355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Ростислав Самбук » Крах чорних гномів » Текст книги (страница 4)
Крах чорних гномів
  • Текст добавлен: 9 октября 2016, 12:40

Текст книги "Крах чорних гномів"


Автор книги: Ростислав Самбук



сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц)

Горст поплескав його по щоці.

– Звичайно, помер, але яке це має значення? Краще, правда, коли куля влучить одразу сюди, – тицьнув пальцем юнакові в чоло, – та, на жаль, це від тебе вже не залежить…

Хлопчина злякано відсахнувся, машинально провівши рукою по чолу. Видно, не поділяв Горстової думки, бо тихенько посунувся назад, сховавшись за спинами товаришів.

– Гей! – махнув раптом рукою Горст. – Іди-но сюди, Вернере! Розкажи цим шмаркачам, як ти втратив ногу.

До клубу прямували двоє. Старий Ульман упізнав їх. Правда, юнак уже був без милиць, спирався на товсту палицю з гумовим наконечником, але не впізнати його Фрідріх не міг – настільки вкарбувалась у пам’ять сцена в пивній, коли цей хлопчисько насмілився відштовхнути ротенфюрера.

Юнак ще не звик до протеза: йшов, важко викидаючи вперед ногу і перевалюючись тулубом з боку на бік.

– Що тут відбувається? – обвів поглядом юрбу.

– Виховую шмаркачів, – недбало мовив Горст. – У порядку шефської допомоги керівництву гітлерюгенда. Фронтові спогади і таке інше… Приєднуйся…

– У них все попереду, – юнак витяг зубами сигарету з пачки, – будь-який фельдфебель виховає їх за пару місяців так, що не впізнаєш…

– Але ж наш досвід… – заперечив Горст.

– Облиш, – спокійно зупинив його Вернер, – цей досвід не зберіг тобі пальців, а мені… – постукав палицею по протезу.

– Ви, мабуть, здорово відзначились у бою! – захоплено мовив білявий хлопчина в шкіряній тужурці, – Хрест першого ступеня дають не кожному!

Вернер зміряв хлопчину зневажливим поглядом.

– У тебе є всі шанси здобути такий же, – відповів, – звичайно, коли штани залишаться сухими…

– Го-го! – зареготали навколо. – Оце підчепив!..

Хлопчина почервонів, здавалося, кров бризне з його пухких щік.

– Не думайте, що лише вам пофартило, – сказав з викликом. – І ми битимем ворогів рейху!

– Ти? – глузливо втупився в нього Вернер. – А мама тебе відпустить?

– Мені вже п’ятнадцять років…

– Невже? – Вернер зробив здивоване обличчя. – А я думав – чотирнадцять з половиною…

– П’ятнадцять! – наполягав хлопчина. – І наш учитель казав, що ми вже можемо бути солдатами.

– Нут якщо сам учитель, – іронічно скривився Вернер, – то я піднімаю руки…

Вернер усе більше подобався Ульманові. Було в цьому хлопцеві щось безпосереднє, що відрізняло його від однолітків, вихованих гітлерюгендом: певно, простота поводження і наявність власних думок та суджень. Приваблював також іронічний склад розуму Вернера, – Фрідріх вгадував сильний характер. Не сподобалася йому лише манера мружити очі і спідлоба обдивлятись довкола. У такі секунди Вернерове обличчя загострювалося, а очі ставали колючими.

“Видно, багато пережив, – подумав Ульман, – і трохи озлобився”.

Старий Фрідріх не вважав це за особливу ваду. “Тепер нам усім потрібна невелика дещиця хорошої злості, – розмірковував, – адже боротьба йде не на життя, а на смерть. Гуманізм – справа хороша, та після перемоги, а м’якотілі не перемагають!”

Горст узяв Вернера під руку, і вони попрямували до клубу. Фрідріх гукнув сина.

– Ти коли додому? – запитав, аби щось сказати. Адже знав – Горст звільниться лише після лекції. Він був одним з перших інвалідів, які повернулися в селище, і Магнус Носке, враховуючи його фронтові заслуги, влаштував недавнього солдата до клубу.

– Сьогодні пізно, – кивнув на афішу Горст. – Це – мій батько, – сказав Вернерові. – Познайомся.

Юнак зробив крок до Ульмана, міцно потис старому руку.

– Вернер Зайберт, – представився.

– Я бачив вас нещодавно в бірхалле, – сказав Фрідріх невизначено.

– А-а… Це тоді, коли я побешкетував з п’яним ротенфюрером, – посміхнувся Зайберт. – А я вас не пригадую.

Він примружив очі, і Ульманові чомусь здалося – сказав неправду.

– Я сидів з робітниками в кутку.

– З залізничниками?

– Так.

– Працюєте на вузлі?

– Зчіплювачем.

Юнак оглянув Ульмана з цікавістю. Та, може, це тільки здалося Фрідріхові, бо відразу байдуже відвернувся.

– А це мій знайомий, Фріц… Як твоє прізвище? – запитав Вернер раптом. – Ніяк не можу запам’ятати. Керер? Прекрасно, Фріц Керер. Фронтовик, одержав відпустку після шпиталю і хоче ощасливити ваше селище.

Фріц виглядав старшим за Вернера, мав уже під тридцять. У нього був довгий ніс, худі щоки, куточки губ обвисли – все це робило обличчя витягнутим і сумним. Ліва повіка в нього весь час сіпалася, око дивилось холодно й неприязливо, а праве, з великою чорною зіницею, застигло – здавалось, очі Керера дивляться в різні боки.

У клубі вимили підлогу і постелили в проході між стільцями килимову доріжку. Масивна трибуна височіла над рядами, і старий Ульман уявив, як розпинатиметься на ній невдовзі фашистський лектор.

– Ви прийдете на лекцію?

Ульман не відразу зрозумів, що питання адресоване йому. Але око Фріца дивилося на нього очікуюче, і старий відповів:

– На жаль, у мене робота.

– Кажуть, буде один з кращих берлінських лекторів.

Тепер Ульманові здалося, що Фріц підморгує йому.

– Можливо, – лицемірно погодився, – чорти б забрали ту нічну роботу. Та Горст переповість мені все у деталях.

– Горст – розумник, – Вернер поклав руку на плече його сина, і цей дружній жест розчулив старого. – Коли б усі були такими, як ваш Горст!

– Досить патякати!.. – перервав його молодий Ульман, та Фрідріх зрозумів – син не байдужий до цієї похвали. Що ж, дай боже! Вернер – хлопець хороший, і Горст, може, нарешті матиме товариша.

– Де ви оселились? – запитав.

– Поки що у фрау Фрейсдорф. Поблизу пивної, аби недалеко було, – засміявся Вернер. – Та Фріц кидає мене…

– Не подобається у фрау Фрейсдорф? Але ж у неї пристойний будинок…

– Фріцові не імпонує вік фрау Фрейсдорф, – пояснив Зайберт. – Він вирішив зробити ласку одній справжній німецькій дівчині і подарувати фюрерові ще одного солдата.

– Для чого ж так грубо? – поморщився Фріц. – Вона мені подобається, та і я їй не байдужий. До того ж мені набридли борделі… хочеться чогось чистого… Ну, для душі…

– Особливо припали тобі до душі її стегна, – засміявся Вернер. – Жінка з такими стегнами повинна народжувати здорових дітей!

– А що тут поганого? – заблимав лівим оком Фріц. – Фюрер сказав, що майбутнє Німеччини в здоровому поколінні. Ми з Гертою дбатимемо про рейх…

– Я заздрю вам, – жартівливо вклонився Вернер, – ви знайшли чудовий спосіб довести свій патріотизм!

– Нікому це не заказано, – одказав Фріц так спокійно, що Горст не витримав і зареготав.

– Досить вам, – мовив примирливо, – хто-хто, а Герта на цьому виграє…

– Чому? – не зрозумів старий Ульман.

– Який же ти наївний, тату! В теперішні часи погрітися біля здорового і, – підморгнув, – красивого чоловіка – таке щастя випадає не кожній жінці. Мужчини нині в особливій ціні.

– Тож, дивлюся, ти пізно додому повертаєшся, – насварився пальцем на сина Ульман. – Застарою звичкою і паском можна…

– Так, так… – підлив масла у вогонь Вернер, – тільки паском… Щоб не смів сам лазити до дівчат… А брав з собою товариша…

Усі троє зареготали.

– Жеребці! – вилаявся старий Ульман. – І як не соромно!

– А ви замолоду не грішили? – єхидно запитав Фріц.

– А тобі яке діло? – огризнувся сердито старий, та продовжувати суперечку не став. Вирішив ще зазирнути в бірхалле і попрямував до виходу. У дверях зустрівся з Петером Фогелем. Той поспішав так, що спіткнувся об поріг.

– Чули новину? – запитав і, не чекаючи відповіді, виклав: – Гестапо заарештувало Панкау.

Ульман стиснув пальцями капелюха. Невже взяли Панкау? Може, його вислідили в Празі?

– Якого Панкау? – запитав.

– Невже ти не знаєш Панкау? – здивувався Фогель. – Старого Панкау, аптекаря…

– А-а… – мало не зрадів Фрідріх. Натяг на чоло капелюха. – Котрий бавиться травами?

– За що його? – втрутився Вернер.

Ульман побачив на його обличчі гримасу невдоволення.

– Порушив зону біля підземного заводу, – охоче пояснив Фогель. – Збирав там трави.

– Якого заводу? – перепитав Вернер Зайберт.

Фогель осікся. І чорт його штрикнув вилізти з цим заводом. Правда, всі у селищі знають, що за старими шахтами збудовано підземний завод синтетичного бензину, але ж об’єкт засекречений, і за розмови про нього чекають неприємності.

– Який завод? – забелькотав розгублено. – Я нічого не казав… Адже так, Фрідріху?

– Чорт з ним, з цим аптекарем! – перервав його Фріц. – Заарештували, то й правильно. Нехай старий дурень не вештається, де заборонено.

– Але ж він міг просто заблудити, – заперечив Вернер Зайберт.

– Нікого це не обходить! – не здавався Фріц. – Зона є зона, і кожен повинен дотримуватись порядку. Зараз війна, і суворий порядок – конча потреба. Сьогодні – аптекар, а завтра чортзна-хто.

Ульманові було шкода аптекаря. Він завжди привітно зустрічав робітників і відпускав ліки в борг. Шкода, за порушення забороненої зони старого засудять на кілька років. Зрештою, все залежатиме від гестапо: можуть обмежитись штрафом, суворо попередивши.

Наче відповідаючи на Ульманові думки, Фріц Керер сказав:

– Якщо ця медична, шкапа справді випадково потрапила до зони, їй нічого не загрожує. Потримають для острашки кілька днів у тюрязі й випустять. Але одним аптекарем більше, одним менше – яке це має значення?

– Позавчора, коли тебе пронесло – аж за штани цілий день тримався, ти був іншої думки, – спокійно зауважив Вернер.

– Все одно, аптека не залишиться без якоїсь швабри. Як на мій смак, краще б там сиділо якесь гарненьке дівча. – Фріц скривився, поворушив тонкими безкровними губами і мовив по-блазенськи: “Мені, фройляйн, будь ласка, таблетки від поносу…” А вона: “Ось вам найкращі. Ковтайте на здоров’ячко…” – Зареготав. – Люблю культурне поводження…

Вернер спалахнув:

– Заткни пельку!

– А що?

– Гидко! – мовив Горст, який досі не втручався в розмову.

Фріц здивовано повів очима довкола і розвів руками:

– Ви жартів не розумієте, чи що?

– Гаразд, гаразд, – задріботів Фогель, – це прекрасний жарт, я його зрозумів відразу. Але скажіть, ви справді вважаєте, що провина Панкау не така вже й велика? Невже його відпустять?

– Я нічого не вважаю, – сухо обірвав його Керер. Дивився на Фогеля, і його ліве око сіпалося швидше, ніж звичайно. Ульманові чомусь здалося: злякався чи розізлився. – Звідки я можу щось знати? У вас я людина нова, та й взагалі мене не обходить вся ця історія…

У Фогеля зблід кінчик носа, він одсахнувся від Керера.

– Хочеш випити кухоль пива? – запитав у Фрідріха.

Ульман кивнув.

– Іди, я тебе наздожену. Горст, проведи мене.

– Звідки цей Керер? – запитав сина, коли вийшли на вулицю.

– З Ганновера. Його рідні загинули під час’ бомбардування. Лежав у Дрездені в одному шпиталі з Вернером, і той загітував його провести відпустку в нашому селищі.

– Будь з ним обережний. Не подобається він мені…

– Мені також.

– Постеж за ним. Тільки обережненько. Не дай боже, аби він щось помітив.

– Хо! Ми ж, як-не-як, друзі, – клацнув пальцями Горст, – по-дружньому й постежимо…

– Чому цей Вернер водиться з ним?

– Казав, уже хоче спекатися…

– Гляди, аби не бовкнув щось Вернерові, – насупився старий.

– Ти ще й досі вважаєш мене хлопчиськом!..

– Ні, ти вже жеребець… – нагрозився на сина пальцем Фрідріх. – Та про це ми ще поговоримо!

Горст спробував перевести розмову на інше:

– Тобі сподобався Вернер?

– Я бачив, як він обробив у пивній п’яного ротенфюрера. На таке не кожен відважиться, але ж, – знову насварився пальцем, – жодного слова… Придивляйся до нього.

– Вернер може стати хорошим товаришем. Іноді в нього проривається… Я не стверджую цього, та, по-моєму, він ненавидить фашизм.

Старий зупинився.

– От що, – мовив, стиснувши синові зап’ястя, – нагадую тобі про конспірацію. Без мого дозволу жодного слова, жодного натяку.

– Знову пішло-поїхало… – образився Горст. – Не маленький…

– Але ще зовсім дурний… – Фрідріх ласкаво дивився на сина. Слава богу, хлопець гарний. Трохи гарячкуватий, та хто ж не гарячкує в його віці? Ледь підштовхнув Горста. – Ну, гаразд, іди. Зустрічай свого лектора. В мене ще справи.

Пиво було свіже, і Фрідріх з задоволенням цмулив його маленькими ковточками, аби насмакуватися. Фогель нашіптував щось на вухо, Ульман кивав головою, та не слухав, обмірковуючи події сьогоднішнього дня.

Відвідини ортсгрупенляйтера стривожили старого – лише тепер, поновлюючи в пам’яті розмову з Носке, Ульман зміг оцінити всю серйозність намірів горбаня. Зрозуміло, таку розмову Носке провів не лише з Ульманом, і нема гарантії, що хтось не клюне на щедрі обіцянки ортсгрупенляйтера. А що може бути гірше за удар свого ж брата – ніколи не знаєш, хто й коли його завдасть. Слід передати по ланцюгу: обережність, обережність і ще раз обережність. Жодного зайвого слова. Гестапо продовжує блукати в темряві: випадковий арешт аптекаря – ще одне свідчення цього. Та до якихось заходів вони, звичайно, вдаються.

Невже Фріц Керер агент? А може, не він один?

Ульман неввічливо перервав Фогеля на півслові. Нехай Петер пробачить, та в нього розболілася голова.

Голова й справді була важка. Йдучи додому, старий спробував не згадувати про справи, та неспокійні думки не лишали його. Цей Фріц Керер таки здорово скидається на агента. Тепер, коли він у них на гачку, Керер не такий уже й страшний, але хто ще? Намагався відкинути від себе ці думки – все одно не зможе знайти відповіді. Та знав: вони мучитимуть його і не даватимуть спати…

Ввечері пішов дощ. Марта, яка щойно повернулася з крамниці, сердито бубоніла, а Фрідріх радів. Натягнув важкий брезентовий плащ з каптуром, що зовсім закрив його обличчя, і обережно вислизнув на двір. Коли б Марта вийшла слідом, здивувалася б: старий наче у схованки грався під дощем. Причаївся за рогом будинку, тоді, зігнувшись, перебіг до кущів, що у кінці саду. Рипнула хвіртка, яка вела на городи, і незграбна постать розчинилась у темряві.

Зробивши велике коло, Фрідріх завулками дістався до оселі Георга Панкау. Проминув будинок, завернув відразу за ріг. Там притулився до дерева. Жодного перехожого, лише краплі шурхотять, стікаючи з неопалого ще листя. І все ж Ульман не зайшов до Панкау з вулиці. Крекчучи, переліз через невисокий паркан, стиха вилаявся, зачепившись за колючий дріт, і дістався, ховаючись за фруктові дерева, до будиночка з задвірка.

На кухні хтось порався. Світло через вікно падало на ганок, і Ульман не ризикнув зайти. Дочекався, крізь зуби лаючи дружину Панкау, коли та вимкнула світло, і тихенько піднявся сходинками.

Відчинив сам Георг. Фрідріх втиснувся у вузький коридорчик.

– Заходь, чого зупинився? – привітно всміхнувся хазяїн.

Ульман приклав пальця до губ:

– У тебе нікого нема?

– Нікого. Дружина лягла вже…

– Ти пробач, що завітав, та нема іншого виходу. Сьогодні треба переправити листівки. Давай швидше.

– Почекай….

Панкау натяг куртку й вискочив надвір. Фрідріх чекав на нього хвилин з п’ять. Стояв, привалившись до стіни, і з відразою дивився, як з брезентовика на чисто вимиту підлогу передпокою стікає брудна вода.

Повернувся Панкау. Передав Ульманові дбайливо загорнутий у церату пакуночок.

– Я їх під дровами переховую, – пояснив.

– Спасибі, друже… – почав Фрідріх.

– Може, ти не розводитимеш церемоній? – буркнув Панкау.

Ульман поклав йому на плече руку.

– Зараз треба бути дуже обережним, Георге. Гестапо не подарує вбивства Рапке.

Коротко розповів про останні події.

Георг загасив світло і перший вийшов надвір. Постояв біля хвіртки, лише після цього випустив Фрі-дріха.

Похолодало. Вітер гуляв дрезденськими вулицями, жбурляв жовте опале листя, зривав капелюхи. Карл Кремер дивився з вікна готелю, як вітер кепкував над перехожими. Мав хороший настрій: щойно йому дзвонила фрау Ірма. Запросила на вечір; буде інтимне товариство – можна потанцювати, пограти в карти. Карл з задоволенням прийняв запрошення, але поцікавився, як поставиться до його присутності на вечірці фон Вайганг.

Фрау Ірма розсміялась.

– Ви друг нашого дому, – мовила докірливо.

– Але ж групенфюрер обіймає таку посаду, що не завжди може керуватися особистими смаками…

– Ну, якщо ви вже так, – розсердилася фрау Ірма, – то знайте ж: Зігфрід сам просив подзвонити вам.

– Мене дуже тішить це, але, їй-богу, не можу збагнути, чим заслужив таку шану.

– Не прибіднюйтесь, мій дорогий, ви ж знаєте, Зігфрід ставиться до вас, як до сина. А про, мене дарма й казати…

Поклавши трубку, Карл довго ходив по номеру, смокчучи сигарету за сигаретою. Він помітив – фон Вайганг не те щоб зрадів, побачивши його, але зустрів надзвичайно люб’язно, всім своїм виглядом показуючи, як приємно йому знову бачити племінника свого друга. Така люб’язність здивувала і насторожила Карла, адже навіть раніше, коли Кремер був завсідником їхнього дому, фон Вайганг рідко виявляв йому свою прихильність. Інтуїція підказувала Карлові – за цим щось криється. Запрошення і тон фрау Ірми ще раз підтверджували цю здогадку. Але він ніяк не міг збагнути – що.

Сьогодні на другу годину в Кремера було призначено побачення. Приїхавши до Дрездена, він того ж дня відправив листівку до запитання. Звичайну листівку – з привітами, поздоровленнями та родинними новинами. А позавчора одержав на поштамті відповідь. Лист був сугубо діловий: ювелірові Кремеру пропонували купити столове срібло. О другій годині дня він міг побачити його – вказувалася вигадана адреса. Справжню Карл запам’ятав ще в Москві.

На початку першої Кремер підвівся – закортіло трохи повештатися по Дрездену.

Підставив пружному вітру обличчя, непоспішливо почвалав до Альтштадта. На мосту вітер шмагав так, що йти можна було лише зігнувшись. Але у вузьких і кривих вуличках старого міста йому не було де розгулятися – лише іноді, на перехрестях, підкрадався й кидався на перехожих з подвоєною люттю. Люди піднімали коміри й куталися в шарфи, Карлу ж було чомусь весь час жарко – з насолодою підставляв вітрові груди, ледь прикриті легким шовковим кашне.

Потинявшись понад годину, Кремер завернув у вузьку вулицю з високими будинками, що потемніли од часу. Підняв комір, ішов зігнувшись, без поспіху – мав про запас ще сім хвилин.

Біля брами темного п’ятиповерхового будинку, заховавшись од вітру, стояли два чоловіки. Один у шкіряному пальті, інший – у широкому, демісезонному. Оступилися, коли Карл проминав їх. Чоловік у шкірянці навіть відвернувся, але Кремер устиг вловити його уважний погляд. Чомусь ці двоє не сподобались Карлові, і він прискорив крок. Коли ступив на сходи, почув, як грюкнули двері. Зиркнув скоса: ті двоє йдуть слідом.

Першої секунди Кремер не надав цьому значення – зустрілися двоє мешканців будинку, постояли біля брами, розмовляючи, а тепер повертаються додому. Але згадав погляд того, у шкірянці: чоловік наче вивчав і запам’ятовував його…

Карл уповільнив крок, зробилося холодно, мерзлякувато пересмикнув плечима. А якщо це пастка?

Один з тих, що йшли позаду, засміявся. Кремер зітхнув: здається, він стає полохливим. Якщо кожного перехожого вважати гестапівцем, слід відразу складати зброю.

Четверта квартира на другому поверсі. Двері праворуч. На них повинна бути поштова скринька, з якої стирчатиме журнал у синій обкладинці. Це – умовний знак: усе гаразд і можна заходити.

Ступивши на останню сходинку, Кремер повів оком на двері четвертої квартири. Біла цифра “чотири”, бронзова пластинка з прізвищем і порожня поштова скринька…

У Карла тенькнуло серце. Розгубившись, на якусь невловиму мить зупинився, але наступної секунди опанував собою, байдуже проминув двері і, спираючись на поруччя, ступив на сходи, що вели вгору.

Так, пастка, і він зараз ледь не потрапив у неї. Варто було ще на мить завагатись, і ті двоє вже не випустили б його.

Але чи випустять тепер? Йдуть слідом, стиха перемовляючись.

І знов Карлові зробилося холодно. Отак безглуздо влипнути! Правда, він може подзвонити в якусь квартиру, пробачитись, мовляв, переплутав адресу, але ж ці фокуси їм відомі – в гестапо не повірять жодному його слову, навіть не дуже досвідчений слідчий заплутає його і викриє за кілька годин. І не допоможе ні бог, ні диявол, ані сам фон Вайганг.

А коли обернутися й стріляти? Спробувати прорватися на вулицю? Карл потягся до кишені, де лежав пістолет. Але ж там, у четвертій квартирі, гестапівці. Почувши постріли, вони перекриють усі виходи з будинку.

Третій поверх. Проминувши майданчик, Кремер почав підніматися на четвертий. Ішов, відчуваючи порожнечу в грудях і ледь переставляючи налиті свинцевою втомою ноги.

Ось уже четвертий поверх. Двері з стандартними бронзовими табличками. Боже мій, попереду лише один поверх.

Чи багато кроків залишилося зробити? Цікаво, скільки тут сходинок між поверхами?

Карл спіймав себе на цій думці і мимоволі усміхнувся: за плечима гестапівці, навіть чути їх дихання, а його цікавить, скільки сходинок між поверхами…

Вже минаючи майданчик, глянув на крайні двері і враз зупинився. А якщо?.. Серце застукало гучніше – так, це єдиний шанс на порятунок. Ступив крок уперед і рішуче натиснув на кнопку дзвінка.

І як він одразу не згадав про це? Адже на стіні будинку біля брами бачив вивіску – чорні літери на білій емалі: “Лікар-стоматолог Гюнтер Фольк. 4-й поверх”.

Ті двоє проминули його. Навіть спиною Карл відчув їхні погляди, – повільно почали підніматися на п’ятий поверх. На середині сходів зупинилися, прикурюючи. Карл, схопившись рукою за щоку, байдуже зиркнув на них і ще раз подзвонив. Відчинив низенький лисий чоловічок у білому халаті.

– Прошу, прошу, – заметушився, – заходьте… Кремер переступив поріг. Лікар причинив двері,

Карл сперся рукою на стіну. Лише тепер відчув, чого коштували йому ці останні секунди. Здається, ноги не витримають обважнілого тіла…

– Болить? – по-своєму сприйняв його рух лікар. – Нічого, потерпіть трохи. Роздягайтеся і проходьте…

У приймальні сиділа якась огрядна жінка.

– Сідайте, – кивнув лікар на крісло під стіною. – Зараз я відпущу пацієнта, потім черга фрау. Сподіваюсь, потерпите півгодини?

Карл у відповідь лише кивнув. Сів, втупивши сліпий погляд у журнали на низенькому столику. Він одержав півгодини відстрочки…

За дверима шуміла бормашина, хтось кректав од болю. Чорт, у Карла, як навмисне, ніколи не боліли зуби. Цей тип у білому халаті відразу зрозуміє все і подасть знак гестапівцям. Не треба мати дуже мудру голову, аби збагнути, чому завітала до стоматолога людина, яка симулює зубний біль. Напевно ж знає, що трапилось у четвертій квартирі. Його могли й спеціально попередити, передбачивши таку ситуацію.

Карл визирнув у вікно. Лише тепер помітив: напроти, у під’їзді, стовбичила постать з піднятим коміром. Гестапівці облягли будинок за всіма правилами своєї науки. Отже, у СД здогадуються, кого взяли. Що ж, вони мають рацію: шкурка варта вичинки. Арешт опереткової співачки Марлени Пельц, знають вони чи не знають, хто насправді криється під цим прізвищем, – відчутний удар по радянській розвідці, і ніхто не може передбачити, які будуть його наслідки.

З вікна не видко, чи зайняли гестапівці свій пост біля брами. Напевно – там, що їм робити під дверима стоматолога? А якщо зараз непомітно вислизнути в коридор? Цікаво, чи встигне він вийти з будинку, поки лікар підніме тривогу?

Наче у відповідь відчинилися двері. Стоматолог люб’язно попрощався з пацієнтом і запросив до кабінету жінку.

Карл пересів на стілець біля виходу. Знав, треба перечекати п’ять – сім хвилин, аби гестапівці не звернули на нього уваги. А якщо лікар одразу відпустить цю фрау?..

Втупив погляд у годинник і очима підганяв секундну стрілку. Чому вона так повільно рухається?

Коли минала четверта хвилина, за дверима кабінету загула бормашина. У Кремера відлягло од серця. Навшпиньках вийшов до передпокою. Спокійно, наче був у гостях, одягся. Замок клацнув, як постріл. Затуливши щоку шарфом, швидко збіг сходами. Уже за брамою ледь не зіткнувся з гестапівцями. Пробачився, навмисне кілька секунд постояв, наче вагався – куди йти, і повернув ліворуч. Там, за сотню метрів, майдан і трамвайна зупинка.

Трамвая не було, та Кремер, легко загубившись у юрбі, повернув у перший завулок. Ішов навмання, поки крута вулиця не вивела його до палацу Цвінгер. Лише тут схаменувся і тверезо обдумав ситуацію. Якщо стоматолог зчинив галас, гестапівці, у крайньому випадку, матимуть лише опис його прикмет: середній на зріст, у модному пальті мишачого кольору та чорному капелюсі. Власне, все. Отже, негайно змінити одяг! Підкликав таксі й поїхав до готелю.

Портьє вклонився Карлові ще здалеку.

– Дзвонив ад’ютант групенфюрера фон Вайганга, – повідомив. – За вами вислали автомобіль.

На столі перед фон Вайгангом стояла лита, старовинної бронзи попільничка. Групенфюрер загасив сигарету, спитав люб’язно:

– Чи не бажаєте, мій друже, подихати свіжим повітрям? Я завжди в цей час роблю моціон, і ви можете скласти мені компанію.

Карл Кремер поштиво нахилив голову.

– Я буду щасливий, генерале…

Подумав: “Заради цієї прогулянки, певно, і влаштовано вечірку. Групенфюреру щось потрібно…” Насторожився.

Вийшли на ганок і спустилися до саду. Фон Вайганг звернув ліворуч, де між клумбами й молодими фруктовими деревами починалася вузька, вимощена червоною цеглою алея. Обабіч цієї червоної доріжки стояли, наче вартові, бронзові гноми.

Карлики були точно такі, як їх малюють у дитячих книжках: присадкуваті, в смішних ковпаках і великих черевиках, з довгими бородами. Кремер одразу звернув увагу на цих маленьких чорних чоловічків. З першого погляду вони були схожі один на одного, як дві краплини води. Та це лише перше і поверхове враження. Відливав гномів, безперечно, здібний скульптор: у кожного карлика був свій неповторний вираз обличчя, кожен мав свій характер, кожен дивився на світ власними очима.

Перший гном глянув на Карла підозріливо і наче запитав: що це, мовляв, за нова персона з’явилася на алеї? Зате другий підморгнув і порадив: плюнь на цього старого пройду! В нього розлилася жовч, і він гнівається на весь світ. Третій сміявся – щиро й весело, взявшись руками за боки. Життя явно подобалося йому. Четвертий замислився. Певно, був філософ і навіть не дивився ні на кого, заглиблений у свої думки.

Біля кожного чорного чоловічка Кремер уповільнював крок. Фон Вайганг помітив це.

– Вам подобаються гноми? – запитав. – Їм уже мало не двісті років. Відлиті у вісімнадцятому столітті.

– Чудові. Я не здивуюсь, коли вони зараз почнуть говорити.

Групенфюрер нахилився над гномом. Карлик дивився спідлоба, застережливо піднявши палець.

– Щоразу, – мовив фон Вайганг, – я знаходжу у виразі їхніх облич щось нове. Ну, чого ти сердишся на мене? – дав гномові щигля. – Давайте посидимо, – вказав Карлу на низеньку лавку.

Кремер почекав, поки вмоститься фон Вайганг, і сів до нього трошки боком. Витримав довгий і пильний погляд групенфюрера. Раптом той м’яко всміхнувся, спитав зацікавлено:

– Ви не дуже багато втратили, ліквідуючи справи на Україні?

– Наступ росіян переплутав мені всі карти, – з прикрістю відповів Карл. – Звичайно, я дещо заробив там і перспективи були непогані, але… – розвів руками. – Тепер доводиться починати все спочатку.

Кремерові здалося: задоволена посмішка майнула на обличчі фон Вайганга.

– Кажете, починати все спочатку? – Групенфюрер сидів, затулившись од вітру, і ліниво погойдував носком блискучого чорного черевика. – І що ж ви думаєте робити?

– Мене чекає досить сильна конкуренція, – почав Кремер. – Ювелірні фірми в Німеччині мають свою клієнтуру і міцно зв’язані між собою. Вони повстануть проти новачка, який осмілився розраховувати хоча б на крихти від їхнього пирога. Я не тішу себе ілюзіями, та спробувати все ж доведеться. – Примружив очі і сказав упевнено: – Сил та енергії в мене вистачить, решта залежатиме від фортуни. Сподіваюсь, ви будете клієнтом фірми “Карл Кремер”.

– Дай боже, – зітхнув фон Вайганг. Нараз поклав Карлові руку на плече, сказав доброзичливо: – Мені подобається твій сприт. Так і потрібно в наші часи. Майбутнє за діловими й сильними людьми…

Групенфюрер зробив паузу. Карл мовчав, усім виглядом показуючи, що згоден із словами фон Вайганга. Оцей раптовий перехід на “ти” і порадував, і одразу насторожив його.

– Я лише хотів порадити тобі, – продовжував фон Вайганг конфіденціально, – не поспішати і добре обдумати перший крок. До речі, – запитав, – ти не ділився своїми планами з дядьком?

Карл був готовий до цього запитання. Він знав, що фон Вайганг міг бачитися чи розмовляти по телефону з Гансом Кремером, і тому не став брехати.

– Я не зустрічався з дядьком уже цілу вічність, – пояснив. – З того самого часу, як потрапив у кляте українське місто. Та, думаю, дядькові зараз не до мене. Я не хотів би бути пророком, – мовив і сам злякався своїх слів: все ж розмовляє з групенфюрером СС, – але російський фронт зупинився надто близько від Бреслау…

Фон Вайганг зрозумів його.

– Можеш бути зі мною цілком відвертий, – сказав. – Забудь про моє звання і посаду, мені хотілося б, аби ти бачив у мені лише друга.

– Я завжди відчував вашу батьківську опіку, – відповів Карл украдливо, – і ваші поради та бажання завжди були для мене найціннішими.

Мовив і подумав – чи не пересолив? Та обличчя фон Вайганга розпливлося у вдоволеній усмішці.

– Мені дуже приємно, – вів далі, – що ти саме так сприймаєш мої поради. До речі, недавно я розмовляв по телефону з твоїм дядьком. Він вживає заходів, щоб покласти основний капітал у надійні сейфи. Між іншим, – фон Вайганг майже не змінив тон, – старий Ганс не дуже хорошої думки про твій комерційний талант.

– Дядько все ще вважає мене лобурем, – невдоволено пересмикнув плечима Карл. “Чого ще наговорив старий скнара про мене? – подумав. – Можливо, фон Вайгангові потрібні докази моєї відвертості?” Удав, що вагається, і все ж мовив: – Хоча в дядька є всі підстави для цього. Він ніяк не може примиритися, що я кинув на вітер батькову спадщину. Але ж дядько не знає, що я сам ніяк не можу простити собі цього. Ті гроші ще й як стали б мені у пригоді!..

Групенфюрер подивився на Кремера задумливо.

– Коли я розповів Гансові про твої успіхи, – одповів, – він не хотів вірити.

– Дядько неохоче міняє свої погляди. Для цього йому потрібні вагомі докази.

– А хіба це погано?

– Як-не-як, а прикро, – поскаржився Карл. – Хоч з шкіри лізь, а тебе все мають за хлопчиська й марнотрата.

– Це не смертельно, – поблажливо всміхнувся групенфюрер, – аби не навпаки…

Фон Вайганг знову помовчав, наче збирався з думками, тоді повернувся до Карла і, дивлячись йому просто у вічі, заговорив:

– Я хотів, аби ти був відвертий зі мною. І сам не критимусь від тебе. Звичайно, сподіваюсь на твою скромність…

– Ви можете не сумніватись, – вкинув Карл, – я краще проковтну язика, ніж бовкну хоч слово.

– Вірю тобі, мій хлопчику. Хоча, – мовив жорстко, – у мене завжди знайдуться засоби, аби примусити замовкнути будь-кого!

“Натяк зрозумів”, – подумав Карл, та нічого не відповів, лише схилив голову на знак згоди.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю