Текст книги "Крах чорних гномів"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 18 страниц)

Гахнуло ближче, та вони не звернули уваги на полум’я і червону заграву на небі – бігли, і Ернестіна вже не скаржилась на незручні туфлі. Бігли, поки навперейми не метнулась чорна постать.

– Стійте! – наказав поліцейський. – У бомбосховище!

Карл хотів обминути його, та раптом попереду, на перехресті, спалахнув вогонь, затремтіло повітря, захиталась земля, і будинок – великий, п’ятиповерховий – почав розсипатись. Повітряною хвилею поліцейського відкинуло на тротуар, Карл боляче вдарився об стіну будинку, але не впав і встиг підтримати Ернестіну. Стояв, може, кілька секунд, а може, й хвилин, нічого не бачачи й не чуючи, – у вухах дзвеніло, гострий біль свердлив скроні.

Залишки будинку раптом запалали й освітили безлюдну вулицю. Поліцейський лежав на тротуарі, підібгавши під себе ноги. Карл схопив його під пахви, підняв. Поліцейський, видно, сильно вдарився, бо стогнав і ледь ворушив руками. Кремер посадив його біля будинку й огледівся. Шлях уперед перегородили руїни, їх уже обійняло червоне полум’я. Але, поки вогонь не розбурхався, можна було спробувати прослизнути в квартал, що вів до парку.

Кремер потяг Ернестіну за собою. Дівчина не розуміла, чому він^ тягне її до палаючого будинку, опиралась. Карл грубо смикнув її за руку.

– Швидше! Швидше, поки не пізно!

Вогонь заполонив половину перехрестя, впала балка, розсипавши сніп іскор. Видно, вони обпекли дівчині ногу, бо зойкнула й схопилась за коліно. Жар ударив в обличчя, стало важко дихати. І все ж Карл не зупинився.

Перелізли через купу цегли – вогонь уже не загрожував їм. Ерні схлипувала, з переляку чи від болю, та Кремер не став утішати її. Коли бігли повз палаючий будинок, здавалося, що небезпека саме тут, а далі – спасіння, спокій, тиша та прохолода. Раптом – виття, вибух, стіна будинку попереду захиталась і повільно, наче роздумувала – впасти чи ні,– почала осідати на бруківку.

Карл озирнувся на Ернестіну і навіть у мерехтливому світлі од пожежі побачив, як розширились у неї од жаху зіниці. На роздуми не було часу, за кілька кроків позаду палав будинок, і туди вже не було шляху. Вперед!

Може, він і вимовив це слово, та Ернестіна або не почула, або не послухалась. Висмикнула руку і безвільно сіла просто на бруківку. Затулила долонями обличчя, підняла плечі, негарні плечі, гостроту яких не приховувало навіть хутро шубки.

– Швидше! – загорлав Карл у нестямі. – Скажена, тут – смерть!

Ерні не ворухнулась, закам’яніла. Карл озирнувся, мов шукав допомоги. Враз підняв дівчину, майже не відчувши ваги, побіг просто туди, де клубочився пил від заваленої стіни. Певно, йому пощастило, бо не спіткнувся, лише розідрав рукав пальта, зачепившись за сталевий прут залізобетонного перекриття.

Потім бігли бруківкою, намагаючись триматись подалі від кам’яних велетнів. Коли добігли до перших дерев, гахнуло зовсім поруч – Карлові здалося: земля вислизнула з-під ніг і він летить у безодню. Обличчя обпекло гарячою хвилею – і тиша, і спокій…

Карл поворухнувся. Наче живий, руки та ноги цілі, і ніщо не болить. Підняв голову, і перше, що побачив, – великі злякані очі Ернестіни. Дівчина погладила його по щоці і раптом заплакала.

– Чого ти? – не зрозумів Кремер.

– Живий…

– Звичайно, живий…

– А мені здалося… – Ерні не договорила, та Кремерові нічого й не треба було пояснювати. Душевний порух дівчини розчулив його, зробилось боляче, що вимушений грати не дуже-то й привабливу роль. “Треба врятувати її за будь-яку ціну”, – вирішив. Одразу підвівся й огледівся. За кілька десятків метрів палав будинок, освітлюючи темні стовбури дерев, а з вулиці до парку бігли люди. їх маленькі постаті на мінливому червоному тлі здавалися жалюгідними; люди нагадували мурах, які безладно метушаться навколо розворушеного мурашника, не знаючи, що сталося і що слід робити. Раптом перед цими маленькими постатями виріс вогняний вихор – він розкидав людей, з коренем вирвав величезне дерево, яке повалилося на чавунну балюстраду.

Карла знов кинуло на землю, але тепер він не втратив свідомості. Лежав на голій землі, не відчуваючи холоду. Зрештою, куди ще бігти?

Ернестіна принишкла поруч, накривши голову маленькою сумочкою, і Карлові чомусь стало смішно: сумочка не захистила б від удару кулаком. Дівчина підібгала ноги. Лише тепер Кремер помітив, що вона загубила одну туфлю, панчохи порвалися. Хутро шубки обгоріло й згорнулося – Ернестіна нагадувала нещасну бездомну кішку.

Кремер зняв шарф, обгорнув босу ногу дівчини. Лише тепер згадав, що в середині парку є відкрите місце з фонтаном. Води там нема, басейн викопаний у землі – він може стати непоганим укриттям – хіба що бомба впаде зовсім поруч.

Вони вже добігали до басейну, коли позаду, за кілька метрів, щось важко гупнуло об землю. Карл штовхнув, дівчину, вона покотилася на цементне дно басейну, і Кремер, падаючи за нею, встиг помітити, як Ерні знову схопилась за голову.

Минула секунда… дві… три… А може, він просто не почув вибуху? Карл ущипнув себе за руку. Боляче. “А-а… – здогадався, – вона не вибухнула…”

Відчуття того, що поруч лежить, можливо, бомба уповільненої дії, не злякало Карла. Певно, тепер його ніщо не злякало б: гострота сприйняття притупилась – Карл лише присунувся ближче до стінки басейну, подумавши, що в разі вибуху хвиля пройде над ними…

Ерні уткнулась обличчям йому в груди і дрібно-дрібно тремтіла. Кремер погладив її по розпатланій голові; ця ласка трохи заспокоїла дівчину.

…Бомбардування закінчилося десь перед світанком; припинили стрілянину зенітки, і небо вже не розколювало гудіння потужних моторів. Карл обережно висунув голову з укриття: весь час пам’ятав про бомбу, що не вибухнула й лежала поруч, – безглуздо було б загинути саме тепер.

Місто палало. Палало всюди – біля входу до парку Карл не помітив жодного цілого будинку. З вікон ресторану, де. вони колись обідали з Реханом, виривались червоні язики, і Кремер подумав, що непогано було б хоч трохи зігрітись. Ноги замерзли так, що не відчував пальців, а Ернестіна цокотіла зубами. Карл допоміг дівчині підвестись.

– Тепер швидше! – наказав. – Бо та клята бомба…

Ернестіну не треба було підганяти, та ноги не несли її. Карл підставив дівчині плече і потяг її, перебираючись через повалені дерева.

Біля виходу з парку було жарко. Ерні сперлася спиною на чавунну огорожу і простягла до вогню задубілі пальці. Затуляла ліктями обличчя від жару, та руки все не відходили. Почало займатися хутро шубки, а пальці на ногах ще не слухались.

Карл дивився, як тягнеться до вогню дівчина, і думав – коли б він був художником, намалював би велике полотно: палає місто, руйнуються цілі квартали, вогонь сягає темного неба, а дівчина простягає до цього пекельного вогнища задубілі руки.

Не можна було й думати пройти вулицями палаючого міста, і Кремер прийняв рішення пробиратись до Ельби – в одному місці лише кілька кварталів відділяли парк від набережної. Берегом річки Карл розраховував спуститись униз до околиці, звідки не так уже й далеко було до вілли фон Вайганга.

На березі до них приєднались ще кілька обірваних, обпалених, брудних людей, і разом вони дісталися до передмістя. Тут усі виходи перекривали есесівські патрулі. Карл сказав офіцерові кілька слів, і той надав у їхнє розпорядження свою машину.

…У віллі ніхто не спав. Карла та Ернестіну зустріли у вестибюлі. Сюди вийшов навіть фон Вайганг. Побачивши, як просвітліло його обличчя, Кремер упевнивсь: групенфюрер по-справжньому тривожився за нього. І лише Руді Рехан, як не намагався зобразити радість, розчаровано кривився. Кремер ніколи не розраховував на дружні почуття оберштурмфюрера, але, побачивши, як той кліпає очима і нервово потирає руки, зрозумів, що Руді зараз готовий до будь-якої підлоти і скористається з найменшої нагоди, аби позбутися Карла Кремера.

Рехан то бурмосився на Карла, то був вкрай улесливий. Кремерові набридло це, і він вирішив поставити оберштурмфюрера на місце. Випадок допоміг: Руді приховав від Карла папери, які передала фон Вайгангові одна з машинобудівних фірм.

Кремер перестрів Рехана в алеї чорних гномів. Руді неохоче підійшов до нього, явно не бажаючи давати будь-які пояснення. Карл передбачав це і сказав без церемоній:

– Мені набридли ваші гримаси, Руді. Вас більш влаштувала б моя смерть, та я живий, і вам доведеться рахуватися з цим беззаперечним фактом.

– Що вам стукнуло в голову? – зробив спробу образитись Рехан. – Ми працюємо в контакті, і я завжди інформую вас…

– А папери фірми Ліндера?

Вузьке обличчя Рехана зжовкло.

– Звідки ви дізнались про них?

– Це – не ваша справа. Я слідкую за кожним вашим кроком і колись зверну вам шию.

Руді закліпав очима. Сів на лавку, рішуче поплескав по мокрих дошках поруч себе.

– Нам треба поговорити, Карле.

– Я ніколи не відмовлявся від спасенних розмов, – одповів Кремер, але не сів. – То що ви хотіли мені сказати?

– От що, – почав Руді впевнено, та нараз уся його рішучість зникла, і він промимрив невиразно: – Скажіть, Карле, ви уявляєте, скільки можна заробити на цих американцях?

“Ось звідки вітер дме!” – зрозумів Карл. Отже, оберштурмфюрер хоче вирвати свою долю пирога. Але апетит у нього розгорятиметься з кожним днем, і невідомо, чим усе це скінчиться.

– Уявляю, – відповів.

– І скільки ж, по-вашому?

– Кілька мільйонів.

– Вірно! – тріумфуюче підняв палець Рехан. – Сподіваюсь, ви не втратите такий шанс! Чи ваші переконання…

Карл зневажливо плюнув на мокру траву. Що ж, доведеться трохи забити баки Реханові.

– Я був кращої думки про ваші розумові здібності, Руді! – мовив, презирливо примружившись. – Хто ж у наші часи відмовляється від грошей?

– Я так і знав, – зрадів оберштурмфюрер. – Ви покрутились у нас і зрозуміли, що таке справжні принади життя. Закінчиться війна, і за гроші ви придбаєте все. Я чув, у вас не можна купити навіть автомобіль…

Карлові знову захотілося плюнути – цього разу у довгасте обличчя Руді. Ледве стримався. Дістав з кишені дрібну срібну монету, підкинув і спритно піймав.

– Зате тепер я матиму найкращі моделі! І віллу десь у Ніцці. Я люблю Середземне море, Руді. Люблю, хоч ніколи його не бачив.

– У вас добрі смаки, Кремере, – підхопив Рехан. – Апетит приходить під час їжі, чи не так?

– Хіба це погано?

– Звичайно, ні. Але що матиму я?

Ніс у Рехана загострився, Руді з тривогою дивився на Кремера.

– Чи не краще вам звернутися з цим до фон Вайганга? – відповів запитанням на запитання Карл і з задоволенням побачив, як у Руді затремтіли губи.

– Все-таки фон Вайганг… Розумієте, він мій шеф, і мені якось незручно…

– Боїтесь? – прямо запитав Кремер.

– Не те, щоб боявся, але ж…

– Це питання вирішує лише фон Вайганг, – підкреслив Карл твердо. Руді блиснув очима, і Кремер упевнився, що оберштурмфюрер не повірив жодному його слову. – Так, фон Вайганг, але, враховуючи наші стосунки, я можу натякнути йому…

– Тільки обережно, Карле! – вихопилося в Рехана так, що Кремер ледь не зареготав. Отже, Руді боїться групенфюрера, в той же час не хоче втратити свого – і хто зна, що переможе в ньому: страх чи ненажерливість?

Рехан закурив, пнув носком чобота гнома, що стояв поруч з лавкою.

– Натикали тут болванів, – мовив не до діла, та враз зиркнув на Кремера пильно й пронизливо: – Як ви гадаєте, чи можу я розраховувати на двадцять відсотків?

– Усе залежить тільки від групенфюрера, – повторив Карл. – Сподіваюсь, дещо перепаде й вам.

– Дещо… дещо… – злісно мовив оберштурмфюрер.

– У гонитві за великим можна втратити мале! – менторським тоном мовив Карл, і Руді відразу погодився.

– Так, так… – похитав головою. – Я впевнений, що ви не забудете про мене. – Ще раз пнув носком чобота гнома, підвівся й узяв Кремера під руку. – Ви хотіли подивитися папери Ліндера? – улесливо зазирнув йому у вічі. – Будь ласка.

– У мене зараз нема часу, – удавано байдуже відповів Карл. – Я зазирну до вас увечері.

– Ні, ні, – не здавався оберштурмфюрер. – Я хочу, аби ви зараз же подивились на них і щоб між нами не залишилось нічого недомовленого. Між іншим, – запитав наче мимохіть, – коли у вас зустріч з тим, як його, американцем?

– З Се… – ледь не піймався Кремер, та вчасно схаменувсь. – Ви маєте на увазі Сеттонса?

– Мені байдуже, хто він – Сеттонс чи Сенерс… – Аби не виказати свого задоволення, Руді обернувся й підфутболив камінця, що лежав на алеї. – Ви можете привести його до мене, аби він на власні очі впевнився, що ми не сидимо склавши руки?

“А ти встановиш з ним особисті контакти… – Карл зрозумів, куди гне Рехан. – Тоді можна наплювати і на фон Вайганга, і на Кремера. Адже ж американців цікавлять документи, лише документи, і їм все одно, кому платити за них”.

– Навряд чи містер Сеттонс погодиться на вашу пропозицію – сказав Карл роздумливо. – Він дуже обережний і волік мати справу з одною особою.

– Мені байдуже, – збентежився Рехан, – я так… для нашої з вами користі… Ні, то й ні…

Кремер устиг перехопити його неприязний погляд: Руді не такий простий, як видається…

Розмова з Реханом не на жарт стурбувала Кремера. Ввечері, ще раз згадуючи її, Карл прийшов до висновку, що оберштурмфюрер не зупиниться напівдорозі і зробить усе, аби зустрітися з американцями та самому дістати гроші. Чим більше Карл роздумував над цією проблемою, тим більше переконувався, що Рехана слід усунути з дороги. Та як зробити це? Найпростіше було б знову звернутись до Вєтрова – той би знайшов спосіб позбутися Руді. Але вєтровські методи тепер не підходили. Вбивство Шрікеля, за ним – Рехана… Це могло насторожити і найтупоголовіших з гестапівців. А привертати увагу до цієї справи було б просто легковажно.

Кремер ламав собі голову мало не до світанку, поки не викристалізувався остаточний план дій. Заснув на кілька годин, та прокинувся рівно о восьмій, зовсім свіжий. Поголився й подзвонив фон Вайгангові.

– У мене термінова справа, шефе. Ви зараз вільні?

Видався незвичайний для березня сонячний ранок. Розчищений асфальт між зруйнованими будинками змокрів і виблискував численними калюжами. Перехожі перестрибували через них, обминали розкритий телефонний колодязь, біля якого порпався монтер у форменому кашкеті. Сумка з інструментом стояла на зсунутій убік кришці.

Монтер звісив у люк ноги і перебирав якісь дроги. Видно, робота не дуже цікавила його – весь час нетерпляче поглядав на будинок, що якимсь випадком зберігся серед руїн.

Вулиця помітно збезлюдніла – тепер повз колодязь проходили лише заклопотані домашні господарки з сумками й пакунками. Монтер почав нервувати: смикав дроти і все частіше зиркав на під’їзд будинку.

Коли б хто-небудь зазирнув під низько насунутий козирок кашкета, навряд чи пізнав би Горста Ульмана. Хлопець відпустив вуса, та не це змінювало його. Він просто змужнів: дві зморшки пролягли від середини носа до щік, очі запали, все обличчя набрало впертого виразу.

Місяць Горст прожив у горах Чехословаччини, у напівзабутому мисливському будиночку. Взимку всі шляхи туди обривалися, можна було дістатися лише на лижах – і це влаштовувало Вєтрова. Лісник – літній одинак – був своєю людиною. Юрій поселив у нього як родичів, що евакуювались із зруйнованих міст, спочатку Гібіша, а потім і молодого Ульмана. Тут з тиждень перебував під суворим наглядом і Ганс Кремер, поки його не переправили до чехословацьких партизанів.

Під час бомбардування Дрездена вєтровський гараж згорів. Під руїнами загинув Свідрак, і Юрій ризикнув забрати до міста Горста. Вірніше, не до міста – гараж довелося перебазувати в селище за десяток кілометрів від Дрездена.

Вже четвертий день Горст шмигляв навколо п’ятиповерхового будинку, який після бомбардування звільнили під житло для офіцерів гестапо. Вже тричі, сховавшись у руїнах, бачив, як виходить з під’їзду, спираючись на палицю, Вернер Зайберт. Тепер Горст добре знав, хто насправді крився під тим прізвищем. Він і умовив Вєтрова провести цю операцію – був упевнений, що унтерштурмфюрер СС Еміль Мауке, поки житиме, не даватиме спокою підпільникам.

Біля будинку зупинився “опель-капітан”, і серце в Горста тенькнуло – невже й сьогодні спіймає облизня? Завтра буде важче: не може ж монтер два дні копирсатися на одному місці – це здалося б підозрілим будь-кому, не кажучи вже про мешканців сірого будинку.

З під’їзду вийшов високий чоловік у цивільному. Горст полегшено зітхнув, побачивши, як він сідає до “опеля”. Але де ж чорти поділи Мауке? Як правило, він виходив о десятій і пішки прошкував до гестапо. Йшов швидко, намагаючись не спиратися на палицю, і Горст зрозумів: ці чотири квартали для Мауке – уперте тренування: унтерштурмфюрер повертався в стрій.

О пів на одинадцяту Ульман вирішив: ще п’ятнадцять хвилин. П’ятнадцять і жодної хвилини більше. Він і так уже стовбичить біля колодязя понад годину…

Горст глянув на годинник, і цієї ж миті грюкнули двері будинку, пропустивши на тротуар Мауке. Дві-три секунди Ульман сидів, застигши од несподіванки. Унтерштурмфюрер наближався до нього. Раптом Горст кинув дроти і присунув до себе велику шкіряну сумку, в якій монтери носять свій нехитрий інструмент. Намацав пістолет, зиркнув з-під козирка, оцінюючи обстановку.

Дві жінки з господарськими сумками переходять вулицю, хлопчина, розмахуючи портфелем, стрибає по тротуару на одній нозі. З-за рогу з’явилися двоє офіцерів, але вони далеко і навряд чи зможуть перешкодити йому.

Мауке вже за кілька метрів. Горст, схилившись над колодязем, бачить лише його ноги в чорних черевиках. Ступає обережно, обминаючи калюжі, аби не забруднитися. Ще один крок, ще…

Коли Мауке мало не порівнявся з колодязем, Горст, відчуваючи, як у нього задерев’яніли пальці, підвівся, загородивши унтерштурмфюреру шлях. Мауке хотів обминути його, але нараз упізнав. Обличчя перекосила гримаса, унтерштурмфюрер сунув руку до кишені пальта, і тієї самої миті Горст вистрілив. Мауке зробив крок уперед, підняв руку з розчепіреними пальцями. Ульман ще раз натис на гашетку. Звуку пострілу не почув, але побачив, як куля рвонула товсте сукно пальта на грудях унтерштурмфюрера. У Мауке підігнулись коліна, він повернувся боком до Горста і впав якось незручно, головою в колодязь.

Лише тепер Ульман озирнувся. Здавалось, минуло багато часу, але чому ж жінки з Господарськими сумками стоять ще на середині вулиці, злякано вирячившись на нього? А офіцери – в самому кінці кварталу…

Горст підхопив сумку. Краєм ока побачив – офіцери біжать до нього, і один розстібає кобуру. Пригнувшись, переступив через труп Мауке і, петляючи, побіг до руїн. Позаду бахнуло, та постріл не злякав Ульмана – він уже стрибав через купи битої цегли. Два стрибки – і діра в стіні. Протиснувшись крізь неї, Горст відчув, що небезпека минула. Ці руїни він вивчав три дні, і сам чорт не наздожене його. Зігнувшись, проліз під балками перекриття, обминув велику купу цегли.

Шукай вітру в полі…

У фрау фон Вайганг був гарний настрій – за обідом вона розповідала пікантні історії, і Карл подумав, що дружина групенфюрера не завжди була уособленням респектабельності і що в глибині душі вона не шкодує про це. Після обіду Кремер залишився в їдальні і дочекався, поки до кімнати не зазирнула покоївка фрау Ірми.

– Хвилиночку, – зупинив її. – У мене до вас справа.

Кріста наморщила свій гарненький носик.

– У вас? – здивовано покрутила головою. – До мене? А я думала, ви взагалі не дивитеся на дівчат…

Зупинилась у дверях, сперлась на одвірок:

– Якому богу зобов’язана, що пан Кремер нарешті звернув на мене увагу?

Карл спідлоба подивився на покоївку. Справді, гарна: тонкий стан і стрункі ноги, правильні риси обличчя. Певно, Кріста знає свої принади, бо рідко коли носить закриті сукні. Та й блузки в неї з великим вирізом – аби підкреслити округлість того, що ховається під тонким шовком.

– Я не жартую, Крісто. – Карл ліниво підвівся, повільно подолав відстань до дверей і причинив їх. – У мене справді до вас діло.

Кріста зрозуміла його по-своєму: глянула з-під вій і наче ненароком торкнулася плечем. Одразу відсахнулась, опустила очі, сором’язливо поправивши на грудях мереживо.

– Сядьмо, Крісто… – взяв її за лікоть Карл і легенько підштовхнув до крісла в кутку. Сам сів напроти, присунувши стільця мало не впритул. Дістав з кишені невеличку, червоної шкіри, коробочку, розкрив перед покоївкою. В тої округлилися очі.

– Що це?

– Сережки. – Карл узяв одну з них – на золотому ланцюжку відшліфовані самоцвіти, – погойдав перед самісіньким носом Крісти.

– Як бачиш, сережки…

Обличчя покоївки пашіло.

– Які гарні! – вигукнула, та наступної миті зітхнула й відвела руку Кремера. – По десять марок за штуку… – скривила губи.

Карл підкинув сережки на долоні.

– Одна – вісімсот марок…

– Не може бути! – швидко мовила покоївка. – Дайте-но подивитись.

Кремер зареготав, нахабно розвалився на стільці.

– Ці сережки можуть бути вашими, Крісто. – Подав дівчині коробочку. – Подивіться на пробу.

Покоївка схопила сережку, погладила рожевим пальцем камінець. Очі в неї розгорілись. Нараз схаменулася, зашилила губи в ніжній посмішці.

– Ти ніколи не звертав на мене уваги, дурненький, – поплескала його долонею по щоці, – а я…

– Не треба, Крісто, – відвів її руку Карл. Дістав сигарету, запалив, помахав сірником у повітрі, немов відгороджувався від покоївки. – Ці сережки будуть ваші, коли ви проведете сьогодні ніч з Реханом.

Кріста кілька секунд дивилась на нього нерозуміюче. Вимучено всміхнулась:

– Ви щось сказали, гер Кремер?.. Я не помилилась?..

Карл знав, з ким мав справу, та на мить утратив рівновагу – все ж як-не-як, а жінка – і почав розгублено:

– Я хотів сказати, Крісто, що інтереси справи, так би мовити, вимагають… Можливо, про невірність Рехана дізнається його наречена, і…

– Ви не обманюєте мене? – раптом перервала його покоївка. – Вони справді коштують по вісімсот марок за штуку?

Кремер задихнувся: а він ледь не почав пробачатись..

– Я дав за них тисячу шістсот, – пояснив. – У магазині ви за них заплатите близько двох тисяч.

– Нема дурних… – Кріста заховала коробочку до кишені фартуха. – Якщо ви справді хочете, аби я переспала з цим веснянкуватим Реханом, то мені нічого не залишається, як погодитись. Правда, – всміхнулася, – з більшим задоволенням провела б ніч у вашому ліжку. Але коли люди розкидаються грішми заради інтересів ближнього…

– Отже, ми умовились, – полегшено зітхнув Карл. – Тільки ось що: Руді повинен зустріти вас біля флігеля о шостій. Звичайно, перед тим, як піти до нього, ви трохи опиратиметесь.

– Не вистачало, аби я перша вішалась йому на шию, – сердито зауважила покоївка.

– Але ж у Рехана така гарна наречена, – засумнівався Кремер, – що я думаю…

– Руді побіжить за мною, як цуценя. Досить лише поманити пальцем, – самовпевнено закопилила губу Кріста.

– Я знав, що ти – розумна дівчина. – Карл підвівся. – Звичайно, все, про що ми домовились, повинно…

Кріста обсмикнула спідницю, присіла перед Кремером у перебільшено ввічливому кніксені.

– Я не така дурна, аби дзвонити про це на всіх перехрестях. Мені ще знадобиться чоловік, який повірить у мою доброчесність.

Посміхнулась і шмигонула в двері.

Кілька секунд Карл стояв, заклавши руки за край піджака. Потім, не надягаючи пальта, вийшов до саду.

Надворі терпко пахло розігрітою землею. Між доріжками й клумбами зазеленіло, а розлогі кущі перед віллою вкрилися дрібними жовтими квітами. У глибині саду Карл побачив фон Вайганга – групенфюрер власноручно відкопував присипані землею кущі троянд. Кремер не підійшов до нього, повернув до алеї гномів. Менш за все хотів би зараз зустріти Рехана, але, як це часто буває, одразу наштовхнувся на нього. На обличчі в Руді була написана така заклопотаність, що Кремер лише помахав йому рукою, вітаючись. Руді не повернув ліворуч, де копирсався групенфюрер, а попрошкував алеєю до вілли. На ганку майнуло жовте пальто Крісти, і Карлзрозумів, що покоївка не втрачає часу. Задоволено гмикнув, зайшов у флігель.

Той, хто був потрібний Кремерові, сидів за столом, заваленим паперами. Не підвівся, лише відірвав очі від документів і ледь помітно кивнув. Погойдувався на стільці, очікуюче дивлячись на Карла.

Кремер відсунув папери й нахабно розсівся просто на краю столу.

– Мені не подобається, – почав чоловік, гойднувшись на стільці, – коли сюди вриваються…

– Облиште, Гуго! – весело перебив його Карл. – Не читайте мені моралі, бо я й так нашпигований нею аж до краю. Навпаки, я б хотів вчинити зараз щось антиморальне. Складіть мені товариство, Гуго. Вчора я трохи перебрав і не відмовився б од…

Обличчя чоловіка посвітлішало.

– Я б із задоволенням, але, – вказав на папери, – справи, і досить термінові.

– Праця не завжди облагороджує людину, – філософськи почав Кремер, – і я б, на вашому місці, не перевтомлювався.

– Але начальство буде незадоволене мною.

– Начальство забуло й думати про шарфюрера Дузеншена, – підморгнув Карл. – У начальства значно важливіші справи, щойно я бачив, як воно ганялося по саду за одною спідницею.

– Ну-у… – недовірливо протяг Дузеншен. – Це ми – смертні, а оберштурмфюрер Рехан має наречену і закоханий…

– Одне не виключає іншого, – цинічно підморгнув Кремер. – Тим більше, що спідниця належить досить привабливій істоті. – Скоса глянув на шарфюрера: – Я вважаю, що Кріста, покоївка фрау Ірми, може суперничати з нареченою Рехана.

– Що ви маєте на увазі? – підскочив на стільці Дузеншен.

– Що Кріста – дуже вродлива дівчина. Я завжди твердив…

– Мене не цікавить, що ви твердите! – раптом аж загарчав Дузеншен. – Ви сказали, що Рехан у саду зустрівся…

– З Крістою, – спокійно додав Карл. – Я не знав, що це так схвилює вас.

Зскочив зі столу і сів на стілець, утупившись в шарфюрера невинними очима…

– Значить, вам подобається Кріста, – зітхнув. – Що ж, тим більше підстав для випивки…

Дузеншен дивився на нього, наче божевільний.

– Ви не вигадали цього, Кремере? – запитав нарешті крізь зуби.

– Чи я схожий на плетуху?

– Але ж Кріста казала мені…

– Ви ще вірите жіночим обіцянкам, Гуго?

– Вона присягалась мені!

– Виходить, – співчутливо зітхнув Кремер, – справа тут не чиста. Рехан міг залякати дівчину.

– Напевно, так, – вхопився за Карлові слова Дузеншен.

– Крім того, якесь побачення в саду ні про що не свідчить, – раптом позадкував Кремер. – Можливо, це – ділова зустріч.

– Фу, чорт, – полегшено зітхнув Гуго. – Так воно і є. І як я відразу не збагнув?.. Але ж…

– Жодних але! – заперечив Карл. – Геть сумніви, і хай живе Бахус! Прибирайте папери, бо зараз сюди принесуть вино.

Вони пили золотисте рейнське вино – напій, який веселить людину і робить її лагіднішою та добрішою. Але Дузеншен з кожною склянкою похмурнішав – мовчав і пив великими ковтками, майже не закушуючи. Біля шостої Кремер присунув свій стілець до вікна – тепер вони сиділи в напівтемряві. Карл розповідав довгу сумну історію про невдалу любов і жіночу зраду. Розповідаючи, час од часу поглядав у вікно. Нараз підвівся і сховався за штору.

– І все-таки я мав рацію, Гуго, – мовив співчутливо. – Гляньте-но!..

Дузеншен, хитаючись, наблизився до вікна. Сперся руками на підвіконня. Раптом сполотнів і знеможено притулився лобом до віконниці.

– Падлюка! – просичав. – Ти мені заплатиш…

Карл визирнув з-за штори. Під кущем бузку Руді Рехан обнімав за плечі покоївку фрау Ірми. Дівчина пручалась, навіть ударила його по руці, але Рехан не відпустив її – обоє зникли у дверях флігеля.

Шарфюрер метнувся до виходу. Але біля порога зупинився вагаючись.

– Паскуда! – вилаявся. – Шлюха…

Кремер подивився на нього з цікавістю. Злякався Дузеншен чи просто згадав про непогрішимість старшого по чину? Ні те, ні інше не входило в плани Карла, і він почав украдливо:

– Для чого ж так, Гуго? Кріста – чудова дівчина, та бувають обставини, коли ми не можемо залишатись самі собою і змушені підкорятись…

Дузеншен хрьопнув кулаком по столу.

– Але ж вона обіцяла мені…

– Можливо, Рехан залякав її, – наче між іншим сказав Карл.

Маленькі очі Дузеншена стали схожими на спілі сливи.

– Так воно і є… – Гуго, не дивлячись, намацав склянку з вином, вихилив. – Яка сволота! – вигукнув обурено. – Має таку наречену і псує наших дівчат!

– Проспіться, Гуго, – порадив Карл. – Може, вранці ви забудете всю цю історію…

Шарфюрер уперто похитав головою і знову потягся до склянки. Карл непомітно вийшов – тепер Дузеншен до ранку мучив би його розмовами про свої сердечні почуття.

– Хочете випити, Руді? Зайдіть до мене… Я не визнаю жодних причин і чекаю на вас.

Карл удавав п’яного. Настільки захопився цією роллю, що й очі зробив п’яні, і пом’як, наче справді хильнув не менше пляшки. Тримав телефонну рурку трохи на відстані і ледь помітно морщився, слухаючи відповіді Рехана.

– Ні, Руді, саме зараз. Кидайте всі справи й заходьте. Під три чорти роботу, коли є гарний коньяк і добрий Настрій. Я вже п’яний, але, ручуся, переп’ю вас… Заходьте відразу…

Поклавши рурку, уважно обдивився довкола. Зім’ята постіль, майже порожня пляшка поруч з ще не відкоркованою, попільничка з недокурками і клубки тютюнового диму під стелею – все це задовольнило його. Розстебнув комір сорочки і плюхнувся на диван біля столика з пляшками.

Коли зайшов Рехан, Кремер високо підняв повний келих.

– Радий вас бачити, Руді, у доброму здравії, але не розмовлятиму з вами, бо у ваших тверезих очах читак осуд і презирство до людини, яка самотужки дудлити спиртне без достатніх на те підстав.

Рехан дивився насторожено, хоча й розтяг губи в добродушній усмішці.

– А може, в мене є підстави! – зареготав Карл. – Ви ж не знаєте, Руді…

– Ви розкажете, коли вже запросили…

– Ви геній, гер Рехан. У вас неабияка передбачливість. Але випийте, бо я інакше не можу розмовляти з вами.

Рехан узяв келих неохоче, та все ж спорожнив його. Посидів трохи мовчки, спідлоба дивлячись на Кремера. Нарешті сказав:

– У мене до вас серйозна розмова, та ви в такому стані, що навряд чи сприйматимете серйозні речі.

– Чому ж, – рішуче заперечив Карл, – я навіть знаю, про що ви збираєтесь говорити. Можу вас обрадувати: я розмовляв з фон Вайгангом, і він погодився на мою пропозицію. Сьогодні ви повинні поїти мене, Руді, та я вважатиму вас боржником…

– Скільки? – беззвучно запитав Рехан.

– П’ятнадцять відсотків.

Руді невдоволено випнув губи:

– Лише?

– Не забувайте про накладні витрати.

Оберштурмфюрер не відповів, відкоркував пляшку і налив келихи по вінця.

– За успіх!

Карл пив, непомітно зиркаючи на Рехана. Руді лише ковтнув і відставив чарку. Карл поставив свою так не-спритно, що ледь не перекинув столик.

– Не думайте, що я зовсім п’яний, – почав вибачатись, поплескуючи Руді по плечу. – Я тверезий і можу довести це… А от ви чому не п’єте?

– Перепрацювався, і болить голова, – поскаржився Рехан.

– Пусте… – Карл узяв пляшку й почав наливати, розплескуючи. – Від такого коньяку світлішає голова та зникають усі болячки.