже. її арешт не завдав йому стільки болю, як за провалу Богдана. Звичайно, було шкода Марлени, він уявляв собі дівчину, що мужньо стоїть перед гестапівцями, але образ її був нечіткий, весь час розпливався. Певно, тому, що Кремер бачив лише портрет Марлени, – Левицький показав йому фото дівчини, звичайне, офіційне фото, яке робиться в школі розвідників.

Карл намагався оживити це фото, та марно – не міг уявити, як розмовляє вона, як ходить, а поза, в якій він бачив її перед гестапівцями, була чомусь підкреслено плакатною: високо піднята голова, гнівні очі, розідрана кофтина, з-під котрої виглядає біле плече.

Ось вона повертається до нього – і знову лише фото: м’які лінії підборіддя, здивовані очі і сукня в горошок…

Бідолашна Марлена… Її катують, а він зараз питиме вино і розмовлятиме з вродливими жінками…

У вітальні було затишно й тепло, пахло дорогими парфумами.

Фрау Ірма познайомила Карла з гостями: старий поміщик із зморщеними, мов печене яблуко, щоками, кілька підлеглих фон Вайганга в мундирах і цивільному, музика в чорному сурдуті, два комерсанти. І жінки – молоді і старі, вродливі і зовсім негарні, але всі повбирані та причепурені.

Одна з них привернула пильну увагу Кремера. Середня на зріст, тоненька блондинка, вона виділялась серед інших жінок. Усміхалася, показуючи рівні зуби, і кокетливо мружила сірі, з синюватими переливами очі. Очі в неї і справді були гарні – великі, наївні, вони контрастували з вузькуватими злими губами. Мабуть, блондинка знала це, бо підмальовувала губи так, аби вони здавалися повнішими.

– Хільда Браун, – представила її фрау Ірма, – наречена нашого Рудольфа Рехана.

Карл подивився на дівчину з цікавістю. Вона відчула це, бо відразу прикрила очі довгими пухнастими віями і ледь помітно, зневажливо пересмикнула губами.

“То ось ти яка, дрезденська вертихвістка, – подумав Карл. – Тепер зрозуміло, чому втрачає розум цей довготелесий телепень”.

– Я багато чув про вас, фройляйн Браун, – мовив ввічливо, – та дійсність перевершила всі мої сподівання. Руді – просто щасливчик!

Знову дівчина зробила ледь помітну гримасу.

“У неї характер, – відзначив Кремер. – Триматиме Рехана під черевиком”.

Руді з’явився через кілька хвилин. Разом з ним до вітальні зайшов товстий рожевощокий офіцер в есесівському мундирі. Гість ледь діставав Рехану до підборіддя, і Руді весь час нахилявся, розмовляючи з ним.

Ад’ютант, побачивши Хільду, весь засвітився і потяг есесівця через вітальню.

– Ви вже знайомі з моєю нареченою, Карле? – гукнув до Кремера, роблячи наголос на слові “наречена”. – Уже встигли? Ви не втрачаєте часу… Хоча вродливі жінки завжди чомусь прихильно ставилися до вас!..

Рехан був трохи напідпитку, алкоголь розв’язав йому язик, і Карл зрозумів: Руді дуже хочеться, аби всі помічали вроду його нареченої.

– Я вже казав фройляйн Хільді, – підмастив він, – що зачарований нею. На фройляйн важко дивитися, можна осліпнути.

Дівчина наморщила носа, та комплімент сподобався – лукаво блиснула очима. Руді потер руки.

– А ви не дивіться, Кремере, – сказав так жалібно, що його супутник зареготав:

– Не будьте ревнивцем, Рехане, це вам не пасує. З вас би вийшов непоганий Ромео, хоча, – зміряв Руді поглядом з ніг до голови, – скоріше два Ромео…

Дотеп сподобався Карлові.

– Ви небезпечна людина, – обернувся він до товстуна, – я не хотів би потрапити вам на язик.

– Пусте, – благодушно махнув той рукою, – ви переоцінюєте мої можливості. Якщо не помиляюсь, гер Кремер?

– Пробачте, – схаменувся Рехан, – хіба я не познайомив вас? Гауптштурмфюрер СС Артур Шрікель. Любимчик фортуни і фрау Ірми Карл Кремер. Так би мовити, нова зірка німецької комерції.

Гауптштурмфюрер присунувся до Карла, ледь не вперся в нього круглим черевом.

– Вам можна лише позаздрити, – мовив, і все його масне обличчя розпливлося в доброзичливій усмішці, – у ваших руках – майбутнє країни. На зміну військовим приходять промисловці та комерсанти, і від їхньої спритності залежить розквіт нації.

– Не зовсім згоден з вами, – заперечив Кремер. – Майбутнє рейху грунтується на силі, і перше слово завжди лишатиметься за військовими. Шкода, що не можу служити в армії, бо лише армія наведе порядок на цьому світі. Сили Німеччини невичерпні – ми розіб’ємо американців та англійців на Заході, а потім розтрощимо і російські армади. Комерсанти йтимуть за військовими та допомагатимуть їм цивілізувати нові землі великої Німеччини.

– Зніматимете паніку… – зареготав Рехан.

– Для чого ж так грубо?.. – поморщився Шрікель. – Гер Кремер багато в чому має рацію. Зараз, у важкі для нації часи, ми повинні віддати все, аби зміцнити нашу армію.

– Я заздрю чоловікам, які вмирають за фюрера, – втрутилась в розмову фройляйн Хільда. – Шкода, що жінок не пускають на фронт. Скажіть, гауптштурмфюрер, мені б личив мундир?

– Я б із задоволенням служив під командою такого чарівного офіцера, – з невластивою для товстунів жвавістю повернувся той до дівчини. – Але потрапити у вашу роту було б важко.

Хільда здивовано підняла тонкі рисочки брів.

– Чому?

– Через великий наплив волонтерів. Усе краще лицарство Німеччини хотіло б підлягати вам.

– Ви неможливий лестун, – закопилила губу Хільда. – В Німеччині багато вродливих жінок…

– Але не таких хоробрих, як фройляйн!

– Ви зіпсуєте мені наречену! – вигукнув Рехан. – Вона думатиме, що скромний оберштурмфюрер…

– Як тобі не соромно, Рудольфе! – обірвала його Хільда.

– Чому ж, він не такий уже далекий від істини, – зауважила раптом дівчина, що сиділа поруч з Хільдою.

Лише тепер Карл звернув на неї увагу. Одягнена в модну блискучу сукню, що шамшила при кожному її русі, з коштовними перснями на тонких пальцях, вона все ж не привертала уваги чоловіків. Дівчина нагадувала птаха: довга шия, гострий ніс і скошене підборіддя.

“Її не назвеш вродливою”, – подумав Кремер. Наче вгадавши його думки, дівчина холодно глянула на Карла. Кремер відвів очі.

– Ваша врода, Хільда, – продовжувала дівчина, – починає лякати гера Рехана, і я розумію його…

– Нічого ви не розумієте! – спалахнув раптом Руді.

– Будьте обережні, гер Рехан! – застережливо гойднула головою дівчина, – і її брильянтові сережки заграли веселкою.

– Чи не хочете ви сказати?.. – гнівно обернулася до неї Хільда.

– Ні, не хочу… – обірвала дівчина, підводячись.

– До речі, – прошепотів хтось на вухо Карлові, – дочка Краузе.

– Якого Краузе? – Кремер обернувся й побачив Шрікеля.

– Того, що володіє третиною саксонської текстильної промисловості. За цією пташкою дадуть не менше двох мільйонів!

– Невже? – удав здивування Карл.

– Ернестіна Краузе – найбагатша відданиця в Дрездені. Вона може купити десяток таких, як оберштурмфюрер Рехан, – зневажливо мовив Шрікель.

– І така невродлива… – зітхнув Кремер.

– Врода для мільйонерші – зайва розкіш.

– Але ж… – Карл з жалем провів поглядом дівчину.

– Що – але ж?.. – Шрікель фамільярно обійняв Карла. – Коли б вона була вродливою, то ого-го! – покрутив пальцем. – А за нинішнього стану справ, – легенько підштовхнув Кремера, – і ви можете…

– Гадаєте? – запитально глянув на нього Карл. “А цей гауптштурмфюрер справді горішок, – подумав. – Відразу не розкусиш!”

– Спробуйте…

“А що, коли справді спробувати?” – ця думка не здалася Карлові зовсім безглуздою. Не пошкодить, коли він зуміє увійти в дім Краузе. Таке знайомство лише піднесе його в очах місцевого бомонду. Звичайно, те, на що натякає гауптштурмфюрер, справжнє божевілля – Карл уявив себе на мить щасливим володарем мільйонів Краузе і ледь не розреготався. “Стривай, – зупинив раптом себе, – це зовсім не так уже й смішно. Принаймні кожний з присутніх…” Так, він дозволить собі трохи позалицятись до фройляйн Краузе. Це розв’яже йому руки і виправдовуватиме від’їзди з дому групенфюрера.

Карл вибрав зручний момент і попросив фрау Ірму:

– Познайомте мене з фройляйн Краузе.

Жінка з цікавістю подивилася на нього:

– І ви туди?

Кремер удав, що знітився.

– Нічого, нічого, – підбадьорила його фрау Ірма, – Ернестіна – дівчина розумна і з характером. Але врахуйте, відмовила вже кільком претендентам на руку й серце.

“Вірніше, на мільйони”, – подумав Карл, та сказав цілком серйозно:

– Тоді я складаю зброю. Мені не хотілося б бути смішним в очах товариства.

Фрау Ірма також посерйознішала.

– Спробуйте, – мовила, – Ернестіна розпитувала про вас, а це – непогана ознака…

Вона підвела Кремера до дівчини.

– Сподіваюсь, – сказала манірно, – ви не нудьгуватимете в компанії мого хлопчика… – Фрау Ірмі подобалось грати роль покровительки Карла. – Він нікого не знає в Дрездені і відсутність товариства…

– О-о! – неввічливо перебила фрау Ірму дівчина. – Не може бути! Я починаю заздрити геру Кремеру!

– Ви перебільшуєте, Ерні! У вас збирається така приємна компанія… – зауважила фрау Ірма.

– Можливо… – блиснула дівчина своїми вирлатими очима. – А мене вона втомлює.

– Але ж ви зовсім не схожі на самітницю, – докинув Карл.

Дівчина подивилась на нього запитально. Кремер опустив очі.

– Я маю на увазі, – знайшов за потрібне пояснити, – що ця сукня й сережки більше пасують вам, ніж пелерина черниці.

– Хто знає?.. – задумливо протягнула Ернестіна, та Карл помітив, як мимоволі провела долонею по блискучому шовку сукні.

“А вона, певно, не вважає себе невродливою, – подумав. Зрештою, це було б антиприродно”. Від цієї думки стало чомусь весело, якесь бісеня вселилося у нього. Уважно дивлячись на дівчину, Карл промовив:

– Крім того, церква у вашій особі одержала б надто коштовний подарунок.

Ернестіна закліпала очима:

– Ви маєте на увазі, що з мене вийшла б сумлінна служниця богу? Але…

– Я маю на увазі, – заперечив Карл, – ваш посаг, який би прибрали до рук святі отці.

Дівчина спалахнула, гнівно підвела голову, та раптом голосно зареготала:

– Ви перший, хто сказав мені правду в вічі! – з цікавістю зиркнула на Карла і додала: – Мені подобається ваша відвертість.

– А мені не подобається ваш посаг, – засміявся Карл, – він обтяжує вас. Можете вважати мене найостаннішим нахабою, але в кожному, хто робить вам компліменти, ви, напевно, бачите охочих до посагу…

– Ви жартуєте, мій хлопчику! – не витримала фрау Ірма.

– Я ніколи ще не був таким серйозним.

Ернестіна дивилася на Карла уважно, здавалося, її очі зробилися скляними.

– А вас не цікавить посаг?

Кремер відчув підводний риф у цьому запитанні. Але спантеличити його було важко.

– Чому ж, я серйозно ставлюсь до грошей і вважаю, що вони роблять життя приємнішим, ніж воно є насправді. Крім того, я комерсант, а зайві гроші ніколи не шкодили комерції.

– Ви хочете сказати, що за певну суму пожертвували б своїми переконаннями і…

Карл заперечливо підняв руку.

– Я не казав цього, фройляйн.

– Але ж…

– Ви не так зрозуміли мене. Я вважаю посаг приємним додатком, вірніше, знахідкою. Проте лише дурні розраховують на знахідки.

Ернестіна хотіла щось відповісти, та підійшли Шрікель і ще якийсь офіцер.

– Відразу видно дамського догідника, – грубувато засміявся гауптштурмфюрер. – Рехан відкрив мені

таємницю. Виявляється, ви, гер Кремер, чудово граєте у карти.

Карл стенув плечима.

– Фортуна – іноді дуже підступна жінка… – пробурмотів.

– Чи не складете нам компанію?

– Але ж…

– Не наважуюсь більш затримувати вас, гер Кремер, – пишномовно почала Ернестіна, та закінчила в зовсім іншому тоні: – Сподіваюсь, ми ще продовжимо розмову. Заходьте до мене без церемоній.

Карл уклонився.

Шрікель, коли вони сідали за стіл, напівсерйозно-напівжартома зауважив:

– Я далекий від того, аби вважати себе ясновидцем, та думаю: на нашого молодого друга чекає велике майбутнє.

– Що ви маєте на увазі? – запитав хтось з партнерів.

– Фройляйн Краузе просила гера Кремера попросту відвідувати її.

– Облиште, Шрікеле, – незадоволено мовив Карл. – Уявіть собі, я наговорив фройляйн безліч недоречностей…

На обличчі гауптштурмфюрера знов засяяла сліпуча усмішка, та маленькі очі не сміялися.

– Дивлячись, як подати недоречності… – сказав невизначено. – Іноді така тактика відразу дає наслідки…

– Ви вже вважаєте мене і тактиком? – поморщився Карл.

– А хіба це погано?

– Тактика потрібна всюди. – Карл узяв карти. – Ви – мій партнер і, сподіваюсь, також непоганий тактик…

– Ми це відчуваємо на власних кишенях, – не витримав офіцер, що сидів праворуч від Кремера.

Карл зробив хід. Спідлоба зиркнув на Шрікеля. Безперечно, цей товстун – небезпечний ворог, і взагалі слід було б триматися від нього на відстані. Але ж це означає – триматися на відстані од флігеля за алеєю чорних гномів. Для чого ж він тут? Не для того ж, щоб фліртувати з дочкою мільйонера і грати у карти з есесівцями!

Отже, треба ближче зійтися з гауптштурмфюрером. Звичайно, небезпечно, але ж на фронті небезпечніше. Карл на мить заплющив очі, уявив неглибоку траншею, бліндаж під трьома брусованими стелями, зосереджені обличчя солдатів у касках. Важкий снаряд підняв у повітря сосну, що височіла на пагорбку, заверещали осколки. Солдати припали до землі, і один не підвівся. Карл бачив навіть його обличчя – молоде, безвусе, викривлене гримасою болю.

– Ваш хід, колего, – почув наче здалеку. Розплющив очі: Шрікель схилився над картами, майже умкнувши в них масне червоне обличчя; партнер праворуч нетерпляче смикав себе за гудзик мундира.

– Ваш хід, – повторив, витягти шию з акуратно випрасуваного комірця.

Карл недбало кинув карту. Дійсність не обрадувала його, серце тенькнуло, і десь глибоко в грудях ніяк не вщухав тупий, ниючий біль.

Зранку Ерлер почував себе погано: давався взнаки ревматизм, який штурмбанфюрер схопив кілька років, тому внаслідок ускладнення після грипу. Навіть нагримав на ротенфюрера, який приніс холодний чай, хоча цей недотепа й божився, ніби чайник щойно закипів. Потім прискіпався до секретарки – чому не встигла передрукувати термінові папери. Даремно дівчисько виправдовувалось – мовляв, одержала їх лише вчора увечері, – Штурмбанфюрер перестав відчитувати її лише після того, як побачив сльози під густо нафарбованими віями.

– Йдіть! – мовив сердито. – Зараз потече вся ваша краса!..

Ерлеру не хотілося навіть обідати: сидів у кабінеті і з роздратуванням дивився на вікна, по яких нудно тарабанив холодний листопадовий дощ. Навіть гидко бачити таке неподобство – вже третій день хлюпає й хлюпає…

Боже мій, як крутить йому суглоби!

Двері рипнули, і в щілину насмілився просунути носа ротенфюрер.

– Ну, що там? – роздратовано крикнув Ерлер.

– Донесення гауптшарфюрера Мауке.

– Що ж ви стовбичите у дверях? – загорлав штурмбанфюрер. – Давайте його сюди!

Два густо списані аркуші паперу. Ерлер простяг ноги під столом, відкинувся на спинку стільця. Цікаво, що нового в гауптшарфюрера?

“Штурмбанфюреру СС доктору Ерлеру”, – машинально пробіг очима перший рядок. Усе це – формалістика. Де ж суть? Ага…

“Після того, як мені стало відомо, що на території протекторату Чехії і Моравії працівниками таємної поліції знайдено листівки, видрукувані німецькою мовою, я зацікавився цією справою. Празьке гестапо у відповідь на наш запит повідомило, що в Празі знешкоджено підпільну групу, котра вела широку прокламаційну кампанію. Мною було одержано кілька примірників нелегальних комуністичних відозв, адресованих німецьким солдатам. Встановлено, що ці листівки тотожні прокламаціям, знайденим два тижні тому в поїздах, призначених для перевезення солдатів на Східний фронт. Листівки надруковані однаковим шрифтом і на папері однакової структури. Адресовані “Німецьким пролетарям у військових шинелях”.

Вважаю за необхідне викласти коротко зміст прокламацій. Говориться, що війна провадиться не заради інтересів і прав німецького народу. Навпаки, чесних німців фюрер нібито катує і ув’язнює в концентраційних таборах. Німецькі солдати не повинні забувати, що справжній вождь німецького робітничого класу Ернст Тельман мучиться у катівні”.

– Бач, до чого докотилися! – не витримав штурмбанфюрер і вдарив кулаком по столу. Заскавчав від болю – чорт, він зовсім забув про цей клятий ревматизм. Але ж яке нахабство! Згадувати Тельмана!

Заспокоївся і продовжував читати:

“Празьке гестапо повідомило, що один з заарештованих підпільників свідчить: прокламації надруковані другого листопада. П’ятого листопада органи таємної поліції провели арешти членів підпільної організації і ліквідували друкарню. Отже, листівки були переправлені з Праги до Дрездена в один з днів від другого до п’ятого листопада.

Мною встановлено, що в цей період з Дрезденського залізничного вузла до Праги відправлялися два вантажних ешелони прямого сполучення. Машиністами на них були Георг Панкау і Франц Шніцер.

Георг Панкау. 63 роки. Безпартійний. У комуністичній та соціал-демократичній партіях не перебував. Дисциплінований і кваліфікований робітник. Характеристика від шефа депо позитивна. Від політики далекий. На доброму рахунку в місцевої адміністрації. Нічого підозрілого за ним не помічалося.

Франц Шніцер. 59 років. В минулому – член соціал-демократичної партії. Кваліфікований робітник, характеристика від шефа депо позитивна. Має двох синів, обидва на фронті. Лояльний. Висловлювань проти державної політики не помічалося. Бере участь у заходах, що проводяться ортсгрупенляйтером.

Прошу встановити нагляд за Георгом Панкау і Францом Шніцером. Не виключено, що їхня лояльність – лише маскування ворожої діяльності проти рейху. Необхідно вивчити коло їхніх знайомств, дати можливість знову побувати в Празі, завчасно попередивши празьке гестапо. Доручити цю справу прошу найкращим агентам.

Слід мати на увазі – не виключений інший шлях транспортування листівок з Праги у Дрезден. Але, враховуючи те, що прокламації були знайдені в поїздах уже сьомого листопада, вважаю таку версію мало-прийнятною. Крім того, характер розповсюдження листівок свідчить, що це – справа залізничних робітників: прокламації знайдено не в казармах, а у військових поїздах.

Гауптшарфюрер СС Еміль Мауке”.

Штурмбанфюрер відклав доповідну і нервово заходив по кабінету. Дощові патьоки за вікном уже не дошкуляли йому. Він знав, що Мауке – здібна людина, але отак от відразу напасти на слід підпільної організації! Звичайно, заслуга його, Ерлера, в тому, що саме Мауке було доручено цю справу!

Ерлер нетерпляче зірвав телефонну трубку.

– З’єднайте мене з групенфюрером фон Вайгангом! – наказав. – Біля телефону його ад’ютант? Добрий день, Рехане. Як себе почуваєте? Я – не дуже: клятий ревматизм… Шеф у себе? Є важливе повідомлення…

Останні дні були важкими для Карла Кремера: треба було налагоджувати зв’язки, втрачені після провалу Марлени Пельц.

Ще в Москві Кремер згадав, що в Дрездені повинен працювати фельдфебель Штеккер, – він казав Катрусі про наказ, згідно з яким його перекидали в залізничну комендатуру саме цього міста. Карл порадився з Левицьким, і вони вирішили тримати цей варіант про запас. Зв’язуватись з Штеккером Кремеру дозволили лише в крайньому випадку, адже це могло поставити під загрозу, з одного боку, організацію німецьких товаришів, у котру, напевно, входить Штеккер, з іншого – виконання завдання, одержаного Карлом.

Такий “крайній випадок” настав тепер.

Спочатку Карл думав доручити розшуки фельдфебеля Реханові, але відмовився від цього. Хто його зна, як обернеться з Руді! Кремер не сумнівався: в разі чого оберштурмфюрер викладе все, що знає, на першому ж допиті.

Через Рехана Кремер з’ясував лише номер телефону приймальні коменданта. Подзвонив і попросив покликати фельдфебеля Штеккера.

– Штеккера? – перепитали на тому кінці дроту, і Карл злякався: невже марні всі його сподівання? – Одну хвилину, переключаю.

Хрипкий голос у трубці:

– Фельдфебель Штеккер слухає.

Кілька секунд Кремер не міг вимовити жодного слова.

– Я слухаю вас! – знов загуло в трубці.

– Фельдфебель Штеккер, – нарешті почав Карл, – мене просили передати вам привіт від фройляйн Кетхен.

Тепер замовкли на тому кінці.

– Фройляйн просила передати вам, що й досі вважає себе в боргу за копірку.

– А-а… Це така дрібниця, про яку слід уже давно забути…

– І все ж вона просила мене передати вам невеличку посилку. Де я можу зустрітися з вами?

– Хвилинку, – зрозумів Штеккер, – ви зможете сьогодні о шостій годині бути на площі Єдності біля кінотеатру “Одер”?

– Звичайно.

– Я чекатиму на вас біля входу.

Кремер побачив фельдфебеля, лише підійшовши до самого кінотеатру. Зупинився поруч, зробив вигляд, що розглядає афішу.

– Фельдфебель Штеккер? – запитав.

Той ледь помітно кивнув.

– Я від Катрі.

– Ідіть за мною. На відстані, – не повертаючи голови, мовив той.

Штеккер простував не поспішаючи, роздивлявся довкола. Несподівано завернув на зруйновану бомбардуванням вулицю і, обравши зручний момент, югнув у руїни. Навіть Карл не помітив, як він зник. Першої миті розгубився, та все зрозумів, почувши тихий свист з-за купи цегли і пошматованого бетону.

Фельдфебель постояв з хвилину, спостерігаючи за вулицею, і лише після цього зробив Карлові знак слідувати за ним. Спустились у темний, вогкий підвал. Фельдфебель присвітив ліхтариком.

– Чудове місце для зустрічей, – сказав напівіронічно-напівсерйозно. – Головне: звідси є вихід на іншу вулицю. Що хотіла передати мені фройляйн Кетхен? І чим ви можете довести, що саме вона послала вас?

– Катря казала вам, що має нареченого?

Штеккер кивнув.

– Він перед вами власною персоною.

– Докази?

– П’ятдесят четверту стрілецьку дивізію передислоковано у район Житомира. Одинадцятий танковий корпус відведено для переформування. Четвертого червня в район Шепетівки прийшло два ешелони з танками. Мені відомо, хто передавав Катрі цю інформацію. Які ще потрібні докази?

– Вистачить. Навіть забагато… – Кремерові здалося, що фельдфебель сміється. На мить спалахнув ліхтарик, вирвавши з темряви саморобну лавку: дошка, підперта цеглинами. – Сідайте.

Сіли. Штеккер витяг сигарети, запропонував Карлові. Мовив просто:

– Ніколи не гадав, що ви розшукаєте мене. І хто – наречений фройляйн Кетхен! Вам пофортунило, юначе. Я вже літня людина, а таку дівчину зустрів уперше…

У Карла стислося серце. Що робить зараз Катруся? Зазирнути б у рідні очі!

– Катря нині в Москві, товаришу Штеккер, працює в шпиталі. Ну, а вас я розшукав, сподіваючись на допомогу. Мій дзвінок не завдав вам клопоту? У вас все гаразд, не було ніяких ускладнень?

– Коли б вони були, ми не сиділи б тут, – ображено відповів Штеккер. – Я ніколи б не дозволив собі зустрітися з вами.

– Пробачаюсь, але…

– Ви маєте рацію, товаришу, – раптом повеселішав фельдфебель, – у нашій справі обачливість лише на користь. Дуже радий познайомитися з вами. Є кілька цікавих повідомлень, які згодяться для вашого командування.

– На жаль, – зітхнув Кремер, – я зараз утратив зв’язок.

– Що ви кажете! – засмутився Штеккер. – А я думав…

Карл торкнувся ліктя фельдфебеля:

– Мені хотілося б обговорити з вами одну справу. Можливо, щось порадите…

Розповів про підземний завод і завдання, яке, власне, й привело його сюди.

Штеккер довго мовчав, попихкуючи сигаретою. Карл не квапив його. Нарешті фельдфебель заговорив:

– Я знаю про цей завод… Не можу не знати, – усміхнувся, – бо ешелони з пальним проходять через наш вузол. Неважко здогадатись, коли щодня – ешелон порожніх цистерн до маленької станції, а звідти – повні… Тут і дитині зрозуміло… Але ж об’єкт під землею і підходи до нього суворо охороняються. Проникнути туди важко, я б сказав, неможливо. Працюють на заводі в’язні концтабору, самі розумієте, як їх обшукують, перш ніж спустити під землю. Цим шляхом вибухівку на завод не доставиш…