Текст книги "Крах чорних гномів"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 18 страниц)

Вернер і не чекав, що так добре вийде все з Фріцом Керером. Не Фріц з’явився за десять днів до виписки в госпітальній палаті, а він – Еміль Мауке. І він загітував Фріца зупинити свій вибір на мальовничому саксонському селищі – йому потрібна була ширма. Але Мауке ніколи не припускав, що Керера можуть вважати за агента гестапо. Що ж, це лише на руку йому – Фріц стане добрим громовідводом.

Тепер Мауке ні на хвилинку не сумнівався, що йому вдасться придбати віру підпільників. Та це вже мало тішило його. Проаналізувавши всі факти, пов’язані з висадженням підземного заводу, Еміль прийшов до висновку, що диверсію здійснила добре підготовлена група підривників, певно, радянських розвідників. Так, саме радянських, бо навряд чи американські або англійські диверсанти встановили б зв’язки з комуністичним підпіллям. А самим підпільникам не під силу така операція. Одна деталь – де б вони роздобули міну з годинниковим механізмом? А Мауке був певний: без такої міни не обійшлося – інакше диверсанти не встигли б вийти з-під землі.

Стривожив його і замах на групенфюрера фон Вайганга. Керівництво гестапо вважало: цей факт не має жодного зв’язку з підземною диверсією. Мауке ж знайшов сполучну ланку: в обох випадках диверсанти використовували крадені грузовики. З різною метою – заперечували йому. Мауке лише знизував плечима: звичайно, його версія – не аксіома, але ж у куртці злочинця знайдено золотник, а після замаху на фон Вайганга диверсанти втекли на машині…

Отже, існує добре законспірована диверсійна група з базою в місті. Так, у місті, де легше загубитись (до речі, обидва грузовики, вкрадені диверсантами, – дрезденські). Водночас група зв’язана з комуністичним підпіллям селища.

Знаючи, як уміло законспіровують підпільники кожний свій крок, Мауке не тішив себе надією швидко розплутати цей великий клубок. Знав: особливо важко буде протягти нитку від організації до диверсійної групи. І чи не обірвала цю нитку смерть Ульмана? Тож треба набиратись терпіння – слухати і дивитись, дивитись і слухати…

Було обумовлено: автомобілі не зупинятимуться коло парадної брами вілли, а бічним, безлюдним путівцем в’їжджатимуть в обгороджений високим парканом двір. Там прибулих зустрічали Кремер і Рехан. Упевнившись, що це саме та особа, проводжали через сад до кабінету фон Вайганга.

Сьогодні Карл уже втретє прошкував алеєю гномів. Цього разу супроводив Краузе. Відстав од майбутнього тестя на півкроку, поштиво слухав.

– Ерні скаржиться, що ви зовсім забули її…

– Даремно. На цьому тижні мені вдалося викроїти кілька годин.

– От-от… Саме на це вона скаржиться. Що таке кілька годин для закоханих?

– Організація сьогоднішньої зустрічі відняла в мене весь час. Усе звалилось на мої плечі.

– Я не дорікаю вам, – уповільнив крок Краузе. – Але ж ви ще не знаєте, як важко довести жінкам, що біле є біле…

– Сподіваюсь, у наші часи це якось можна зробити…

– Ну-ну… – пирхнув іронічно. – А ви оптиміст!

Карлові ще потрібно було зустріти одного з директорів Дрезденського банку, і, довівши Краузе до кабінету, він повернув назад.

Директор виявився чоловіком років за п’ятдесят, з енергійним обличчям. Одягнутий скромно – просте чорне пальто і звичайний капелюх, як на тисячах інших дрезденських мешканців. Може, лише взуття різнило його від дрібних крамарів чи біржових маклерів: чудової вичинки шкіра і елегантна модна колодка.

– Я не запізнився? – спитав.

Карлові казали: директор ніколи не запізнюється і дуже любить кокетувати своєю пунктуальністю. Зиркнув на годинник.

– Ще сім хвилин…

– От і чудово. Всі зібрались?

– Чекають на вас.

Обігнувши флігель, вони вийшли до саду.

– Які смішні чоловічки, – одразу звернув увагу на гномів директор. – Я ніколи не бачив таких.

– Фон Вайганг твердить, що вони унікальні – відлиті двісті років тому.

– Не може бути! – зупинився директор біля одного з карликів. – Він мені подобається.

Гном дивився на людей насторожено. Чорний чоловічок не довіряв нікому в світі, і водночас вся його постать так і дихала самовпевненістю, навіть нахабством.

“Неймовірно, – здивувався Кремер, – для будь-якої людини є відповідник. І кожен тут досить легко знаходить себе…”

Він тонко всміхнувся.

– Кажуть, ця алея дарує щастя, – мовив. – Групенфюрер упевнений у цьому.

– Нема нічого дивного, – обізвався директор. – Вайгангові завжди щастить… – Постояв кілька секунд, задумливо озираючись. – То, кажете, дарує щастя? – перепитав і, не чекаючи відповіді, пішов до вілли. – Тим краще, тим краще…

Вхід до кабінету фон Вайганга охороняв шарфюрер Дузеншен. Рехан, хоч і знав відданість Дузеншена Шрікелю, за порадою Кремера залишив його. Карл устиг придивитись до шарфюрера. Власне, розпізнати Дузеншена не так уже й складно: він був прекрасний виконавець, не ліз, куди не треба, і не цікавився тим, що не стосувалося безпосередньо його роботи.

Кремер натякнув Дузеншену, чиєму заступництву він завдячує, що нова мітла не вимела його, – і шарфюрер дивився на Карла, як відданий пес. Тим більше, що, при всій своїй обмеженості, бачив, як ставиться до Кремера фон Вайганг. А групенфюрер уособлював для Дузеншена справжнього начальника, котрий усе знає, усе бачить і вміє читати в серцях підлеглих.

Усі запрошені вже приїхали, і можна було починати нараду. Покликавши Карла, фон Вайганг підійшов до дверей, де стояв Рехан.

– Ви відповідаєте за охорону будинку, Руді, – наказав. – Жодна стороння людина не повинна й близько підійти до вілли.

– Слухаюсь! – виструнчився Рехан.

– Ви, Дузеншен, стрілятимете в кожного, хто з’явиться в коридорі!

Шарфюрер мовчки клацнув закаблуками.

– А коли це буде жінка? – запитав раптом.

– Ви зрозуміли наказ?

Дузеншен знову виструнчився.

– Так точно!

– Єдина особа, яка може вийти або увійти до кабінету без мого дозволу – ось! – фон Вайганг указав на Кремера. – Коли ж мені знадобиться щось, Руді, Карл знайде вас.

Рехан нахилив голову, та Карл помітив кислий вираз його обличчя і мимовільний рух – наче Рехан хотів заперечити групенфюрерові.

Фон Вайганг також звернув увагу на цей рух.

– У вас є якісь міркування з цього приводу? – запитав.

Та Рехан уже опанував себе.

– Ні.

– Я покладаюсь на вас, панове!

Кремер щільно причинив оббиті шкірою подвійні двері кабінету.

Все-таки Рехан турбував його. Не тому, що Руді, посівши місце Шрікеля, задер носа (навіть при звертанні до Кремера в нього почали прориватися поблажливі нотки), – знаючи вдачу Рехана, Карл спокійно сприйняв цю метаморфозу. Турбувало намагання Руді діяти на власний розсуд, особливо в останні дні, коли Рехан дізнався про нараду у фон Вайганга. Обійти Руді було важко, і групенфюрер у загальних рисах познайомив його з тим, що має відбутися: адже Реханові відводилась по-своєму важлива роль у здійсненні заходів, накреслених на майбутнє. Руді, певно, відчув, що тут пахне смаленим…

Та зараз у Карла не було часу, аби розв’язувати цей новий вузлик. Фон Вайганг запросив гостей до столу. Кремер сів збоку. Йому не потрібно було напружувати пам’ять: ще три дні тому Вєтров доставив портативний звукозаписуючий апарат, а вчора ввечері Карл установив його в стелажі, за купою припалих пилом книжок. Завтра Юрій одержить плівку, на тому тижні вона буде в Центрі, разом з фотографіями, котрі зараз непомітно робить Карл – як незаперечний доказ змови американців з німецькими промисловцями, всупереч офіційним деклараціям і домовленості між головами союзних держав.

– Панове, – розпочав нараду фон Вайганг, – наша зустріч і ділова розмова викликана, так би мовити, міркуваннями вищого порядку, сподіваюсь, буде корисна і закладе підвалини майбутнього співробітництва фінансових та промислових кіл Німеччини з нашими американськими колегами. Я не буду говорити про всі відомі традиції Цього плідного співробітництва, якому не можуть перешкодити навіть, будемо відвертими, війни. Мені хотілось лише підкреслити, що ми завжди знаходили і, я впевнений у цьому, знаходитимемо спільну мову. Навіть тоді, коли політики сперечатимуться, а воїни брязкатимуть зброєю. Бо ми – та сила, яка стоїть над урядами і розмовляє на їй одній зрозумілій мові. Уряди можуть бути тенденційні, засліплені ворожнечею; ми – ніколи.

Фон Вайганг на секунду зупинився, глянув на присутніх, та навряд чи зміг зрозуміти, яке враження справив його невеличкий вступ: люди, що сиділи за столом, звикли до всього, вміли добре приховувати свої думки й почуття. На їхніх обличчях не можна було прочитати нічого, крім холодної ввічливості.

Групенфюрер і не сподівався на інше. Продовжував, не підвищуючи тону:

– Саме враховуючи все сказане, я насмілився запросити вас на конфіденціальну бесіду з нашими американськими партнерами. Дозвольте представити: містер Томас Грейн, сенатор, колишній глава адвокатської контори Рокфеллерів, і містер Чарлз Хокінс – представник фірми “Дженерал електрік”.

Томас Грейн – гладкий, з обвислими щоками і м’ясистим носом, чоловік – уважно вивчав присутніх. З деякими був знайомий, бо обмінявся дружніми кивками. Нетерпляче смикав за краватку-метелик, на яку нависали його масні щоки, і відверто зрадів, коли фон Вайганг покінчив з процедурою знайомства.

– Ми – люди ділові, – почав, ще раз смикнувши краватку, і бог нас простить, як, сподіваюсь, вибачите мене і ви, панове, коли називатиму речі своїми іменами. Звичайно, ви розумієте: мою поїздку до вас важко назвати розважальною, особливо, коли взяти до уваги, що мені довелося подолати шлях не лише з Швейцарії до Дрездена, а й летіти з Парижа до Берна. А це, – усміхнувся, – за нинішніх умов шлях не дуже зручний та безпечний.

– Я згадав Париж, панове, – ковтнув води з склянки, – зовсім не випадково. Справа в тому, що перед виїздом сюди я бесідував з кількома особами, щоб виробити спільну думку, або, якщо хочете, платформу американських ділових кіл у переговорах з вами. Назву лише деякі прізвища зацікавлених осіб, від імені яких, зокрема, і виступаю тут. До речі, одна з цих осіб очолює Управління стратегічних служб у Парижі і має можливість безпосередньо впливати не лише е-е… на хід військових операцій. Це Девід Брюс – зять усім вам відомого Ендрю Меллона. Крім нього, до нашої платформи приєднуються сини Моргана – Джуніус і Генрі. Вони консультувалися з старим, а ви знаєте, скільки важить його голос! Альфред Дюпон, я його бачив лише тиждень тому, – також один з ініціаторів моєї поїздки. Я вже не кажу про нащадків “Ферст нешнл бенк” з Бостона Едуарда Біглоу і Кебота Брігса. Вони просили, – кивнув у бік директора Дрезденського банку, – передати вам свої найщиріші побажання.

– Мені приємно чути це, – вклонився той. – А ще приємніше буде побачитися з містерами Біглоу і Брігсом.

– Я з задоволенням перекажу їм ваші слова, – підхопив Грейн. – Але ближче до діла, панове. Мені доручено інформувати вас, що два тижні тому Управління стратегічних служб – і в цьому неабияка заслуга сера Девіда Брюса – подало урядові Сполучених Штатів меморандум з досить втішною для вас, панове, назвою. Як ви дивитесь на неї: “Про економічні наслідки позбавлення Німеччини її важкої промисловості”? Чи не здається вам, панове, що у цій назві є глибокий зміст?

Повідомлення Грейна справило враження. Навіть Краузе, який, здавалося, уособлював німецьку респектабельність, почав перешіптуватися з сусідою.

Грейн підвівся. Вперся короткими руками в стіл, втупив погляд у присутніх.

– Ви можете заперечити, – продовжив, – мовляв, ми ділимо шкуру невбитого ведмедя. Але ж будемо дивитись правді у вічі: війна скоро закінчиться і, на жаль, не так, як би нам хотілося. Невдалий замах полковника графа фон Штауффенберга позбавив нас надії на сепаратний мир, і тепер ми не можемо не рахуватися з наслідками російського наступу та червоною небезпекою не лише для Німеччини.

– І ви говорите це в той час, коли ваш президент і Черчілль заграють зі Сталіним! – не витримав хтось.

– Не сприймайте це всерйоз, – заспокоїв Грейн. – Розбурхались стихії, і зараз не так легко вгамувати їх. Врахуйте світову антифашистську думку, і ви зрозумієте, як нелегко керівникам США. Ця ж обставина є серйозним гальмом і при здійсненні наших планів, панове, і мені не хотілося б малювати все в рожевих тонах. Нам доведеться долати труднощі – і значні труднощі; в тому числі й деяку прямолінійність президента Рузвельта, який схильний до поступок росіянам. Але, панове, перспективи не такі вже й сумні – ми категорично проти так званої деіндустріалізації Німеччини, проблеми, з якою носяться ліберали й комуністи. Ваша справа – наша справа, і лише політичні кретини та наші вороги не враховують, хто свого часу вкладав капітал у німецьку промисловість. Ми не рубатимемо сук, на якому сидимо самі, і наполягатимемо на тому, щоб допомогти післявоєнній Німеччині відбудувати промислові підприємства, розвинути експорт і знайти ринки.

– На яких умовах? – запитав директор банку.

– У кожному конкретному випадку це питання вирішуватиметься самостійно. Та ми можемо вже зараз сформулювати два основні пункти, які повинні стати наріжним каменем нашого співробітництва. По-перше – превентивне місце для американського капіталу в Німеччині. Зрозуміло: німецьким компаніям доведеться залучати іноземний капітал для відновлення економічного потенціалу країни. Наші корпорації сподіваються, що ми, вже маючи солідний досвід співробітництва, плідно продовжуватимемо його. По-друге, вже зараз ми повинні продумати заходи – аби жодні цінні папери, технічні новинки фірм, патенти тощо не потрапили до рук червоних. Ми не можемо зараз передбачити, де саме пройде лінія, котра поділить Німеччину на зони західного та східного впливу, нинішній великий наступ росіян плутає всі карти.

Грейн почервонів і часто облизував засмаглі губи. Роздратовано смикнув краватку, мовив сухо:

– Якщо б не безрозсудлива політика вашого фюрера, становище було 6 більш сприятливе. Наступ в Арденнах – невчасний і, хоч звучить це, на перший погляд, парадоксально, насамперед нашкодив вам – майбутній Німеччині. Якщо б ми зайняли Берлін і вийшли на Одер, то зовсім по-іншому розмовляли із Сталіним.

– А також з нами… – буркнув сивий літній чоловік, що весь час мерзлякувато кутався у вовняний шарф. “Сільман, – згадав Кремер, – віце-президент компанії “Сіменса”.

– Я не розумію вас, – розвів руками Грейн, – невже ви віддаєте перевагу червоним?

– Навіщо ж пересмикувати! – розсердився Сільман.

– Панове, – втрутився Краузе, – ми ніколи не домовимось, якщо не загнуздаємо емоції. І якщо не виходитимемо з беззаперечного факту – як не важко визнати це, – що війну все-таки програємо ми.

– До капітуляції ще далеко, – не здавався Сільман.

– Тут зібрались розсудливі люди, а не пройдисвіти зі штабу фюрера, – пробуркотів Краузе, і ми добре розуміємо, що до чого. Особисто я вважаю умови, викладені містером Грейном, прийнятними,

– Я ще не закінчив, – підняв руку сенатор. – Мене просили попередити вас, що американські монополії, враховуючи наші спільні інтереси, – я підкреслюю це, – і надалі відстоюватимуть розвиток економічного потенціалу Німеччини. На першому етапі після війни, враховуючи небажаний міжнародний резонанс, доведеться обмежитись пунктами меморандуму, про який я говорив. Але ми готуємо пропозиції відносно припинення демонтажу німецьких підприємств. Правда, кілька заводів, – знов розлючено смикнув за краватку, – хоча б для припинення розмов, доведеться демонтувати.

– Якщо вони залишаться до кінця війни, – мовив директор Дрезденського банку. – Ваша авіація починає просто хуліганити…

– Ми не завжди можемо знайти спільну мову з військовим командуванням, – скривився Грейн. – Англійці вважають це відплатою за бомбардування Лондона. Та й у нас, у Штатах, досить наелектризоване повітря. Потрібен час, аби все стало на свої місця. І цей час прийде, панове. Я обіцяю вам – і це не марна балаканина, – що вилучення за рахунок репарацій провадитимуться лише на перших кроках. Ми дозволимо вам необмежений експорт на іноземні ринки, відмовимось від націоналізації промисловості. Все, що зараз пишуть газети з цього питання, – пропагандистське базікання, і йому можуть вірити лише дуже наївні люди.

– Газети формують громадську думку, – зауважив Краузе.

– Ну і що ж! – посміхнувся Грейн. – Ви рахувалися з громадською думкою, коли робили Гітлера канцлером?

– Ось така розмова мені вже подобається! – заявив Сільман, і всі пожвавішали.

Грейн зрозумів: час закінчувати.

– Я прошу вас, – мовив, – усі конкретні питання, пов’язані з нашою сьогоднішньою розмовою, вирішувати з містером фон Вайгангом. Я закінчив, панове.

Підвівся Краузе.

– Ми з вдячністю приймаємо пропозиції сенатора Грейна і наших американських друзів, котрі подають нам руку допомоги.

– Я нагадую вам, панове, що… – втрутився фон Вайганг.

– Ми – держава в державі, – усміхнувся, зрозумівши його, Краузе, – і вміємо зберігати таємниці краще, ніж СД.

Ці слова послужили сигналом до закінчення наради. Роз’їжджалися також непомітно, як і приїхали. їх було чотирнадцять – чотирнадцять некоронованих володарів. Щупальця Цейса, Сіменса, Краузе простяглись по всій Німеччині і далеко за її кордони. Карлові навіть дивно було йти поруч із звичайною, склеротичною на вигляд людиною, прізвище якої було Цейс. Звик чути: найкращі в світі цейсівські біноклі, цейсівська фотооптика… У його батька був цейсівський бінокль, і Карл у дитинстві уявляв собі цього Цейса обов’язково в морській формі на капітанському містку з біноклем на грудях. А тут склеротичний старий, який, до того ж, ще й човгає ногами.

– Вони хочуть перетворити наші фірми на американські філії, – невдоволено буркотів Сільман, закутаний так, що невідомо, як пробиваються крізь пухнастий шарф його слова.

Краузе йшов, постукуючи палицею по бронзових ковпаках гномів. Позіхнув, даючи зрозуміти – старий буркотун набрид усім і не слід сприймати його всерйоз. Але Цейс був не від того, щоб поговорити.

– Як на мій характер, – кинув ущипливо, – краще бути американською філією, ніж не існувати взагалі. Треба все робити вміючи: взяти допомогу і поступитися дещицею. А прийде час, знову станемо на ноги, тоді й поговоримо хе-хе… як джентльмен з джентльменом.

– Я б дав вам Нобелівську премію за мудрість, – не витримав Краузе.

– А для чого вона мені? – зневажливо пирхнув Цейс. – Гроші в мене ще є, а реклама од неї не варта й пфеніга.

– Прекрасно сказано! – засміявся Краузе. – До речі, ви не замислювались ще над одним аспектом: через рік після війни американці зіткнуться з росіянами, їм знадобиться буфер між Сходом та Заходом, і цим буфером стане Німеччина. Ми відродимося з попелу, як птах фенікс, і знов диктуватимемо свою волю Європі.

– Ви помиляєтесь лише в одному, – якось урочисто мовив Цейс. – Не через рік американці зіткнуться з росіянами, а значно раніше. І дай боже, – поклав Краузе на плече кістляві пальці, – аби це сталося якомога скоріше.

Чотирнадцять автомобілів, дотримуючись невеличких інтервалів, виїхали з воріт. П’ятнадцята машина була найскромніша – не потужний “хорх” і не хромований “мерседес”, а звичайний “опель-капітан”. Але в цьому пошарпаному автомобілі їхали хазяї хазяїв. Вони бачили трохи далі, ніж німецькі партнери, і мали можливість диктувати їм свою волю.

– Як ви вважаєте, Чарлз, – запитав Грейн Хокінса, – я не був сьогодні надто прямолінійний? Все ж вони німці, а національне самолюбство – штука до біса складна.

– Національне самолюбство зникає, коли воно загрожує збитками, – зареготав Хокінс.

– Тоді вважатимемо сьогоднішню зустріч корисною. – Грейн заховався в кутку автомобіля, аби перехожі не бачили його обличчя. – Я від’їжджаю сьогодні. А ви?

– Мені треба затриматися. Слід умовитись про передачу нам документів…

– Не поспішайте. Нехай фон Вайганг збирає їх у себе. Транспортування невеличкими партіями може викликати підозру і зайві ускладнення.

– Ваші думки збігаються з пропозиціями помічника фон Вайганга.

– Отже, в нього непоганий помічник. Це той, що був присутній на нараді? Де ви його відкопали?

– Звичайна історія… – поворушив пальцями Хокінс. – Трохи страху, трохи грошей… А хлопчик перспективний…

– Ну, ну… Ви ж у нас людинознавець!

Горст Ульман підняв руку. Грузовик загальмував за кілька кроків, і хлопець спритно скочив на приступку.

– До Дрездена?

– Сідайте, – відчинив дверцята водій. – І пригостіть сигаретою.

Сигарета – справедлива платня за послугу, і Горст дістав цигарник. Даючи шоферові закурити, глянув через заднє вікно кабіни і заспокоївся остаточно: якщо за ним і стежили, то, як кажуть, бувайте – до нових зустрічей…

На протязі тижня Горст міг упевнитися: за ним не слідкують. Він перевірив це за різних ситуацій – хоча б в одній з них гестапівський шпиг виказав би себе. Вчора увечері поділився з Вернером:

– Неймовірно, та факт: гестапо, певно, не цікавиться мною – “хвоста” немає…

“Погано ти знаєш гестапо”, – зрадів Зайберт. Зрадів, бо тепер цей молодик напевне почне діяти. Не такий у нього характер, щоб сидіти склавши руки.

Догадки Вернера були близькі до істини: вчора Горст їздив у Дрезден і дзвонив з привокзального телефону. Після того потинявся по місту і вечірнім поїздом вернувся до селища. Про цю поїздку не обмовився жодним словом навіть Вернерові. І сьогодні, збираючись до Дрездена, мовив байдуже:

– Піду прогуляюсь…

Зайберт зиркнув недовірливо, та розпитувати не став: прийде час, і Горст сам про все розповість.

Молодий Ульман проминув селище і раптом звернув на стежку, що вела до лісництва. Вона в’юнилась між густих кущів, де і взимку можна було легко сховатися. А Горст знав тут мало не кожен кущ…

Коли вийшов на дорогу, був певний, що чужі очі не бачили його. Хлопець пригостив шофера ще одною сигаретою, і той довіз його до потрібної вулиці. Правда, вона була вулицею лише за назвою – жодного цілого будинку: купи цегли, запорошені снігом, бите скло та бруд. І жодної людини, лише попереду, вдалині – одинока жіноча постать.

Горст мимоволі стенув плечима – вважав, що краще було б зустрітися у людному куточку міста: серед натовпу легше загубитись; а тут усе видно, як на долоні…

Біля руїн, з яких стирчала пошматована вибухом колона, постояв. Збирався вже пройти трохи вперед, аби не стовбичити на одному місці, як побачив праворуч чоловіка у військовій шинелі. Визирає з-за стіни і робить знаки.

Ульман переліз через купу битої цегли, перестрибнув глибоку яму. За напівзруйнованою стіною ховався Штеккер.

Фельдфебель навряд чи ризикнув би зустрітися з Горстом, але той подзвонив через кілька днів після розмови Штеккера з Вєтровим, розмови, котра і визначила дальшу долю хлопця. Раз, іноді двічі на тиждень Штеккер пробирався крізь руїни в підвал, де на нього чекав Юрій. Фельдфебель приносив невеличкий аркуш паперу, що вміщувався в мундштуку. Інформація про пересування військ через залізничний вузол передавалась далі каналами, відомими лише Вєтрову. Власне, це й не цікавило Штеккера – він знав, що наступного дня його повідомлення вже розшифрують у Москві.

Фельдфебель допомагав Вєтрову, чим міг. Це він повідомив Юрія про нараду комендантів залізничних вузлів з наступним бенкетом в окремому залі вокзального ресторану. Під час бенкету хтось кинув у кватирку протитанкову гранату – трупи семи офіцерів винесли з вокзалу. Іншим разом Штеккер розповів, що в тупику, під містом чекають на відправку два ешелони з “тиграми”. Вночі налетіли радянські бомбардувальники, хтось посигналив їм, і від “тигрів” залишився лише покарьожений метал.

Вєтров вважав за краще бачитися з Штеккером, а не виймати записки з тайника. Під час однієї з таких бесід Юрій і поскаржився фельдфебелю на нестачу людей: зараз, коли радянські війська наблизились до кордонів рейху, слід активізувати діяльність групи, а надійних товаришів не вистачає.

Тому Штеккер і призначив юнакові побачення.

Вони постояли, причаївшись за стіною. Горст тільки-но зібрався викласти своє прохання, як Штеккер схопив його за руку і потяг за собою. У хаосі битої цегли та пошматованого залізобетону фельдфебель знайшов вузький отвір і, пригнувшись, пірнув туди.

– Ну, яка ж у тебе невідкладна справа? – запитав, умощуючись на дошці.

Горст не сів поруч. Усе кипіло в ньому, він нагадував жеребчика, якого щойно вивели з стайні: переступав з ноги на ногу й сопів.

– Я не можу більше так, дядьку Петере! – кинувся відразу в наступ. – Стояти осторонь, коли настав вирішальний час! Нарешті я маю право на помсту. Ми заховались, як миші в підпіл, і чогось вичікуємо. Батько це розумів і, хоч загинув, та недаремно.

– Стривай, стривай, – зупинив його Штеккер. – На батька не кивай. Він би сім разів відміряв, перше ніж відрізати. А ти відразу – шубовсть у воду! А може, там вир… Роздивитись треба.

– Але ж я роздивився. І не думайте, що гарячкую. Я до вас чого? У селищі а по руках і ногах зв’язаний. Що-небудь трапиться – на кого підозра? На сина Ульмана. То нічого, що за мною зараз не стежать. А коли вони спеціально хочуть приспати мою пильність? Бачите, я все продумав – розумію, що до чого. Але сидіти склавши руки не можу. Ви повинні це зрозуміти.

Випаливши все це єдиним духом, Горст раптом зупинився.

– Ви мені пробачте, дядьку Петере, – мовив за хвилину. – Я, може, щось не до ладу…

– Трохи є. – Навіть не бачачи обличчя Штеккера, Горст здогадався, що той усміхається. – Та я зрозумів тебе.

– Неспокійно мені, – признався юнак. – Стримую себе, а душа бунтує.

– Е-е, хлопче! – перервав його фельдфебель. – Це добре, що бунтує. Було б значно гірше, якби байдужість тебе обняла.

– От-от, – зрадів Горст. – Я знав – ви зрозумієте мене і щось порадите.

– Зрозуміти легше, – розважливо мовив Штеккер, – а порадити…

– Дядьку! – вигукнув юнак. – Ви подумайте, перш ніж відмовляти!

– А я й не збираюсь відмовляти, дурню. Але все це отак от ні з того ні з сього… Пристроїв би я тебе, але ж… – замислився. Нараз спитав зовсім іншим тоном: – Стріляти можеш?

– Ви, дядьку Петере, дивна людина, – з полегшенням засміявся Горст. – Звичайно, для армії я не годжуся, але в разі потреби… У мене ж нема лише пальців лівиці… Дайте автомат, побачите!

Ульман уявив, як тримає в руках зброю, – долоня одразу спітніла… Застрибав автомат, задимів, віялом розсипавши кулі… Зубам зробилося боляче – так стиснув. Видихнув із злістю ще раз:

– І побачите!..

Штеккер запитав:

– Необхідно буде перейти на нелегальне становище. Зможеш?

– Документи?

– Будуть.

– Зможу.

– А мати?

– Ви ж знаєте її! А допомагатиме їй Вернер.

– Хлопчина, з яким ти потоваришував?

– Він живе в нас.

– Фрідріх казав про нього.

– Настроєний проти наці і хоче боротись.

– Тепер багато хто протверезішав…

– Він не з пристосуванців. Чесний і з переконаннями.

– Інвалід?

– Ходить на протезі.

– Шкода, – зітхнув Штеккер. – Хороші люди дуже потрібні.

– Вернер замінить мене в селищі.

– І то може бути, – погодився фельдфебель. – Тепер от що. Мені з тобою не з руки зустрічатись. Прийдеш сюди завтра о третій. На тебе чекатимуть. Скажеш: “Заблукав у руїнах, не можу знайти виходу”. Відповідь: “Повертайте ліворуч, дві сходинки вниз…”

– Дві сходинки вниз… – про себе повторив Горст. – А з ким маю зустрітись?

– То, брате, людина! – з повагою мовив Штеккер. – І у воді не тоне, і у вогні не горить!

– Він висадив завод?

– Багато хочеш знати…

Горст засміявся щасливим сміхом:

– Я зрозумів вас, дядьку. Не пожалкуєте, що рекомендували мене!

– Якби не був певний, не рекомендував би, – буркнув Штеккер. – Тепер давай уперед, я слідом…

Коли Горст повернувся додому, вже смеркло. Вернер лежав на дивані, не вмикаючи світла. Весь день нервував і полегшено зітхнув, почувши Горстові кроки в передпокої.

Ульман увімкнув світло, і Вернер підвівся – скуйовджений, з похмурим обличчям.

– Ти чого? – не витримав Горст. – Захворів?

– Здається, ні… – потер щоки Вернер. – Хвилювався за тебе.

– За мене не треба хвилюватись, – відказав Горст. Скинув шинелю, ліг на тахті. – Стомився я.

Зайберт мовчав очікуючи. Ульман потягся так, що хрумкнули кістки, щасливо засміявся.

– Удача! – мовив. – Неймовірна удача!

– Коли не хочеш казати, не кажи, – ображено чмихнув Зайберт. – А то все манівцем…

– Чудний ти! – вигукнув Горст. – Нема в мене од тебе секретів.

– Чому ж, – вирішив підохотити його Зайберт, – можуть і бути. Справа така…

– Йди-но сюди, – поплескав по тахті Горст. – І дай сигарету.

Закурили.

– Завтра в мене вирішальний день! – Горст прихилився до Зайберта – не міг не поділитися радістю. – Призначено зустріч з одним чоловіком… Ми їм покажемо, Вернере!

– Ми – не те слово, – обізвався той з сумом.

– Що зробиш, і в мене ще можуть бути ускладнення… – помахав Горст скаліченою рукою. – Але, гадаю, обійдеться. – Підставив долоню, наче поклав на неї автомат. – Стріляти можна…

– Невже? – видихнув Вернер.

– Так! – кивнув Горст. Його очі блищали. – Ми їм покажемо!

Зайберт глибоко затягся. Тепер – аби не сполохати пташку!

– Будь обережним, – мовив, поклавши руку на плече Горстові. – Щоб не потрапити до гестапівської пастки…

– Ну, що ти! Там таке місце – зруйнована вулиця за цирком і хід у підвал. Ніколи в житті не помітиш.

Чудова явка. Завтра о третій усе вирішиться.

– А зі мною як?

– Залишишся тут. Роботи вистачить.

– Шкода, без тебе…

– Це вже така справа…

– Я ж не відмовляюсь.

– Ідіть їсти, – зазирнула в кімнату Марта.

– І ти досі не обідав? – здивувався Горст.

– Чекав на тебе.

– Оце друг! – захоплено вигукнув Горст. – Я зараз, лише вмиюсь…

Марта пішла до кухні, і Вернер залишився на самоті. Сидів, відкинувшись на спинку стільця, і думав: чи варто продовжувати гру? Якщо він залишиться в селищі, то, в крайньому разі, знатиме двох – трьох підпільників – і все. А зв’язок з Горстом утратить. Завтра ж можна зловити велику рибу – Вернер не сумнівався, що в молодого Ульмана призначене побачення з людиною, причетною до підземної диверсії. Біс із ними – з підпільниками, одним більше, одним менше… Він наробить галасу на весь рейх. Це ж не кожному вдається – затримати ворожих диверсантів! Про це доповідатимуть фюрерові, і хтозна, може, фюрер зверне увагу на прізвище.

Еміль Мауке – це не так уже й погано звучить!

На сходах Кремер зустрів гарненьку покоївку фрау Ірми. Дівчина кокетувала з ним, пускала бісики при зустрічах, але Карл робив вигляд, що не помічає її хитрощів. Добре пам’ятав сцену в бібліотеці, коли Реханові не довелося довго вмовляти її…

І зараз покоївка глянула на нього відверто заохочуюче. Усміхнулась, показавши бездоганно білі зуби, повідомила:

– Приїхав ваш дядько…

Карл поспішав проминути покоївку і не відразу звернув увагу на її слова. Лише пробігши кілька сходинок, зупинився.

– Що ви сказали, Крісто? – перепитав, хоч тієї ж миті зрозумів усе. Перепитав автоматично, вже знаючи: трапилось непоправне. Серце обірвалось, і похололи кінчики пальців. Та обличчя світилося невимушеною усмішкою.