Текст книги "Крах чорних гномів"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 18 страниц)

– Їй-богу, – поклявся Кремер. – Він вважає, що брильянти та інші коштовності – краще, ніж акції.

– Мені так хотілося б мати перстень з діамантом. – Еммі зазирнула Карлові у вічі, і він зрозумів: дівчина повірила.

Але чи повірить Шрікель? Зрештою, Карл зробив усе, що міг. Лишалося тільки дограти роль. Що б на його місці зробив справжній Кремер?

Карл поморщився, але пообіцяв:

– Буде тобі перстень, мила…

Потягся, щоб обійняти дівчину.

– Чекай, я зараз…

Еммі легко відштовхнула Карла, зіскочила з тахти. Кремер промимрив щось невиразне, ткнувся обличчям у подушку, заплющив очі й удав, що відразу заснув. Чув шелестіння сукні, потім Еммі клацнула вимикачем, сіла на тахту, погладила його по щоці. Карл не поворухнувся, а коли дівчина притулилася до нього, невдоволено пробуркотів щось невиразне й повернувся обличчям до стіни.

Знову клацнув вимикач.

– П’яна свиня!.. – вилаялась Еммі. Зашелестіла сукня, грюкнули двері.

Карл посовався на тахті, зручніше вмощуючись, і скоро заснув.

Вранці його розбудив Шрікель. Карл заблимав, огледівся довкола і спитав:

– Де я?

– У нас в гостях… – засміявся Шрікель.

– Голова болить… – поскаржився Кремер. – У вас нема таблетки?

– Чи не краще?.. – гауптштурмфюрер потягся до пляшки з вином.

Карл з огидою скривився.

– Не можу навіть дивитись, – признався. – Дайте таблетку.

Шрікель вийшов. Карл уважно оглянув себе. Все, як треба: штани пом’яті, краватка розв’язалася, піджак валяється на підлозі. Почувши кроки гауптштурмфюрера, згорбився, спершись на долоні.

– Ну й вигляд у вас! – посміхнувся Шрікель.

– Нічого не пам’ятаю, – промимрив Карл. – Напився, як свиня.

– Пусте. Усі вчора перебрали.

– Я не бешкетував?

– Навпаки, були дуже ввічливим кавалером, і фройляйн Еммі просила…

– Стривайте, – перебив його Карл, – здається, я почав залицятися до неї?

Гауптштурмфюрер зміряв його пильним поглядом:

– Чомусь вона розгнівалась… Що трапилося?

Кремер провів долонею по чолу.

– Нічого не пам’ятаю, – відповів. – Повне провалля в пам’яті. Можливо, я дозволив собі зайве…

– Не страшно, – зневажливо махнув рукою гауптштурмфюрер. – Компанія інтимна й дівчатка без претензій. Плюньте.

Карл побачив: Шрікель тримається з ним зовсім по-іншому. Уже поінформований. Ось вона – влада грошей. Варто було гауптштурмфюреру дізнатися, що Карл займається крупними грошовими операціями, – і зовсім інше ставлення.

– Хочете подивитися на шедеври мистецтва? – запропонував Шрікель.

Кремер вагався лише півсекунди. Безнадійно махнув рукою.

– Мені глибоко гидкі зараз усі шедеври світу, – мовив плаксивим голосом. – Іншим разом.

– Тепер я вірю: ви справді нахлющились, – гауптштурмфюрер зареготав.

Повертаючись додому, Карл мало не стрибав од радості. Готуючи яму для Кремера, Шрікель сам потрапив до неї. Залишалося з’ясувати, чи брехав він, говорячи про евакуацію творів мистецтва. Ясно лише одне: ні він, ні Мюллер, ні той Дузеншен – есесівець з обличчям убивці – не розуміються на живопису. Правда, вони можуть займатись виключно організаційними справами. Недарма ж Шрікель пропонував Карлові подивитися на якісь шедеври – отже, картини є…

Кремер враз зупинився. А якщо картини – лише димова завіса?.. Відвертість Шрікеля, підозріла. Гауптштурмфюреру дуже хотілося, аби Карл повірив йому, – навіть запрошував подивитись на шедеври. В усякому разі слід робити вигляд, що він не сумнівається в щирості Шрікеля.

День минув у чеканні. Карл нікуди не виходив із своєї кімнати, валявся на канапі, удаючи хворого. Від обіду відмовився. Здогадувався: Шрікель цікавитиметься ним, і робив усе, щоб у гауптштурмфюрера не виникло жодних сумнівів.

Біля п’ятої Кремер вислизнув на вулицю. Не пішов до зупинки автобуса, а побродив гаєм, що починався за віллою Вайганга. Трохи підмерзло. Опале листя шурхотіло під ногами, на калюжах дзвеніли тонкі крижинки. Впевнившись, що ніхто за ним не стежить, Карл зупинив автобус уже за зупинкою: від сьогоднішньої зустрічі з Ульманом залежало надто багато, а береженого і бог береже…

Не встиг ще Кремер заховатися в закапелку, як почув кроки на сходах. Ульман, ідучи, спирався на слизьку цегляну стіну. Старий вивчив цей хід так, що не потребував світла: вісім сходинок, п’ята й сьома розбиті. Поворот, і ще десять. Купа битої цегли, вузька щілина замість проходу, ще чотири сходинки… Не здригнувся, коли Карл освітив його ліхтариком. Упевнившись, що перед ним Кремер, мовив пошепки:

– Можу порадувати вас… Ми висадимо в повітря цю бензинову крамарку… Але треба до біса вибухівки…

Карл знітився. Він не тільки не мав жодного грама вибухівки, але й не знав, коли вона буде і чи буде взагалі. А Ульман чекав прямої і точної відповіді.

– Вибухівка буде, – відповів. – Але ви самі розумієте, що роздобути її не так уже й просто. Доведеться трохи зачекати.

– Зачекаємо, – погодився старий. Він розповів Кремерові, як разом з штейгером Людвігом Гібішем через напівзавалений вентиляційний штрек і підземну печеру вийшов під галереї заводу. Встановити це було не дуже важко: зверху, крізь триметрову товщу землі, долинали глухі звуки, які підтверджували розрахунки Гібіша.

Найскладнішим, на думку Ульмана, було доставити вибухівку до печери, адже відразу за дорогою починалася заборонена зона…

Карл і радів, слухаючи Ульмана, і кусав пальці од роздратування. Півжиття за вибухівку! І треба ж, аби саме тепер провалилася Марлена Пельц!

Ульман поспішав на нічну зміну, і вони швидко розійшлися. Карл домовився, що старий час від часу дзвонитиме йому: зустрінуться, коли буде вибухівка.

Народу на виставі було небагато – півпартера. Це вразило Кремера: згадав натовп на площі перед Великим театром, благальні погляди – чи нема зайвого квитка? – згадав Катрусю, як сидить вона в темній простенькій сукенці, спершись на бар’єр третього ярусу, і під серцем занило, захотілося хоч на мить потрапити туди, побачити Катрусину усмішку, почути, як скаже вона, кумедно вимовляючи слова: “Я страшенно цікава, що то за опера “Борис Годунов”. Дай боже, абисьмо живі були, Петрику, переслухаємо всі опери”.

Катря, Катруся!

Карл заплющив на мить очі, малюючи у пам’яті дорогий образ.

Розплющивши очі, побачив той же незаповнений партер, а поруч з собою, в ложі, дівчину у вечірній сукні з брильянтами на негарній довгій шиї. Вона дивиться на нього приязливо, усміхається, торкається його руки, яка лежить на червоному плюші бар’єра, і він усміхається у відповідь. Після вистави він одвезе її додому, поцілує на прощання холодні пальці й домовиться знову про зустріч – так потрібно, і в нього нема іншого виходу. Ернестіна дивитиметься на нього очікувально: сподіватиметься, що він нарешті скаже те, про що вона мріє, а він уникатиме цієї розмови. Бо в глибині душі Кремерові шкода Ернестіни Краузе. Вона зовсім непогана дівчина – розумна й добра, – і не її вина, що природа обділила її…

Карл знав, що фройляйн Краузе закохана в нього. Краще б Ернестіна була зла, вередлива. Тоді б вік давно вже “відповів їй взаємністю”. Дивлячись же у сумні й закохані очі дівчини, не наважувався брати гріха на душу і пропонувати їй руку та серце. Зрештою, в цьому поки що не було потреби. Усі й так добре знали про характер їхніх стосунків: у Карла завжди був привід, аби вільно розпоряджатися своїм часом, повертатися додому будь-коли, не викликаючи підозри.

Сьогодні давали “Фауста”. Вистава не розчарувала Кремера. Фауст був непоганий, а Маргарита навіть розчулила його: не так часто зустрічаєш на оперній сцені співачку, в якої професійна майстерність органічно поєднується з глибоким почуттям.

У перерві Карлові захотілося побути на самоті. Заховався в темному кутку кімнати для куріння. Курив, а перед очима стояли майстерно зіграні сцени. Бісові німці – музичності їм не бракує!.. “Але ж і есесівців розчулює трагедія Маргарити, – подумав раптом. – Парадокс? А може?..”

– Дозвольте прикурити… – На Карла насунувся високий чоловік у добре пошитім убранні. Карл потягся до кишені. Раптом чоловік нахилився до нього і сказав швидко:

– Можу продати брильянт чистої води, шість з чвертю каратів.

Кремер упустив сірникову коробочку. Чоловік нахилився за нею, прикурив.

– Якщо чистої води, можу подивитися, – нарешті відповів Кремер.

– Дякую, – простягнув йому сірники чоловік. – Ви завтра вдень вільні?

– Так.

– О другій біля Дрезденського банку…

Карл кивнув, і чоловік, ввічливо вклонившись, відійшов. Кремер дивився йому вслід, ще не вірячи. Але пароль названий правильно, а пароль знають лише троє – підполковник Левицький, він, Карл Кремер, і хтось третій. І цей третій щойно підходив до нього…

Ернестіна тривожно подивилася на Карла.

– Що трапилось? Ви чимось схвильовані?

– Мене завжди хвилює справжнє мистецтво, – ухилився Кремер. – А “Фауста” я до того ж люблю…

І все ж він уже не слухав оперу. Дивився на сцену, але зосередитись, як не примушував себе, не міг – у думках був далеко…

…Біля Дрезденського банку стояло кілька розкішних автомобілів. У таких їздять власники великих підприємств, банкіри, комерсанти, міністри… Кремер ішов повільно, розглядаючи перехожих, але, проминувши банківський під’їзд, так і не помітив свого нового знайомого. Його висока постать виринула зовсім несподівано. Стояв, шанобливо схилившись перед Кремером, і притримував розкриті дверцята великого лімузина. Карл зрозумів усе відразу: пихато глянувши на “шофера”, кинув йому недбалим рухом палицю і вмостився на шкіряному сидінні. “Мерседес” м’яко рушив і понісся широкою вулицею до околиці.

– А це у вас здорово вийшло, – мовив високий, скоса зиркнувши на Карла.

– Що? – не зрозумів той.

– Пихатий погляд і… – поплескав по головці палиці.

– Призвичаївся, – скромно визнав Карл, – як-не-як, а комерсант – і не дрібний!

– Чудове заняття, – зітхнув шофер, – головне, багато часу… Але ж давайте знайомитись. – Притримав кермо лівою рукою. Правицю подав Кремерові: – Юрій Вєтров. Він же Антон Хазельбах – власник гаража і автомобільної майстерні у Нейштадті. Ну, а про вас, Петре Кирилюк, чув; нарешті й познайомилися…

– Я вже не знав, що й робити, – признався Карл. – Дні йдуть, явка провалилася, я ледь виплутався – і нічого, і нікого… Хоч вовком вий!

– Становище незавидне, – ствердив Вєтров, – та це ще незгірший варіант.

– Чому взяли Марлену Пельц? – запитав Карл.

– Дурний випадок. Побачила на чорному ринку радіолампи. Саме були потрібні. Продавав дідуган, сивий, добродушний. Купила, а цей добродушний – агент гестапо. Марлена другого ж дня помітила “хвоста”. Встигла протелефонувати мені, а через кілька годин її заарештували.

Машина виринула з міста. Вєтров збільшив швидкість.

– Хоч відведемо душу, – мовив, – я вже цілу вічність не чув рідної мови.

– І не треба, – перейшов на німецьку Карл, – потім десь обмовишся – і кінець.

– Все це так, – жалібно поскаржився Вєтров, – але ж весь час гелготати… Ти не помічаєш, що од німецької іноді пухне голова?

Вєтров звернув на лісовий путівець, проїхав трохи і зупинився на галявині між густими ялинками.

– Тут нас сам чорт не знайде!

Вийшов з машини, потягся.

– А тобі сили не позичати! – з захопленням мовив Карл.

– Не скаржуся…

Вєтров одразу сподобався Кремерові. Відкрите обличчя, русявий чуб, сірі чисті очі – все імпонувало Карлові. Зробилося навіть ніяково за свій так званий середній зріст. Аби позбавитися цього неприємного почуття, різко змінив тему розмови:

– У тебе є зв’язок з Центром?

– Є.

– Негайно потрібна вибухівка. Треба викликати диверсійну групу.

– Навіщо ж тобі Центр? – здивувався Вєтров. – Вибухівка і в мене знайдеться. І вірні люди є…

Карл відчув, як дурнувата щаслива усмішка мимоволі розтягує йому обличчя.

– Не, може бути! – вигукнув. – Ти золота людина.

– Чому ж золота? – знизав плечима Вєтров. – Просто ділова. Справи в нас такі, що вибухівка щодня може знадобитись. Ти що, розвідав підступи до заводу?

Карл почав розповідати. Юрій слухав уважно, зрідка перепитував. Підсумував дещо самовпевнено:

– Вважай, що заводу вже нема. Тепер – тьху. Ми підпалимо цю смердючу керосинку так, що вона кілька днів отруюватиме фріцам повітря.

Кремерові не сподобався тон Вєтрова.

– Не хвались, ідучи на рать, – мовив розсудливо. – Все може бути…

– Та хіба я хвалюсь? – щиро здивувався Юрій. – Звичайна операція і вимагає лише обережності. Основне вже зроблено, і ми лише довершимо справу.

– Там заборонена зона і можна наразитися на небезпеку! – не здавався Кремер.

Юрій безтурботно махнув рукою.

– Два – три шолудиві есесівці, – мовив презирливо. – Мої хлопці порішать їх, граючись.

Кремер дивився на нього недовірливо. Що це: хвалькуватість чи справді глибока впевненість у своїх силах? Але ж хвалька навряд чи б послали сюди…

Пізніше Карл зрозумів: ця вєтровська хвалькуватість – напускна. Юрій лише на словах не рахувався з ворогом; кожну операцію продумував скрупульозно, враховуючи безліч варіантів, бо знав – має справу з сильним, підступним супротивником, і найменший прорахунок може спричинитися до великих втрат.

– Звідки в тебе вибухівка? – поцікавився Карл.

– Маємо запаси… – невизначено пояснив Вєтров.

У групі Вєтрова було ще три чоловіки. Двоє з них – поляки, що втекли від поміщика, працювали в його майстерні, третій – молодий українець – був наймитом у господарстві приміського бауера. Бауер, як правило, рідко відвідував свій маєток, усіма справами орудувала його жаліслива родичка, котра чомусь симпатизувала хлопцеві і крізь пальці дивилася на його періодичні зникнення на день – два. Мовляв, молоде-зелене, нехай гуляє.

І Василько “гуляв”. Група Вєтрова вже здійснила кілька сміливих диверсій. Про останню чув і Кремер. Ішлося про вибух у кінотеатрі “Саксонія”, внаслідок якого загинуло, згідно з офіційними даними, дванадцять льотчиків. Невідомий диверсант залишив міну з годинниковим механізмом у залі перед демонструванням фільму спеціально для льотчиків, котрі проходили перепідготовку на приміському аеродромі.

– Василько проліз туди під личиною електрика, – розповів Вєтров. – Але ж вони, гади, – брехуни. Я сам бачив, як тягали трупи, – не менше тридцяти!

Карл запропонував повертатися. Сів, аби не кидатись у вічі, на заднє сидіння. Сидів, заплющивши очі, і говорив, наче диктував:

– Передаси у Центр. Перше: чи буде згода на використання фельдфебеля Штеккера? Можливі повідомлення про передислокацію частин, завантаженість залізничних вузлів та інформація військового характеру.

– Ясно, – кивнув Вєтров.

– Далі: групенфюрер фон Вайганг запропонував мені спільні комерційні справи. Що криється за цим, поки що не знаю. Погодився, бо це – найкращий спосіб завоювати його довір’я. Сподіваюся, зрештою, дізнатися, чим насправді займається Шрікель з помічниками. Інформуватимеш також про підготовку до висадження в повітря підземного заводу. – Трохи подумав. – У мене – все.

– Завтра буде в Москві, – відізвався Вєтров. – Тепер ось що, – зробив паузу, обганяючи грузовик. – У висадженні заводу ти участі не братимеш. Познайомиш мене з Ульманом – і все. Довершить моя група.

Першої миті Карл не знайшовся, що відповісти. Оговтавшись, мовив, вкладаючи у слова якнайбільше сарказму:

– На якій підставі ви прийняли таке рішення, товаришу Вєтров? Може, у вас є інструкції з Центру?

Юрій на мить озирнувся, але й цієї секунди було досить, аби Карл побачив у нього на обличчі широку обеззброюючу усмішку.

– Я знав, що ти полізеш у пляшку, – сказав. – Інструкцій, звичайно, в мене нема, та є ще голова на плечах. Давай поміркуємо. У довіру до фон Вайганга ти увійшов? Увійшов. І з Шрікелем стосунки налагоджуються? Налагоджуються. Живеш, нарешті, в будинку групенфюрера СС. Хто ще так зможе влаштуватися? І все це поставити на карту, бо йому, бач, хочеться полоскотати нерви!..

– Але ж, – згадав Карл хвалькуваті вєтровські слова, – якщо там і зустрінуться два – три шолудиві есесівці, твої хлопці порішать їх, граючись…

Юрій різко загальмував. З’їхавши на узбіччя, зупинив автомобіль. Обернувся до Карла, враз посерйознішав.

– Ти мені зуби не заговорюй, – нахмурився. – Не можна тобі встрявати у цю справу.

Карлові хотілося заперечити, та не міг знайти переконливих аргументів. Вєтров має рацію: він не має. права дозволити собі навіть одного відсотка риску. І хоч як сверблять руки, повинен приборкати свої почуття.

У Карла опустилися куточки губ. Доторкнувся до плеча Вєтрова, наче пробачався:

– Твої аргументи залізобетонні, Юрію, і я не можу не погодитись з ними. Але ж, – міцно стиснув плече товариша, – мені важко визнати це.

Вєтров не озирнувся. Кремер побачив у дзеркальце лише його чоло і очі. Карла вразиХа глибока, наче шрам, зморшка над переніссям. Раніше її не було, але тепер Вєтров зсунув брови і зморшка розрізала чоло ламаною лінією, відразу зробивши хлопця набагато старшим. Та враз, як з’явилась, так і зникла – чоло розгладилось, і очі посвітлішали.

– А знаєш, – мовив чи то насмішкувато, чи то з жалем. Не зрозумієш: схвалював Карлове рішення чи кепкував з нього. – Будь я на твоєму місці, ти б мене так легко не уговкав.

– На що ти натякаєш? – спалахнув Кремер.

– Не гарячкуй, ані на мить не подумав, що боїшся. Просто заздрю: залізна воля в людини!

Вєтров з місця рвонув машину. Карл ударився головою об спинку сидіння. Хотів розсердитись, та не витримав і зареготав.

– Ви, товаришу Вєтров, жалюгідний облесник, і таких, як ви, Остап Бендер вбивав…

– З рогачки… – покірно мовив Вєтров. – Та я прощу милосердя.

– Живіть… – погодився Карл. – Але з умовою: не підсолоджувати пілюль. А то: залізна воля!..

– Епітет… – кумедно наморщив носа Юрій. – Ти пробач – кращого не придумав.

– Вашим літературним смакам позаздрив би найвишуканіший естет, – почав Карл патетично. – Чи не. відчуваєте ви потягу до літературної творчості?

– Ні, – відповів Юрій серйозно, наче не зрозумів Карлового жарту. – Я після війни пішов би знаєш куди? – знітився, усміхнувся якось жалібно. – Хочеться мені співати… Щоб вийти на сцену, а перед тобою лиш очі й темрява… й чекання… А ти, – раптом Вєтров почав густим баритоном: – О дайте, дайте мені волю!..

Він вів машину на великій швидкості і співав арію князя Ігоря щиро та з глибоким почуттям. Карла морозило. Справді, це було величне видовисько: лискуча чорна машина, широка автострада з готичною в’яззю написів, вдалині чепурні села з червоними черепичними дахами – і сповідь слов’янського богатиря!

Кремер заплющив очі, і на нього повіяло пахощами гарячого полинного степу, заіржали коні, з шатра визирнула дівчина з розкосими очима, десь на обрії, між чорними хмарами, проскочила блискавка. А за шатрами – кремезний чоловік у високому шоломі розмовляє з степом, і могутні груди ходять під кольчугою.

Вони вже в’їхали у передмістя, Вєтров давно перестав співати, а перед Карловими очима все стояв степ, і ніздрі палив гарячий полиновий вітер.

Чисті пивні кухлі виблискували на стойці, за якою куняв товстий, з обвислими щоками чоловік. Його білосніжна куртка підкреслювала чистоту пивної: столики накриті блискучою цератою, вікна прозорі, великі, різнокольорові пляшки над стойкою виграють усіма барвами веселки. Пахне свіжовимитою підлогою і пивом.

Ця маленька бірхалле на краю селища славилась чистотою. Саме завдяки цьому вона витримувала конкуренцію з великою пивною на центральному майдані – мала своїх постійних клієнтів, та й дехто з прихильників її більш фешенебельної сестри час від часу зазирав до старого Франца: тут по-особливому дихалося та й пиво мало якийсь свій неповторний присмак.

Багато хто сміявся з цієї вигадки – який, мовляв, може бути оригінальний присмак у стандартного ерзац-пива? – та навіть люди поважні твердили це, і вечорами у Франца завжди збиралися багатолюдні товариства.

У пивній було порожньо. Вечоріло, закінчувався робочий день. Лише десь через годину почнуть грюкати дверима, ще з порога вимагаючи кухоль пива, а зараз старий Франц може й подрімати.

У залі лише три відвідувачі. Один – постійний клієнт, машиніст Георг Панкау. Він завжди, коли має вільний день, у ці години приходить сюди, займає місце в кутку біля грубки й читає газети. По Георгу Франц може звіряти годинник: рівно о четвертій Панкау підводиться, кладе свої пфеніги на стойку і йде додому. Рівно о четвертій, що б не було – злива чи хурделиця і як би не запрошували його приятелі на кухоль пива або чарку шнапсу.

Двоє інших потрапили сюди явно випадково. Молодь віддавала перевагу пивній у центрі – там грала музика і збиралося велике товариство, а щодо чистоти, то тьху, кому вона потрібна у військовий час.

Старий Франц здивувався, коли слідом за Панкау до пивної зазирнули ці два молодики. Не витерли ноги (боже мій, для чого ж килимок постелений під дверима!), розвалилися на стільцях. Задоволені собою – гелгочуть, як гуси.

Одного з них Франц пізнав – син його постійного клієнта Фрідріха Ульмана, другого бачив уперше: видно, ходить на протезі, бо важко спирається на палицю; очі задерикуваті, гострі.

Спочатку старий Франц прислухався до їхньої розмови, та скоро йому зробилося нудно. Які зараз розмови в молоді? Замість того, щоб говорити про роботу або дівчат, усе про війну та про війну. І не набридне?.. Війна, правда, наближається до кордонів рейху, та Франц певний: вона обмине їхнє селище, їхнє мирне селище, де мало хто цікавиться політикою, де люди роботящі й люблять лише свій дім і пиво – он як Георг Панкау, що заглибився в газету, забувши замовити другий кухоль пива.

Франц похитав головою й підвівся. Георг Панкау випиває завжди два кухлі, а його перший кухоль уже порожній. Націдив повний, так, що піна піднялася шапкою, човгаючи ревматичними ногами, попрошку-вав до столика машиніста:

– Щось цікаве в газетах? – спитав, міняючи кухлі.

– Одне й те ж…

Панкау зсунув окуляри на чоло, приготувавшись поговорити з Францом. Та розмова не відбулася. Грюкнули двері, й поріг переступив Фрідріх Ульман. Акуратно витер ноги, здаля вклонився хазяїнові, кинув оком на Панкау і невдоволено поморщився, забачивши сина в компанії Вернера Зайберта. Ні, старий Ульман не заперечував проти Вернера – хлопець на нинішні часи непоганий. Але дуже вже полюбляє він вештатись по пивних. І Горста волочить за собою – дивись, і його хлопчик почне зазирати в кухоль…

Покректавши невдоволено, Фрідріх просто біля стойки промочив горло. Пив жадібно, великими ковтками, так, що Горст не витримав:

– Застудишся, – застеріг, – а потім бігай по ліки.

Старий лише око скосив презирливо: дивись, цуценя, а починає гавкати…

Стояв, роблячи вигляд, що цілком зайнятий пивом, і думав: чи підсісти до столика Панкау, чи відкликати непомітно? Власне, він і завернув сюди заради побачення з Панкау – знав звички старого і був певний, що знайде його у Франца.

Ніхто не завадив би їм – у бірхалле лише Горст з приятелем, – та вироблена роками обережність взяла гору. Проминув столик Панкау, непомітно підморгнувши, і завернув до туалету. Не поспішаючи мив руки: у старого Франца руки мити – задоволення; рушник м’який і пахне свіжістю.

Панкау зайшов через хвилину. Струшуючи краплі з рук, Ульман озирнувся.

– От що, Георге, – мовив, – празьку явку забудь. Гестапо розгромило друкарню, мало не всі чеські товариші заарештовані.

– Не може бути! – вирвалося в Георга, та відразу зрозумів, що бовкнув дурницю: ой, як може бути – і чи не ходиш сам щодня по лезу?

– До нас нитка не потягнулася? – запитав стривожено.

– Думаю, ні. Тебе знають там як маклера по продажу фотоапаратів, та й прізвище зовсім інше.

– Так, – кивнув Панкау, – усе добре продумано. А тебе хто повідомив?

– На волі залишився Індржих…

Рипнули двері, і до туалету ввалився Верлер Зайберт. Постукав палицею по підлозі, хитнувся і п’яно пробелькотів:

– Таїтесь? Знайшли місце…

Ульман плюнув в умивальник.

– Менше пити треба, юначе! – мовив з огидою. – Ще й Горста тягаєш за собою.

– In vino veritas! – погрозився палицею Вернер. – Життя все одно пішло шкереберть, пий, поки п’ється!

– Дрібний нині народ пішов, – сказав невизначено Панкау і попрямував до виходу. Ульман обережно обминув Вернера.

– Ще кухоль! – замовив Францові і зайняв столик біля вікна, звідки було видно всю вулицю. Горст узяв свого кухля, аби пересісти до батька, та старий зупинив його рішучим жестом.

– Я ж тільки другого кухля… – по-своєму зрозумів його син.

– З тобою ми дома поговоримо, – буркнув старий і демонстративно одвернувся.

Горст ображено шморгнув носом, та сперечатися не став: знав крутий норов батька – може й сорому наробити, не порахується ні з чим. Та старий Фрідріх забув про сина. Сидів, утупивши погляд у вікно, і ні на кого не звертав уваги. Стрепенувся, побачивши вантажну машину, що загальмувала– біля пивної. З кабіни виліз високий чолов’яга в шкіряному кашкеті, попрямував до дверей бірхалле.

Ульман розплатився, коли новий відвідувач підійшов до стойки. Вислизнувши на вулицю, повернув не до центру селища, а туди, де шосе обминало останні будиночки. Відійшов метрів сто, коли грузовик наздогнав його. Машина різко загальмувала і, коли Ульман скочив на підніжку, відразу рушила, розбризкуючи багно. Чоловік у шкіряному кашкеті потис Фрідріхові руку.

– Трохи забарилися, – почав виправдовуватись, – та довелося чекати одного хлопця…

– Це на краще, – перервав його Ульман. – Сутеніє, за чверть години зовсім темно буде – для нас лише вигода…

За кілометр до призначеного місця Вєтров вимкнув фари. Поставив машину за насадженнями, які розрослись і нагадували гайок. З кузова, вкритого брезентом, вилізли троє з рюкзаками за плечима. Юрій указав Ульманові на мішок, що лежав біля борту.

– Тридцять кілограмів доволочите? – запитав. – Я візьму п’ятдесят.

Старий підставив спину.

Один за одним, зігнувшись, перебігли дорогу. Хвилин з десять лежали в заростях, прислухаючись, і, лише впевнившись, що навкруги все спокійно, рушили за Ульманом.

– Два центнери вибухівки, – з повагою мовив Вєтров, коли вони нарешті склали рюкзаки в кутку печери. – Шкода, що вам уранці на роботу, а то б відразу…

– Треба було почекати до неділі…

– З машиною не виходило, – зітхнув Вєтров.

– Не ремствуйте, – докорив старий, – дай боже, аби завжди так було.

– Післязавтра ми чекатимемо на вас і штейгера Гібіша тут між сьомою та восьмою, – змінив розмову Вєтров. – А тепер назад. Треба ще поставити на місце машину. Хоча, – присвітив ліхтариком циферблат, – пізно. Доведеться кинути біля селища. Шофер уже, напевно, повернувся й повідомив поліцію. А нам не вистачало лише, аби затримали за крадіжку якоїсь старої лайби…

Двері відкрилися без стуку. Штурмбанфюрер Ерлер сердито підвів голову – хто сміє без дозволу вдиратися до його кабінету! – та відразу стривожено вигукнув:

– Що трапилось, Мауке?

Справді, у дверях стояв гауптшарфюрер – у мокрому плащі, капелюсі з обвислими крисами й брудних чоботях.

– Негайно запросіть поліцію: кому належить машина 184–93. Грузовик, критий брезентом.

– Але ж чому?.. – почав Ерлер, та, побачивши стривожене обличчя Мауке, схопив телефонну трубку.

Поки штурмбанфюрер викликав поліцію, Мауке розлігся на дивані.

– Свинська погода, – поскаржився, – ні зима, ні осінь. Змерз, як бездомний пес. Накажіть дати мені чогось спиртного.

Штурмбанфюрер витяг з шухляди пляшку горілки.

– Я й сам із задоволенням вип’ю, – мовив. – Але що примусило вас кидати все і їхати до міста у таку негоду? Сподіваюсь, не бажання ж випити зі мною горілки?

– Ця пляшка надто дорого коштувала б… – буркнув Мауке. – То кому належить цей грузовик?

– Ось і відповідь… – Ерлер підняв трубку телефону, що задзвонив. – Чия? Гараж фірми Гешке? Адреса гаража?

– Дайте вказівку всім поліцейським постам затримати машину. А я, – Мауке підвівся, – до гаража Гешке.

– Сподіваюсь, колись ви знайдете можливість поінформувати мене! – не витримав Ерлер.

– Дорога кожна хвилина… Поїхали разом – у машині я встигну доповісти…

Ерлер згадав: на вулиці холод і дощ… Зіщулився, та цікавість перемогла.

– Їдемо, – сказав рішуче й потягся за шинелею.

– Я вже доповідав вам, – почав гауптшарфюрер, умостившись на задньому сидінні, – що встановив нагляд за двома машиністами. Один з них – Панкау – виявився цікавою штучкою. Сиджу я сьогодні в пивній з колишнім солдатом – тягаю його за собою для маскування, – коли це заходить батько того солдата – якийсь Ульман. У селищі його вважають мало не того… – покрутив пальцем біля чола. – Так от, заходить він, п’є пиво, потім іде до туалету. Все нормально, не причепишся ні до чого. Та раптом Панкау також прямує туди. Я вдаю п’яного, непомітно відчиняю двері. Так і є – розмовляють про щось. Мені навіть вдалося почути останнє слово Ульмана: чеське ім’я – Індржих…

– Ви молодчина, Мауке, – вихопилося в Ерлера, – завтра ми причинимо цю комуністичну крамарню. Але при чому ж тут грузовик?

– Хвилинку! – нетерпляче підняв руку Мауке. – Це не все. Півгодини Ульман сидить у пивній. Раптом виходить. У цей же час від пивної від’їздить грузовик – шкода, не звернув уваги на шофера, здається, був у шкіряному кашкеті, – наздоганяє Ульмана, зупиняється і бере його. Врахуйте, цей тип не зробив жодного жесту, аби зупинити машину. Слава богу, я встиг розібрати номер. Тепер швидко сутеніє: ще б п’ять – десять хвилин, і все…

– Куди поїхав грузовик? – запитав Ерлер.

В роті у нього пересохло, пальці тремтіли од хвилювання.

– Дорога на південь. Через двадцять кілометрів розвилка, можна вискочити на шосе Дрезден – Прага.

– Цікаво!.. Цікаво!.. – Ерлер мало не підстрибував на сидінні. – Швидше! – підігнав шофера.

Чорний закритий “опель-адмірал” і без того зрізав повороти й лякав перехожих. Вискочили в передмістя, ось нарешті й потрібна вулиця.

Механік гаража пив каву, поставивши термос на верстак. Побачивши офіцера СС, злякано підхопився – кава потекла по спецівці.

– Хто їздить на машині 184–93? – запитав Ерлер, а Мауке подумав, що лише за одне це ідіотське запитання штурмбанфюрера не можна й на гарматний постріл підпускати до слідчої роботи.

Та все обійшлося: механік, гикаючи од хвилювання, доповів:

– Водій Крафт щойно дзвонив, що машини нема на місці звичайної стоянки. Я порадив йому сповістити поліцію…

– Де Крафт?

– Десь там, – невизначено повів головою механік. – Дзвонить у поліцію…

– Де там? – розізлився Ерлер. – Негайно знайдіть його!

У механіка одвалилася нижня щелепа. Мауке втрутився і за хвилину з’ясував, що водій машини 184–93, яка перевозить текстильні товари у магазини фірми “Гешке і К°”, залишав її щодня приблизно на дві години біля універмагу. Крафт живе там поблизу і саме в цей час обідає. Сьогодні, повернувшись, він не застав грузовика на місці.

Мауке відкликав Ерлера і порадив йому подзвонити в гестапо, щоб дати розпорядження негайно заарештувати Крафта – дома, на роботі чи у магазині – де той раніше з’явиться. А втім, зробив він це просто так, для перестраховки, бо майже напевно знав: Крафт тут ні до чого – якщо б це він зустрічався з Ульманом у селищі, то, повернувшись до міста, тихенько поставив би машину біля універмагу або загнав її у гараж.