Текст книги "Крах чорних гномів"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 18 страниц)

– Я не думав про це, – визнав Свідрак.

– Тож рахуватимемо! – блиснув очима Вєтров. – Минуло три з половиною години, як ми вирушили сюди. Півтори години на це, – кивнув на закапелок з вибухівкою, – отже, йшли приблизно дві години. З вантажем. Назад – швидше… Витяг з кишені міну з годинниковим механізмом, поставив стрілки, завів. – Отже, через дві години.

Свідрак глянув на свій годинник. Близько першої ночі. Чи вдасться ще раз побачити сонце? До завалу вийшли швидко й без пригод.

– Я ж казав, – тріумфував Василько, – вони не посміють сунути свого поганого носа під землю.

– Помовч! – поклав хлопцеві руку на плече Свідрак.

Пана Тадеуша не залишало відчуття близької небезпеки, і це робило його зібранішим та обережнішім.

Почали розбирати завал. Серйозність і тривога Свідрака передались поступово іншим – працювали швидко, зосереджено. Раптом Вєтров, який наліг на величезну брилу, зупинив товаришів.

– Відійти всім! – наказав.

Хлопці стояли не розуміючи.

– Усім назад! – загорлав командир. – Не розумієте?!

Експрес Берн – Берлін зупинився біля платформи прикордонної німецької станції. Карл Кремер мав пересісти тут на поїзд, що йшов до Дрездена. Кинув у валізу несесер і піжаму, з задоволенням вистрибнув з паркого вагона. Хоч надворі відлига і сіє дрібний дощик, а все ж краще, ніж у тісному купе, де од сигаретного диму сльозяться очі.

Біля входу у вокзал до Карла підійшов середній на зріст кремезний чоловік у спортивній куртці.

– Карл Кремер? – запитав.

Карл відступив на крок, зміряв чоловіка недовірливим поглядом. Хто він і що йому треба? Усміхається нібито привітно, але вираз обличчя неприємний: нижня губа видається вперед, підборіддя тупе, а очі маленькі й злі. Чоловік нагадував бульдога: такий же жилавий, коротка товста шия і великі зуби.

– Карл Кремер, якщо не помиляюсь? – повторив чоловік, знову показавши зуби.

– Так, мене звуть Карл Кремер, – відповів Карл. Обличчя чоловіка розпливлося так, наче зустрів найдорожчу в світі людину.

– Ви не могли б приділити мені кілька хвилин?

– Ні, – твердо одповів Кремер. – На жаль, у мене немає часу.

Незнайомець відразу видався йому підозрілим, і Карл не хотів заводити розмову.

– Я від фон Вайганга, – притишив голос чоловік. – Маю до вас доручення. Ідіть за мною.

– А чим ви можете довести?.. – почав Карл, та чоловік обірвав його.

– Вийдемо з вокзалу, – наказав, – там усе з’ясується.

Кремер знизав плечима й пішов за чоловіком. Тільки вони вийшли на привокзальну площу, закритий чорний лімузин різко загальмував перед Карлом, обляпавши його черевики й штани.

– Сідайте! – відчинив чоловік дверцята.

– Нікуди я не поїду, поки…

Карл не встиг договорити. Хтось схопив його за руки, вивернув назад. Клацнули пута. Кремер рвонувся, але марно.

– Спокійно, хлопчику! – прогурчав хтось над вухом. – Я можу віддавити тобі ноги!

Карл мимоволі глянув униз і побачив величезні – сорок шостого – сорок сьомого номеру – черевики. “Такий справді віддавить”, – устиг ще подумати, коли його підняли й боляче штовхнули в спину. Вдарившись коліном об дверцята, Карл упав на заднє сидіння. Велетень плюхнувся поруч з ним, а другий – з обличчям бульдога – сів ліворуч. Автомобіль відразу рушив.

– Це свавілля! – впевнено почав Кремер, хоч і розумів: його гра програна. – Я скаржитимусь!

– Я тобі поскаржусь! – Велетень схопив Карла за вуха, швидко, вправно повернув обличчям до себе. – Бач, наволоч, воно ще хвицає!..

– Ви не маєте права… – почав Кремер.

Другий чоловік зареготав за його спиною.

– Гестапо на все має право!

– Я не бачив ваших документів і не знаю, хто ви… – не вгамовувався Карл.

– Ось тобі документ! – Велетень раптом ударив його в підборіддя. У Кремера клацнули зуби, і він повалився на чоловіка ліворуч. – Які ще тобі документи потрібні?

– Не треба, Гельмуте, – зупинив товариша інший гестапівець. – Об’юшить усю машину.

Велетень невдоволено пробуркотів щось крізь зуби. Обмацав Карлові кишені, спорожнив їх і відвернувся до вікна. Машина виїжджала з містечка. Кремер скосив очі, аби глянути на дорожню табличку й примітити, куди їдуть, та інший гестапівець накинув йому на голову чорну ганчірку.

Автомобіль ішов швидко – рипіла гума на поворотах. “110–120 кілометрів на годину, – орієнтовно визначив Карл. – Взяли мене за п’ять хвилин до одинадцятої. Хоч приблизно знатиму, на скільки від’їхали…”

Кремер сидів у незручній позі, привалившись боком до спинки сидіння. Руки, стягнуті за спиною залізними путами, затерпли, від ганчірки на голові смерділо потом та дешевим тютюном. Хотілося пити і трохи нудило, але Карл примусив себе не розклеюватись і спокійно обдумати все, що сталося.

“Руді Рехан?” – подумав насамперед. Але ж Рехан продав би його лише тоді, коли б над ним самим згустилися хмари. І все ж цей варіант слід мати на увазі.

Далі. Його зустрічі з Штеккером, Ульманом і Вєтровим. Нарешті, пастка в будинку Марлени Пельц. Тут можливі десятки варіантів – десятки неврахованих несподіванок, які могли навести гестапо на його слід. У школі розвідників Карла знайомили з різними ситуаціями, в результаті яких провалювались агенти найвищого класу, і він знав, що навіть найобачливіші не застраховані від прорахунку.

Машину трусонуло на вибоїні, і Карл ударився головою об спинку сидіння. Чорт, ці гестапівці, як змовились: сидять, немов набрали води в рот, – жодного слова… Шкода, може, і проговорилися б…

Далі. Коли навіть припустити, що СД стало відомо про підозрілі зв’язки Карла Кремера, чи випустили б його до Швейцарії? Звичайно, ні. Отже, заковика в самій поїздці і діє тут особа, впливовіша, ніж фон Вайганг. Заарештувати Кремера, знаючи, що до його поїздки, яка зовні мала невинний комерційний характер, причетний фон Вайганг, могли лише за вказівкою Управління імперської безпеки. Якщо ж врахувати давні дружні стосунки групенфюрера з самим Гіммлером, то слід було мати або вагомі докази проти Карла чи фон Вайганга, або піти ва-банк, сподіваючись, що, тонучи, Кремер потягне за собою групенфюрера.

Які ж докази може мати гестапо проти Карла Кремера?

Насамперед, про характер його поїздки міг знати хтось, крім фон Вайганга й Карла, – наприклад, Шрікель, – і повідомити Берлін. Тоді б його зупинили ні кордоні, обшукали і без зайвих турбот мали компрометуючі матеріали. Отже, цей варіант не витримує критики.

Далі. У Цюріху за ним могли непомітно стежити й встановити, що він зустрічався з американцями. Але ж самий цей факт, хоч і підозрілий, ще не може бути доказом антинімецької діяльності Карла Кремера. Чарлз Хокінс – ділова людина, до того ж, за документами, не американський підданий. А який закон забороняє чесному німецькому комерсантові укладати вигідні угоди? Якщо гестапо основуватиме своє обвинувачення на цьому, їм буде важко довести щось. Правда, коли б це торкалося лише Карла Кремера, то можна взагалі нічого не доводити – є тисяча способів прибрати його, – але ж, наскільки розумів Карл, кін у цій грі був значно вищий…

Готуючи Петра Кирилюка до роботи в Німеччині, підполковник Левицький розповідав йому про гризню серед керівників гітлерівського рейху, про їхню підступність і жорстокість, про методи, які використовуються ними в боротьбі за владу. Можливо, хтось хоче усунути фон Вайганга і розраховує зробити це з допомогою свідчень Карла Кремера?

Тривожні думки не залишали Карла, а гестапівці, як навмисне, – жодного слова… Певно, це добре розрахований психологічний розрахунок: нехай розпачливі думки роз’ятрюють серце, вони висотують людину іноді більше, ніж найдосконаліші методи фізичного впливу…

Машина зупинилась і засигналила.

– Це ти, Курте? – запитав хтось буркотливо. – Швидко ви…

Сусіда Карла ліворуч опустив скло на дверцятах, мовив невдоволено:

– Тобі яке діло? Відчиняй ворота і заткни свою пельку!

– Колись ти пожалкуєш, Курте, що завжди був нечемним зі мною, – прохрипів вартовий. – Я розрахуюся з тобою за все!..

– Вкороти свого язика, стара вороно!

Карл почув рипіння воріт, і машина рушила. Круто повернула, ще трохи проїхала й зупинилась. Гестапівець ліворуч – Курт, як уже знав Кремер, – зірвав з його очей пов’язку.

– Виходь! – наказав.

Кремер огледівся, намагаючись не пропустити жодної деталі. Високий паркан з колючим дротом, праворуч – гараж з кількома боксами. Відразу за асфальтованим майданчиком – квітники, між ними тягнеться до двоповерхового будинку присипана жовтим піском доріжка. Якщо б не тюремний паркан з колючим дротом – повна ілюзія садиби середнього бауера.

– Давай! – підштовхнув Кремера в спину Курт, і Карл рушив до будинку.

Попереду йшов здоровань. “Гельмут, – згадав його ім’я Кремер. – Справді, велетень”.

Гельмут ішов, засунувши руки в кишені й трохи згорбившись. Нагадував горилу: широкі плечі, маленька голова на гладкій шиї, довгі руки. Незграбно переставляв ноги в грубезних черевиках і залишав на рінявому піску доріжки глибокі сліди.

Вони щось нагадували Карлові, але ніяк не міг згадати – що? Наче він уже бачив колись такі сліди – величезні, широкі, з оригінальним візерунком: дві ялинки поруч. Карл глянув на Гельмутові черевики: на каучукових підборах, міцні, а ялинки, певно, щоб не ковзали.

Де ж він бачив такі сліди? Зрештою, яке це має значення? Сліди як сліди… А ось уже й ганок будинку. Вікна першого поверху загратовані, вузькі й похмурі, двері дубові, оббиті залізними шпугами. Такі не під силу й Гельмутові.

Горила витягла з кишені важкий ключ, відімкнула двері і відступила на крок, пропускаючи Карла.

– Давай, давай! – штовхнув у спину Курт. – Ми з тобою цирлями-мирлями не займатимемось!..

Вузький, темний коридор. Кремер зупинився, нічого не бачачи. Почув, як за спиною рипнули двері. Хтось, певно Гельмут, схопив його за комір, зняв пута й штовхнув у темряву. Позаду загуркотіли двері, клацнув замок. Карл за інерцією зробив кілька кроків і вдарився коліном. Обмацав: край ліжка. Сів. Поступово очі звикли до темряви, вірніше – напівтемряви: з вузької щілини під самісінькою стелею пробивалося трохи світла.

Колись у кімнаті було вікно, та його заклали цеглою, грубо повайнували, перетворивши помешкання на звичайну тюремну камеру. Відкидне ліжко з тонким матрацом, параша, залізні двері з вічком для підглядування. Але тепло.

Карл кілька разів присів, випроставши затерплі руки. Відчув, як запульсувала кров у кінчиках пальців, сів на край ліжка. Отак закінчилася кар’єра ювеліра Карла Кремера: тюремне ліжко й параша. Що ж, це не така вже й несподіванка – він знав, на що йде, готувався й до такого фіналу. Тепер аби витерпіти! Битимуть і мучитимуть, а Карла ніколи не били – лише кілька разів ударили прикладом у таборі для військовополонених. Але ж усе це – дитячі забавки у порівнянні з тим, що буде. І хто ж його зна, чи зможеш ти витерпіти?

Карл знав: витерпить, та все ж сумніви мучили. Навіть спіймав себе на думці, що хоче, аби скоріше все почалося – нарешті б упевнився, що дух його дужчий за тіло.

Простягся на ліжку, відпочивав. Заплющив очі, намагаючись відігнати сумніви. Згадав огидно великі черевики Гельмута і зіщулився. Пісок під вагою Гельмутового тіла аж рипів: дві ялинки на кожному сліді…

До речі, де ж він бачив такі відбитки?

Раптом Карл скочив з ліжка і ледь не закричав. Так, він згадав, точно згадав, де й коли бачив такі ж величезні сліди з двома ялинками. Але ж це… Ні, не може бути…

Вєтров схопив мотику і з усієї сили вдарив у землю над проходом. Грунт осів, завалюючи нору, а Юрій усе бив і бив, осипаючи мокру землю.

– Що він робить? – не витримав Гібіш. – Це – єдиний шлях назад!

Старий кинувся до Вєтрова, та Свідрак затримав його. Стояли й дивились.

Засипавши прохід, Вєтров знеможено опустився на камінь. Жадібно вдихнув повітря, озирнувся на товаришів.

– Там фашисти? – не витримав Василько.

– Газ… – видихнув Юрій. – Вони закидали штрек газовими гранатами.

Вєтров відчув слабкий запах газу, поки вони ще не встигли розкидати свій кам’яний завал. Заплющивши очі й не дихаючи, Юрій обвалював грунт, поки не перекрив шлях газу. Тільки людина з його м’язами могла витримати таку напругу. Тепер сидів, жадібно хапаючи ротом повітря, вдивлявся у збуджені обличчя товаришів і думав: навіщо він це зробив? Їм вистачить їжі й води на добу, а далі? Все одно смерть…

Вєтров знав – через кілька хвилин вони також зрозуміють це, і шукав слів, які могли б хоч трохи підбадьорити хлопців. Шукав і не знаходив.

Першим оцінив ситуацію Свідрак. Навіть при тьмяному світлі ліхтаря Вєтров побачив, як витяглося і без того довгасте обличчя пана Тадеуша, як посуворішали його очі.

Свідрак запитально глянув на Гібіша, та старий лише похитав головою. Він уже давно приготувався до смерті, може, тому, що мав сімдесят років за плечима, а може, й тому, що за своє довге життя стільки – разів був похований під землею.

Василько побачив безнадійний жест Гібіша, але зреагував на нього зовсім не так, як сподівався Вєтров. Спокійно сів на камінь, дістав з кишені загорнутий у газету бутерброд.

– Зголоднів я, – мовив байдуже. – Погано вечеряв, ну, й зголоднів…

У Вєтрова стислося серце. Такий хлопець – невже це його остання вечеря? Закашлявся. Все-таки ковтнув трохи газу. Клята мишоловка. Безглуздо вмирати так. Але чому ж безглуздо? Глянув на годинник. За п’ятдесят хвилин рвоне, і їхня смерть окупиться сторицею!

Свідрак поплескав себе по кишені.

– Як пан Гібіш вважає, – запитав, – чи можна тут закурити?

– Метану нема, – махнув рукою той. – Можна.

Пан Тадеуш вмостився поруч із старим, запропонував йому сигарету. Запаливши сірника, Гібіш нахилився над вогнем. Нараз відсахнувся не прикуривши. Застиг, дивлячись на тремтяче полум’я.

Обпаливши пальці, чортихнувся.

– Може, у когось знайдеться клаптик паперу? – схвильовано мовив.

– Навіщо? – здивувався пан Тадеуш.

– Чекайте…

Василько мовчки подав старому замаслену газету. Гібіш відірвав клаптик.

– Якраз з портретом Геббельса… – констатував Василь.

Підпаливши газету, старий підняв її високо над головою.

– Збираєтесь організувати смолоскипний похід? – почав єхидно Василько. – Але ж немає глядачів і…

Гібіш обірвав хлопця рішучим жестом. Завмер, уважно слідкуючи за полум’ям. Червоні нерівні язики тремтіли, нахиляючись убік.

– Бачили? – запитав Гібіш.

Усі нерозуміюче перезирнулись. Старий махнув рукою, сів, жадібно закурив і пояснив:

– У печері, яка не має виходу, стояче повітря, отже, і полум’я було б непорушне. А тут протяг…

– Чекайте, чекайте, – захвилювався Вєтров, – ви хочете сказати?..

– Я нічого не хочу сказати! – розсердився Гібіш. – Я ще нічого не знаю, але ми повинні спробувати…

– Ха-ха!.. – раптом голосно зареготав Василько. – Вперше бачу користь від клишоногого!

– Якого клишоногого? – не зрозумів Юзеф.

Василько пнув ногою обгорілий шмат газети з портретом Геббельса. Зробив він це так безпосередньо, що навіть Свідрак усміхнувся.

– Рушили? – запропонував Вєтров.

І побачив ласкаву усмішку, яка торкнулася уст Свідрака. “А він лише зовні похмурий”, – подумав.

Знову Гібіш ішов попереду. Вони заглибились у печеру і потрапили до приблизно такої ж розколини, якою брели під галереї підземного заводу.

Гібіш час від часу зупинявся, палив залишки газети з промовою Геббельса – і знову рухались, перелазячи через каміння. Потім повзли такою вузькою норою, що ледь вміщалося тіло. В одному місці Гібішеві довелося розширювати прохід мотикою; Вєтров пожалкував, що не він попереду, і старому, котрий і так уже притомився, доводиться пробивати шлях для всіх.

Потім розколина трохи розширилась. Тепер весь час піднімалися – каміння утворювало величезні підземні сходи. Вєтров хотів помінятися місцями з Гібішем, та штейгер рішуче запротестував. Дихав важко, але не зупинявся.

Похолоднішало, і це обрадувало Гібіша.

– Моліться богу, – сказав хрипко Вєтрову, – нам може пощастити…

– Молюсь дияволу, – пожартував Юрій, – ми в його царстві, і бог тут не має влади.

Гібіш знову запалив сірника і вимушений був затулити полум’я долонями, аби не згасло. Пройшли ще кілька десятків метрів, і раптом хід скінчився. Гібіш затупцював на місці, обмацуючи променем ліхтаря стіни.

– Чекайте! – вигукнув Свідрак. Він запалив свого ліхтаря, спрямував промінь на вузьку темну пляму на висоті десь більше двох метрів. Ліхтар тремтів у руці пана Тадеуша, світло танцювало на стіні, і всі, як заворожені, дивилися на пляму.

– Це ж вихід! – першим порушив тишу Юзеф. – Матка боска, це ж вихід!

– Гасіть ліхтарі! – пошепки наказав Вєтров. – І тихше.

З отвору лилося свіже холодне повітря.

– Я бачу зорі, – прошепотів Юзеф.

– Замовч! – сердито обірвав його Свідрак. – Там можуть бути гестапівці.

Вєтров уперся рукою в стіну, підставив панові Тадеушу плечі. Той розширив отвір і протиснувся крізь нього.

– Швидше, – підігнав його Вєтров, – міна спрацює через сім хвилин…

Минуло кілька секунд, а може, й хвилин – нарешті шепіт Свідрака:

– Все спокійно… Можна виходити…

Він допоміг вибратися спочатку Гібішеві, потім Юзефові та Василькові. Вєтрову спустили вірьовку і ледве підтягли його до отвору. Видершись на поверхню, Юрій запитав Гїбіша:

– Де ми?

Штейгер тицьнув пальцем праворуч:

– Там, за два кілометри, шосе, над ним – вхід до печери.

– Невже ми пройшли два кілометри? – засумнівався Вєтров.

– Розколина вивела нас по прямій…

– На шосе нам виходити не можна… – почав уголос розмірковувати Юрій. – Як же дістатися до міста?

– За тою горою, – вказав ліворуч старий, – залізниця.

– У такому вигляді з’явитися на станцію! – скептично гмикнув Юрій. – Треба помитись і почиститися.

– Тоді ось що… – почав Гібіш, та закінчити не встиг. Земля здригнулася, з горба посипалося каміння, пісок під ногами просів.

– Оце так рвонуло! – захоплено прошепотів Юзеф і штовхнув Василька кулаком у бік.

– Кінець старій керосинці! – підстрибнув той. – Амба!

– Тихше, – спинив хлопців Вєтров. – Ви щось хотіли сказати, товаришу Гібіш?

– На станції працює родич моєї дружини.

– Він зможе переховати вас кілька днів, поки не переправимо в надійне місце?

Старий завагався.

– Але ж гестапівці, напевно, шукатимуть мене. Не виключено, що й у родичів дружини.

– Тоді нам ще сьогодні треба прорватися до міста, Завтра ваше фото матимуть сотні агентів.

Вони спустилися з горба, пройшли видолинком і потрапили на путівець, що вів до залізничної станції. Йшли не стежкою, а. поза кущами, що росли обабіч, рухались безшумно і нагадували тіні. Коли вже підходили до станції, по шосе промчали, виблискуючи фарами, чотири грузовики з солдатами. Отже, уже піднято тривогу і зону заводу оточують есесівці. Треба поспішати…

Родич штейгера зрозумів їх з півслова. Виніс на кухню купу старого одягу, щітку й ваксу для взуття.

– Через вісімнадцять хвилин, – глянув на старовинний дерев’яний годинник, – буде товарняк до Дрездена. Стоятиме півтори хвилини.

Вєтров завагався. Звичайно, було б добре швидко вибратись звідси, але ж небезпечно: нараз помітить кондуктор…

Наче відповідаючи на його думки, родич Гібіша сказав:

– Я розмовлятиму з кондуктором, а ви сідайте у вагони.

– Добре, – згодився не без вагань Вєтров, – але ж ви, – кивнув на хлопців, – вистрибнете на ходу перед містом. Мені з товаришем Гібішем доведеться чекати зупинки. А у вас ноги витримають…

Гібішів родич вимкнув світло й випустив усіх надвір. Вдалині вже постукував товарняк.

Кремер ходив по камері, намагаючись дати лад думкам. Пригадував. Це було зовсім недавно. Випав перший сніг, йому не спалося, підвівся, коли в домі навіть не прокинулась прислуга, вийшов до саду. Стояв на широкій терасі, вибіленій пухнастим снігом. Сніг лежав рівним, незайманим килимом, і лише оці сліди псували все. Отакі ж точнісінько – великі й з двома ялинками, – вони вели від дверей, які з’єднували терасу з покоями фон Вайганга. Кремер подумав: у групенфюрера вже встиг хтось побувати – вікна кабінету світилися.

Карл пішов, залишаючи свої сліди вдвоє менші, – поруч. Ранковий відвідувач фон Вайганга звернув на алею бронзових гномів, пройшов не зупиняючись до флігеля Шрікеля. Карл пам’ятав це абсолютно точно; потім він хотів навіть запитати гауптштурмфюрера, з яким циклопом той товаришує.

Тепер ця картина яскраво ожила в пам’яті Кремера: білий сніг, чорні гноми і сліди з двома ялинками… Невже у фон Вайганга був Гельмут?

“Ну, і що ж! – осмикнув себе Кремер. – Сліди тут і там лише свідчать, що двоє людей носять однакове взуття. Ось і все”.

“Так-то, так, – заперечив самому собі, – але якийсь дивний збіг: величезні сліди і дві ялинки… Хто з оточення групенфюрера носить таке велике взуття?”

Перебрав у пам’яті всіх: охоронців вілли, шоферів, садівника, мешканців флігеля Шрікеля. Ніхто не міг конкурувати з Гельмутом. Розумів: його здогадки побудовані навіть не на піску, і їх би не взяв за основу гіпотези найлегковажніший слідчий, але він не був слідчим, і ніхто не змушував його шукати підтверджень версії. Він просто відчував: щось є в цьому збігові, і, коли це справді збіг, випадковість, доля Карла Кремера не погіршиться і не поліпшиться.

А коли не збіг? Якщо й справді Гельмут був того дня у фон Вайганга? До речі, коли випав перший сніг? Саме того вечора приїздила фройляйн Краузе, а наступного ранку в них з фон Вайгангом відбулася розмова, після якої Карл поїхав у Швейцарію…

Кремер зупинився й ущипнув себе за руку. “Ну і що ж! – знов осмикнув себе. – Подумаєш, якісь сліди…”

Але ж якщо групенфюрер мав розмову з Гельмутом приблизно тоді ж, коли давав завдання і Карлові, то це ставить усе з голови на ноги. Отже, фон Вайганг хоче перевірити його, дізнатися, наскільки можна довіряти Кремерові, – він доручив зробити це Гельмуту і Курту.

Що ж, групенфюрер одержить переконливі докази!

А якщо все це результат надмірної фантазії Карла? Зрештою, він нічим не ризикує: лінія його нинішньої поведінки не відрізнятиметься від уже виробленої. Він лише підкреслюватиме вірність фон Вайгангові, підкреслюватиме тактовно, не переграючи, і тоді козирний туз групенфюрера обернеться на жалюгідну шістку.

І ще – витримати поєдинок з гестапівцями…

Карл простягся на твердому ліжку. Найголовніше тепер – економити сили. Хотів заснути, та не зміг: нерви були напнуті до краю. Лежав, намагаючись не думати про те, що станеться через годину, дві… Раптом сів на ліжку і тихо розсміявся. І як він раніше не помітив цього? Значить, арешт усе-таки здорово вибив його з колії, якщо він не звернув уваги на такий грубий їхній прорахунок. Якщо б його взяли, так би мовити, по-справжньому, обов’язково б уважно обшукали і забрали одяг. Не можна ж назвати обшуком те, що Гельмут у машині спорожнив його кишені. Ні, гестапо не допускає таких прорахунків.

Ця думка заспокоїла Карла, він знов простягся на ліжку, заплющив очі й побачив Катрусю. Вона дивилася на нього серйозно і застережливо, трохи наполохано – темні зіниці її здавалися ще темнішими. Розлучатися з Катрусею не хотілось, та до камери чомусь вбіг Вєтров, за ним – Гельмут. Вєтров ухилився від удару Гельмута і сам ударив його знизу в підборіддя так, що гестапівець упав спиною на залізні двері. Залізо загуло, Гельмут підвівся й гримнув на Карла:

– Виходь!

Карл підхопився. Справді, хтось гримкотить ключем у залізних дверях. Скільки ж він проспав? З отвору під стелею світло не ллється – значить, вечір або ніч.

Відчинились двері, і на тлі залитого електричним світлом прямокутника – постать Гельмута.

– Виходь! – побрязкав ключами. – Швидше!

Кремер, ображено піднявши голову, переступив по ріг. Гельмут мовчки вказав на двері праворуч, в кінці коридора.

Кімната, куди вони увійшли, була велика й темна, з кахельною підлогою та довгою полицею, на якій хтось дбайливо розклав нікельований інструмент. У камінку падали дрова. Перед камінком – два крісла і журнальний столик з розпочатою пляшкою. У кріслі, спиною до Карі, сидів Курт, поруч стояв кремезний есесівець у розтебнутому мундирі.

Кремер зупинився посеред кімнати. Одного погляду було достатньо, аби зрозуміти, куди він потрапив: погано замиті криваві плями на стінах, блискучий інструмент, певно, не для хірурга…

– Підійди ближче, – озирнувся на Карла Курт.

Кремер не зрушив з місця.

– Я хотів би знати, на якій підставі ви затримали мене і привезли сюди?

Гельмут голосно зареготав, та Курт зупинив його нетерплячим жестом.

– От що, наволоч, – мовив мало не ласкаво, – тут запитуватимем лише ми. Раджу бути ввічливим та слухняним і давати вичерпні, правдиві відповіді на всі наші запитання. Ми знаємо, хто ти й для чого їздив у Швейцарію. Але нам необхідно з’ясувати деякі деталі.

– Я готовий відповісти на ваші запитання, панове, – почав Карл, – за умови…

– Ми не приймаємо жодних умов! – обірвав його Курт. – Можеш починати… – кивнув есесівцеві у розстебнутому мундирі й додав добродушно: – Руки в тебе сверблять ще зранку…

Той скинув мундир, акуратно повісив на спинку стільця. Подивився на Карла, наче примірявся, зробив кілька пружних кроків і раптом ударив зігнутою правицею так, що Кремер ледь устояв.

– А він міцний! – подивувався есесівець і знову щосили вдарив.

В Карла зазеленіло в очах. І все ж він і цього разу втримався на ногах.

– Хіба ж це удар? – зареготав Гельмут. – А ще хвалиться!

Він обминув Кремера, не дивлячись на нього. Ліниво потягся, повільно махнув рукою. Карл відчув: чомусь йому не вистачило повітря, припекло мозок, потім підкосилися ноги.

– У півсили!.. – хвалькувато загув угорі Гельмут. – Приведи його до свідомості.

Есесівець виплеснув на Кремера відро води, поставив на ноги.

– Відповідатимеш? – запитав Гельмут.

Карл мовчки кивнув.

– Отож, – задоволено потер руки Курт. – Розказуй, навіщо їздив у Швейцарію. Тільки чесно.

Карл добросовісно виклав завчену версію: укладав угоди з швейцарськими фірмами на поставки годинників. Курт доброзичливо хитав головою. Коли Кремер закінчив, мовив глузливо:

– Це ти розповідай своєму духівникові… Тут гестапо, а не сповідальня, і ми все одно витягнемо з тебе правду. Тебе посилав фон Вайганг?

– Ні, – відповів Карл упевнено. – Він лише допоміг мені оформити документи.

– До кого посилав тебе фон Вайганг? – голос Курта звучав загрозливо. – Відповідай, ми все знаємо.

– Я вже сказав, що групенфюрер лише допоміг мені подолати деякі формальності.

– Не крути хвостом! І думай про себе, а не про фон Вайганга.

– Як ви смієте казати таке про групенфюрера? – в голосі Карла бриніло непідробне обурення. – Він – один з найвідданіших рейхові офіцерів і, коли дізнається про вашу провокацію…

– Я востаннє запитую: яке завдання ти одержав від фон Вайганга?

– Не витрачай даремно часу, Курте! – втрутився Гельмут. Моргнув есесівцеві. – Ану, попрацюй ще над ним…

Цього разу Кремер утратив свідомість не так швидко. Його били гумовими кийками, били із знанням справи – аби не пошкодити внутрішні органи і не поламати кістки. Коли од болю хотілося кричати і мимоволі виривався стогін, Карл примушував себе величезним зусиллям волі переключатися на зовсім інше: уявляв залиті сонцем дніпрові схили, золоту баню Лаври серед зелені, Катрусю, яка переступає з ноги на ногу на московському морозі, чекаючи тролейбуса, просторі зали Третьяковської галереї, куди йому вдруге так і не вдалося потрапити…

Подумавши про Третьяковку, Карл згадав картину, що колись вразила його. Він не пам’ятав ані назви картини, ані прізвища художника – перед очима лише стояли двоє полонених червоноармійців з мужніми обличчями і гладка потилиця білогвардійця. Зараз червоноармійців почнуть катувати, потім розстріляють, але жодний стогін не вирветься з їх вуст…

А він зможе так? Хіба не заради тих самих ідей стоїть у цій похмурій кімнаті за сотні кілометрів від друзів і Батьківщини? І вороги, хоч і в інших мундирах, так само ненавидять усе те, що для нього – зміст життя.

Але від болю паморочиться голова і знову підгинаються коліна. І чи є взагалі межа людського терпіння?

Навіть Гельмут захекався. Карл лежить на холодній підлозі і крізь якусь імлу бачить: його кат розстібає комір і обтирає піт з чола. Робить знак есесівцеві, той тягне Кремера до каміна, кидає на стілець.

– То що доручив тобі фон Вайганг? – цідить крізь зуби Гельмут.

Карлові боляче навіть дихати. І все ж раптом стає смішно: невже вони справді впевнені, що біль може зламати будь-яку людину? Так і кортить кинути їм у вічі дошкульні, гнівні слова, але вчасно згадує, чию машкару носить. Цікаво, чи витерпів би справжній Карл Кремер такі катування, скажімо, за мільйон? Чекайте, де він читав, що скупендя пожертвував життям, а не розлучився з кількома золотими? Але ж справжній Карл Кремер в ім’я збереження цих золотих, напевно, давно б плазував перед гестапівцями, брехав і, зрештою, признався в усьому. І чи не переграє він? Адже стійкість духу навряд чи властива Кремерові…

Карл зробив плаксивий вираз обличчя…

– Панове, – прошамкотів, – я сказав вам чисту правду, і мені нема чого додати… У мене з фон Вайгангом лише ділові стосунки і єдине доручення групенфюрера – привезти його високошановній дружині браслет чи сережки.

– Отак, значить, брехатимемо далі, – з неприхованою іронією буркнув Курт. – Може, ти скажеш, що групенфюрер просив привезти ще золоті запонки до сорочки?

– Ні, запонки він не замовляв, – Карл зробив вигляд, що не зрозумів іронії гестапівців. – Але фрау Ірмі, його дружині, подобаються браслети з коштовними каменями…

– А тобі, – скривився Курт, – я бачу, подобаються гумові кийки… Та врахуй: усе, що було, – дитячі іграшки, і ми розв’яжемо тобі язика! Може, – скоса зиркнув на Гельмута, – перейдемо до другої дії?

Гельмут налив повну склянку горілки, для чогось подивився крізь неї на світло, зітхнув і вихилив не поморщившись. Погладив себе по череву.

– Взагалі можна, – відповів, – ти ж знаєш, я ніколи не втомлююсь. Але мені морально важко дивитися на таких покручів: розладнується нервова система і бачу погані сни.

– Ти бачиш сни? – здивувався Курт. – Ніколи б не подумав.

– Бачу… Рідко, але бачу… Нещодавно таке страхіття приверзлося. Наче я повернувся до цирку і хтось із глядачів виходить на арену та кладе мене на лопатки. Такий собі хирлявий тип, а я нічого не можу вдіяти: сила зникла, і все. Так злякався, що аж у піт кинуло. Слава богу, сон… Ти його, – кивнув помічникові на Карла, – відтарабань до камери, може, за ніч набереться розуму…

Лише під ранок Кремер заснув важким сном. Тіло горіло, і лежати можна було тільки на животі. І все ж найстрашніше чекало попереду. Карл не піддавався ілюзіям і напевно знав: гестапівці не кидають слів на вітер. Правда, коли все це робиться з благословення фон Вайганга, вони можуть задовольнитися двома сеансами – цього навіть забагато для того, аби вибити з середнього німецького комерсанта все, що він знає і чого не знає…

Але ж фон Вайганг! Ось тобі й друг дядька, спільник, покровитель і любитель природи! Карл давно знав про жорстокість групенфюрера і все ж, згадуючи його дружній, мало не батьківський, тон, не міг повірити, що він був режисером цього спектаклю.