Текст книги "Крах чорних гномів"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 18 страниц)

– Приїхав пан Ганс Кремер, – повторила покоївка, і її довгі пофарбовані вії злетіли, – ваш дядько…

– Невже? – через силу удав радість Карл. – І де він?

– Відпочиває. Його кімната за вашою.

– Фон Вайганг удома?

– В кабінеті.

– Спасибі, Крісто, – спустився на сходинку Карл, – з мене належить за хорошу звістку.

Покоївка випнула пухкі груди, прошепотіла докірливо:

– Від вас дочекаєшся… Ви такий відлюдник…

– Це лише здається, Крісто.

– Невже? – піднялись і впали довгі вії. Карл помахав дівчині рукою.

– Біжу до дядька…

Покоївка зробила невдоволену гримасу, та Кремер уже перестрибував через сходинки. На площадці другого поверху зупинився – раптом не вистачило повітря. Сперся на поруччя, відчувши зрадливе тремтіння в колінах. Постояв, може, три – чотири секунди, а здались годиною.

Невже кінець? Ще є час непомітно зникнути, але чого він буде вартий? У кращому випадку – боєць груші Вєтрова. Та навряд чи Юрій візьме його – Карл Кремер надто помітна постать у Дрездені, аби перейти на нелегальне становище.

Отже, провал. Провал, коли все так добре склалося! Згадав сухорляву постать Ганса Кремера, його скрипучий голос, довгі дряпіжні пальці і полохливі очі.

Полохливі очі… Коли полохливі, то й людина не повинна бути стійка. Та яке це має значення – не все одно, боягуз Ганс Кремер чи сміливець… Правда, якщо боягуз…

Карл збіг до холу, швидко закрутив телефонний диск. Почувши голос Вєтрова, озирнувся довкола і, прикривши рурку рукою, мовив:

– Говорить Кремер. Негайно бери машину і стій за сто метрів од нашої брами.

Юрій не розпитував – певно, зрозумів усе по голосу.

– Зараз буду, – тільки й відповів.

Кремер піднявся до себе в кімнату. Дістав блискучий нікельований вальтер, дослав патрон у патронник і поклав пістолет до зовнішньої кишені піджака. Постояв, розхитуючись з носків на п’яти, – збирався з думками – і вийшов у коридор. Не вагаючись, постукав у сусідні двері, рішуче взявся за ручку.

Ганс Кремер сидів біля вікна, читав газету. Зсунув на чоло окуляри, глянув пронизливо. Не крикнув, не ворухнувся, лише заплющив на секунду очі, наче не довіряв їм. Карл непорушно стояв біля дверей. Старий підняв руку, ніби захищався, обличчя його посіріло.

– Герман Шпехт? Звідки ви тут?

Скрипучий голос його видався деренчливим, і Карл зрозумів, що Ганс Кремер до смерті злякався. Це трохи заспокоїло його. Повернувся, замкнув двері й підійшов до старого мало не впритул.

– Ви не помилились, – мовив рівним голосом, – Герман Шпехт – власною персоною…

– Але ж, – знову підняв руку старий, – хіба ви не загинули в Берліні під час бомбардування?

– Запитання, м’яко кажучи, позбавлене глузду, – посміхнувся Карл. – Ви ж не вірите у воскресіння…

– Тоді через вас я мав неприємності, – забелькотів Ганс Кремер. – Гестапо цікавилося вами…

Карл сів на стілець напроти.

– Гадаю, і ця зустріч не принесе вам нічого приємного. На жаль, не маю іншого виходу…

– Що ви кажете, Шпехт! – безбарвні очі Кремера забігали. – Я завжди поважав вас, як комерсанта і людину з розмахом, і ваші непорозуміння з гестапо аж ніяк не вплинули на цю думку.

– Досить, – відповів Карл твердо, – досить крутити хвостом, вельмишановний дядечку! Не дивуйтесь, та мені довелося тимчасово використати ваше прізвище. Отже, я ваш племінник – Карл Кремер, за такого мене мають в цьому домі – і вам доведеться підтвердити це!

Старий ювелір щось хотів сказати, та застиг з відкритим ротом.

– Ви не дуже любили свого племінника, і ця звістка не повинна засмутити вас.

– То це ви… – поворушив Ганс Кремер безкровними губами. – Ви весь час видавали себе за Карла… А я гадав – хлопчисько порозумнішав… Але – хто ви?

– Яке це має значення… Зараз – Карл Кремер. Для вас і для всіх інших.

Старий почав підводитися, з жахом дивлячись на Карла.

– Сидіть! – легенько штовхнув його той, і Ганс Кремер плюхнувся в крісло. – Сидіть спокійно і не робіть дурниць! – дістав пістолет, поклав собі на коліна. – Найменший шум – і я стріляю!

Ганс Кремер затулився долонею. Пальці його тремтіли.

– Що вам треба? – запитав глухо.

– Зараз ви подзвоните фон Вайгангові. Скажете, що нарешті зустрілися зі мною, та невідкладні справи вимагають, аби ми з вами разом негайно виїхали до міста. Потім ми вийдемо з будинку і справді поїдемо до міста.

Ювелір трохи опанував себе. Сказав з неприхованою іронією:

– Ви хочете, аби я став для вас зручною ширмою. А коли мине небезпека, розправитесь зі мною…

Карл зсунув брови.

– Якщо ви зробите те, що мені потрібно, гарантую вам життя, – пообіцяв. – Зрештою, в мене нема вибору. Я стрілятиму в вас за найменшої спроби сфальшивити, а стріляю я добре. Поки зрозуміють, що до чого, я завжди встигну втекти.

Ювелір різко повернувся в кріслі, і Карл підняв пістолет.

– Я не жартую, пане Кремере! – мовив жорстко. – І стрілятиму без попередження.

Старий пожовтів.

– У нас нерівні умови гри, – проскрипів. – Я вимушений підкоритись.

– Ви завжди були розсудливою людиною, – повеселішав Карл. – Я відчув це, укладаючи з вами першу угоду.

– Тепер ви відігрались за все, – пробуркотів ювелір. – Але ж, – схопився за голову, – так обвести мене навколо пальця!

– Не треба емоцій! – зупинив його Карл. – Ви непогано заробили на мені, і це достатня компенсація.

Старий подивився на нього з повагою.

– А ви розумна людина, – сказав, – і якщо б у мене справді був такий племінник…

– Знову емоції, – поморщився Карл. – Це вам не личить. Ви зрозуміли, що треба сказати фон Вайгангові?

Старий кивнув. Карл зняв рурку, подав ювелірові.

– Тільки без ексцесів, – підняв пістолет. – Без натяків, і голос повинен звучати природно.

– Мені ще хочеться трохи пожити, – взяв рурку старий. – Але ж ви не заподієте мені нічого?

– Я дав слово!

– Що – слово? Я не дам нікому під слово жодної марки… – опустив куточки губ ювелір. – Але я вимушений вірити вам. Номер?

Він крутив диск, а Карл стояв над ним і думав, що варто старому сказати два не тих слова…

Карл знав – він стрілятиме. Стрілятиме без жалю, так само, як без жалю виказав би його Ганс Кремер, бодай була б хоч найменша можливість.

– Це ти, Зігфріде? – проскрипів ювелір у рурку. Карл уперше в житті відчув, як зблідли в нього щоки.

Ступив на крок убік, аби бачити обличчя старого. Той зрозумів це по-своєму і заспокоююче помахав рукою.

– Нарешті я побачив цього шибайголову Карла! Так, так, я не впізнав його. Відношу цю приємну зміну за рахунок твого впливу.

Видно, фон Вайганг заперечив, бо старий продовжував наполегливо:

– І не кажи, ніколи в житті не повірю тобі… – глянув на Карла запитально, наче чекав на його схвалення. Карл нічим не виказав свого хвилювання: стояв, спершись на спинку крісла, і не зводив пістолета з старого.

– Характер у нього, виявляється, є, – продовжував ювелір, – а без характеру в нашій справі все одно, що без розуму. Ти дотримуєшся такої ж думки? Чудово… Я поїду зараз з Карлом до міста… Є одна справа… Обідати? – підвів очі на Карла. Той заперечливо похитав головою. – Ні, не чекайте на нас, ми можемо затриматись. Щасливо!

Поклав рурку, дістав хусточку, обтер чоло.

– Ви задоволені?

Карл засунув руку з пістолетом у кишеню піджака.

– Стрілятиму не виймаючи, – сказав замість відповіді. – Ваше пальто у вестибюлі?

Двері вітальні на другому поверсі були відчинені, і Карл побачив фрау Ірму. Проминути її було б неввічливо. Карл здалеку вклонився.

– Ми з дядечком, – непомітно підштовхнув Ганса Кремера, – до міста…

Ювелір зробив рух, наче збирався підійти до фрау Ірми.

– Стоп, – прошипів Карл, – ще крок…

Ганс Кремер люб’язно помахав у повітрі рукою.

– Справи, все справи! – мовив і повернув до сходів. Карл поспішив за ним.

Вєтров завів мотор, і Карл указав старому на заднє сидіння.

– У місто? – запитав Юрій.

– Не треба…

Машина рвонула, Ганс Кремер злякався.

– Куди ви мене везете?

– Не хвилюйтесь, я додержу свого слова, – заспокоїв його Карл. – Швидше, Юрку, і зверни куди-небудь, треба поговорити.

Довго не довелося чекати – почався ліс, і Юрій з’їхав на путівець у молодому сосняку.

– З машини не виходити! – наказав Карл ювелірові, виразно підкинувши на долоні пістолет.

– Ну й ну! – тільки й мовив Вєтров, дізнавшись, у чому справа. – Але ж коли старий не повернеться…

– Він протелефонує. Вибачиться і пояснить, що справи вимагають негайного від’їзду.

Юрій покрутив головою:

– Не подобається мені…

– У тебе є кращий варіант?

– І варіанта нема…

Карл розсердився:

– А думаєш, мені подобається? Трохи воно того… Але ж ювелір з дивацтвами, і всі знають це. Єдина заковика – як його ізолювати?

– Був би це якийсь есесівець, я б його швидко ізолював! – підняв кулак Вєтров.

– Я дав слово… – почав Карл.

Юрій раптом розізлився:

– Ти дав слово! А якщо б не давав? У кого ж рука на старого підніметься? Хоч і гад він – не сумніваюсь, викаже тебе першої зручної хвилини, – але я не кат і катів у групі не тримаю!

– Отже, закриваємо контору Карла Кремера?

– Ти що! – жахнувся Вєтров.

– А як з ювеліром?

Вєтров пошкрябав потилицю. Це було так по-російськи, так неприродно для людини, яка розмовляла німецькою, що, не дивлячись на серйозність ситуації, Карл не зміг приховати усмішку.

– Весело тобі! – підвищив голос Вєтров, та, схаменувшись, сам затулив собі рота долонею. Ще раз поліз до потилиці. – На кілька днів я його влаштую… – мовив нерішуче. – Небезпечно, але не бачу іншого виходу. Є в мене одна людина – живе в горах, у Чехословаччині. Окремий будиночок у лісі. Я там Гібіша пристроїв. Цей, правда, пручатиметься, та, – докінчив рішуче, – я до нього Свідрака прикомандирую – не писне!

– А потім? – засумнівався Карл. Раптом почав швидко, наче виправдовуючись: – Я не боюсь за себе, але ж, розумієш, не можна бути спокійним, коли дамоклів меч висить над тобою!

– Міг би й не пояснювати, – буркнув Вєтров ображено.

– Та я не виправдовуюсь.

Юрій примружився.

– Сьогодні зв’яжемося з Центром і порадимось… Якось воно влаштується… До речі, ти не знаєш сина Ульмана?

– Ні.

– Штеккер його рекомендує.

– Штеккер – людина серйозна. І от що, перед відправкою нехай старий шкарбан напише фон Вайгангові листа. Мовляв, так і так, пробачаюсь, та справи… Не захотів випустити з рук партію коштовностей. Неодмінно скоро приїду тощо. Уважно прочитай сам листа, цей Кремер – досвідчений лис і може щось відчебучити. Лист повинен бути з Берліна днів через чотири, краще навіть – три.

– Розумію, – кивнув Вєтров. – Тепер назад. Заскочимо за Свідраком, тебе викинемо, а нам ще їхати…

– Найперше – телефон!

– На околиці є будка. Місце безлюдне.

– Вам доведеться ще раз порозмовляти з фон Вайгангом, – мовив Карл, зайнявши місце поруч з ювеліром. – Повідомите, що виїжджаєте берлінським експресом о шістнадцятій сорок дві і вже не зможете заїхати додому. Велика партія коштовностей, яку можуть вирвати з-під носа. Речі я вам доставлю.

– Що ви збираєтесь робити зі мною? – Старий забився в куток машини і дивився зацькованим вовком. – Я не дзвонитиму, поки не одержу мінімальних гарантій…

– По-моєму, ми вже обговорили це питання, – спокійно відрізав Карл. – Вам будуть забезпечені всі умови до кінця війни. А вона, смію вас запевнити, недовго триватиме. Ви подзвоните групенфюреру або…

– Я зрозумів вас, – швидко погодився Кремер. – І покладаю надії на вашу шляхетність.

– Поїхали, – доторкнувся Карл до плеча Вєтрова.

Хоч Горст і вийшов з дому раніше, аніж Вернер, Зайберт уже був у місті, коли молодий Ульман лише під’їжджав до Дрездена. Сидів у кабінеті наступника Ерлера – оберштурмбанфюрера з хитрими, пронизливими очима, що крилися за опуклими скельцями окулярів.

Оберштурмбанфюрер налив у келих тягучої, запашної рідини, присунув сифон з газованою водою.

– Мавр зробив свою справу, – розсміявся, – мавр може відпочити. Пийте цей ром, унтерштурмфюрер, і ні про що не думайте. Чудовий ром, мені прислав три пляшки товариш з Мюнхена. По-моєму, ще з довоєнних запасів.

– Божественні пахощі, – похвалив Мауке. Нараз рішуче відсунув келих. – Я вип’ю потім. Мені хотілося б знати, яких заходів вжито, аби захопити злочинців.

Оберштурмбанфюрер чомусь зняв окуляри і знову надів їх.

“А цей хлопчисько справді нахабний, – подумав. – Вискочень, з яким доведеться пововтузитись”.

– Все гаразд, Мауке, – усміхнувся якось по-батьківськи: трохи поблажливо і водночас наче пишався таким здібним юнаком. – Усе гаразд – ми не випустимо цих паршивих свиней.

– Але ж, – підняв брови Мауке, – ми не знаємо місця їх таємних зустрічей. Вулиця довга і…

– Ми вирішили не робити засідок, – перервав його оберштурмбанфюрер, – аби випадково не сполохати їх. За вашим хлопчиком слідкуватимуть найдосвідченіші агенти. Вони дочекаються, поки він зустрінеться з диверсантами. Ми оточимо цей підвал і, клянусь, візьмемо їх, немов кошенят. Можете спокійно пити свій ром, унтерштурмфюрер.

– За успіх! – підняв келих Мауке. Зробив кілька ковтків. – Справді, чудовий ром… – нетерпляче засовався на стільці. – Мені хотілося б побачити, як витягнеться обличчя в цього самовпевненого індика, коли побачить мене тут. Якщо не заперечуєте, я сам допитуватиму його.

– Будь ласка, – гойднув головою оберштурмбанфюрер. – скільки завгодно. Я з задоволенням подивлюсь на виставу.

Мауке двома великими ковтками допив ром. Глянув на годинник.

– Він уже в місті, – мовив наче сам до себе. – І зараз буде там. Налийте мені ще рому, оберштурмбанфюрер.

Справді, Горст Ульман уже був у місті. До третьої залишалось дванадцять хвилин – поспішав, не звертаючи уваги на пориви холодного вітру й колючий сніг, що різав обличчя. Підняв лише комір пальта і глибше насунув старенького капелюха.

Поміж руїнами вітер накидав високі снігові кучугури. Завиваючи, обминав поодинокі стіни, вривався крізь розбиті вікна у порожні цегляні коробки, розхитував залишки перекрить між поверхами. Він заліпив Горстові очі мокрим снігом і ледь не зірвав капелюха. Юнак схопився за нього обома руками, повернувся до вітру спиною. Позаду нікого, лише за кілька десятків кроків шкандибала старенька бабуся, певно, з онукою. Зігнулась навпіл, тільки ніс стирчить з-під теплої хустки, дівчина обережно підтримує її, затуливши обличчя муфтою.

Горст зробив вигляд, що зав’язує шнурок на черевику, – пропустив жінок, скоса слідкуючи за ними. Бабуся справді стара – червоний ніс і обліплені снігом щоки, а дівчина – нічого, вродлива. Проминули Горста, не звернувши на нього уваги, і хлопець заспокоївся.

Молодий Ульман пішов за ними, поступово відстаючи і час від часу непомітно зиркаючи назад. Коли побачив знайому купу цегли та залишки зруйнованої стіни, знов озирнувся, наче відвертавсь од вітру. Впевнившись, що нікого на вулиці нема, гайнув у руїни.

Про всяк випадок ще раз визирнув з-за стіни: жінки вже повертали за ріг – і більш нікого.

На темних сходах юнак посковзнувся і ледь утримав рівновагу, схопившись за холодну стіну. Тієї ж миті різкий промінь од ліхтарика примусив його заплющити очі.

– Пароль? – вимогливо мовили з темряви.

Горст назвав, та відповіді не одержав. Просто хтось голосно дихав у глибокім кам’янім проваллі.

– Я б тебе пізнав і без пароля, – перервав мовчанку чоловік і вимкнув світло. – Викапаний Ульман…

– Одзив? – запитав Горст сердито. Чомусь розізлився, хоча сміявся чоловік зовсім не образливо. Але кому приємно постати перед незнайомою людиною таким телепнем!..

– Повертайте ліворуч, дві сходинки вниз! – тоном наказу мовив чоловік, і Горст справді нарахував дві сходинки. Чоловік перестрибнув їх у темряві зовсім легко. Він вільно орієнтувався в підвалі, і Горст зробив висновок, що його новому знайомому часто доводиться бувати тут.

Вони стояли в темряві за крок один від одного.

– Давайте знайомитись, – порушив мовчанку чоловік. – Те, що ви Горст Ульман, я знаю. А мене звуть Юрій Вєтров.

– Вєтров… – повторив Горст незвичне прізвище. – Юрій Вєтров. Ви – росіянин?

Ульманові вперше в житті доводилося отак розмовляти з росіянином. Людина з іншого світу. Із світу, про який так мріяв його батько.

Горст відчув: мурахи поповзли тілом і затремтіли руки. Лише останньої миті пересилив себе, аби не сказати щось таке, що Вєтров зміг би розцінити, як сентиментальне базікання. Тому й мовив стримано, навіть сухо:

– Готовий виконувати ваші завдання!

– Якби не був готовий, – стиснув йому плече Вєтров, – ми б не розмовляли з тобою. Та уявляєш, на що йдеш?

– Гадаю, так.

– По канату ходитимеш! – рука Вєтрова зробилась важкою. – Один необережний крок і…

– Я вже давно ходжу по канату, – одповів Ульман серйозно, – і знаю, чим воно пахне.

– Зі мною буде складніше.

– Здогадуюсь.

– Ну, коли ти такий догадливий, – засміявся Вєтров, – давай руку.

Горстова рука втонула у ведмежій лапищі Юрія.

– Сьогодні підеш зі мною, – почав Вєтров. – Працюватимеш вантажником у продовольчому магазині. Робота непомітна…

Горстові здалося, що на сходах почулися кроки. Обережно вивільнив руку.

– Ви нікого не залишали там? – прошепотів.

Вєтров потяг його за собою. Притулились до стіни, затамували подих.

Тупотіння на сходах, кинджальні промені ліхтариків.

– Здавайтесь!

Вєтров вистрелив двічі чи тричі. На сходах хтось упав. Решта заховалась за виступом.

– Горст Ульман, – мовив хтось голосно. – Ви та інші бандити оточені. Опір марний. Здавайтесь!

– Зброю! – прошепотів Ульман. – Дайте мені зброю!

– Тихше, скажений! – боляче стиснув Юрій його руку. – Йди за мною…

Відступили на кілька кроків, коли зі сходів різонули з автомата. Вєтров упав на підлогу, потягнувши за собою Горста. Наосліп вистрелив. На сходах вилаялись. Юрій вистрелив ще раз, хтось закричав, і автомат замовк.

– Швидше! – підхопився Вєтров. Горст спіткнувся на купі цегли, вдарився головою, та не помітив болю. Вони завернули кудись, потім дряпались по напівзруйнованих сходах, і раптом Горст побачив світло.

Розсіяне світло і сніжинки падають згори…

Вєтров зупинив хлопця.

– Обережно, – прошепотів, – якщо вони оточили лише ту вулицю… – не закінчив, та Ульман зрозумів його.

Юрій визирнув з руїн і поманив за собою Горста. Вони стояли під заваленими сміттям та снігом, зруйнованими сходами. А за кілька метрів – вулиця, люди.

Вєтров сховав до кишені пістолет і рішуче пішов уперед. Ніхто не звернув на них уваги – сіли в трамвай, доїхали до мосту. За весь цей час Вєтров не обмовився й словом, і Горст боявся звести очі на нього. Нарешті наважився, мовив:

– Товаришу Вєтров, після того, що сталося, вам важко довіряти мені, а я не можу довести свою непричетність…

– Заткнись, дурню! – буркнув Юрій, але так, що Горст не образився. Лише здивовано закліпав очима.

– Але ж… – зробив рішучу спробу заперечити.

– Якщо б ти був провокатором, – сказав Вєтров розсудливо, – гестапівці чекали б на мене в підвалі. Ти просто роззява. Не помітив “хвоста” й засипався.

Вийшли за мостом, і Вєтров завернув до невеличкої бірхалле. В цей час у пивних завжди малолюдно, і можна посидіти на самоті.

Образливе слово – роззява – пекло Горста. Він сидів з червоними плямами на обличчі й кусав губи. Юрій за одним духом випив пиво, а Горст не доторкнувся до свого.

– Пий, – підсунув до нього кухоль Вєтров. Певно, зрозумів стан Ульмана, бо повторив м’яко: – Пий, прошу тебе.

Горст відпив трохи – і йому полегшало. Вєтров перехилився через стіл, мовив, наче запитував сам себе:

– Але ж учора “хвоста” не було? Коли б був, вислідили 6 тебе зі Штеккером. Зараз перевіримо – якщо фельдфебеля не заарештували, значить, або випадково натрапили на тебе, або… – не закінчив і мовчки вийшов з пивної – у бірхалле телефону не було.

Повернувся одразу. Взяв ще кухоль пива і, коли кельнерша відійшла, сказав тихо:

– Вчора “хвоста” не було. Ти розповідав комусь про зустріч зі Штеккером?

Горст пополотнів. Тієї ж миті на нього жаром сипонуло – комір сорочки змокрів.

– Але ж батько був доброї думки про нього… – з зусиллям вичавив із себе.

На щоках у Вєтрова виступили жовна – так зціпив зуби.

– Він мав замінити мене в організації, – мало не плачучи, мовив Горст.

– Хто?

– Вернер Зайберт. Ми товаришували, і він жив у нас.

Вєтров утомлено сперся на руку. Глянув на Ульмана відчужено, порожніми очима. Для чогось потер кінчик носа і сказав глухо:

– Хлопчисько!

Горст уткнув носа в кухоль, не сміючи підвести очі. Лише стис холодне скло так, що побіліли нігті.

– Я вірив Вернерові, як собі. Йому не можна було не вірити.

– Чекай… – очі Вєтрова посвітлішали. – А може, не він?

– Я більш нікому не казав.

– Звинувачувати легко, – розважливо мовив Юрій. – Коли його нема в селищі – він… Ти зв’язав його з організацією?

– Не встиг.

– Вперше бачу користь від запізнення, – розсміявся Вєтров, і Горстові трохи полегшало.

– Що ж робити з тобою? – пошкрябав потилицю Вєтров. – Тепер у місті залишатись небезпечно. За пару днів зробимо документи і виїдеш.

– Місто велике, – спробував заперечити Горст, – і можна загубитись…

– Можна то можна, – погодився Вєтров, – але не рекомендується. Перебудеш два дні в мене, потім хлопці відвезуть тебе. Робота усюди знайдеться.

У келихах пінилось шампанське. Карл Кремер підняв свій келих, та не пив, задивившись на примхливу гру світла в кришталевих гранях. Рука ледь-ледь тремтіла, і світло, здавалося, рухалось у келисі, жило в ньому, вириваючись подекуди червоним або зеленим спалахом. Ці спалахи нагадали Карлові кольорове шаленство московських салютів, і він підняв келих ще вище, наче також салютував. Потримав мить і випорожнив одним духом, забувши, де він і з ким, – так реально розсипалась перед очима ракета, вирвавши з темряви кремлівські стіни і бані Василя Блаженного…

Хитнув головою, звільняючись од видіння. По той бік столу кутається в хутряну накидку Ернестіна, втупившись у нього вирлатими очима. Карлові зробилося неприємно, наче Ерні прочитала його думки.

– Чому ти не п’єш шампанське? – сказав перше, що спало на думку, аби порушити мовчанку.

Ерні лише пересмикнула плечима.

– Щось холодно… – поскаржилась.

Кремер присунув до неї чарку з коньяком, та дівчина знову вперто похитала головою. Лише раз пригубила, коли Карл, узявши з рук кельнера пляшку, власноручно налив їй.

– Може, кави? – зробив ще одну спробу Карл.

– Не треба нічого…

Ернестіна заховала підборіддя в м’яке хутро, і знов Карл зіщулився під її вивчаючим зеленкуватим поглядом.

– Тобі ніколи не буває страшно? – раптом запитала.

Кремер поблажливо всміхнувся.

– Нема в світі людини, яка б не звідала цього, – почав тоном учителя. – Страх за власне життя, за своїх близьких. Нарешті, – покрутив келих за тонку ніжку, – страх бути одуреним, втратити майно… Людина більшу частину свого життя чогось боїться.

Ернестіна не змінила пози.

– Не те, – перебила Карла досадливо. – Одна справа – страх, коли в тебе стріляють і ти рятуєш своє життя… Або просто нервуєш перед тим, як зробити вирішальний крок… Але ж іноді почуття страху переслідує тебе навіть уві сні! Ти не боїшся майбутнього, Карле?

Кремер на секунду заплющив очі. Він збагнув, що бентежить Ернестіну, та її переживання не схвилювали і не могли схвилювати його: те, чого вона боялась, було для нього жаданим.

– У мене розривається голова й іноді не хочеться жити, – з гіркотою продовжувала Ернестіна. – Що з нами всіма буде? Ти не думав про це?

Кремер похитав головою.

– Щаслива людина… І ти зможеш дивитись у вічі тим, хто прийде до нас переможцями?

– Нас ще не перемогли, і невідомо, як все обернеться, – спробував перевести розмову на інше Карл. – Фюрер обіцяє нам, що…

– Чекай, – зупинила його Ерні, – справа не в тому, хто і що обіцяє… Батько каже, що він ні в чому не винен, що ми лише виконували свій обов’язок, і ніхто в світі ні в чому не може звинувачувати нас. Гестапо і СС – не наша вигадка, і те, що загинули євреї, також не плямує нас. Але ж це не так… Скажи мені, Карле… Адже не так?..

Дівчина закліпала очима, І Кремерові здалося, що зараз заплаче. Він розумів її і міг би відповісти прямо, чесно, та не мав права. Тому й мовив з удаваною байдужістю:

– Я не хочу морочити собі голову ще й цим. Моя совість чиста – і це головне.

– І ти вважаєш свою совість чистою лише тому, що, не тримав у руках зброї?

– А чому б і ні?

Розмова почала цікавити Карла, і він навмисне підохочував Ернестіну.

– Певно, я боюсь тому, що відчуваю себе винною, – зітхнула вона. – Адже ж там, – невизначено махнула рукою, – усіх нас вважають ворогами – воював ти чи ні. Німець – і все…

Карл згадав Ульмана, і гіркий клубок підступив до горла. Але чим він міг допомогти Ернестіні? Розповісти про смерть старого Фрідріха?

– Згодом усе стане на свої місця, – сказав задумливо. – Звичайно, важко остудити розбурхані пристрасті, і кожному з нас доведеться пережити немало гірких хвилин. Ми заслужили їх. Не ви особисто, то ваш брат чи знайомий зводили концтабори і запускали Фау. І все ж, я вважаю, мине час і стане зрозуміло, хто порядна людина, а хто покидьок. Головне – не забруднитися: ні зараз, ні потім…

Кремер глянув на Ернестіну і побачив в її очах сльози.

– А коли не можеш знайти межу між брудом і чистотою? – прошепотіла.

“Звичайно, – подумав Карл із злістю. – Танцювати з есесівськими офіцерами, милуватись військовими парадами, мріяти про українські й приволзькі землі, жити в розкішній віллі, знаючи, що це вічне й дароване богом, – дуже приємно. А тепер, коли насувається розплата, – заговорила совість, стало страшно. Що ж, важке буде похмілля!..”

Кремер знав, що трохи згущує фарби, – Ернестіна, власне, добра й чула дівчина, лише піддалася загальному психозу. Але хто не піддався йому? Сильні духом і далекоглядні. А що він хоче од незугарного дівчиська, яке тільки-но робить у житті перші кроки? Вже добре, Що сумнівається й шукає виходу.

І знову Карл розізлився. Шукає виходу?.. Раніше вони без страху дивились у майбутнє, бо воно зовсім по-іншому вимальовувалося. 1 не шукали виходу…

А Ернестіна дивиться на нього сумними очима й продовжує:

– Батько хоче відправити мене з матір’ю до Швейцарії. У нас під Женевою власний будинок, і він вважає, нам буде там краще. Я сказала, що хочу порадитись з тобою.

– Якби в мене була така можливість, – ні на миті не завагався Карл, – давно б уже розкошував на Женевському озері.

– Але ж так далеко від тебе…

– Я приїду, тільки-но влаштую справи, – підбадьорив її Кремер. – Тобі там буде легше і, – усміхнувся, – скоріше позбудешся страху перед майбутнім.

Дівчина глянула на нього докірливо.

– Ти нічого не зрозумів, – зробила невдоволенні вигляд, – бомбардування не лякають мене, і жодний суд не судитиме нас. Найстрашніше, коли засуджуєш себе сам. Від цього суду не сховаєшся ніде.

– Муки сумління? – запитав Карл з ледь помітиш іронічним підтекстом, та Ернестіна відразу відчула це.

– Я була про вас кращої думки! – спалахнула, але відразу безнадійно махнула рукою. – Всі чоловіки – такі товстошкірі.

– Бегемоти, – невесело пожартував Карл. – Ви ні коли не мріяли про полювання на гіпопотамів? Уявляєте річка, очерет і гіпопотами… Ціла череда гіпопотамів.

– З мене вистачить одного товстошкірого, – відрубала дівчина.

Карл не витримав і зареготав. Дивлячись на нього, повеселішала й Ерні. Глянула на годинник.

– Шкода, що ми відпустили шофера, – пожалкувала. – Мені набридло тут і хочеться проїхатись.

– Машина буде за сорок хвилин, а поки – пийте шампанське.

Вони сиділи в окремому кабінеті одного з кращих ресторанів Нейштадта. Ернестіна заїхала за Карлом – у неї були квитки на концерт, та якось сталося, що в концерт не пішли, і дівчина запропонувала випити по келиху вина. Тепер Карл знав – чому: Ерні хотілося виговоритись. Воно завжди так – не розділений тягар важчий, і дружня підтримка, ба навіть одне співчутливе слово, в такі моменти дорожче за все.

Кремер потягся до пляшки. Вино переливалося у фужер пінною цівкою, пускало бульбашки і бризкало – це подобалось Карлові, і він нарочито повільно наповнював келихи.

Рипнули двері – Кремер ледь не розлив вино. Невдоволено зиркнув на офіціанта, що зазирнув так невчасно. До того ж приніс рахунок, хоча ніхто його й не просив.

– Повітряна тривога, панове! – повідомив офіціант. – Прошу розрахуватись і спуститись до бомбосховища.

Говорив спокійно, видно, не раз уже вимовляв ці слова і звик до затемнень, тривог, гулу літаків у нічному повітрі. Дрезден фактично не бомбили; його жителі ставились до повітряних тривог несерйозно і розповіді про нічні масовані нальоти, за яких гинули цілі міста, вважали перебільшеними.

Кремер невдоволено поморщився; перспектива провести годину чи дві в підвалі разом з п’януватими відвідувачами ресторану зовсім не приваблювала його. Розрахувавшись, запитав у Ерні:

– Ти дуже боїшся бомбардувань?

Дівчина невизначено знизала плечима.

– Я бачила це лише здалеку.

– Ця тривога, певно, несерйозна, – легковажно вирішив Кремер. – Давай втечемо до парку. Все одно машину сюди зараз не пропустять.

Вони вийшли у вестибюль і, вибравши зручний момент, прослизнули повз поліцейського на темну вулицю. Швейцар помітив їх останньої секунди, закричав щось услід, та Карл схопив Ернестіну за руку і побіг, одразу розчинившись у мороці.

Завернули за ріг, і дівчина зупинилась, спершись на дерево.

– Я не можу так швидко, – змолилась. – Туфлі…

Карл подивився на її ноги, та нічого не побачив. Згадав – вони ж збирались у концерт, і Ерні в модному взутті на високих каблуках. У таких туфлях не те що бігти, ходити важко.

Узяв дівчину під руку, відчувши, як плече Ерні притислось до нього. Проминули довгий квартал, тримаючись біля будинків, аби не привернути увагу поліцейських. Ця прогулянка навіть сподобалась Ернестіні – почувши кроки патруля, вони ховались у брамі чи за якийсь виступ будинку, і дівчина, лякливо притис каючись до Карла, відчувала биття його серця. А може це лише здавалося Ернестіні…

Будинки зімкнулися в суцільну кам’яну шерегу Сніг розтанув – зима стояла м’яка, – залишки його зшкребли з тротуарів, і асфальт та бруківка утворювали разом з будинками глибоку траншею, холодну й сиру, – лише ген там, високо-високо, мало не біля зірок, свіжі повітря та легко дихається. Карлові захотілося хоча б на мить вирватися з кам’яного мішка і ковтнути свіжого горішнього повітря. Але відразу згадав, що й там зараз тісно: йдуть, ланка за ланкою, сталеві, з потужними моторами…

Карл лише устиг подумати про це, як Ернестіна зупинилась, сховавшись за нього. З неба долинало монотонне безперервне гудіння, котре щосекунди посилювалось і заповнило все навколо. Раптом на обрії, десь на околиці міста, небо засвітилося – Карл зрозумів, що з літаків скинули освітлювальні ракети. На мить зробилося моторошно: отже, ці сталеві армади, що гудуть у височині, йдуть на Дрезден, і зараз…

– Скоріше! – схопив Ернестіну за руку. – Скоріше кудись на відкрите місце, зараз тут буде пекло!

Наче у відповідь на Карлові слова зовсім близько гахнуло, затремтіла земля під ногами, і кам’яні громади будинків, здалося, нахилилися над їхніми беззахисними тілами. Одразу застукотіли зенітки і спалахнули голубі промені прожекторів. Але там, у небі, не звертали уваги на зенітну істерію – гул розростався, різав вуха, робився мало не матеріальним, немовби його можна було помацати.