Текст книги "Крах чорних гномів"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 18 страниц)

Штеккер знову замислився.

– Я сподівався, – почав Карл, – через вас встановити зв’язок з рухом Опору. Можливо, ваші товариші мають контакти з антифашистами табору, звідки беруть робітників на завод. Ці товариші підказали б нам вихід.

– На жаль… – похитав головою Штеккер. – Звичайно, коли не знайдемо нічого ліпшого, доведеться скористатися і з цього. Але в мене виникла ідея… Розумієте, тут біля міста розташоване робітниче селище. Залізничний вузол і шахти потребують робочої сили. А на основі старих, закинутих шахт і створено цей клятий завод. Здогадуєтесь?

– Трохи…

– Я познайомлю вас з одним чолов’ягою. Гадаю, він стане нам у пригоді. Вас влаштовує зустріч тут післязавтра о шостій годині?

– Так.

– Виходитимемо іншим ходом. Запам’ятали, як потрапити сюди?

– На все життя.

– Ну, це занадто… На місці цих руїн ми поставимо нові будинки… – Штеккер рушив до виходу. Вже на вулиці знайшов за потрібне пояснити: – За фахом я муляр, руки, знаєте, знудьгувались за справжньою роботою.

Було темно, сіяв дрібний холодний дощ. Штеккер зіщулився, підняв комір шинелі. Мовив буркотливо:

– Паскудна погода, скоріше б сніг. – Тихенько, в рукав, засміявся. – Хоча я саме за таку погоду. Порядний шпиг носа на вулицю не висуне. Отже, післязавтра…

Через день відбулася зустріч Карла Кремера з Фрідріхом Ульманом.

Карл спустився в підвал, але нікого не побачив. Освітив ліхтариком облуплені стіни, глянув на годинник. Шоста… За спиною хтось ворухнувся. Кремер загасив ліхтарик, метнувся у глиб підвалу.

– Не хвилюйтесь, це ми, – глухо донісся з темряви хрипкий голос фельдфебеля. – До речі, ідіть-но сюди, це вам, можливо, згодиться.

Штеккер освітив біля сходів вузький, мов щілина, закапелок, напівзавалений битою цеглою.

– Зручна позиція, – пояснив. – Я стою отут. Ви входите й нічого не бачите, навіть підставляєте свою спину.

– А у вас усе це здорово продумано! – з повагою мовив Карл.

– До ваших послуг, – усміхнувся Штеккер.

З глибини закапелка на Карла суворо і, здавалося, відчужено дивився чоловік у куртці та старому, з обвислими крисами, капелюсі. А може, лише здалося – потиснув руку міцно, наче випробовував силу. Від нього пахло машинним маслом, іржею та міцним тютюном. Карл згадав: саме так пахло від Заремби, і одразу відчув приязнь до цього кремезного чоловіка в робочій куртці.

– Товариш Ульман у курсі справ, – почав Штеккер, коли вони розмістилися на дошці попід стіною. – Він з того самого селища. Можете довіряти йому, як мені.

Ульман кашлянув.

– Я виростаю у власних очах, – мовив. – Але до діла. Вам треба розвідати підходи до заводу синтетичного палива? Я вірно зрозумів товариша Штеккера?

– Вірніше, намацати його вразливе місце, – пояснив Кремер. – Щодня завод дає ешелон бензину. Нам треба припинити це неподобство.

– Це – мета, – Ульман поклав Карлові на коліно руку; навіть через сукно відчувалося, яка ця рука тверда й мозоляста, – а нам слід знайти шляхи до її здійснення. Сьогодні я навряд чи зможу сказати щось втішне – все це для мене несподіване… Є, правда, один варіант…

Ульман замовк, потягся до сигарет. Карл запропонував свої.

– Генеральські… – сказав Ульман, не то схвалюючи, не то засуджуючи. – Варіант такий… Живе в нас у селищі один старий – штейгер на пенсії. Людина гарна, нашого гарту. Коли будували завод, його мобілізовували. Повинен знати розташування підземних галерей, усі там входи й виходи. – Знову помовчав, лише спалахувала й гасла в темряві червона цяточка сигарети. – На тій території були шахти. Більшість з них давно вироблені, закинуті й завалені. Старий Гібіш знає їх як свої п’ять пальців. Можливо, він і виведе нас…

Карл кілька секунд обмірковував пропозицію Ульмана. В цьому плані щось крилося – невизначене, туманне, але перспективне. Кремер накрив долонею руку Ульмана – велику, шорстку.

– Коли можна чекати на результати?

Ульман підвівся, покликав за собою Карла. У закапелку біля входу підняв цеглину. Вузький промінь ліхтарика освітив під цеглиною добре замаскований тайник.

– Навідайтесь сюди за три – чотири дні, – мовив. – Тут знайдете повідомлення про дату й годину зустрічі.

– Але справа не терпить, – почав Кремер. – Щодня – ешелон цистерн з бензином!..

– Вони проходять через наш, вузол, юначе, – поплескав його по плечу Ульман. – Я сам формую потяги й відправляю їх далі. Гадаєте, це солодко?

Дощі припинились, повіяв вітер і висушив мокру землю. Кінець листопада, вже б і снігу випасти, а зимою й не пахне. Тепло, трава зеленіє…

Ульман лежав під колючим ожиновим кущем, що на ньому червоніли буйні ягоди. Треба було підійти на два кроки, аби помітити Фрідріха, – він знав тут кожну стежку ще з дитинства: разом з іншими хлопчаками обтрушував дикі груші, до крові дряпав руки й обличчя, дістаючи тверді, кислі ожинини, влаштовував на пологих схилах горбів справжні військові баталії.

Як давно це було! І не віриться, що було… Невже це він тоді швендяв у коротких штанцях і сандаліях з грубої шкіри, які чомусь щомісяця розвалювались, викликаючи гнів і нарікання батька? Потім, коли у Горста розвалювались сандалії, Фрідріх намагався не гніватись, хоч іноді й хотілося шмагнути ремінцем кирпате хлопча, котре не вміє й не хоче дбати про речі…

Ульман повернувся на інший бік. Тепер добре видно стару дичку, з якої він колись упав і розбив голову. Текла кров, хлопчаки злякались, а йому зовсім не було страшно й навіть хотілося сміятись.

Тоді тут, за півкілометра, була шахта. Іноді, коли набридали ігри, вони сиділи на горбку й дивилися, як машина-підойма випльовує пару, як крутяться зверху колеса, намотуючи троси, як пихкають паровози, що котять потяги з вугіллям.

Від подвір’я шахти залишилися тільки купи порослої травицею цегли, рейки давно зняли, і тільки старожителі могли відрізнити колишній залізничний насип від звичайних нерівностей тутешнього ландшафту.

З-за шипшинових кущів почулося сопіння: хтось видирався крутим схилом. Фрідріх визирнув із своєї схованки, тихенько свиснув. Гібіш вилаявся:

– Бісове місце!

Ліг горілиць, підмостивши під голову теку. Відпочивши, запитав:

– Харчів узяв з собою?

Ульман поплескав долонею по мішку.

– Маю трохи…

– А лопата?

– Все, як домовились! – розсердився Фрідріх. – Чого прискіпався?

– Бо йдемо під землю, – рівним тоном відповів Гібіш, – і невідомо, що на нас там чекає…

Ульман закинув за плечі мішок.

– Рушили?

Штейгер ішов попереду. Пробиралися між кущами обережно, зігнувшись. Починалася заборонена зона, і можна було випадково наштовхнутись на есесівський патруль.

– Отам, за горбком, – вказав рукою Гібіш. Зупинився, витер піт з чола. – Відпочинемо.

Попереду стриміли вершини, голі, з рідкими соснами. Порізана байраками нерівна місцевість переходила в плоскогір’я. Праворуч, унизу, проглядалася асфальтова стрічка шосе.

Вони обійшли пагорб. Гібіш постояв, озираючись, і поліз у хащі ожини. Ульман, затуливши обличчя від колючих стеблин, продирався слідом. За хащами починалася галявина. Збоку, між низькими деревцями, – піщаний схил з ледь помітним отвором печери. Гібіш заліз туди, поманив Ульмана. Печера лише зовні здавалася маленькою: хід розширювався і зникав у темряві. Повіяло вогкістю, повітря було густе, й дихалося важко.

Гібіш поклав теку на сухий пісок біля виходу.

– Тут ми в цілковитій безпеці, – мовив і ліг просто на землю. – Перекусимо, відпочинемо і в дорогу…

Фрідріх розв’язав мішок, видобув хліб, маргарин та повидло. Приготував бутерброди. Гібіш дістав дві пляшки пива. їли мовчки, не поспішаючи. Допивши пиво, Гібіш поставив пляшки на видноті.

– Аби не забути, – пояснив. – Не тягти ж їх з собою у шахту.

Він сидів так, що світло падало на лівий бік обличчя. Ульман бачив лише одне око, волохату брову, щоку, зриту зморшками, вухо, з якого стирчали сиві і, певно, жорсткі волосини. Гібішеві вже сімдесят, а виглядає не дуже старим. Дивно: половину життя провів під землею.

Запитав:

– Людвігу, і що в тебе за секрет? Виглядаєш, як молодий…

Штейгер задоволено почухав потилицю.

– Дивись, усі помічають. Навіть молодиці задивляються. А що? – невесело пожартував. – Молодих зараз обмаль, то й ми з тобою, хоч і підтоптані, але ж чоловіки…

Ульман дістав сигарету, хотів уже переполовинити її, та передумав: все одно – остання перед дорогою; під землею палити не можна, і він має повне право викурити всю сигарету.

– Чоловіки, кажеш, – підхопив останні слова Гібіша. – А чи буває в тебе, Людвігу, таке відчуття, що ти взагалі не людина? Що все навколо існує само по собі, а ти лише жуєш, як худоба, йдеш, куди женуть… Що худоба в кращому, ніж ти, становищі: реве і хвицається іноді, а ти й мукнути не смієш…

– Буває і в мене, – погодився Гібіш, – та я жену такі думки. Адже недовго залишилося, Фрідріху, розумієш – недовго. Я зранку виходжу з селища та йду в ліс або в поле. Простуєш, навколо анікогісінько – й жити хочеться, ой, як хочеться! Як уявиш собі, що скоро кінець коричневим, – співаєш. Десять років собаці під хвіст пішло, розумієш, десять років, – дай боже ще стільки прожити! І думаю: невже я, старий дурень, не побачу такого життя, про яке мріяв, за котре ми з тобою, Фрідріху, всі сили віддали? Ні, думаю, побачу. З коричневими покінчимо – і вже дзуськи, все в свої руки візьмемо! І жити хочеться, аби одним оком це побачити. Тому й молодію… – закінчив, усміхнувшись ніяково і навіть сором’язливо.

Ульман мовчав – думав. Потім мовив стиха:

– Таке відчуття, Людвігу, певно, не лише в тебе. Насувається гроза, одні бояться її, зачиняють вікна й ховаються в підвали, а інші виходять назустріч. Ти розумієш мене, Людвігу?

Старий не відповів. Сидів біля вузького входу до печери й дивився на червоне, мов кров, небо. Багряні відблиски грали на кам’яних стінах, вони здалися Ульманові символічними, наче провіщали народження нового дня.

– Мені зараз здається, – продовжував, – ніби потрапив на волю після ув’язнення. Кажу, що хочу, і не боюся, що хтось підслухає, не озираюсь, чи йде за мною гестапівська пика. Якось спокійно на душі в мене сьогодні. – Ульман потягнувся. – Навіть у тілі легкість з’явилася… Рушатимемо?

– Чекай.

Гібіш витяг з мішка дбайливо згорнуту брезентову спецівку, переодягся. Куртка стовбурчилася на ньому, відразу зробивши старого значно повнішим. Фрідріх критично огледів його, мовив єхидно:

– Як на мій розсуд, то пенсію тобі платити зарано. Країна вимагає від народу жертв, і фюрер просить вас, штейгере Людвіг Гібіш, знов спуститися під землю, аби своєю самовідданою працею хоча б на один день відстрочити падіння тисячолітнього рейху…

– Плювати я хотів і на рейх, і на фюрера! Зараз ми спустимось під землю для того, щоб на кілька днів прискорити кінець цього паршивого рейху. Аби не дорікали нам колись, що сиділи два старих дурні склавши руки і чекали, поки хтось інший дасть стусана під зад Адольфу Гітлеру.

Ульман почав одягати старі, витерті до блиску і не раз уже штопані штани, а штейгер розклав пожовклу від часу карту.

– Дивись, – тицьнув нерівним нігтем, – отут вхід до вентиляційного штреку. Оце печера… Штрек тягнеться ось сюди, – окреслив місце, – а ось тут є хід до підземної печери. Над нею починаються галереї заводу. Якщо хід не завалило, вийдемо саме туди, куди потрібно. Печера тут звужується і проходить на два – три метри нижче галерей. – Задумливо постукав по карті нігтем. – Сам розумієш, абсолютної точності бути не може, але, гадаю, не схибимо.

– Аби не завалило хід. Оце мене найбільше турбує.

– Таке вже діло… – розвів руками Гібіш. – Од бога…

Він перевірив ліхтарик, глибше насунув потертий шкіряний кашкет. Ульман озброївся відточеною солдатською лопаткою, мерзлякувато знизав плечима, підняв комір старенької куртки і рушив за Гібішем у темряву.

Дні минали для Карла Кремера в тривожному чеканні: прокидався і думав про ешелон цистерн, які сьогодні прогуркотять по рейках на Схід. Уявляв, як бензин з цих цистерн переливається в баки танків і літаків, як шалено мчать танки на траншеї, стріляючи в людей з червоними зірками на кашкетах. Може, тому – як не намагався бути завжди рівним і привітним у стосунках з оточуючими – іноді мимоволі в Карла проривалися нотки роздратування. Одного разу й сам помітив, що надто різко відповів комусь за вечірнім бриджем, але відразу опанував себе і поскаржився:

– Нерви в мене, панове, не витримують. Не знаю, як вас, а мене мучить ця невизначеність на Східному фронті. Здається, у нас там досить сил, щоб вибити росіян хоча б з Польщі!..

Шрікель, який став постійним партнером Карла, мовив розсудливо:

– Бережіть нерви, Кремере, бо навряд чи наш наступ почнеться до весни. Ми вже маємо сумний досвід війни в зимових умовах, і фюрер не дозволить генералам устряти ще в одну авантюру.

Після замаху на Гітлера есесівці були настроєні різко вороже до армійського генералітету, і в домі фон Вайганга відкрито критикували керівництво вермахту.

– Якщо б фюрер менше довіряв цим бундючним ослам у мундирах, – докинув третій партнер – есесівський офіцер, помічник Шрікеля, – ми б уже давно були в Москві.

– Не можна так огульно, панове, – втрутилася фрау Ірма. Сама вона не грала, та любила посидіти біля картярів. – Генерали Гудеріан і Манштейн довели…

– Таких, як Гудеріан і Манштейн, – перервав її чоловік, – можна перерахувати по пальцях. А ми маємо на увазі генералітет у цілому, який не виправдав сподівань нації.

Фон Вайганг, хоч грав погано, але любив іноді посидіти з підлеглими за зеленим столом. Цим він, по-перше, доводив свою демократичність, по-друге, лоскотав собі нерви. За натурою групенфюрер був азартною людиною, та балансування на службових сходинках навчило його тримати себе в руках.

Після розмови в алеї гномів він, як і попереджав, досить стримано ставився до Кремера, уникав залишатися з ним наодинці і взагалі по можливості був підкреслено байдужим до нового мешканця вілли. Фрау Ірма, навпаки, носилася з Карлом і була одержима ідеєю поєднати Кремера з Ернестіною Краузе. Правду кажучи, вона вже добре набридла Карлові, та він був завжди люб’язний і привітний з господинею, розуміючи, що в цьому домі лише вона по-справжньому добре ставиться до нього і це створює навколо його особи атмосферу доброзичливості, нехай і показну. На більше Кремер поки що й не розраховував.

Дивні стосунки склалися в Карла з Шрікелем. Зовні вони були друзями. Мало не кожного вечора сідали за традиційний бридж, гауптштурмфюрер привітно всміхався до Кремера при зустрічах, одного разу Карл навіть випадково підслухав, як той хвалив його в колі близьких знайомих фон Вайгангів. Та все ж якась невидима перепона стояла між ними.

Пам’ятаючи настанову фон Вайганга, Кремер контролював кожне своє слово в розмовах з Шрікелем, свідомо обминав теми, пов’язані з роботою гауптштурмфюрера. Якось навіть обірвав одного з його помічників, коли той у його присутності завів розмову про документи, що мали надійти і десь затримались.

– Я просив би вас, – сказав, – перенести цю розмову в інше місце. Не люблю, коли втручаються в мої справи, і сам намагаюсь триматися подалі від того, що не стосується мене.

– Унтерштурмфюрер якраз не казав нічого секретного, – підтримав Шрікель свого помічника, – та я згоден з вами, гер Кремер. Кожен повинен цікавитись лише своїми справами.

Одного вечора Карл, нудьгуючи, вийшов до саду подихати свіжим повітрям. Зупинився на червоній доріжці біля гнома-філософа. Недавно Кремер з подивом відчув, що його тягне до цих чорних чоловічків. Учора він знайшов у тайнику записку від Ульмана, зрадів і сів біля карлика, який сміявся, взявшись руками за боки. Сьогодні важкі думки не залишали його – зупинився проти гнома-філософа. Карлик наче казав: не хвилюйся, все влаштується, бери з мене приклад, набирайся терпіння.

“Тобі добре, – заперечив Карл. – Уже двісті років дивишся на світ. Що для тебе день чи два? А два дні – два ешелони…”

“І все ж життя вічне, – вів мовчазний діалог гном. – Я пережив чортзна-скільки війн, бачив переможців і переможених – і що? Ось так, як і сто років тому, небо голубіє над світом. Нічого не змінилося, та й що може змінитися?”

“Дурню ти, дурню! Старий сибарите й відлюднику! Поставити б тебе десь у концтаборі, не дивився б так спокійно. Не витримало б твоє бронзове серце…”

Карлову розмову з гномом– перервали досить нетактовно:

– Ці чорні гамадрили діють мені на нерви, – сказав хтось за спиною. – Групенфюреру вони подобаються, а я переплавив би їх на метал. Все ж якась користь!

Кремер озирнувся й побачив Шрікеля.

– Мені вони також подобаються! – відповів з викликом.

– Хочете сказати, що поділяєте думку групенфюрера, а не мою? Воно, звичайно, певніше…

– Не робіть з мене дурника, Шрікель! – грубо обірвав його Кремер. – Я не звик грати такі ролі!

Гауптштурмфюрер відступив на крок, обличчя пересмикнулось, та наступної миті він уже всміхався, як завжди, доброзичливо.

– Ну, чого ви скипіли?..

Кремер різко повернувся й хотів піти геть, та Шрікель не пустив його.

– Пристаньте до нас у спілку, – запропонував. – Сьогодні субота, і ми вирішили трохи відпочити.

– Але ж фрау Ірма чекатиме на мене, – спробував заперечити Карл, хоч йому дуже хотілося прийняти запрошення: коли ще трапиться нагода проникнути до таємничого флігеля!

– Я щойно звідти, – махнув рукою в бік вілли Шрікель. – У фрау Вайганг – мігрень.

– Ну, коли так… – нерішуче почав Кремер.

– Жодних вагань, – підхопив його під руку гауптштурмфюрер, – сьогодні ви в нашому розпорядженні.

Флігель був двоповерховий; на першому поверсі жили Шрікель і два його помічники. Одного з них – лисого флегматичного унтерштурмфюрера Мюллера – Кремер знав добре: він був їхнім постійним партнером по бриджу. Другого, молодого, з нахабними очима, Шрікель відрекомендував:

– Шарфюрер СС Дузеншен.

Шарфюрера в домі фон Вайгангів не приймали – мабуть, фрау Ірму не влаштовував його унтер-офіцерський чин, – але у флігелі він тримався на рівних, і Карл зрозумів: Дузеншен – повноправний працівник канцелярії Шрікеля.

У великій кімнаті, яка правила за вітальню, стояв накритий стіл. Видно, есесівці не звикли обмежувати себе – на столі стояли пляшки з ромом і коньяком, французькими лікерами й винами, тарілки з ковбасою, шинкою, смаженою рибою, всілякими консервами…

– Почекаємо хвилин п’ять – десять, – звернувся до Карла Шрікель. – Без жіночого товариства якось не йде… Хлопчики-пустуни запросили дівчат…

Машина з жінками під’їхала з боку господарського двору, куди виходив чорний хід флігеля. “Хлопчики-пустуни” не відзначалися оригінальними смаками: їхні знайомі якщо й не були з кадрів офіцерського борделю, то з успіхом могли претендувати на заміщення в ньому вакантних посад.

Побачивши, як поморщився Кремер, гауптштурмфюрер став виправдовуватись:

– Життя є життя, й іноді хочеться розвіятися, та й не всім випадає, – не втримався, аби не вколоти, – водитися з такими чарівними особами, як фройляйн Краузе.

Карл розсердився, але відразу погасив роздратування. “Він має рацію, – подумав. – Залицяння Карла Кремера до фройляйн Краузе – така ж проституція. Особливо, коли дивитися збоку”.

Відповів спокійно:

– Мені б не хотілося, аби хтось подумав, що я – святенник.

Шрікель ударив його по плечу, голосно зареготав:

– Ну, ось і добре! До столу!

Одна з дівчаток вмостилася між Шрікелем і Карлом. Була гарненька, і Кремер подумав, що їй не зашкодило б змити з обличчя хоча половину фарби: стала б зовсім вродливою.

Дівчина, виявилася меткою – притискалася то до Карла, то до Шрікеля, відверто показувала напівоголені пишні груди. Карл хотів не пити зовсім, та все ж довелося вихилити пару келихів. Зрештою, це було не страшно: есесівці хлистали спиртне мало не склянками й скоро були зовсім п’яні. Один Шрікель пив обережніше і добре закушував – хміль проймав його туго, лише очі ще глибше заховалися між складками жиру.

Після третього келиха Карл удав, що декольте сусідки приваблює його, і поцікавився, як її звуть.

– Прекрасне ім’я – Еммі! – вигукнув.

– І дуже схоже на Ерні, – єхидно докинув Шрікель.

– Ваші натяки можуть приїстися. Та я не гніваюсь.

– Навіщо ж гніватись? – Шрікель підняв склянку. – Вип’ємо за дружбу!

Кремер пригубив келих.

– За дружбу так не п’ють! – запротестував гауптштурмфюрер.

– Справа ж не в тому – скільки, а з якими почуттями!

Шрікель почав заперечувати, та Карл відійшов до радіоли. Поставив пластинку з модним фокстротом.

– Танцювати! – загорлав шарфюрер Дузеншен, – Ева, ти танцюватимеш?

Озирнувшись, Кремер перехопив багатозначний погляд, яким обмінялися Шрікель і Еммі. Це одразу насторожило його. Знав: гестапо користується послугами вродливих жінок легкої поведінки, які споюють чоловіків, ідуть на все, аби вивідати їхні думки. Ще Гейдріх створив у Берліні так званий “салон Кітті” – фешенебельний публічний дім, куди заманювали закордонних журналістів і дипломатів. Навіть жінки з вищих кіл охоче пропонували свої послуги салону, демонструючи таким чином патріотичну відданість третьому рейху.

Карл одвернувся від Шрікеля, котрий щось нашіптував Еммі. Гауптштурмфюреру не спіймати Кремера. Тепер зрозуміло: вечірка заздалегідь підготовлена, і нібито випадкова зустріч в алеї гномів зовсім не випадкова. Але ж відомо щось Шрікелю чи він за звичкою підозрює Кремера?

Карл одразу протверезів – наче й не пив. Мозок працював чітко, запам’ятовуючи все почуте.

Унтерштурмфюрер Мюллер притулився до пишної брюнетки. В одній руці тримав келих з лікером, у другій – плитку шоколаду. Давав дівчині ковтнути лікеру, а потім намазував шоколадом губи. Обом це подобалося, обоє сміялись і не звертали жодної уваги на оточуючих.

– Ти танцюватимеш, Ева? – знов загорлав Дузеншен. Видно, він добряче набрався: очі почервоніли, дивився спідлоба, важко дихаючи. Стиснув зуби – жовна перекочувалися під вилицями.

Партнерша шарфюрера нічого не відповіла. Підвелась, глянула на Дузеншена порожніми очима, рвонула сукню на грудях. Затріщали кнопки, і сукня впала на підлогу. Дівчина залишилась в трусиках і вузькому ліфчику. Зробила кілька ритмічних рухів.

– Прекрасно, Ева! – захоплено заплескав у долоні шарфюрер. – А тепер – танець живота!

– Чудова фігура, як ви вважаєте, Кремере? – гукнув до Карла Шрікель.

Кремерові зробилося гидко, але кивнув. Мусив дограти цю гру…

– А в мене погана? – Еммі скочила на стілець, зіп’ялася навшпиньки. – Чому ніхто не звертає уваги на мою фігуру?

– У тебе просто божественна, моя крихітко, – запевнив Шрікель. – Вип’ємо за жінок!

Навіть Кремер підняв повний келих.

– Мені хочеться сьогодні напитись! – вигукнув. – Таке чудове товариство, що просто гріх бути тверезим.

Карл знав – він буде тверезий, скільки не вип’є, мусив бути тверезий. Удаючи п’яного, вдарив Шрікеля по плечі.

– Ви – чудова людина, гауптштурмфюрер, і я б поцілував вас, якби тут не було стільки гарних жінок!

Пригорнув Еммі, цмокнув у нафарбовані губи.

Шрікель подивився на нього уважно, і Кремер здогадався: гауптштурмфюрер не такий п’яний, як удає. Відкликав Карла в куток кімнати і, прикидаючись відвертим, почав:

– Отак і живемо. Іноді дозволяємо собі трохи розважитись, а взагалі – роботи чортзна-скільки…

Кремер і оком не повів. Знав: його викликають на відвертість. Прикинувся, ніби йому байдуже все, що казатиме Шрікель.

– Ти колись зайди, – перейшов на “ти” Шрікель, – я тобі покажу чудові штучки… – присунувся до Карла, зашепотів на вухо: – Розумієш, ми виконуємо дуже відповідальне завдання. Ці варвари, – кивнув невизначено, – бомблять наші міста, і можуть загинути шедеври мистецтва. Зараз ми займаємося евакуацією картин з палацу Цвінгер. Сам розумієш, – додав пихато, – таку справу доручають людям, які добре розуміються на мистецтві.

“Отож, – згадав Карл розмову біля гнома-філософа. – Тобі дай волю, і картини Веласкеса підуть на смітник”.

Зареготав:

– Бавитесь, значить, у картинки!.. А я думав – ви серйозні люди! Офіцери СС – і мазня на полотні…

– Бачу, ти справді не розумієшся на мистецтві, – зневажливо опустив куточки губ Шрікель. – Але ж врахуй, ця мазня коштує величезні гроші.

– До пори до часу… – не здався Кремер. – Поступка відсталим смакам. Коли ідеї націонал-соціалізму опанують світ, ніхто не дасть і пфеніга за найкращу картину з палацу Цвінгер.

– Це ти вже переборщив! – зареготав гауптштурмфюрер. – Для чого ж ми їх ховаємо?

– Колись згадаєте мої слова, – не відступав Кремер. – Залишаться лише картини, що прославляють полководців і воїнів. Врахуйте, мистецтво розбещує душу, примушує думати, а Великій Німеччині не потрібні ані сибарити, ані філософи. Солдат – ось наше майбутнє!

Шарфюрер Дузеншен, почувши ці слова, аж підскочив на стільці.

– Чудово сказано! – вигукнув. – Ви – правильна людина, Кремере, і я п’ю за ваше здоров’я!

Шрікель жестом зупинив шарфюрера.

– Але ж повинні залишатися якісь цінності, – продовжив суперечку. – В чомусь же повинні проявлятися духовні запити нації.

– Найкращі цінності, – повчально мовив Кремер, – це золото й брильянти, і я назву ослом кожного, хто не згодиться зі мною.

Еммі ковзнула із стільця, обминула Шрікеля і припала до Карла.

– Ти – справжній мужчина, – сказала ластячись. – Я також люблю коштовності. Подаруй мені щось на згадку…

Кремер відірвався од неї і, похитуючись, попростував до столу. Непевною рукою, розплескуючи, налив у келих вина.

– Йди-но сюди, – поманив пальцем дівчину, – ти мені подобаєшся, і я хочу з тобою випити…

– Еммі має успіх! – вигукнула Ева. Сукня її все ще валялася на підлозі, дівчина сиділа на ручці крісла, в якому розвалився Дузеншен. – Добре, Еммі!

– Заткнись! – грубо обірвав дівчину шарфюрер. Одбатував півторта, почав годувати Еву. Дівчина, сміючись, пручалася, обом було весело.

– Музику, – заплескала в долоні Еммі, – давайте всі танцювати.

Мюллер зник кудись зі своєю партнершею. Гауптштурмфюрер підморгнув Дузеншену – той обтер серветкою губи Еви, повів її у повільному танго. Еммі вимкнула горішнє світло, тепер кімнату освітлював лише торшер. Карл також пішов танцювати. Нараз побачив: Шрікель відчинив двері до сусідньої кімнати.

“Тепер почнеться друга дія”, – здогадався. Справді, коли вони порівнялися з дверима, Еммі потягла його туди. Карл, п’яно сміючись, не пручався.

Невеличка кімната з м’якою тахтою і пухнастим килимом на підлозі. Тьмяне світло нічника, на низенькому столику – пляшка, келихи, цукерки.

“Усе на місці, – всміхнувся Кремер, – так би мовити, художнє оформлення… Потрудились, декоратори…”

Еммі безсоромно притиснулась до нього.

– Як тут гарно, – прошепотіла. – Сядьмо…

Впала на тахту, оголивши, наче ненароком, коліна. Карл сів у крісло напроти.

Еммі з викликом дивилася крізь примружені очі. Раптом дражливі іскорки в її очах згасли, сором’язливо обсмикнула сукню, зіщулилась.

– Тобі подобається тут? – запитала.

Карл, наскільки міг, зробив осовілі очі, п’яно всміхнувся, потягся до дівчини.

– З тобою мені подобається всюди…

– Ти зовсім не такий, як усі! – Еммі сказала це таким тоном, що, якби Карл не знав, з ким має справу, обов’язково повірив би у її щирість. – Ти кращий, ніж інші…

Карл зрозумів її тактику: хоче викликати на особливу інтимність, підлещується. Що ж, можна відповісти тим же.

– Я давно не зустрічав таких вродливих жінок, – сказав. – А тепер ти мені подобаєшся ще більше.

– Чому? – грайливо зиркнула.

– У тобі відчувається тонка натура, ти розумієш мене з півслова…

Еммі сіла на тахті.

– Мені хочеться шампанського.

Відкорковуючи пляшку, Кремер скоса глянув на двері – хтось причинив їх. “Грубо працюєте, гер гауптштурмфюрер”, – посміхнувся, та наступної миті зрадів. Отже, Шрікель уже не рахується з ним: повірив, що Кремер справді сп’янів.

Піднявши келих, Еммі зблизька зазирнула Карлу у вічі.

– Ти дійсно такий багатий, як мені казали? – запитала.

– Є дещо, – хвалькувато поплескав по кишені Кремер. – А хто тобі казав?

– Не все одно… – Еммі сіла йому на коліна. – Де ти заробив гроші?

Карл здогадувався: усі ці запитання не суттєві – Еммі спрямовує розмову в потрібне русло. Почав розповідати про ювелірний магазин на вулиці Капуцинів. Та це не цікавило дівчину, бо перевела розмову на інше.

– Там, – вдарила Карла по руці, – кажуть, є багато гарних слов’яночок…

– Але ж не кращих за тебе, – зробив спробу обійняти дівчину, та вона вислизнула і знову вмостилася на тахті.

– А мадьярки гарні?

“Ого, куди гне!” – подивувався Карл. Виправдовуючи перед фон Вайгангами свою довгу відсутність, він послався на комерційні справи в Угорщині. Спробуй перевір: радянські війська рвуться до Будапешта і не сьогодні-завтра вся Угорщина буде звільнена.

– Мадьярки – чудо! – поцілував кінчики пальців. – Нещодавно мені довелося бути в Будапешті…

Карл вигадав довгу любовну історію, ніби мимохідь наголосив на кількох подробицях, які напевне були відомі Шрікелю. Гауптштурмфюрер настовбурчував вуха, коли Кремер розповідав фрау Ірмі про свої пригоди.

Дівчина лежала на тахті, заплющивши очі. Карл знав – запам’ятовує кожне слово. Що ж, Шрікель матиме завтра можливість ще раз переконатися в правдивості Карла Кремера.

– Фон Вайганг твій родич? – запитала дівчина. – Це він чи фрау Ірма протегують тобі?

В її тоні Карл вловив непідробну цікавість. Значить, заради відповіді на це та наступні запитання і влаштовано весь цей спектакль. Він майже точно знав, про що зараз розпитуватиме його Еммі, і не помилився. Дівчина ліниво потяглася і мовила байдуже:

– Тобі пофартило. Підтримка такої особи, як групенфюрер, – велика справа. – Секунду помовчала, раптом додала: – Навряд чи він робить це безкорисливо… Хоча, – запитала кокетливо, – може, ти подобаєшся фрау Ірмі?

Ось у чому діло! Шрікель розуміє: фон Вайганг не поселив би в своєму будинку людину без якогось наміру. Та гауптштурмфюрер хоче знати – якого. Що ж, є на диво переконлива версія.

Карл зареготав.

– За кого ти маєш мене, дитинко? Фрау Ірма – не для мене… Їй би скинути років п’ятнадцять… А ти хитра, – насварився пальцем, – та все одно, я нічого тобі не скажу. Хочеш дізнатися про наші справи з групенфюрером, адже так?

– Дурненький, іди сюди, – кивнула йому Еммі. Карл плюхнувся на тахту поруч з нею. Знову насварився пальцем.

– І нічого я тобі не скажу…

– Не хочеш, не треба, – притулилась до Кремера дівчина, – мене це зовсім не обходить. Хоча я не вірю, щоб фон Вайганг отак просто симпатизував тобі…

– А хто сказав, що просто так? Групенфюрер у мене ось де! – Кремер хвалькувато підніс кулак.

– Ну!.. – недовірливо підняла брови Еммі. – Ніколи не повірю…

– Точно! – вигукнув Карл. – Але це секрет…

Дівчина блиснула очима. “Потрапила рибка на гачок”, – торжествував Кремер. Присунувся до Еммі, прошепотів їй на вухо:

– Групенфюрер залежить од мене. У нас ділові стосунки і…

– Е-е… – махнула рукою дівчина, – це неправда.