Текст книги "Крах чорних гномів"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 18 страниц)

Шофер, побачивши Ерлера, завів машину. Штурмбанфюрер зручно відкинувся на задньому сидінні. Що діяти? Розмова з групенфюрером налякала його, але ж у “Гамбурзі” готують чудові котлети…

Ерлер проковтнув слину.

– У місто! – наказав шоферові.

Карл Кремер відпустив таксі і останній квартал пройшов пішки. Ще здалеку побачив довгу постать Рехана. Руді стовбичив біля входу в парк, нетерпляче поглядаючи на перехожих. Карл помахав йому затиснутими в кулак рукавичками, вказав на ресторан. Руді перебіг вулицю і, не вітаючись, попрямував до дзеркальних дверей.

– Я був кращої думки про вашу чемність, гер Рехан, – усміхнувся Кремер.

Руді зло блиснув очима, огризнувся:

– Свого часу я також вважав вас за порядну людину.

– Але ж взаємна антипатія не повинна заважати справам. Це – перша заповідь ділових людей.

Рехан нічого не відповів, з силою штовхнув двері. Вони зайняли столик у кутку величезного залу. Ресторан був порожній, і Кремер не боявся, що їхню розмову хтось підслухає.

Замовляючи обід, косо поглядав на Рехана. Той сидів наїжачившись. Видно, поза Руді сподобалась Карлові, бо задоволено поплямкав губами і замовив пляшку шампанського. Коли офіціант відійшов, нахилився до Рехана.

– Ви не дуже зраділи, побачивши мене, – сказав спокійно. – Я передбачав це, але, на жаль, не міг відмовити собі в приємності пообідати у вашому товаристві.

Рехан подивився Карлові у вічі важким поглядом, процідив крізь зуби:

– Облиште, Кремере! Краще скажіть, що вам потрібно? Та мушу попередити: я не ворухну й пальцем, аби допомогти вам.

– Не треба так категорично, Руді. Я чомусь певен, що ми домовимось…

Карл побачив, як тремтять пальці Рехана. Значить, злякався. Кремер здогадувався, що Руді боятиметься. Більше того, він твердо знав, що Руді смертельно ненавидить його – і все ж був спокійний. Боячись і ненавидячи, Рехан чіплятиметься за Кремера, бо надто цінує своє життя та благополуччя, аби поставити їх під загрозу. Адже ж добре знає, що чекає на нього, якщо СД дізнається про розписку, котра зберігається в сейфах радянської розвідки. І ще – Руді любить гроші, а сто тисяч марок лише розпалили його апетит.

– Не дивіться на мене так вороже, гер Рехан! – Кремер удавано зітхнув і повторив: – Так, я не помилився – певен, що ми домовимось.

– Ви завжди були надто самовпевнений, Кремере! Рехан налив у фужер мінеральної води, жадібно випив. – Боюсь, на цей раз ви помиляєтесь.

– Я комерсант, Руді, і нюх ділка рідко коли зраджує мене. Скажіть, у вас залишилось щось від тих ста тисяч?

– Яке це має значення?

– Ви не відповіли на моє запитання.

– Ми придбали невеличкий особняк…

– Який треба умеблювати?

– Я не люблю людей, що пхають носа не в свої справи.

– Ви завжди були невихованим типом, Руді. Але бути нечемним з тим, хто хоче вам допомогти!..

– Під три чорти вашу допомогу! Потім не спи ночами…

– Я не вимагатиму від вас неможливого.

– Усі так кажуть. – Рехан розстебнув комір сорочки і знову випив води. – До того ж зараз я навряд чи зможу стати вам у пригоді.

– Бачите, я маю рацію, Руді, – Кремер примусив себе посміхнутись, – ви все-таки ділова людина. Я платитиму вам, в основному, за мовчанку і доброзичливе ставлення до мене.

– Я б не хотів, аби ви втягували мене в якісь авантюри, – сказав Рехан раптом жалісно. – У мене наречена, і я надто люблю її…

– Любіть насамперед себе, Руді, – повчально мовив Карл, – це ніколи не пошкодить!

Рехан глянув на Кремера з повагою:

– Ви здорово граєте свою роль, Карле. Де вас так натаскали?

– Надмірна цікавість ніколи не прикрашала людину… – Карл засміявся. Він виграв свій перший невеличкий бій. Знав, що виграє, мусив виграти, але лише тепер відчув полегшення. Витяг сигарету. Рехан запалив сірника. Прикурюючи, Кремер піймав його запитальний погляд і зрозумів: зараз Руді почне торгуватися. Можливо, він ще показуватиме зуби, але робитиме це для того, щоб набити собі ціну.

Карл запитав:

– Як вам живеться в Дрездені? Я чув, що вілла фон Вайганга стоїть на самотині і там зелена нудьга…

– Це не зовсім так, але доля істини в цьому є. Фон Вайганг багато працює і любить завантажувати своїх підлеглих. Та він не аскет і розуміє, що іноді слід розважитись…

– Багато помічників у групенфюрера?

Рехан іронічно подивився на Кремера. Поторохтів коробочкою з сірниками, недбало кинув її на стіл… Запитав:

– Що вас цікавить, Кремере? Ви підкрадаєтесь до мене, як кіт до горобця. Уся ця розмова нічого не варта, поки я не маю певних гарантій…

– Мені соромно за вас, Руді! Ви не перший день знаєте мене.

– Але ж!.. – заперечливо похитав головою Рехан. Карл підсунув йому пачку сигарет.

– Візьміть, – мовив. – Тут чотири купюри по п’ятсот марок. – Побачивши, як мимоволі посміхнувся Рехан, додав: – Це – аванс.

Офіціант приніс обід, і Кремер схилився над тарілкою. Спідлоба глянувши на Рехана, помітив: той не виймає руку з кишені, куди заховав гроші.

– Ви не відповіли на моє запитання, – відклав ложку Карл. – Чи багато у фон Вайганга помічників?

– На це запитання важко відповісти, – підняв очі Рехан. – Фон Вайганг – особливий уповноважений рейхсфюрера СС Гіммлера, і йому фактично підпорядковані служби СД і гестапо не лише Дрездена, а й навколишніх районів.

– Це загалом… Але ж фон Вайганг, певно, виконує якесь конкретне завдання?

Рехан знизав плечима:

– На жаль, це мені не відомо. У групенфюрера є окрема канцелярія, що розташована у флігелі за садом. Але навіть я не обізнаний з її справами.

– Хто очолює канцелярію?

– Гауптштурмфюрер СС Шрікель. Він з помічниками там і мешкає.

– І все-таки, чим займається Шрікель?

У Рехана опустились куточки губ:

– За надмірну цікавість у нас можна накласти головою. Я не маю бажання лізти туди, де можна обпектись…

Карл проковтнув кілька ложок супу. Витер губи серветкою, відсунув тарілку. Мовив вагомо:

– Тепер доведеться лізти. – Побачивши заперечливий жест Рехана, додав: – Я не вимагатиму від вас неможливого, повторюю. Не треба стрибати вище голови. Але все, що стосується канцелярії Шрікеля і може потрапити до ваших рук, не повинно йти іншими каналами. Запам’ятовуйте все, навіть дрібниці. Ця інформація оплачуватиметься по найвищій ставці.

– Якоюсь мізерією тут не відбудетесь, – косо посміхнувся Рехан. – Риск великий…

Кремер обірвав його:

– Врахуйте, без моєї згоди ви не повинні цікавитись жодною справою, яка не входить у коло ваших службових обов’язків.

– Не думайте, Карле, що маєте справу з закінченим йолопом, – засміявся Рехан. – Я не такий уже користолюбець, і гроші цікавлять мене остільки-поскільки…

– Розумію вас. Так би мовити, задоволення мінімальних потреб. Але ви ніколи не зможете переконати в цьому будь-яку вродливу жінку. А ваша наречена, наскільки мені відомо, навіть дуже вродлива…

– Хільда любить мене, – зробив спробу заперечити Рехан, та заперечення прозвучало непереконливо, – він сам зрозумів це і розсердився. – Зрештою, мої стосунки з Хільдою вас не обходять.

– Звичайно, – примирливо всміхнувся Кремер, – але, турбуючись про вас, я турбуюсь про себе. Це ви можете збагнути?

Рехан нахилив голову.

– От і добре! – Карлові чомусь зробилося весело, він відкоркував пляшку шампанського, оббризкавши вином скатерку. – За вашу наречену, Руді!

Рехан мовчки спорожнив келих.

– Що ви збираєтесь тут робити? – запитав.

– Комерція – моя стихія… – Карл поставив бокал на стіл. – Потроху торгуватиму, можливо, стану акціонером якоїсь перспективної фірми.

– Не морочте мені голову, Кремере!

Карл подивився на Рехана з неприхованою цікавістю. Цей оберштурмфюрер надто знахабнів. Секунду подумав – чи варто відразу поставити його на місце? Вирішив: варто. Сперся ліктями на стіл, уткнувся підборіддям у переплетені пальці, мовив, пильно дивлячись у вічі Реханові:

– Мені не подобається ваш тон, Рехане! Це – перше. По-друге, я не дозволяю вам ставити запитання. Це можу робити я і лише я. По-третє, ми щедро оплачуватимемо вашу роботу, але пам’ятайте – найменша спроба обдурити або зрадити нас стане вашим кінцем. Сподіваюсь, вам не треба пояснювати – чому?

Руді кивнув. Кремер витяг з кишені невеличкий блокнот, розкрив і простягнув Реханові.

– Це – розписка про одержання вами двох тисяч марок, – пояснив. – Розпишіться.

– Мені не хотілося б… – почав Рехан.

– А я не збираюсь питати вашої згоди, – обірвав його Карл.

Рехан мерзлякувато знизав плечима, витяг авторучку з золотим пером і, крадькома озирнувшись, підписався. Для годиться зробив ще якісь помітки в блокноті і лише після цього повернув його Карлові. Налив собі повний келих, та ковтнув лише раз. Покрутив келих, взявшись за високу тонку ніжку.

– Отже, так… – протягнув невизначено.

– Саме так, – ствердив Кремер. Відкинувся на спинку стільця, випростав під столом ноги. – Як почуває себе фрау Ірма?

– Вона кілька разів згадувала вас. Чимось припали до душі, – криво посміхнувся Рехан, – Ну що ж, вона – молодиця в соку…

– Облиште, – гидливо поморщився Карл, – самі ж не вірите в це…

– Недовідомі шляхи господні!

– Саме тут усе відомо! – розсердився Кремер. – Але я питаю вас зовсім про інше. Чи не здивувало її моє раптове зникнення?

– Фрау Ірма просила мене розшукати вас. Я дзвонив у магазин, і мені відповіли, що ви кудись терміново виїхали. Звичайно, я знав куди, – примружив очі Руді, – та не знайшов за потрібне розголошувати це. А потім почався наступ росіян, і нікому ні до чого не було діла. Фрау Вайганг вилетіла військовим літаком у перший же день. А ми з шефом трималися до останнього. – Обличчя Рехана потемнішало. – Було якесь шаленство!.. За два дні російські танки увірвались у місто!..

– Вони скоро будуть тут, Руді, – мовив Карл упевнено.

Рехан вимучено усміхнувся.

– Я ніяк не можу призвичаїтися до думки, – промимрив, – що об’єктивно сприяю вашій перемозі.

– Мине зовсім небагато часу, – пообіцяв Карл, – і ви дзвонитимете про це на всіх перехрестях. Правда, навряд чи згадуватимете про деякі суми, що їх одержали, так би мовити, для заохочення.

– Але ж, – спробував вколоти Рехан, – матеріальна зацікавленість не відкидається і вашим суспільним ладом…

– Ну, ну, Руді! – зсунув брови Карл Кремер. – Я прошу вас не забуватись!

– Та й ви не будете заперечувати, що також одержуєте винагороду…

Карл перегнувся через стіл. З ненавистю глянув у зеленкуваті, з великими зіницями, очі оберштурмфюрера. Гнівні слова готові були зірватися з язика, та вчасно опам’ятався.

“Чорт з ним, – вирішив, – нехай думає, що хоче. Все одно його не переробиш”.

– Не будемо сперечатися, гер оберштурмфюрер, – наголосив на останньому слові. – Коротше, можете повідомити фон Вайганга, що ми з вами випадково зустрілися в місті і відсвяткували цю приємну зустріч. Фрау Ірмі дзвонитиму сам. Сподіваюсь, завтра побачимось у вітальні групенфюрера.

Рехан кілька секунд дивився на Карла не відповідаючи. Обмірковував, як краще вчинити – застерегти цього пройду чи нехай борсається, як може? Але ж, якщо він тонутиме, потягне за собою і його, Рехана.

Сказав рішуче:

– Будьте обережні з гауптштурмфюрером Шрікелем. Він обнюхує за півкілометра кожного, хто наближається до фон Вайганга. Крий боже, щоб у нього виник хоча б найменший сумнів щодо вас. Він піде по сліду і докопається, хто ви…

Карл зітхнув:

– Думаю, ви переоцінюєте цього Шрікеля. Та все ж, чи нема в нього якихось вразливих місць? Скажімо, схильність до жінок? Він не п’є?

Рехан похитав головою:

– Не людина, а суцільна доброчесність. Хоча на його місці і я був би таким.

– Чому? – вирвалося в Карла.

– Я не можу стверджувати цього, але чув: у біографії Шрікеля – якась темна пляма. Він з прибалтійських німців, і батько чи брат залишився у вас та активно працює на комуністів.

– Не думаю, що це могло б пошкодити йому, – задумливо протягнув Кремер.

– Не знаю, не знаю… Можливо, ці чутки нічого й не варті. Та Шрікель неохоче згадує свою молодість. Я колись спробував було розпитати його про Ригу – відмовчався.

– Мабуть, усе це пусте, – заперечив Кремер. – На таку посаду, як у нього, людей з плямами не допускають.

– Я не можу нічого довести, – мовив Рехан раптом зі злістю, – розповів вам те, що чув…

Аж почервонів. Кремер здивовано глянув на нього і все зрозумів: Рехан заздрить Шрікелю. Заздрить, бо Шрікель відсунув його на другий план, зайняв місце, на яке розраховував Руді. Що ж, на цьому можна зіграти.

– Дай боже, аби ваші припущення виявились небезпідставними, – мовив якомога бадьоріше. Хитро зиркнув на Рехана й додав: – Тоді ми разом прочитаємо відхідну молитву гауптштурмфюреру Шрікелю. Не знаю, як ви, а я зроблю це з задоволенням. – Покликав офіціанта. – Рахунок…

Рехан потягся за гаманцем. Карл зупинив його рішучим жестом:

– Сьогодні плачу я. В честь нашої зустрічі.

Будиночок Ульмана стояв на пагорбку, з якого відкривалася перспектива селища: прямі вулиці й дахи, дахи між клаптиками садків та городів.

Будиночки в селищі здебільшого стандартні, з дешевих блоків. Дехто прибудував біля ганку скляну веранду – влітку тут чудово спати: все ж якесь повітря і садок навколо… Колись Ульман також мріяв про веранду, та ніяк не міг зібрати грошей. Строки будівництва все відсувались, а потім почалася війна.

Сьогодні Ульман ішов у нічну зміну – день видався вільний, і старий заходився обкопувати на зиму фруктові дерева. Не поспішав: не сад, а сміх – шістнадцять дерев…

Встромляючи лопату в м’яку землю, Ульман тихенько муркотів пісеньку, яку любила наспівувати в кухні Марта. Ото б здивувались товариші, почувши, як завжди мовчазний і похмурий Фрідріх розспівався. Важко повірити: старий буркотун – і сентиментальна пісенька. Але ж лопата так легко врізається в грунт, а ранок такий прозорий, і пісенька така мелодійна… Ульман навіть чортихнувся: клятий мотивчик, прив’язався – не відчепиться…

Старий присів на лавку під. грушею, витяг сигарету, акуратно переполовинив і закурив.

Здається, все заспокоїлось. Гестапівські шпиги вже не стовбичать біля диспетчерської, на прохідній і в депо. Все-таки грубо працює гестапо, – агентів розпізнавали навіть робітники, що не мають жодного відношення до організації. Одного, що прийшов у депо під личиною монтера, “випадково” так притисли вагонеткою до стіни, що ледь віддихався. Ще й посміялися – треба знати техніку безпеки й не лізти, куди не слід.

Ульман легко зітхнув і замуркотів – знов той клятий мотивчик. Взяв сокиру й заходився поправляти паркан біля хвіртки. Давно вже слід було оновити його – дошки залишавіли, потріскалися, – та де візьмеш лісу? Зрештою, справа не в ремонті – старому захотілося побавитися дзвінливою й замашною сокирою: хоч уже й за шістдесят і голова сива, та руки ще міцні, аж грають…

Попрацювавши кілька хвилин, Ульман встромив сокиру в колоду, що лежала біля паркана. Щось стурбувало його – аж закурив сигарету, залишену на післяобідній час. Викурив за кілька затяжок, акуратно притоптав недопалок і знову взявся за сокиру. Тепер уже. не наспівував, в очах згас веселий огник. Обтесував дошку й лаяв себе. Розспівався, як хлопчисько, – зрадів, що все обійшлося. Забув, як колись його попереджали досвідчені товариші: часто спокій буває оманливий, гестапівці створюють ілюзію безпеки, намагаючись притупити їхню пильність, а без пильності не зробити й кроку.

Ульман умів зважувати кожний крок. Певно, саме тому й тримається їхня організація – вже скільки років і в яких умовах! Навіть необережне слово загрожувало провалом, а вони вистояли. І не лише вистояли, а продовжували боротися. Щоправда, не обійшлося й без втрат, і остання – Штурмбергер. Та ядро організації збереглося. Невеличке це ядро, зате міцне, – кожному товаришеві Ульман довіряв, як собі. І все ж, довіряючи, жодного разу не зрадив найсуворіших правил конспірації – про належність старого Фрідріха до організації знали лише кілька чоловік. У селищі його мали за відлюдкувату, з дивацтвами людину, а дехто навіть вважав трохи пришелепуватим. Ульманові ця слава на руку – він сам сприяв поширенню таких чуток і з задоволенням помічав, як зневажливо дивилося на дурнуватого зчіплювача начальство.

Фрідріх переїхав у селище за кілька тижнів до путчу і не встиг навіть познайомитися з місцевим партійним керівництвом. Це відбилося на його долі. Партія пішла у підпілля. Всі документи, з яких націсти могли б дізнатися про належність Ульмана до партії, були знищені, і Фрідріх одержав завдання створити підпільну організацію на залізничному вузлі.

З того часу минуло десять років. Десять років, балансування над прірвою…

Іноді Ульманові не спалося ночами. Лежав з розкритими очима і все думав, думав… Поруч важко дихала Марта. Стара вже стала його завжди весела й добра Марта. За п’ятдесят перевалило. Та Фрідріхові вона завжди здавалася молодою – не помічав ані зморщок на обличчі, ані сивини. Марта завжди розуміла його і вміла підтримати душевну рівновагу та спокій. А щоб він робив, коли б ще й дома не мав спокою?..

Лежав і думав. Про товаришів, яких штурмовики брали вночі просто з ліжок. Хто з них зараз живий? Одних розстріляли в тюрмах, інші – за колючим дротом.

Невже це його Німеччина?

Якось Ульману довелося побувати в Берліні на мітингу, де виступав сам фюрер. Рев натовпу і тисячі піднятих рук. Зіг хайль!.. Зіг хайль!.. Істеричні вигуки жінок, несамовите горлання чоловіків… Божевільні очі… Зіг хайль!.. Зіг хайль!..

А здається, лише вчора йшли гамбурзькими вулицями з піднятими кулаками. Рот фронт!.. Рот фронт!.. Тисячі й тисячі піднятих міцних кулаків!

Боже мій, що сталося з батьківщиною?..

У такі хвилини Ульманові було нестерпно боляче. І він вгамовував цей страшний біль, до крові кусаючи пальці.

Сам не знав, звідки бралися сили після таких ночей. І все ж ішов на роботу, люб’язно вітався з вахтером, який один з перших вступив у штурмові загони, спокійно дивився на павучу свастику…

Що тримало його? Може, короткі розмови з товаришами, а може, впевненість, у тому, що робить? Але ж для кого він робить і коли воно прийде?

Іноді Ульман почував себе мікроскопічно малою частинкою в цьому морі піднятих рук і божевільних очей – холодна зневіра вповзала у серце, і волосся від жаху піднімалося на голові. Тоді починав думати про товаришів – машиніста Клауса Мартке, стрілочника Ялмара Шуберта, старого шахтаря Йоганна Нітрібіта… Не ті, що горлали “хайль”, а вони – Ялмар і Йоганн – справжні німці, і треба мати ясний розум, аби зрозуміти це. Зрештою, серед тих – тисяч і тисяч – більшість не відає, що творить. Колись вони зрозуміють це, та страшним буде похмілля…

Фрідріхові знов захотілося курити, але пересилив себе: розкис, як дурне дівчисько. Адже ж відразу слід було збагнути – у спокої, що, здається, настав у селищі, і криється небезпека. Певно, гестапівці щось придумали – не можуть вони подарувати листівки та вбитого агента.

До речі, як же бути з листівками, що їх привіз з Чехословаччини Панкау?

Ульман вирішив: з Панкау він зустрінеться ввечері сам. Георг Панкау – один з небагатьох, котрі знають, хто такий насправді старий Фрідріх: разом, десять років тому, створювали підпільну організацію. Не вірити Панкау – не вірити собі, і все ж не вільно йти до нього додому. Вони навіть на роботі, зустрічаючись, не розмовляють, лише мимохідь здоровкаються. Та листівки не можуть більше лежати. Сьогодні пакунок треба заховати в тайнику біля кладовища старих вагонів, а завтра їх переправлять далі – листівки адресовані солдатам і повинні потрапити до військових ешелонів.

До того ж треба нагадати товаришам – спокій у селищі оманливий…

Ульман опустив сокиру. Біс з ним, з парканом, краще він подасться до центру: ввечері в клубі виступатиме лектор з Дрездена, кажуть, якийсь націстський бонза, – слід подивитись, що там робиться.

– Хвилинку, гер Ульман!

Це його? Озирнувся здивовано, адже ж на вулиці не було нікого.

– Добрий день… – З-за паркана висунулось обличчя, зрите зморшками. Уважні очі дивляться допитливо, з-під коричневої партійної форми випинається горб.

– Добрий день… – Ульман зупинився, спідлоба дивлячись на горбатого. Цей тип завжди наче підкрадається до людей. Ішов, мабуть, попідтинню, тому Фрідріх і не помітив його.

– Я хотів би побалакати з вами, гер Ульман.

Фрідріх мовчки вказав на двері будинку.

– А Марта вдома? – посунувся до хвіртки горбань.

Ульман кивнув.

– Хороша погода. Може, посидимо в садку?

Фрідріх, не відповідаючи, повернув до груші, де стояла лавка, підняв лопату, звільняючи місце для гостя.

Думав: який вітер заніс до нього ортсгрупенляйтера? Цього пройдисвіта, який завжди знає, де пахне смаленим?

Колись Магнус Носке був комірником у депо і навіть користувався серед робітників популярністю – дивився крізь пальці на випадково зіпсований інструмент, ішов на всілякі дрібні потурання слюсарям і токарям. Ніхто й не здогадувався, що горбань Магнус – член націонал-соціалістичної партії. Дізнались про це лише тоді, коли Носке призначили ортсгрупенляйтером.

Те, що Магнус Носке – розумний і серйозний ворог, Ульман знав давно. Він вів з ортсгрупенляйтером своєрідну гру, добре усвідомлюючи, що один неправильний хід у цій грі може йому багато коштувати. Власне, Фрідріх нічого не робив, лише намагався всіма способами утвердити Носке у думці, якої дотримувалась більшість мешканців селища: він, Фрідріх Ульман, – старий дивак, людина розумово неповноцінна, людина, котра не цікавиться нічим, окрім роботи та пива.

Ульман розумів – якщо Носке розгадає його, то насамперед поставить перед собою запитання: для чого старий дивак морочить усім голову? Від цього запитання до правильної відповіді небагато, і хто-хто, а Магнус Носке знайде відповідь.

Ортсгрупенляйтер сів на лавку, незручно спершись горбом на грубо пофарбовану спинку. Фрідріх стояв перед ним, втупивши погляд у землю.

– Сідайте, гер Ульман, – привітно мовив Носке, поплескавши долонею по дошках лавки.

Фрідріх глянув на Магнусову руку – білу, з довгими пальцями й жовтими нігтями. “Як у мертвяка”, – подумав. Рішучим жестам встромив лопату в землю біля самісіньких ніг Носке – аж той відсахнувся, – і сів поруч.

– Ви до мене? – запитав, намагаючись усміхнутися.

– А до кого ж? – спочатку здивувався ортсгрупенляйтер, та, згадавши, з ким має справу, мовив м’яко: – Звичайно, до вас, мій друже. Йшов мимо, давай, думаю, завітаю до старого Ульмана. Може, і в нього є діло до нас. Може, потребує якоїсь допомоги?

Вичікувально подивився на Фрідріха.

Ульман не відповів. Кілька секунд панувала тиша, лише чути було лебеніння води в канаві на вулиці.

– Не будете ж ви допомагати мені лагодити паркан? – раптом запитав Ульман. – Чи обкопувати дерева? Все селище померло б від заздрощів: сам ортсгрупенляйтер працював у саду в Ульмана!..

– Я мав на увазі інше, – зверхньо посміхнувся Носке. – Вашому синові не потрібні ліки? Я можу це влаштувати…

– Рана в нього загоїлась, – буркнув Ульман.

Носке похитав головою.

– Ваш син пролив кров за велику Німеччину, і це згодом відплатиться йому.

– Це був його патріотичний обов’язок! – з гордістю мовив Ульман, напружено обмірковуючи, для чого з’явився тут цей лис у коричневій сорочці? Зрозуміло, не для благодійності. Може, гестапо натрапило на якусь нитку й намагається розплутати клубок? Та гестапівці навряд чи б відкрито використовували ортсгрупенляйтера – це лише б насторожило підпільників. А якщо Носке взявся за цю справу з власної ініціативи?

Так і не знайшовши відповіді, Ульман зітхнув. Зрештою Носке, як не крутитиме хвостом, відкриється. Коли вже прийшов, відкриється.

Ортсгрупенляйтер витяг з кишені масивний срібний цигарник, розкрив перед Ульманом. Старий насторожився. Якщо Носке пригощає сигаретами, справа серйозна.

– Я гадаю, Фрідріху, – якось непомітно Магнус перейшов на “ти”, – що для тебе давно вже час підшукати якусь більш пристойну роботу. Людина з твоєю головою, – продовжував, ледь помітно іронізуючи, – заслуговує на більше, ніж зчіплювати вагони…

Ульман, наскільки міг, зобразив на обличчі задоволення. “Ого! – подумав. – Багатообіцяючий початок”.

– Але ж, – вів далі Носке, – ми повинні мати докази і твоєї спритності та відданості. – Певно, вирішив не церемонитись з цим пришелепуватим Фрідріхом і відразу взяти бика за роги. – Ти повинен довести свою любов до фюрера й рейху.

– Як? – коротко запитав Фрідріх.

Носке з цікавістю подивився на старого. Ульман зіщулився – здавалося, хитрі оченята наскрізь просвердлили його. Але тільки здалося, бо наступної миті Носке присунувся до Фрідріха, зашепотів, гаряче дихаючи старому в підборіддя:

– У нашому селищі є вороги фюрера. Вони хочуть, аби ми програли війну. Тобі не траплялися їхні листівки?

– Ні, – витримав пронизливий погляд Фрідріх, – не траплялися.

– Вони ненавидять усіх справжніх німців, – продовжував пошепки ортсгрупенляйтер, – особливо тих, які чогось варті! – наголосив і запитав раптом: – Ти нічого не чув про смерть Рапке?

– Дурень, поліз під вагони, – Ульман хрьопнув кулаком по лавці. – А вагони в нас, – дурнувато всміхнувся, – котяться…

– Хе… хе, – реготнув Носке. – Кажеш, котяться. Але ж, – зробив таємниче обличчя, – ти не чув, може, хтось з робітників каже: так, мовляв, йому й треба, цьому Рапке?..

“Ого, куди націлився”, – подумав Ульман. Нараз йому зробилося весело. Якби Носке хоч на мить уявив, з ким насправді розмовляє! Цікаво, який би в нього був вираз обличчя?

Фрідріх туди-сюди глипнув очима, нахилився до вуха ортсгрупенляйтера, прошепотів:

– Чув…

– Що ж? – стрепенувся той.

– Кажуть: так і треба… Цей Рапке нехтував правилами безпеки…

– Хто казав?

Фрідріхові здалося – вухо Магнуса Носке заворушилося від нетерпіння.

– Інженер Герлах… – назвав прізвище начальника депо.

Носке розчаровано шморгнув носом: кого-кого, а Герлаха запідозрити важко – старий член СА.

– Певно, так воно і є, – мовив, удаючи байдужість. – Інженер не збреше.

– Поважна людина, – погодився Ульман.

І знову Фрідріхові здалося, що горбань дивиться на нього з якоюсь особливою цікавістю. Витримав погляд гострих пронизливих очей. Сказав якомога відвертіше:

– Чому ви так дивитесь на мене, ортсгрупенляйтер? Невже я не догодив вам?

– Чому ж… – Носке потарабанив довгими пальцями по Ульмановому коліну. – Мені завжди приємно розмовляти з розумною людиною.

– І мені… – Фрідріх заховав іронію в широкій посмішці.

– Бачиш, розумні люди завжди порозуміються! – з радістю вигукнув Носке. – Я чекав цього і щиро жалкую, що раніше так рідко зустрічався з тобою.

– Для мене це честь! – Ульман пошкрябав усією п’ятірнею підборіддя і запросив: – Заходьте до мене частіше. Може, хочете чарку шнапсу?

– Не треба, – затримав його ортсгрупенляйтер. – Іншим разом… Я навідуватимусь до тебе. – Озирнувся на всі боки. – А ти дивись і слухай. Можливо, почуєш щось про листівки чи взагалі – хтось незадоволений… Тоді відразу до мене…

– Угу! – ствердив Ульман і так поплескав своєю величезною рукою по плечі горбаня, що той відсахнувся.

– Ведмідь! – зло блиснув очицями, та відразу опанував себе. – А сила в тебе того… ще є… – мовив з повагою. – То ми домовились?

Ульман кивнув. Дивився, як обережно ступає Магнус Носке між грядками, аби не забруднити блискучі чоботи, Плюнув йому вслід. Відчував гидливість до цього незугарного чоловіка з довгими, до колін, руками – і знівеченим тілом під коричневою сорочкою. Ульман ніколи б не дозволив собі навіть у думках покепкувати з фізичної вади1 людини, навпаки, завжди симпатизував людям, обділеним природою, але тут не міг перебороти себе. Носке нагадав йому тарантула. Хоч Фрідріх ніколи й не бачив тарантула, але саме таке порівняння чомусь виникло в нього.

Добре, що ортсгрупенляйтер не озирнувся цієї миті, – на обличчі Ульмана прочитав би багато. Коли ж причинив за собою хвіртку й глянув з-за паркана, Фрідріх оговтався – усміхався і навіть привітно махнув рукою на прощання.

Знову довелося викурити незаплановану сигарету: старому треба було зібратися з думками. Стояв кілька хвилин, спершись спиною на грушу, потім гукнув Марту, аби винесла піджак, і непоспішливо попрямував до центру селища.

Біля клубу ще здалеку побачив сина. Горст стояв в оточенні юнаків і, певно, розповідав щось, бо розмахував рукою.

Ця звичка жестикулювати, розмовляючи, завжди дратувала старого Ульмана і принесла Горстові їв дитинстві багато неприємних хвилин. І все ж викорінити її Фрідріхові не вдалося – Горст був упертий ’ хлопчисько, і гримання батька лише пробуджували в нього підсвідомий опір.

Ульман зупинився за кілька кроків від молоді, ставши так, аби син не бачив його, а він сам міг чути кожне Горстове слово. Удав, що розглядає вітрину магазину.

Розмова точилася навколо вчорашньої кінохроніки, присвяченої операціям вермахту в Польщі. Фрідріх скоса зирнув на сина, і обличчя його мимоволі розпливлося в гордовитій усмішці. Що не кажи, а хлоп’я виросло розумне: розповідає так, що навряд чи сам Гіммлер причепився б до нього, – і в той же час не без задньої думки. Знає, хто його слухає, – хлопчаки, котрі не сьогодні-завтра підуть в армію, – і навмисно згущує фарби. Зовні Горстові слова звучать цілком патріотично – солдат вмирає, не злякавшись смерті, – та варто уважно глянути у вічі слухачів… Мабуть, не дуже їм хочеться вмирати…

А Горст уже перескочив на власні фронтові спогади. Старий усміхнувся: послухаєш хлопчиська, і незрозуміло, що б робив бідний рейх без такого солдата!

А ті розкрили роти… Та й як не слухати, коли Горст Ульман воював мало не рік у Росії. Там, десь біля Дніпра, йому відірвало пальці на руці. Але що таке пальці, коли груди прикрашає залізний хрест другого ступеня – найзаповітніша мрія усіх п’ятнадцяти– і шістнадцятирічних!

Горст усе розмахує та розмахує руками. Цікаво, куди він гне?

– Без руки чи ноги, – просторікує, – я ще солдат. То дурниці, що мене списали в тил. Коли росіяни підійдуть до кордонів рейху, такі, як ми, ще згодимося…

Ульман задоволено примружився. Непогано мовив хлопчисько: може, хтось і замислиться – війна все ближче посувається до кордонів Німеччини, і що чекає рейх, коли виникне потреба навіть у безруких солдатах?

– Але ж, – веде далі Горст, – у руку рідко коли влучають. А якщо куля не зачепить кістки, то це взагалі, – зневажливо хитнув головою, – не поранення. Справжня рана – це коли в груди чи в живіт. Правда, після такої мало хто одужує, та це ніколи не лякало солдатів фюрера!..

Хитрий цей Горст: розповів, як умирав у шпиталі сусіда по ліжку – унтер-офіцер. У нього була важка рана – в живіт. П’ять днів мучився в агонії, зчорнів. Уже несло від нього мертвечиною, а скрипів зубами й кричав, що хоче жити. Тільки жити! А для чого?..

Горст повчально підняв палець:

– Певно, хотів повернутись на фронт! Правда, іноді лаяв свого ротного командира, та, гадаю, робив це несвідомо…

– Він вижив? – злякано запитав хлопчак років п’ятнадцяти з задерикуватим, як у півника, чубом.