Текст книги "Крах чорних гномів"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 18 страниц)

Коли наступного дня Кремера знов утягли до кімнати для допитів, йому, як не дивно, було легше, ніж напередодні. Ледь тримався на ногах, але знав: зможе витримати все. Ця впевненість полегшувала страждання, вгамовувала біль, та основне – давала моральну перевагу над гестапівцями – вони ще сподівалися на щось, а він твердо знав: бій уже виграний.

Курт і Гельмут усю ніч, напевно, пиячили – вражали пом’ятими обличчями і синцями під очима. Гельмут безперестанку хлудив газовану воду з сифона, а Курт простягнувся в кріслі, заплющив очі та робив вигляд, що вся процедура допиту його зовсім не цікавить і навіть викликає огиду.

– Я рекомендую тобі, – почав ліниво, – зізнатися, з ким зустрічався в Цюріху і які переговори вів від імені фон Вайганга. Це єдине, що може врятувати тобі життя.

– Ну, і взагалі буде легше, – додав недвозначно Гельмут.

Карл нахабно розсівся на стільці, поклав ногу на ногу, хоч і морщився від болю. Зажадав сигарету. Кілька разів затягнувшись, мовив:

– Учора я виклав вам, панове, все. І я не позаздрю вам, коли групенфюрер дізнається, що тут відбулося. Він не з тих, хто прощає. Ви можете…

Договорити йому не вдалося. Гельмут спритним ударом ноги вибив з-під Карла стілець. Це було настільки несподівано, що Кремер ударився головою об кахельну підлогу і знепритомнів. Його привели до пам’яті, потім він знову знепритомнів од болю, і його знову обливали холодною водою, робили уколи, аби очуняв. Так продовжувалось кілька разів і нарешті Карл очуняв на своєму твердому ліжку в камері.

Хотілося пити, та не було сил дотягтись до кухля, що стояв на табуреті. І Карл чи то знепритомнів, чи то впав у напівмаячний стан, коли не відчуваєш власного тіла і все навколо здається нереальним та страшним, як у важкому сні.

Його відвідували і про нього дбали. В цьому Карл упевнився наступного дня, побачивши на табуретці поруч з кухлем миску супу та шматок хліба. їсти не міг, але воду випив жадібно, намагаючись хоч трохи залити вогонь, який пік його і зовні, і всередині. Подумав: коли сьогодні не допитуватимуть, його передбачення справдились. Фон Вайганг одержить вичерпну інформацію про все, що сталося, і, напевно, не зажадає повторення “циклу”. Так, здається, назвав учора цей допит Гельмут.

День минув спокійно, і ввечері Кремер зробив над собою зусилля – спорожнив миску: тепер він повинен якомога швидше повернутись у стрій. Цікаво, як вони поведуться? Пробачатимуться, мовляв, трапилась прикра помилка, чи вигадають більш переконливу версію? В тому, що він став жертвою добре задуманої провокації, Карл остаточно впевнився, обмацавши себе. Тіло було все у синцях, та обличчя не пошкодили.

До камери заходив лише мовчазний есесівець. Він приносив їжу і зникав, не вимовивши жодного слова. На п’ятий день привів перукаря. Той поголив Кремера, освіжив добрим одеколоном, і Карл почав рахувати хвилини до звільнення. Але хвилини непомітно виростали в години, і лише ввечері у коридорі почулися кроки. До камери зайшов незнайомий офіцер. Ввічливо вклонився Карлові, наказав слідувати за собою. На другому поверсі відчинив двері яскраво освітленої кімнати. Посередині стояв стіл з пляшками й закусками, а трохи ближче сидів у м’якому фотелі фон Вайганг.

Карл зупинився на порозі, не довіряючи очам. Очікував усього, але не цієї зустрічі.

Групенфюрер уже поспішав до нього.

– Мій хлопчику, – вигукнув патетично, – трапилась дика, непоправна помилка, і я не знаходжу слів для виправдання! Слава богу, все вийшло на добре, ми разом і вже тобі ніщо не загрожує! – Зробив знак офіцерові залишити їх.

Продовжував пошепки:

– Ти став жертвою моїх давніх непорозумінь з шефом гестапо Мюллером. Його агенти заарештували тебе, і минуло кілька днів, поки я дізнався про це та вжив заходів.

– Ці дні коштували мені багато, – поморщився Карл, – і наше співробітництво не карто навіть одного з них. У підлеглих Мюллера дещо оригінальні методи ведення дізнань, і тримати язика за зубами мені було важко.

– Я знаю все, – бовкнув фон Вайганг, та відразу схаменувся. – Вірніше, уявляю, чим були для тебе ці дні.

Карл утомлено махнув рукою.

– У мене важливі новини, шеф, і нам треба обговорити дещо…

– Потім, потім, – заметушився групенфюрер, – ти, напевно, забув смак справжньої їжі. Трохи закусимо. В дорозі я зголоднів і з задоволенням повечеряю з тобою.

Налив дві чарки коньяку, та Кремер відмовився.

– Я ще не зовсім очуняв після “методів” Мюллера, – і пожартував хмуро.

Фон Вайганг з насолодою вихилив свою чарку, пожував шматочок цитрини, присунув до себе тарілку з маринованою рибою.

– Після вечері ми відразу поїдемо додому. Гадаю, ти з радістю залишиш цю не дуже гостинну домівку. – Випив ще чарку, зітхнув і поскаржився: – У мене неприємності…

– Які можуть бути у вас неприємності? – байдуже махнув виделкою Карл.

– На жаль, вони існують. Звичайно, це таємниця, але ти вмієш тримати язика за зубами. – Фон Вайганг відірвався од тарілки. – Червоні диверсанти зірвали під Дрезденом підземний завод синтетичного бензину.

Карл відчув: щаслива усмішка мимоволі заграла на його обличчі. Зробив вигляд, що поперхнувся і закашлявся.

– Звідки в нас у Німеччині червоні? – не повірив. – Якщо вже мене гестапо запідозрило, то всі червоні мусять бути за гратами і нашій поліції нема чого робити.

– Факт залишається фактом…

– І великі пошкодження?

– Сильний підземний вибух і пожежа.

– Але ж це міг бути нещасний випадок…

– Диверсія! – одповів групенфюрер, відправляючи в рот шматок печені. – Чудова телятина, – присунув Карлові. – Чистої води диверсія. Завтра приїздить з Берліна комісія…

Накладаючи печеню, Кремер задоволено гмикнув. Налив собі півчарки.

– Трохи поїв, тепер можна, – пояснив. Спорожнив одним ковтком. “За твоє здоров’я, Вєтров! І за ваше, німецькі друзі! Тепер не йтимуть щодня ті ешелони цистерн – стоятимуть танки й літаки. За ваше здоров’я, мої хоробрі товариші!”

– Завод, певно, охоронявся, – мовив без нотки зацікавленості, аби лише підтримати розмову. – Недарма ж його заховали під землю…

– Диверсанти були добре обізнані з системою підземних ходів. Один з них – штейгер – і провів усю групу. Ще одного комуніста вбито, та, на жаль, пізно.

“Кого вбито?” – ледь не вирвалося в Карла, та вчасно прикусив язика. Закурив, аби не виказати збентеження.

– Рушаймо! – запропонував фон Вайганг. – Ти витримаєш кілька годин дороги?

– Я хотів би одержати папери й гроші, які забрали в мене при арешті, – нагадав Карл.

– Я вже потурбувався про це. – Фон Вайганг кивнув на жовтий портфель, що лежав на низенькому столику. – Там усе.

Кремер зазирнув у портфель: усе було на місці, навіть гребінець.

Автомобіль уже чекав на них. Сіли на заднє сидіння, і фон Вайганг підняв скло, яке відділяло їх від шофера.

– Тепер розповідай! – мовив нетерпляче.

Кремер витяг з портфеля фото Хокінса.

– Вам говорить про щось це обличчя?

– Хокінс! – вигукнув, ледь глянувши, фон Вайганг. – Це ж Чарлз Хокінс! Де ти взяв це фото?

Те, що групенфюрер назвав прізвище Хокінса, лише мигцем глянувши на знімок, а також його фальшиве здивування, підтвердили здогадку Карла: фон Вайганг уже ознайомився з вмістом портфеля.

Кремер докладно розповів про зустріч з американцями, фактично нічого не приховуючи. Групенфюрер слухав уважно. Коли Карл закінчив, підсумував:

– Я знав, що Чарлз – людина з розмахом. Він уміє дивитися вперед і безпомилково оцінює ситуацію.

– Ви не зв’язували мою ініціативу, – обережно почав Кремер, – навпаки, орієнтували діяти залежно від обставин, і я не міг не погодитися з аргументами містера Хокінса. У порівнянні з його пропозиціями, контакти з англійцями видалися мені малоперспективними. Маю на увазі гармонійне поєднання наших інтересів з аспектами, так би мовити, вищого гатунку, з інтересами, якщо хочете, німецьких ділових кіл у широкому розумінні цього слова.

Фон Вайганг слідкував за ним з зацікавленням.

– А ти робиш успіхи, мій хлопчику, – мовив з повагою. – У тебе є діловий сприт.

“Колись те ж саме казав мені Ганс Кремер”, – згадав Карл.

– Я лише ваш скромний учень, – підлестив самолюбству групенфюрера. – То ви не заперечуєте проти контактів я Хокінсом?

– Наївне запитання! – вигукнув фон Вайганг. – Ти зробив велику справу і ще не уявляєш собі всіх її наслідків.

“Я, либонь, уявляю, – подумав Кремер не без гордості, – краще, ніж ви й Хокінс, узяті разом”. Мовив, скромно опустивши очі:

– Містер Хокінс попереджав, що наша угода абсолютно таємна, і жодна третя особа не повинна бути інформована.

Мав на увазі Шрікеля і, здається, влучив у ціль, бо групенфюрер невдоволено стенув плечима.

– Звичайно… звичайно… – пробурмотів. – Але папери повинні десь концентруватись, і хтось повинен відповідати за їх збереження.

– Особі, котра займатиметься цим, – продовжив Карл, – зовсім не обов’язково знати, куди вони переправляються.

– Так, звичайно, так, – не зовсім упевнено погодився групенфюрер, і Карл зрозумів: тут йому ще доведеться долати перешкоди. Втім, не хотів зараз загострювати це питання, переключився на інше:

– Я хотів звернути вашу увагу на прохання Хокінса встановити контакти з керівниками Дрезденського банку і найбільш впливовими представниками ділового світу. Це, з одного боку, полегшить наше завдання стосовно передачі американцям патентів і технічної документації. Гадаю, наші підприємці не дуже заперечуватимуть проти цього. З іншого – відіб’ється на економічній політиці Сполучених Штатів щодо майбутньої Німеччини.

– Це питання для мене зрозуміле, і я солідаризуюсь з Хокінсом. – Групенфюрер простяг ноги і відкинувся на м’яку спинку. – Хоча тут потрібні уточнення і більш певні гарантії. Ми знаємо американців: дай їм палець, зажадають усю руку. До речі, я хотів з’ясувати…

Карл зрозумів групенфюрера і не дав йому договорити:

– Рахунок на ваше ім’я відкрито у “Вонтобель і К°”. Внесено суму, одержану від містера Гарленда.

Фон Вайганг задоволено посмикав себе за підборіддя.

– Бог послав мені в твоїй особі незамінимого помічника, – мовив сентиментально.

“І для того, аби переконатися в цьому, ти ледь не відбив мені печінки”, – зіщулився Кремер.

Нічого не відповів, заплющив очі і позіхнув. Фон Вайганг підняв комір пальта.

– Спи, – сказав, – тобі несолодко було в останні дні…

“Знає кішка, чиє сало з’їла”, – згадав Карл прислів’я. Також підняв комір і повернувся до вікна.

Комісію імперського Управління безпеки очолював штандартенфюрер СС з вродливим, мало не жіночим обличчям. Видно, власна зовнішність дуже подобалась йому, бо час від часу виймав невеличке дзеркальце, уважно розглядав своє відображення, поправляв зачіску. Разом з ним приїхали літній оберштурмбанфюрер з шрамистим обличчям і зовсім молоденький унтерштурмфюрер – йому краще б личила форма гітлерюгенда, ніж мундир офіцера СС.

Напередодні фон Вайгангові дзвонив Кальтенбруннер. Повідомив, що комісія створена для більш об’єктивного вивчення справи і підлягатиме групенфюреру, але фон Вайганг зрозумів: цей дзвінок – ні до чого не зобов’язуючий жест ввічливості людині, що близька до самого рейхсфюрера СС Гіммлера.

Аби не опинитися в дурному становищі, фон Вайганг вирішив не втручатися в роботу комісії і зайняв найбільш зручну позицію стороннього спостерігача. Штандартенфюрер одразу оцінив його делікатність – він підкреслено шанобливо ставився до групенфюрера, аби потішити його самолюбство, і обидва були задоволені.

Першим члени комісії допитували штурмбанфюрера Ерлера.

Чекаючи розслідування, штурмбанфюрер перенервував, чув, що сам фюрер, дізнавшись про вибух, оскаженів – тупотів ногами, лаявся й наказав суворо покарати винних. Це ж не жарт – сам фюрер, і Ерлер сидів перед членами комісії розгублений та безпорадний, плутаючись і невлад відповідаючи на запитання.

Лише в одному він був послідовний до кінця: після того, як Мауке вислідив небезпечних злочинців, він, Ерлер, віддав наказ про негайний арешт їх і вимушений був змінити своє розпорядження лише під відповідальність гауптшарфюрера, який плекав надію вийти на слід інших членів організації. Коли б його наказ був виконаний, доводив Ерлер, небезпідставно вважаючи саме цей пункт рятівним для себе, Ульмана б вчасно знешкодили і обірвалася б нитка, що зв’язувала диверсантів з штейгером Гібішем.

Штандартенфюрер, який розглядав у дзеркальце невеличкий прищ на підборідді запитав невинним тоном:

– Ви дали письмовий наказ гауптшарфюреру?

– Ні, але це може підтвердити унтер-офіцер Кейндель, який чергував тоді по гестапо.

– Припустимо. Але ви могли наполягти на виконанні свого розпорядження.

– Гауптшарфюрер Мауке безпосередньо відповідав за операцію, і я вважав, що йому на місці видніше.

– На вас, як заступника шефа гестапо, були покладені обов’язки по контролю над зовнішньою, охороною важливого військового об’єкта, – зсунув брови штандартенфюрер. – Нещодавно групенфюрер фон Вайганг особливо звернув вашу увагу на необхідність підвищення пильності, а також вимагав негайно покінчити з комуністичним підпіллям у селищі!

– Так, – погодився Ерлер. – Я дуже ціную вказівки групенфюрера і саме після цього задумав операцію, котру було зірвано з вини гауптшарфюрера Мауке.

Штандартенфюрер поморщився – чорт забирай, він починає потрапляти у незручне становище. Якщо б не галас навколо цього Мауке, все було б просто. Заарештувати гауптшарфюрера, Ерлера – на Східний фронт, і закрити справу. Але ж у кінохроніці показували, як сам Гіммлер нагороджує залізним хрестом Мауке, а рейхсфюрер СС не може помилятись… А тут ще клятий прищ на підборідді. Маленький, та червоний – і болить… Справді – ситуація!..

– Покличте гауптшарфюрера Мауке, – наказав. – А ви, – вказав Ерлеру на двері сусідньої кімнати, – зачекайте там.

Мауке зайшов по-молодечому, лише ледь-ледь припадаючи на ліву ногу.

– Хайль Гітлер! – викинув руку.

– Сідайте, Мауке, – ледь підняв долоню над столом штандартенфюрер. – Скажіть, ви одержували від штурмбанфюрера Ерлера наказ про арешт, – зазирнув у папери, – Ульмана і машиніста Панкау? Чому ви не погодилися з ним?

– Що! – вигукнув Мауке; і щире обурення бриніло в його голосі. – Я запропонував негайно заарештувати їх, але штурмбанфюрер не погодився з моєю думкою й наказав продовжувати стежити за ними. Я вважав, що ми маємо достатньо засобів, аби витягти з цих комуністів прізвища інших членів організації!..

Готуючись до приїзду комісії, Мауке детально проаналізував весь хід подій і прийшов до висновку, що саме цей пункт найбільш вразливий у його позиції. Вирішив не цяцькатися з Ерлером.

Голова комісії лагідно похитав головою. Заява гауптшарфюрера одразу ставить усе на свої місця, і йому не треба ламати голову над розв’язанням складної дилеми. Правда, Ерлер посилався на свідчення чергового по гестапо. Штандартенфюрер запитав кислим тоном:

– Хто може підтвердити ваші слова?

– Черговий по гестапо унтершарфюрер Кейндель.

– Хто, хто? – перепитав штандартенфюрер.

Унтерштурмфюрер, який вів протокол, відірвався від паперів і здивовано перезирнувся із своїм посіченим колегою: навіть членам комісії, які бачили багато, така ситуація видалася незвичайною.

– Унтершарфюрер Кейндель! – бадьоро повторив Мауке. Він помітив збентеження членів комісії, та не хвилювався: лише вчора вони розпили з Кейнделем пару пляшок горілки і цим закріпили угоду. Унтершарфюрер ненавидів Ерлера за бундючність та дрібні прискіпування – він охоче згодився на пропозицію Мауке, котра до того ж була підкріплена кількома сотнями марок.

– Ну, ну! – першим опам’ятався штандартенфюрер. – Давайте сюди Кейнделя. І покличте штурмбанфюрера. Зведемо їх віч-на-віч.

У Кейнделя після вчорашнього були непереливки, виглядав похмуро. Зустрівши очікувальний погляд Мауке, опустив голову.

“Невже підведе? – затремтіли коліна в гауптшарфюрера. – Невже?..”

– Ви були присутні на розмові штурмбанфюрера Ерлера з гауптшарфюрером Мауке, коли вирішувалось питання про арешт Ульмана й Панкау? – запитав Кейнделя голова комісії.

– Так точно! – підняв голову той.

– Хто вимагав заарештувати комуністів?

Кейндель витримав паузу, беззвучно поворушив губами і відповів упевнено:

– Гауптшарфюрер Мауке запропонував негайно заарештувати цих червоних, але штурмбанфюрер не погордився. Він ще звинуватив гауптшарфюрера в нерозумінні методів слідства.

– Ви брешете! – почервонів Ерлер.

Штандартенфюрер глянув на нього насмішкувато, і штурмбанфюрер, зрозумівши все, сполотнів.

– Заарештувати! – кивнув штандартенфюрер есесівцям, що стояли біля дверей.

– Але ж він бреше… – прошепотів Ерлер.

– Виведіть заарештованого! – наказав голова комісії. Настрій у нього поліпшився: слідство просувалося без ускладнень, і за день – два можна буде повернутись у Берлін, де на нього чекала Беата. Згадавши її, штандартенфюрер крадькома подивився в дзеркальце – клятий прищ… А начальство буде задоволене – воно не помилилося в Мауке.

– Що ви можете розповісти нам? – запитав приязно.

Мауке підвівся. Поштивість до старших за чином завжди цінується.

– Наскільки мені вдалося з’ясувати, – почав, дивлячись на голову комісії відданими очима, – небезпечні злочинці на волі. Прошу пробачення, я перевищив свої повноваження, але за три доби, що минули з часу диверсії, дещо розвідав. Звичайно, я винний у тому, що обійшов штурмбанфюрера, але в нас склалися такі стосунки…

– Ми розуміємо вас, гауптшарфюрер, – поблажливо всміхнувся голова комісії. – Продовжуйте.

– За моїм наказом заарештовано дружину штейгера Гібіша. На допиті вона показала, що до неї заходив її родич – залізничний обхідник. Він повідомив, що вночі після вибуху Гібіш привів до нього чотирьох невідомих. Зараз ми допитуємо цього обхідника – паки що він мовчить, та це, фактично, не має значення: факт залишається фактом…

– Дуже ціннії новини! – штандартенфюрер, забув про прищ і сховав дзеркальце. – І далі?..

– В печері, з якої починається вентиляційний штрек, один із злочинців забув куртку. Масляні плями і золотник, знайдений у кишені, дозволяють припустити: диверсант – або шофер, або гаражний слюсар.

– Але як диверсанти могли вийти з-під землі? – втрутився оберштурмбанфюрер з посіченим обличчям. – Адже вихід з штреку охороняли солдати СС.

– Не виключено, що був ще один вихід.

– Детальний обшук місцевості нічого не дав…

– Після вибуху його могло завалити, – не здавався Мауке.

– У цьому є сенс, – підтримав голова комісії. – Ваші пропозиції?

– Звільнити заарештованих дружину та сина Ульмана. Диверсанти, можливо, намагатимуться встановити зв’язки з ними, і син Ульмана не критиметься перед своїм другом Вернером Зайбертом. Під цим прізвищем, – пояснив, – мене знають у селищі, і Вернер Зайберт поки що нічим не скромпрометував себе. Крім того, слід уважно перевірити гаражі міста та навколишніх селищ. Можливо, ми знайдемо власника куртки.

– Так він і зізнається!.. – легковажно всміхнувся секретар комісії.

Штандартенфюрер невдоволено повів на нього оком.

– Наша робота, – знову дістав дзеркальце, зиркнув скоса: нічого не скажеш – Беата недаремно закохана в нього, – іноді складається з дрібниць і вимагає уважності та педантичності. Мені подобаються ваші пропозиції. Сьогодні ми порадимося з групенфюрером фон Вайгангом викличемо вас.

Підвівся, даючи зрозуміти, що засідання комісії припиняється.

– Радий знову бачити вас у цьому гостинному домі, – вкрадливо мовив Шрікель, вмощуючись на дивані поруч з Кремером. – Як їздилось?

Від гауптштурмфюрера пахло гарним одеколоном, чисто виголені щоки вилискували. Вся постать Шрікеля уособлювала респектабельність, добродушність та приязність. Лише хитрі оченята єхидно поблискували, і Карл мимоволі порівняв гауптштурмфюрера з псом, який крутить хвостом, облизується, догідливо дивиться у вічі, та варто відвернутися – вкусить.

Кремер пильно подивився на Шрікеля. Той не витримав погляду й знітився.

– Дякую, їздилось непогано, – спокійно відповів і, помітивши, як знову блиснули очі Шрікеля, остаточно впевнився: гауптштурмфюрер знає про все, що трапилося з ним після повернення з Швейцарії. Недаремно ж сліди Гельмута вели з тераси до флігеля Шрікеля.

Добродушний вигляд гауптштурмфюрера розізлив Карла. Примружив очі, запитав з ледь помітною гидливістю:

– Як живе чарівна фройляйн Еммі? Чи давно гер Шрікель бачив її?

Гауптштурмфюрер неспокійно засовався на місці. Чорт би забрав цього молодика: запитує про Еммі у присутності самої фрау Ірми, перед якою Шрікель завжди намагався грати роль чоловіка доброчесного, з твердими й, можна сказати, патріархальними поглядами.

– Дякую… дякую… – мовив швидко, – я вже давно не бачив її… До речі, мені казали, що в Швейцарії… – спробував зам’яти неприємну розмову.

Та в Карла вселився якийсь біс.

– Навіть у Швейцарії, – перебив, – я не бачив таких гарних і, головне, таких е-е… як би це мовити, – поклацав пальцями, – товариських дівчат, як фройляйн Еммі…

– Але ж у Швейцарії ви бачили… – зробив ще одну спробу переключитися на інше Шрікель, та було вже пізно. Хільда, наречена Рехана, давно нудьгувала в кріслі напроти. Маючи Шрікеля за головного винуватця службових неприємностей Руді, вона ненавиділа гауптштурмфюрера і, де тільки могла, шпигала його. Кращий привід для цього важко було вигадати.

Швидко загасивши в попільничці червоний від помади недокурок, Хільда витягла шию і втупилась у Шрікеля синіми злими очима.

– Як вам не соромно, Карле, – сказала, манірно округливши губи, – клепати на таку поважну і, – наголосила, – літню людину. Ніколи в житті не повірю, що гер Шрікель може мати інші почуття до дівчат, ніж батьківські. Ця Еммі, певно, стане вам за дочку, чи не так, гер гауптштурмфюрер?

Шрікель почервонів, маленькі очі його заблищали од гніву. Ковтнув повітря, хотів щось сказати, та Хільда це дала.

– А ви пустун! – насварилася пальцем. – До того ж, потаємний пустун, а це – значно гірше. Скажіть, – зробила наївне обличчя, – чим ви приваблюєте дівчат?

“Грішми”, – ледь не вирвалося в Карла, та вчасно прикусив язика.

– Фройляйн Хільда жартує, – втрутилась фрау Ірма. Вона вважала: дівчина перейшла межі дозволеного в доброму товаристві, й хотіла покласти край ризикованій розмові. Тим більше, що поруч сиділа Ернестіна Краузе, яка невдоволено морщилась від фривольних Хільдиних жартів. – За характером своєї роботи наш друг Артур зустрічається з багатьма людьми, в тому числі й з дівчатами…

Кинувши рятівне коло Шрікелю, фрау Ірма однак з відразою подивилася на гауптштурмфюрера.

– Не знала, що в гера Шрікеля така приємна робота. Але мені не хотілося б потрапити до нього на прийом, – не втрималась Хільда, та, піймавши засудливий погляд Ернестіни, прикусила губу.

Ернестіна Краузе завжди дратувала Хільду. Дратувала тим, що носила дорогі хутра, на які Хільда могла лише дивитися, тим, що брильянтові сережки Ерні коштували більше, ніж мало не весь гардероб Хільди, нарешті, тим, що за цією миршавкою бігають чоловіки. Чоловіки, які дивляться на Хільду масляними очима, все ж освідчуються Ернестіні. Навіть Карл Кремер, якого Хільда вважала розумнішим за інших, не встояв перед її мільйонами.

Усе це іноді доводило дівчину до люті – боже мій, що б тільки вона не віддала за багатство!

Хільда перша помітила ніжні почуття Ернестіни до Кремера і вирішила хоч трохи насолити гордячці. Карл не дуже подобався їй, та це не завадило дівчині всіляко підкреслювати свою увагу до нього – з задоволенням спостерігала, як біліли од гніву вирлаті очі Ернестіни.

Фройляйн Краузе, в свою чергу, ненавиділа Хільду. Вона б розтоптала всі свої брильянти, аби мати таку ніжну шкіру, такі високі груди й таке вродливе обличчя. Перехоплюючи закохані й відверто похітливі погляди, які кидали чоловіки на Хільду, вона мучилась ревнощами. Хоча б один з них подивився на неї отак безсоромно! А вони розсипаються у компліментах, поштиво цілують руку і… ховають очі.

Лише Карл Кремер не такий солодкий. І не зиркає крадькома на круглі коліна цієї красуні. Хоч, – Ернестіна впевнена в цьому, – Хільда спеціально показує їх Кремерові. Вже за одне це Ерні готова розцілувати Карла, але ж він такий рівний з усіма і, на жаль, з нею…

Хоча, все ж виділяє її. Вони їздять разом у театр, а частіше – просто розмовляють. Ерні любить ці розмови більше, ніж концерти й прем’єри. Карл – ювелір, та рідко коли торкається цієї теми. Спочатку це дивувало дівчину, та він пояснив якось, що в майбутньому збирається зайнятися більш солідними справами. Якими – Ернестіна не цікавилась. Достатньо було своїх хатніх розмов про біржу, ціни на тканини та військові постачі – з Карлом вони розмовляли зовсім про інше. Ерні завжди з вдячністю згадувала ці вечори. Вона забиралась з ногами на тахту, а Карл умощувався в глибокому фотелі. Говорили про музику й війну, про Гете і нову зброю, яку обіцяє німцям фюрер, – і завжди в судженнях Карла Ернестіна знаходила щось нове та цікаве для себе.

Але чому він зараз усміхається Хільді? Можливо, це лише здається їй. І все ж Ернестіна не витримала.

– Ви обіцяли розповісти про Швейцарію, – нагадала Кремерові. – Що вас там найбільше вразило?

Карл на секунду замислився.

– Спокій, – відповів упевнено, – спокій і тиша. Немов немає у світі війн і потрясінь і не зіткнулись у борні цілі народи. Признатись, я відвик од освітлених міст, чоловіків у цивільному і бабусь з дитячими колясками в скверах. Життя без нічних тривог і бомбардувань, військових зведень… – Перехопивши погляд Шрікеля, поправився: – Міщанське життя – і інтереси міщанські: вклади в банки, проценти… Швейцарія видалася мені блощицею на змученому тілі Європи.

– Паразит, який наживається на війні, – ствердив Шрікель.

– А мені хотілося б потрапити туди, – сумно мовила Ернестіна. – Хоча б на тиждень – тиша, озера, корови на луках…

– Сентиментальна картинка з ілюстрованої хрестоматії, – поморщилась Хільда. – Ми не маємо права думати про тишу, коли щоночі палають німецькі міста! – Вона закурила, помахала в повітрі сірником, кинула до попільнички. – Якщо не припиняться ці варварські нальоти, я запишусь у зенітну артилерію.

Рехан нахилився й поцілував її довгі пальці.

– Такі руки не призначені для зброї, – мовив.

– Але ж коли чоловіки не можуть захистити своїх подруг…

– Сьогодні ми войовничо настроєні проти чоловіків, – втрутився Шрікель. – Даремно. Американці й англійці відступають у Арденнах, і скоро ми скинемо їхні армії в море. Нехай згадають про Дюнкерк…

Кремерові набридли ці салонні розмови про війну. Відійшов до столу, де фон Вайганг грав у карти з головою берлінської комісії. Постояв прислухаючись. Розмова точилася нецікава, і Карл подумав – непогано було б, пославшись на втому, зникнути. Правда, фрау Ірма може образитись, та й Ернестіна тут… Позіхнув і поставив пластинку з наївною сентиментальною пісенькою. Вся Німеччина співала її. Автоматично замугикав; “Wie einst Lili – Marlen…”

– А ви віроломна людина, Кремере! – почув раптом за спиною.

Усміхнувся: якщо Шрікель звинувачує його у віроломстві, отже, добре-таки дошкулив гауптштурмфюреру, Нехай не думає, що йому все дозволено.

Озирнувся, зобразивши на обличчі здивування,

– Не розумію вас, гер Шрікель…

– Не прикидайтесь, Кремере! Для чого вам було витягувати на світ божий цю Еммі?

– Мені здавалось, дівчина подобається вам…

– У порядному товаристві натякати на зв’язки з вуличною дівкою! Це вже чортзна-що!

– Ніколи б у житті не подумав, що Еммі – повія… – зробив наївні очі Карл. – Ви так ніжно ставилися до неї…

– Ви або справжній йолоп, Кремере, – не витримав гауптштурмфюрер, – або пройдисвіт. Як на мене, останнє більш відповідає істині. Мені відомо… – осікся.

Кремер спалахнув від образи, та встиг узяти себе в руки. Зрозумів: його позиція значно краща од позиції Шрікеля – у запалі той утратив контроль над собою і вже бовкнув дурницю.

Сказав холодно, зважуючи кожне слово:

– За такі слова, Шрікель, я міг би дати вам по пиці. Але я не хочу бешкету; до речі, він нашкодить вам значно більше, ніж мені. Ви пили сьогодні, і я розумію вашу запальність. Вважайте, що я забув цей інцидент.

Про всяк випадок, Карл пустив пластинку на повну гучність – не хотів, аби хтось підслухав цю розмову. Та Шрікель уже опанував себе.

– Ви нічого не зрозуміли, – зареготав. – Це ж жарт! Ви не розумієте жартів, Кремере…

Намагався виглядати добродушним, та щоки пашіли червоними плямами.

– От ми й поквиталися, – підхопив Карл. – Ви не зрозуміли мого, а я – вашого.

Підійшла Ернестіна. Прочитала щось на Карловому обличчі, бо запитала стурбовано:

– Що трапилось?

– Нічого, – спокійно витримав її погляд Кремер. – Гер Шрікель каже, що ця пісенька надто сентиментальна. А ви як вважаєте, Ерні?

Першим автобусом Карл Кремер доїхав до міста і з вуличного телефону подзвонив Вєтрову. Юрій відразу зрозумів: щось трапилось. Але продовжував, як звичайно, – ніхто ніколи не здогадався б, про що йде мова.

– То кажете, у вас аварія? – гудів у рурку. – Крила пом’яті? Ні – кажете… Чудово… Бампер зігнувся і вм’ятина на дверцятах?

– Мені хотілося б, аби ви відразу подивились на автомобіль, – сказав Карл. – Адреса: Альтштадт, Рейхштрассе, 7. Будете за годину? Я чекаю на вас.

Повісив рурку і потихеньку рушив до підвалу в руїнах.

Вєтров не мав звички запізнюватись, вважаючи, що в їхньому неспокійному житті й хвилина має значення. Підсвітив ліхтариком, розглядаючи Карла, ляснув його по плечі так, що той застогнав.

– Ти що, – не зрозумів Юрій, – охлянув у дорозі?

– Свиня ти! – не витримав Кремер. – На мені місця живого нема…

– Що таке? – здивувався Вєтров.

Карл сів на дошку біля стіни.

– Давай по черзі, – запропонував, – раніше розповідатимеш ти, потім я…

– А навпаки?

– Не крути голову. Як загинув Ульман?

Відразу після повернення Кремер дзвонив Вєтрову, і той натяками пояснив, що трапилось. Тепер Юрій детально розповів про операцію.

– Таку людину втратили, – з сумом мовив Карл. – Добре, що хоч самі врятувались.

– Ми, брате, люди невмирущі, – тихо засміявся Вєтров. – Що там кажуть про диверсію?

Кремер повідомив про арешт Ерлера.

– Заворушилися, – з задоволенням констатував Юрій. – Нехай гризуться між собою, особисто мені це подобається.

– Хочеш сказати, що я – проти?

– Чудило ти! – зареготав Вєтров. – Звідки ти взяв?

– Тон у тебе такий…

– Давай критикуй… – мовив Вєтров добродушно. – А ти знаєш… – почав і осікся. Кілька секунд мовчав, якась думка визрівала в нього. – А ти знаєш, – повторив упевнено, – може, це й смішно, та я б зараз не відмовився од критики. Стоїш перед зборами і тебе критикують. Але, – зітхнув, – навколо всі свої.

Юрієва думка не здалася Карлові безглуздою. Захотілося пройти Хрещатиком, поштовхатися на Бессарабському базарі…

– Чорт, – скрипнув зубами, – не роз’ятрюй душу. І давай радитись.

Розповів про поїздку до Швейцарії і зустріч з американськими розвідниками. Вєтров стиха вилаявся.