Текст книги "Крах чорних гномів"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 18 страниц)

Передбачення гауптшарфюрера справдилось: черговий по гестапо доповів, що машину 184–93 знайдено за кілометр від селища. Покинули її просто на узбіччі з годину тому – мотор ще не встиг охолонути.

– Що робитимемо, шеф? – запитав Мауке, зручно вмостившись у м’якому кріслі в кабінеті Ерлера.

Штурмбанфюрер міряв кімнату важкими кроками. Заклав руки за спину, від чого його велике черево здавалося ще більшим. Розстебнув комір і голосно сопів.

– Наказую негайно заарештувати Ульмана й Панкау! – рубонув кулаком у повітрі. – Побачимо, що заспіває ця сволота під час допиту!

Мауке не змінив пози. Натрудив ногу, і вона пекла вогнем, заважала думати. А тут ще штурмбанфюрер, як маятник, – туди-сюди перед очима…

Мауке зневажав Ерлера, вважаючи його тупаком і вискочнем. “Мішок з салом”, – подумав, зиркнувши на його черево. Людині фартить, а вона звикла до цього і справді увірувала в себе. Типовий орел – як був дрібним крамарем, так ним і залишився: єдине, на що здатний, – пустити кров червоним… Але ж для цього зовсім не обов’язково мати чин штурмбанфюрера…

Раптом Мауке зрозумів: він заздрить Ерлеру. Але хто сказав, що заздрість протипоказана офіцерові СС? Головне, аби варила голова, решта – дрібниці… Він з задоволенням підставить ногу цьому бундючному товстуну – треба лише обрати зручний момент. А поки що доведеться дотримуватись субординації…

Мауке невдоволено глянув на чергового по гестапо, який усе ще стовбичив на порозі кабінету, чекаючи розпоряджень. Ерлер перехопив цей погляд.

– Можете йти, – відпустив унтер-офіцера.

Гауптшарфюрер дочекався, поки за черговим зачинилися двері. Мовив з ледь помітним іронічним підтекстом:

– І ви вважаєте, ці двоє відразу назвуть прізвища своїх спільників?

– У нас є багато засобів, – не помітив іронії Ерлер, – розв’язувати язики…

– І це ви кажете мені! – Мауке зробив наголос на останньому слові. – Нібито я перший день у СД!

Ерлер зупинився перед кріслом. Цей гауптшарфюрер починає розмовляти у неприпустимому тоні. Хоча він ось-ось і одержить офіцерське звання, та це не дає права так нахабно поводитись.

Штурмбанфюрер скипів: виставив уперед ногу, клацнув пальцями, що було ознакою крайнього роздратування, та, зустрівши спокійний погляд Мауке, стримався. Біс з ним, з цим хлопчиськом. Сам рейхсфюрер СС Гіммлер відзначив його заслуги в боротьбі з польськими партизанами, нагородив залізним хрестом першого ступеня. Як-не-як, а Мауке проявив героїзм: поранений, продовжував стримувати банду партизанів. Ногу, правда, гауптшарфюреру відтяли, та рейхсфюрер наказав залишити його у військах СС.

Ерлер здогадувався: трюк цей має в основному рекламний характер – дивіться, мовляв, рейх не забуває своїх героїв, – та не рахуватися з Мауке не міг. Тим більше, що хлопчисько вже натрапив на слід підпільної організації, за якою бозна-скільки полює дрезденське гестапо. Згадав; групенфюреру фон Вайгангу відомо, що ідея доручити Мауке операцію в робітничому селищі належить йому – Ерлеру. Ідея і керівництво операцією. Він не приховуватиме заслуги гауптшарфюрера Мауке, та зуміє показати й свої. Вернер Зайберт, роль якого так вдало грає Мауке, лише пішак у складній грі, котру розпочав він – штурмбанфюрер Ерлер. Отже, слід використати Мауке до кінця.

Від цих думок у Ерлера одразу поліпшивсь настрій, і він запитав:

– Що порадить мій молодий друг?

Мауке розгадав тактику штурмбанфюрера. Та нехай думає, що йому вдалося обдурити простачка гауптшарфюрера. У вирішальний момент Ерлер усе ж одержить мат: у Мауке знайдуться друзі, які відкриють очі групенфюреру фон Вайгангу, а якщо знадобиться, і самому Гіммлеру. А тепер нехай товста свиня трохи потішиться. Смішно дивитись, як вона намагається блиснути ерудицією.

– Мені здається, – вкрадливо розпочав гауптшарфюрер, – ви вже прийняли рішення і лише хочете перевірити свою думку. Адже ж ви гадаєте, що не слід відразу затримувати цих двох комуністів, аби не сполохати все осине гніздо? Я згоден з вами – треба встановити за ними пильний нагляд; тоді ми дізнаємось, хто був у машині і хто допомагає їм у злочинних акціях проти рейху.

Ерлер задоволено погладив облисіле чоло.

– Ви не ясновидець? – голосно зареготав. – Звідки ви все це знаєте?

– Я вірю у прозорливість свого начальства. – відрізав Мауке, віддано дивлячись у вічі штурмбанфюреру, – і знаю: воно завжди обере найкращий варіант!

“Якщо Ерлер проковтне це, – подумав, – він більший йолоп, ніж вважаю навіть я”.

Ерлер проковтнув. Масні щоки його розтягла вдоволена усмішка.

– Дійте, мій молодий друже, – мовив поблажливо. – Ми на вірному шляху і найближчим часом застукаємо це комуністичне кубло. Зранку у ваше розпорядження поступить оперативна група.

– Я дуже вдячний за таку високу довіру, – відповів Мауке, підводячись. – Тепер мушу від’їжджати.

Уже в дверях не втримався, аби не вколоти на прощання:

– До речі, штурмбанфюрер, не забудьте дати наказ щодо звільнення цього шофера. Крафта, здається? Він не має жодного відношення до червоних, а наші хлопці не так уже й охоче випускають заарештованих…

Після затемнених німецьких міст, зруйнованих бомбардуванням кварталів, понурих, погано одягнених людей Цюріх вразив Карла Кремера неоновими рекламами, блискучими вулицями, привітними усмішками перехожих. Немов не було за кілька десятків кілометрів кордону з підозріливими митними чиновниками, похмурими есесівцями в чорному і, куди не глянеш, гестапівцями у цивільному.

Дзеркальні вітрини магазинів – магазини на кожному кроці: ювелірні, антикварні, гастрономічні, великі універсальні і зовсім маленькі книжкові, взуттєві, готового одягу, – ресторани, кав’ярні, кінотеатри… І банки…

Слово “банк” на солідних бронзових табличках, на респектабельних – золото на чорному тлі – скляних вивісках. Це слово підморгує з неонових реклам, ріже очі на сторінках газет. “Юліус Бар і К°”, “Вонтобель і К°” – великі банківські контори та банки дрібніші й зовсім малі – і все ж банки: з мовчазними службовцями, старовинними меблями, холодною люб’язністю директорів і десь там, унизу, броньованими сейфами. То свята святих кожної контори, починаючи з сімейного підприємства “Юліус Бар і К°”, яке вже існує мало не півтора сторіччя, і кінчаючи новонародженою конторою, що тільки починає обзаводитись клієнтами.

Номер у готелі, де зупинився Кремер, – теплий і просторий, з великим вікном на шумну вулицю. Карл відсунув штору, дивився на людський мурашник внизу і нічого не бачив. Нервове напруження, в якому перебував останні дні, поступалося місцем втомі: Карл відчував, що ледь тримається на ногах. Тепер – спати. Спати і спати, спати досхочу в м’якій постелі з крохмальними простирадлами… Та не було сил зрушити з місця. Карл стояв і стояв, спершись плечем на віконний виступ, – ні про що не думав.

Нарешті зібрався з силами, прийняв гарячу ванну і пірнув у м’яку свіжість простирадл. Думав – засне відразу, та сон не брав, лише тіло скувала солодка млість. Лежав, заплющивши очі, і ще раз переживав події останнього часу.

Кілька днів тому Кремера покликав до себе фон Вайганг. Вони пили в його кабінеті каву, курили, і групенфюрер розповідав про нові сорти квітів, які збирався вирощувати. Сердився на англійців та американців: відкрили Другий фронт і перешкодили фон Вайгангу одержати з Голландії якісь незвичайні тюльпани. Що б це були за тюльпани! Групенфюрер підсунув Карлові альбом з кольоровими фотографіями. Гортаючи його, Кремер непомітно слідкував за фон Вайгангом. Адже ж не для того, щоб побалакати про тюльпани, запросив його сюди групенфюрер.

Передчуття не обмануло Кремера. Фон Вайганг зітхнув і мовив конфіденціально:

– Квіти квітами, а справи справами. Ти не забув нашої розмови?

Карл нахилив голову.

– У мене весь час таке відчуття, – одповів, – ніби сиджу на вокзалі й чекаю поїзда. Не звик бити байдики…

– Саме це я й сподівався почути. – Волохаті пальці фон Вайганга сплелись. Карл відчув: групенфюрер нервує, і насторожився. Якщо фон Вайганг хвилюється, треба бути спокійним – у цьому його перевага.

– Я чекав повідомлень від одної довіреної особи, – почав групенфюрер, – і вчора одержав їх. Тобі слід негайно виїхати до Швейцарії.

Чого-чого, а такої пропозиції Карл не чекав. Та жодним рухом не виказав ні здивування, ні зацікавлення.

– Тобі не по серцю така поїздка? – запитав групенфюрер.

– Я ділова людина, – відказав Карл, – і хотів би знати, що криється за вашою пропозицією.

– Звичайна комерція, – постукав той кінчиками пальців по столу, – вірніше, незвичайна, та, зрештою, все ж комерція. Настав час розкрити тобі карти, мій хлопчику, – мовив тепло, хоч дивився загрозливо, а руки нервово сіпались. – Ти знаєш, що наступ росіян на Пруссію примусив нас дещо евакуювати звідти. Насамперед архіви служби безпеки та інші секретні папери, патенти, технічну документацію… Я не вдаватимуся в деталі, але повинен сказати, що в моїх руках є зараз кілька е-е… технічних паперів, котрими дуже цікавиться одна англійська фірма. Мені відомо: за ці папери фірма згодна заплатити солідну суму. Її представник перебуває зараз у Цюріху. Тобі слід зустрітися з ним, домовитись про оплату і, в разі згоди, передати папери.

Кремер не ворухнувся, обмірковуючи пропозицію. Фон Вайганг сприйняв його мовчанку по-своєму.

– Ми розмовляємо віч-на-віч, – підкреслив. – Мені не хотілося б повторюватись, але мушу нагадати: в умовах, що склалися, найбільш далекоглядні люди починають думати про майбутнє. І не лише про своє, – багатозначно клацнув пальцями, – а й про вищі інтереси. Не сьогодні-завтра розпочнеться наступ росіян на наші східні кордони, і ми повинні, я підкреслюю це, повинні подбати, аби німецькі духовні цінності не потрапили до рук комуністів. Ось чому наші патенти, наші винаходи, все, над чим багато років трудився геній німецької технічної думки, повинні бути в надійних руках. Сподіваюсь, ти погоджуєшся зі мною?

Карл автоматично кивнув. От, значить, у яку авантюру хоче затягти його групенфюрер. Продавати технічну інформацію та патенти англійським фірмам. Розрахунок точний: капітал на цьому можна нажити досить солідний. Та й ідейна платформа підведена – єдиний, так би мовити, античервоний фронт.

Швидко прикинув: що буде, коли він відмовиться. По-перше, повний розрив з фон Вайгангом. По-друге, групенфюрер, який довірив йому і так уже багато, знайде спосіб, аби сховати його туди, де мовчать. І, нарешті, – фон Вайганг безперечно знайде когось, хто допомагатиме йому не за страх, а за совість.

Якщо ж погодитись?

Перше. Ставши фактично правою рукою групенфюрера, Карл зможе досить легко дізнатися про характер документів, зібраних канцелярією Шрікеля, – адже фон Вайганг проговорився, що там зберігаються архіви служби безпеки. Більше того, він непомітно впливатиме на роботу канцелярії і зможе дістати секретні папери, креслення тощо. Кажуть, на саксонських заводах виготовляється багато точних приладів для ракет!.. Уже інша справа, куди і як він переправлятиме їді папери. Звичайно, не англійським ділкам…

Секунду – другу Карл сидів з закам’янілим обличчям. Коли почав говорити, сам здивувався з сухості і діловитості свого тону:

– Варто митному чиновнику зазирнути в мій портфель, і мені не минути суду. Я вже не кажу про агентів гестапо та людей Шелленберга, які, здається, проявляють хворобливу цікавість до всіх, хто виїздить за кордон. Чи не забагато їх на одного мене?

Фон Вайганг нахилився до Кремера, мовив так сердечно, що Карл подумав – не вистачало лише, аби групенфюрер погладив його по голівці:

– Невже ти гадаєш, що я не в курсі всіх цих прикордонних ускладнень? Я зацікавлений в успіху справи не менше, ніж ти, і забезпечу тобі на кордоні зелену вулицю.

“А коли щось трапиться, – подумав Карл, – спокійно наплюєш на мене і навіть сприятимеш, аби Карла Кремера швидше повісили на першому-ліпшому сучку”.

Наче у відповідь на його думки, групенфюрер продовжував, як і раніше, м’яко, та самий тон напрочуд не гармоніював з його словами:

– Сподіваюсь, ти розумієш, що трапиться, коли лише думка про зраду народиться в твоїй голові! Я знайду тебе…

– Для чого ж так, гер генерал, – неввічливо обірвав його Карл, – з цієї хвилини ми компаньйони і, наскільки я розумію, процвітання фірми залежатиме від добросовісності нас обох. Тим більше, що й мене, і вас навряд чи задовольнять якісь крихти…

Карл поворухнувсь, і крохмальні простирадла зашурхотіли. Вже засинаючи, всміхнувся задоволено: групенфюрер таки вміє влаштовувати справи – на кордоні ніхто не доторкнувся до Кремерової шкіряної валізи.

Намацав під подушкою портфель з паперами й заснув.

Прокинувшись на світанку, Кремер насамперед розкрив портфель і ознайомився з його вмістом. Упевнившись, що креслення і технічна документація не мають військового значення, а стосуються окремих вдосконалень у текстильній промисловості, зайнявся туалетом. Лише тепер відчув, що востаннє їв ще вчора вранці – ледь дочекався сніданку.

Виходячи з готелю, Кремер за звичкою озирнувся і перехопив пильний погляд лисого чоловіка в модному темно-сірому костюмі. Чоловік дивився на Карла немигаючим поглядом – вивчаюче і з цікавістю. А може, це лише здалося Кремерові, бо лисий одразу ж утупив очі в газету, яку тримав у руках.

Карл зробив вигляд, ніби забув щось розпитати в портьє, проминув незнайомця, ледь не зачепивши його, пробачився. Той не підвів очей, лише пробуркотів у відповідь щось невиразне.

Розмовляючи з портьє, Кремер стояв так, аби бачити кожний рух лисого. Певно, Карлові щось приверзлося, бо незнайомець уважно читав газету. Виходячи, Карл знову непомітно озирнувся, – лисий не звертав на нього жодної уваги.

І все ж почуття тривоги не залишало його. Звернув у провулок, югнув до незачиненої брами. Постояв, непомітно визираючи. Провулок безлюдний, лише якась жінка з дитиною переходить дорогу.

Кремер полегшено зітхнув. “У страха очі по яблуку”, – подумав. Та попрямував не людним проспектом, а довго кружляв завулками і нарешті сам заплутався в незнайомому місті. Таксі, яке раптом виринуло з-за рогу, стало якраз у нагоді – Карл попросив шофера повозити його по Цюріху і лише біля дванадцятої виліз на центральнім майдані.

Готель, де Карлові призначили зустріч, був за рогом. У холі назустріч йому підвівся чоловік з квадратним обличчям.

– Гер Кремер, коли не помиляюсь? – запитав. – Містер Гарленд уже втратив надію зустрітись з вами.

Погляд чоловіка зупинився на шкіряному портфелі під пахвою у Кремера, і квадратне обличчя видовжилось. Мабуть, це означало усмішку, бо губи розтяглися і чоловік зарохкав, як ситий кнур.

– Прошу вас сюди, – ввічливо підтримав Карла за лікоть, навертаючи до сходів.

– Звідки ви знаєте мене? – здивувався Карл.

– Ми були б погані комерсанти, якби не знали тих, з ким збираємося мати справу, – ухильно відповів чоловік.

– Але ж я не знаю вас… – Карл рішуче зупинився на сходах.

– Ви не знаєте також містера Гарленда і все ж ідете до нього…

Це було логічно, Карл не міг не погодитись з квадратнолицим. Зрештою, хіба не все одно, хто супроводить його?

Наче у відповідь на Карлові думки, чоловік мовив:

– Містер Гарленд не хотів, аби ви розпитували про нього у портьє. Зараз зайва реклама лише шкодить.

І знову Карл не міг не погодитися з ним. Кивнув у відповідь.

На другому поверсі вони зупинилися біля дверей номера “люкс”. Квадратнолиций відімкнув їх своїм ключем, Кремер переступив поріг і почув, як за спиною клацнув замок.

Простора кімната з килимом на підлозі, м’які крісла, низенький столик з пляшками і сифоном. Щойно хтось курив тут міцну сигару, в Карла аж запершило в горлі.

– Прошу сідати, – запросив його чоловік з квадратним обличчям. Сам залишився біля дверей, наче вартовий. Кремерові видалося це підозрілим. Зупинився посеред кімнати, невдоволено огледівся.

– Де містер Гарленд?

– Не хвилюйтесь, – почув за спиною вкрадливий голос, – сьогодні вище встигнете побачити містера Гарленда.

Карл озирнувся й відступив на крок. Що це – дешева містифікація чи пастка? Той самий лисий незнайомець, на якого він звернув увагу вранці у вестибюлі свого готелю. Той же немигаючий погляд, вузькі риски брів і блискучий череп.

– Містер Гарленд? – запитав Карл машинально. Лисий похитав головою. Кремер сунув руку до кишені піджака.

– Облиште… – розгадав його лисий. – Джон стріляє швидше і краще за всіх чікагських гангстерів!

Кивнув на двері, де стояв чоловік з квадратним обличчям. Справді, у того пістолет уже в руці – чорне дуло не ворушиться, а сам чоловік нахилився трохи вперед і нагадує пружину, що готова розпростатись од найменшого дотику.

– Хто ви такий і що вам потрібно? – запитав Кремер чужим голосом.

Лисий схилився в люб’язному поклоні, вказав на стілець біля столика з пляшками:

– Прошу вас… Віскі, коньяк чи російську горілку?

Погода мінялась кілька разів на тиждень: то падав мокрий сніг, то визирало сонце. Упав навіть дощ, змив з долів тонкий пласт снігу. Потім раптом морози скували голу землю.

Ульман радів би сьогодні і хуртовині, та, як навмисне, визоріло. Слава богу, ніч безмісячна – за два—три десятки кроків нічого-не видно.

Вони їхали краєм шосе, не вмикаючи фар, і заздалегідь з’їжджали на узбіччя, лише вчувши гурчання мотора. Гібіш попереду, Ульман – за кілька метрів, їхали швидко, наскільки дозволяли темрява і профіль дороги.

– З’їжджай, Людвігу! – гукнув Ульман, почувши виття машини позаду. З-за повороту вискочив легковий автомобіль. Обігнавши велосипедистів метрів на шістсот, раптом зупинився.

Грюкнули дверцята.

– Не подобається мені цей “опель”, – озирнувся до Ульмана Гібіш. Він притишив хід і поїхав поруч з Фрідріхом. – Удруге вже нас обганяє…

– Може, мотор несправний?.. – висловив припущення Ульман.

– Дивно… – не здавався Гібіш. – Пропускає нас, потім знов наздоганяє…

– От що, – вирішив Ульман, – нам уже недалеко, зразу за цим “опелем” сховаємо велосипеди в кущах і пробиратимемось стежкою.

“Опель-капітан” стояв на узбіччі. Шофер підняв капот, копирсався в моторі. Проминувши машину, Ульман озирнувся і побачив: шофер дивиться їм услід.

– Швидше, – майже пошепки мовив Гібішу, – здається, це гестапо.

За поворотом вони лишили велосипеди і рушили вузенькою стежкою. З пагорба побачили, як “опель-капітан”, проїхавши з кілометр, розвернувся і на великій швидкості помчав назад. Зупинився на повороті. З машини вилізли люди, замиготіли кишенькові ліхтарики.

Ульман захвилювався.

– Вони стежили за нами, – мовив стиха. Зупинився на мить, озираючись навколо. – Десь ми схибили, і гестапо запідозрило.

– Тепер нам капут, – прошепотів Гібіш. Він важко дихав, і голос його тремтів.

– Певно, капут! – погодився Ульман. – Ти злякався?

– Страшно… – клацнув зубами старий. – Та це не має значення. Давай швидше, поки вони не зчинили тривоги.

Ульман рушив, ховаючись за кущами. Гібіш не відставав, дихав йому в потилицю.

– Ми їм влаштуємо прощальний фейєрверк, – сказав хрипко. – Я вже віджив своє, то хоч умирати буде не шкода.

– Не каркай! – розсердився Ульман. – Може, ще якось минеться…

Він сказав це так, для заспокоєння. Знав: кінець. Гестапо вже не випустить їх.

“А якщо взяли Вєтрова?” – майнула раптом думка. Відчув зрадницьку слабкість у колінах. Якщо в печері нікого нема і вони з Гібішем даремно продираються крізь кущі? Але навряд чи гестапівці випустили б тоді їх із селища. Певно, вони вчепилися в нього чи Гібіша і сподіваються, слідкуючи за ними, натрапити на слід інших товаришів. Отже, скоріше до печери, поки гестапівці не перекрили всі стежки.

Колючий чагарник рвав одяг, боляче шмагав по руках і обличчю. Та вони не звертали уваги на біль, видирались крутим схилом – далі від тих, що обшукували придорожні хащі. Ось вже минули вершину горба, тепер трохи легше: пологий спуск і не такий густий чагарник. Старі постояли кілька хвилин, відхекуючись, і вже збиралися рушити, як нараз Ульман смикнув Гібіша за руку і впав на землю.

– Що ти?.. – почав невдоволено Людвіг, та не договорив і плюхнувся в кущі поруч з Ульманом. Двоє солдатів продиралися крізь чагарникові хащі, важко ступаючи по замерзлому грунту.

– Тут добре, Гансе, – сказав один з них тонким голосом. – Вгорі вітер, протягне до кісток.

– Давай тут, – погодився другий. – Закуримо?

Ульман підвів голову. Спалахнув сірник, на мить вирвавши з темряви обличчя під солдатським кашкетом.

– Шарфюрер наказав патрулювати саме в цьому районі, – знову почав тонкоголосий. – А тут зручно зробити засідку.

– У тебе залишилося щось у флязі? – обірвав його товариш.

– Трохи є…

– Дай.

Ульман чув, як солдат відкручує корок. Здається, почув навіть, як забулькала горілка.

– Залиш мені, – сказав тонкоголосий есесівець.

Другий вдоволено крякнув.

– Посидимо тут, – мовив. – Кращого місця не знайдемо.

Солдати замовкли, лише спалахувала світлячком сигарета. Ульман обережно поворухнувся. Ото влипли в халепу. Зараз там, внизу, вчинять тривогу, почнуть прочісувати чагарники… Треба ж мати таке циганське щастя – наштовхнутися на есесівський патруль за два кроки від мети!

Лежав у незручній позі, підібгавши під себе ногу, і чув, як дихає за спиною Гібіш. Думав. Зараз за півкілометра звідси, в печері, чекають на них четверо молодих дужих хлопців. Вони вже приготували рюкзаки з вибухівкою і чекають, чекають… І не дочекаються. Самі вони не зможуть пройти підземними лабіринтами, і знову щодня ешелон з бензином відправлятиметься на фронт…

Ульман заскрипів зубами. Скільки енергії витрачено, все так добре продумано, підготовлено– і раптом фатальний випадок…

А в печері чекають на них. Але чому на них – їм потрібний лише старий штейгер Гібіш, який знає дорогу до підземного заводу. Навіщо їм Ульман – хіба що тягти ще один рюкзак з вибухівкою?

Ульман уже знав, що робитиме. Обережно, не дихаючи, присунувся до Гібіша, прошепотів старому на вухо:

– Зараз я відтягну їх на себе. А ти проривайся – без тебе хлопці не пройдуть!

– Але ж… – почав заперечливо Гібіш.

– Слухай мене, – обірвав його Ульман, – це наш єдиний шанс. Якщо залишишся живий, розкажеш про все Марті і Горсту… – Гіркий клубок підкотився до горла. Потиснув старому руку й поповз між кущами, обмацуючи перед себе землю, аби не тріснула суха гілка.

Коли підповз до вершини горба, відчув, що не може ворухнути й пальцем. Лише кров била в скроні й палало обличчя. Сорочка прилипла до спини, піт стікав по щоках, подряпана шкіра свербіла.

Ульман ліг горілиць, розкинув руки і кілька секунд вдивлявся в зоряне небо. Певно, він востаннє бачить зорі. Лише тепер помітив, які вони красиві – ці мерехтливі зорі. У нього ніколи не вистачало часу, аби отак лежати горілиць і дивитись на зорі. І зараз нема часу: там, за кущами, двоє з автоматами, а за кілька кроків від них – старий Людвіг.

А в нього нема сил підвестись…

Крекчучи, Ульман усе ж підвівся. Дивно, але відразу до нього повернулися сили: рушив, не криючись, – наступив на гілку, і вона тріснула, наче хтось вистрелив.

І відразу: “Стій! Стрілятиму!..”

Пригнувшись, Ульман побіг, обминаючи високі кущі й продряпуючись крізь зарості, які сягали йому до пояса. Навздогін вдарили автоматною чергою.

“Стій!” – І гупання важких чобіт.

Ульман вильнув убік – тепер треба завести їх якомога далі. Знову автоматна черга – кулі посипались у кущі. Ульман упав, боляче вдарившись, та відразу підвівся й побіг далі. А гупання чобіт все ближче, й знову кулі співають над головою.

Господи, в нього вже нема сил, і серце зараз вирветься з грудей…

І все ж Ульман біг та біг, а за ним, стріляючи й лаючись, гналися двоє есесівців. Вони збігли у видолинок, і Фрідріх з останніх сил почав видряпуватись на протилежний крутий схил… Тепер постать Ульмана різко виділялася на тлі зоряного неба. Один з солдати на мент зупинився, прицілився, послав довгу чергу

Ульман відчув: щось ударило в спину. Відразу зробилося легше, ноги заплелися, і він упав. Не треба більше бігти – серце вже не хоче вирватися з грудей і дихати не так важко. Ось тільки біль під лопаткою, та й він минає, солодка млість розливається по тілу. І небо – все у великих, яскравих зорях. Тепер він не поспішатиме і може досхочу намилуватись зоряним небом. Але чому воно падає на нього? І все ж добре – зоряне небо і чисте морозне повітря, таке чисте, що вмирати не хочеться.

Невже він бачить зорі востаннє?

Ульман ще встиг почути важкі кроки есесівців зовсім поруч. Отже, Гібіш пройшов. Старий усміхнувся – так і лежав з ясною усмішкою на біліючому обличчі.

А Гібіш біг вузькою стежкою, схлипував і біг, і автоматні черги все віддалялися від нього. Ось довга-довга черга – і тиша. Гібіш зупинився, обернувся й завмер, прислухаючись. Зараз постріли для нього прозвучали б найліпшою музикою. Але тиша, лише вітер шурхотить у кущах сухим листям.

Гібіш випнув шию. Ні – тиша. Стяг капелюха, постояв ще трохи і рушив, згорбившись. Ішов, ні про що не думаючи, бо знав – треба йти…

Вєтров, почувши постріли, насторожився. Лежав біля виходу з печери, готовий різонути з автомата по чорних кущах. Постріли віддалялись і нарешті припинилися. Лише тепер Вєтров подумав: напевно, Ульман і Гібіш наразились на патруль. Невже загинули?

На своєму віку Юрій бачив багато смертей. Вмирали друзі і зовсім незнайомі люди. Вмирали товариші, з якими спав під одною шинелею. Загинув командир, що в сорок першому виводив їх з оточення. Йому було лише двадцять два, він дуже хотів жити і не вірив, що вмирає. Лежав, поклавши голову на коліна Вєтрову, і дивився кудись в далечінь осмисленим, сумним поглядом. Зітхнув, заплющив очі. Вмер, наче заснув, тихо й спокійно. Добра, легка смерть, та вона вразила Вєтрова більше, ніж агонії – з прокльонами, криками і піною на губах.

Тепер, почувши постріли, Юрій уявив дві постаті в кущах – двоє старих і сивих лежать, припавши до мерзлої землі, а над ними перемовляються солдати з автоматами. Вчора вони могли разом сидіти в пивній, а в трамваї солдат пробачився б, штовхнувши таку ж літню людину, як та, що лежить під кущем. Тепер він байдуже пхає носком чобота холонуче тіло, дістає цигарки.

Хтось зашурхотів у кущах. Вєтров від несподіванки здригнувся, перекинув на ліву руку автомат. Припав до землі, пильно вдивляючись у зарості.

Самотня постать обережно просувалася до печери.

– Хто? – навів автомат Вєтров.

– Ви, Вєтров? – спитали замість відповіді.

– Так.

– Я – Гібіш. Ульман залишився там…

Юрій підвівся, пропускаючи старого до печери. При тьмяному світлі ліхтаря вразила мертвотна синява шкіри Гібіша, загострені риси його обличчя.

– Фрідріх Ульман залишився там… – повторив старий, невизначено махнувши рукою.

– Стріляли по вас? – запитав Вєтров.

– Вони кинулися йому навздогін і стріляли з автоматів…

– Хто – вони? – перепитав Вєтров, хоча зрозумів уже все.

– Есесівці, – ледь помітно поворушив губами старий. – Ми наразились на есесівців…

– Води! – покликав одного з хлопців Вєтров. Той поспіхом передав фляжку.

Руки Гібіша тремтіли і зуби цокотіли об флягу.

– Швидше! – мовив, утоливши спрагу. – Треба швидше йти під землю…

Коротко розповів про все, що сталося.

– Тепер вони шукатимуть вас, – роздумливо протяг Вєтров. – Викличуть собак і швидко будуть тут.

– Ха-ха!.. – зареготав хлопець років вісімнадцяти. Присунувся до Гібіша і дивився на нього цікавими очима. – Я не бачив гестапівців, котрі б насмілилися сунути носа під землю!

– Ти, Василько, ще багато чого не бачив, – розсердився Вєтров. – Якщо вони й не підуть за нами, то влаштують тут засідку.

– А ми тим часом, – вигукнув Василько, – закладемо вибухівку, і капець їхньому заводу!

– З-під землі іншого виходу нема? – обернувся Вєтров до Гібіша.

Той стенув плечима:

– Лише цей…

– Я хочу, – продовжував Вєтров вагомо, – аби всі знали: ми можемо повернутись лише до цієї печери. Зараз ще є шанси врятуватись. Коли вертатимемось, не матимемо жодного. Прошу всіх зважити на це.

– Пан Юрій хоче образити нас? – невдоволено пробуркотів чоловік, що сидів, спершись спиною на земляну стіну. – Чи, може, пан завагався сам? Ми з Юзефом, – кивнув на, товариша, який стояв поруч, – вирішили все давно!

– Ви? – різко повернувся Вєтров до Гібіша.

– Ульман загинув для того, щоб я провів вас.

– Тоді, – обвів усіх поглядом Вєтров, – не втрачатимемо часу. – Одною рукою підняв п’ятдесятикілограмовий рюкзак, закинув на плечі. – Рушили!

Гібіш ішов попереду, освітлюючи шлях потужним електричним ліхтарем. Через кілька десятків метрів хід звузився – в цьому місці штрек перетинала решітка з товстих, у палець, сталевих прутів. Гібіш з Ульманом трудились мало не всю ніч, поки перепиляли і відігнули їх так, аби можна було пролізти. Довелось трохи затриматися, щоб протиснути крізь вузький отвір рюкзаки. Далі штрек знову розширювався – ішли не згинаючись.

Василько, якого не охолодили ні перспектива смертельного бою з есесівцями, ні мокрі стіни і затхле повітря, пожартував:

– Як на кого, а мені все це нагадує звичайнісіньку екскурсію з благородною туристичною метою: відкрити двійко якихось паршивих сталактитів…

– Замовч! – буркнув Юзеф.

– Чого ж, – раптом підтримав хлопчака Вєтров, – нехай помеле язиком…

Другий поляк, пан Свідрак, – чоловік років під сорок, – здивовано озирнувся на командира: Вєтров завжди перший обривав балакучого Василька. Юрій підморгнув, і Свідрак зрозумів його – Василькова балаканина хоча б трохи відвертала і його самого, і Юзефа від похмурих думок.

– У нас у Сілезії, – вирішив підтримати розпочату хлопцем легку розмову, – є штреки, де можна лише повзти. У мене був знайомий шахтар з Катовіц, то він, прошам панства, розповідав…

Ніхто так і не дізнався, що розповідав пану Тадеушу знайомий шахтар, бо Гібіш зробив знак зупинитися біля невеличкого отвору в стінці штреку. Цей отвір на висоті грудей середньої на зріст людини раніше був завалений. Гібіш разом з Ульманом розчистили його.

– Далі, – махнув рукою старий, – фашисти перекрили штрек бетонними плитами. Вони вивчили всі підходи до заводу і врахували небезпеку. Раніше хотіли просто підірвати штрек, та інженери заперечували – завод був майже збудований, а від вибухів порода могла просісти й завалити підземні галереї. Ми підемо сюди, – вказав на отвір.

Василько, який стояв найближче до старого, покрутив носом, критично оглядаючи діру півметрового діаметра.

– Це ж собачий просмик, – мовив. – Чи далеко він тягнеться?

– Метрів тридцять. Далі буде легше – починається підземна печера.

– Я перший! – Юзеф рішуче скинув рюкзак з плечей.

– Чому ти? – образився Василько. – Я ж не гірший від тебе…

– Першим полізе Свідрак, – розпорядився Вєтров. – Він дужчий за нас, а хід, можливо, доведеться розчищати.

Пан Тадеуш прив’язав до лямки рюкзака вірьовку – аби не заважав вільно рухатись – потяг його за собою. Проповзав два – три метри і обережно підтягував рюкзак – не мотлох же якийсь, а вибухівка. За ним, сопучи, слідкував Василько; далі повзли Гібіш та Юзеф, останнім, як і раніше, був Вєтров.