Текст книги "Жаїра. Том 2. На волі"
Автор книги: Ольга Мак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 18 страниц)
Плакала надворі погода, плакали люди в оці, болісно сичали дощові краплі, що з горішнього отвору падали у вогнище і жаль тихенько шелестів у щілинах очеретяних стін.
Татаурана встав. Його брови були високо підняті вгору трикутниками, уста втратили дитячу випуклість і стали сірою рискою, очі видалися розжареними вуглинами.
– Ареси! – мовив грізно й урочисто, махнувши берлом. – Не закликаю нікого радити сьогодні, бо рада відкладається до повороту Пірауни. Я тепер ще раз хочу пригадати вам казку про оленя й ягуара. Розказувати нема як – тісно. Але ви всі її зінаєте.
Мовчав, підбираючи слова, і заговорив знову:
– Часто доводиться нам чути слова: «Не всі білі однакові. Є серед них і добрі, що приходять з миром і подарунками». І ми чули тепер про таких, що прийшли «з миром» і «з подарунками»... Але не думайте, що всі вони такі. Є й справді такі, які приходять і відходять мирно, лишаючи подарунки. Про них буду говорити... Буду говорити і про таких, які не зачіпають індіян, навпаки, дають їм щось заробити біля себе і поводяться з ними ласкаво. А ви слухайте уважно і запам’ятайте собі мої слова...
Знову помовчав...
– Зримий ворог менш небезпечний від незримого, а вже найбільш небезпечний той, якого вважаємо за приятеля. Дивіться: коли приходять озброєні відділи бандейрантів, що полюють за нашими племенами, – всі знають, що це – ворог, і хапаються за зброю, щоб боронитися; коли на нас чекає в хащах небезпечний звір, ми не бачимо його, і тому нам боронитися важко, бо не знаємо, коли й звідки він нападе. Але все ж ми тоді на сторожі, ми обережні. Та найгірше з «приятелями». Ми не боронимося проти них, ані вистерігаємося, – ми їм даємо місце біля наших вогнищ, відкриваємо їм серце і радіємо їхньою близькістю, а вони тим часом роблять своє діло. Умисне, чи несвідомо, з лихими, чи добрими намірами – це все одно, але у висліді маємо втрати, шкоди, згубу. Їхня приязнь нас засліплює і присипляє, а руїну, яку вони нам несуть, ми вважаємо за благодіяння. За дружбу, за ласкаве слово, за скляне намисто, ми віддаємо великі багатства нашої землі, віддаємо саму землю, віддаємо всі свої права, а на додаток і нашу душу...
Ось і тінґві радіють миром з білими, радіють, що можуть біля них щось заробити. Але ніхто не думає над тим, що через десяток літ на місце їхньої оселі прийде новий білий власник і вижене їх геть звідти. Ніхто не думає над тим, що за здобуте золото, яке вони віддають задармо, ще й добувають власними руками, можна всім племенам тінґвіс жити так, як живуть у своїх містах білі. Ніхто не думає і над тим, що за здобуте золото білі купують зброю, яку повернуть проти тих самих тінґвісів. А вже найменше думають наші індіяни про те, що дружба з білими губить їхні душі. Скільки то вже є таких, які відцуралися свого народу, своїх законів, своїх звичаїв і своєї рідної мови! Чому? Тому що ворог приласкав їх. А він буде ласкавий і добрий так довго, поки йому все віддається по-доброму, поки супроти нього проявляється покора. Але нехай би ті самі тінґві одного дня відмовилися працювати для займанців і заявили право на землі, якими володіли їхні предки споконвіку – білі відразу показали б, хто вони. Нехай би ті всі племена, що тепер так приятелюють з білими, не виповіли їм війни – ні! – лише попросили б їх не ходити по своїх землях, не спустошувати їх надер, не нищити лісів, і не осідати на просторах, до яких займанці не мають ніякого права. Чи думаєте, що вони послухали б? Або хай би спробувало якесь плем’я увійти на плянтацію, що її посідає білий, і розгосподаритися там! Адже, як дружба, то дружба, чи не так?
В оці вибухнув сміх.
Татаурана вичекав і продовжував:
– Яким би добрим не видавався завойовник – він ніколи не може бути приятелем скореного народу. Різниця лише в тому, що відвертий ворог мусить вжити сили, щоб скорити людей і загарбати землю, а «приятель» з’єднує душї. Коли з’єднає душі – не потребує вживати сили, бо все, що він потребує, дасться йому без спротиву. Тепер спитаю вас: хто ж небезпечніший: ворог, що скубе, чи ворог, що гладить?
Подумайте над цим, ареси, ще раз. Добре подумайте, щоб не думати в рішальну хвилину. А тепер ідіть на спочинок. Рада відкладена.
Коли світ сходиться клином...
Жаїра раділа, сумувала й тривожилася – все разом. Раділа тому, що пляни Татаурани розпадаються самі собою. Сумувала, бо шкода їй було Кумаже, з яким як-не-як лучила її важка подорож від Паранаґви аж до долини аресів, і тому, що Татаурана далі багато часу віддавав Тіні, а на неї, на Жаїру, не звертав ніякісенької уваги. Тривожилася, що війна може початися, а разом з нею прийдуть всякі страхіття.
– Боже небесний, не допусти до того! – молилася гаряче.
І чому той Татаурана такий впертий?! Та ж є стільки можливостей, щоб зробити життя гарним, приємним і спокійним! Треба лише схотіти ті можливості використати. Та коли б вона, Жаїра, була на його місці й мала у своєму розпорядженні понад дві сотні таких вірних і слухняних людей, як ареси, – вона показала б, що можна зробити!
– Ну, та нічого, – потішала себе. – Може, Бог дасть, і Пірауна вернеться ні з чим, або... взагалі не вернеться. Звичайно, гріх так думати, але затівати війну, в якій поляжуть тисячі людей, ще більший гріх...
З Татаураною не говорила, вдавала, що їй байдужісінька його приязнь з Тінню й нецікаві їхні довгі розмови, хоч сама зціплювала зуби й затискала кулаки, коли бачила їх разом. Але мовчала вперто.
Так минуло без ніяких випадків ще трохи часу від повороту Асу, і нараз сталось щось зовсім непередбачене: кілька ґвалашїв привели до оселі якогось індіянина, вбраного в одежу білих і озброєного мушкетом і мечем.
– Цей чоловік хотів до вашої оселі – і ми привели його, – сказали ґвалаші. – Не знаємо, чого він хоче – спитайте його самі. А ми вертаємось, бо маємо діло...
Навіть від гостини відмовилися, так їм спішно було. Лишили незнайомого і вернули назад. Тільки на відхідному додали:
– У нашій оселі розташувалися його люди. Мусимо спішити...
– Хочу говорити з вашим морубішабою, – озвався незнайомий. – Покличте його до мене.
– Наш морубішаба не бігає на виклики, мов раб, – гордо відповіли ареси. Схоче з тобою говорити – прийде, не схоче – не прийде, бо він на те морубішаба.
– Гаразд, – усміхнувся незнайомий. – Тоді скажіть йому, що прийшов хтось, хто має для нього важливі відомості.
Це вплинуло, і по Татаурану, який десь саме був зайнятий при зборі меду від диких бджіл, послали кількох підлітків, а гостя запросили до вогнища. Але він відмовився від їди, сказавши, що не голоден, і сів собі в тіні, що падала від оки. Його оточила юрба аресів, з цікавістю приглядаючись до таємничого відвідувача. А він посміхався, підморгував і жартома зачіпав дітей. Був молодий, гарний і веселий. Темна смаглявість його обличчя й рук зливалася водне з брунатною одежею, що виблискувала срібними ґудзиками, пряжками і і мідяними оздобами на піхвах меча.
Раптом він зауважив Тінь і Жаїру, що на відміну від решти аресів ходили одягнені: Тінь, як звичайно, була в своїй плямистій чорно-сірій туніці, а Жаїра – в червоній блюзочці і широкій чорній спідниці в рясних шлярках на еспанський зразок.
– Хто ви, дівчата? – спитав гість.
Але ніхто не вспів нічого відповісти, бо надійшов Татаурана. Гість схопився на ноги і так вони обидва стояли добру хвилину, вражені, розчулені, поки з вигуками «Педро!» – «Макуко!» не впали один одному в обійми.
– Макуко, ти?! Звідки? Яким побитом?!
– Педро, приятелю дорогий! Аж ось де доля нас звела! То я не помилився, догадуючись, що таємничий Татаурана і мій дорогий приятель Педро – та сама особа.
І поставали обидвоє, трохи здивовані:
– «Педро»... – потер чоло Татаурана. – А я вже й забув, що мене так звано колись...
Гість засміявся:
– А я вже давіно відвик від свого «Макука»...
– Чекай! – пригадав Татаурана. – Як же то тебе? Ага, Крістофоро, правда?
– Пам’ять тебе не зраджує, і мене тепер знають лише по християнському імені з додатком де Олівейра.
Тінь лягла на обличчя Татаурани від цих гордо промовлених слів, і він нахмурився:
– Ти вже тепер цілком, як білий... – сказав їдко. – Навіть батьківського імени зрікся.
– Батько мені імени не лишив: ти ж знаєш, що я – круглий сирота і ні батька, ні матері не пам’ятаю.
Ця пригадка відразу зм’якшила Татаурану, і він, обнявши приятеля за плечі, посадив на землі, сівши сам біля нього. Були справді приятелями здавна: познайомилися в єзуїтській школі й подружили щиро. Тільки Татаурана по п’ятьох роках утік. Прибув настоятель місійної оселі довідатися, як живе його улюбленець, а той, не довго думаючи, виліз уночі крізь вікно, перескочив через мур і по добі погоні дігнав валку, що верталася назад до оселі. З того часу приятелі не бачилися і тепер жадібно накинулися один на одного з питаннями.
– Про мене поговоримо пізніше, – сказав Татаурана. – Знаєш індіанський звичай: гостя спочатку годують, а потім він розказує про себе і про те, чого прийшов. Зараз принесуть їду...
– Ні, дякую. Їсти не хочу, хіба пити. А говорити можна й так. Я, бачиш, спішуся...
– Ну, то говори, – наглив* Татаурана: – Як живеш? Що робиш? Яким чудом тут опинився і як потрапив до мене?
Макуко відразу споважнів.
– Я тепер на державній службі, – відповів не без пихи. – Маю під собою сотню людей, виряд і державне утримання. Кілька років тиняюся по цих околицях, шукаючи коротшої дороги від Сан Павло через Кампос Жерайс[26]26
«Кампос Жерайс» в перекладі означає «Поля Центрального Плоскогір’я» – рівнини, що тягнуться приблизно на 100 км. у довжину і на 50 у ширину на південний захід від західнього берега ріки Ітараре.
[Закрыть] до устя Ігвассу. Оцей проклятий кусник біля ріки Ітараре стоїть нам, як кістка в горлі: ніяк не можемо його пройти – все доводиться обходити. А обхід дуже далекий і невигідний. Я вже і сяк, і так – нічого не виходить. Кажуть, що це – зачарований терен. Починаю вірити, що воно правда, хоч і не думаю так скоро своїх намірів залишати: обіцяють же нагороду... Ну, але це не важно. А от, що я хотів сказати: з тобою справа погана, Педро.
– Зі мною?! – здивувався Татаурана.
– Ще питаєш! Вибив мирних людей під проводом Барретеса, приймаєш у себе збіглих рабів, посилаєш гінців підбурювати племена на війну смерти – і хочеш, щоб це все було в таємниці?
Тепер розсміявся Татаурана.
– Бачу, що стаю популярною особою!
– Ти не смійся, Педро! – нервово зупинив його Макуко. – Причин для сміху в тебе найменше. Не знаєш того, що на тебе заповзялася влада, і вже кілька озброєних відділів пробивається сюди з різних сторін, щоб тебе піймати.
– Ти також? – насторожився Татаурана.
– Я – ні. Я прийшов, як щирий приятель, щоб тебе попередити. Маю свою роботу і не зобов’язаний нікого ловити. Але ти і без мене маєш досить ворогів: Габрієль де Лара вислав проти тебе свій приватний загін, Фернандо Барретес аж два, і одним з них керує особисто; крім того, на тебе від Сан Павло йде ціле військо, бо ж там дуже бояться ворохобні, яку ти можеш підняти.
Далі Макуко, чи, пак, Крістофоро де Олівейра, розказав, як усе почалося: спочатку оселя каріжо, яка була завжди в тісному контакті з білими, десь комусь зрадилася, що в них відпочивало й гостювало п’ятеро утікачів, а між ними наречена самого великого морубішаби, що має незабаром підняти війну смерти проти білих. Чутка в пралісах шириться дуже скоро, і незабаром до оселі прийшли білі на докладніші вивіди. Дуже скоро виявилося, що тих п’ятеро збігців є власністю самого капітан-мора Паранаґви – Ґабрієля де Лара, а той не хотів свого подарувати. Він приобіцяв каріжосам велику винагороду за викриття місця перебування збігців, і ті погодилися їх відшукати.
Потім до того самого Ґабрієля де Лара прийшли післанці від племени тінґві й оповіли, що плем’я арес підбивало їх на війну, і це подвоїло завзяття гордого капітан-мора.
Ще більше обурення викликав погром відділу «мирних купців» під проводом Барретеса, якому Татаурана мав необережність зрадити своє ім’я і погрозити смертю всім білим, що сміли б підійти близько до оселі аресів.
– До речі, – спитав Макуко, – я бачив тут двоє дівчат. Чи не є одна з них рабинею де Лара, а друга – рабинею Барретеса?
– Вони не є нічиїми рабинями! – різко відповів Татаурана й гостро зломив свої густі брови. – Вони належать до нашого племени і є вільними, як і ми всі!
Крістофоро з співчуттям подивився на нього.
– Ей, Педро, не радив би я нікому задиратися з Фернандом Барретесом! Ти його не знаєш. Він, хоч і «мирний купець», а дуже небезпечний, бо має сильні зв’язки, і йому сходить з рук те, що не зійшло б нікому іншому. Тепер та рабиня... Ти знаєш, хто вона? Батько Барретес купив її маму на невільничому ринку за надзвичайну вроду і закохався в ній. Але виявилося, що дівчину уподобав не він один, а й ще дехто перед ним, коли гнали бранців на ринок... Красуня-індіянка, куплена за великі гроші, скоро породила дівчинку, і того їй Барретес не міг простити. Сам він був удівцем і мав уже сина, отого самого Фернандеса. Куплена рабиня і її дитина зазнали дуже важкої долі в домі Барретеса. Старий усе мстився і на матері, і на дитині. Потім, коли по його смерти все майно і всіх рабів одідичив син Фернандес, положення трохи поліпшилося. Але не надовго. Мати померла, а дівчина виросла і стала красунею. Її хотів відкупити у Фернандеса приятель старого Барретеса, а що молодий Фернандо був йому багато дечим зобов’язаний, то погодився без надуми. Та молода Жассіра вперлася і заявила, що до нового власника не піде, а, як і піде, то він пожалує своїх грошей. Та рабині ніхто не слухав, і її силою відвели до нової господи. Що ж вона зробила? У першу ж ніч пробила свого нового власника ножем, а дім підпалила. Господаря ледве врятували від смерти, але дім таки згорів. Після того Жассіру важко покарали і відставили назад до Фернанда. А той продовжив кару в той спосіб, що брав дівчину з собою в походи і протягом двох років дозволяв своїм товаришам...
Татаурана схопився з місця і не дав скінчити.
– Замовчи!!! – крикнув до Макука, наскакуючи на нього з кулаками. – Замовчи! Тільки син пекла може щось таке придумати!
– Чого ж ти сердишся? – спокійно обізвався Макуко. – Я тобі оповів це лише для того, щоб ти знав, хто є Фернандо Барретес і до чого він здібний. А тепер зваж: ти погромив його відділ і рештки лишив напризволяще серед лісу. З сімох живих вернулося тільки двоє, а решта загинула, в тому числі й рідний брат нареченої Фернанда. Та наречена поставила конечною передумовою шлюбу, щоб Фернандо приніс їй твою голову, і Фернандо приобіцяв, що так зробить. Він продав увесь маєток на виряд і йде проти тебе і твого племени. Каже, що не лишить нікого живим, а Жассіру спалить на вогні живцем, бо ж він бачив, як вона побігла за вами...
– Ну, – продовжував далі, – а про те, який відгук знайшло твоє підбурювання племен каріжо, ґваяназес і тамойос, я вже не кажу багато. Знай одне: ціла околиця Сан Павло є в поготівлі й бандейрантів щойно не видно. Як я чув, тебе окружують з усіх боків. Натискають не так на поспіх, як на успіх, і роблять усе можливе, щоб ти звідси живим не вийшов. Твоє плем’я також... Тепер знай, що я – твій щирий приятель, але, прошу тебе, нікому не зрадити, хто тебе про небезпеку повідомив. Знаєш, я можу не лише втратити посаду, а й голову. За такі речі не милують...
Татаурана сидів, охопивши коліна руками, пригноблений – попросту розторощений. Але не відомостями про небезпеку, яка сунула на нього з усіх боків, а думками про Жассіру-Тінь і про Макуко-Крістофора. Він від самого початку підозрівав, що дівчина пережила щось дуже страшне, але навіть не припускав, щоб вона зазнала аж такої жахливої долі. Нещасна, нещасна! В такому молодому віці зазнала вже рабства, ганьби і стала вбивцею, палійкою... При її лагідності, при її доброті це було особливо страшно. Недаром же так ненавидить загарбників, недаром втратила здоров’я, недаром носить оту свою чорно-сіру, поплямлену одежину-мішок. Уважає, що на ясні барви втратила право. Яка ж чесність, яка подиву гідна скромність! А, правду сказавши, хто ж тоді має право на білий колір непорочности, як не весна – Тінь? Мучениця!
Від неї Татаурана переходив думкою до Макуко, і біль його зростав: ось ще один раб. Такий з нього запальний і твердий був юнак, а що з ним зробилося? Пішов на службу до загарбника і за гроші прокладає для нього коротші шляхи через рідні землі, щоб ворогові влегшити їхнє завоювання. Та ще й пишається доскоченою «честю»! Боїться втратити свої посади...
Нещасна Тінь, але Макуко ще нещасніший. Нещасніший тому, що бідніший духом. Нещасніший тому, що втратив те, що найцінніше в людині: честь і гідність. Тінь зберегла їх, а Макуко – ні.
– Знаєш, Макуко, – заговорив з болем у голосі, – я ніколи не міг припускати, що ти станеш таким, як тепер...
Крістофоро чекав чогось зовсім іншого і тепер немало здивувався:
– Ти про що?
– Про що ж інакше, як не про ту зміну, яка з тобою сталася...
Крістофоро далі здивовано дивився на Татаурану, а той замовк і думками полетів у минуле. Пригадав собі не одне. Так яскраво в цю хвилину виступили перед його очима окремі випадки й образи з життя в єзуїтській колегії!
На кілька десятків учнів їх, індіян, було лише четверо, та й тих прийняли завдяки протекції місіонерів з християнських станиць. Решта ж були білі й мішанці. В колегії суворо переслідувалося цькування індіян, але хто зміг допильнувати сотку молодих заводіяк? Хто міг зберегти чотирьох смаглявих хлопців перед насмішками, дотепами, штурханцями, презирливими поглядами і всякими спритно підстроєними витівками? Часто доходило до сутичок між білими й мішанцями, але найчастіше одні й другі солідаризувалися проти чвірки індіян. І скільки то разів вони були зневажені словом, скільки разів їх бито люто і немилосердно, скільки то разів доводилося відбувати кари за роздерті книжки, за поплямлені чорнилом зошити і за всякі інші речі, що їх витівали пани ситуації, звалюючи вину на «дикунів»!
Та й у тій чвірці однозгідности не було: Педро і Крістофоро трималися разом і, де тільки могли, розплачувалися кулаками, ногами й зубами; двоє інших, навпаки, старалися якось заслужити собі ласки і всіми силами підлабузнювалися до ворогів: робили за них вправи, виконували всяку найнеприємнішу роботу й прикривали у всяких проступках.
– Підлі, підлі! – обурювався Макуко. – Підлизайки, Міхоноші! О, Педро, коли б тільки це все перетерпіти, я їм усім ще покажу колись! Покажемо їм, правда?
Вони будували різні пляни, один сміливіший від другого, і обидва обіцяли колись віддячитися за все.
А тепер?
Макуко дивився на задуманого Татаурану і, ніби вгадуючи його думки, сказав:
– Пам’ятаєш, друже, що я обіцяв колись? І я осягнув те, що собі приобіцяв! А ти показався слабодухим і боязким. Навіщо покинув колегію? Коли б проявив більше терпеливости – не потрібно було б тобі тинятися по лісах, а тепер ще й думати про рятунок, як травлений звір.
– Ти уважаєш, що осягнув щось з приобіцяного? – прокинувся від задуми Татаурана.
– Так! – гордо підніс голову Макуко. .– Пригадуєш собі мої обіцянки? Я ще тоді постановив собі доказати в майбутньому, що буду не гіршим від усяких де Соуза, де Тавора, де Сілва, де Са й інших – і доказав! Перетерпів неодне, перетерплю, коли треба буде, ще більше, але на своєму поставлю!
Татаурана зиркнув на нього, відкинувся назад і гірко-гірко розреготався.
– Ти нічого ліпшого не міг постановити? – спитав. – Нічого більше не бажав, лиш доказати, що не є гіршим? Ха-ха-ха! Які ж мізерні були твої бажання!
Глянувши на ображеного Крістофора, враз споважнів і продовжував уже без сміху, суворо зламавши свої густі брови в трикутники:
– У тому-то й різниця, Макуко, що ти не бажав нічого більшого, лиш дорівняти найгіршим, і тому лишився, терпів, а навіть, кажеш, згоден терпіти далі. А я уважав ту білу й мішану зграю чимсь надто плюгавим і огидним, а тому і втік, щоб не понижатися до їхнього товариства. Для мене було образою дихати з ними одним повітрям! І як тоді, так тепер, мені не може вміститися в голові думка, щоб стати подібним до ворога і негідника.
– Вибач, Педро! – скипів Макуко. – Ти говориш, як справжній дикун, який у кожному білому бачить лише ворога. Таж ти був між ними і бачив сам, що не всі вони однакові. Адже не можеш заперечити, що між ними...
– Авжеж, авжеж! – не дав скінчити Татаурана, докірливо хитаючи головою. – Знаю, що хочеш сказати! А я саме найбільше індіянам говорю про тих білих «приятелів»: купили вони неодного, купили й тебе також...
– Думаєш, що моя платня...
– Ні, я не про платню, – вдруге перебив Татаурана, – я говорю про сумління, честь і гідність – про душу. Хто ти тепер?
– Я був, є і буду індіянином! – вдарив себе в груди Макуко. – Думаєш, криюся з тим? Говорю про це одверто, підкреслюю на кожному кроці, незалежно від того, в якому б це товаристві не було.
– Ще сумніше! – вигукнув Татаурана. – Коли б ти казав, що є білим, – не було б так сумно. А то індіянин, що так гордо говорить про свою народність – і на службі у білих, бо хоче доказати, що й він може бути не гіршим від найгірших. Ех, Макуко, що з тобою сталося!..
Крістофоро образився остаточно.
– Педро, – сказав різко, – я сподівався від тебе більшого розуму! Чи ти справді говориш поважно, називаючи всіх білих найгіршими? Чим вони гірші, наприклад, від нас?
– Тим, що вони наші вороги! Тим, що вони – розбійники!
– Е, приятелю, це вже зовсім глупо! По-перше, не є вони всі ворогами, по-друге, не є для всіх ворогами. А щодо розбишацтва... Ну, скажи, чи можна поважно зачисляти до розбишак таких шляхетних, справедливих і світлих розумом людей, як, наприклад, Томе де Соуза, Мень де Са, Франсіско де Соуза, чи Мендонсо Футрато?[27]27
Одні з перших губернаторів Бразилії, що залишили по собі дуже добру славу.
[Закрыть] З тебе попросту говорить злоба, а треба бути справедливим.
– Треба бути, насамперед, зрячим, Макуко! – зло кинув Татаурана. – А ти – сліпий! Стане тобі перед очима такий губернатор і папірусом, на якому виписані всякі гарні закони, засліпить цілий світ. Я недавно говорив тут з одним філософом і вченим, то й тобі скажу те саме: вдерлися розбійники в чужий дім, грабують, б’ють, вбивають і палять, а тут приходить їхній начальник і наказує обережніше бити, менше вбивати, грабувати з розумом і обачніше поводитися з вогнем, показуючи при тому закон, коли можна вбивати, і скільки можна грабувати. Тебе він переконає, що є твоїм приятелем, і ти, звичайно, повіриш йому, називаючи його шляхетним, справедливим і світлим розумом. А для мене він усе одно буде розбійником, хоч і не грабуватиме сам безпосередньо, хоч і не вбиватиме власними руками, хоч і стримуватиме решту від надмірної жорстокости, хоч і запевнятиме мене у своїй приязні. Я не визнаю справедливости чужих законів, які читаються в моєму домі, і я не перестану уважати розбійників розбійниками, доки вони не заберуться геть разом з своїм «справедливим» і «шляхетним» зверхником. Коли зверхник справді справедливий – він перший мусить подбати про те, щоб вивести зграю з чужої хати.
– А коли він безсилий проти закону історії?
– Тоді мені вільно вважати його своїм ворогом і докласти всіх зусиль до того, щоб вигнати за поріг, або, в найкращому випадку, підкинути жарину на те місце, де він сидить. Хай не думає, що він бажаний!
– Отут ти робиш злочин! – аж підскочив Макуко. – Вигнати за поріг не можеш, а заразом і дратуєш. Дратувати ворога ніколи не слід, а тим більше не слід зражувати собі приязних людей. Навіщо ще й з них робити ворогів? Це зовсім немудро! Чи ж не ліпше політичною поведінкою увійти в їхнє коло і там придбати ще більше прихильности, а тим самим поліпшити і свою і своїх одноплемінників долю?
У Татаурани від обурення почали тремтіти всі мускули під шкірою, і очі зробилися злими, як у хижака.
– Ліпша смерть, як така підлість! – скрикнув, здригаючись. – Жебрати ласки – значить признати себе скореним. Ні, Макуко, шануюча себе людина реагує силою на насильно відібрані в неї права, а не покорою. Покора – рабська властивість!
Крістофоро ображено віддув губи:
– Знаю, що натякаєш на мене, але не розумію одного: в чому ти бачиш моє рабство?
– Бачу в тому, в чому ти не бачиш. Ти – сліпий, Макуко!
– Ні, то ти сліпий, Педро! – загарячився Крістофоро. – Тобі уявляється, що я мушу комусь коритися, у когось запобігати ласки і чогось жебрати. Помиляєшся! Я ні перед ким не кланяюся і не гнуся. Я почуваю себе, як рівний з рівними в товаристві найбіліших білих. Мене шанують і цінять, Педро!
– Ну, а якже?! – іронічно всміхнувся Татаурана. – Звичайно, цінять, бо ж ти дуже «політично поводишся»: говориш по-їхньому, думаєш по-їхньому, називаєшся по-їхньому і виконуєш роботу, яка лежить в їхніх інтересах. А щодо пошани, то я тобі скажу таке: вони шанують тебе якраз не за те, що ти такий смирний, а, навпаки, за те, що при бажанні можеш наробити їм великої шкоди. Це ти собі добре запам’ятай: за те, що можеш наробити великої шкоди! Вони добре пам’ятають повстання айморе, тамойос та інших і бояться смертельно тієї потенціяльної сили, яка скрита навіть у такому покірному, як ти. Бояться викликати її із сплячки, а страх неодмінно йде в парі з пошаною. От вони й «шанують» тебе. Скриплять зубами, це так, але шанувати мусять! Бо ж шанується завжди тільки силу, і ніколи слабість! І вони так довго гладять ту сплячу силу по голівці, так довго присипляють запевненнями в дружбі й вірності, поки сила не вийде з потенціалу назовні. Тоді вони співають зовсім інакше. Ану ж спробуй колись тільки натякнути на те, що бажаєш незалежности своєї батьківщини, що тобі обридла дбайлива «опіка» – і тоді побачиш, де подінеться цінення, пошанування, рівність і як виглядатимуть усі оті «шляхетні», «справедливі» і «світлі розумом», «приязні» люди...
Суперечка росла, затягалася, і давні приятелі зовсім забули про головну причину прибуття Макуко: про небезпеку, що сунула на аресів з усіх боків.
– Ти все говориш про батьківщину й народ, – уже кричав зіпрілий Макуко. – Дозволь же мені спитати, чи ти говориш від себе, чи від усіх індіанських племен?
– Звичайно, що від усіх! Якщо мова йде про мене, то я особисто маю найменше підстав нарікати на білих: коли не числити смерти батька, то вони мені не зробили дайменшої кривди. Навпаки, білі все чомусь до мене виїмково добре ставилися.
– А бачиш! – зрадів Макуко.
– А власне, що бачу! Я не сліпий і вмію бачити глибше і ширше поза своїми особистими інтересами. Я знаю, що поза мною існує ще й народ.
– Даруй, Педро, але мені здається, що ти не хочеш нічого бачити, а свої особисті погляди нав’язуєш тому самому народові проти його волі. Ти ж подивися, скільки то вже індіянських племен зовсім примирилося з білими! Вони зовсім не вважають білих ворогами, не хотять нічого інакшого, бо розуміють, що при чужинцях їм ліпше, ніж було без них. Ти пам’ятаєш іще щось трохи з латини? Пригадай собі: «Голос народу – голос Божий!»
– Нашому народові ще трохи зарано давати право голосу: він темний, нещасний, порізнений і дикий. За нього повинні думати мудріші.
– Але ж він не хоче, щоб за нього думали! – надсаджувався Макуко. – Йому й так добре!
– Добре?! І з рабством також добре?!
– Коли не протестує, то, виходить, і з рабством добре.
– А коли б почав протестувати, то ти б перший почав його зацитькувати, переконувати, що «дратувати ворога ніколи не слід, а тим більше не слід зражувати собі приязних людей», чи не так? Може, і сам би пішов з тими «приязними людьми» нести збройною рукою «дружбу» й «рівність» – бо це ж – логічний висновок з твоїх поглядів...
Макуко відразу посмутнів.
– Так ти дивишся на мене? – сказав, глибоко вражений. – Чого ж би тоді я йшов, наражаючись на небезпеку, тебе попереджувати? Чому ж би тоді не скористав з можливости заробити, коли за твою голову призначена така висока нагорода? Ні, Педро, ні, ти зовсім погано про мене думаєш! Коли б я справді побачив, що наші племена починають ворохобитися і протестувати проти панування білих – я був би першим серед них! Я все пам’ятаю і тримаюся засади: «Голос народу – голос Божий!» Але, власне, не бачу найменшого спротиву, найменшого невдоволення, найменшої неприязни до білих. Ось і тепер ми зупинилися в оселі ґвалашів. Я їм оповів, що ми шукаємо дороги біля ріки Ітараре, і вони навіть пообіцяли допомогти. Прийняли нас радісно, гостинно і...
Макуко не вспів скінчити, бо до оселі впало кілька переляканих вояків з його відділу і, задихаючись, загукали на різні голоси:
– Сеньйоре Крістофоро, сеньйоре Крістофоро! Рятунку! Наших побили!
Макуко підскочив, як ударений об землю м’яч і смертельно зблід.
– Хто побив? Де? – спитав, вирячивши очі.
– Ґвалаші... В оселі... Несподівано кинули боєвий клич і...
– Але як? За що? – не розумів Макуко. – Що ви їм зробили?
– Нічогісенько! Вони без причини... – галасували вояки, перебиваючи один одного.
Макуко в розпачі глянув на Татаурану:
– Педро, поможи!
– Як поможу? – знизав досить байдужо плечима Татаурана.
– Збери своїх людей – і біжімо! – благав Макуко. – Ґвалашів треба провчити! Того не можна подарувати!
– «Голос народу – голос Божий», Макуко! – вдруге знизав плечима Татаурана. – Я проти індіян не піду.
– Педро, благаю тебе! Ти ж розумієш – мої люди і виряд...
– Ні, Макуко, я не піду, шкода твоїх прохань! – незламно-твердо відповів Татаурана.
– Не підеш?! – засичав Макуко, приступаючи до нього ближче. – Так віддячуєшся за добро, зроблене тобі?
– Я за добро завжди можу віддячитися, але за покаране зло уважаю злочином карати: проти ґвалашів руки не здійму, бо вони поступили правильно.
– Ага, так! Ну, що ж, ходімо хлопці! Спробуємо самі дати раду, – обернувся Макуко до своїх людей.
– Ні, ні, сеньйоре Крістофоро! – запротестували вони. – Не підемо! Не дамо ради! Ми й так ледве з душею вискочили!..
Макуко вхопився за голову й прихилився до тростяної стіни.
– Що ж робити? Що ж робити? – зарепетував у розпуці. – І це все тому, що я хотів зробити добро людині, яку вважав за приятеля!
– Не стогни, Макуко! – вдарив його по плечі Татаурана! – Ти, як бачу, думаєш і поступаєш зовсім так, як твої «шляхетні» й «справедливі» білі «приятелі»: робиш добро одиниці, а в той же час кривдиш тисячі.
– Не говори до мене! – крикнув Макуко. – Тепер я знаю, хто ти! О, як же я жалую, що прийшов сюди!
– Не жалуй, Макуко! Варто було прийти сюди, хоч би для того, щоб дізнатися, хто я насправді є.
– Знаю: ти – ворог!
Татаурана важко зідхнув:
– Ех, Макуко, Макуко! Оце й є найгірше, що принесли сюди твої «шляхетні» загарбники: вони заплутали й ускладнили життя, в якому поняття добра і зла втратили своє конкретне значення; вони поставили приятеля проти приятеля і брата проти брата, поробили їх ворогами. Згадай і собі дещо з латини: «Горе переможеним!»...
Але Макуко більше не слухав. Забрав свою рушницю, кивнув на своїх вояків і, подарувавши на прощання Татаурані повний злоби та ворожнечі погляд, поспішно пішов з оселі.
