Текст книги "Крах чорних гномів"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 18 страниц)

Ростислав Самбук
Крах чорних гномів

Перед ранком упав густий туман. Одразу зробилось вогко й холодно. Фрідріх Ульман підняв комір старенької форменої тужурки, зіщулився.

Кепська погода – і так промерз до кісток, а тут ще й починає накрапати. Тепер би чарку шнапсу, яєчню з шинкою і під теплу ковдру. Від згадки про яєчню засмоктало під грудьми. Коли він востаннє їв яєчню з Шинкою? Певно, ще до війни. Е-е, для чого ж брехати самому собі? Минулого року на різдвяні свята Марта таки почастувала їх яєчнею. Справжньою, з підрум’яненою запашною свининою.

Ульман потупцював на місці, помахав електричним ліхтариком. Чорт, у такому тумані все одно за десять метрів нічого не побачиш. Витяг свисток, засюрчав пронизливо.

Здалеку долинув довгий гудок паровоза. Туман пом’якшував звуки, і Ульманові здавалось, що це гуде не старенький маневровий паровоз, а якийсь хлопчина бавиться з іграшковою свистілкою. Такою ж, яку Ульман подарував колись синові.

Згадавши про це, старий посміхнувся у вуса. Горстові тоді не було й двох років. Він сидів на нічному горщикові, рожевий, опецькуватий, у сорочці, котра ледь сягала пупа, і переможно дудів у щойно подаровану трубу. Дудів, майже не стихаючи, кілька годин, поки мати не відібрала іграшку. Але цим Марта наробила ще гірше: Горст заревів голосніше за трубу. Потім учепився в материну спідницю, загорлав:

– Моя музика!.. Віддай музика!..

Марта для годиться ляснула Горста по пухкому заду. Та малюк не випускав спідницю і голосно верещав – вона, зрештою, вимушена була капітулювати. Горст заліз під ліжко і, певно, на знак протесту засурмив так, що Марта затулила вуха і втекла на кухню.

З туману повільно насувались вагони. Ульман скочив у тамбур переднього і щосили засвистів. Паровоз уповільнив хід, брязкнули буфери. Зчепивши вагони, Фрідріх швидко попрямував поміж колій до паровоза.

– Вже п’ята, Клаусе, – мовив стиха сивому машиністові, який висунувся у віконечко. – Він має бути за півгодини…

Машиніст кивнув і зник у будці. Паровоз натужно запахкав і, набираючи швидкість, щез у тумані.

Ульман трохи постояв, наче збирався з думками, і подався до диспетчерської.

У невеличкій кімнаті перед диспетчерською, де робітники переодягались та обідали, старий Фрідріх затримався на кілька хвилин. У кутку сидів чоловік з хворобливим поморщеним обличчям. Він кинув на Ульмана невидющий погляд і не відповів на вітання.

– Що з тобою, Курте? – запитав Ульман, але той відвернувся.

– Не чіпай його, – порадив хтось з робітників, які курили біля дверей. – Погана звістка про сина…

“Тепер у Курта…” – подумав Фрідріх і раптом спіймав себе на тому, що ця новина майже не схвилювала його. Сприйняв її як щось цілком природне, звичайне – і жахнувся.

“Здається, його Генріх молодший за Горста на рік, – пригадав. – Отже, хлопцеві було вже дев’ятнадцять… Але ж у Курта є ще двоє…”

Підсів до старого, поклав на плече важку, загрубілу руку.

– Не роз’ятрюй себе, – мовив стиха, мало не пошепки. – Це легше за все – роз’ятрити…

Курт подивився на Фрідріха нерозуміюче.

“Він постарів на десять років”, – подумав Ульман, забачивши синці під очима товариша.

– Не треба побиватися, – повторив. – Тут уже нічим не зарадиш.

– Генріх був кращим учнем у гімназії, – уголос продовжив свої думки Курт, – і коли б він втратив лише пальці, як твій Горст, він міг би стати непоганим математиком…

Фрідріхові зробилося ніяково, наче він завинив перед другом, що його син повернувся додому. Розумів безглуздість такої думки, і все ж ніяковість не зникала. Не міг знайти слів, аби втішити пригнічену горем людину. Лише поплескав Курта по плечу, важко підвівся й вийшов надвір.

Ульман постояв кілька хвилин біля воріт, дочекався, коли з будки визирнув вахтер, перекинувся з ним кількома словами. Попросив у вахтера прикурити, угостив його сигаретою і, насунувши на лоба капелюха, швидко попрямував уздовж високого паркана.

За рогом раптом припав до мокрих дощок, сторожко озирнувся навколо. Кілька секунд постояв, прислухаючись, рвонув погано прибиту шальовку і ледь протиснувся крізь вузьку щілину.

За парканом, у тупику, стояли покалічені товарні вагони. Ульман проліз під ними, проминув будку стрілочника і обережно, аби не навернутись кому на очі, пішов до маневрового паровоза, що пахкав на запасній Колії.

Побачивши Фрідріха, сивий машиніст кивнув йому і почав випускати з котла пару. Біла хмара закрила маленьку постать, що притулилась біля вагона.

Минуло з п’ять хвилин. Ульман напружено вдивлявся в темряву, але ніщо, крім дихання паровоза, не порушувало тишу.

– Клятий туман, нічого не видно, – сердито пробуркотів, але тут же вилаяв себе. Адже туман ховав і його – про таку погоду можна було тільки мріяти, а він, старий дурень, ще незадоволений.

Здалеку долинули голоси. Ульман чортихнувся і сховався в тамбурі. Люди виринули з туману зовсім близько, пройшли, розмахуючи ліхтарями та голосно розмовляючи. Знову тиша. Нарешті, здається, він…

Ішов, високий і незграбний, висвистуючи веселу пісеньку. В Ульмана тьохнуло серце. Зіскочив з вагона, щойно постать порівнялася з паровозом.

– Це ти, Фрідріху? – запитав високий, чомусь здригнувся і відступив на крок.

– Привіт, Рапке, – подав руку Ульман. – Ти чого злякався?

– Стрибаєш, як чорт у пеклі. Під самісіньким носом, – вимучено всміхнувся Рапке.

– Не думав, що ти такий нервовий…

– Тепер нерви у всіх знаєш які….

Вони рушили вузьким коридором між вагонами На мить озирнувшись, Ульман піймав уважний погляд машиніста і зробив йому непомітний знак рукою.

– Ти почав про нерви… – знову до Рапке. – Що маєш на увазі?

– Вчора народився, чи що? – відповів той запитанням.

– Голова полисіла вже, а не збагну… – вдавано здивувався старий Фрідріх.

Рапке сторожко озирнувся, зупинився, уважно подивився Ульманові у вічі.

– Чув учорашнє зведення ставки фюрера? Росіяни наступають…

– Ну й що ж? – байдуже мовив Ульман. – Наші скорочують лінію фронту.

– Скільки ж можна скорочувати?

– Кордони рейху недоторканні. Згадай останній виступ фюрера!

– І ти віриш у це?

Ульман, не відповідаючи, повернувся й пішов геть. Рапке поспішив за ним, чіпляючись ногами за вогкі шпали.

– Ти розумна людина, Фрідріху, – почав, гаряче дихаючи Ульманові в потилицю, – і не можеш не розуміти, що все починає розвалюватись…

Фрідріх озирнувся через плече – ліворуч, постукуючи по коліях, швидко накочувався товарняк.

– Ти маєш на увазі… – багатозначно почав.

– Колись ти, здається, був лівим, – швидко прошепотів Рапке, – і мені казали, що й зараз не змінив своїх поглядів.

Ульман різко зупинився.

– Хто казав?

Рапке обмацав Ульмана уважним поглядом, на мить озирнувся. Передній вагон майже порівнявся з ними. І саме цієї секунди Фрідріх штовхнув Рапке в груди. Намагаючись утриматись, той схопився за плече старого, але Ульман ударив його коліном у живіт і штовхнув просто під вагон.

Рука Рапке ковзнула по буферу, та вагон уже звалив його, колеса накотились… Рапке ще встиг закричати, але в ту ж мить засвистів паровоз.

Не озираючись, Ульман пірнув під вагони, що стояли на сусідній колії, пробіг кілька десятків метрів, знов проліз попід вагонами, намацав щілину в паркані, обережно визирнув. Темрява й туман, хоч в око стрель…

Ульман звернув у перший завулок, ішов швидко, засунувши руки в кишені й важко дихаючи. Лише тепер згадав – йому вже давно хотілося пити. Спрага мучила старого, і він облизував губи. Здається, за рогом, на сусідній вулиці, колонка. Ульман прискорив крок.

Вода текла тонкою холодною цівкою – Фрідріх пив жадібно, голосно сьорбаючи, і ніяк не міг напитися.

Кирилюк відстебнув парашутні стропи і обдивився довкола. За сотню метрів – рідкий листяний ліс, зовсім недалеко – лінія високовольтної передачі. Зіщулився – коли б трохи лівіше, упав би якраз на дроти…

Ноги грузли в торф’янищі. Петро потяг парашут до невеличкого горбка під лісом. Там було сухіше і, в разі чого, можна заховатися в чагарнику.

Почав складати парашут. Працював швидко і вправно, як учив інструктор. Усміхнувся про себе – такою ж роботою займався і вчора, на підмосковному аеродромі…

Досі Петро лише уявляв собі години приземлення в далекій ворожій Німеччині і кожного разу зовсім по-іншому. Та завжди його охоплювало якесь складне почуття рішучості, зібраності й страху. Це не був той страх, від якого люди полотніють. Усе ж Кирилюк ніяк не міг позбутися чогось важкого, що лежало біля серця і мало не щодня нагадувало про себе. Раніше все було значно простіше: отут поруч з тобою ворог, у тебе нема іншого виходу, і ти, не звертаючи уваги на небезпеку, спокійно робиш усе, аби подолати цього ворога, і, зрештою, звикаєш до цього.

Тепер – багатолюдна столиця, салюти, присвячені перемогам, поруч – милі й рідні чорні очі. А що чекав там? Може, візьмуть першого ж дня і вже ніколи не побачиш Катрусю, не почуєш її голосу, не пройдеш повз оцей сірий височезний будинок, на дасі якого встановлено зенітку.

Клубок під серцем розростався й душив, це мучило Петра, він погано спав. Нарешті вирішив звернутись до Левицького.

Підполковник уважно вислухав і щиро розреготався. Його брезклі від безсоння щоки тремтіли. Ляскав долонями по колінах і хитався од сміху.

– А я… дурний… – можна було ледь розібрати, – думаю… чого він… хворий, чи що… А він от що…

Оговтавшись, узяв Петра за гудзик, покрутив і спитав:

– Ти в атаку ходив?

– Так.

– Страшно?

– Страшно, – відповів Петро. – Особливо спочатку. Власне, перед атакою. Потім забуваєш про все.

– Правильно, – ствердив Левицький. – Ми, коли штурмували Перекоп… Але не в тому справа, – махнув рукою. – Ти зараз перед атакою, і цілком природно, що тебе мучитимуть і сумніви, і страх, і чортзна-що. Думаєш, лише одного тебе? Я тут таких сповідей наслухався – попом можу стати… Все, друже, минеться, і сам сміятимешся зі своїх терзань. У гарячці бою нічого не боїшся. Нам, правда, гарячкувати протипоказано, та людина не може перестати бути людиною.

Тепер, згадавши слова підполковника, Кирилюк подивувався їх точності. Ще в літаку хвилювався, а зараз піймав себе на тому, що забув, де знаходиться: нібито ця лінія електропередачі йде не на Берлін чи Дрезден і з лісу може вийти не жандармський патруль, а білява дівчинка в сарафані з повним козубом опеньок.

Кирилюк склав парашут, закопав його, охайно прикрив землю дерном і, звірившись з компасом, попрямував лісом до Дрезденського шосе.

Небо посвітлішало, йти стало легше. Ліс був рідкий, лише де-не-де шлях перетинали чагарникові хащі. Петро по можливості обминав їх, аби не забруднитися чи, борони боже, порвати модне пальто з драпу мишачого кольору.

Йшов, часто зупиняючись і озираючись довкола. На випадок краще перечекати десь у гущавині —не так то й просто пояснити, чому багатий комерсант у зовсім не туристському одязі вдосвіта блукає лісом та ще й од-далік від шосейних доріг і великих населених пунктів. Щоправда, до автостради, як виявилось, було не так уже й далеко. Через півгодини Петро зовсім несподівано для себе побачив за кілька кроків кілометровий стовп і широку стрічку асфальту – отже, льотчик трохи помилився у розрахунках.

Кирилюк звірився з картою: стовп був чудовим орієнтиром – за півтора кілометра на південний схід автостраду перетинала залізниця. Тут, біля мосту, буде зручно дочекатися машини.

Лісовою стежкою Петро вийшов на путівець, який з’єднував автостраду з сусіднім селом. Не поспішаючи, дійшов до мосту. Під навісом автобусної зупинки ще не було нікого – Кирилюк полегшено зітхнув і поставив свій шкіряний саквояж на велику лавку для пасажирів.

Проїхало кілька вантажних машин, але жодна не зупинилась. На шаленій швидкості промайнув чорний закритий “опель-адмірал”, і, нарешті, вдалині показався автобус: стара, пошарпана машина з високими балонами газогенераторів.

Автобус ледь сунувся, лишаючи за собою шлейф чорного диму. Все ж, примостившись на задньому сидінні, Петро відразу відчув полегшення – приємно почувати себе пасажиром, особливо коли в тебе надійні документи, в кишені солідна сума, а в саквояжі ще кілька пачок крупних банкнот та коштовності в секретному відділенні.

Не дивлячись на кондукторку, Петро сунув їй гроші, акуратно порахував здачу і сховав у шкіряний гаманець. Ще вчора, одержуючи здачу в московському трамваї, він недбало кидав монети в кишеню пальта. Але так міг робити Петро Кирилюк, а тепер приймав гроші солідний комерсант Карл Кремер, який у цих папірцях вбачав сенс життя і добре знав, що за марки він може купити все, починаючи від цього автобуса і кінчаючи бозна-чим.

Заховавши гаманець, Карл Кремер натягнув на пальці з акуратно зрізаними, полірованими нігтями рукавички, сперся на палицю з срібною головкою і задрімав. У всякому разі, так вирішила кондукторка, котра відразу відчула повагу до цієї ще молодої, але такої респектабельної людини.

Автобус, чмихаючи і шарпаючись, рушив. Одвернувшись до вікна, Карл Кремер крізь напівзаплющені вії спостерігав за дорогою. Жодних населених пунктів, автостраду винесено за міста і села, – лише ліси з пожухлим листям, клаптики полів.

Рух поступово посилювався. По шосе мчали переважно вантажні машини. Карл Кремер проводжав їх уважним поглядом, намагаючись відразу розпізнати і запам’ятати характер вантажів.

Цього вчив Карла капітан Сєров. Вони виїжджали на околицю Москви, і Сєров, лише глянувши на машину, називав, чим вона навантажена. Він рідко помилявся. Спеціально, аби перевірити капітана, Петро кілька разів зупинявся біля КП і приєднувавсь до патрулів, що перевіряли машини. Сєров лише підсміювався – мовляв, давай, хлопче, якщо не віриш. Але Кирилюк сам скоро зрозумів: перевіряти, власне, нема чого, краще постаратися перейняти в капітана хоча б мінімум його професійних навичок.

Тепер, побачивши важкий “мерседес”, він міркував: “Третій грузовик з мінами. Так, міни, помилки не може бути, саме в таких ящиках їх перевозять. До того ж у кожній машині – охоронець. Отже, десь поблизу виготовляють міни. Чи не там, праворуч від шосе, де заводський димар? Саме звідти виринула вантажна машина, точнісінько така, як і ті, котрі він бачив раніше. Знак, що в’їзд заборонено. Значить, військовий об’єкт. Стривай, який це кілометр? На сто тридцять сьомому кілометрі Дрезденського шосе на схід від автостради завод по виготовленню мін…”

Карл Кремер знав – про сто тридцять сьомий кілометр він вже не забуде. В школі розвідників його вчили запам’ятовувати десятки цифр, лише зирнувши на них.

– Хороша пам’ять – наша найперша зброя, – любив повторювати підполковник Левицький, – без неї розвідникові важко, майже неможливо працювати.

У Карла потеплішало на серці від згадки про Левицького. Цей літній уже підполковник поставився до нього, як батько. Правда, він вимагав від Петра Кирилюка майже неймовірного: на протязі двох – трьох місяців засвоїти хоча б частину того, що в нормальних умовах люди опановували роками. Сім годин сну – весь останній час відводився для занять. Левицький давав Кирилюкові лише два вільних вечори на місяць. Можна собі уявити, як чекав на них Петро, – адже в ці вечори він зустрічався з Катрусею.

Вона працювала у військовому шпиталі. Жодного разу не запізнилась на побачення – може, знала, що в Петра розрахована кожна хвилина, а може (хлопець тішив себе цією думкою), приходила навмисно раніше, бо сама не могла дочекатися цього короткого вечора.

Вони блукали московськими вулицями або просиджували аж до одинадцятої, коли Петрові слід було повертатися, десь на лавочці в парку. Петро не любив ходити з Катрусею в кіно чи до театру – все одно мало не весь час дивився тільки на неї. Йому дуже й дуже подобалося слухати дівчину, отак просто сидіти, дивитися й слухати. Про що б не розповідала вона – про своїх поранених чи неприємну сутичку з головним лікарем, про лист від Богдана чи враження від останнього фільму…

Слухав і уявляв собі лікаря, який не погоджувався з Катрусею, неприємною, черствою людиною. Коли сказав про це дівчині, вона весело розсміялась і почала переконувати Петра, що їхній головний лікар – симпатичний і розумний чоловік. Він підтакував їй, але все-таки до кінця не міг позбавитись першого враження.

Особливо любив хвилини, коли Катруся читала листи бід Богдана. Не лише тому, що Богдан був другом Кирилюка і кожна звістка від нього хвилювала й радувала, – бачив, як світиться од щастя Катруся, читаючи аркуші, списані крупним письмом.

Богдан засмучувався тим, що йому не вдалося після звільнення міста піти в армію. Дорошенко, який почав працювати в міськкомі партії, влаштував так, що Богдана рекомендували секретарем міськкому комсомолу, і тепер їхній здоровань цілими днями бігав по місту – організовував молодь на роботи по розчищенню вулиць, створював первинні організації, агітував іти на виробництво, аби скоріше налагодити випуск необхідної фронту продукції. Спочатку Богданові здавалося, що всю цю його бурхливу діяльність не можна порівняти навіть з невеличким боєм. Та скоро, описуючи, як їм удалося налагодити ремонт танків, визнав: і в тилу можна бути корисним.

А місто, де на колишній вулиці Капуцинів, у приміщенні колишнього ювелірного магазину німецького комерсанта Карла Кремера, відкрили робітничу їдальню, справді вже стало далеким тилом: радянські війська підходили до кордонів Німеччини. Мало не кожного вечора Москва розцвічувалась вогнями, салютуючи на честь усе нових і нових перемог.

Під час одного з таких салютів Левицького та Кирилюка викликав генерал.

Він сидів за масивним дубовим столом – сухенький, коротко підстрижений. Величезний стіл робив генерала ще меншим, ніж він був насправді. Здалеку його постать виглядала мало не ляльковою, і Кирилюк піймав себе на думці, що для такої посади можна було б дібрати постать більш солідну. Та йому відразу стало соромно за своє хлоп’яцтво – генерал працював ще з Дзержинським і відзначався не лише розумом, а й безмежною хоробрістю: у дев’ятнадцятому році в одній із сутичок з есерівськими заколотниками він був зрешечений кулями і вижив чудом. Правда, ногу врятувати не вдалося. Протезів тоді не робили, і повернувся Сашко Роговцев із шпиталю на милицях. Кажуть, Дзержинський запитав, де він хотів би тепер працювати, але, побачивши, як сполотнів Сашко, поговорив з ним кілька хвилин і згодився лишити в ЧК.

Він не помилився. Олександр Роговцев став одним з найкращих і найдосвідченіших чекістів. Його шанувало начальство й любили підлеглі. Любили не за потурання та вдаваний лібералізм, яким люблять покрасуватися деякі начальники, – ні, генерал Роговцев бував і суворим, і навіть жорстоким з підлеглими, – а за рівну вдачу, розум, уміння та бажання завжди захистити підлеглого від несправедливих нападок чи, більше того, звинувачень. Кого-кого, а підлеглих генерала Роговцева при бажанні можна було звинуватити в усіх смертельних гріхах. Та й час був такий: і звинувачувати модно, і захищати наче незручно – самому можна накласти головою.

Над Роговцевим не раз збиралися хмари. Та обходилось. Кожного разу перед начальством поставала дилема: кого замість нього? Хто зможе тримати в пам’яті сотні прізвищ, тисячі й тисячі фактів, хто зможе блискавично оцінити ситуацію і знайти єдино вірне рішення? Хто краще од нього знає найсекретніших агентів, методи роботи “Інтелідженс сервіс”, “Абвера”, “Сігуранци” та інших? І генерала Роговцева залишали в спокої.

Генерал глянув спідлоба на Левицького та Кирилюка, махнув рукою, запрошуючи сідати.

– Як справи у старшого лейтенанта? – запитав.

– Просуваються, – ледь поворушив губами Левицький, – думаю, за пару місяців, зважаючи на військові обставини, буде готовий.

– Значить, за два місяці? – перепитав генерал. – А чи не можна прискорити?

Підполковник розвів руками:

– І так темпи неймовірні…

– Шкода, шкода… – наче замислився Роговцев. – І все ж доведеться ставити крапку… Ви не заперечуєте, старший лейтенанте?

Кирилюк з шумом відсунув стілець, підвівся:

– Слухаюсь, товаришу генерал!

– Сидіть, сидіть… – поморщився той. – І взагалі краще б ви забули про це. В нас стройова підготовка – не головне.

Левицький обережно всміхнувся. Йому була відома слабкість генерала: Роговцев любив справжніх підтягнутих військових. Водночас генерал знав, як важливо іноді розвідникові не показувати своєї військової виправки.

– Карл Кремер, – примружився Роговцев, – ніколи не служив в армії. До того ж, здається, він ходить з паличкою і такі, – генерал клацнув пальцями, – фіглі-міглі можуть йому дорого коштувати.

– Але ж з Карлом Кремером покінчено три місяці тому, – почав Кирилюк, – і…

– В тому-то й справа, що не покінчено, – перервав його генерал. – Ювелір Кремер знов повинен з’явитись на обрії. Звичайно, за інших обставин і в іншому місці.

Роговцев дістав з шухляди папку з паперами, погортав їх.

– Ви знаєте, де знаходиться зараз групенфюрер СС фон Вайганг? Але ж звідки вам знати? Так от, колишній губернатор фон Вайганг тепер особливий уповноважений рейхсфюрера СС у Саксонії!

Генерал підвів очі, аби побачити, яке враження справили його слова.

Підполковник сидів, недбало відкинувшись на спинку стільця, неначе ніщо в світі його не цікавило – тим більше якийсь групенфюрер СС. Лише по тому, як постукував пальцями по столу і дивився на генерала, зсунувши брови, можна було визначити: повідомлення глибоко схвилювало Його. Кирилюк ще нічого не втямив. Широко розплющеними очима дивився то на генерала, то на підполковника.

– Дозвольте? – насмілився він нарешті порушити мовчанку. – Ви маєте на увазі колишнього губернатора дистрикту, мого, так би мовити, опікуна й покровителя?

Роговцев кивнув. Петро більше не ставив запитань, знаючи, як цінується тут стриманість.

Генерал сам скаже все, що треба сказати. Справді, ще раз переглянувши папери, Роговцев задоволено гмикнув і почав:

– Фон Вайганг одержав від Гіммлера, певно, першочергове завдання. Які є підстави робити такий висновок? По-перше, наші агенти повідомляють: резиденція групенфюрера нагадує не звичайний особняк високопоставленого гітлерівського чиновника, а якусь засекречену установу. Посилена есесівська охорона., підозріло часті візити офіцерів СС та співробітників СД, постійні контакти з засекреченими науковими інститутами та представниками великих фірм, що виготовляють зброю. Вже одне це багато важить. На жаль, нам не вдалося зачепитися за жодну нитку, яка вела б у цю віллу. Ви, певно, зрозуміли, що до чого?..

Кирилюк подивився просто у вічі генералові.

– Я готовий, – тільки й мовив.

Левицький не змінив пози, лише пальці частіше забігали по столу.

– Я впевнений, Олександре Яковичу, – почав, – що ви продумали все до дрібниць, та вимушений нагадати обставини, за яких Кирилюк кинув свій ювелірний магазин і подався до партизанського загону. Гестапо натрапило на слід схованки, котрою користувались підпільники для передачі Кирилюкові своїх повідомлень. Де гарантія, що служба СД не дізналась, хто насправді крився за особою Карла Кремера? В такому разі… – підполковник не закінчив і лише знизав плечима.

Генерал слідкував за ним з цікавістю. Витяг з папки кілька папірців, подав Левицькому.

– Ознайомтеся-но, Іване Олексійовичу!

Підполковник читав, тримаючи аркуші у витягнутій руці, – хизувався своєю далекозорістю.

– О-о!.. – мовив мало не урочисто. – Це зовсім міняє справу.

– Ознайомте старшого лейтенанта, – наказав Роговцев. – Ці папери знайшли наші хлопці в канцелярії шефа гестапо штандартенфюрера СС Отто Менцеля. Гестапівці тікали так, що не встигли знищити свій архів.

Левицький підсунув аркуші до Петра. Це була доповідна таємного агента гестапо Модеста Сливинського, котрий діяв під прізвиськом “Референт”, про те, як він натрапив на партизанську схованку, а також протоколи допиту заарештованого Євгена Степановича Заремби. Щоправда, протоколами їх можна було назвати лише умовно, оскільки всі запитання лишалися без відповіді.

Кирилюк знав про арешт Євгена Степановича – Богдан повідомив їх, – але дальша доля Заремби була невідома. Напевно, гестапівці розстріляли його перед відступом.

Переглядаючи папери, Петро уявляв брудну, забризкану кров’ю кімнату і бороданя, якого катують есесівці. Губи в нього затремтіли, пальці стиснули папір. Генерал розуміюче перезирнувся з Левицьким. Кирилюк не помітив їхніх поглядів. Він уже опанував себе і взявся за доповідну Сливинського.

Гестапівський агент детально описував, як він запідозрив дівчину, що відвідувала парадне на вулиці Ратушній, і в результаті натрапив на схованку; Він повідомляв прикмети дівчини, і Петро зрозумів – агент не позбавлений спостережливості: навіть хода і звичка Катрусі розмахувати правою рукою були підмічені напрочуд точно. Але з самої доповідної і поміток на ній Кирилюк зрозумів: гестапо втратило слід дівчини (він добре знав – чому) і схопило лише Євгена Степановича.

– Все ясно? – запитав генерал і, не чекаючи відповіді, продовжував: – Підсумуємо. Гестапо не знало ні прізвища, ні місця роботи, ні адреси Катрі Стефанишиної. Лише прикмети. Отже, з цього боку позиції Карла Кремера бездоганні і його від’їзд був передчасний.

Петро засовався на стільці. Роговцев глянув на нього:

– Я кажу передчасний, оцінюючи ситуацію з точки зору сьогоднішнього дня, і ні в чому не звинувачую вас. Тоді ваше рішення було правильним. Тепер, щоправда, воно створює додаткові труднощі – маю на увазі раптове зникнення Карла Кремера. Тут наше вразливе місце…

– Майже всі німецькі комерсанти на той час уже виїхали до фатерлянду, – заперечив Кирилюк.

– Але ви перед від’їздом могли хоча б попрощатися з губернатором. Принаймні з його дружиною. Здається, вона добре ставилася до вас?

– Так.

– Доведеться розробити вмотивовану версію, – втрутився підполковник.

– Розраховую на вас, Іване Олексійовичу, та зважте – у нас нема часу. – Генерал відсунувся від столу, підхопив милицю і в два кроки спритно подолав відстань до сейфа. Витяг карту, розклав на столі. – Агентурна розвідка донесла, що ось тут, недалеко від Дрездена, знаходиться підземний завод синтетичного пального. Один з найбільших у гітлерівців. Цей завод – також ваше завдання, Кирилюк. Якщо нам удасться висадити його в повітря, ми зробимо дуже й дуже велику справу. Важко навіть уявити її наслідки. Фашистські літаки й механізовані частини задихаються без пального, а ми зменшимо і так уже доведений до мізеру ліміт. Треба розвідати систему охорони заводу, підступи до нього, транспортні артерії, а втім, ви одержите детальні інструкції. Там є наші люди, але вони ніяк не можуть проникнути на завод. Ви повинні допомогти їм. Ну, і фон Вайганг. Тут ми вас не обмежуватимемо часом. Дійте на власний розсуд. До речі, ваш старий знайомий Рудольф Рехан продовжує перебувати при особі групенфюрера. Він у нас на гачку, та й гроші ви матимете – гадаю, через нього зможете добути деякі відомості. Платіть йому щедро, марок у нас досхочу, та будьте обережні – ця сволота завжди може підставити ніжку.

Роговцев бережно склав карту.

– На детальну розробку операції п’ять днів вистачить? – звернувся до Левицького.

– Сподіваюсь, так.

– Не заперечуватиму, якщо ви скоротите строки, – зайняв своє місце генерал. – Знаєте, скільки пального виготовляється щодня на тому заводі? Ешелон цистерн. Підрахуйте кількість танків, які зможуть заправитись цим бензином…

Підполковник підвівся.

– Дозвольте йти, товаришу генерал?

Роговцев перегнувся через стіл, потиснув Левицькому і Петрові руки.

– Ідіть. Тільки прошу вас, Іване Олексійовичу, – мовив на прощання, – не вважати мого побажання відносно скорочення строків за наказ. Ні – то ні, ніхто вас у три вирви не жене: все треба добре продумати і вивірити. Зрештою, я покладаюсь на вас. Про хід підготовки прошу доповідати щовечора…

Дивлячись на дбайливо оброблені клаптики полів обабіч автостради, на побілені і розцяцьковані кілометрові стовпи, червоні черепичні дахи селищ, що виглядали з-за дерев, Петро раптом усвідомив, що ця розмова з генералом Роговцевим видається йому давньою-предавньою, ніби відбулася вона не на минулому тижні, а хто його зна коли – може, місяць, а може, й півроку тому…

Воістину незбагненні закони сприйняття часу людиною. Іноді минають роки, а якась зустріч чи розмова стоїть перед очима, як учорашня, таж, що відбулася годину тому, вже встигла вивітритись з пам’яті. Кирилюк виразно пам’ятав кожну деталь бесіди в кабінеті генерала, міг відтворити навіть інтонації Роговцева. Але дивне відчуття того, що вона відбулась бозна-коли, не полишало його. Може, тому, що весь час перед очима стояло останнє побачення з Катрусею.

Левицький відпустив його лише на дві години, і трапилось так, що Петро не зміг своєчасно попередити Катрусю. Він подзвонив у шпиталь, але там відповіли, що лікар Стефанишина сьогодні не працює. Відчувши, як обірвалося серце, Кирилюк набрав номер телефону гуртожитку. Невже не доведеться побачитись? Лише почувши Катрусин голос, трохи заспокоївся.

Видно, дівчині передалося хвилювання Петра, бо дозволила приїхати до себе. Вона жила в кімнаті з літньою жінкою-лікарем і, цінуючи її спокій, ніколи не запрошувала Петра до гуртожитку. Правда, попередила, що якраз прибирає помешкання – аби хлопець не дивувався і вибачив її. Та він уже не слухав. Збіг, стрибаючи через сходинки, на вулицю, де на нього вже чекала викликана підполковником “емка”, і за чверть години так само стрибав через сходинки, піднімаючись на четвертий поверх гуртожитку.

На його обережний стукіт ніхто не відповів. Петро легенько потяг на себе двері.

Катруся стояла на підвіконні і розвішувала фіранки. Звелась навшпиньки, намагаючись дотягтися до високо забитого цвяха. В усій її постаті було стільки грації, що Петро застиг, боячись ворухнутися, аби не сполохати дівчину.

Навкісні промені осіннього сонця зазирали в кімнату, виблискували на віконному склі, і ці грайливі сонячні зайчики дивно контрастували з темним силуетом Катрусі. Секунда та здалася Петрові довгою-предовгою – наче дівчина закам’яніла навшпиньках: тоненька, зі стрімким пагінням грудей. Ледь-ледь ворушився легкий ситець сукні – вітер бавився, підкреслюючи і без того чудові лінії дівочого тіла.

Катруся зачепила нарешті фіранку. Мабуть, протяг підказав їй, що хтось відчинив двері, – озирнулася. Побачивши Петра, кинула фіранку і стрибнула на підлогу.

Кирилюк продовжував стояти, спершись на одвірок. Чомусь йому здалося, що потрапив у казку, і ця дівчина, простоволоса, у ситцевій сукенці,– дивне створіння потойбічних сил.

– Причини двері! Протягне ж…

Навіть ці зовсім реальні слова не вивели його з заціпеніння. Машинально причинив двері, обіймав поглядом Катрусю. Ніколи ще не була така близька і бажана.

– У тебе щось трапилось? – почала дівчина, але, зазирнувши Петрові у вічі, все зрозуміла. Підійшла, поклала обидві долоні йому на груди, притиснулася до них щокою. – Вже?