Текст книги "Крах чорних гномів"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 18 страниц)

– Їх б’ють в Арденнах, а вони рахують майбутні прибутки. Союзнички!..

– Коли інформуватимеш Центр, наголосиш на цьому, – ствердив Кремер. – Американці хочуть змовитись з німецькими промисловцями. На жаль, поки що я не маю документальних підтверджень цієї змови, та, можливо, скоро матиму.

– Виходиш у люди! – чи то з заздрістю, чи то з повагою мовив Вєтров.

– Але, перше ніж вийшов, потрапив у халепу, – поскаржився Кремер. Йому було не дуже зручно розповідати, як катували і що довелося витерпіти, та Юрій зрозумів усе з півслова – закурив і димів, сердито гмикаючи.

– І що це таке? – затоптав недокурок. – Люди навколо, здається, як люди… Це ти казав, що фон Вайганг – кохається в квітах? Неймовірно: поруч – квіти й кров… Не можу я цього зрозуміти, як хочеш, – постукав себе по чолу, – а не доходить до моєї макітри!

– Не про це зараз мова, – зупинив його Карл. – Я впевнений: Шрікель приклав руку до цієї історії. Щось він винюхав чи винюхує, і це непокоїть мене. Вчора втратив рівновагу й виказав себе. Певно, шкодує, га слово – не горобець…

– Розкажи все по порядку, – попросив Юрій. – Збоку видніше.

Вислухавши, виніс присуд, майже не думаючи:

– Шрікеля необхідно усунути! І негайно!

– Легко сказати – необхідно… А як?

– Тобі руки бруднити не можна. Доведеться мені.

– Садиба фон Вайганга охороняється есесівцями. Сторонній особі проникнути туди майже неможливо.

– Але ж сам Шрікель не відлюдник?

– По-моєму, він рідко коли залишає садибу. Боїться, чи просто роботи багато…

– Не можуть мої люди весь час чергувати біля вілли. Гестапівським шпигам на радість і розвагу… Отже, – викресав вогонь, прикурив, – нам треба знати, коли Шрікель виїжджатиме.

– Коли б я також знав це…

– Мусиш.

– Легко сказати, – розізлився Карл, – він і раніше крився од мене, а тепер…

– Руді Рехан? – коротко запитав Юрій.

– Виключено. Він із Шрікелем, мов кішка з собакою.

– Не думаю, аби цей гауптштурмфюрер був такий неприступний. Треба знайти привід і виманити його з садиби.

Кремер замислився. Вєтров не квапив його. Здавалося, світлячок цигарки – єдина жива істота в підвалі. Потім і він згас.

– Ану, послухай мене, – почав раптом Вєтров розважливо. – Непогана наче ідея… Як у тебе з фройляйн Краузе?

– Що – як? – не зрозумів Кремер. – І до чого тут вона?

– До чого – то я тобі скажу. А от що: міг би ти їй, скажімо, освідчитись? Гарбуза не піднесе?

– Це ти серйозно?

– Абсолютно.

– Що ж, Ернестіна лише чекає на те.

– Сказав він скромно! – не втримався, аби не вколоти Вєтров. – Якомога скоріше треба освідчитись їй. На честь ваших заручин буде влаштовано прийом. Шрікель вважатиме за честь побувати в Краузе.

– Стривай, стривай, – захвилювався Кремер, – а це справді ідея! Запросити фон Вайганга з дружиною, Рехана… Шрікель неодмінно проковтне цю принаду. – Згадав раптом Ернестіну і зніяковів. – План твій – добрий, – мовив замислено, – та є одна заковика. Шкода дівчини. Вона ж сприйме все за чисту монету.

– Знайшов кого жаліти! – презирливо буркнув Юрій. – Вони нас жаліють?

– Ну, знаєш, там якось простіше: він озброєний, і в тебе автомат… Хто кого…

– Скажи, будь ласка, – єхидно почав Вєтров, – а такі думки випадково не приходили тобі в голову, коли гестапівці катували гумовими кийками?

– Я розумію тебе, та все це значно складніше. Фройляйн Краузе – непогана дівчина, не зла й розумна. Мислить вона, звичайно, зовсім іншими категоріями, ніж ми, – ну, й природа обділила її, і це відбилось…

– От що! – перебив його Вєтров. – Хто з нас добрий, а хто поганий, розберемося потім. Зараз у нас замало часу для цього, і мені, чесно кажучи, не хотілося б забивати собі голову такого роду проблемами. Давай прямо: дочка капіталіста – раз; Гітлерові аплодує – два. Може, вистачить?

– Дещо прямолінійно, – поморщився Карл, – та вистачить.

– Я знав, що ми домовимось, – безапеляційно заявив Вєтров. – То зробимо так…

Заручини Ернестіни Краузе з маловідомим і, як на погляд фінансової еліти міста, дрібним комерсантом Карлом Кремером викликали багато пліток. Одні заздрили Карлові, інші поздоровляли і намагалися вже зараз бути ближче до людини, котра успадкує мільйони.

Фон Вайганг сприйняв цю новину без особливого ентузіазму. Сухо привітав Кремера, покликав до себе в кабінет. Карл зрозумів групенфюрера і, не чекаючи запитань, пояснив:

– Можете не хвилюватися, шеф. Туманна перспектива посагу не може вплинути на наші ділові стосунки. Я ніколи не збирався стати альфонсом і маю бажання досягти успіху власноручно. Тим більше, що текстильні підприємства мого майбутнього тестя – непогана ціль для бомбардувальників, і від одної з фабрик уже залишилась купа цегли…

– Не забувай, – повеселішав фон Вайганг, – Краузе – один з директорів Дрезденського банку, підвали якого недосяжні для бомбардувальників.

– Але ж я не директор банку, – уточнив Кремер, і фон Вайганг позадкував.

– Ернестіна – чудова дівчина, – мовив невизначено, – і зуміє влаштувати твоє щастя.

– Я певен у цьому! – ствердив Карл. – Сподіваюся, завтра ввечері у вас нема термінових справ, і ви не забудете…

– А якщо б вони й були? – перебив групенфюрер. – Звичайно, ми будемо в Краузе.

– У вас в автомобілі знайдеться місце для мене?

– Не став дурних запитань, мій хлопчику.

Тепер Кремерові залишалося провести переговори з Реханом. Покликав Руді до себе і, причинивши двері, сказав без зайвих церемоній:

– Завтра ви повинні зробити так, аби Шрікель сів в автомобіль фон Вайганга.

Рехан витяг шию і втупився в Кремера.

– Скажіть, – мовив замість відповіді, – для чого ви влаштували цей спектакль? Чи, може, справді вирішили загарбати мільйони Краузе і накивати п’ятами на Захід?

Кремерові зробилося смішно: ось що не дає спокою Реханові! Та не в його інтересах ставити крапки над “і”: навіщо Руді знати його справжні наміри?

– Шляхи господні недовідомі… – відповів. – Та я сказав…

– Для чого це?

Карл кілька секунд помовчав, обмірковуючи, чи слід критися від Руді.

– У вас є шанси зайняти місце Шрікеля, – сказав і з задоволенням побачив, як почервоніли Реханові вуха. – Вас улаштовує така перспектива?

– Ви можете це влаштувати? – не повірив Рехан.

– Призначення залежить від фон Вайганга?

– Звичайно.

– Вважайте себе начальником канцелярії.

– Що ви зробите зі Шрікелем?

– Вас справді цікавить його доля?

Рехан знизав плечима.

– Шрікель поїде з вами, – мовив упевнено.

– Посадите його поруч з шофером.

Руді кивнув.

– Більше нічого?

Карл усміхнувся.

– Ви прогресуєте, Рехане. Буде добре, коли ніхто не дізнається про нашу розмову…

– Не робіть з мене справжнього йолопа, Кремере! До речі, мені хотілось придбати для Хільди нитку перлин. Вона так страждає, дивлячись на коштовності вашої нареченої.

– Ви зможете придбати їй не одну нитку, – відрахував гроші Кремер. – Будьте обережні, ніхто не повинен знати, що ви витрачаєте такі суми. В гестапо на це особливий нюх.

– Я розповідаю всім, що помирився з батьком, – хитро примружився Рехан. – Старий злякався бомбардувань і подався на село – перевірити неможливо.

– У вас світла голова, – підлестив Кремер, – і кращої кандидатури на місце Шрікеля групенфюрерові не знайти.

Визирнув у коридор і, впевнившись, що там нікого нема, випустив Рехана. Ліг на канапу, поклав руки під голову. Він зробив усе – залишалося тільки чекати.

…Два чорних закритих автомобілі стояли біля парадних дверей вілли. Чоловіки зібралися в холі, чекаючи на фрау Ірму. Карл почував себе незручно: мало того, що новий фрак трохи тисне під пахвами, але всі погляди прикуті до тебе, і кожен вважає за необхідне пожартувати з приводу заручин.

Уже кілька разів Карл нетерпляче зиркав на годинник: затримка фрау Ірми непокоїла його, бо могла призвести до несподіваних ускладнень. Чорт, слід було, враховуючи жіночу непунктуальність, призначити від’їзд хоча 6 на чверть години раніше…

– Закохані завжди нетерплячі, – помітив його нервозність групенфюрер. Він уже звик до вибриків дружини і сприймав їх філософськи. – Врахуйте, нема на світі жодної пунктуальної жінки.

– Невже я запізнилась? – почувся голос на сходах: фрау Ірма була вже в хутрах. – Я так поспішала…

Чоловіки перезирнулись. Швидко одягнулися і поспішили до машин. Рехан відчинив дверцята “мерседеса” перед фрау Ірмою та групенфюрером.

– Сідайте сюди, на переднє сидіння, Шрікелю, – покликав гауптштурмфюрера, який хотів зайняти місце в другому автомобілі. – Сюди, сюди, прошу вас. А ви, Кремере, – показав на місце за шофером, – сюди. Наречена вже зачекалася вас, а ми, – кивнув на помічника Шрікеля, – ще заїдемо за Хільдою.

Вмощуючись на задньому сидінні, ліворуч од фрау Ірми, Карл з задоволенням глянув на огрядну постать Шрікеля поруч з шофером. Усміхнувся, згадавши метушню Рехана: Руді відчуває небезпеку і про всяк випадок хоче бути далі від них.

Аби потрапити до маєтку Краузе, вони проїхали місто і вискочили на автостраду. На дванадцятому кілометрі – з’їзд ліворуч, ще три кілометри – і розкішна вілла.

“Мерседес” звернув з автостради. Карл припав до спинки переднього сидіння, напружено вдивляючись у темряву. Асфальтована дорога в’юнилась між дерев, видимість була погана, і шофер знизив швидкість. Раптом за поворотом різко загальмував – на шосе задкував з путівця великий вантажний автомобіль. Шофер нетерпляче посигналив фарами. З кабіни грузовика виліз офіцер у довгій шинелі, з кузова вистрибнув солдат. Офіцер застережливо підняв руку і підійшов до “мерседеса” з того боку, де сидів Шрікель.

Гауптштурмфюрер нетерпляче відчинив дверцята.

– Звільняйте дорогу! – гукнув. – Ми поспішаємо!

Офіцер спокійно ввімкнув ліхтарик, роздивляючись пасажирів “мерседеса”. Навіть Кремер, який знав, що трапиться зараз, не помітив, звідки взявся в його руках пістолет. Два постріли – у Шрікеля… Ще постріл – шофер привалився до керма… Вереск фрау Ірми… Фон Вайганг з великими, сповненими жаху очима сповзає на підлогу…

Карл відсунув шофера, витяг з-під сидіння автомат. Вивалився з машини, дав чергу кудись у темряву. Стрибнув у кювет і знову натиснув на гашетку. Бачив у світлі невимкнутих фар, як за грузовик метнулись двоє. Перечекавши кілька секунд, прошив довгою чергою борти грузовика, кабіну й шини. Обстріляв кущі напроти і, лише побачивши довгу тінь од легкової машини на путівці та почувши стихаючий гуркіт мотора, припинив стрілянину. Не випускаючи з рук автомата, зазирнув у “мерседес”.

Фрау Ірма лежала, уткнувшись обличчям у сидіння та затуливши руками голову. Групенфюрер заховався під її шубу.

Кремер доторкнувся до його плеча.

– Все гаразд, шефе, – мовив заспокоююче, – вони втекли.

Фон Вайганг тремтячою рукою відкинув полу шуби.

– Ірма злякалась, – зробив спробу виправдатись, – допоможіть їй…

– Вас не поранено? – з тривогою запитав Карл, хоч знав: до фрау Ірми ніхто не доторкнувся й пальцем.

Упевнившись, що небезпека минула, групенфюрер почав виявляти твердість духу.

– Займіться ними, – вказав на переднє сидіння. – Я допоможу Ірмі сам.

Шрікель лежав, упершись головою в щиток: кулі в двох місцях пробили йому череп – без сумніву, він умер після першого пострілу. Шофера було поранено в плече: коли Кремер доторкнувся до нього, той застогнав.

Витягши Шрікеля з машини, Карл поклав шофера на сидіння.

– Треба негайно лікаря, – визначив. – Він може вмерти від утрати крові.

Фрау Ірма очуняла. Сиділа, стиснувши скроні пальцями, і дивилася на Кремера застиглим поглядом.

– Який жах, – ледь поворушила губами. – Вони ж могли всіх нас…

Фон Вайганг виліз з машини, обсмикнув на собі шинелю.

– Я ніколи не забуду тобі цього, мій хлопчику, – мовив розчулено. – Ти врятував нас!

З-за повороту виринула, блиснувши фарами, легкова машина. Карл пішов їй назустріч, піднявши руки.

– Допоможіть, панове! – сказав хрипко чоловікам, котрі вистрибнули з автомобіля. – Нещастя!

– На мене вчинили замах, – голосно пояснив групенфюрер. – Але злочинці помилились і вбили гауптштурмфюрера Шрікеля.

– Слід прибрати з дороги грузовик, – наказав Кремер шоферові.

Водій заліз у кабіну грузовика.

– Нема ключа! – відізвався.

Підійшла ще машина – “мерседес” фон Вайганга оточили чоловіки в шинелях та дорогих пальтах, дами в хутрах.

– Допоможіть зштовхнути грузовик! – звернувся до них Кремер, та його ніхто не послухав. Випитували один в одного подробиці нападу, смакуючи їх.

Загальмували ще дві машини, і до “мерседеса” проштовхався Рехан. Йому нічого не треба було пояснювати.

– Панове! – перекричав він усіх. – Хвилинку уваги! Нехай чоловіки підійдуть до грузовика. Дам прошу зайняти свої місця в машинах!

Він швидко навів порядок, і грузовик зштовхнули на путівець. Руді сів за кермо “мерседеса” фон Вайганга, пересадивши групенфюрера з дружиною в свою машину. Труп Шрікеля поклали вниз, Карл підтримував пораненого шофера. За хвилину Рехан загальмував біля дому Краузе.

– Повідомте негайно гестапо! – наказав Карл Реханові. – Вчинено замах на групенфюрера!

– Чудова версія, – буркнув крізь зуби Руді. – Де у вас телефон? – неввічливо відштовхнув швейцара, який відкривав їм двері.

Ернестіна, побачивши Карла в брудному закривавленому пальті пополотніла.

– Що з вами? – метнулась до нього.

– Зі мною? – здивувався Кремер. – Зі мною нічого, а от шофера поранено…

Відшукав батька Ернестіни.

– Треба перепросити гостей… Трапилось нещастя…

Той, кому б удалося зазирнути у вікно кімнати Карла Кремера на третьому поверсі, не повірив би своїм очам: хазяїн помешкання, обійнявши стілець, кружляв з ним у стрімкому вальсі. Натанцювавшись, поставив стілець, плюхнувся на нього і задригав ногами.

Навіть десятої частини почуттів, що переповнювали Кремера, було достатньо для виправдання цих бурхливих емоцій. Щойно Карл вимкнув приймача – радянські війська почали наступ від Балтики до Карпат!

– Ур-ра! – загорлав беззвучно. – Ур-ра!

Радість виривалась з нього, просилась назовні, а він стояв з піднятими кулаками й шепотів:

– Ур-ра!..

До снідання вийшов з пісним обличчям. Фон Вайганг уже сидів за столом, нервово постукуючи чайною ложечкою.

– Ти слухав радіо? – запитав.

– Ви маєте на увазі нове скорочення фронту на Сході?

– Тепер наш успіх в Арденнах зведеться до нуля.

– Я не військовий, і мені важко орієнтуватися в цих подіях, та підстав для песимізму не бачу.

– Звичайно, звичайно, – швидко погодився фон Вайганг. – І все ж будь-які події не повинні бути для нас несподіванкою. Слід форсувати наші справи…

Так думав не лише фон Вайганг. Наступного дня, коли Карл вийшов на прогулянку до сусіднього лісу, на шосе його перестрів чоловік у селянському одязі.

– Карл Кремер? – запитав, дістаючи з кишені половину доларової асигнації.

Кремер показав йому свою половину долара.

– Порядок, – схвально хитнув головою “селянин”. – Сьогодні о шостій будьте біля головного входу до Цвінгера. Я під’їду на таксі, побачите – сідайте без запрошення.

Зняв капелюха, вклонився і попрямував до автобусної зупинки. Звичайний селянин – у грубих черевиках і міцному, але трохи приношеному одязі…

Кремер не впізнав його, коли таксі зупинилося за кілька кроків.

– Сідайте ж! – вигукнув, відчинивши дверцята, модно одягнений чоловік – чудове пальто, хутряний капелюх. – Ми запізнюємось.

Вдруге Кремера не довелося запрошувати. Видно, шофер уже був обізнаний з маршрутом, бо, ні про що не питаючи, переїхав через Ельбу і вискочив на заміську трасу. Чоловік базікав про всілякі дрібниці: вчорашню пиятику із знайомими офіцерами, новий кінофільм, погоду. Сидів у півоберта до Карла, та не дивився на нього, стежачи за шосе позаду. Коли проїхали з десяток кілометрів, попросив зупинитись, постояв за машиною кілька хвилин і, впевнившись, що ніхто за ними не їде, знову наказав рушати.

Вони відпустили таксі на околиці невеличкого селища. Відразу з-за рогу виринув “опель-адмірал”. Він загальмував біля них так несподівано, що Карл відсахнувся. Дверцята відчинилися, з заднього сидіння Кремерові усміхався Хокінс.

Карл нічим не виказав свого здивування, та відзначив про себе: навряд чи Хокінс приїхав з цікавості – не така він людина, аби ризикувати з-за дрібниць.

“Опель” рушив у напрямку до Дрездена.

– Як поставився до наших пропозицій фон Вайганг? – одразу взяв бика за роги Хокінс. – Ви домовились?

– Групенфюрер оцінив перспективи нашого співробітництва. Ми знайшли спільну мову в усіх питаннях. – Карл відчув, що почав дещо пишномовно, та зупинитися вже не міг. – Фон Вайганг вважає, що наша зустріч була вчасна і корисна, адже від того, як складатимуться наші стосунки, залежить майбутнє не лише окремих осіб, а й зацікавлених сторін у більш широкому аспекті.

Карл одним духом випалив це довге речення і глянув на Хокінса. Той зупинив його легким дотиком до рукава пальта.

– Мій друг фон Вайганг, – мовив, – завжди був діловою людиною і, наскільки мені відомо, навіть свій високий чин вважає додатком до звання ділової людини…

– Ви маєте на увазі, що групенфюрер використовує своє становище для влаштування особистих справ?

– Не лише це. Фон Вайганг є сполучною ланкою між деякими впливовими колами німецьких промисловців і банкірів та націстським керівництвом. Це добре знає Гіммлер – тому він і змушений рахуватися з групенфюрером.

– А фон Вайганг, у свою чергу, знає багато того, що недоступно для інших генералів СС.

– Ще б пак, – ствердив Хокінс.

– На біржі таке визнання викликало б різке підвищення акцій, – не без натяку мовив Кремер.

– Особисто я віддаю перевагу твердому курсові, – відпарирував американець. – Папери, які сьогодні різко підскочили в ціні, завтра можуть бути знецінені. Правда, вам це не загрожує. Звичайно, коли фірма виконуватиме зобов’язання.

– На тому стоїмо, – бадьоро відповів Кремер.

– От ми й підійшли до головного. – Хокінс повернувся до Карла. – Я ризикнув зустрітися з вами тут не для того, щоб побалакати про ділові якості фон Вайганга…

– Для мене це було ясно з самого початку, – відрізав Карл. Світло фар зустрічної машини на кілька секунд вирвало з темряви обличчя Хокінса, і Кремер устиг помітити, як наморщилася в нього шкіра на чолі: отже, хвилюється. Але, коли американець заговорив, голос його був абсолютно спокійний.

– Я і ще одна особа, – почав Хокінс, трохи розтягуючи слова, – дуже впливовий представник наших ділових кіл, хотіли б зустрітися з керівниками Дрезденського банку та главами найбільших саксонських концернів і фірм. Ділова нарада на найвищому рівні. Сьогодні ви повинні порадитись, з фон Вайгангом і завтра повідомити мене про можливість організації такої зустрічі.

– Думаю, – обережно почав Кремер, – представники наших ділових кіл захочуть дізнатись, чим викликана необхідність і терміновість розмови.

– Звичайно, – погодився Хокінс. – Матимем справу з солідними людьми, і тут виключена будь-яка недомовленість. Ми хотіли б послухати думку наших колег про те, як вони уявляють собі шляхи розвитку післявоєнної німецької економіки і що слід зробити, аби зберегти промисловий потенціал країни. Сподіваюсь, деталізувати не треба.

– Це було б зайвим, – буркнув Кремер.

– Не ображайтеся, – зрозумів Хокінс. – Просто я не маю часу… Тепер от що. Передайте фон Вайгангові – зустріч може відбутися лише за умови, якщо він гарантуватиме безпеку представникові наших бізнесменів, а також повну секретність наради. Мені легше, – посміхнувся, – я – швейцарський підданий, але і мені доводиться, як бачите, вживати деякі заходи, перше ніж зустрітись з вами.

“Опель” в’їхав у затемнене місто і зупинився в одному з вузьких безлюдних завулків Альтштадта. Кремер вийшов, зачекав, поки машина зникла за рогом, і попрямував до автобусної зупинки.

Мати заходилась розтоплювати плиту, а Горст, як сів, так і продовжував сидіти, спершись ліктями на стіл, не знімаючи пальта. У домі холодно, непривітно, і навіть кухня з блискучими каструлями та гіркою тарілок над полицею – чужа. І запах чужий – пахне пліснявою і чомусь карболкою. Цей запах нужника весь час переслідував Горста в тюрмі, але щоб дома?.. А може, це він сам наскрізь пропах тюрмою?

Хлопця занудило, він пересилив себе, підвівся і вийшов до передпокою. Скинув пальто й костюм – стояв, не відчуваючи холоду, в самій білизні.

– Мамо! – гукнув. – Дай мені чисту білизну.

– Зараз нагрію води, – визирнула у передпокій Марта, – хоч помиєшся.

– Дай чисту білизну! – вперто повторив Горст і не заспокоївся, поки не переодягнувся в усе свіже.

Лише тепер його перестало нудити – ліг на старенький, з рипучими пружинами диванчик, уткнувся обличчям у подушку. Лежав, зціпивши зуби, з сухими очима, хоч і хотілося плакати. Гнітило почуття власної незначимості й нікчемності, котре виніс із тюрми. Немов ти не людина, а жалюгідний слимак, якого кожний може розчавити й розтерти, безборонно знищити – і нікого це не зачепить, ще й плюнуть на те місце, де тебе розчавили…

Це почуття власної немічності вперше прийшло тоді, коли гестапівський слідчий, навіть не дивлячись на нього й нічого не запитуючи, дав йому кілька ляпасів. Горст був готовий до катувань, витерпів би все, не поскаржившись, але щоб отак… І зараз скрипів зубами від образи та кусав собі пальці…

Мати покликала пити каву. Десь у неї завалялася кава, і гіркуватий аромат заповнив кімнати. Сиділи за столом, кожний на своєму місці, і сьорбали пахучу рідину. Раптом мати відставила чашку й заплакала. А в Горста не було слів, аби втішати: сам ще не міг збагнути, що на отой стілець праворуч вже ніколи не сяде батько, не покалатає ложечкою в чашці, не відсуне од себе сахарницю – цукру по картках дають небагато, треба економити…

Нарешті Горст насмілився – накрив долонею руку матері й обережно погладив. Чи то сліз не вистачило Марті, чи засоромилась власної слабості – підвелась різко, зачовгала до комори: жінка є жінка, порядок у домі треба зробити, та й слізьми ситий не будеш.

Кава трохи зігріла Горста, захотілось курити. Пішов шукати по шухлядах, може, десь знайдеться сигарета чи щіпка тютюну. Не знайшов – та й узагалі марна справа шукати сигарету в домі, де двох курців.

Горст піймав себе на тому, що весь час чекає: зараз зариплять двері, й батько закашляє в передпокої. І думає – двоє курців у домі… Не двоє, а один, і батько не закашляє…

Цікаво, а як батько повівся б, коли б його отак: лясь-лясь по обличчю?.. Певно, плюнув би у гестапівську пику. А він – лише закліпав очима… Недарма батько казав: хлопчисько! Так і є: боягуз і хлопчисько…

І нема чого виправдовуватись, що приготувався зовсім до іншого, і легше було б, якби били по справжньому…

Потім – били… І він витримав. Але чому не болить тіло, а тільки щоки горять од ляпасів?

Хтось загрюкав у двері. Горст здригнувся. Невже знову по них?

Важкі кроки, рипнули двері.

– Ти, Вернере?

Стоїть у дверях, усміхається широко, всім своїм виглядом показуючи, як йому приємно бачити друга.

– Невже ти?

Йде, важко припадаючи на протез, з простягнутою рукою.

– Ти знаєш, що в нас трапилось?

– Знаю.

І міцно тисне руку.

Оце друг! Батька вбили есесівці, їх щойно випустили з тюрми – навіть сусіда одвернувся, зробив вигляд, що не помітив, – а він!.. Прийшов і тисне руку!

– У тебе є закурити?

Вернер витяг щойно розпочату пачку.

– Візьми, я маю ще.

Сіли.

– От що, Горсте, – почав Вернер, – ти хлопець сильний, і вся ця історія не повинна підкосити тебе. Втішати, кажуть, легше, але, повір, не завжди. Ми з тобою бачили багато смертей і, якщо вже залишились жити, повинні подумати не лише про себе. Твій батько був мужньою людиною і дав приклад іншим.

– Мій тато був… – почав Горст у пориві відвертості, та, згадавши, як батько завжди лаяв його за запальність, закінчив: – хорошою і чесною людиною.

– Мені завжди здавалось, що твій батько, – мовив Вернер якомога сердечніше, – чимось відрізняється від усіх інших. Він був патріот, а це в наші важкі часи не так просто. І загинув як патріот! І тому я тисну руку його синові.

Це прозвучало надто патетично, і, якби Горст не був у такому пригніченому настрої, неодмінно помітив би, що Зайберт сфальшивив. Але Вернерові слова були наче відзвуком його власних – саме так і Горст думав про батька, – і він радо потиснув простягнуту руку.

– Вернере, – мовив розчулено, – ти справжній товариш, і я цього ніколи не забуду.

Зайберт ображено махнув рукою.

– Мені хочеться вірити тобі, – відказав, – але слова завжди залишаються тільки словами. Навіщо ти крився од мене? Чи були підстави не довіряти?

Горст зробив здивовані очі, та Вернер дивився на нього так щиро й з таким докором, а на душі було так самотньо, що хлопець мимоволі визнав:

– Які можуть бути підстави, друже! Але ж нас так мало, а навколо стільки нечисті… Ти не можеш звинувачувати мене.

– Ніхто тебе не збирається звинувачувати. – В голосі Вернера бриніла справжня радість. – Я дуже радий, що ми нарешті порозумілись!

– Ми вже давно порозумілися, – заперечив Горст, – тепер лише доказали недоказане.

– Нехай буде так, – легко погодився Вернер, – нехай буде сонячне затемнення чи кінець світу – мені нічого не страшно, бо сьогодні я наче вдруге народився! Ми помстимося за твого батька!

– От що, – потверезішав Горст, – по-перше, не так голосно, по-друге, гестапо, напевно, випустило мене, сподіваючись натрапити на слід підпільників. Вони ж розуміють, що мій батько й Панкау – не вся організація, і не заспокояться, поки не візьмуть інших.

– Не заспокояться, – ствердив Зайберт. – Але що ти маєш на увазі?

– Тобі не варто часто зустрічатись зі мною, я вже не кажу – заходити до нас…

– Гадаєш, гестапо запідозрить мене?

– Не сумніваюсь.

Вернер закурив, розлігся на тахті, задумливо пускаючи дим у стелю. Останні слова Горста вибили його з колії, і він швидко обмірковував, як краще вчинити: адже цей хлопчисько повинен постійно бути в полі його зору.

– Так, – мовив нарешті, – ти маєш рацію. Але ж, – мало не підстрибнув, – ми їх обведемо навколо пальця! І знаєш як? Я вселяюсь до вас!

– Ти часом не той? – Горст покрутив пальцем біля скроні.

– Я ніколи в житті ще не був таким розсудливим, – заперечив Зайберт. – Ти не враховуєш досить примітивного психологічного фактору: коли б ми час від часу зустрічалися, намагаючись не афішувати ці зустрічі, гестапо відразу б запідозрило мене. А коли я відкрито вселяюсь до тебе, коли це робиться в усіх на очах, якщо хочеш, демонстративно, то це не викличе жодних сумнівів. Навпаки, подумають, що ти хочеш зробити спритний хід і пустити гестапо по фальшивому сліду.

Спочатку Горст розсердився:

– Ми й так багато ставимо на карту, аби займатись психологічними експериментами!

Але подумавши мовив:

– Раціональне зерно в цьому є. Але якось воно не 1 за правилами…

– Коли б усе було за правилами, – відрізав Вернер упевнено, – гестапо давно б переловило всіх вас. Що-що, а правила гри там напевно знають.

– Повинні знати, – згодився Горст. – Інакше не вислідили б батька. Не розумію, де він схибив?

Вернер заплющив очі, пригадуючи зустріч Ульмана й Панкау в пивній. Треба мати його нюх, аби вийти на слід такого досвідченого конспіратора, як Фрідріх Ульман! Що Горст? Горст – цуценя. Розрюмсався, мов дитина, охляв – добирай до нього ключі, аби лиш бажання. Варто лише трохи підхвалити батька, і готова пташка! Але ж тепер – максимум обережності. Як би поводився на його місці справжній підпільник?

– Ти не думав, що старого міг хтось виказати? Може, в організації є провокатор?

– Звідки ти знаєш про організацію? – підняв брови Горст.

– Або я дурень, або ти… Сам же казав…

– А-а… – Горст полегшено зітхнув. – Це я просто так. Власне, організації не існує. Кілька чоловік – і все.

– Мене це не обходить. Я не збираюсь ставити безглузді запитання і не хочу знати більше, ніж треба. І все ж хтось виказав твого батька, і ти повинен дізнатися – хто.

– Скажи мені, Вернере, – раптом перейшов на шепіт Горст, – якої ти думки про Керера?

“Чудово, – подумав Вернер, – зараз ми спробуємо тебе заплутати”.

– Якого Керера? – запитав.

– Ти що? – не витримав Горст. – Не роби з мене божевільного. Ви ж разом лежали в шпиталі.

– А-а… – стукнув себе по чолу Вернер, – це ти про Фріца? Так би й казав, а то – Керер… Його поклали в нашу палату днів за десять до виписки. Він і запропонував мені оселитися у вашому селищі.

– А ти не помічав за ним нічого?

– Чекай, чекай… Ти маєш на увазі?..

– Я нічого не можу стверджувати, але ж…

– Невже він?

Вернер нервово пошкрябав пальцями по підборіддю. Почав невпевнено, наче вголос розмірковував:

– Тепер я пригадую… Фріц іноді розпитував мене… Про тебе також… Я не звертав уваги, думав – звичайна цікавість. Та й зараз не можу твердити з певністю, але ж… І взагалі, я тобі чесно скажу – не подобається мені цей Фріц.

– Кажеш, у вашій палаті він з’явився днів за десять до твоєї виписки? Виписували вас разом?

– Так.

– Раніше ти не зустрічався з ним?

– Його привезли до нас з іншого міста. Здається, евакуювали шпиталь з Угорщини.

– Ну-ну… – іронічно мовив Горст. – То, кажеш, з Угорщини?

– Ти думаєш?..

Горст нахилив голову.

– Деякі підстави для цього є…

– Треба подивитися, з ким він зустрічається…

– От і візьми це на себе. Тільки обережно. І перевір, чи не стежать за тобою. А то психологія психологією, а гестапо – без будь-яких фокусів…

– Не думаю, – заперечив Вернер. – Якщо й стежитимуть, то днів зо два, для очистки совісті.

– Ми також подивимося збоку, – пообіцяв Горст.

“Дивіться, – тріумфував Зайберт. – Дивіться, у сто очей дивіться! Ніхто, крім вас, не стежитиме за Вернером Зайбертом, за це може поручитися сам Еміль Мауке”. Йому кортіло поставити Горстові кілька, на перший погляд, невинних запитань, зовсім невинних, але стримався. Сьогодні Мауке досяг і так дуже багато – навіть не сподівався на таке. Не треба більшого – навіщо бога гнівити, йому й так фартить останнім часом. Ерлер замість нього пішов під трибунал, а вчора повідомили, що підписаний наказ про присвоєння Емілю Мауке офіцерського звання.

Унтерштурмфюрер СС Еміль Мауке! Це звучить багатообіцяюче – Еміль Мауке не збирається зупинятися на досягнутому! Він розплутає справу з диверсією, і, можливо, сам фюрер дізнається про нього…

– Мамо, – покликав Горст, – мамо, йди сюди. Ти не заперечуєш, якщо Вернер житиме в нас?

– Кімната вільна, – байдуже відповіла Марта. їй і насправді було байдуже – житиме в них Вернер чи ні. І все ж, мабуть, так на краще: поруч Горста буде товариш, а її хлопчикові зараз, як ніколи, потрібне товариство.

– Я вселяюся сьогодні ж, – вирішив Вернер. – Власне, в мене лише валіза та рюкзак.

Вдвох вони швидко перенесли речі од фрау Фрейсдорф. Нова кімната сподобалась Вернерові. Виходила вікном до ганку, і, сховавшись за фіранкою, можна було непомітно спостерігати за всіма, хто захотів би провідати Ульманів.

Горста покликала мати, і Зайберт з задоволенням причинив за ним двері. Не роздягаючись, простягся на ліжку – втомився. Втомило напруження, в якому перебував з самісінького ранку, не хотілося ні про що думати, тільки лежати в напівсонному забутті. Та кляті думки, чіпляючись одна за одну, лізли в голову.