Текст книги "Крах чорних гномів"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 18 страниц)

– Якщо потрібно, я дам вам ще десять солдатів, – пообіцяв. – Треба упоратись.

Кремер підвів очі до стелі. Зробив вигляд, що розмірковує. Зрозумів: огинатися небезпечно. Поворушив губами, наче рахував, і згодився:

– Коли додасте солдатів, то встигнемо.

Фон Вайганг задоволено клацнув пальцями.

– Ви супроводжуватимете нас? – запитав Карл американця.

Той кивнув.

– Маєте вироблений маршрут? – нахилився вперед групенфюрер.

– Ми розробимо його разом.

Фон Вайганг наче чекав такої пропозиції. Дістав з шухляди письмового столу карту, розгорнув.

– Наскільки мені відомо, – окреслив м’ясистим пальцем дугу, – ваші війська просуваються до Ельби в цьому напрямку. їхати просто назустріч їм автострадами було б необачливо. Тому я пропоную трохи довший, але певніший шлях. Ми заглиблюємось у Судети і гірськими дорогами просуваємось ось сюди – через Чехословаччину в напрямку “Альпійської фортеці” фюрера.

– Але ж, – зробив спробу заперечити Карл, – ми рушаємо без наказу рейхсфюрера і цим ставимо себе фактично поза законом. Командир будь-якої військової частини може затримати нас.

– Нехай це вас не турбує. – Фон Вайганг поплескав долонею по столу. – Ми маємо документи й розпорядження, що зобов’язують кожного військового начальника, незалежно від рангу, надавати нам усіляку допомогу.

Кремер примусив себе посміхнутися:

– Ви думаєте, це – достатня гарантія?

Групенфюрер похитав головою.

– Зараз ніхто не застрахований від несподіванок, – сказав тверезо, але не стримався, щоб не пожартувати: – Я не хотів би бути акціонером страхових компаній.

– Несподіванок не повинно бути! – Денніс Кларк нахилився над картою, жестом запросивши інших наблизитись. Нігтем окреслив кільце навколо Берліна. – Армії маршалів Жукова й Конєва оточили столицю, – продовжував протокольним тоном. – На півночі зайнято Штеттін, росіяни швидко наступають уздовж узбережжя. На півдні після невдачі ваших військ у районі Герліца росіяни спрямували удар на Дрезден але не можуть швидко розвинути успіх, бо основи їхні сили прикуті до Берліна. І все ж через кілька днів вони будуть тут. Наші війська успішно просуваються на схід, та на півдні складні природні умови дещо за гальмували наступ. Я маю на увазі насамперед рельєф – гори, відсутність достатньої кількості доріг…

– Ну, й треба було очуняти після Арденн, – вставив фон Вайганг з співчуттям.

Кларк зиркнув на нього підозріло, та не прочитав на обличчі групенфюрер а нічого, крім ввічливості і щирої зацікавленості.

– Враховуючи все це, ми повинні якомога скоріше залишити Дрезден і, по можливості обминаючи головні дороги, рушити на захід. Зважаючи на непевність ситуації, пропоную визначити оддалік від населених пунктів місце, де могли б приземлитись наші літаки. Це позбавить нас несподіванок і забезпечить швидке перевезення вантажу та, – ледь помітно вклонився, – вас до місця, визначеного містером Хокінсом,

– О-о! Це найкращий варіант! – вимовляючи ці слова, фон Вайганг не зміг стримати радісну усмішку. Але, намагаючись не виказати свої справжні почуття, провів рукою по обличчю, ніби знімав з нього долонею радість. – У Судетах я маю невеличкий маєток. Будинок, ну й трохи землі навколо…

– Де? – присунув до нього карту Кларк.

– Ось тут, – намалював жирну крапку фон Вайганг, – перед Карлсбадом.

– Посадочний майданчик?

– Для середнього транспортного літака. Поле не ідеальне, але літак сяде.

– Ваша думка? – скосив очі на Кремера американець.

– По-моєму, з пропозицією групенфюрера можна погодитись, – мовив не вагаючись. – Все одно кращого варіанта в нас нема.

Прикинув, що в нього є фора мало не у дві доби. Цього достатньо, аби порадитись з Вєтровим і знайти спосіб зірвати операцію. Але ж він повинен знати най менші деталі плану і, особливо, маршрут до маєтку фон Вайганга.

Карл присунув до себе карту. Потарабанив по ній кінчиками пальців.

– Я цілком згоден з вами, містере Кларк, – сказав, – що нам краще за все уникати автострад і великих шосейних шляхів. Ліпше проїхати зайву сотню кілометрів і обминути контрольні пункти, які поки що існують на магістралях. Будь-які документи й розпорядження не можуть бути зараз достатньою гарантією проти свавільства першого-ліпшого унтерштурмфюрера.

– Ви перебільшуєте, мій друже, – встряв фон Вайганг. – І не забувайте, що ми матимем охорону.

– Нам не вистачало лише зав’язувати бій з есесівським патрулем! – неввічливо буркнув Кремер. Він уперше так грубо і категорично заперечив групенфюрерові, той від несподіванки аж підскочив на стільці. Та Карл одразу підсолодив: – Навряд чи ми знайдемо кращий варіант, ніж запропонований вами, мій генерал, – люб’язно усміхнувся. – І ви, напевно, знаєте всі об’їзні шляхи, якими нам буде зручніше добиратися до маєтку?..

Фон Вайганг озброївся червоним олівцем. Схилився над картою, замуркотів, як вдоволений кіт. Карл уважно стежив за ламаною червоною лінією, що залишалася на карті: запам’ятовував маршрут до найменших деталей, одночасно прикидаючи: буде п’ять вантажних машин. У кожній шофер і троє есесівців. Двадцять солдатів плюс фон Вайганг, Кларк і Дузеншен. У Вєтрова ж четверо плюс він, Кремер. На кожного – четверо есесівців, озброєних автоматами й ручними кулеметами. Доведеться викликати допомогу. Чи встигне Юрій зв’язатися з Центром?

Коли фон Вайганг дотяг свою червону ламану лінію до жирної крапки, якою був позначений маєток, Карл запитав, ніби знічев’я:

– Скільки ви думаєте брати охоронців?

– Двадцяти солдатів, гадаю, вистачить?

– Не всі вони зможуть правильно сприйняти приліт американських літаків. Мені не хотілося б стати свідком небажаних ексцесів…

– Ви пропонуєте зменшити охорону?

– Не треба цього робити, – заперечив Кларк. – За нами вилетять транспортні “юнкерси”. Пілотуватимуть їх льотчики, які добре знають німецьку.

– Це значно полегшує справу! – удав радість Кремер. – Отже, ми виїжджаємо післязавтра о п’ятій ранку і вдень повинні бути на місці. Додайте ще кілька годин на несподівані затримки – викликайте літаки на післязавтрашній вечір. Встигнемо? – глянув на групенфюрера.

– Розрахунок точний, – ствердив той і запитливо втупився в американця. Кларк роздумливо погойдав головою, чомусь скривився, наче Карл бовкнув дурницю, і погодився. Кремерові не хотілося залишати його з фон Вайгангом наодинці – запропонував:

– Чи не хоче містер Кларк ознайомитись з підготовкою до евакуації?

Американець швидко підхопився.

– З вашого дозволу… – ледь помітно вклонився групенфюрерові і, не чекаючи згоди, попрошкував до дверей.

В саду він затримав Карла. Мовив хутко, наче боявся, що Кремер не дасть йому договорити:

– Мені відомо: у вас там для блізиру є декілька картин. Якщо зможете підкинути мені парочку старих майстрів, я допоможу вам тихо реалізувати двоє—троє полотен. Неофіційно, так би мовити… – зиркнув на Кремера уважним, заскленим проти сонця оком.

– А ви мені починаєте подобатись, шановний містере Кларк! – узяв його під руку Кремер. – Ми зможемо на цьому заробити. Але жодного слова фон Вайгангові.

Американець шморгнув носом.

– Я не бажаю ділитися з ним прибутками. То ми зараз подивимося картини?

– Не треба привертати до себе увагу! – зневажливо поплескав американця по плечі Кремер. – Це ми зробимо увечері.

– Вам видніше… – без ентузіазму погодився той. – Але ж до вечора мені слід зв’язатися з Берном.

Карл відломив хворостинку, хвисьнув по вибіленому вапном стовбуру яблуні. “А якщо?.. – махнула думка. – Одразу можна вбити двох зайців…”

– Вам потрібно до міста? – запитав. – Я можу вас підкинути…

Так, це буде найкраще. Не треба шукати приводу для поїздки, і Вєтров розмовлятиме з Центром майже тоді ж, коли Кларк викликатиме Берн.

Поки заправляли автомобіль, Кремер зазирнув у флігель і подзвонив Юрієві. Швидко довіз Кларка до міста, проминув Альтштадт, виїхав на околицю. Сірий “опель” Вєтрова вже стояв на узбіччі. Кремер зменшив швидкість – “опель” рвонув з місця і обігнав його. Карл зупинив свій автомобіль, постояв кілька хвилин і, не помітивши нічого підозрілого, рушив навздогін Вєтрову.

Дізнавшись, у чому справа, Юрій протяжно свиснув.

– То скільки охорони? – перепитав. – Двадцятеро? Самим не упоратись…

Карл розклав на сидінні карту, накреслив маршрут.

– Маєток фон Вайганга на схід від Карлсбада, – показав. – Курс на Судети, в район Тепліце. Весь час малими дорогами. Це нам на руку…

– Гадаєш, осідлати шосе і…

– А ти ще не зрозумів?

– Значить, так… – Вєтров скинув капелюха, поліз до потилиці. – Зараз я зв’язуюся з Центром, викликаю десант. Зустрічаю хлопців, і ріжемо вам дорогу за Тепліце. Ось тут гірська річка, праворуч – прямовисна стіна, ліворуч – урвище. І так – чотири кілометри. Дорога вузька, не те що грузовик, мій “опель” не розвернеться. Місце глухе, до найближчого села п’ять – шість кілометрів. Зручно в усіх відношеннях.

– У мене нема інших пропозицій, – визнав Карл. – Ні кращих, ні гірших.

– Отже, рушаєте на світанку післязавтра? – ще раз уточнив Вєтров.

– Так вирішено.

Юрій поліз до багажника, дістав рацію. В навушниках кругле обличчя його здавалося ще ширшим і добродушнішим. Відстукуючи ключем, смішно ворушив губами – зовсім як школяр, що розв’язує складну арифметичну задачу.

– Амба! – клацнув нарешті вимикачем. – Тобі привіт од Левицького. Десант буде. О третій ночі, за вісім кілометрів од місця нашої з вами зустрічі.

– Слухай, – запитав його раптом Карл, – звідки ти все це знаєш?

– Що? – не зрозумів Юрій.

– Ну, що річка біля шосе, прямовисна стіна над нею і де висаджуватись десантові?..

– Дивно! – ляснув його по спині Вєтров. – Неподалеку ж моя база. Я ж тобі казав про будиночок у лісі… Де “відпочивав” Ганс Кремер…

– Ось воно що, – пожвавішав Карл. – А я думав, чого це тебе аж туди понесло? Ось тут, за Дрезденом, – зручний відрізок шляху…

– Врахуй, – не дав йому договорити Юрій. – Крім усього іншого, там – чехи. Якщо буде важко, допоможуть.

– Я не подумав про це.

– А мені сам бог велів. – Вєтров склав карту, заховав до кишені. – Ми осідлаємо шосе на світанку, коли ви тільки-но виїжджатимете. Для гарантії. Будь у першій машині. За поворотом, на другому кілометрі, влаштуємо завал. Побачиш там попереду дві високі ялини. Коли твоя машина зупиниться, вистрибуй і біжи вперед. Зрозумів?

Кремер кивнув.

– Бажано було б узяти фон Вайганга живим, – мовив похмуро.

– Цього вже не можу гарантувати, – відрізав Вєтров. – Самі на волосинці висимо…

– Дивись мені – на волосинці! – насварився Карл. – Твоє життя зараз знаєш скільки коштує?

– Ніхто так не цінує його, як я сам… – Юрій поклав рацію до невеличкої шкіряної валізи. – Є ще запитання?

Наступного дня Карл помітив, що Дузеншен у присутності фон Вайганга нарешті спорожнив сейф. Сам упакував пухкі папки у металеві ящики. Карл зачекав, поки групенфюрер не пішов, тоді спитав Дузеншена:

– Що це?

Шарфюрер недовірливо покосився на нього.

– Патенти чи креслення? – уточнив Карл.

– Ні те ні інше… Багато будете знати…

– Но! – обірвав Кремер шарфюрера. – Не заговорюйтесь!

Дузеншен зіщулився, пробурмотів щось до себе, та все ж пояснив:

– Секретні документи СД.

Кремер поморщився, наче од зубного болю.

– Киньте цей мотлох у другу машину, – порадив. – Поки що там є місце…

– Ще два тижні тому за такі слова… – почав шарфюрер.

– Два тижні тому я б не вимовив їх, – засміявся Карл. – Я хочу подивитись, як ви через тиждень позбавлятиметесь свого чорного мундира…

Дузеншен одірвався од папок, обличчя його спохмурніло.

– Ви помиляєтесь, Кремере, – не сказав, а витиснув з себе. – Не через тиждень… Післязавтра… Та справа не в мундирі. Ми назавжди залишимось солдатами фюрера!

– Але ви нічого не варті без… – Кремер виразно поворушив великим і вказівним пальцем. – Я беру вас на службу, шарфюрер.

Дузеншен похмуро усміхнувся.

– Я не впевнений у ваших фінансових можливостях. За такі руки, – підвів стиснутий кулак, – комусь доведеться ще багато заплатити.

Карл допоміг йому упакувати папери.

– Тепер – особистий архів фон Вайганга, – нагадав. – Візьміть двох солдатів, я чекатиму на вас у групенфюрера.

Сад квітнув. Дерева, вкриті білою піною, утворювали між флігелем і віллою якийсь мереживний тунель. Гіркувато-солодке повітря здавалося важким і густим. У сонячних променях, що проривалися крізь’ стіну квіту, висіли бджоли.

Кремер поспішав, та не міг не зупинитися біля великої крислатої яблуні, рожево-білої і пахучої. Вона цвіла буйним квітом і немов пишалася ним: товсте вузлувате гілля піднімалось до неба, радіючи пахучій ноші. Карл доторкнувся до гілки, занурив обличчя у квіт, жадібно, наче востаннє, вдихнув терпкий аромат. Щось схвилювало його. Не шаленство квітів і не весняні запахи – він уже встиг звикнути до них, – а якийсь зовсім новий вигляд алеї. Ніяк не міг зрозуміти, в чому справа, і лише біля самісінької вілли зупинився, вражений. І як він одразу не помітив? З алеї прибрали гномів.

Вони стояли біля тераси – два десятки чорних маленьких чоловічків. Високий есесівець підтягував до Цього незвичайного гурту останнього; схопив за ноги і волочив так, що карлик залишав на алеї слід.

Раніше кожний гном завжди вражав Карла неповторним виразом обличчя, тепер же всі вони були схожі один на одного – чорний натовп і кремезний наглядач також у чорному… Ця чорна пляма на тлі білого буяння квітів здавалася раною, вона ще більше підкреслювала хаос навколо вілли.

Під терасою стояв грузовик, всюди валялись газети, якісь ганчірки й вірьовки. А над усім цим стовбичив фон Вайганг, Стояв на терасі в домашній куртці й командував есесівцями.

– Як там у вас? – заклопотано озирнувся на Кремера і, не чекаючи відповіді, загорлав: – Обережно, не кидайте цей ящик! Розіб’єте фарфор!..

Коли солдати нарешті навантажили ящики з фарфором, полегшено зітхнув і обернувся до гномів.

– Шкода, що не можу взяти їх із собою, – поскаржився. – Важкі, для них самих потрібен грузовик…

Вранці Карл слухав радіо і знав, що долю Берліна вже вирішено: радянські війська все ближче підходили до центру міста. Зараз, дивлячись на гномів, він чомусь уявив, як б’є артилерія по рейхстагу, як горять і руйнуються цілі квартали і гинуть, стікаючи кров’ю, люди. А фон Вайгангові наплювати і на будинки, і на людей – тільки б урятувати фарфор та гномів. Кремер з відразою подивився на чорну череду і раптом усвідомив, що саме в цьому хаосі, безпорядку – крах фон Вайганга, і крах безповоротний. Десятки років стояли бронзові карлики в алеї, підкреслюючи добробут, респектабельність і, так би мовити, непохитність родинних устоїв. Вони бачили злети й падіння, тріумфи й поразки, але отак, щоб стягали з навічно уготованих місць і шпурляли в підвал – такого ще не було… А їхній хазяїн метушиться, покрикує:

– Обережніше, обережніше!.. Поставте в кутку, за дверима… Ми ще повернемось і витягнемо гномів на світ!

Кремер знає, що групенфюрер сам не вірить у свої слова, вимовляє їх, аби підігнати есесівців. Але яке йому діло і до фон Вайганга, і до гномів? Він повернув назад і пішов незвично порожньою пахучою алеєю. Сів на лавку і довго сидів, слухаючи дзижчання бджіл. Думав: лише за кілька десятків кілометрів – свої. Там пекло з вогню й заліза, а він слухає, як дзижчать бджоли. Скоро закінчиться війна, солдати повернуться додому і розповідатимуть, як форсували Дніпро, штурмували укріплення на Одері, брали рейхстаг, а він… Цілував руки у фрау Ірми та їздив до Швейцарії – і нікого не цікавитиме, відбив тобі печінки Гельмут чи ні. І чи можна порівняти усе, що зроблено ним, хоча б з однією танковою атакою?

Правда, там, у Центрі, все знають, на все зважують, і Левицький, напевно, похвалить його та скаже, що один висаджений у повітря завод дорівнює чортзна-чому. Він і сам розуміє це. Все ж – це одна справа… А от – тримати в руках автомат і бачити перекошені від жаху обличчя есесівців!..

Карл зітхнув, підвівся. Завтра вранці все скінчиться, і він знову буде. серед своїх. А бджоли дзижчать, потихеньку осипаються пелюстки з яблунь, і пахне медом…

Усе почалося з того, що у фрау Ірми була мігрень, і вона ніяк не могла заснути. Фон Вайганг також не лягав і о другій годині ночі підняв охорону. Єдине, що міг зробити Карл, – відтягти від’їзд до третьої: ще раз уважно перевірив наявність вантажу в усіх машинах.

Групенфюрер запросив його до свого “мерседеса”, та Кремер зайняв місце в першому грузовику. Взяв у фон Вайганга карту, поставив поруч себе автомат із запасними дисками. Сказав:

– Запросіть краще до себе Кларка.

Фон Вайганг охоче погодився: мав намір ближче роззнайомитися з американцем – часи такі, що й цей тип може стати у нагоді.

Головну машину вів ще зовсім молодий штурмман. Певно, звик ганяти свій грузовик, і Карлові весь час доводилося стримувати його.

– Не більше сорока кілометрів! – наказав шоферові, та варто було відвернутися, як стрілка спідометра повзла до шістдесяти. Кремер і так нервував – адже десант мали викинути лише о третій. Хлопцям треба ще подолати вісім кілометрів, щоб вийти на дорогу за Тепліце, – а цей хлопчисько, як на зло, за найменшої нагоди збільшує швидкість.

Коли машина, подолавши підйом, з ревом помчала у долину, наказав:

– Зупиніться, штурмман!

Есесівець зиркнув на нього зверхньо, але виконав наказ. Кремер, не вимовивши й слова, вийшов. Другий грузовик трохи відстав і загальмував через хвилину. Впритул за ним ішов “мерседес” фон Вайганга.

– В чому справа? – стривожено висунувся у вікно групенфюрер.

– Перевіряю, чи не відстав хто, – пояснив Карл.

– В останній машині Дузеншен, і навряд чи слід за нього турбуватись.

– В дорозі все може трапитись…

Кремер постояв ще трохи біля “мерседеса”, дочекався, поки не зупинились усі грузовики, побіг у кінець колони.

– У вас все в порядку, Гуго? – присвітив кишеньковим ліхтариком: їхали, не вмикаючи фар.

– Куди ви так женете? – замість відповіді запитав Дузеншен. – І так темно – не бачиш власного носа…

– Поміняємось водіями, – запропонував Кремер, – мій схильний до автогонок.

Шарфюрер вилаявся крізь зуби.

– Покличте його сюди, – наказав своєму шоферові – літньому вусатому есесману. – А самі поведете головну машину.

Водій невдоволено гмикнув, та заперечувати не посмів.

Тепер їхали зі швидкістю тридцять кілометрів на годину. Грузовики натужно ревли на підйомах, ішли мало не впритул один до одного. На перехрестях Карл зупиняв колону, навмисне довго шукав таблички, що вказували напрямок, кілька разів підходив до “мерседеса” фон Вайганга, уточнюючи незначні деталі маршруту. “Чи встигнуть?” – свердлила мозок думка. Курив сигарету за сигаретою, розмовляв про щось з шофером, насвистував пісеньку, а сам думав: “Чи встигнуть?”

Почався перевал. Перед першим же підйомом їх зупинив патруль. Есесівський офіцер у лискучому плащі довго й ретельна перевіряв документи, зазирав у кожну машину і лише після цього дозволив рушати. Одразу за перевалом знову звернули з основної магістралі, взявши правіше. Тепер вони могли викликати підозру в першого-ліпшого патруля: коли б справді хотіли потрапити до “Альпійської фортеці”, слід було просуватись у напрямку до Праги.

Проїхали ще близько двадцяти кілометрів, залишивши Тепліце збоку. Дорога була безлюдна – лише іноді проминали невеличкі населені пункти. Села здавались вимерлими – жодного вогника й жодної людини. Лише в одному місці їх намагалися зупинити поліцаї, та, побачивши чорні есесівські мундири, швидко підняли шлагбаум.

Розвиднювалось. До місця, визначеного Вєтровим, залишалося п’ять – шість кілометрів. Почався крутий підйом. Ліс приступив до самісінької дороги: сизі лапи ялин шмагали по бортах грузовиків. Раптом ліс розступився, і внизу, між крутими схилами, блиснула стрічка гірської річки. Карлові стало важко дихати. Схопився за автомат. Бачив лише звивисту світлу стрічку, що в’юнилася між темними, вкритими пасмами туману схилами…

Мовив глухо, сам не впізнавши власного голосу:

– Тихіше… не поспішайте…

Шофер лише скосив на нього здивоване око. Пробуркотів невдоволено:

– Тут не розженешся…

Дорога, справді, була вся у вибоїнах, машину нещадно кидало з боку на бік, за колоною висів довгий шлейф пилюги. Кремер відчинив дверцята й ступив на сходинку. Машини йшли одна за одною – гуркіт моторів, брязкання заліза заповнили долину. Ще один поворот, і виїхали на берег річки. Ось і прямовисна стіна праворуч, про яку казав Вєтров. Дорога притислась до неї впритул, вузька й нерівна. На ній не те що розвернутись, у два ряди проїхати важко. Ліворуч, за урвищем, річка – гомінка й прозора, справжня гірська річка: мокрі чорні кругляки та дрібна галька.

Карлові захотілося пити. В роті пересохло, губи злиплися, стали сухі й гарячі. Аби хоч якось затамувати спрагу, притис вуста до холодного заліза автомата. Чомусь у роті зробилося кисло, і до горла підкотився важкий клубок. Карл опустив скло, висунувся у вікно кабіни. Цієї ж миті побачив дві ялини над крутим береговим схилом – орієнтир, указаний Вєтровим.

За ялинами – поворот, де, напевно, вже причаїлись десантники і хлопці Юрія.

Кремер поклав автомат на коліна, випадково ткнувши дулом у бік шоферові. Той роздратовано відштовхнув зброю, поворушив губами, наче збирався щось сказати, та промовчав. Втім, Карл не звертав на нього уваги.

Зараз поворот і… Певно, вони вже давно почули гуркіт моторів і завалили дорогу…

Коли машину підкинуло на вибоїні вже за поворотом, Кремер знеможено відкинувся на спинку сидіння. Завалу не було. Отже, Вєтров запізнився.

Карл глянув на годинник – початок шостої. Але ж Юрій упевнений, що вони лише тепер виїжджають з Дрездена… А може, щось трапилося з літаком, чи німці помітили парашутистів?

Кремер на секунду заплющив очі. Зараз грузовики проминуть цю дільницю і знову підніматимуться в гори. І ніхто вже не зупинить їх. А завтра вранці приземляться американські літаки і…

Скригнув зубами і ледь не застогнав од відчаю. А якщо?..

– Зупиніть машину! – наказав шоферові. Той слухняно загальмував, глянув запитально. – Подивіться, чи не відстав хтось!..

Коли есесівець вистрибнув з кабіни, Карл засунув руку під щиток і обірвав дроти, що йшли до замка. Швидко запхав у внутрішню кишеню пальта два автоматні диски.

Водій доповів:

– Усе гаразд, можна рушати.

Карл лише кивнув. Одвернувся до вікна, намагаючись вгамувати розбурхане серце. І як завжди – віддає у скроні: стук… стук…

Чув, як шофер за спиною стиха лається, натискаючи на стартер.

– Щось не заводиться… Хвилинку…

Грюкнув дверцятами, поліз до мотора. Карл вистрибнув, зупинився поруч. Шофер бабрався в дротах, перевіряючи запалення.

– Довго ще копирсатиметесь? – запитав невдоволено Кремер.

Солдат пробуркотів у відповідь щось невиразне. Підійшов шофер другої машини, з “мерседеса” вийшов фон Вайганг, попрошкував до них. Карл узяв з кабіни автомат.

– Чогось ноги затекли, – поскаржився групенфюрерові, – пройдуся трохи, ви мене наздоженете…

Не чекаючи відповіді, пішов уперед – по самому краю дороги, над річкою. Йшов повільно, трохи шкутильгаючи. Фон Вайганг крикнув йому щось, та Карл лише озирнувся й махнув рукою – мовляв, я потихеньку, за поворотом чекатиму. Весь час краєм ока стежив, чи видно передню машину, і, лише упевнившись, що його не помітять, побіг.

Дорога ще тулилася до гори з кілометр. Кремер пробіг з сотню метрів, уважно обдивляючись довкола. Нарешті, здається, знайшов те, що треба. Прямовисна стіна не нависала над дорогою так круто, і він видряпався на чотириметрову височінь, де серед каміння зачепилися корінням дві ялини. За другим деревом, що росло вище, невеличка яма, вірніше, просто западина поміж корінням…

Карл скинув пальто, аби не заважало рухатись. Розгріб хвою і втиснув тіло в западину, виставивши ствол автомата. Поклав поруч запасні диски. Позиція виявилась більш-менш зручною. Не те що окоп, та голову можна сховати за стовбур. Головне ж – дорога, як на долоні, і вони можуть проїхати лише під ним.

Узяв на мушку камінь відразу за поворотом, притиснувся щокою до приклада і, здається, перестав дихати. Тепер він зробив усе, що міг, і залишалося лише чекати. Може, вдасться затримати їх до підходу Вєтрова, може, так і не дочекається… Все одно вестиме бій, поки вистачить куль у диску, чи просто до останнього подиху.

Чогось раніше цей вираз здавався Карлові дещо високомовним і заяложеним. А зараз він подумав саме так – до останнього подиху, – і не знайшов у цьому нічого високомовного; так, він буде стріляти, поки бачитиме ворогів і руки триматимуть зброю.

Наче у відповідь, за поворотом заревів мотор, і майже одночасно на дорозі з’явились дві чи три чорних постаті. Постояли трохи, озираючись, і рушили, тримаючись попід самою стіною і висунувши вперед автомати.

“Еге ж, – зрозумів Кремер, – вони знайшли обрив і запідозрили мене”. Причаївся. Нехай ті, внизу, йдуть. Головне, аби виїхав грузовик. Він візьме на мушку шофера, машина загородить дорогу, і тоді вони не проб’ються. Поки є кулі в дисках…

Автомобіль повільно виринув з-за рогу. Карл не поспішав. Натис на гашетку, коли до грузовика залишалося метрів сімдесят, послав довгу чергу. Машину повело праворуч. Уткнулася буфером у стіну, мало не перевернувшись. Ті, що йшли перед неї, побігли назад. Карл піймав на мушку чорні постаті, застрочив. Один есесівець упав, та інші встигли сховатися за грузовик. Майже відразу звідти різонули з кулемета. Куля відщепила тріску ялини, на голову Карлові посипалась суха хвоя. Він припав обличчям до землі. Краєм ока спостерігав за дорогою. Есесівці підтягли ще один кулемет і відкрили безладний вогонь з автоматів. Кулі різали гілочки на ялинах, піднімали земляні фонтанчики перед самісіньким Карловим носом, цокотіли по стовбурах. Кремер не ворушився, зрозумівши їхню тактику: притиснути його до землі і спробувати прорватись машиною. Справді, дверцята кабіни з протилежного боку відчинилися, есесівець, пригнувшись, пробирався до керма. Карл відкрив вогонь. Не знав, чи влучив, – бачив лише, як полетіли від вітрового скла дрібні скалки. Певно, влучив, бо ніхто більше не пробував пролізти до керма. Карл перечекав кілька секунд і пустив коротку чергу по шині. Грузовик сів на диск і остаточно затулив дорогу.

На хвилину стрілянина затихла. Певно, радились, бо потім кулемети застрочили з подвоєною люттю. Попід стіною метушилися есесівці. Карл зрізав перших двох, та інші бігли далі, падали й бігли. Ще один упав… Есесівці не витримали, скотилися з дороги, заховались за валунами на березі. Несподівано вони одержали зручну позицію – під крутим берегом можна було заховатись і вести прицільну стрільбу по Кремерові з зовсім іншого напряму.

Карл відчув це одразу. Тільки-но підняв автомат, як ударили з берега, обпекли передпліччя. Рука швидко заніміла, пальці погано слухались, і все ж Карл звалив ще одного есесівця, який намагався обійти його з тилу. Помацав рукав – долоня стала червона від крові. Поворухнувся, аби перев’язати руку, та кулі процокотіли по стовбуру над самісіньким вухом.

Кремер обережно зсунувся на дно западини. Тепер – кінець. Глянув на край неба, що почав рожевіти, і, прикусивши від болю губу, обережно підвів голову. Якийсь нахаба в чорному знову біг через дорогу – Карл дав чергу і не влучив. Підкосив його вже тоді, коли був метрів за десять, устиг побачити скривлене обличчя.

Есесівець лежав посеред дороги, дряпаючи землю пальцями. Карл, мов зачарований, дивився на його руки – вузлуваті пальці з обламаними нігтями, порепана шкіра, – і дивно було бачити ці робочі руки під обшлагами чорного мундира.

Задивившись, Кремер не одразу помітив, що кулі вже не цокотять по стовбурах. Здивовано глянув на берег: три самотні постаті, кинувши зброю, підняли руки, а вгорі, над Карлом, хтось бив з кулемета.

“Вєтров”, – подумав Кремер. Хотів підвестися, та зачепився плечем за ялину. Гострий біль пронизав мозок, коліна підігнулись – упав незграбно, головою вниз і покотився по крутому схилу.

Розплющив очі. Перше, що побачив, – сірі уважні очі, які з цікавістю дивилися на нього. Карл перевів погляд трохи вище – велика п’ятикутна зірка на пілотці. Одразу все збагнув і засміявся щасливо, безтурботно.

Сірі очі зникли кудись, і над Кремером схилився Вєтров. Юрій дивився співчутливо.

– Як? – прошепотів Карл.

– Встигли… – зрозумів його Вєтров.

Карл, не звертаючи уваги на біль у руці, підвівся. Сперся на Юрія. Поруч хлопці у маскхалатах міняли колесо грузовика, трохи далі, за “мерседесом”, стояла купка солдатів і цивільних в оточенні людей з автоматами.

– Фон Вайганг? – хрипко запитав Кремер.

Вєтров кивнув на полонених.

– Там…

Карл, спираючись на руку Юрія, рушив до “мерседеса”. Потім він ніколи не міг пробачити собі цього. Але тоді щось більше, ніж цікавість, підштовхувало його. Хотілося зазирнути у вічі фон Вайгангові, і це було дужче од нього.

Хлопці з автоматами розступились, і Кремер зустрівся поглядом з групенфюрером. Фон Вайганг обліг плечем на камінь, що випирав з обриву. Постарів років на десять, губи обвисли, щоки пожовкли, а чоло прорізали три глибокі зморшки. Дивився розгублено, певно, до кінця ще не усвідомив того, що сталося. Інстинктивно потягся до Кремера, та наступної миті відсахнувся, підняв руку…

– Ви… – просичав розгублено. – Ви…

Карл хотів щось сказати, та передумав. Ковзнув поглядом по обличчях. Фрау Ірма затулилася долонями, не дивиться, принишкла у відчаї. На товстих пещених пальцях каблучки – Карл побачив навіть свій подарунок: червона крапля рубіна. Дузеншен зиркає спідлоба – чорні оченята жевріють від злості. Єдине спокійне і самовпевнене обличчя. Так, це Денніс Кларк. Смокче сигарету і посміхається.

– Ви непогано провернули цю операцію! – виплюнув недокурок просто під ноги Кремерові. – Але ж ви знаєте, хто я… Я вимагаю негайно звільнити мене!

Карл чемно відповів:

– Ваша вимога справедлива, та, зважаючи на ситуацію… Інтереси вашої ж безпеки вимагають, аби ви не залишали нас так швидко…

– Це насильство! – підвищив голос Кларк, але Кремер уже не звертав на нього уваги. Озирнувся на Юрія, аби порадитись; що робити з полоненими, як той раптом сильно штовхнув його в груди. У Карла від болю запаморочилась голова. Все ж почув глухий. звук, наче хтось вистрілив під самим вухом. Але чому Юрій заточився?

Два солдати в маскхалатах кинулися вперед. Карл ледве повернув голову й побачив, як один з них прикладом автомата б’є по руці з пістолетом. Пролунав другий постріл. Солдат навалився на того, хто стріляв, і лише тепер Кремер побачив, що це – фон Вайганг. Але чому заточився Юрій?

Забувши про біль, Карл підхопив Вєтрова. І відразу велике тіло Юрія обм’якло, стало важким – Карл ледь утримав. Йому допомогли – поклали Юрія на розстелений просто на дорозі маскхалат. Солдат з трьома вузькими смужками на погоні помацав пульс і стурбовано хитнув головою. Якийсь хлопчина в цивільному поклав голову Юрія собі на коліна, обережно погладив по щоці.