Текст книги "Крах чорних гномів"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 18 страниц)

Рехан перехилився через столик, зазирнув Карлові просто у вічі.

– Ви не вірите мені, – насварився пальцем Кремер, – але даремно… Тепер ми спільники, і без довір’я нічого не вийде…

Рехан відвів очі, потягся за келихом.

– Вип’ємо за довір’я!

– Ви неможлива людина, Руді. – Карл двома ковтками спорожнив чарку. – Поки що не було підстав сумніватися в моїй правдивості, а от ви…

Рехан невдоволено гмикнув.

– Ви мстива людина, – шморгнув носом. – Навіщо згадувати минуле?

– Забув… забув… – відказав Карл, жартівливо піднявши руки. – Здаюсь на милість переможця!

– Зап’ємо мирну угоду? – запропонував Рехан.

Карл п’яно махнув рукою.

– У мене завтра важливе побачення, та заради такого випадку…

– До завтра ще встигнемо проспатись, – Рехан підсунув Карлові келих. – Тепер, коли Ернестіна далеко, можна й розвіятись…

– Якби дівчина, – з жалем мовив Карл, – а то – ділове побачення…

– Від мене ви могли б і не критися, – добродушно засміявся Рехан, та Карл помітив, як почервоніли в Руді вуха.

– Я й не криюсь. Завтра в мене зустріч з містером Сеттонсом – росіяни наступають так швидко, що вже час вживати рішучих заходів.

– Устигнемо… – заспокоїв Рехан і, ніби між іншим, запитав: – Де призначено зустріч?

– О третій поблизу трамвайної зупинки на Альтмаркт. Якраз напроти кройцкірхе. – Карл на мить зупинився, наче потверезішав, і зміряв Рехана підозрілим поглядом. – Для чого це вам потрібно? Хочете стежити за мною?

– Ви що, з глузду з’їхали?

– Ой Руді, Руді, – знов насварився на нього Карл, – ви дуже хитрий, але вам не перехитрити мене. Джон Сеттонс не розмовлятиме з вами.

– На біса мені здався ваш Сеттонс, – буркнув Рехан, – тим більше, що я його ніколи не бачив…

– Думаєте, він мені потрібний? – насупився Кремер і тут же з п’яною відвертістю пояснив: – Сеттонс чекатиме в чорному “опель-капітані”… Вип’ємо ж за здоров’я наших американських патронів!

– Вип’ємо, – без вагань підняв келих Рехан, – за ваше майбутнє!

“Тепер він вигадає якусь причину, щоб піти, – подумав Карл, спостерігаючи, як обережно ставить свій келих Руді. – Здається, я ніде не переграв”.

Оберштурмфюрер посидів ще кілька хвилин і подзвонив по телефону. Карл прикинувся, що куняє над келихом, але коли Руді спробував непомітно зникнути, зупинив його.

– Викликає фон Вайганг, – збрехав Рехан, вказуючи на телефон.

– Хто такий фон Вайганг? – пробелькотів Карл. – Наш спільник – і все! – Підняв чарку, та не втримав – на підлозі дзенькнули кришталеві бризки. – Так, наш спільник… Налийте мені ще, спільнику!

– Вам треба заснути! – розсердився Рехан.

– Заснути? Я не хочу спати! – Карл обняв Руді, та одразу ж відштовхнув. – А втім, можна й заснути… Ідіть, Руді, я спатиму…

Коли грюкнули двері, провів рукою по обличчю, наче знімав машкару. Гра стомила його і був радий хоч трохи посидіти ні про що не думаючи. Але не міг не думати: пригадував слова, вираз обличчя, жести Рехана поки не впевнився, що Руді сприйняв усе за чисту монету. Ліг на канапі й одразу заснув. Мусив добре відпочити: хтозна, що утне завтра оберштурмфюрер – треба підготуватись до найгіршого.

– Хайль Гітлер!

Шарфюрер Дузеншен виструнчився на порозі, незводячи очей з фон Вайганга.

Кремер стояв у темному закутку кабінету, біля книжкової шафи, так, щоб відразу не впадати у вічі. Посміхнувся, дивлячись, як доброзичливо та сердечно зустрів шарфюрера фон Вайганг, звичайно суворий і різкий з підлеглими. Навіть підвівся з-за столу, немов перед ним не якийсь унтер-офіцер, а високий гість з Управління імперської безпеки.

– Проходьте, шарфюрер, і сідайте, – вказав на стілець біля столу.

Дузеншенові, певно, було приємніше стояти перед начальством: сів на край стільця – неприродно прямий. Кремерові здалося, що шарфюрер ось-ось підхопиться, стукне закаблуками і знову гаркне:

– Хайль Гітлер!

Карл був задоволений. Поки що події розгорталися так, як він і передбачав. Рехан намагається за будь-яку ціну зустрітися з американцями. Для цього йому необхідно усунути з дороги Кремера, принаймні десь затримати його до третьої години, і Карл зовсім не здивувався, коли вранці йому подзвонила Хільда. Запитала, чи не може відвідати її біля дванадцятої, і натякнула, що розмова досить серйозна. Кремер послався на справи, та Хільда не хотіла знати жодних відмовок: мовляв, він пошкодує, коли не приїде. Вона каже це лише йому – слова звучали і як обіцянка, і як виклик.

Кремер прикинувся, що вагається, і тоді Хільда поскаржилась на самотність. У голосі її прозвучали якісь невловимо інтимні інтонації. Карл усе ще вагався, переконаний, що все одно Хільда не відступиться. Знав: відразу погоджуватись ризиковано – Рехан міг запідозрити щось недобре.

Кремер міг дати голову на відсіч – Руді сидить поруч з Хільдою. Уявив, як морщиться від Хільдиного тону; зробилося смішно, і ледь не пхикнув у рурку. Поскаржився на головний біль, на Руді, який підпоїв його вчора, і, нарешті, пообіцяв приїхати. Лише на годину – дві – о третій він повинен бути в місті.

Після бомбардування Дрездена Хільда мешкала в сусідньому містечку, де Рехан придбав на її ім’я досить комфортабельний будиночок. Двадцять хвилин їзди, з запасом – півгодини. Цікаво, що утне Хільда, аби затримати його до третьої? Намагатиметься спокусити чи вигадає щось оригінальніше?

Карл подзвонив фон Вайгангові і попросив викликати Дузеншена.

– Уже? – здивувався групенфюрер.

– Такі речі не відкладаються на завтра.

– Ти маєш рацію, мій хлопчику. Я чекаю на тебе.

– Може, мені незручно?

– Пусте, – заперечив фон Вайганг.

Поки Дузеншен сидів у приймальні, Кремер проінформував групенфюрера. Фон Вайганг задоволено кивав головою: нічого не скажеш, здібний хлопчисько – все підстроєно так, що комар носа не підточить. Рехан догрався. Нахаба, його підняли з багна, врятували від фронту, а він потягся брудними руками до грошей…

Фон Вайганг ще раз доброзичливо глянув на Дузеншена, який виструнчився на стільці, і сказав:

– Шарфюрер, чи ви готові виконати завдання особливої ваги?

Дузеншен підхопився.

– Так!

– Мені подобається ваша рішучість, – схвалив фон Вайганг. – Так завжди повинен відповідати солдат фюрера.

– Хайль Гітлер! – викинув руку Дузеншен.

Групенфюрер озирнувся на Карла. Дузеншен, який лише тепер помітив Кремера, здивовано втупився в нього.

– Гер Кремер, – почав фон Вайганг, – допоміг нам натрапити на слід державного злочинця. – Добре поставлений голос його поступово починав набирати металевого звучання. – Сьогодні, наскільки нам відомо, офіцер СС, який зрадив батьківщині і фюреру, зустрінеться з американським шпигуном…

Карл наблизився до столу. Дивився просто у вічі шарфюрерові і говорив підкреслено стисло, як начальник штабу, що інформує підлеглих про обстановку:

– Сьогодні о третій годині на Альтмаркт, напроти кройцкірхе, відбудеться зустріч американського розвідника, який знаходитиметься в автомобілі “опель-капітан” чорного кольору, номерний знак 106–55, з оберштурмфюрером СС Рудольфом Реханом.

Дузеншен жадібно вдихнув повітря.

– Рудольфом Реханом? – перепитав.

– Оберштурмфюрером СС Реханом, – сухо повторив Кремер. – Ви повинні бути на Альтмаркт за чверть години до зустрічі. Сфотографуйте автомобіль і американського шпигуна. Заговорити з ним Рехан не повинен. Вам зрозуміло?

Дузеншен глянув на фон Вайганга.

– Ви доручаєте мені?..

– Зрадник повинен бути знищений! – групенфюрер постукав олівцем по столу й додав: – Я покладаюсь на вашу рішучість і тверду руку!

Лише тепер Дузеншен остаточно зрозумів, чого вимагають від нього. Щоки його побіліли. Вилиці загострились. Судорожно проковтнув слину і вперто задер підборіддя.

– Слухаюсь, групенфюрер! – вигукнув. – Мерзотник буде покараний!

Кремер зробив крок убік, аби краще бачити обличчя Дузеншена. Встиг зазирнути йому у вічі і остаточно переконався: за будь-якого випадку шарфюрер не випустить Рехана живим.

Наступної миті Дузеншен опанував себе, допитливо глянув на Кремера.

– Рехан буде сам? – запитав. – Чи…

– На такі зустрічі не запрошують свідків, – посміхнувся Карл. – Думаю, американець, побачивши, що пахне смаленим, тікатиме. Не затримуйте його. Ваше завдання – ліквідація Рехана.

Дузеншен ще раз глянув на фон Вайганга. Той ствердно кивнув. Запитав:

– Вам усе зрозуміло?

– Так.

– До речі, – втрутився Кремер. – Напроти місця зустрічі – магазин. Звідти вулиця добре проглядається. Тільки не поспішайте і не сполохайте Рехана.

– Ви не маєте підстав підозрювати мене в симпатії до оберштурмфюрера, – відповів Дузеншен похмуро. – Сьогодні йому не викрутитись!

– Тоді йдіть і приготуйтесь! – Фон Вайганг обійшов стіл, поклав руку на плече Дузеншенові. – І допоможе вам бог!

В гаражі Кремер доторкнувся до капота Реханової машини і, упевнившись, що він теплий, запитав шофера:

– Не сидиться вашому шефові?

– Коли б у мене була така гарна дівчина, – зареготав той, – я б їздив до неї не зранку, а звечора…

Отже, Руді щойно повернувся від Хільди. Цікаво, що вони надумали?

Карл сам сів за кермо машини. їхав, не поспішаючи, уважно розглядав дорогу попереду: Руді може піти на все, і де гарантія, що на шосе нема засідки?

На шляху до містечка нічого не трапилось. Залишивши автомобіль просто зарослого плющем двоповерхового будиночка, Кремер пройшов через незамкнену хвіртку до парадних дверей. На нього чекали, бо служниця одчинила, ледь він устиг натиснути на кнопку дзвінка.

– Фройляйн на другому поверсі, – буркнула непривітно, вказуючи на дерев’яні східці, прикриті яскравою вовняною доріжкою.

Кремер уже бував тут і мав нагоду познайомитись із замкнутою, непривітною служницею. Але сьогодні – Карл відчув одразу – вона просто-таки випромінювала ворожість. Та це зовсім не зіпсувало йому настрій. Навпаки, піднімаючись по сходах, ледь чутно наспівував: непривітність служниці ще раз підтверджувала його здогадки – жінка простіша од хазяїв і не може приховати свої справжні почуття.

Хільда зустріла його біля дверей. Карл насторожився. Чекав, що вона кокетуватиме з ним, можливо, навіть спокушатиме. Хільда ж привіталась ввічливо, але холодно, ледь усміхнулась і запросила до покою. Кімната невеличка – мабуть, планувалась під кабінет Реханові. Письмовий стіл, широка канапа і низенький столик, завалений газетами та журналами в яскравих обкладинках, напівпорожня книжкова шафа – Руді не дуже любив читати, поставив її для годиться.

Хільда підійшла до вмонтованого в стіну бару, відкинула дверцята.

– Я не питиму, – випередив її Карл, умощуючись у кріслі біля журнального столика, – автомобіль – і маю потім справи.

Хільда здивувала його. Не сперечаючись, причинила бар, відказала байдуже:

– Ні то й ні…

Запалила сигарету, кинула Карлові пачку.

– Куріть…

Кремер покрутив пачку в руках. Випадково перехопив погляд Хільди – напружений і трохи зляканий. Зазирнув у пачку – залишки, три чи чотири штуки. Вже дістав сигарету. Хільда клацнула запальничкою. Ця поспішливість знову не сподобалась Карлові, і він поклав запропоновану пачку.

– Люблю міцніші, – пояснив, дістаючи власні.

– Будь ласка, – сказала Хільда рівним голосом, але випустила запальничку. Карл підняв її, прикурив. Покрутив у руках, віддав дівчині.

– Гарна штучка, – мовив, – мені такі ще не траплялися…

Йому здалося, що Хільда перевела дух. А може, лише здалося, бо почала діловим тоном:

– Пробачаюся, що відірвала вас від справ, та, сподіваюсь, не пошкодуєте, бо наші інтереси можуть співпасти.

Кремер не перебивав її і не заохочував – просто сидів, курив і думав. Зараз двадцять на першу. Добиратись йому до Дрездена треба не менше двадцяти п’яти – тридцяти хвилин. Отже, Хільда повинна відпустити його не раніше, ніж за чверть до третьої. Залишається дві години двадцять п’ять хвилин. На що ж вона розраховує?

А Хільда продовжує, попихкуючи сигаретою:

– Ця розмова повинна залишитися між нами…

Кремер мовчки кивнув.

– Звичайно, Руді згодом дізнається про все, та зараз, поки ми ще не побралися, це моя невеличка таємниця. Справа в тому, Карле, що я маю трохи грошей…

Хільда зробила кількасекундну паузу, спостерігаючи, яке враження справили її слова. Кремер загасив сигарету в попільничці, приховав посмішку і запитав обережно:

– Скільки?

– Не так уже й багато. Близько двадцяти тисяч.

– І ви вважаєте цю суму незначною?

Хільда стенула плечима:

– Все залежить від обставин. Сьогодні ці гроші для мене – багатство…

– Не лише для вас, – повчально мовив Кремер.

– Мене не цікавлять інші, – відказала дівчина. – Чи можете ви допомогти мені перетворити ці гроші на коштовності?

– Невже ви думаєте, фройляйн, що можна десь придбати камінець навіть у півкарата, коли росіяни підійшли до Берліна? Я сам заплачу вам удвоє більше, ніж він коштував ще місяць тому…

Хільда розгублено закліпала очима.

– Що ж мені робити?

Кремер не відповів.

– А коли я вас попрошу? – Хільда почала нервувати. Постукала нігтями по лакованій поверхні столика, благально зазирнула Карлові у вічі. Раптом різко підвелась, заходила по кімнаті, витягла з шухляди письмового столу пачку сигарет і знову запалила. – Невже ви можете відмовити мені?

Карл зробив сумне обличчя. Хільдин маневр з сигаретами не пройшов повз його увагу – тепер він точно знав: у напівпорожній пачці, що лежала перед ним, – сигарети зі снотворним, ба навіть з отрутою. Він не закурив і переплутав їм усі карти. Що ж, тепер Хільді залишається лише випробувати на ньому силу своїх чар.

Кремерові зробилося весело. Певно, Рехан дзвонитиме служниці і з легким серцем піде на зустріч з американцем, дізнавшись, що Карл не завадить йому.

– Ви надто гарна, фройляйн, аби вам можна було відмовити, – сказав навмисне грайливо. – І все ж ви ставите переді мною дуже складне завдання.

Хільда зупинилась біля вікна за спиною Карла. Він швидко озирнувся і встиг перехопити її погляд – Хільда дивилася з ненавистю – злість судомила її обличчя. Та, зрозумівши, що може виказати себе, не розгубилась, мовила роздратовано:

– Всі кажуть – неможливо, складно!.. А що зараз не складно? Скажіть мені, що зараз можливо? – і раптом заплакала.

Кремер схилився над нею.

– Не варто плакати через такий дріб’язок, моя мила, – мовив співчутливо. – Гадаю, мені вдасться владнати вашу справу.

– Невже! – зраділа Хільда і раптом швидко поцілувала Карла. Одразу почервоніла, затисла долонями щоки і сором’язливо відвернулась.

“Усе розвивається в суворо логічній послідовності, – з задоволенням констатував Кремер і не втримався, аби не зіронізувати з самого себе: “Вони обмінялися першим невинним поцілунком”. Непомітно глянув на годинник. Сорок п’ять на першу. Дві години, чорт забирай, це не так уже й мало, особливо, коли врахувати, як довго тягнеться зараз кожна хвилина…

Хільда невимушеним жестом поправила зачіску, мовила зовсім спокійно, наче й не було щойно цієї напівсентиментальної сцени:

– Ви ще не бачили нашого саду. Хочете подивитись?

Кремер кивнув.

– Хвилинку, я переодягнусь.

Хвилинка тривала мало не півгодини. Втім, Карла це влаштовувало. Сів на тахту, переклав пістолет у зовнішню кишеню піджака і прикинувсь, що заглибився в журнали.

Хільда повернулася в легкому шовковому халатику. Пояснила:

– Надворі дощ, і мокнути заради якихось клумб…

– Звичайно! – одразу погодився Карл. Глянув на дівчину відверто оцінююче, та вона не знітилася. Стала, спершись спиною на шафу. Ледь-ледь погойдувалась і дивилась на Кремера дражливо.

“Все стає на свої місця, – подумав Карл і одразу заспокоївся. – Тепер вона спокушатиме мене”.

Хільда витягла з бару дві пляшки та келихи.

– Не відмовляйтесь, – підняла застережливо руку, – я хочу випити з вами.

Кремер недвозначно глянув на годинник, але Хільда так скривилась, що він зрозумів: справді, незручно рахувати хвилини, коли вродлива дівчина пропонує тобі своє товариство.

Вони пили густий лікер, і Карл після другої чарки удав, що сп’янів. Хільду раптом наче прорвало, хміль ударив їй в голову. Певно, дівчина забула, для чого все це, – налила собі півсклянки і випила за одним духом. Підперла руками підборіддя і втупилась у Карла синіми очима. Нараз знову заплакала.

– Ненавиджу!.. – погрозила кулаком чи то Карлові, чи то комусь іншому і розтерла сльози на щоках. – Усіх вас ненавиджу!..

– Чому ж усіх? – не втримався від іронії Кремер.

Хільда осмислено подивилась на нього.

– Що буде з нами? – запитала. – Руді дивиться на все так легковажно, а в мене голова розламується.

“Бідний, легковажний Руді!” – подумав Кремер, згадавши, як Рехан учора розпитував його про американця.

– Рудольф – офіцер СС, і йому буде не так-то й просто виплутатися, – роздумливо мовила Хільда.

Карл мовчав. Дівчина спритно запудрила сліди сліз на щоках.

– Скажіть хоча б щось… – грайливо округлила губи. Кремерові хотілося сміятися, та він загасив посмішку.

– Фройляйн Хільда Браун поки що не дружина оберштурмфюрера СС Рудольфа Рехана, – одповів серйозно. – І все залежить від вас, чарівна Хільдо…

– Вам легко казати, – зітхнула дівчина, – у вас така наречена і такі перспективи…

– Що перспективи!.. – махнув Кремер рукою. Сказав і зиркнув скоса, яке справив враження. – Перспективи сидіти в золотій клітці!

Хільда зраділа, але не подала вигляду, лише схилилась над столом і пересмикнула плечима так, що кнопки на халаті порозліталися, оголивши плече. Удала, що не помітила цього, різко присунулась до Карла, обняла.

– Бідненький мій, – гаряче дихнула в щоку, – від цієї Ернестіни справді можна збожеволіти!..

Карл залишився в Хільди до третьої. Не згадував про справи, дівчина сама нагадала про них на початку четвертої. Коли Кремер уже взявся за ручку дверей, запитала:

– Ти не забудеш про мене?..

Лежала на тахті з розкуйовдженою зачіскою, в пом’ятому халаті.

– Звичайно, – відповів Карл. – Завтра ти матимеш на двадцять тисяч брильянтів.

У Хільди сіпнулась губа, та стрималась. Подивилася з ніжністю.

– Ти привезеш їх сам? – не то попросила, не то наказала. – Завтра ввечері…

– Я подзвоню, – ухильно відповів Кремер. Не звертаючи уваги на сердите буркотіння служниці, вискочив на вулицю і, не надягаючи плаща, побіг під дощем до машини.

Стартер загарчав, але мотор не заводився. Карл потяг за ручку дросельної заслінки – автомобіль немов заворожили. Під дощем не хотілося копирсатись у моторі, та що вдієш – підняв комір і вже відчинив дверцята – раптом стукнув себе кулаком по лобі, вилаявся крізь зуби. Адже ж вони з Хільдою були в кімнаті, вікна якої виходять у сад, і за цей час можна не лише зіпсувати щось у машині, а й поміняти двигун. Певно, Хільда зараз дивиться на нього з-за штори і сміється. Кремер мимоволі глянув на вікна, та нікого не побачив.

Довелося чимчикувати до найближчого перехрестя, аби перехопити якогось шофера, – з Карловим досвідом годі й думати знайти несправність. Навіть старий водій чаклував над “опелем” з півгодини, поки знайшов, у чому заковика. Перетерся дріт у трамбльорі – чорта з два доведеш, що його оголили навмисне…

Дощ ущух, і їхати було приємно. Кремер гнав машину швидко, зрізаючи повороти так, що рипіла гума. Нетерпеливилось дізнатися, чи все вдалося Дузеншенові.

Фон Вайганг працював у своєму кабінеті. Побачивши Кремера, зробив пісне обличчя.

– Ми пригріли на грудях змію, – не втримався, аби не зіграти, – Рехан учинив опір, і, – розвів руками, – нічого не залишалося, як пристрелити його…

– Американець? – коротко запитав Карл.

– Відразу дав газу і втік.

– Рехан розмовляв з ним?

Це найбільше цікавило Кремера. Адже Руді міг повідомити американців, ким є насправді уповноважений групенфюрера.

– Мої люди слідкували за Дузеншеном, – розсміявся фон Вайганг. – Невже ви думаєте, що можна було покластися лише на шарфюрера? Та хлопець виявився спритним. Він пустив у Рехана дві кулі, перш ніж той зміг розкрити рота. Вже сьогодні ввечері Управління імперської безпеки знатиме про зраду оберштурмфюрера. Втім, – посуворішав, – зараз їм не до того…

Карл співчутливо похитав головою.

– Російські армади на підступах до столиці…

Фон Вайганг кивнув на карту:

– Армії генерала Конєва почали штурм Берліна. Не виключена можливість, що вони повернуть і на південь. Нам слід поспішати, мій хлопчику!

– Так… – роздумливо протяг Кремер. – Але ж дивізії Венка пробиваються на схід. Генерал Венк має достатньо сил, аби не тільки зупинити росіян, але й розбити Конєва.

– Ти це чув по радіо чи вичитав у газеті? – примружився групенфюрер. – Отут і тут, – тицьнув пальцем у невеличкі населені пункти на карті, – ми маємо три дивізії. А тут – ще чотири. Звідси можлива танкова атака.

Кремер не відривав очей від карти.

– Основні сили зосереджені тут, – Відполірований ніготь фон Вайганга зупинився на маленькій цяточці. “Герліц”, – прочитав Карл. – Вважаю, що, на кращий випадок, ми лише трохи відстрочимо кінець. Зв’язок з Берліном ось-ось перерветься. Отже, – підвищив голос, – нам слід уже готуватися до гм… евакуації. Я розпорядився поставити у дворі п’ять грузовиків. їх обслуговуватимуть віддані мені люди. Тепер дивись, – групенфюрер знову повернувся до карти. – Оця дорога йде через гори. Вона виведе до американців.

Кремер стривожився – це зовсім не входило в його плани.

– Але ж, – почав здалеку, – цей район повністю контролюється нашими військами. Не забувайте про групу армій “Центр” генерал-фельдмаршала Шернера.

– Будучи Шернером, я б відкрив фронт американцям. – Фон Вайганг невдоволено засопів, наче фельдмаршал скривдив його особисто. – Наші військові іноді не відчувають політичної перспективи…

– На жаль, це не залежить од вас, – мовив Кремер нахабно. Інтуїція підказувала йому, що саме так і слід зараз розмовляти з групенфюрером. – Фронт може стабілізуватись, і ми потрапимо в незручне становище. Як би швидко не наступали генерали, ми завжди встигнемо випередити їх принаймні на два – три дні.

– Так, так… – Фон Вайганг уточнив: – То грузовики стоятимуть під флігелем. Прослідкуйте, аби все було упаковане і підготовлене до евакуації. Шарфюрер Дузеншен допомагатиме вам. Я зроблю відповідні розпорядження. До речі, – затурбувався, – цей інцидент з Реханом не злякає Хокінса?

– Хокінс не такий дурний, аби совати голову в зашморг… Він сидить у Парижі чи Швейцарії, але вже завтра знатиме про те, що сталося в нас. Його помічник зв’яжеться зі мною, і я заспокою його.

Він зустрівся з Джоном Селлерсом увечері.

– Що за йолоп напав сьогодні на мене? – запитав той одразу. – Невже групенфюрер не може навести порядок у своїй парафії?

– У гру втрутилось Управління імперської безпеки, – якомога спокійніше відказав Кремер, – і фон Вайганг може гарантувати вам безпеку лише до завтрашнього ранку. Хтось вислідив вас, і завтра я не дам за вашу голову і п’ятдесяти пфенігів…

– Невже це так серйозно? – голос Селлерса все ще звучав бадьоро, та Карл побачив, як видовжилося квадратне Джонове обличчя.

– Негайно сідайте у вашу машину, Джоне, – сухо кинув Кремер, – і постарайтеся вранці бути за кордоном. Сподіваюсь, ви знаєте, як це робити.

– Не вчіть мене жити! – пробуркотів Селлерс, але вже не так бадьоро. – Може, я й скористаюсь з вашої поради, але чи впораєтесь ви тут самі?

– Не хвилюйтесь, Джоне, я і групенфюрер зацікавлені в успіху справи не менше, ніж ви.

– Слід поспішати, у вас повинно бути все готово на цьому тижні.

– Впораємось…

– З вами зустрінеться наша людина. Вона матиме інструкції щодо маршруту. Разом ви уточните час і місце зустрічі з нами.

– Зараз така ситуація, що місце й час можна визначити лише умовно…

– Визначте точний час і цілком певне місце! – грубо обірвав його Селлерс. – У крайньому випадку, ми викинемо туди десант.

– Ви вмієте робити справи з розмахом, – підлестив Карл.

– Кожний, вкладаючи гроші, чекає прибутку, – пояснив Селлерс. – Ви все зрозуміли?

– Не втрачайте часу, Джоне, – порадив замість відповіді Кремер і полегшено зітхнув, побачивши, що Селлерс повернув до автомобіля. Справді, сьогодні у нього день удач. Це ж треба вміти – за одним махом позбутися і Рехана, і Селлерса.

Передане Карлом Кремером повідомлення про герліцьке угруповання ворожих військ співпадало з даними фронтової розвідки. Наступ гітлерівців не став несподіванкою. Правда, двом танковим і восьми стрілецьким дивізіям ворога вдалося просунутись на тридцять кілометрів уперед до Шпремберга. Удар німецьких дивізій прийшовся по розтягнутих тилах Другої Польської армії генерала Сверчевського, але кризисного становища німцям створити не вдалося. Шпремберзьке угруповання фашистських військ у цей час вже було ліквідоване військами маршала Конєва – його армії успішно штурмували Берлін. Поляки повернули фронт і разом з 52-ю армією генерала Коротєєва зупинили ворога, а через кілька днів самі перейшли в наступ. У повідомленнях Радянського Інформбюро з’явилася нова назва – Дрезденський напрямок.

У флігелі, за алеєю чорних гномів, день і ніч кипіла робота. Есесівці під командою шарфюрера Дузеншена пакували відібрані Карлом Кремером папери у великі жерстяні ящики. Вся кімната була заставлена такими ящиками – підготовка до евакуації закінчувалась.

Карл, як міг, тягнув з від’їздом. Довго перечитував папери, прискіпливо оглядав кожне креслення, дбайливо сортував документи. Примушував навіть відкривати вже запаковані ящики, знов переглядав сотні паперів.

Тепер він знав, де лежать секретні документи служби безпеки. В кабінеті Дузеншена стояв величезний сейф з двома замками. Один ключ зберігався в групенфюрера, інший у Дузеншена – відкрити сейф можна було лише в присутності обох.

Одного разу, коли фон Вайганг завітав до флігеля, Карл поскаржився на втому і мовив, наче між іншим:

– Набирається багато паперів. Ви впевнені, – кивнув на сейф, – що там все однаково важливе. Другорядні документи варто знищити…

Групенфюрер заспокоїв його:

– Я сам усе переглянув. За деякі документи можна одержати не менш, ніж за креслення Фау. Залишено найважливіше.

Оце найважливіше не давало Карлові спокою. Зрештою, заради паперів, що зберігались у сейфі, він і залишався тут. До креслень і технічної документації мав вільний доступ, уже давно сфотографував усе, що мало військове значення. А за броньовані дверцята сейфа так і не вдалося зазирнути. До пори, до часу – тішив себе надією, сподіваючись, що стрімкий наступ радянських військ зробить евакуацію документів неможливою.

Останнім часом він спав лише по три – чотири години на добу і вже кілька днів не виходив з флігеля. Одключив телефони, аби ніхто не заважав. Крім того, плекав надію, що це завадить зустрічі з тим, кого повинні були прислати замість Селлерса. На жаль, його сподівання не справдились. Якось удень прибігла покоївка фрау Ірми і переповіла, що Кремера терміново викликає фон Вайганг.

У кабінеті групенфюрера сидів карлуватий чоловік з пласким, невиразним обличчям і сумними очима. Здавалось, він приголомшений горем і зараз заплаче. Навіть шморгав носом, а губи ледь-ледь тремтіли, як у хлопчака, ображеного старшим.

Подивився на Кремера спідлоба і дістав з великого шкіряного гамана половину долара.

– Мене звуть Денніс Кларк, – сказав, наче поскаржився. – Я ризикнув прийти просто сюди, бо нема іншого способу зустрітися з вами. Час не жде, і, власне, не треба вже розводити… – певно, хотів сказати “церемонії”, та останньої секунди поправився, – вірніше, треба поспішати. Тому я й насмілився, – ледь помітно вклонився групенфюрерові, – потурбувати вас: Росіяни наступають так швидко…

Фон Вайганг надувся, мов старий індик. Раптом вибухнув:

– Коли б ваші паршиві солдати, – почервонів, – воювали так, як комуністи, ви давно були б уже тут!..

Американець закліпав очима, та раптом відказав грубо:

– Не ваше діло – судити наших солдатів! Вони йдуть сюди переможцями і…

Але групенфюрер уже схаменувся.

– Я мав на увазі наші спільні інтереси… – промимрив.

Кремер з задоволенням спостерігав за цією метаморфозою: пихатість на виду сповзала з фон Вайганга, він навіть підібрав своє велике черево. Дивився запопадливо і усміхався очікувально.

Карлові стало гидко. Запобігати перед цим миршавим американцем! Плаксивим пацюком з червоними очима! Дрібним виконавцем розпоряджень Хокінса! І хто? Фон Вайганг, який ще два тижні тому повісив би його за значно менше нахабство!

Зітхнув і запалив сигарету.

Життя є життя, і від фон Вайганга не можна вимагати того, чого в нього нема. Істота з дрібною душею, якій поталанило піднятися над тисячами собі подібних. Влада запаморочила йому голову, і проявилося все, що лежало на дні: жорстокість і егоїзм, чванство і розбещеність… І все це – машкара звичайнісінького боягуза…

Кремер склав обидві половинки долара, зібгав і недбало кинув у попільничку: все одно вони йому більше не знадобляться. Уважно глянув на Денніса Кларка. Чорт, присутність фон Вайганга плутає йому всі карти. Можна було б відтягти час, пославшись на поважні й об’єктивні причини, але групенфюрер у курсі майже всіх їхніх справ. Роздратовано посмикав себе за вухо і підсунув свій стілець до американця.

– Які ви маєте інструкції, містере Кларк? – за питав навмисно сухо.

Але Кларк виявився не такою мокрою ганчіркою, як здавалося. Жалібно скривився, але мовив твердо:

– Я хочу побачити результати вашої роботи. Коли ми зможемо це зробити?

– Хоч за… – почав фон Вайганг, та Кремер перебив його.

– Наскільки мені відомо, – подивився американцеві просто у вічі, – ревізія нашої діяльності не входить у коло ваших обов’язків. Ми домовилися з Селлерсом…

– Ми не можемо купувати кота в мішку, – зробив спробу заперечити Денніс Кларк, та на цей раз тон його не був таким категоричним.

– Хто це – ми? – почав відверто знущатися Карл, не звертаючи уваги на розпачливі жести групенфюрера. – Хокінс повідомив би мене, коли б ви мали такі повноваження.

Американець шморгнув носом, скривився і відступив, прагнучи зберегти пристойність:

– Зрештою, це не має значення. Містер Хокінс довіряє вам, і єдине його бажання…

– Швидше зустрітися з нами? – зареготав Карл.

– Я мрію про зустріч із своїм колегою… – солодко почав фон Вайганг, та Кларк навіть не подивився на нього. Звертався лише до Кремера, наче Карл був тут першою персоною і все залежало лише від нього. Ця неввічливість могла мати погані наслідки, і Карл спробував розрядити атмосферу.

– Як ви гадаєте, через тиждень ми будемо готові? – звернувся до групенфюрера.

Той поважно кивнув. Денніс Кларк у розпачі взявся за голову.

– Вам доведеться брати дозвіл на виїзд у радянського коменданта міста…

“Саме про це й мрію”, – подумав Кремер, та сказав різко:

– По-моєму, ви перебільшуєте можливості росіян. Вони наступають з останніх сил і захлинуться у власній крові.

– Краще переоцінити, ніж недооцінити, – скривився американець. – Через день ви повинні бути готові!

Карл розвів руками і озирнувся на фон Вайганга. Але групенфюрер не підтримав його. Видно, сам чекав і не міг дочекатися від’їзду.